Держава як ядро політичної системи. Зв'язок держави з різними суб'єктами політичної системи

Размещено на http://www.Allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

Розділ 1. Держава - ядро політичної системи

1.1 Поняття держави, її суть і функції

1.2 Поняття політичної системи, її структура та функції

Розділ 2. Суб'єкти політичної системи

2.1 Суб'єкти і об'єкти політики як елементи політичних відносин

2.2 Основні суб'єкти політики

Розділ 3. Зв'язок держави з іншими суб'єктами політичної системи суспільства

3.1 Партії в політичній системі суспільства

3.2 Громадсько-політичні організації та рухи

3.3 Взаємовплив суб'єктів політичної системи

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ



ВСТУП

Держава у своїй діяльності пов'язана й обмежена правом, стоїть під правом, а не поза і над ним. Гессен

Актуальність дослідження. На певному етапі розвитку суспільства виникає потреба у його специфічній, окремій організації. Втрачаючи соціальну однорідність, суспільство розділяється на частини, які відрізняються місцем і роллю в системі суспільного виробництва і розподілу матеріальних благ, способом життя, духовною культурою, соціальним і майновим станом тощо. У кожної з таких суспільних груп, крім однакових спільних інтересів, постають інтереси специфічні. Отже, виникає потреба в узгодженні, координуванні таких різноманітних інтересів, у регулюванні відносин між різними частинами суспільства. Саме ця потреба і викликає до життя специфічну організацію, основним призначенням якої є забезпечення єдності, цілісності суспільства. Такою організацією є держава.

Кінець другого тисячоліття характеризується ідеологічним і духовним розкріпаченням людства, здійснюваний шляхом утвердження гідності кожної особи, нації, а також політичного плюралізму як найвищих суспільних цінностей.

Останнім часом на різних рівнях і з різних приводів часто вживають терміни “демократична держава“ і “правова держава“. При цьому одні виходять з бажання підкреслити, що проголосивши себе суверенною і незалежною, Україна стала й демократичною правовою державою, а інші - з прагнення довести, що побудова такої держави є справою більш віддаленої перспективи.

Тому тема курсової роботи «Держава як ядро політичної системи. Зв'язок держави з різними суб'єктами політичної системи» відповідає вимогам часу.

Тема дослідження зумовили вибір предмету і об'єкту дослдження. Об'єктом нашого дослідження стане політична система, її складові і функції.

Предметом дослідження відповідно - взаємовплив держави і політичних структур в єдиній політичні системі.

Відповідно до предмету і об'кту дослідження сформовані мета, цілі і завдання курсової роботи. Мета даної праці полягає у визначенні місця держави у політичній системі .

Цілі і завдання роботи:

- проаналізувати науково-теоретичну літературу з питань теорії держави і права;

- визначити загальні поняття «держава», «політична система», їх складові і функції;

- охарактеризувати суб'єкти політичної системи у взаємодії з державою, як головним структурним компонентом політичної системи;

- зробити висновки щодо місця держави в політичній системі і коротко охарактеризувати політичну систему України.

Гіпотеза дослідження сформована за результатами вивчення теоретичних питань теорії держави і права і полягає в наступному:

- держава є основним ядром політичної системи незалежно від її форми;

- стуктурні елементи політичної системи впливають на державу в залежності від їх значимісті і правової ситуації в країні;

- держава як ядро політичної системи країни має вплив на суб'єкти політичної системи;

Дана курсова робота складається зі вступу, двох розділів, в яких розглядаються вищеназвані проблеми, висновку, списку використаних джерел і додатку, що являє собою презентацію даного дослідження.



Розділ 1. Держава - ядро політичної системи

1.1 Поняття держави, її суть і функції

Держава -- суб'єкт політики, ядро політичної системи. Вона характеризується суверенітетом, уособлює в собі суверенітет національностей і народу.

Держава-це особлива політико-територіальна організація, що володіє суверенітетом спеціального апарату управління і примусу та здатна надавати своїм велінням загальнообов'язкового характеру. Поняття держава можна розуміти як систему офіційних органів, що здійснюють керівництво суспільством.

1) Держава (На думку Котюка І.І.) -- це здійснюваний за допомогою офіційних органів політико-територіальний спосіб організації публічної влади, покликаний керувати суспільними процесами, шляхом надання своїм велінням загальнообов'язкового характеру та можливістю реалізації цих велінь через примус.

2) Держава -- це

1) сукупність людей, території, на якій вони проживають, та суверенної у межах даної території влади;

2) організація політичної влади, головний інститут політичної системи суспільства, який спрямовує і організовує за допомогою правових норм спільну діяльність людей і соціальних груп, захищає права та інтереси громадян. [1]

Сутність держави -- це внутрішній зміст її діяльності, який виражає єдність загальносоціальних і вузькокласових (групових) інтересів громадян. Будь-яка держава, разом із вирішенням суто класових завдань, виконує й загальносоціальні завдання («спільні справи»), без яких не може функціонувати жодне суспільство. Це -- засоби зв'язку і транспорту, будівництво шляхів, іригаційних споруд, боротьба з епідеміями, злочинністю, заходи щодо забезпечення миру та інші.

Два аспекти сутності держави визначилися з моменту її виникнення:

класовий аспект -- захист інтересів економічно пануючого класу, здійснення організованого примусу;

загально-соціальний аспект -- захист інтересів усього суспільства, забезпечення громадського блага, підтримання порядку, виконання інших загально-соціальних справ.

Перевага загально-соціального аспекту сутності держави відбулася завдяки зниженню частки його класового змісту як певного результату розвитку громадянського суспільства, твердження прав і свобод особи. У сучасних цивілізованих державах не стало чітко виражених класів, соціальні суперечності втратили антагоністичний характер, зріс загальний життєвий рівень населення.

