Нарід собі: шляхами національної самодопомоги серед різних народів

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАРІД СОБІ

(Шляхами національної самодопомоги серед ріжних народів)

Ольгерд Бочковський

I. Національна самопоміч у життю народів

“Нарід собі” - це гасло, як провідну девізу, поклало “Товариство Прихильників Української Господарської Академії” в основу своєї діяльности з метою зберегти на будуче Українську Господарську Академію - цю першу українську політехніку. Товариство має на меті утримувати її від нині власними коштами самого українського громадянства, беручи на увагу загально-національне значіння та потребу під цей час самостійної та вільної української високої технічної школи.

Але український нарід, а передовсім його інтелігенція все ще мало призвичаєні до основної засади англо-саксонської суспільної практики, - себто громадської самодопомоги (self-help). Зокрема не вірить наша інтелігенція, що цим шляхом нарід поневолений може будувати підвалини свого культурного та господарського життя, перебуваючи навіть в ярмі чужої та ворожої державности, що програмово гальмує його громадський розвиток та поступ. Ще більше зневір'я й майже гамлетівського скептицизму доводиться чути, коли йде мова про якусь українську спробу розпочати ту чи іншу культурну акцію та поставити її на власну фінансову базу. Мовляв, український нарід бідний; маси мало ще свідомі та дисципліновані, а головне - невиховані до жертве- ности на національні потреби. Правда, одночасно багато говориться і пишеться про засаду “власними силами”: на жаль, здебільшого це робиться у порядку патріотичної деклямації та з нагоди того чи іншого національного свята. Зрештою, непохитно вірять тільки в державний протекторат, субвенції, кредити, стипендії тощо. Допомога зовні вважається неминучою фінансовою передумовиною та запорукою успіху будь-якої національно-просвітньої або господарської акції.

Проте, досвід історії та практика національно-визвольних рухів інших народів непохитно доводять, що найкращі культурні та господарські досягнення поневолені народи здобули шляхом власної національної допомоги, мовляв, своєрідної національної фінансової кооперації. І що є ще більш цікаво та повчаюче (як це буде зілюстровано далі на кількох яскравих прикладах) - почин до таких акцій та їх найбільший грошовий успіх припадав звичайно не на часи матеріяль- ного добробуту чи громадського спокою у життю цих народів, але здебільшого власне на добу критичних потрясень, стихійних катастроф, тяжкого політичного утиску, господарських злиднів, які стимулювали приспану національну енерґію поневолених народів, розпалювали їхню волю до самостійности, кидали їх на шлях героїчної самопосвяти та жертвености.

Зокрема в історії чеського національного відродження можна знайти чудові зразки та приклади такої національної кооперації. Чехи також найкраще висловили провідну засаду національної самодопомоги. З їхньої історії запозичена як девіза “Товариства Прихильників УГА”, так і заголовок цієї брошури. Майже всі поневолені народи послуговувалися у своїм національнім будівництві цією чудовою девізою “Нарід - собі “. Чехи та фіни, каталанці та бретонці, ісландці та естонці, флямандці та лужичане, жиди і т. д. - всі вони у більшій чи меншій мірі, залежно від свого загального положення та громадської свідомости, - будували свою національну культуру, клали фундаменти під своє господарське самоозначення своїми власними коштами, здійснюючи таким чином національно конструктивне гасло - “Нарід собі”.

Про те, як це робилося, скільки творчого захоплення та героїчної відданости для рідної справи у цьому виявилося - можна було б написати велику книгу, без сумніву одну з найцікавіших для характеристики новочасного національного ренесансу.

Завдання цієї невеликої брошури - більш скромне і лише, так би мовити, демонстраційне, а саме: показати на низці зокрема маркант- них прикладів з історії ріжних поневолених народів, як вони користувалися цим гаслом - “Нарід собі”, та чого досягли. Показати отже, скільки прихованої енергії та можливостей заховано в лоні кожного поневоленого народу.

Врешті, завданням цієї брошури - є переконати невіруючих хомів з табору української інтеліґенції, що немає жадних підстав для зневір'я щодо українського народу. Уміле та доцільне застосування засади “Нарід собі” - також серед нього, без сумніву, знайде живий та вдячний ґрунт; розбудить і розворушить приспану його енергію та національну свідомість; викличе збільшену самопосвяту та жертвеність, витворюючи сприятливий ґрунт для переведення цілої низки культурно-господарських акцій, що у свою чергу наблизять український нарід до здобуття ним свого повного національного самоозна- чення, як неминучої передумови його самостійносте.

