Політична культура: фактори впливу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Політична культура: фактори впливу

У політичній науці існує чимало моделей впливу соціокультурної сфери людської життєдіяльності на політичну культуру і чинники суспільної інтеграції. Р. Інглгарт побудував власну на формулі залежності економічного зростання, культури й демократії. Спроможність спільноти й індивіда до саморозвитку вирішальною мірою залежить від того, наскільки політичний і соціальний клімат у державі забезпечує відповідність між суспільними очікуваннями й реаліями буття.

Говорячи про фактори впливу на політичну культуру у Південній Україні на межі ХІХ і ХХ століть, чинник демократії відразу ж треба винести «за дужки». Самодержавна імперія продукувала підданську, за визначенням Г. Алмонда, політичну культуру, в якій було взагалі відсутнє розуміння людської індивідуальності як самоцінності. Навіть Гетьманщина, маючи певні ознаки автономії, являла собою по суті авторитарний режим. Ліквідувавши її, царизм у кращому випадку був здатний лише на деякі демонстраційні заходи, які мали створювати абсолютній владі імідж «освіченої». Щодо України він проводив жорстку асиміляційну політику, відводячи українцям лише сумнівну роль «гілки російського народу». Як було показано вище, українці втрачали навіть власне ім'я - не лише новонабутий в процесі національного руху політонім «Україна», але й традиційний термін «Русь» було практично виведено з ужитку стосовно українських територій. Присвоєння Південній Україні назви «Новоросія» означало, що місцева локальна ідентичність, попри глибоко за- корінені запорозькі традиції, мала шанс стати консолідуючою силою лише в руслі «російськості».

Те, що назва «Україна» (якщо не брати до уваги певний недогляд влади щодо короткочасного збереження цього топоніма у назві Слобожанщини) не була присутня на жодній політичній карті, уже тоді багатьма європейськими політиками й інтелектуалами сприймалося як неприродне й ненормальне явище. У 1869 р. француз К. Делямар опублікував у вигляді брошури петицію-звернення до сенату Франції під назвою «П'ятнадцятимільйонний європейський народ, забутий історією». Рутенський народ, за Делямаром, за своєю чисельністю співставний з народом Іспанії. Але поневолені Моско- вією «руси» й «русини» були позбавлені завойовниками права на власне ім'я. «Чи знищено цей народ? Звичайно, ні. Він існує, він має свою історію, що відрізняється від історії Польщі, а ще більше від історії Московії; він має свої традиції й свою мову, що відмінна водночас від російської і від польської; йому притаманна, нарешті, яскраво виражена індивідуальність, яку він не перестає відстоювати». Порушивши в такий спосіб на міждержавному рівні проблему захисту історії й мови українського народу, Делямар висунув і конкретні пропозиції щодо реформи системи викладання історії у Франції.

У самій Україні політична платформа для обстоювання національних інтересів з'явилася із значним запізненням. Однак не можна не бачити й того, що від середини ХІХ ст., під впливом загальносвітових процесів національного пробудження, українська ідея переживала період своєрідного ренесансу. Зусиллями М. Максимовича, М. Костомарова, В. Антоновича, М. Драгоманова вона еволюціонувала від концепту «другої руської народності» до обґрунтування права українців на власне національне життя - з українською освітою, пресою, книжковою справою тощо. Але навіть на початку ХХ ст. ідеологам українства ще не вдалося остаточно відстояти бодай право на власне ім'я. Вітчизняний географ зі світовим ім'ям С. Рудницький у 1926 р. писав, що «наслідком безподільного пановання російської об'єдинительної теорії в географії, статистиці, історії Східної Європи цивілізований світ не знає, що є в Європі велика географічна одиниця, що зоветься Україна і що на ній живе самостійний, сорокамільйоновий народ, що зоветься Українці».

З болем говорив вчений про те, що уживані в західноєвропейських мовах терміни Kleinrussen, Petits Russes, Little Russians «не означають окремого народу, а лиш одне плем'я російського народу». Австро-угорських українців, які у місцевій статистиці фігурували як «рутени», поза межами країни або теж відносили до «русских», або вважали окремим 4-мільйонним народцем Ruthenen. Молода українська наука, за Рудницьким, на той час зуміла обґрунтувати окремішне становище українського народу лише з історичного погляду. На мовному, антропологічному, етнологічному, етнографічному полі, попри наявність окремих цікавих праць, ще не було досягнуто «систематичного представлення українського народу яко самостійної цілісті».

Досліджуючи у порівняльно-історичному аспекті вибудовані в процесі формування польської, російської та української націй образи «ідеальних Батьківщин», російський українознавець О. Міллер звертав увагу на те, що внаслідок їх взаємонакладання територія України у ХІХ ст. перетворилася на об'єкт справжньої термінологічної війни. Поляки продовжували називати втрачені землі східними кресами, у Росії ця територія іменувалася Західним краєм, при чому розрізнялися Південно-Західний край (Подільська, Волинська і Київська губернії) і власне Західний. Землі на лівому березі Дніпра називали Малоросією, а Причорномор'я Новоросією. У цілому територія сучасної України часто називалася Південною Росією. Особлива назва існувала для Східної Галичини - Червона Русь.

Свою відповідь на питання про те, чому «створена дніпровськими козаками українська політична формація» виявилася нетривкою, запропонував А. Каппелер. Серед факторів, які стали на заваді збереженню вибореної в середині XVII ст. суверенної держави, він розрізняє зовнішньополітичні (боротьбу могутніх держав за панування у Східній Європі) і внутрішні (політичну та соціальну лабільність Гетьманщини й «колабораціонізм» козацької старшини). До цих чинників можна було б додати особливості українського етногенезу:розмаїття регіональних та зональних варіантів української культури, що склалося історично, створювало ефект багатоскладовості і багатоваріантності, а відроджена на новій основі соціальна стратифікація, посилена етнічною мозаїчністю, привносила у суспільне життя атмосферу конфронтаційності.

