Політична культура: фактори впливу

Тенденції до регіоналізації та автономізації політичного життя у регіоні Південної України у 1917 р. на прикладі Одеси простежила німецька дослідниця Т. Пентер. Зокрема, вона показала, чому від категоричного несприйняття ідеї «Одеса у складі УНР» регіональна еліта хитнулася убік «твердої влади» Центральної Ради. Люди втомилися від невизначеності й нестабільності, і ідея «вільного міста» за цих умов уявлялася прийнятним компромісом, особливо в контексті можливості вирішення статусу міста й округи Всеукраїнськими установчими зборами. При цьому паралельно розроблялися дві програми - максималістська й мінімалістська. Перша передбачала для Одеси статус адміністративної одиниці, яка могла увійти до федеративної Російської республіки на умовах рівноправності. Друга акцентувала увагу на автономному статусі міста у складі УНР.

Для німецької дослідниці не є секретом той факт, що у концепту «Одеса - вільне місто» було багато незгодних. Але вона виразно бачить витоки гіпертрофованого патріотизму/егоїзму одеситів як чинника їхньої ментальної еволюції. У претензіях Києва на роль новопосталої столиці УНР вони побачили загрозу применшення економічної й політичної ваги Одеси (аж до побоювання, що «з першого місця її пересунуть на друге»). Оскільки підготовлений авторитетною комісією міської Думи проект «Положення про Одесу - вільне місто» містив ряд контроверсійних тверджень (зокрема, щодо статусу російської мови та єврейського соціаліста на чолі Просвіти), Центральна Рада мала підстави для його принципового несприйняття.

Ревком, утворений в Одесі після одержання звістки про жовтневий переворот у Петрограді, висловився проти намагання

Центральної Ради утвердити свій суверенітет над півднем України і заявив про намір створити «окремий штаб для Херсонської губернії та Півдня і, таким чином, привести до створення федеративної республіки за зразком Північно-Американських Сполучених Штатів». Ідея перетворення Одеси у «вільне місто» виникла знову, але думки розділилися в питанні про те, чи має бути вона вільним містом УНР чи Російської Республіки. Питання вирішилося силою зброї: більшовики після збройного повстання і триденних боїв із силами Центральної Ради 17 січня 1918 р. встановили в місті свою владу і сформували власний раднарком. Цей день вважається початком існування Одеської республіки - регіонального радянського утворення, яке, крім Одеси, поширювало свій вплив на прилеглі до неї частини Херсонської і Бессарабської губерній. Одеса була проголошена «незалежною державною одиницею у складі радянської республіки». Такий стан тривав до 14 березня - дня, коли Одесу окупували німецькі війська.

Надалі ідея федерації була незмінно присутня в українському політичному дискурсі, але її «наповнення» змінювалося під тиском обставин. ІІ Всеукраїнський з'їзд Рад (березень 1918 р.) з огляду на наступ німецьких військ проголосив незалежність України, але висловився за її власний федеративний статус - «об'єднання всіх радянських об'єднань - вільних міст і республік як автономних частин Української Федеративної Радянської Республіки». Така формула відобразила складний пошук компромісів між централістськими і відцентровими тенденціями, ускладненими реаліями німецького наступу.

На цей час автономне існування Донбасу і Криворіжжя уже стало фактом - у кінці січня 1918 р. було проголошено створення Донецько-Криворізької республіки. Якоюсь мірою на рішення про її виділення вплинули ілюзії частини місцевих працівників щодо того, що цей акт створить формальні перешкоди для окупації німцями східних регіонів як непідконтрольних владі Центральної Ради. Але значно більшою мірою воно відбивало заперечення національного принципу у будівництві радянської федерації: місцеві більшовики бачили її федерацією не радянських республік, а економічно споріднених областей. Раднарком РСФРР не визнав ДКР ні самостійною республікою, ні частиною Російської Федерації, а саме її відокремлення оцінив як «шкідливе» .

У березні тодішній голова більшовицького уряду України М. Скрипник видав постанову про ліквідацію Донецько-Криворізької республіки. Прецедент, однак, було створено, і нині, вже не вперше, знаходиться чимало бажаючих реанімувати мертвонароджену ідею з метою надання бодай якоїсь легітимності відвертому сепаратизмові.

