Аналітично-прогностичні знання та їх роль у суспільно-політичному розвитку

Виклад основного матеріалу

У останні десятиліття як самостійний науковий напрям сформувалась і динамічно розвивається політична аналітика, об'єктом дослідження якої є функціональні аспекти розвитку політичної системи суспільства та її окремих складових. Зазначений напрям можна визначити як свідомий, цілеспрямований, скоординований процес вивчення політичних обставин, подій, тенденцій, перспектив їхнього розвитку з метою з'ясування цілісної картини того, що відбувається, та подальшого прийняття політичних рішень. В Україні цей напрям активно розвивають: А. Баронін, В. Тертичка, Д. Неліпа, В. Ребкало, М. Розумний, О. Валевський, С. Телешун, Ю. Кальниш, К. Ващенко, С. Внучко, В. Теремко, І. Петренко та ін.

За визначенням українських фахівців С.Телешуна і А.Бароніна, політична аналітика -- це «свідомий, цілеспрямований, конкурентний, скоординований процес вивчення політичної обстановки, подій, тенденцій, перспектив її розвиитку з метою визначення цілісної картини того, що відбувається, та подальшого прийняття політичних рішень» [1, с. 7]. Суб'єктами політичної аналітики виступають державні центри, організації та установи, недержавні центри та організації, незалежні експерти. Разом з тим в сучасних умовах зберігається тенденція до спроб обмеження політичної аналітики рамками правлячої еліти. Така тенденція є негативною, оскільки вона створює інформаційну ізоляцію. Привертаючи увагу до цього напряму теоретико-прикладних знань, В. Теремко зазначає: «Політики поступово вчаться прислухатися до голосу і думки фахівців недержавних аналітичних центрів, а деяких із них навіть запрошують на високі посади в органи державної влади. Попри те, трансформаційні процеси в Україні після набуття нею незалежності могли б бути осмисленішими, позбавленими непродуктивних задумів і дій, а тому соціально ефективнішими, якби влада частіше зважала на оцінки, прогнози, пропозиції представників аналізу політики, академічної науки» [2, с. 12].

До основних функцій політичної аналітики належать: 1) інформаційна (дозволяє описувати, аналізувати та систематизувати значні обсяги інформації); 2) прогностична (дає змогу моделювати розвиток політичної системи, отримувати висновки про можливість загострення ситуації в державі, перемогу на виборах певних політичних сил, еліт, лідерів); 3) превентивна (полягає в можливості запобігання небажаним політичним подіям); 4) управлінська (передбачає надання порад і пропозицій щодо покращення структури політичної системи, механізмів її функціонування, формування та впровадження державної політики). Здійснення аналізу певної проблеми передбачає врахування часових параметрів її дослідження, інтересів замовника, масштабів і ціннісної основи проблеми, вірогідних ризиків, витрат.

Існують такі основні напрями політичної аналітики: 1) політичний аналіз; 2) аналіз політики; 3) політичне прогнозування; 4) політичне консультування. Різниця між політичним аналізом і аналізом політики полягає в тому, що перший прагне охопити політичну систему в усьому її різноманітті, а також виявити всі найважливіші проблеми, які існують у безмежному просторі суспільних відносин. Другий спрямований на дослідження центрального ядра політичної системи -- державної політики. Аналіз політики стосується її походження, управління в окремих сферах (освіта, охорона здоров'я, соціальні послуги), процесу її здійснення на різних етапах, розподілу видатків у бюджетній сфері, розробки державних програм, підготовки інформації для її вироблення, раціоналізації процесу ухвалення державних рішень. Розрізняють також три рівні забезпечення політичної аналітики: теоретичний, прикладний і методологічний.

В англійській мові теоретичний рівень інтерпретується як «political analysis» і відзначається наступними характеристиками: здатністю до поширення політичних знань на групи політичних явищ і процесів (теорія сталого розвитку, теорія модернізації, глобалізаційні теорії, теорія конвергенції та ін.); довгостроковим характером сформульованих висновків та закономірностей; орієнтацією на інтереси суспільства в цілому; низьким рівнем перетворюючого потенціалу на коротких часових проміжках. Теоретичне знання, як правило, не розраховане на безпосереднє застосування в конкретній політиці, досягнення відчутного політичного ефекту в найближчій перспективі.