Пошуки нечисленних українських інтелектуалів ХІХ ст., хоч і йшли у напрямі формування особливої української ідентичності, все ж не здолали межу між регіональним і етнокультурним змістом «південноросійського дискурсу» і не привели до чіткого маркування омріяного національного простору України. Їхні заклики на зразок тих, що лунали інколи у Харкові («Де тут щирі українці? Озивайтеся!») зазвичай провисали в повітрі. Говорячи про «невиробленість» національного канону у «донаціональній» Російській імперії, В. Кравченко переконливо довів, що виникнення і розвиток регіональних і національних компонентів ідентичності не скасовувало існуючі на той час уявлення про православно-слов'янську «російськість» («русскость»), хоча ці уявлення вже зазнавали зростаючого впливу більш сучасних уявлень про націю - як українську, так і російську.

Як визнає російський історик Є. Рашковський, російський фундаменталізм, який зріс на ґрунті одіозної уваровської тріади «самодержавство - православ'я - народність», закорінений у невизначеності культурно-історичних шляхів Росії, заплутаності її геополітичних і духовних відносин як із Заходом, так і зі Сходом. У ході свого розвитку вона була резервуаром, де тисячоліттями проходили, осідали, взаємодіяли, конфліктували, змішувалися і знову формувалися численні етно-культурно-релігійні потоки. Будучи регіоном запізнілої модернізції, Росія не уникла глибокої внутрішньої культурно-історичної кризи, пов'язаної з розпадом традиційних структур соціальної організації та мислення. За таких умов авторитарні соціальні сподівання легко поєднуються із догмами національної виключності - попри те, що сама країна - поліетнічна й поліконфесійна .

У намаганні остаточно стерти навіть згадку про Україну як державний організм російський уряд спирався на підтримку бізнесових кіл. У 1876 р. новопостала організація гірничопромисловців дістала промовисту назву «З'їзд гірничопромисловців Півдня Росії». Оскільки її центр перебував у Харкові, терміни «Южная Русь», «Южная Россия» тяжіли до охоплення ними як мінімум усієї території українського розселення. Чітко межі її впливу не окреслювалися, але негласно було ототожнено підконтрольну «з'їзду гірничопромисловців» територію з межами Харківського учбового округу. До складу останнього входили, нагадаємо, Слобідсько-Українська, Орловська, Воронезька, Курська, Чернігівська, Полтавська, Миколаївська, Таврійська, Катеринославська губернії, а також області Війська Донського й Чорноморського козацтва. Коли у 1822 р. було створене генерал-губернаторство Новоросійське й Бессарабське, через певний час до нього відійшли Херсонська, Таврійська й Катеринославська губернії. Однак поняттям «Южная Русь» регіон «Новоросії» охоплювався й надалі. Тому, безумовно, має рацію В. Кравченко, коли пише про дистанціювання від Києва як основу «проросійської орієнтації місцевої локальної ідентичності» . її географічні межі промовисто визначалися охопленням поняттям «Южная Россия», а також «южнорусский народ», «южнорусский язык», Києва, Харкова, Севастополя, Ростова, Маріуполя, Таганрога.

Брендом «Південь Росії» скористалися у своїй корпоративній діяльності і ті представники промислової буржуазії південних губерній, які згуртувалися навколо створеної в 1911 р. в Одесі Ради з'їздів представників промисловості і торгівлі регіону. Ініціатива її утворення виходила від Одеського товариства фабрикантів і заводчиків, Одеського біржового комітету та місцевого відділення технічного товариства. І Південноросійський торговельно-промисловий з'їзд, що розпочав свою роботу в жовтні 1910 р., за твердженням сучасників, «уперше висунув економіку Півдня як самодостатнє ціле, заговорив про окремі економічні інтереси великого регіону». З вересня 1911 р. засідання Ради з'їздів відбувалися регулярно, а з грудня двічі на місяць почав виходити їхній друкований орган - «Торгово-промышленный Юг».

Рада поширювала свою діяльність на Херсонську, Таврійську, Подільську губернії, території Області Війська Донського, Кубанської області, причорноморських кавказьких губерній та Бессарабію. Відцентрові настрої у ній вимальовувалися доволі рельєфно; наголошувалося, зокрема, що частіше, ніж інші райони, стикаючись у торговельних зносинах з Європою, південний регіон «більше, ніж будь-який інший у нашій великій і багатій країні, відчуває свою відсталість та невлаштованість нашого економічного життя». Найбільше підприємців регіону турбували проблеми поганого облаштування чорноморських та азовських портів, недостатнього припливу капіталів, гострої нестачі вугілля. Неодноразово порушувалися питання про створення в Одесі «вільної гавані». Промисловці неоднозначно натякали урядові, що поділ на «своїх» і «чужих», на «центр» і «окраїни» здатний пробуджувати «самостійні, навіть сепаратистські тенденції». З цього приводу фахівці, починаючи з І. Янжула та І. Лисяка-Рудницького, констатували «факт промислової конкуренції серединної Росії з її окраїнами», «відчуття суперечності господарських інтересів між українським півднем та московською північчю». На думку сучасних дослідників, «певний регіональний, місцевий патріотизм (або сепаратизм)... міг у майбутньому відчутно позначитися на суспільно-політичному житті краю». А проте, хоч інтереси й наміри підприємців регіону далеко не завжди збігалися з політикою центральної влади, «це все ж не ставало підставою для проявів з їх боку якихось автономістських прагнень на національному підґрунті». «Ми менше за все бажали б, щоб нам дорікали у крайовому шовінізмі», заявляв один з керівників організації Я. Балабан.

За Г. Турченко, російська влада прагнула до того, щоб Південна Україна сприймалася як частина Російської держави не лише в історичному розумінні («Юг - исконно русские земли»), чи суто правовому (як визнана у міжнародно-правових актах частина імперії), а навіть як частина етнічної Росії. «Для імперії було принципово важливим вважати жителів Півдня росіянами. У нагоді стала теорія «триєдиного» російського народу, який нібито включав до свого складу великоросів, малоросів і білорусів. Ця універсальна формула відкривала широкі можливості для фальсифікації історії Південної України. Правда, російські історики визнавали, що українці і росіяни в ході історичного розвитку все-таки набули деяких відмінних рис, «зденаціоналізувалися» під впливом Литви і Польщі. Але з цього факту робився висновок про необхідність ліквідації цих відмінностей, а не про визнання українців окремим народом». Хоч варто наголосити, що до початку 1917 р. категорія «Южная Россия» сприймалася в суспільстві як суто географічна й економічна, без будь-якого політичного навантаження.