II. Ісляндські селяне та староскандинавські “саґі”

Засада “Нарід собі “ - не потребує якогось теоретичного обґрунто- вання. Бож це властиво одна з аксіом громадського життя взагалі, а національного зокрема. Цікава лише практика користування нею. Через це доцільним буде зілюструвати це гасло фактами з історії культурних та визвольних змагань деяких народів. Згадаю тут цікавий епізод з історії одного з найменших народів, а саме ісляндського.

На межі XVIII та XIX ст.ст. ісляндці переживали дуже тяжку добу своєї історії. Саме були зліквідовані рештки політичної іслянд- ської автономії. Одночасно це була доба господарського закріпачення цієї країни Данією, що, звичайно, мало від'ємний вплив також на культурний стан ісляндського народу. Проте, власне у цій добі загального занепаду починається серед ісляндської молоді, яка студіювала у копенгазькім університеті, новоісляндський рух з метою “розворушити життя серед (власного) народу й втримати його бадьорість та піднести його освіту”.

Заходами цих ентузіястів, що незабаром здобули признання в данській науці, як чудові знавці не лише рідної, але скандинавської старовини взагалі, - в 1824-25 р.р. в Копенгазі було закладене “Королівське Товариство скандинавського письменства”. Свою діяльність ця установа розпочала видавництвом староісляндських “саґ”. Першою публікувалася серія “Fdmmamasdgur”, де було багато саґ, що відносилися до первісної історії Іслянду, коли ця країна була ще самостійною та енерґійно боролася проти норвезького й данського наїздів. В цій серії мало вийти 12 томів пам'яток староісляндського письменства. Було оголошено передплату на це видання не лише в Данії, але й на Іслянді. На сьогодняшні валютові відносини ця передплата виносила около 15 долярів. Іслянд у той час мав всього 50.000 душ населення. Отже цікавим є факт, що ця країна “льоду та вогню” дуже живо відгукнулася на заклик видавців “Староісляндських Саґ”. Зголосилося і заплатило повну передплату 1000 ісляндських абонентів. Серед них понад половину були селяне, незаможні хуторяне, служниці та прості парубки.

Багато національних рухів починалося від археологічної романтики. В цім випадку це археологічне видавництво відограло дійсно революційну ролю в новочасній історії Іслянду. Воно було вихідною точкою новоісляндського національного ренесансу. Воно відновило серед ісляндських мас знання клясичної старої ісляндської мови, дуже попсованої столітнею неволею; а головно розбудило їхню приспану громадську свідомість яскравими візіями колишньої волі та слави.

III. Засада “Нарід - собі” у фінським відродженню

Візьмім інший приклад - з історії фінського народу. Цей нарід на протязі минулого століття мусив вибороти свою національну справу на двох ворожих фронтах. Спочатку в середині XIX ст. - скинути з себе історичне шведське ярмо та відстояти свою національно- культурну самобутність. Це була відома боротьба т. зв. “фіноманів” проти т. зв. “шведоманів”. Відтак і куди тяжче довелося фінам боротися проти царського московського наїзду. Ця боротьба припала головно на кінець минулого й початок цього століття**. Обидві ці боротьби фіни виграли врешті дуже успішно. Цю перемогу вони завдячують культурному високому рівневі та не менш високому ступню національної свідомости фінських народніх мас, що у свою чергу було природним вислідом плянової просвітної акції серед фінського селянства з боку фінської молоді та інтелігенції в дусі засади “Нарід -- собі”, себто, дуже вміле та доцільне використування ідеї самодопомоги у справах загально-національного значіння.

Цікаво, що початки цих заходів зв'язані з катастрофічним голодом у Фінляндії в 1867 р. Е. Молтенсен, авторка цікавої “Книги про фінів”, - пишучи про цю катастрофу та вплив її на пізніший громадський рух у Фінляндії, зауважує, між іншим, що “не завжди під сонцем щастя народжуються та виростають великі річі; навпаки, дуже часто тяжкі часи мають у собі зарідок непереможного успіху. У зв'язку з катастрофою 1867 р. почалися збори грошей на голодуючих. “Можна було б припускати, - каже цитована авторка, - що все заощаджене тоді пішло на закуп хліба: але саме тоді з незвичайним успіхом поширюється селянський університет. Бож всі нараз побачили, що коли у цій бідолашній країні треба жити з якимсь почуттям певности, то у першу чергу потрібно розчищати ґрунт у пустелях безпросвітної темряви та байдужости. Найвірнішим шляхом до покращання ситуації була визнана народня просвіта”.