Прикладний рівень інтерпретується англійською мовою як «policy analysis» або «public policy analysis». Він спрямований на дослідження конкретних проблем вагомих суб'єктів (учасників) політичного процесу: політичних лідерів, партій, органів державної влади, лобістських груп; оптимального розподілу повноважень і ресурсів між рівнями владної вертикалі: федеральним (центральним), регіональним, муніципальним; цілеспрямованих дій, здатних посилити роль інституту політичних партій у політичній системі суспільства; політичних пріоритетів у певній ситуації для того чи іншого суб'єкта політики; різноманітних проблем суспільного життя, які впливають на політико-владні відносини: екологічного розвитку, реформування системи освіти, охорони здоров'я, захисту прав власності та ін. Для прикладних знань властиві утилітарність, корисність для конкретного суб'єкта політики (замовника, клієнта), короткострокова актуальність. Об'єктом прикладного політичного аналізу є проблеми й ситуації чітко локалізовані в часі й просторі. Прикладне знання -- це знання про дану політичну ситуацію, даний об'єкт, явище, а не про сукупність ситуацій, об'єктів чи явищ. Прикладний політичний аналіз тісно пов'язаний з політичним менеджментом -- наукою про управління політичними процесами.

Методологічний рівень політичної аналітики означає процес перетворення інформації у нове знання й вирішує наступні проблеми: вибір наукових методів, оптимальних для досягнення поставлених цілей; вироблення операцій по перетворенню інформації, спрямованих на ефективне використання ресурсів і досягнення очікуваних результатів; розробка критеріїв обґрунтованості висновків; визначення дослідницької стратегії для вирішення певної проблеми. Відповідаючи на ці запитання, ми одержуємо методологічне знання, що включає систему принципів наукового дослідження, сукупність дослідницьких процедур по збору, первинній обробці та аналізу інформації.

До методологічного оснащення сучасного політичного аналізу належать: загальні принципи формування дослідницької стратегії, правила визначення проблеми, об'єкта і предмета, постановки цілей і завдань, операціоналізації понять і висування гіпотез; сукупність методів збору інформації, її тестування у відповідності з певними критеріями; кількісні (формалізовані) і якісні (змістовні) методи аналізу даних; аналітичні стратегії, що формуються різними парадигматичними підходами щодо розуміння політики і політичної науки. Сукупність методів обробки й аналізу інформації включає 3 основні групи:

1. Методи, що застосовуються і в гуманітарних, і в природничих науках. Це, перш за все, статистичні методи аналізу даних -- кореляційний, регресійний, факторний, дискримінантний, кластер-аналіз, а також математичне моделювання.

2. Методи, що застосовуються виключно в гуманітарних науках, перш за все, в соціології, психології та лінгвістиці. В основному це методи аналізу текстів (традиційний аналіз документів, контент-аналіз та ін.). Однак сьогодні в політичному аналізі широко використовуються також методи маркетингу, конкретної економіки (наприклад, ситуаційний і SWOTаналіз).

3. Методи аналізу даних, які розроблені й використовуються виключно в рамках політичної науки (наприклад, івент-аналіз, тобто аналіз політичних подій).

Теоретичний, прикладний і методологічний рівні політичної аналітики тісно пов'язані між собою. Між ними не існує кам'яної стіни, вони органічно доповнюють один одного. Від глибини теоретичної розробки певної проблеми безпосередньо залежить вибір ефективної прикладної моделі розв'язання проблеми. Вдалий вибір методу (системи методів) здатний забезпечити успіх розв'язання певної проблеми. Локальне знання, отримане в рамках прикладних політичних досліджень, нерідко виявляється корисним для формулювання загальних довгострокових закономірностей.