Після украй невдалої для себе Кримської війни царизм усе ж усвідомив, що для подолання кричущої відсталості Росії від європейських країн потрібні не фасадні й топонімічні зміни, а радикальні реформи. Зрештою він все ж наважився на переведення країни на рейки буржуазного розвитку, провівши, окрім скасування кріпацтва, реформи у сфері судових установ і судочинства, місцевого самоврядування, запровадивши нові цензурні правила й відповідні установи.

«Перелом», «поворотний пункт» в історії Росії сучасна російська історіографія пов'язує з реформами 1860-1870-х рр., які кваліфікуються як «великі». Головна особливість цієї моделі реформ вбачається у тому, що вона «зразу законодавчо проголосила докорінне соціальне переоблаштування, що сприяло залученню до реформаційного процесу усіх верств суспільства. Реформа відкрила можливості для участі суспільства у перетвореннях, що мали на меті створення громадянського суспільства і правової держави. Ліквідація кріпосництва, введення земського самоврядування, демократичні реформи у сфері суду, освіти й друку слугували реальною основою поступової раціоналізації і європеїзації суспільних відносин, звільнення від традиційних інститутів».

У таких оцінках є, на наш погляд, елемент перебільшення, сприйняття бажаного за дійсне. Те, що скасування кріпацтва було відповіддю на давно назрілу суспільну потребу, очевидне. Але очевидна й половинчатість, непослідовність здійснюваних реформ. Насамперед це стосується селянської реформи, але не меншою мірою також земської і міської.

Хоч селянська реформа за своїм соціальним змістом наближала Росію до параметрів індустріального суспільства, кардинальних змін у функціонуванні усталеної адміністративної системи вона не забезпечила. Консервація общинного землекористування відчутно стримувала розвиток ринкових відносин. Кругова порука при сплаті податків та виконанні повинностей у громаді була збережена. Громада, не кажучи вже про окремий селянський двір, не мала права вільно розпоряджатися наділеною землею до повного розрахунку з державою за надані позики. Селянин не міг без дозволу громади змінити місце проживання, відмовитися від наділу чи придбати новий наділ. Селянське управління, хоч і мало ознаки територіального, реально було легітимізоване лише на найнижчому рівні управління - у відроджених волостях.

Новацією було те, що реформи 60-70-х рр. ХІХ ст. ввели в організацію місцевого самоуправління принцип станового представництва. Відповідно до затвердженого Олександром ІІ «Положення про губернські та повітові земські установи» (1 січня 1864 р.) у губерніях і повітах створювалися виборні земські установи - губернські і повітові земські зібрання (розпорядчі органи) і земські управи (виконавчі). Земські гласні обиралися на три роки земськими виборчими з'їздами. В літературі, як правило, земствам відводиться роль господарсько-розпорядчих органів, але варто мати на увазі, що у пояснювальній записці до проекту Положення про губернські й повітові земські установи вони недвозначно іменувалися органами місцевого самоврядування. Втім, земствам заборонялося втручатися у справи, що відносилися до компетенції місцевих урядових, станових і громадських органів. Їм не дозволялося спілкуватися між собою навіть у тих випадках, коли йшлося про суто господарські питання.

Вже в ті часи зазначалося, що земства стали будовою без належного фундаменту і без «купола» - малася на увазі відсутність низової земської одиниці у волості і центрального органу земського представництва. На постійні тертя між губернаторами і земськими установами звертали увагу майже всі тогочасні державознавці, що досліджували хід і наслідки земської реформи . Один з найбільш вдумливих дослідників діяльності українських земських установ В.Дорошенко зазначав, що хоча «все ж це була самоуправа, куца, але таки самоуправа», вона була «передусім панською, дворянською... Звичайно, окремі земства або поодинокі земські збори іноді ставали вище вузькокласових інтересів, але про земство як цілісність сказати сього не можна». Контрреформи 1889-1890 р. ще більше посилили бюрократичну опіку над земствами. Нове положення про земські установи, затверджене 12 червня 1890 р., фактично відновило становий виборчий принцип; змінивши майновий ценз, воно забезпечило дворянам абсолютне переважання в органах місцевого управління. Над виборними органами був поставлений чиновник від уряду - земський начальник, вводилися станові курії для виборців, виборність гласних від селян замінювалася системою призначенства, створювалися губернські у земських і місцевих справах присутствія під головуванням губернаторів.

Незважаючи на обмеження і табу, накладені на діяльність земств урядовими ухвалами, їхня роль у суспільно-політичному житті України виявилася помітною. Земські зібрання проводили вибори земських управ і контролювали їх роботу, затверджували місцевий бюджет, здійснювали розподіл місцевих повинностей - все це досвід, який був несправедливо забутий у радянські часи. У роботі земств брали активну участь видатні працівники української інтелігенції, її колективний портрет немислимий без висвітлення іноді непомітної, але вкрай важливої земської діяльності. У Херсоні за ініціативою земського діяча О. Ерделі, який невдовзі став херсонським губернатором, почалося видання першого земського органу «Сборник Херсонского земства», за його пропозицією було засноване землеробське училище (1870). політичниий україна суспільний

Утім, і недоладності, створені постійними змінами в системі управління, у регіоні Південної України були особливо помітні. Швидкий промисловий розвиток тут дав несподіваний для центру результат: зразу кілька міст почали конкурувати з губернськими центрами. Насамперед це стосувалося Одеси, яка за рівнем промислового розвитку і торгівельного обігу вийшла на третє місце в імперії.

У 1910 р. населення Одеси впритул наблизилося до півмільйона чоловік. За даними фабричної інспекції, тут було зосереджено 62,9% підприємств Херсонської губернії і 53,3% робітників . Місцева ідентичність формувалася під впливом багатьох різноспрямованих чинників - імперських намагань інтегрувати цей край у загально-російську систему, поліетнічного складу населення, високої питомої ваги «зайшлих», переважно вихідців із Росії, робітників у складі місцевого пролетаріату. Перехід від аграрно-ремісничого до індустріального етапу тут відбувався інтенсивніше, ніж в інших районах імперії. Товаропотоки, раніше розірвані уздовж Дніпра, тепер переорієнтувалися на південні порти, що сприяло формуванню єдиного українського ринку. Активізація контактів із містами Заходу сприяла послабленню російського економічного впливу.