Звідси був вже один крок до ідеї “селянського університету”, що незадовго перед тим виринула та була здійснена в Данії. Пропаґато- рами та організаторами культурно-господарської самодопомоги, зокрема на селі, було фінське студенство, яке взагалі відограло дуже активну ролю в історії національного відродження свого народу. Воно було організоване по територіяльному принципу, отже на зразок колишніх російських “землячеств”. Кожен край мав свою студенську організацію, яка систематично та програмово працювала над культурним і господарським розвитком своєї провінції взагалі, а села передовсім. Ця акція фінансувалася після засади - “Нарід - собі”. В 18921900 р.р. студенти почали збирати спеціальний фонд, влаштовуючи для цієї мети лотерії, забави, урочисті збори тощо. Протягом одного року склалася таким чином значна квота (85.000 фін. мар.), яка уможливила закладення селянського університету у кожній провінції. Ці “вільні університети” були чудовою школою національного виховання широких мас фінського загалу. Вони сприяли також культурному та господарському його поступу взагалі. Фінляндські селянські університети утримувалися спеціяльним товариством прихильників народньої просвіти та переважно коштами самого народу. Кажу переважно, бо згодом вони почали отримувати субвенції від держави та громад, проте, не більше 25% загального бюджету.

У фінляндськім громадськім житті “селянські університети” не є єдиною акцією, де так успішно виявилася засада - “Нарід собі”. Властиво весь фінський національний рух, зокрема в кінці минулого й на початку цього століття базувався на цій засаді. У самостійній Фінляндії ця націотворча засада діє далі. Ось один дуже яскравий приклад новітнього її використовання в країні “тисячі озер”. Болючим питанням Фінляндії від середини XIX ст. була боротьба за націоналізацію гельсінґфорського університету та політехніки, де викладо- вою мовою була шведська; шляхом мовної утраквізації*** прямувала Фінляндія до цієї мети. Ще й досі**** цей процес не закінчився. Обидві фінляндські високі школи утраквістичні, хоч і з абсолютною перевагою фінської викладової мови в них. Звичайно, такий стан не задовольняв жадного з двох національних таборів. Головно шведи були незадоволені тим, уважаючи фінізацію гельсінґфорського університету та політехніки замахом на свій історичний та культурний “стан посідання”. Через це, коли повстала самостійна фінляндська держава, вони рішили закласти власними коштами приватний шведський університет. Протягом кількох місяців шляхом закладення спеціяль- них фондів на цю мету й головно влаштуванням спеціяльних збірок - їм вдалося зібрати 14 мільйонів ф. марок. З осени 1919 р. вони заклали в Обо (Abo), де від 1640 і до 1827 р. містився теперішній гельсінґ- форський університет, свій приватний університет. Це було приводом, щоб і фіни пішли цим шляхом та заклали там же свій приватний університет, зібравши на нього 24 міл. ф. марок. Таким чином, країна, населення якої числило у той час 3.364.807 душ (з чого 340.903 шведів), має 3 університети, з яких два утримував кожен нарід своїми власними коштами.

Але це ще не кінець цієї свого роду казки фінляндського громадського Self-help.

В 1910 р. вийшов перший фінський енциклопедичний словник, т. зв. “Tietosanakirja”. Публікація зразкова, де зокрема добре опрацьовані були всі фінляндські справи. Це було досить дороге видання. На теперішні гроші коштувало 1200 фін. марок. Вийшло воно в накладі 21.000 примірників і було вичерпане на протязі кількох місяців. Нове його видання вийшло у 1925 р. в накладі - 40.000 і також було вичерпано шляхом попередньої передплати, заки ще появилося з друку.

Фінський нарід має вже своїх меценатів із народа, що теж можна уважати доказом високої національної його свідомости. В 1917 р. трагічно загинув Альфред Корделін, фінський торговець і землевласник, який самотужки здобув широку освіту та став одним з найбагатших людей у Фінляндії, хоча розпочав свою кар'єру в дитинстві, як поводатар якогось мудрого сліпця-жебрака. Отже цей Ал. Корделін залишив своєму народові 50 міл. фін. марок для закладення спеціального фонду його імени з метою підтримки культури та поступу. Крім цього основного фонду в 50 міл. ф. марок заповіт А. Корделіна передбачає закладення дальшого резервного фонду у такій самій квоті для забезпечення цієї установи.