Останнім часом в Україні виникло багато інформаційно-аналітичних, експертних та консалтингових центрів. В Україні близько 150 аналітичних центрів й інститутів, що отримують гранти й ексклюзивні замовлення. Зазначені центри в основному обґрунтовують і популяризують позицію замовників. Від державних органів замовлень на аналітичні дослідження майже не надходить. Іноді складається враження, що політичної аналітики не тільки не бракує у нашому суспільстві, але й часом навіть відчувається її надмірність. Разом з тим спостерігається ситуація, коли багато заявлених прогнозів так і не знаходять свого підтвердження у політичній практиці. На цій основі закономірно виникає питання про довіру до різного роду аналітичних структур, про якість використаних методів і технік досліджень та їх відповідність світовим стандартам. До числа аналітиків відносять себе виборчі технологи, журналісти, іміджмейкери та інші суб'єкти, які своєю некомпетентною діяльністю дискредитують саме науковий політичний аналіз та експертизу. Публічні політичні рішення в нашій країні приймаються у багатьох випадках абсолютно інтуїтивно, без урахування довгострокових наслідків. Прикладний політичний аналіз як професійна галузь перебуває у стадії свого становлення і відповідно він ще не став невід'ємним елементом державної політики.

Непродумані, науково необґрунтовані політичні рішення були й залишаються «візитівкою» українського суспільства. Йдеться, зокрема, про практику підготовки законодавчих та інших нормативних актів «під себе», виходячи з політичної доцільності та власних інтересів. Основним недоліком застосування політичної аналітики в Україні є проблема відсутності зворотного зв'язку. Часто в нашій ситуації аналітик не одержує від замовника чіткої інформації про те, до чого він реально прагне. Як наслідок, він перебирає на себе роль замовника й самостійно визначає, що саме від нього вимагається. Складною проблемою є й те, що представники політичної еліти часто переоцінюють власні можливості в інформаційній сфері. Виникає ситуація, коли в замовника з'являється ілюзія нібито він знає більше, ніж аналітик. Це суттєво підриває довіру до праці останнього. Отже можна поліпшити якість аналітичного продукту, але не можна підвищити рівень культури і компетентності замовника.

Що необхідно зробити, щоб політична аналітика стала невід'ємною складовою державної політики в Україні? Необхідно остаточно затвердити в правах, тобто інституціоналізувати політичну аналітику як один з важливих напрямків розвитку вітчизняної політичної науки; чітко визначити методологію і можливості її застосування, предметне й проблемне поле, розробити, з урахуванням зарубіжного досвіду, власні методики дослідження, прийнятні для застосування в наших умовах; створити структури, асоціації політичних аналітиків за науково-галузевим принципом, налагодити постійні зв'язки вітчизняних і зарубіжних аналітиків.

Глобальні процеси трансформації політики, економіки, суспільного життя зумовлюють кризові явища в системі управління (кризи участі, проникнення, розподілу та ін.), що потребує вироблення оригінальних альтернативних рішень. А на це, як правило, здатні лише політичні експерти. Поряд з цим зазначені процеси, розвиток демократії і громадянського суспільства зумовили перетворення експертів з тіньових суб'єктів політичної діяльності на рівноправних політичних гравців.

В сучасних умовах спостерігається значне зростання експертних інститутів у світі, що є свідченням тенденції до зростання попиту на експертні знання. У чому ж причина такого зростання ролі висококваліфікованих знань у соціально-політичній сфері? Участь інтелектуалів у політиці означає не лише намагання реалізувати потребу у владі, прагнення популярності, слави, а й зростання їхнього прагнення до вдосконалення суспільства, до особистісної самореалізації.

У зв'язку з ускладненням цивілізаційних процесів (глобалізація, інтеграція, екологічні проблеми, тероризм та ін.) на зламі ХХ-ХХІ століть відбулося значне розширення публічного політичного дискурсу (від лат. discursus -- рух, коло обіг; бесіда, розмова) -- сформованої і вписаної в суспільно-політичний контекст мовної (усної або письмової) комунікації, в якій артикулюються інтереси учасників і конструюється соціальна практика. Дискурс обов'язково виникає у процесі спілкування і включає будь-які раціональні роздуми, спрямовані на пошук істини. Дискурс має два виміри: реальний і віртуальний. Реальний вимір -- це поточна соціальна практика. Віртуальний -- фіксація поточної соціальної практики у вигляді текстів. Дискурс може бути індивідуальним, груповим, абстрактним. Важливо, щоб він носив ознаки предмета осмислення. Якщо завданням комунікації є лише трансляція знань, то завдання дискурсу полягає в аргументації певних проблем. В даному випадку йдеться про дискурс як засіб розширення і поглиблення експертно-аналітичної діяльності.