Не варто, зрозуміло, зовсім відкидати вплив атмосфери «вільного степу» на ментальні уподобання мешканців Півдня. Але значно більшою мірою на них впливали ті специфічні умови, в яких відбувався процес модернізації регіону, починаючи з кінця ХІХ століття. І царський, і ще більшою мірою радянський режим у господарському освоєнні цього регіону робили ставку на заохочення міграційних процесів, створюючи для мігрантів певні преференції у наданні роботи й житла. Природа й корисні копалини Півдня забезпечували більш високий життєвий рівень у цьому регіоні порівняно, приміром, з аграрними областями центру Росії, а швидкий індустріальний розвиток стимулював постійний притік промислових робітників. Пізніше сюди, у «теплі краї», потягнулися військові та інші високооплачувані пенсіонери з півночі та сходу Росії. Зрозуміло, що процеси зросійщення ішли паралельно з процесами модернізації, навіть випереджаючи останні за темпами.

Стрімка індустріалізація Донбасу спричинила значні зміни в етнічній структурі місцевого населення. За даними перепису 1897 р., в гірничозаводській промисловості Донбасу росіяни становили 74% робітників, українці - 22%, в металургії - відповідно 69 та 20,2%. Слід, однак, мати на увазі, що дані про етнічний склад місцевого населення умовні й приблизні - матеріали перепису 1897 р. не містили графи «національність». Переписні листи мали графи «віросповідання» й «рідна мова»; на основі їх зіставлення і вираховуються відповідні співвідношення. Утім, навіть такі, доволі приблизні, дані переконливо свідчать про те, що російсько-українська мовна асиметрія сформувалася по лінії «місто - село». Якщо міграційні процеси й породжували напруженість, то не стільки у відносинах українців і росіян, скільки у відносинах мігрантів і місцевого сільського населення. У промисловій сфері і цих перешкод не було. Але взаємодія українців і росіян здійснювалася практично без участі гуманітарної інтелігенції. Елітні прошарки суспільства були представлені переважно технічною інтелігенцією, технологічні відносини домінували й у міжлюдських контактах.

Ідея антиукраїнського сепаратизму (термін Ф. та Г. Турченків) на півдні України виявилася, принаймні на елітному рівні, настільки міцно закоріненою, що місцеві республіки виникали і на радянській платформі. З 17 січня по 14 березня 1918 р. проіснувала Одеська республіка, про яку йшлося вище. Т.зв. Миколаївська повітова соціалістична трудова комуна, що функціонувала у цей час, теж мала власний раднарком. Радянська Республіка Тавриди була проголошена 19 березня і проіснувала до 30 квітня 1918 р.

Те, що до складу Республіки Тавриди було включено три північні (позакримські) повіти, не влаштовувало Москву, яка побоювалася конфлікту з Німеччиною і звинувачень у порушенні Брестського миру. 22 березня ЦВК рад Таврійської губернії обмежив територію Радянської соціалістичної республіки Тавриди п'ятьма повітами. 4 квітня новостворена республіка була визнана Раднаркомом РСФРР. Втім, вже 19 квітня німці, порушивши умови Брестського миру, почали окупацію Криму. На цей час ефемерна влада Республіки Тавриди втрачала рештки свого впливу. Члени уряду намагалися врятуватися втечею, але 24 квітня потрапили до рук повсталих кримських татар і були розстріляні.

У ході боротьби більшовиків за Крим була зроблена ще одна спроба оформлення сурогату радянської державності - у вигляді Кримської соціалістичної радянської республіки (квітень-червень 1919 р.). Ця друга спроба значною мірою була запобіжним заходом проти можливих претензій України на територію Криму. Формально Кримська республіка проголошувалася як самостійна. Втім, прийняте політбюро ЦК РКП(б) 28 травня рішення розставляло всі крапки над «і», чітко наголошуючи, що кримський уряд «діє на правах губвиконкому, підпорядковуючись ВЦВК і відповідним наркоматам за належністю, а обласний партійний комітет прирівнюється до губкому». Отже, мають рацію П. Гарчев та В. Овод, коли оцінюють Кримську радянську республіку 1919 р. як створене «зверху», фіктивне, буферне утворення.