Якоюсь мірою усі ці впливи позначились і на специфічності місцевого історіописання. Новоросія, констатує О. Журба, із запізненням, лише в 1830-х рр. виступила в ролі «виробника» історичної продукції. Однак це запізнення «компенсувалося» значним ступенем інтелектуалізації історичної справи і виправдалося високим рівнем наукової продукції місцевих істориків, яка відразу ставала надбанням не лише регіональної субкультури, а й активно включалася в загальноросійський і європейський духовний простір. Новоросійські історики «проминули» не лише бароковий, але й просвітницький і, певною мірою, романтичний науковий дискурс, відразу засвоюючи позитивістські підходи до завдань історичної праці».

Численні ілюстрації до цієї характеристики читач знайде у вже згадуваній праці Т. Попової, присвяченій розвитку історіографічної традиції в Новоросійському університеті. Регіональна історіографія, констатує авторка, складалася й розвивалася під впливом широкого спектру факторів когнітивного й соціокультурного характеру, у зіткненні «доцентрових» і «відцентрових» сил. Як і інші регіони Російської імперії, Південна Україна не тільки являла собою специфічний історико-географічний конгломерат із своєю власною «історичною долею», але й виступала об'єктом конкретно-орієнтованої урядової політики. Офіційна історіографічна традиція передбачала розгляд місцевої історії як проблемно-регіонального напряму загальноросійської історії історичної науки, причому одним з предметних завдань новоствореного університету вважалася організація масштабних краєзнавчих досліджень. Однак надзвичайно високий інтелектуальний рівень університетської професури сприяв розширенню дослідницького діапазону, формуванню численних наукових шкіл, виходу у сферу теорії. Університетська наука «задавала тон соціально-економічному і культурному розвитку регіонального простору, професорська корпорація створювала стиль життя».

Надзвичайно складною виявилася проблема доступності бодай початкової освіти для «робітничих низів» - вчорашніх селян. Далеко не всі підприємці, особливо в гірничозаводській галузі, опікувалися облаштуванням у робітничих селищах шкіл та інших освітніх закладів. Саме життя поставило на порядок денний формування різних регіональних моделей просвітництва. Цей різновид громадської активності набував на півдні України найрізноманітніших форм, але досліджений він порівняно слабо. В Катеринославі діяло з 1872 р. Товариство опіки над жіночою освітою, яке утримувало безоплатну жіночу школу. Тоді ж виникло Товариство поширення грамоти й ремесла у Єлисаветграді; тут його діяльність сфокусувалася навколо функціонування «ремісничо-грамотного» училища й народної безплатної бібліотеки. Активніше діяла комісія народних читань при Одеському слов'янському доброчинному товаристві, утворена 1882 р. Збудований у місті на кошти, виділені міською думою, Народний дім мав зали для народних читань і народного театру, книжковий склад. На організованих комісією народних читаннях використовувалася навіть технічна новинка - «чарівний ліхтар» (діапроектор).

Якщо ж говорити про мотиваційні настанови південноукраїнського селянства пореформеного часу, то притаманний йому соціальний інфантилізм і консервативність патріархальних світоглядних цінностей доволі часто ставали на заваді засвоєнню нових агротехнічних новацій і способів самоорганізації. Навіть ті селяни, які десятиліттями жили поруч із більш підприємливими й хазяйновитими сусідами-колоністами, часто були не готові запозичувати кращі зразки агрокультури. «Пересічний український селянин спрощено сприймав, викривлено розумів, розцінював право, законність, порядки, спільність станових інтересів, був неспроможний протиставити клановості та бюрократизму влади, в тому числі місцевої, що-небудь конструктивне... Внаслідок консерватизму світоглядних цінностей селянство не спромоглося повною мірою оцінити і належним чином використати можливості ринку, надані (хоч і з суттєвими обмеженнями) економічні та громадянські права. Селяни виявлялися морально й психологічно неготовими до політичної діяльності навіть на рівні села та волості».

По-іншому сприймали зміни політичної реальності представники інтелігенції, що поволі звільнялися від настроїв соціального інфантилізму і поповнювали ряди протестних рухів. Український Південь не залишився осторонь ідей українського народолюбства, які тут внаслідок високої питомої ваги росіян химерно сполучалися з постулатами російського народництва. Доставкою герценового «Колокола» через одеський порт опікувалося революційне агентство, виникле наприкінці 1862 р. Тимчасовий одеський генерал-губернатор Е. Тотлебен, аналізуючи наприкінці 1879 р. відносини між «соціал-революційною та українофільською партією», зазначав, що «українофільська партія має значний вплив на соціальний рух у Росії», з «українофілів» виходять відмінні «народники». Уже в 1870-х рр., констатувала у своїх спогадах С. Єгунова-Щербина, в одеській українській громаді визначилися «ліві» і «праві». У «правих» помічалася значна національна нетолерантність, тоді як «ліві» були далеко більш інтернаціональні у своїх симпатіях та антипатіях.

Наскільки своєрідними були метаморфози еволюції народницького світогляду у його південноукраїнському варіанті, С. Світленко показав, зокрема, на прикладі народників з Катеринославської губернії братів Жебуньових. П'ятеро синів великого землевласника, що володів 5000 десятин землі у маєтках Олександрівського та Павлоградського повітів, і його племінники спочатку захопилися ідеалами етичного й соціального народництва, що згодом набрали соціально-революційних форм. Надалі кожен з братів шукав власний шлях «ходіння в народ», еволюціонуючи хто у напрямі поміркованого культурництва, а хто у напрямі російського соціального народництва чи українського національного руху. Пройшовши через арешти і тривалі тюремні «відсидки», вони, однак, не зуміли порозумітися з тими, на кого була розрахована їхня пропагандистська діяльність. Показовим у цьому плані було зізнання С. Жебуньова у листі до В. Короленка: «Останнім часом я прийшов до такого висновку: революційні ідеї, потрапляючи в народну некультурну масу, породжують хуліганствуючих нігілістів. Виходу з теперішнього становища я не знайшов».