Зміст діяльності держави набув нових якостей:

· держава стала на шлях подолання суспільних суперечностей не шляхом насильства і придушення, а за допомогою досягнення громадського компромісу, толерантності, створення умов для розвитку громадянського суспільства;

· держава у своїй діяльності широко використовує такі загальнодемократичні ідеї та інститути, як поділ влади, плюралізм думок, висока роль суду, гласність та ін.;

· держава застосовує засоби захисту людини праці, соціальної захищеності всіх громадян;

· на міжнародній арені держава проводить політику, що потребує взаємних поступок, компромісів, домовленостей з іншими державами.

Така держава в сучасних західних теоріях трактується як надкласова, що представляє інтереси всіх верств суспільства. Вона називається соціальною правовою державою, державою соціальної демократії. Сутність й цієї держави не позбавлена класового аспекту, проте він не настільки виражений, як в експлуататорських державах -- рабовласницьких, феодальних, буржуазних.

Більш того, у сучасних державах (внаслідок втрати антагоністичного характеру класових суперечностей) ці аспекти аж ніяк не обов'язково протилежні один одному. Соціальна правова держава припускає наявність громадянського суспільства, де громадянин -- суб'єкт права -- є вільною, автономною особою.

Функції держави

Функції держави -- це роль, яку вона виконує щодо суспільства, це основні напрями її діяльності. У функціях держави виражається її сутність та призначення.

Конкретні функції держави, а їх досить багато, доцільно розглядати через їх класифікацію на види.

Загалом, функції держави можна поділити на такі групи:

1. За соціальним значенням - основні та неосновні.

Основні функції -- найзагальніші та найважливіші комплексні напрями діяльності держави щодо здійснення стратегічних завдань і цілей, що стоять перед нею у конкретний історичний період. До них відносять функції: оборони, підтримання зовнішніх відносин, охорони правопорядку, регулювання економіки, забезпечення екологічної безпеки, підтримання і розвиток культури, забезпечення освіти населення та ін.

Неосновні функції -- напрями діяльності держави зі здійснення конкретних завдань у другорядних сферах суспільного життя. До них належать: управління персоналом, матеріально-технічне забезпечення та управління державним майном, правосуддя і юридичні функції, збирання і розповсюдження необхідної для управління інформації тощо.

1. Залежно від територіальної спрямованості - внутрішні та зовнішні

Внутрішні функції -- такі напрями діяльності держави, в яких конкретизується внутрішня політика стосовно економічних, ідеологічних, екологічних, культурних та інших аспектів життя суспільства. До таких відносять функції: регулювання економіки, підтримання та розвиток культури, охорону та захист усіх форм власності, соціальний захист населення, забезпечення екологічної безпеки, охорону правопорядку та ін.

Зовнішні функції -- основні напрями діяльності держави за її межами у взаємовідносинах з іншими державами, світовими громадськими організаціями і світовим співтовариством у цілому. Функціями є: організація співробітництва з іншими суб'єктами міжнародних відносин, захист державного суверенітету, підтримка миру в регіоні, культурний та освітній обмін тощо.

2. За часом здійснення - постійні та тимчасові

Постійні функції -- напрямки діяльності держави, що здійснюються на всіх етапах її розвитку. Більшість здійснюваних державою функцій є постійними

Тимчасові функції -- напрямки діяльності держави, що обумовлені конкретним етапом історичного розвитку суспільства. Прикладом тимчасових можуть бути функції стабілізації економіки у перехідний період, подолання наслідків аварії на ЧАЕС чи повені у Закарпатті

4. За сферами суспільного життя - гуманітарні, економічні та політичні

Гуманітарні функції: забезпечення, охорона та захист основних прав людини; охорона природного середовища; охорона і відновлення здоров'я; соціальне забезпечення; освіта, виховання, розвиток культури тощо. У міжнародній сфері -- це участь у міжнародному забезпеченні та захисті прав людини; допомога населенню інших країн (у разі стихійного лиха, кризових ситуацій тощо); участь у захисті природного середовища (екологічна функція); участь у міжнародному культурному співробітництві.

Економічні функції: створення умов для розвитку виробництва на основі рівноправного визнання і захисту різних форм власності на засоби виробництва; програмування та організація виробництва на державних підприємствах, розпорядження об'єктами державної власності; організація та стимулювання наукових досліджень. У міжнародній сфері -- це участь у створенні світової економічної системи на основі міжнародного розподілу та інтеграції виробництва і праці; участь у розв'язанні господарських та наукових проблем (енергетичної, використання Світового Океану, досліджень й освоєння космосу тощо).

Політичні функції: створення демократичних умов, інститутів для вільного виявлення і врахування інтересів різних соціальних груп суспільства, зокрема для діяльності різноманітних політичних партій та інших громадських об'єднань («демократизаторська» функція); забезпечення умов для збереження і розвитку національної самобутності корінної та всіх інших націй, що проживають на території держави; охорона і захист державно-конституційного ладу, законності та правопорядку. У міжнародній сфері до політичних функцій належить організація, підтримка і розвиток міждержавних договірних відносин на основі загальновизнаних принципів міжнародного права; оборона своєї країни від зовнішнього нападу, анексії; участь у забезпеченні ненасильницького миру в усіх регіонах планети; участь у боротьбі з порушеннями міжнародного правопорядку (у тому числі з використанням військових засобів). [2]

1.2 Поняття політичної системи, її структура та функції

Політична система -- впорядкована, складна, багатогранна система стосунків державних і недержавних соціальних інститутів, що виконують певні політичні функції. Вона покликана відображати різноманітні інтереси соціальних груп, які безпосередньо або через свої організації і рухи роблять вплив на державну владу.