Трагічною виявилася доля Бессарабії, де новоутворений крайовий орган - «Сфатул Церій» - проголосив у грудні 1917 р. Молдавську Народну Республіку у складі Російської Федеративної Демократичної Республіки. Центральна Рада погодилася співпрацювати зі «Сфатул Церій» і навіть вітала утворення МНР. Видимість співпраці задля «боротьби з більшовицькою анархією» тривала доти, доки керівництво новоутвореного молдавського парламенту не прийняло рішення про запрошення румунських військ для забезпечення «належного порядку» в Бессарабії. Як вважають автори праці про кордони України В. Боєчко, О. Ганжа та Б. Захарчук, «фактично з утворенням МНР було розіграно політичний фарс, щоб замаскувати плани приєднання Бессарабії до «Великого королівства». Румунія, яка давно претендувала на землі Бессарабії і вважала молдаван румунами, негайно скористалася «запрошенням». За два з половиною місяці (з кінця грудня 1917 по лютий 1918 р.) Бессарабія була зайнята румунськими військами. 9 квітня 1918 р. було оголошено про об'єднання Бессарабії з «матір'ю-Румунією». І хоч українські уряди постійно наголошували на незаконності акту «умовної злуки», такий стан тривав до 1940 року.

Більшовики при владі виявилися кращими психологами, ніж їхні попередники - вони вдало експлуатували «революційний синдром», поєднавши його з притаманним російській політичній думці месіаністським началом. Зруйнувавши й ті слабкі паростки громадянського суспільства, які давали про себе знати в імперських умовах (громади, асоціації виробників, церкву, просвітницькі структури тощо), вони замінили їх подобою громадянської релігії зі ставкою на «мобілізаційне підданство» і експлуатацію ідей державного патерналізму й зрівнялівки. «Більшовики, - зауважує російський соціолог Ю. Прозорова, - перебували під сильним впливом традиційного комплексу держави, церкви й суспільства, який вони ідеологічно відкидали, але який дістав відображення у марксистсько-ленінській доктрині, централізованому бюрократичному правлінні й суворому соціальному контролі. Дореволюційні структури патримоніального правління, цезарепапістської держави й церкви втілилися у новій комуністичній версії поєднання «релігії», держави й суспільства при встановленні ідеологічної одноманітності у сфері культури, обмеженні диференціації структур свідомості й відсутності публічної сфери». Звідси такі риси радянського проекту модерності, як поєднання «надінтеграції» й «ультрадиференціації», «культ плану» як засіб соціальної мобілізації, ідеологічна модель, що не допускала жодного ідейного плюралізму, вибірковий і репресивний характер правозастосування тощо.

Найхарактернішу особливість авторитарного, а потім і відверто тоталітарного режиму, що утвердився в СРСР, становило нівелювання усяких громадських начал, уніфікація партією-державою усіх сфер життєдіяльності людини. Головним знаряддям підтримання стабільності системи був страх. У штучно створеній атмосфері «воєнного табору» як злочин каралося навіть найменше відхилення від «генеральної лінії» у думках, не кажучи вже про особисті щоденники.

У більшості досліджень на теми сталінізму широкомасштабний терор розглядається як соціальна патологія, дивний феномен, який не піддається раціональним тлумаченням. Якщо ж пояснення все ж відшукуються, вони вибудовуються або у площині органічно притаманній напівлегітимній владі ставці на насильство й «надзвичайщину» (функціональний підхід), або у настільки гострій боротьбі між владою й опозицією, яка стирала грані між довірою й недовірою, лояльністю й пристосуванством, катами й жертвами (політичний підхід). Не бракує й зовсім простих пояснень: прагнучи до встановлення особистої влади, Сталін, мовляв, розглядав терор як ефективний засіб боротьби проти інакомислення й соціальної профілактики.