Свої шляхи виходу з ситуації, що створилася, шукала і ліворадикальна інтелігенція, значна частина якої опинилася під впливом модного наприкінці ХІХ ст. марксизму. Свою опору вона бачила в робітничому класі. Симптоматично, що перша в країні революційна робітнича організація була створена саме в Одесі 1875 р. - це був Південноросійський союз робітників на чолі з Є. Заславським. Надалі марксистські гуртки виникали спонтанно, тяжіючи до перетворення у політичні партії, але ті, що діяли у південній Україні, були неукраїнськими. Паралельно, як і слід було чекати, активізувалися ультраправі угруповання різних мастей, активно підтримувані владою. Неважко було передбачити, що революція, яка почалася на початку 1905 р. після розстрілу мирної робітничої демонстрації у Петербурзі, матиме потужне відлуння у південноукраїнських містах.

Уже на початку 1905 р. в Одесі відбулися масові антиурядові виступи. Водночас активізувалися й чорносотенці. У квітні-червні місто охопили масові страйки. Напруга ще підсилилася, коли 27 червня - 1 липня (14-18 червня) 1905 р. в одеській гавані стояв повсталий броненосець «Потьомкін», команда якого дістала підтримку місцевих революціонерів. Страйк переріс у безчинства (підпал портових споруд, пограбування складів, суден, магазинів), які були придушені урядовими військами. Після оголошення Маніфесту 17 жовтня 1905 р. в Одесі протягом п'яти днів при потуранні влади тривав єврейський погром, у ході якого було вбито більше 300 осіб, зруйновано 1400 будинків, постраждало більше 40 тис. осіб. Одразу після погрому значна частина одеських євреїв емігрувала. 19 (6) листопада 1905 р. в місті було створено раду робітничих депутатів, яка керувала політичним страйком на підтримку повсталих робітників Москви. Під час революції в Одесі з'явилися профспілки, у т.ч. перша в Російській імперії профспілка моряків - «Реєстрація суднових команд» (створена в серпні 1905 р.).

Реакцією царизму на події першої російської революції 19051907 рр. (в Україні епіцентром подій стало Горлівське збройне повстання) було чергове повернення до практики тимчасових генерал-губернаторств. Майже нічим не обмежені повноваження генерал-губернаторів створювали можливість швидкого реагування на будь-які прояви революційного руху і негайної розправи з «бунтівниками». Впродовж 1905-1908 рр. генерал-губернаторства були відновлені або запроваджені в Одесі, Миколаєві, Харкові, Кременчуку, Сумах, Феодосії. На території Південного гірничозаводського району Донбасу у 1906-1907 рр. існувало генерал- губернаторство із центром у Юзівці. В. Шандра, однак, вважає, що, виходячи з інтересів влади, Донбасу варто було приділити більше уваги: «через південно-східний край імперія ніби «переступила», а відтак він ставав «сірою зоною, упорядкування якої лишалося «на потім». Значний дисбаланс в управлінні краєм вносило створення на додаток до наявного адміністративно-територіального устрою відомчо-територіального поділу у вигляді гірничих, учбових, поштово-телеграфних, військових, митних, жандармських та інших округів.

Посилення централізації в управлінні супроводилося реформуванням системи політичного розшуку. Оскільки губернські жандармські управління уже не справлялися із завданнями попередження революційних виступів, згідно з указом від 12 серпня 1902 р. створювалася мережа нових підрозділів політичної поліції - т.зв. охоронних відділень. Ставка при цьому була зроблена на витончену провокацію, таємне стеження тощо. В Україні діяло 10 охоронних відділень - понад чверть від їх загальної кількості в імперії.

Гіперцентралізм, який відтворювався на всіх етапах розвитку Російської держави, не рятував від безладдя на управлінському рівні. Хаос створювався передусім зосередженням у руках губернаторів і розпорядчих, і наглядових функцій. Російські правники неодноразово фіксували «нездорове сполучення непоєднуваного», вбачаючи парадокс у тому, що губернатор мав здійснювати функції нагляду за тими установами і посадовими особами, щодо яких він мав право адміністративної юстиції . Чим більше російський уряд намагався сконцентрувати у своїх руках всі важелі управління, тим швидше ішов процес розбалансування владних функцій, провокуючи регіональні і місцеві органи управління на позазаконні розпорядження, приписки тощо.

Чинником негативного впливу на стан політичної культури виявилася й розпочата 1906 р. аграрна реформа, яка увійшла в історію під назвою столипінської. Самодержавство стало на шлях руйнування общини як форми надільного селянського землекористування, зробивши ставку на «сильного господаря». Заохочення хутірської та відрубної системи із закріпленням селянських наділів у приватну власність супроводилося активною переселенською політикою. У Південній Україні реформа мала свої особливості: казенних земель тут було мало, селянський банк не міг ефективно працювати за умов засилля поміщицького землеволодіння. Утім, можливістю виходу на відруби на Катеринославщині скористалися 93,8% господарств. Це створило певний простір для агропромислових новацій, позначилося на зростанні врожайності. Але велика кількість незайнятих земель закріплювала екстенсивний характер виробництва.

Складовою частиною стратегії столипінського «заспокоєння» країни після бурхливих подій революції стала пропаганда войовничого націоналізму, спрямована своїм вістрям проти будь-яких протестних настроїв. Наочне уявлення про те, що в дійсності являла собою майже нічим не обмежена влада градоначальника, може дати обстановка в Одесі в період управління нею генералом І. Толмачовим (з січня 1908 по жовтень 1911 р.) За його сприяння фактично вся влада в місті належала чорносотенцям. Навіть за умов беззаконня, притаманного царській Росії загалом, «толмачовщина» сприймалася як унікальне поєднання всевладдя «Союза русского народа» з соціальним цинізмом, провокаціями, «зубатовщиною» на виробництві. Жорсткий охоронно-консервативний курс місцевої влади орієнтувався на настрої люмпенства, апелював до низьких інстинктів, розпалював ксенофобію. Навіть університет перетворився на заповідник чорносотенства, наслідком чого стала кривава розправа поліції з учасниками студентської сходки у грудні 1908 р., в ході якої один студент загинув.