Дане поняття об'єднує різноманітні дії і взаємини володарюючих груп і підвладних, таких, що управляють і керованих, пануючих і підпорядкованих, теоретично узагальнює діяльність і взаємозв'язки організованих форм владо-відносин - державних і інших інститутів і установ, а також і політичних цінностей і норм, регулюючих політичне життя членів даного суспільства. В межах окремих держав політичне життя найбільшою мірою проявляє себе як система, а політична система найповніше проявляє свою головну функцію - суспільної інтеграції. Тому поняття політична система застосовують для аналізу політичного життя в межах окремих держав. Коли мова йде про політичну систему суспільства, то мають на увазі саме окремі держави. [2]

Структура політичної системи

У політичній системі суспільства розрізняють чотири основних групи елементів: політичні інститути, політичні відносини, політичні норми, політичну свідомість і політичну культуру. Відповідно до цих елементів виділяють організаційно-інституціональну, регулятивну, функціональну і комунікативну підсистеми політичної системи.

Інституціональну підсистему складають політичні інститути: держава та її структурні елементи, такі як парламент, уряд, політичні партії, громадсько-політичні організації, церква, органи місцевого самоврядування. У своїй сукупності та взаємозв'язках політичні інститути утворюють політичну організацію суспільства, організаційну основу політичної системи. До політичної системи як її інститути входять не всі наявні в суспільстві громадські організації, а лише ті, що пов'язані з функціонуванням політичної влади. Залежно від ступеня залученості до політичного життя і здійснення влади розрізняють три види організацій:

Власне політичні -- організації прямо й безпосередньо здійснюють політичну владу у повному обсязі або, у крайньому випадку, прагнуть до цього. Здійснення влади або боротьба за неї є головним у їхній діяльності. Такими є держава і політичні партії.

Політизовані або невласне політичні організації, для яких участь у здійсненні політичної влади є лише одним з аспектів їх функціонування, це - громадські організації, професійні спілки, народні рухи, об'єднання підприємців тощо.

Неполітичні організації, якими є, наприклад, науково-технічні товариства, різноманітні аматорські об'єднання -- товариства рибалок, мисливців, спортсменів тощо, за звичайних умов не беруть участі у здійсненні політичної влади. Формально діяльність таких організацій не передбачає здійснення політичної функції, проте за певних умов, ситуативно, вони можуть бути суб'єктами політики, виступаючи як групи тиску.

У своїй сукупності і взаємозв'язках політичні інститути утворюють політичну організацію суспільства, організаційну основу політичної системи. Центральна роль у політичній системі належить державі. Саме вона забезпечує політичну організованість суспільства. Особливе місце в політичній системі займають політичні партії, які є головними учасниками боротьби за завоювання, утримання й використання державної влади. Кожна партія прагне мати можливість визначати політику держави або хоча б впливати на неї. Інституціональна підсистема є основоположною як до політичної системи суспільства в цілому, так і до її окремих складових.

Регулятивну підсистему утворюють сукупність політичних норм, за допомогою яких здійснюється регулювання політичних відносин. Одні політичні норми цілеспрямовано створюються державою - норми права; інші складаються поступово під впливом політичних, економічних, духовних чинників - норми моралі, звичаї, традиції. Головною складовою регулятивної підсистеми суспільства є норми національного права.

Функціональна підсистема політичної системи знаходить своє вираження у політичному процесі й політичному режим.

Комунікативна підсистема містить політичні відносини, тобто ті зв'язки між людьми та їх спільностями, які складаються у процесі реалізації влади або з її приводу. Інформаційно-комунікативна підсистема містить ЗМІ, засоби комунікації, науково-інформаційну інфраструктуру -- тобто розгалужену мережу установ, які займаються збором, обробкою, поширенням інформації про політичне життя, пропагуючи вироблені політичні та правові норми, певну політичну свідомість і політичну ідеологію.

Політична свідомість і політична культура складають духовно-ідеологічну підсистему політичної системи.

Функції політичної системи

Функції політичної системи -- основні напрями впливу політичної системи на політичне життя суспільства:

- вироблення політичного курсу держави та визначення цілей та завдань розвитку суспільства ( функція політичного цілепокладання );

- організація діяльності суспільства на виконання цілей, завдань політичної програми держави ( мобілізаційна );

- функція легітимізації - приведення реального політичного життя у відповідність до офіційних політичних правових норм;

- координація окремих елементів суспільства;

- політична соціалізація (включення людини в політичну діяльність);

- артикуляція інтересів (пред'явлення вимог до осіб, що приймають політичні рішення);

- узгодження та впорядкування інтересів і потреб соціальних верств населення;

- інтеграція всіх елементів суспільства навколо єдиних для всього народу соціально-політичних цілей і цінностей;

- політична комунікація складових політичної системи. [3]



Розділ 2. Суб'єкти політичної системи

2.1 Суб'єкти і об'єкти політики як елементи політичних відносин

Суб'єкти й об'єкти політики як обов'язкові елементи політичних відносин знаходяться в постійній єдності, взаємозв'язку і взаємозалежності між собою, при цьому кожний з них має тільки йому властиві ознаки.

Суб'єкти політики - це люди, їхні організації, рухи, інститути, окремі особистості, що беруть участь у політичному житті суспільства і держави і чия активна практична діяльність спрямована на перетворення політичної й інших сфер життєдіяльності людей як відповідних об'єктів політики. Отже, суб'єкти політики спроможні сформулювати і реалізувати власні цілі, мають усвідомлені інтереси і потреби, цілеспрямовану активність, тобто суб'єкти політики є головним регулятором взаємодії з об'єктом, керування ім.