У всіх цих поясненнях можна відшукати своєрідну логіку й раціональні зерна. Але надто рідко зустрічаємо у них поправку на особливий, з виразними ознаками постійного страху і екзальтації «обраних», стан суспільної свідомості, і сформовану на цій основі «ідентичність пристосування». В її основі - самопочуття людини й соціуму, сформоване існуванням упродовж десятиріч в атмосфері жорстоких соціальних експериментів, де цінність окремого людського життя не мала ні найменшого значення (або й штучно перетворювалася на антицінність, якої варто якнайшвидше позбутися). Верхівка правлячої комуністичної партії легко піддалася ілюзіям щодо майже безмежних можливостей конструювання нової соціальної реальності у великій державі із невисоким рівнем економічного розвитку. Ставка на впорядкування, гомогенізацію й раціоналізацію соціального простору стала альфою й омегою її дій, неминуче затиснутих у лещата протистояння ненависному «буржуазному Заходу», «капіталізму», «імперіалізму». Тому з самого початку радянська влада взяла курс на тотальний контроль і придушення у зародку тих соціальних і національних суперечностей, які уявлялися їй небезпечними.

Ключ до розгадки феномена сталінізму можна відшукати у вже згадуваного А. Тойнбі, через аналіз його формули Виклику - і - Відповіді. Історія знає безліч ситуацій, коли еліти опиняються безпорадними перед черговим Викликом, але, відчуваючи своє безсилля, все ж не бажають залишати поле битви; більше того, у такі ключові моменти вони небачено активізуються, щоб утримати своє становище й привілеї грубою силою. А тим часом нові виклики заганяють соціум у стан духовної війни. І тоді меч, який уже пізнав смак крові, стає «самовбивчо невгамовним». А ось і пряме застереження Тойнбі щодо історичної долі експериментів, подібних більшовицьким: «Якщо марксистська версія гегельянства втримає свої позиції - або в екуменічному масштабі, або у більш обмеженому різновиді у Радянському Союзі, - можна припустити, що «червона нитка», яка вже пролягла від Гегеля через Маркса до Леніна, буде продовжена їхніми нащадками у таких формах, що батьки комуністичної ідеї навряд чи впізнали б своє вчення, якби їм вдалося знову відвідати землю і подивитися на результати власної праці».

Революція й тривала громадянська війна докорінно зруйнували, поставивши його з ніг на голову, створюваний століттями пласт соціальної ієрархії («хто був ніким, той став усім»). Лінії розмежувань пройшли через соціальні страти, професійні осередки, сім'ї; значна частина мислячої еліти була знищена або опинилася за межами країни. Доки прокламовані ідеї щодо майже необмежених можливостей соціального конструювання ще зберігали свою притягальність бодай у середовищі «нової контреліти», мова могла йти про створення нової ціннісної системи, здатної примирити соціум із диктатурою однієї партії. Але вже нетривале повернення на рейки непу зруйнувало ілюзії одних і обнадіювало інших, більш ініціативних і підприємливих. Воно ж наочно проілюструвало невпевненість влади у своїх можливостях, хиткість і непослідовність її ініціатив. Затиснута у вузьких лещатах обмеженого вибору (між продовженням «наступу» і подальшим «відступом»), деморалізована гострими внутріпартійними бажаннями, верхівка обрала, здається, найгіршу з можливих альтернатив: зробила ставку на селекцію й інформаційну сегрегацію. Власне, у цих її діях і варто бачити «початок кінця» радянського ладу.

Одержавлення й централізація економіки в СРСР парадоксальним чином відтворювали традиційну для Росії квазістанову ієрархію соціальних верств, яка вибудовувалася в руслі позбавлення доступу до державної розподільчої системи тих, кого влада відносила до «антирадянських елементів» або «неблагонадійних». Позбавленими елементарних умов існування і громадянських прав виявилися саме ті суспільні страти, які володіли професійними навичками та мали належну освіту. Натомість ставка була зроблена на декласованих маргіналів, аж до люмпенів. Це відродило, поки що у латентній, прихованій формі, ті розподільчі лінії, які спонтанно сформувалися у ході громадянської війни.

Якби відверті соціальні утопії були запропоновані суспільству в умовах бодай відносної стабільності, вони були б негайно відкинуті й забуті. Але жахливі кровопролиття громадянської війни, тотальні дефіцити, переміщення у нелюдських умовах величезних мас людності зробили свою справу - люди звикли задовольнятися мінімумом благ і сподіватися хіба що на чудо. Вони раділи будь-яким ознакам порядку у соціальному хаосі і готові були прийняти на віру будь-яку стратегію виживання. Апатія й соціальний інфантилізм мас допомогли правлячій партії конвертувати утопічну ідею соціальної рівності й справедливості у настрої очікування «загального ощасливлення». Допомогло їй і те, що конкуруючі еліти були у своїй масі винищені або витіснені поза межі держави, а прошарки соціальних «низів» і люмпенства готові були служити владі бодай за ті подачки, якими вона купувала їхню лояльність. Неп, хоч і був короткочасним експериментом, теж сприяв поліпшенню іміджу «нормальності», від якої в умовах воєнного комунізму люди відвикли.