Відділ «Союза русского народа» видавав в Одесі власну газету «За царя и родину». Після того, як у лютому 1908 р. голова одеського відділення СРН О. Коновніцин був удостоєний аудієнції Миколи ІІ і дістав з його рук у подарунок царський портрет, П. Столипін різко змінив своє ставлення до чорносотенців Одеси. Якщо ще у квітні він характеризував їх діяльність як «шкідливу», то у 1909 р. в листі до градоначальника І. Толмачова він констатував заслуги чорносотенців у придушенні революційного руху і просив його «зберегти доброзичливе ставлення до цієї організації, подальше існування якої . 66 аж ніяк не можна вважати зайвим».

Особливість Російської імперії як жорстко вибудуваної владної ієрархії полягала у тому, що всі реформаторські зусилля правителів у кінцевому рахунку зводилися до побудови «суспільства як державного заходу» (формула Д. Гайєра). У Європі вже в часи середньовіччя складалися механізми протистояння станового регіоналізму державному централізмові. В Росії стани лишалися аморфними, а провінціалізм незмінно асоціювався із невиразністю й вторинністю. «Інститут петербурзької автократії, після короткого, але вкрай напруженого реформаторського сеансу доби Александра ІІ, виявив себе абсолютно нездатним до якогось бодай частинного самонавчання-самовдосконалення і застиг у драматичній за своїм історичним характером тотальній незворушності, яка за тих умов могла означати лише стрімке наближення тотальної катастрофи цього інституту» .

На стані причорноморського регіону виразно позначалось те, що Південна Україна більшою мірою, ніж будь-яка інша частина України, залежала від дії міжнародних факторів. Війни 1911-1913 рр. - спочатку італо-турецька, а потім дві балканських - завдали відчутного удару економіці. Закриття Дарданелл в квітні-травні 1912 р. відрізало цілий ряд підприємств від джерел сировини, негативно позначилося на стані торгівлі. Майже наполовину, попри добрий врожай 1912 р., скоротився хлібний експорт.

Варто, однак, визнати, що вирішальним фактором впливу на політичну культуру населення Південної України були не стільки реформаторські чи контрреформаторські зусилля, які йшли згори, скільки своєрідні умови життя на пограниччі, ускладнені бурхливим натиском індустріалізму на звичні умови життя. Складне переплетення процесів прискореної урбанізації Донбасу та його культурної маргіналізації - явище, яке, по суті, не має аналогів у світовій історії і заслуговує на поглиблені дослідження саме в ключі сумісності/несумісності асиміляційної політики центру зі зведенням регіональними елітами соціальних і культурних бар'єрів.

Один з найбільш вдумливих аналітиків специфічності Донбасу, професор історії Університету Індіана (США) Гіроакі Куромія точно підмітив, що особлива регіональна ідентичність, що формувалася у цьому порубіжному регіоні, «не може бути легко підпорядкована національним ідентичностям - українській чи російській». Ситуація з Донбасом, доводив він, «демонструє концептуальну небезпеку надмірного зосередження на нації та/або класі за рахунок усіх інших ідентичностей». Відмінності між українцями та росіянами в Донбасі часто були розпливчастими, нечіткими. Подібності в їхніх звичаях та мовна близькість зробили їхні самоідентичності амбівалентними. Корені привабливої сили Донбасу Куромія відшукує у «негативній свободі» окраїнних земель, у «незалежному мисленні вільного степу». «Упродовж усієї своєї історії Донбас, вважав він, був утіленням свободи, і саме ця свобода визначила вкрай брутальну й жорстоку політичну історію Донбасу». На переконання Куромії, Донбас і в радянські часи залишався економічною та політичною проблемою для Москви. Його мешканці поводилися як люди межової території - так, ніби це надукраїнська, антиметропольна козацька земля. «Як говорив Троцький, Донбас був землею, якої усі повинні були боятися».

Процес формування у Південній Україні «надійної інфраструктури українського націотворення» на матеріалах початку ХХ ст. простежила Г. Турченко. Міф про козацьке минуле, доводить вона, істотно впливав на формування національної свідомості - адже частина місцевого населення, особливо в межах колишніх Запорозьких вольностей і Азовського козачого війська, були прямими нащадками запорожців, а переселенці, спостерігаючи за ними, швидко проймалися духом вільнолюбства. І хоч на політичній арені

Півдня український національний рух мав сильніших конкурентів, ніж його представники в інших регіонах України (тут були сильні відділення загальноросійських політичних партій, а напередодні Першої світової війни гучно заявили про себе кримськотатарський, єврейський, польський, вірменський, грецький та інші національні рухи), в регіоні діяли осередки українських національних партій, «Просвіти», розвивався український театр. Щоправда, місцева регіональна ідентичність «перебувала у досить складних відносинах до національної свідомості».

Ситуацію різко змінили революційні катаклізми початку ХХ століття. Тенденція до політизації концепту «Южная Россия» вперше виявилася у контексті революції 1905-1907 рр. - саме тоді в Одесі виникла ідея створення Південноросійської чи Чорноморської республіки - з включенням до її складу також Криму, Волині й Поділля.

Регіональна ідентичність, що у цей час формувалася, виявилася неоднозначною у ставленні як до російської, так і до української національної свідомості. На позиції регіонального (місцевого, територіального) патріотизму переходили представники різних верств населення, включно з частиною чиновників, що вимагали для себе ширших повноважень. Заклики до децентралізації, зміни політичного ладу імперії та встановлення особливого статусу Півдня тут звучали гучніше, ніж в інших регіонах. Корінним інтересам українського національного руху вони не суперечили. Тому територіальну ідентичність регіону дехто з фахівців (Д. Чорний) вважають «перехідною сходинкою» до формування нової національної само- ідентифікації міської людності .