У процесі діяльності суб'єкт взаємодіє з реальними суспільними відносинами і вибирає з них той шар, що має для нього певний інтерес. Тому об'єкт взагалі, і політики зокрема, - це той предмет, конкретна галузь реальності, що стала значимою, цікавою або необхідною для суб'єкта. Об'єкти політики - це реальна політична дійсність із властивими їй суспільними відносинами, насамперед політичними, політична система суспільства в цілому, її елементи, форми політичного життя, сфера політичних інтересів, протиріччя політичного процесу, як у межах держави, так і в регіональному або світовому просторі. Об'єкт політики дає уявлення про те, на що суб'єкт політики спрямовує свою активність у вигляді перетворюючої або руйнуючої політичної діяльності.

Розглянемо основні характеристики суб'єкта й об'єкта політики.

Спроможність суб'єкта творити політику, тобто впевнено і дещо самостійно брати участь у політичному житті у відповідності зі своїми інтересами і взаємодіяти з іншими суб'єктами політики, визначають як «політичну суб'єктність».

Діяльність різноманітних суб'єктів у політиці може мати різноманітні цілі і різний ступінь активності. Остання різко зростає в кризові і перехідні періоди громадського життя і може мати як соціально-конструктивний підтверджуючий, характер, так і деструктивний, антисоціальний, що порушує встановлені в інтересах народу правові норми. Прикладом останнього може слугувати політичний тероризм. Політична активність виявляється в множині форм: переговорному процесі; діяльності політичних лідерів, еліт, партій, державного апарату; масових політичних діях (мітингах, демонстраціях, бунтах). Як крайня форма політичної активності виступають соціальні революції, у ході яких відбувається корінне руйнування сформованих суспільних відносин.

Отже, суб'єкти політики активні за своєю природою. Рушійною силою такої активності, цілеспрямованої політичної діяльності є наявність політичного (у сукупності й у залежності з іншими) інтересу. Обсяг активності, обумовлений спроможністю суб'єкту, впливати на поводження людей (взаємодіяти з іншими суб'єктами політики), підкоряти політичні дії розробленим цілям, викликати зміни в політичному середовищі. Суб'єктність у політиці визначається залежністю між об'єктивними можливостями діяти, які обмежуються структурою політичних сил і досягнутим рівнем зрілості суб'єкта, зрілістю політичного середовища і т.п. і суб'єктивними можливостями (знаннями, уміннями діяти, послідовністю діяльності, мотивацією, емоційним станом, волею і т.п.).

Суб'єкти політики мають свої особливі функції, дії яких регулюються правовими відношеннями і нормами. Так, основна функція таких політичних суб'єктів як держава і її органи - організація і підтримка політичної влади. Суб'єкти політики також визначають, хто є головною особою, хто другорядно, а хто є масою, юрбою, пасивним об'єктом маніпулювання.

Серед ряду класифікацій суб'єктів політики одним із розповсюджених є їхній розподіл на індивідуальні і групові суб'єкти політики. До індивідуальних відносять окремі особистості. Саме особистості є головним суб'єктом політики, оскільки всі інші групові або колективні суб'єкти особистісні. Але це не механічна, автоматична політична якість: бути суб'єктом. Людина не народжується суб'єктом, а стає їм у процесі тривалої політичної соціалізації, постійних зв'язків, певних соціальних відношень з іншими суб'єктами політики.

До групових або колективних суб'єктів політики відносяться соціальні спільності людей (народ, етнос, соціальні групи та ін.), політичні інститути (держава, політичні партії, суспільно-політичні організації та ін.). Щоб стати суб'єктом політики, соціальні спільності людей повинні, принаймні, усвідомити свої загальні інтереси, організовано і міцно встановити й оформити зв'язок між членами конкретної соціальної спільності людей і реалізувати ці інтереси в практичній діяльності.

Існує також розподіл суб'єктів політики на первинні і вторинні суб'єкти. Первинними суб'єктами є індивіди і значні суспільні групи як організоване ціле, об'єднане спільністю інтересів і прагнень, у тому числі: світова співдружність, цивільне товариство, народи, етнічні і соціальні групи, територіальні і релігійні об'єднання. Вторинними ж суб'єктами є різноманітні сили, що відбивають політичну структуру цивільного товариства, реалізують волю й інтереси різноманітних груп, які грають істотну роль у політиці і у міру своєї спроможності служать якомусь класу, прошарку, користуючись його підтримкою. До них відносяться політичні інститути і політичні організації - держава, партії, суспільно-політичні об'єднання, ініціативні комітети.

У значних суспільних групах, як первинних суб'єктах політики, їх внутрішній і взаємний зв'язок, відокремлення, самовизначення, самоорганізація і консолідація складають передумову для виникнення тих або інших політичних організацій, суспільних інститутів, державних органів. Їхні інтереси окреслять потенційне поле політики, сферу конфронтації і співробітництва, функції і межі влади. Без окресленої ними потреби було б неможливо ефективне функціонування політичних партій, їхніх стратегій, програм, лідерів, організаційних форм, методів діяльності. Реальним підтвердженням цього служить доля організацій, що позбавилися суспільної опори, і політиків.

Первинні суб'єкти є вихідними у формуванні політики. Вони є носіями політичних інтересів, потреб, на яких засновується усвідомлена і неусвідомлена політична діяльність. Саме інтереси і потреби спонукають до політичних дій різні соціально-політичні спільності.

Вторинні суб'єкти політики - похідні стосовно первинних, як із генетичної точки зору (оскільки вони утворилися головним чином у відповідь на запити певних груп), так і функціональної (тому що вони виконують службову і виконавчу роль стосовно значних суспільних груп). За засобами реалізації своїх завдань вони можуть відрізнятися друг від друга диференційованим ступенем самостійності, активності, ефективності. Їхніми головними функціями є розробка цінностей і цілей цивільно-політичної діяльності.