Вперше термін «дискурс» в його сучасному розумінні був вжитий у 1952 році в роботі американського лінгвіста Зелліга Херріса «Дискурсаналіз» («Discourse Analysis»). Проясненню поняття дискурсу сприяє концепція «архіву» Мішеля Фуко. Згідно цієї концепції в поле дискурсу потрапляють великі масиви сказаних слів, написаних текстів, їх фрагментів, цитат, інтерпретацій. В цьому розумінні дискурсивне поле є концептуальною соціокультурною базою, на якій будується новий дискурс. Американський соціолог Алвін Гоулднер розглядає дискурс як інструмент соціальної критики. Зигмунт Бауман позначив дискурс поняттям «агора», що означає публічне обговорення соціально-політичних проблем.

Призначення дискурсу полягає у формуванні практичних дій, спрямованих на досягнення суспільного блага. Головними учасниками публічного політичного дискурсу є політики, громадяни і мас-медіа. Експерти, як правило, виконують посередницьку роль у публічній дискусії. При цьому до основних їхніх функцій належать: 1) екстраполяція особистих інтересів окремих громадян на вирішення суспільно важливих проблем; 2) інтерпретація діалогу між суспільством і владою, що означає його переведення з мови звичайних людей на мову політики і навпаки.

Відмінність експерта від вченого-теоретика полягає в тому, що метою останнього є розвиток науки і пошук істини. Метою експерта є комерціалізація своїх знань, перетворення їх на предмет професійних економічних відносин.

Новим міжгалузевим напрямом, дотичним до футурологічних досліджень, є експертологія, необхідність якої була усвідомлена ще кілька десятиріч тому у працях С. Бешелєва, С. Гурвіча, К. Космачова та інших. На цій основі, зокрема, сформувалася так звана гуманітарна експертиза, яка є важливим чинником узгодження позицій різних державних і суспільних інституцій, вироблення оптимальних підходів до загальнодержавної і регіональної політики на гуманістичних і демократичних засадах. Гуманітарна експертиза покликана відслідковувати соціальні ризики і роль певної діяльності у житті людини й суспільства. Потреба її застосування є гостронеобхідною при проведенні політичних, освітянських, адміністративних та інших реформ, які впливають на розвиток усього суспільства.

Виходячи з вищезазначеного, український вчений В. Кізіма розробив «Положення про гуманітарну експертизу», в якому відображено необхідність стратегічного аналізу висхідної траєкторії соціального розвитку, «обов'язкове врахування не лише чинників, які безпосередньо стосуються змін, пов'язаних з реалізацією інноваційного проекту в межах окресленої поняттєвої ситуації, що є об'єктом експертизи, а й динаміки її взаємодії з дією більш широких суспільних і природних умов ближнього, дальнього й поза дальнього порядку» [3, с. 25]. Цілком слушним є висновок вченого щодо необхідності створити суспільні гуманітарні ради при Верховній Раді України та при радах нижчих рівнів з наданням їм права обов'язкового контролю та вето на виконання будь-яких законів, указів, постанов і рішень відповідних рівнів, якщо вони не відповідають вимогам гуманітарної експертизи.

Невід'ємною складовою аналітично-експертної діяльності є також системна аналітика. До набору знань, якими має володіти системний аналітик, повинні входити прикладна математика, дослідження операцій, економічна географія, історія, психологія, економіка знань, основи інформаційних технологій, політологія та ін. Одним з показників системного мислення аналітика є його публікації. Системних аналітиків в Україні на сьогодні готують лише в Інституті прикладного системного аналізу Національного університету «Київський політехнічний інститут». Однак 90 % із цих випускників стають звичайними програмістами, тоді як потреба в кваліфікованих аналітиках існує в усіх галузях виробництва та сферах управління.