Зрештою на цій основі склався феномен «придушеного» суспільства і безпорадної, несконсолідованої влади, яка могла спиратися лише на систему розгалуженого насильства, доносів, провокацій. Звідси конспірологічна логіка системи, режим секретності, всесильність цензури (існування якої на офіційному рівні заперечувалося), спеціальні режими для різних категорій населення, міст, підприємств тощо.

Повсюдно насаджувана режимність діяла на шкоду самій владі, яка у намаганні замаскувати сутність власної соціальної інженерії свідомо відмовилася від традиційної системи обліку й достовірної статистики. Вона не мала уявлення про справжні суспільні процеси і змушена була користуватися тією явно недостовірною інформацією, що її постачали спецслужби. Відмовившись від опори на науку (яка була оголошена зараженою «буржуазним об'єктивізмом»), правляча партія стала на шлях украй суперечливого експериментаторства (яке особливо наочно виявлялося у ставленні до розв'язання «національного питання»).

За алгоритмом проб і помилок вона діяла і у соціальній сфері, узаконивши паспортну систему й інститут прописки, міцно прив'язавши селянина до колгоспу, а жителя міста - до місця проживання через централізоване надання житла. Зрештою сталося те, що мало статися - однією з головних опор влади виявилися позбавлені тривких соціальних зв'язків маргінальні елементи. Їх найлегше було вписати у мережеві структури секретних комунікацій, і вони ревно (аж поки самі не ставали жертвами) виконували функції сексотів, доносителів, катів. Саме завдяки деморалізації значної частини соціуму система масових репресій стала справді всеосяжною.

Диктатура бюрократії, що спиралася на майже нічим не обмежене насильство, ідейний цинізм і подвійну мораль - такою у загальних рисах є сутність сталінізму як ідеології і соціальної практики. У маскуванні його лівацької, волюнтаристської сутності ледь підфарбованими марксистськими догмами полягав один із багатьох секретів притягальності ідей зрівнялівки для нерозвиненої свідомості доволі численної маргінальної верстви суспільства. Несподівана для багатьох перемога носіїв «казарменно-комуністичних» ідеалів у ході громадянської війни підживлювала настрої ейфорії у люмпенському середовищі, стимулюючи стихію «руйнування під корінь» усієї системи суспільних відносин. Далеко не відразу підступну функцію цього політичного допінгу розпізнали навіть щирі прибічники революційного радикалізму в середовищі інтелігенції. Утім, влада доволі оперативно подбала про їх ізоляцію - залякавши і позбавивши засобів існування одних, виславши за межі країни інших, фізично винищивши найактивніших. Водночас вона зуміла використати у своїх, фактично асоціальних, цілях штучно створений ентузіазм міських «низів», їхню «ультралівацьку» налаштованість і хибну свідомість. Чималу роль у цьому процесі відіграла витончена демагогія - з використанням притягальних для мас ілюзій месіанізму, замаскованих під «пролетарський інтернаціоналізм». А надалі ініціативу перехопили роздуті до небезпечних масштабів спецслужби. Зрештою каральні органи підім'яли під себе усі важелі впливу на політичні процеси.

У регіоні Південної України ця стратегія мала свої особливості - економіка тут тісніше, ніж в інших регіонах, була прив'язана до політики, а урбанізація - до створення потужного військово-промислового комплексу. Комуністичній партії вдалося поставити під свій жорсткий контроль усю сферу виробництва і суспільного життя. Водночас вона виявилася неспроможною забезпечити бодай мінімальну відповідність високих темпів індустріалізації і модернізації соціальної сфери. Наслідком стала неможливість організовувати виробничу діяльність без розгалуженої системи примусу і масових репресивних заходів. Для жителів міста, не пов'язаних із альтернативними джерелами задоволення своїх потреб, це означало цілковиту залежність від «давальницької» системи нормованого розподілу, а для значної їх частини - напівголодне існування і відсутність людських побутових умов. Політика цілеспрямованого розколу суспільства за класовою ознакою й мілітаризація масової свідомості мали своїм наслідком виразну соціальну асиметрію, конфлікт інтересів, примітивні уявлення про соціальну справедливість.