Між суб'єктами політики існує динамічна система взаємовідносин - залежності, підпорядкування, відносної автономності та ін. Місце і роль того або іншого суб'єкта політики в цій системі визначаються його готовністю впливати на політичні процеси, тобто наявністю необхідних політичних якостей, політичної культури.

Окремо узятий індивід реально стає суб'єктом політичного процесу тільки в тієї мірі, у якій він діє від імені будь-якої іншої групи інтересів і має підтримку від цієї групи. При такому підході до визначення політичної суб'єктности реальними суб'єктами політичної діяльності стають групові суб'єкти політики - соціально-політичні спільності. Ідентифікація члена спільності із суб'єктом політики - найважливіший механізм прилучення до політичних процесів. Тому вихідною ознакою суб'єкта політики є його положення як представника спільності, від імені якої він виступає. Відношення представництва припускають, що «мільйони» існують не як окремі поруч стоячі одиниці, а як якась спільність, утворена об'єктивними зв'язками і засобом усвідомлення себе у світі. Завдяки своїм представникам соціальна спільність усвідомлює себе як самостійно чинний суб'єкт, від рішень і дій якого залежить життя всього товариства в цілому. Соціально-політичні спільності як суб'єкти політики - це цілісні утворення, що формуються на основі певних соціально-політичних і культурно-економічних зв'язків, тенденцій і перспектив розвитку. Кожна соціально-політична спільність діє лише властивою їй уявою. Ієрархічна структура групових суб'єктів політичної діяльності залежить від характеру соціально-політичних спільностей, виконуваних ними функцій і ролі в політичній структурі товариства. [5]

2.2 Основні суб'єкти політики

Особистість, індивід як громадянин самі по собі мають певну суб'єктність. Істотною передумовою політичної суб'єктності особистості є реалізація певних чинників - матеріальних, соціально-культурних, політико-правових. Матеріальні означають: чим багатіше товариство, тим більше шансів для демократичних форм політичної діяльності особистості. Соціально-культурні чинники забезпечують вмикання особистості в певні спільності, ідентифікацію їх із соціально-класовими, етнічними структурами і через них виявлення, осмислення, здійснення політичних інтересів і політичних потреб. Політико-правові чинники - це існуючий політичний режим, політична система суспільства, особливості їх функціонування. Але, вочевидь, обмежуватися цим не можна. Якщо виходити з того, що людина взагалі - істота бісоціальна і що відповідно у структурі особистості вирізняють соціальний та природний компоненти, то слід визнати, що на діяльність конкретної особи в політиці, взагалі на її політичну поведінку впливають світогляд, політична культура особи, її власні цілі, цінності, настанови, мотиви, інтереси й потреби. Не можна забувати і про психологічні та біологічні елементи особи (мислення, темперамент, воля, пам'ять, стан фізичного та психічного здоров'я, стать, вік тощо), які також впливають на політичну суб'єктність людини.

Названі чинники дають можливість розкрити потенційні характеристики особистості як політично свідомого громадянина, активного політичного діяча або людини, яка відчужена від політики, індиферентного спостерігача політичних подій.

Так, у політико-правовому відношенні суб'єктність має декілька рівнів у залежності від ступеня участі індивіда в політичній діяльності. В даний час виділяють такі рівні політико-правової суб'єктності громадянина як:

- рядовий член суспільства і громадянин із мінімальним політичним впливом (аж до аполітичності), який має статус виключно об'єкта політики;

- громадянин, який є членом громадської організації, суспільного руху або декількох організацій, опосередковано включених у сферу політичної практики (рішень, дій), якщо це випливає з його ролі як рядового члена організації, з його організаційного та ідейного зв'язку з усією даною організацією, рухом;

- громадянин, котрий є членом організації, яка має яскраво виражений політичний характер (приміром, політичної парії), цілеспрямовано або й за власною волею безпосередньо включений у перебіг політичного життя, принаймні в тому обсязі, в якому це відображається у внутрішньому житті цієї організації (максимальна сфера його участі окреслюється співвідношеннями між його намаганнями, інтересами й можливостями, що випливають із суспільної значущості даної організації та конкретної ролі, яку він у ній відіграє);

- громадський (передовсім політичний) діяч, тобто учасник політико-значущих ініціатив і один з організаторів їхнього виконання;

- професійний політик, тобто учасник діяльності політичних структур, для якого головною спеціальністю, джерелом засобів для існування, єдиним або навіть головним заняттям і водночас змістом життя є політична діяльність;

- політичний лідер (організаційний, ідейний, формальний або неформальний), якій спроможний так впливати на інших учасників політичних організацій і структур, що це веде до інтеграції їх спільної діяльності з метою реалізації інтересів тієї соціальної спільності, що дана політична організація представляє.

Звісна річ, такий розподіл людей дещо умовний. Головне, що випливає з наведеної системи рівнів включення до політики, це той факт, що знаходження на будь - якому рівні потребує від людей як різних політичних якостей, так і різного ступеня підготовки.

Цікаву типологію політичної участі розробив американський соціолог Л. Мілберт, запропонувавши досить своєрідну шкалу “підвищення” участі в політичних процесах:

1. Навчальна діяльність - носіння або демонстрація плакатів і афіш, оформлення політичних стендів, епізодична участь у політичних дискусіях.

2. Проміжна діяльність - участь у політичних зборах або мітингах, підтримка грошовими пожертвами, контакти з офіційними особами або політичними лідерами.

3. Активна діяльність - керівництво державними або партійними закладами, забезпечення партійних фондів; участь у закритих або таких, що виробляють стратегію, засіданнях, постійна участь у проведенні політичних кампаній і виборів.