Вплив експертного співтовариства на політику покликаний покращувати систему управління суспільством. На жаль, експерти підмінили цю мету на зближення з владою з тим, щоб неформально впливати на політичний процес. Експерти, які стоять на захисті суспільних інтересів і суспільного блага, -- це ідеал, на який вказує переважна більшість дослідників. До основних причин розриву між експертами і суспільством належать наступні: 1) зацікавленість бізнес-еліти в інтелектуальному ресурсі з метою конкуренції з представниками влади; 2) зацікавленість влади в експертному потенціалі з метою легітимації своєї діяльності. У експертів є три основні способи впливу на політику: 1) через безпосередні контакти з політичними діячами; 2) через участь у публічному політичному дискурсі, вплив на громадську думку; 3) через інформаційні важелі впливу, пов'язані із взаємною зацікавленістю експертів та ЗМІ. Щодо останнього, слід зазначити, що мас-медіа, використовуючи інтелектуальний ресурс і статус експертів, отримують авторитет, достовірність і ексклюзивність. Експерти отримують можливість виходу на замовника -- фінансову групу, урядову структуру, а також зміцнення своєї публічності, яка стає вагомим аргументом у конкурентній боротьбі.

Політик, який прагне успіху, робить все для того, щоб прорахувати і змоделювати результати тих рішень, що приймаються в межах визначеного відрізку часу. Разом з тим передбачення, прогнозування в політиці є досить складною справою у процедурному, методологічному сенсі. А отже, від самого початку аналітично-прогностичної діяльності в політиці необхідно перш за все чітко визначити об'єкт прогнозування, умови його існування і розвитку, взаємозв'язку його із суміжними областями явищ, які тією чи іншою мірою впливають на прогнозовану систему і процес [4, с. 39]. Це важливо насамперед для суб'єктів політичного прогнозування, якими виступають: держава, державні діячі; аналітики-політологи, журналісти; науково-дослідні інститути і центри політичного аналізу; політичні партії, громадські організації; політична еліта і лідери. Для прогнозування політичних подій, процесів велике значення має знання політичної ситуації, що включає сукупність певних чинників, обставин, відносин і боротьби політичних сил, а також умов, у яких вони здійснюються. Коло об'єктів (напрямів соціально-політичного розвитку), які потрапляють у сферу практичного застосування політичного прогнозування, як правило, включає традиційний, загалом усталений набір. Відтак спробуємо розглянути їх почергово.

Визначення ключових параметрів політичної модернізації суспільства. Застосування теорії модернізації у політичному прогнозуванні та її екстраполяція на українську суспільно-політичну реальність вимагають переходу від фронтальної критики «тоталітарного минулого» та абстрактних закликів щодо поширення ринкових перетворень і ліберально-демократичних цінностей до спроб піддати глибокому теоретичному аналізу сам об'єкт перетворень -- державу й суспільство. При цьому однією з ключових характеристик мислення, зверненого в майбутнє, на думку російських вчених Є. Князєвої і С. Курдюмова, має стати «орієнтація не тільки на бажане, але також і на доступне для досягнення майбутнє; слід відмовитись від спроб досягти того, чого не можна досягти, неможливого в принципі, того, що не відповідає внутрішнім потенціям відповідної складної системи» [5, с. 294].

В умовах перехідного розвитку, коли політичні процеси відзначаються суперечливістю, непередбачуваністю, виникненням взаємовиключних чинників, процес політичного прогнозування надзвичайно ускладнюється. Виходячи з цього, використання лише методів, властивих для прогнозування політики в розвинених країнах, у країнах перехідного типу, до яких належить і Україна, є невиправданим, оскільки найчастіше результат прогнозування не збігається з реальним розвитком подій. Йдеться про швидкі й непередбачувані появу та зникнення дійових осіб на політичній арені, про латентні форми прояву влади та ін. Властивий для перехідних країн стиль державного управління, що спирається не на правові норми, а на особисті рішення урядовців, часто унеможливлює достовірний прогноз. Коли суспільство перебуває у стані аномії і ціннісної невизначеності, переважна більшість населення не уявляє, чого воно хоче. Звідси -- ослаблення соціального замовлення, що негативно впливає на прогнозованість ситуації.