Особливо гостро давалося взнаки соціальне розшарування в містах Донбасу, де воно поглиблювалося внаслідок нестабільної роботи підприємств. «Ми, робітники, голодуємо, нас зимою скорочують, викидають на вулицю, - скаржився шахтинський робітник комуніст Є. Просянкін, - тоді як специ у Донбасі одержують від 150 до 270 крб. на місяць, а профпрацівники - по 150 крб». «Царі й володарі наших днів стоять вище усяких законів», констатував у листі до «всесоюзного старости» М. Калініна шахтар П. Орлов.

У баченні В. Головка базовою світоглядною суперечністю територіальної ідентичності Донеччини стала історично сформована невідповідність між великими можливостями («степова вольниця») й жорсткими обмеженнями («галерна праця»). Можливості, які надавав Донбас у період економічного буму останньої третини ХІХ - початку ХХ ст., порівнювали зі специфікою колонізації американського Дикого Заходу. Але романтичні ілюзії у приваблюваних ними прибульців швидко зникали - експлуатація робітників тут була жорсткою, а праця - небезпечною. Своєрідна гірничозаводська культура, яка формувалася в регіоні, була проміжною між традиційно народною й індустріальною. Притаманна першій канонічність форм накладалася на властиві другій уявлення про майже безмежні можливості самовираження.

Повертаючись у цьому зв'язку до міркувань Г. Куромія, звернемо увагу на його сьогоднішнє бачення специфічної політичної культури, сформованої в Донбасі в радянські часи. «Як проміжний регіон Донбас нечітко оформляв свої політичні інтереси, використовуючи протиборчі влади й партії (російську, українську, ліберальну, марксистську, націоналістичну тощо), щоб отримати найбільшу політичну вигоду для себе в даний момент». І це не байдужість, а свого роду стратегія. Донбас «не довіряє метрополії. Його стратегія - антиметрополія» .

Перенасиченість міст південної України промисловими об'єктами, орієнтованими переважно на забезпечення військово-політичного паритету з країнами Заходу, зумовила цілий ряд негативних явищ, які набували хронічного характеру. Відставання від світових зразків за якісними показниками (ресурсозатратність, енергозбереження, економічна ефективність) не скорочувалося, а зростало - разом із наростанням диспропорцій у розміщенні продуктивних сил, помітним зниженням продуктивності праці, хронічними негараздами в аграрному секторі. Декларувалися все нові й нові реформи, але реальних зрушень на краще досягти не вдавалося. Безкінечні зміни адміністративно-територіального поділу призводили до дисбалансів, перехід на територіальну модель управління виявився програшним, і від нього довелося відмовитися.

Підсумовуючи сказане, відзначимо вражаючу схожість політики різних політичних режимів щодо Південної України. Після ліквідації Запорозької Січі імперський курс на Півдні України (в «Новоросії») був спрямований на інтеграцію регіону до складу корінних російських територій. Тимчасовий уряд також вважав Південь України «Новоросією» - частиною етнічної Росії. Денікінці, які захопили Україну влітку 1919 р., продовжили традиційну імперську політику щодо Півдня, так само сприймаючи його як «Новоросію». Щоправда, наступник А. Денікіна - П. Врангель - під впливом політичної кон'юнктури змушений був визнати український характер Півдня. Більшовики після численних експериментів з розчленуванням України шляхом створення підпорядкованих центру радянських республік задовольнилися тим, що Українська СРР, до складу якої увійшов південний регіон з його населенням і ресурсами, опинилася під повним контролем Російської комуністичної партії (більшовиків). У кінцевому рахунку долю південноукраїнського регіону визначило його населення, переважна більшість якого не сприймала імперський проект «Новоросія». Зрештою і Ленін, ознайомившись у травні 1921 р. з проектом «Атласа России», наголосив на необхідності чітко визначити в ньому «кордони республік (Україна) і автономних областей». «Тим самим більшовики остаточно визнали Південь частиною України».

Размещено на Allbest.ru