Складний клубок конфліктів, які відбувалися на терені України впродовж 1917-1920 років, нелегко розплутати навіть зараз, через майже 100 років. Тут одночасно відбувалося кілька різних за своїм характером революційних процесів. Соціальну революцію репрезентувала боротьба селян за землю, робітників - за контроль над виробництвом і поліпшення умов праці, усієї демократії - за припинення ненависної війни. Гострий політичний конфлікт, що почався з боротьби за владу між органами Тимчасового уряду і радами робітничих і солдатських депутатів, продовжувався у формі кровопролитної громадянської війни між білими і червоними, ускладненої іноземними втручаннями. На цьому фоні розгорталася українська революція, стрижнем якої було обстоювання національних пріоритетів і прагнення утвердити українство як суб'єкт політичного процесу. До цього слід додати, що і в самому національному русі теж виявилися гострі суперечності між лівими і правими силами, які особливо давалися взнаки наприкінці 1918 і у 1919 році.

На думку І.Кураса та В. Солдатенка, термін «регіоналізм» цілком придатний для характеристики ідейно-політичних орієнтацій населення окремих регіонів України, які у конкретних умовах 19171920 рр. створили феномен примату, першочерговості регіональних інтересів над загальнонаціональними. Відповідні дії не лише часто розходилися із загальнонаціональним вектором розвитку, але й виливались у досить гостру, навіть конфліктну суперечність з ним. Наслідком стала заплутана логіка внутрішнього конфлікту між соборництвом і регіоналізмом. Тугий клубок взаємовиключних інтересів зумовив надзвичайну складність протікання національно суспільних процесів і створив загрозу сепаратистських рецидивів.

Південній Україні історією судилося стати одним із важливих ареалів Української революції. Саме за часів Центральної Ради почалася інтенсивна інтеграція Півдня в єдиному національно-територіальному комплексі України. Цій меті, зокрема, була підпорядкована розпочата нею адміністративно-територіальна реформа, в якій вперше враховувалися історичні, господарські і соціально-політичні особливості регіонів. Упродовж нетривалого періоду гетьманату Скоропадського історичним фактом стала політична переорієнтація південноукраїнського регіону на столицю України - Київ. «З офіційних документів і масової свідомості починає зникати стара назва південноукраїнського регіону «Новоросія», що закріпилася за краєм ще з часів Катерини ІІ. Місцеве населення незалежно від політичних поглядів і національно-культурних орієнтацій усе більше усвідомлювало, що територія трьох губерній - Херсонської, Катеринославської та Таврійської - є невід'ємною частиною України». Українська національна ідея вийшла за межі вузького кола національної інтелігенції у значно ширшу верству «хліборобів» - заможного селянства й поміщиків. Спроба впровадити на цьому ґрунті громадянсько-територіальну (а не етнічно орієнтовану) модель нації означала формування умов для узгодження громадянсько-територіальних і національно-культурних ідентичностей .Водночас намітилася й інша, антиукраїнська за змістом, тенденція. Під час Першої світової війни у південний регіон із західного перебазувалися багато підприємств і установ, тут з'явилися тисячі біженців. Культурний простір регіону швидко трансформувався у політичний, чому значною мірою сприяла полеміка між Тимчасовим урядом і Центральною Радою щодо статусу і територіальних меж України. У цей час концепт «Южной России» відігравав роль противаги автономістським устремлінням українців - створений у Києві «Союз югороссов» протиставляв принципу національного самовизначення України гасло місцевого територіального самоуправління в рамках «Південної Русі». Хоч на той час ця ідея і не набула великого розголосу, вона може розглядатися як попередниця виразного дистанціювання південних і східних губерній від київського центру в особі Центральної Ради. Тісні економічні зв'язки з центральними губерніями Росії продиктували й алгоритм відмежування - більшовики Сходу і Півдня взагалі відмовилися від принципу національного самовизначення на користь територіально-економічного принципу. Компромісний варіант (донецько-криворізька автономія у складі «південноросійської Української республіки як частини Всеросійської Федерації Радянських Республік»), запропонований М. Скрипником, для радикальних комуністів був настільки ж неприйнятним, як і для українських та російських націоналістів.

Настрої у зросійщених містах досить точно охарактеризував Д. Дорошенко: «Це все були елементи, які зжилися з російською культурою, виховалися в ній, дорожили нею, були перейняті загальноросійським патріотизмом, поділяли загальноросійські ідейні стремління. Всі вони зовсім не хотіли визнавати себе на Україні за якусь «національну меншість», а в обмеженні російських культурних впливів і зрості українства бачили упадок культури взагалі. Та виокремити всіх цих людей в якусь осібну національність було тяжко ще й тому, що сьогоднішній «руський» чи «малорос» міг завтра національно усвідомитись і стати вже українцем. Навпаки, сьогоднішній соціаліст-українець, ставши більшовиком, дивився на «український націоналізм» як на щось реакційне, вороже інтересам «трудових мас» і вступав з українським рухом у боротьбу».

На різноманітних проявах регіоналізму, ваганнях «між нацією й імперією», джерела яких сягають у Південній Україні часів громадянської війни, фокусує увагу А. Мальгін. Події 1917-1920 рр., доводить він, не тільки вивели назовні класові й національні суперечності в тодішньому українському суспільстві, але й розкололи Україну на фактично ворожі території, які нерідко ставали базами протилежних за своєю спрямованістю суспільно-політичних рухів. У виразних проявах сепаратизму він бачить «віддзеркалення складних процесів освоєння цих земель у попередні часи». Спрощеному уявленню про те, що більшовизм був принесений в Україну на багнетах із півночі, автор протиставляє аналіз появи «двох Україн», які, у свою чергу, розпадалися на міріади дрібних «Україн», які не знаходили взаєморозуміння у відносинах між собою. Одеса, приміром, не тільки не виявляла прихильності до спроб «українізації», але й стала на якийсь час столицею антибільшовицької Росії. Це виявилося, зокрема, в досягнутій угоді між Директорією, Союзом відродження Росії і французьким командуванням про поділ зони майбутньої французької окупації на дві частини, причому весь Південь (під назвою Південноросійського краю) мав лишитися під управлінням російської влади .