Розрізняють також індивідуальну й колективну, добровільну і примусову, активну й пасивну, традиційну і альтернативну, революційну та охоронну політичну участь. Розмежування основних форм участі особи в політичному процесі, різні варіанти її типології мають велике значення для конкретного аналізу особливостей практики політичної соціалізації у тій чи іншій країні (зокрема нашій), розуміння актуалізації внутрішньо особистісного рівня процесу входження людини в політику.

Активне включення особи в політичний процес потребує певних передумов, їх можна поділити на три групи: матеріальні, соціально-культурні та політико-правові. Крім того, політичну участь особи, ту чи іншу форму цієї участі обумовлюють: політична система, соціальне середовище, політичні й неполітичні чинники процесу політичної соціалізації, про що вже йшлося.

Саме особистість є носієм політичних уявлень, орієнтирів, настанов, мотивів і навичок політичної діяльності. Людина включається і реалізує себе в політичному житті як громадянин, політичний діяч, політичний лідер і виступає як носій політичних прав і обов'язків. Політичний вплив кожного з них безперечно, хоча за обсягом та силі воно неоднаково. Наприклад, політична влада може використовуватися особистостями в егоїстичних цілях, як втілення індивідуального політичного інтересу. До такого типу політичних діячів у другій половині ХХ сторіччя, що приховували щире утримання й антинародну спрямованість увіреної їм влади можна віднести Сталіна і Гітлера, Чаушеску і Пол Пота, Хомейні і Мао Дзедуна й ін.

Особистість приймає безпосередню або опосередковану участь у політиці. Особиста участь здійснюється через форми прямої демократії: референдуми, вибори, збори й ін. Представительські форми демократії - парламент, місцеві органи влади, представительські органи партійних і інших громадських організацій - забезпечують опосередковану діяльність особистості в політичній сфері. У цих органах власне політичну діяльність здійснюють особистості як політичні діячі, політичні лідери, політичні керівники.

Характеристикою сьогодення є тенденція, пов'язана зі зростанням політичної іммобільності, індиферентності людей, стан відчуження або аномії. Відчуження - соціальний процес, що характеризується перетворенням діяльності людини та її результатів на самостійну силу, панівну над людиною, ворожу їй. Відчуження ж людини від політики зводить останню в ранг такої ворожої сили. Політичне відчуження виявляється у безсиллі індивіда впливати на перебіг політичних подій, почутті ізоляції, у сприйманні індивідом соціальних і політичних інститутів, встановлених норм як ворожих інтересам людини.

Відчуження може бути наслідком впливу об'єктивних умов політичного життя, політичної системи, політичного режиму. Воно пов'язане зі структурними відносинами панування й підкорення, присвоєння та експлуатації, влади і контролю в суспільстві. Політичне відчуження зумовлене й такими причинами, як втрата соціальних ідеалів, зневіра в будь-яких владних структурах, психологічна втома від нескінченого потоку політичної демагогії, непродуманих рішень та відверто цинічної брехні. Сучасну політичну апатію можна розглядати і під кутом зору прагнення людини до самовідгородження від політики. Одним із чинників подібного ставлення є обмеження, що їх влада накладає заборону на свободу слова і вираження особистих поглядів. Існують і інші причини. Індивід може бути позбавлений стимулів до участі в політичному житті своїм оточенням. На нього може впливати слабка політична активність з боку інших членів суспільства. Він може належати до групи, де політична апатія фігурує як позитивна модель поведінки. Суттєво впливає на політичну поведінку і свідомість політичної ефективності. Мається на увазі особисте відчуття індивіда, пов'язане з реальним впливом на політичний процес, на основі чого робиться висновок: а чи є сенс виконувати свої громадянські обов'язки ? Проявами відчуження є конформізм, соціальна апатія, абсентеїзм, відсутність інтересу до політичних знань та подій, відмова від виконання громадянського обов'язку як форма протесту проти політики, влади, її лідерів.

Високий рівень аномії є характерним для періоду руйнування старої соціальної системи. Неодмінною передумовою прогресивних змін щодо цього є зміни об'єктивних умов (матеріальних, соціально-культурних, політико-правових) і зрушення у свідомості громадян, що відбуваються поступово, спонтанно, а також під цілеспрямованим державним освітнім і виховним впливом.

Освічене громадянство, якому властиве розвинене почуття власної гідності, знання своїх прав та обов'язків, згода і вміння їх дотримуватися, є доконечною засадою встановлення демократичного й заможного суспільства.

Світова співдружність стоїть першою у ряді групових суб'єктів політики. Через відомі і новоутворені організаційні структури світова співдружність підтверджує універсальні, загально цивілізовані підстави ідей демократії в міжнародній системі, відчиняє демократичну перспективу розвитку для світової популяції в цілому, для цивільного товариства кожній із країн світу. держава політичний партія громадський рух

Після краху комуністичної системи, зникнення субординації, що трималася на глобальних ідеологіях і силі, світова співдружність поступово все більше гармонізує політичне життя, забезпечує волевиявлення національних інтересів усіх держав, що раніш підкоряли свою політику «системній дисципліні», установленої відповідно до інтересів декількох «великих» держав. Внутрішня гармонізація світової співдружності характеризується виникненням нових держав на території колишнього Радянського Союзу, зміною політичних обрисів і формуванням нових субрегіонов (країни Балтії, субрегіони Східної Європи й ін.). Це у свою чергу розкриває можливості внутрішньої політичної творчості, саморозвитку світової співдружності. Істотною його особливістю є створення загальнолюдської політичної філософії, побудова світового правопорядку, нової динамічної рівноваги, затвердження світових політичних цінностей і інтересів. Все це не звільняє світову співдружність від несбалансованості світових стратегічних інтересів, урівнених розбіжностей у потенціалі регіонів і ін.