Погляд на Україну крізь призму теорії модернізації, насамперед, потребує визначення стану, в якому перебуває її суспільство не лише в даній ситуації, а й у загальноцивілізаційній -- на межі тисячоліть. Ця ситуація може бути визначена як перебування України в «силовому полі» двох теоретичних підходів -- модернізації і постмодернізації. Остання пов'язана із входженням розвинених країн в постіндустріальну фазу свого розвитку, що передбачає «необхідність для “навздогінних” суспільств поєднувати на даному етапі модернізації індустріальні та постіндустріальні тенденції» [6, с. 18]. Виходячи з вищезазначеного, наше суб'єктивне бачення полягає в орієнтації на модернізаційну модель для України шляхом не розведення, а поєднання двох названих підходів. Саме до цього спонукає своєрідність сучасного модернізаційного процесу в Україні, який досі не відповідає прийнятним для нашого суспільства параметрам: потребує включення, поряд зі стихійними, цілеспрямованих механізмів соціально-політичного, економічного і правового розвитку, відповідно до умов вільної конкуренції. Звідси, стратегія оновлення України повинна мати випереджальні орієнтири, враховувати не лише нинішні реалії, а й майбутні тенденції світової науки, техніки, інституціональних і соціокультурних особливостей.

Розвиток політичної системи та її інститутів. Політична система являє собою визначену цілісність, з чого випливає неможливість зведення її властивостей до суми властивостей її елементів. Політична система ієрархічна за своєю природою. Кожен її елемент може розглядатися як система, а сама досліджувана система являє собою лише один з компонентів більш широкої системи. Критерієм виділення елементів політичної системи є наявність автономності, специфічних завдань, ролей, функцій, норм, традицій, стереотипів. Усі її елементи знаходяться в постійній зміні, розвитку. Тому мова може йти не тільки про прогнозування політичних подій, але і про прогнозування політичних процесів. Наскільки різноманітним є політичне життя суспільства, настільки різноманітні й політичні процеси. І кожний з них є об'єктом прогнозування. Відповідно, суб'єкт прогнозування (колективний чи індивідуальний) повинен знати більше, бачити далі, бути проникливим, поміркованим у своїх діях, іншими словами, він мусить мислити системно.

Прогнозування розвитку політичних систем набуло поширення у зв'язку з масштабним, всесвітнім процесом переходу одночасно кількох десятків країн світу від авторитаризму до демократії. У зв'язку з цим, на думку А. Пшеворського, Ф. Шміттера, Д. Лінца та ін. теоретиків, демократія постала в якості своєрідного «політичного проекту». Вищезазначене потребує особливої уваги до з'ясування характеру правлячих еліт, політичних цінностей та ідеалів, технологій здійснення влади. При цьому надзвичайно важливу роль відіграє наявний досвід розвитку демократії як політичного проекту в розвинених західних країнах.

Прогнозуючи розвиток демократичних порядків у рамках певної країни, слід спиратися на комплекс основних чинників, які впливають на даний процес. Зокрема, російський політолог А. Мельвіль виділив сім рівнів змінних, які впливають на становлення демократії: 1) зовнішнє міжнародне середовище (міжнародна економічна ситуація, міжнародні та неурядові зв'язки і відносини); 2) державоі націєутворюючі чинники (єдина територія, єдина держава, почуття національної ідентичності і т. д.); 3) загальний соціально-економічний рівень розвитку країни; 4) соціально-класові процеси і умови (ступінь соціальної диференціації й розвитку суспільства, відносини між класами і соціальними групами); 5) соціокультурні й ціннісні чинники, культурно-політичні цінності та орієнтації, домінуючі в суспільстві; 6) політичні фактори і процеси (взаємодія партій, громадсько-політичних рухів і організованих груп, їх політичні стратегії і тактики); 7) індивідуальні, особистісні і політико-психологічні чинники (конкретні рішення і дії ключових акторів) [7, с. 41-42].