Отже, процеси глибокої внутрішньої трансформації, в які виявився втягнутим український Південь, були надто суперечливими. У ході революції тривала і часто вирішувалася на полі бою давня суперечка про те, хто - Росія чи Україна - має більше історичних прав на цей регіон. З встановленням влади А. Денікіна процес інтеграції регіону в єдиний український національно-територіальний комплекс був призупинений. Надалі Південна Україна стала ареною змагань двох політико-ідеологічних режимів - білогвардійського і радянського, яких об'єднувало негативне ставлення до української ідеї та суверенітету України. Але, змушені рахуватися з суспільними настроями, більшовики зрештою визнали належність Півдня Україні.

Козацькі традиції загалом відповідали соціопсихологічній налаштованості «низів» українського соціуму на відкрите протистояння владі та її провідникам на місцях. Антиукраїнська налаштованість як Тимчасового, так і більшовицького урядів посилила антиросійські настрої на Півдні України до такої міри, що навіть уряд гетьмана Скоропадського сприймався як проросійський. Поява в південних степах сформованого в Галичині корпусу Українських січових стрільців, які дислокувалися в околицях Мелітополя, а потім в Олександрівську й Єлисаветграді, сприяла активізації місцевих воєнізованих частин, які називали себе вільними козаками чи гайдамаками. Командир корпусу Січових стрільців В. Габсбург, який під псевдонімом Василь Вишиваний вже приміряв на себе гетьманське спорядження, у своїх мемуарах зазначав, що традиції українського козацтва виявилися у цьому регіоні напрочуд живими і «кожний гордиться тим, що він із вільного козацького роду». Ідея проголошення Василя Вишиваного гетьманом України дістала чимало прихильників серед місцевої військової й політичної еліти - на їхню думку, це могло б збалансувати німецькі й австрійські впливи в Україні, ліквідувати «російсько-німецький» режим Скоропадського, приєднати до України Галичину. Такі настрої надзвичайно ускладнили контакти корпусу Січових стрільців з окупаційною владою.

У вирі національної революції 1917-1920 рр. відродився навіть старовинний запорозький звичай називати свого провідника батьком. Відлунням запорозької «стихії» можна вважати відсутність чітких політичних орієнтацій у середовищі місцевої «отаманщини». Девізом махновського руху, приміром, був «захист України від Денікіна, проти білих, проти комуністів, проти усіх, хто нападає на Україну». Заслуги махновців у розгромі денікінщини незаперечні, хоч не можна не бачити й того, що цей масовий рух став додатковим фактором дестабілізації внаслідок нереалістичності проголошуваних його лідерами цілей, відсутності виразно окресленої політичної програми, нерозбірливості у методах боротьби.

Питання про те, «чи існував генетичний зв'язок між запорозьким козацтвом і махновщиною, між Військом Запорозьким Низовим і Революційною повстанською армією (махновською)» поділило істориків на два табори. Для одних (В. Дубровський, О. Скирда) однозначно позитивна відповідь на нього очевидна, для інших (Л. Винар) збіги тут лише випадкові . Але, очевидно, мав рацію відомий діяч українського національного руху І. Мазепа, зауважуючи, що «історики знайдуть у махновському русі немало рис, типових для наших давніх запорожців».

Г. Турченко знаходить чимало аргументів на користь «запорозької» теорії махновщини, хоч і застерігає, що свою спорідненість із козацькою традицією махновці не афішували, «відчуваючи її як щось невловиме, але цілком реальне». Межі махновського району приблизно співпадали з кордонами Запорозьких Вольностей. Схожим був принцип комплектування війська - територіальний із переважно добровільним характером вступу. Виборність командного складу, перерозподіл військових трофеїв, самобутня військова тактика із застосуванням маневру непрямих дій, акценти на «волі» у політичній риториці, співпадіння ціннісних орієнтацій - все це зближує махновців із козацькою традицією. Хоча романтична селянська утопія, на якій базувався ідеал махновської суспільної системи, як і все перелічене вище - виразні ознаки анархо-комунізму, який визначав обличчя махновщини значно більшою мірою, ніж козацька спадщина. Показовим у цьому плані стало використання формул федерації - у такий спосіб вочевидь «спрацьовувала» закладена у вітчизняний менталітет інерція автономізму.

Позиція місцевих більшовицьких організацій, особливо тих, які діяли у східних і південних районах, формувалася на засадах дистанціювання від Центральної Ради як «буржуазного органу». Більшовики Донецько-Криворізького басейну сприйняли як належне рішення Тимчасового уряду обмежити територію України п'ятьма губерніями; в усякому разі жодних протестів з цього приводу з їхнього боку не пролунало.

Пленум обласного комітету Рад Донецького і Криворізького басейнів 17 листопада схвалив постанову про доцільність «залишення всього Донецько-Криворізького басейну з Харковом у складі Російської республіки з віднесенням цієї території до особливої, єдиної самоврядної області». Аналогічна резолюція була прийнята на загальних зборах харківської Ради. І. Курас та В. Солдатенко оцінювали ці ухвали у контексті «явного сепаратизму», виявленого більшовицькими лідерами регіону в питаннях партійного будівництва.

Повалення самодержавства і намагання Центральної Ради поширити свою юрисдикцію і на південні губернії дали потужний поштовх прагненням до регіоналізації та автономізації політичного життя. В Одесі вже влітку і восени 1917 р. дістали поширення гасла повернення їй статусу «вільного міста» за моделлю «порто-франко», причому йшлося тепер не про якісь привілеї економічного характеру, а про політичні пріоритети. Ідеї самостійного статусу обговорювалися у Миколаєві; у Херсоні справа дійшла до проекту Херсонської республіки.

На кінець 1917 р. в Одесі сформувалися два основні підходи до визначення політико-правового статусу міста. Коаліційний комітет охорони революції, підпорядкований українському уряду, вважав Одесу невід'ємною частиною автономної Української Республіки. Органи міського самоврядування чітко свою позицію не сформулювали. Що ж до представників рад робітничих, солдатських і матроських депутатів, в яких домінували більшовики й російські есери, то оголошення Центральною Радою верховенства своєї влади над дев'ятьма губерніями, у тому числі Херсонською, визнавалось ними незаконним і таким, що суперечить принципам революційної демократії. Зрештою переміг радянський варіант вільного міста Одеси, але до його юридичного оформлення справа не дійшла.