Розвитою спільністю є цивільне товариство кожної країни. Воно не тільки є носієм предметно-практичної діяльності і пізнання в політиці, але і прилучається до політичної діяльності або відчужується від неї.

Цивільне товариство суверенної держави як суб'єкт політики може бути «відкритим» і «закритим».

«Відкрите товариство» має зрілі демократичні інститути, механізми впровадження демократичних процедур, відкритість для народу усіх владних дій, вольових актів, затвердження прав і свобод особистостей, їхніх об'єднань і асоціацій, не є комунікативно-обмеженим, припускає повагу до державного, національного і народного суверенітету.

«Закрите товариство» на відміну від «відкритого товариства» примітивно і безперспективно у своєму політичному розвитку. Вичерпавши всі ресурси, таке суспільство об'єктивно стає на шлях переходу до «відкритого суспільства». Такий перехід означає еволюційне прямування від спрощеної форми організації громадського життя до складної. Це прямування проходить через кризові ситуації, політичні сплески протягом тривалого політичного часу.

Розвиток політичного життя в значній мірі визначений тим, наскільки активний такий суб'єкт політики, як народ. Політичне життя тим активніше, організоване, цілеспрямоване, чим глибше народ усвідомлює себе як спільність, чим сильніше соціально-політичні зв'язки, що конституюють його як цілісну систему. Так, у Декларації про державний суверенітет, прийнятої 16 червня 1990 року, підкреслюється, що Верховна Рада виражає волю народу України, ставить ціллю суверенітет і самоврядування народу України, що народ України є єдиним джерелом влади в Республіці, а повновладдя народу реалізується на основі Конституції.

У сучасних умовах вершиною розвитку соціально-етнічних спільностей є нація. В міру демократизації суспільства, розпаду імперій нові соціальні сили ринуться заявити про себе як суб'єкти політики. Якщо найбільше пригнобленими були нації, то в процесі демократизації активну політичну позицію займають національні прямування як виразники свідомості етносу, його потреб у корінних політичних змінах.

Нація як суб'єкт політики ринеться до власної державності, створенню інфраструктури державної влади, розвитку контактів з іншими націями, подоланню національних обмежень і міжнаціональних протиріч.

Важливе місце належить політичній суб'єктності таких значних соціальних груп як класи. Рідко трапляються ситуації, коли якаcь соціальна група рівною мірою контролює всі сфери. Частіше буває, що в економічній і ідеологічній сферах домінує той клас, що у конкретній історичній ситуації представляє прогресивні сили. У свою чергу, застаріли політичні інститути контролюються представниками регресивного класу (проте і тут бувають варіанти). Класи виявляють особливу активність під час завоювання та утримання влади в суспільстві, створення політичних організацій, формування політичних сил. У економічно розвиненому суспільстві основними соціальними групами є такі, що за чисельністю і впливом найбільші. Вони не належать ні до найбагатших, ні до найбідніших. У такому суспільстві відсутні матеріальні полюси, а найбільше впливовим стає середній клас. У політиці він є опорою демократичного режиму. В Україні з розвитком ринкової економіки середній клас є основою парламентаризму і сприяє формуванню нового типу політики.

Крім класів, суб'єктність яких найбільш впливова в політиці, її суб'єктами ринуться стати й інші соціальні групи. Група, що об'єднана політичними інтересами і претендує на участь у процесі реалізації влади, - це спільність індивідів, головна ціль яких - вплинути на схвалення урядових рішень відповідним груповим інтересам.

Асоційовані групи - це високоорганізовані специфічні групи, що втілюють інтереси своїх членів. Їхнім завданням є агітація, наприклад, серед членів Конгресу США на користь того або іншого спеціального інституту, що сам безпосередньо не може здійснювати таку агітацію, наприклад профспілки або комерційні організації. Інституціональні групи - це підгрупи таких інститутів як церква, армія, корпорації, політичні партії. Вони піклуються про політичні інтереси відповідних інститутів: здійснюють агітацію в їхню користь серед окремих членів уряду, наприклад, виступають як свідки під час слухань у Конгресі США, беруть участь у пікетах і готують рекламу в пресі, щоб збуджувати інтерес аудиторії до різноманітних проблем. Не асоційовані групи не мають визначеної структури або процедури формування інтересів. Вони контактують із членами уряду з метою надання допомоги представникам слабо організованих соціально-демографічних, етнічних груп. Аномічні групи - спонтанні, короткострокові, у складі яких неорганізовані індивіди, що виражають свою незадоволеність під час демонстрацій і хвилювань. Якщо група цього типу швидко не розпадається, вона перестає бути аномічною і стає асоційованою, використовуючи для своїх цілей насильницькі методи.

Дві основні соціальні групи, які концентрують у своїх руках владу і виступають суб'єктами політики, є еліта і бюрократія. Джерело їхньої сили і впливу полягає в тому, що певною мірою є стійкими і стабільними групами. За змістом діяльності і функцій виділяють різні види еліт, у тому числі, адміністративну, політичну, економічну, партійну, військову, ідеологічну й ін. При всій згуртованості й цілісності еліти всередині неї точиться постійна боротьба навколо розподілу влади між окремими групами. Як суб'єкт політики еліта виконує ряд функцій: приймає рішення з найважливіших питань, визначає цілі, орієнтири і пріоритети в політиці, виробляє стратегію і тактику, створює ідеологічні концепції, що обслуговують її політичний курс, консолідує навколо себе політичні сили, керує політичними структурами й організаціями.

Посередником між елітою і суспільством виступає така соціальна група, як бюрократія. Бюрократія є необхідною у демократичному суспільстві як сила, що забезпечує і сприяє його самозбереженню. У такому суспільстві бюрократія як суб'єкт політики, виражаючи інтереси народу, свою політичну діяльність спрямовує на самозбереження і розвиток суспільства, його політичної системи. Бюрократія як суб'єкт політики забезпечує дотримання демократичних принципів функціонування суспільства, надає владу своєму представникові, який обирається і наділяється необхідними повноваженнями, створює можливість переобрання його або звільнення обраного керівництва на основі реального, а не декларативного волевиявлення знизу або за рішенням вищої державної влади, суворо дотримується законодавства. У випадку порушення цих норм із боку бюрократії вона перетворюється на панівну силу незалежно від конкретної форми влади. Такий суб'єкт влади відчужується від решти суспільства, створює бар'єр між народом і владою, свою субкультуру, спосіб життя і політичну поведінку. З бюрократії рекрутується нова еліта.

Політичне життя суспільства зазнає впливу і таких соціальних груп, як люмпенство, маргінали, які прагнуть виявити себе як суб'єкти політики.

Люмпенство - це ледача, пасивно-заздрісна частина населення, яка згодна жити будь-як, нездатна добре працювати ні за яких умов або стимулів. Прагнення реалізувати свою політичну суб'єктність у люмпена виявляється в тому, що він успішно експлуатує соціально-політичні «завоювання» (ліквідацію приватної власності на робочу силу і талант, «безкоштовність» соціальних благ і ресурсів, несправедливість зарплати, поширення спекуляції і корупції тощо). Люмпени не задоволені державними структурами, оскільки розуміють свою незатребуваність і нездатність до такої роботи. Проте вони більше, ніж інші групи, ринуться до бунтів, мітингів, легко піддаються провокаціям, створюють ідолів для поклоніння. Юрба, як об'єкт чиєїсь політики зосереджує увагу винятково на негативному, створює образ ворога. Люмпени проголошують боротьбу за справедливість, ототожнюючи її із загальною злиденністю і зрівнялівкою.

Люмпенство - база демократії в її незрілих, первинних формах, що має популістське забарвлення і тяжіє до охлократїї. Така демократія веде до дестабілізації і розладу політичного організму.

Не сприяє політичній упорядкованості суспільства і така група, як маргінали. Вони не здатні до самостійної політичної суб'єктності, проте своєю деструктивною поведінкою впливають на політичні процеси і як такі є суб'єктом політики.

Маргінали - це індивіди або групи, які або самі нехтують суспільством, або суспільство зневажає їх, внаслідок чого вони перебувають на «узбіччі» або за рамками характерних для даного суспільства структурних підрозділів, норм і традицій. Маргінальність є виразом специфічних відносин з існуючим суспільним ладом. До маргіналів належать жебраки, нероби, повії, бомжі та ін. Це психологічно слабкі типи. Активним стимулятором маргіналізації є страх. Маргіналам притаманна охлократична свідомість, вони є руйнівниками правового і морального клімату, носіями тоталітаристської і людоненависницької ідеології.

Всі перераховані суб'єкти політики історично обумовлені. Їхній вплив на об'єкти політики повинний відповідати вимогам часу. Доки суб'єкт спроможний впливати на об'єкт політики, а його вплив забезпечує прогресивний суспільний розвиток, доти його політичний час не буде вичерпано, в іншому випадку він повинний зійти з політичної арени, і тоді наступає час іншого суб'єкта



Розділ 3. Зв'язок держави з іншими суб'єктами політичної системи

3.1 Партії в політичній системі суспільства

Політична партія -- це об'єднання прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, яке утворюється для участі у виробленні та здійсненні державної політики, виборах органів влади, представництва в їх складі.

Єдиним інтересом політичної партії є політичний інтерес, опредмечений в її політичній активності. Політична партія є різновидом об'єднань громадян, яке створюється спеціально для участі в політичній діяльності, що й відрізняє її від інших об'єднань громадян (громадських організацій, об'єднань за інтересами, професійних спілок, релігійних організацій, трудових колективів), котрі формуються для здійснення будь-яких інших, але -- і це основне -- неполітичних інтересів і тому не можуть і не повинні бути суб'єктами політичної системи.

Роль політичних партій у політичній системі сучасного суспільства полягає в тому, що вони являють собою первинні політичні інститути, знаходяться серед пересічних громадян, є своєрідними посередниками між народом, який реалізує за їх допомогою повноваження єдиного джерела влади, і державою як спеціально створеним та відносно відокремленим інститутом публічної влади в загальнонаціональному масштабі.

Політичні партії за умов демократичного політичного режиму виконують такі функції:

1) виявлення та акумуляції політичних настроїв;

2) представництва політичних інтересів різних соціальних груп;

3) формування політичних програм щодо можливих напрямків розвитку суспільства та держави;

4) забезпечення конкуренції політичних поглядів;

5) підготовки кадрів для політичної діяльності;

6) реалізації політичних програм через загальнонаціональні інститути влади та управління (у разі перемоги на виборах);

7) політичного опонування (у разі поразки на виборах).

Політичні партії є невід'ємним складовим елементом демократії, заснованої на засадах політичного плюралізму, непорушності прав та свобод людини і громадянина, насамперед -- гарантій політичної свободи. Особлива роль політичних партій у | політичній системі сучасних економічно розвинених країн приводить до того, що сама сутність цих політичних систем часто визначається зарубіжними політологами як «правління політичних партій» або як «партійна демократія».

Непересічна роль політичних партій в організації та здійсненні політичної влади передбачає порівняно з іншими видами об'єднань громадян певні особливості правового регулювання їх становища та діяльності, а саме:

...