IV. З ірляндської практики національної самодопомоги

В нарисі про засаду - “Нарід - собі “ - не можна оминути заокеанської еміграції поневолених європейських народів. Не раз доводиться чути лихі закиди на її адресу. Мовляв, вона винародовлюється, а під національним оглядом - це мертве тіло. В дійсності це не так. Без долярів американських емігрантів іноді тяжко собі уявити існування та розвиток культурних і господарських установ у краю, не згадуючи вже про політично-визвольну боротьбу багатьох європейських поневолених народів. Який з цих народів не користувався допомогою своєї американської еміграції? Литовці, чехи, поляки, югославяне, жиди, каталанці, українці і т. д. - кожен з цих народів має з Америки більшу чи меншу долярову підтримку для полегчення свого культурного та господарського розвитку в Евролі.

Зупинюсь тут коротенько на однім дуже яскравім прикладі такої заокеанської допомоги. Маю на думці Ірляндію, цей “ізмарагдовий острів”, нарід якого пройшов хрестовим шляхом національного мучеництва, заки виборов свою державну незалежність. Зупиняюсь саме на Ірляндії через те, що в Америці живе більше ірляндців, ніж у батьківщині та що ця ірляндська еміграція відограла велику ролю у визвольній протианглійській боротьбі свого народу.

Американська статистика нарахувала в 1910 р. 4.504.360 ірляндців у ІІівн[ічно]-Амер[иканських] Сполуч[ених] Штатах. Самі ірляндці обстоюють значно вище число своїх земляків в Америці, бо кругло - 13 мільйонів. Л. Трегіз - автор джерельної французької книги - “Ір- ляндія у світовій кризі” (1917) гадає, що остання цифра коли й перебільшена, проте дає “точнішу уяву про моральне значіння ірляндців в американській республіці”... Фактом лишається, що найбільшим ірлянд- ським містом є Бостон, а не Дублін і що ірляндці уважали Америку “новим островом” (an t'Oilean), з якого вони зробили свою “обіцяну землю” (Tir Tairugire). Для американських емігрантів з Ірляндії і зокрема для їхніх дітей - “ізмарагдовий острів” все був містичною батьківщиною, доля якої дуже їх хвилювала.

Хто не знає безприкладної трагедії Ірляндії в середині XIX ст., коли голод і пошесті децимували населення цього краю та тисячами виганяли за-океан у вільну Америку! Проте, головно завдяки своїй американській еміграції, Ірляндія, екокономічно зруйнована, культурно занепала й політично безоглядно поневолена - могла здійснювати гасло “Нарід -- собі”, прямуючи так до свого національного відродження та політичного визволення. Докладно з'ясувати тут цей бік ірляндського питання - виходить за межі нашого нарису. Через це наводжу лише кілька загальних чисел для ілюстрації жертвености ірляндської еміграції в Америці. Перші вже емігранти почали допо- могати своїм землякам, що мали виеміґрувати з Ірляндії. Вони кинули бойове гасло проти Англії. “Не просіть нічого у цієї злої мачухи, - переказували вони на “ізмарагдовий острів” - і коли вас чумою цькують з рідного краю, тікайте до Нью-Йорку, а не до Ліверпуля!”. За цим братнім закликом ішов чин. Ці ірляндські емігранти на власні кошти зорганізували перевіз своїх земляків з батьківщини до Нового Світу. За даними американського еміграційного уряду, на цю мету було зібрано ірляндцями на протязі 1848-1862 рр. (через банки на торговельні установи) - 12.642.000 фунт. стерл., - а крім цього приватними та принагідними збірками ще 6 мільйонів, отже разом майже 20 міл. ф. ст. Чеський публіцист К. Тума, автор ірляндофільської книги “Поневолений Нарід” (1882), зауважує з цього приводу: “І це посилали... ірляндці, з яких багато приїхало до Америки справжніми жебраками, не маючи нічого крім своїх працездатних рук”. Відомий ірляндський часопис у Нью-Йорку - “Irish World” - зібрав на протязі 40 років - 200.000 долярів. За гроші американської еміграції була в 1879 р. закладена в Ірляндії славетна “Земельна Ліґа “ (Land Liga), що під проводом Дж. С. Парнеля у перше розвинула в повнім маштабі палку та болючу аграрну справу. Американська подорож цього “некоронованого короля” Ірляндії була не лише тріюмфальним походом Парнелля, але й першим прилюдним ознайомленням цілого культурного світу із жахливим положенням ірляндського народу та недопустимим англійським режимом у цій країні. Ця подорож мала успіх не лише як засіб пропаганди. “її фінансовий ефект, - пише відомий німецький кельтолог проф. Й. Покорни у своїй книзі “Ірляндія “ (1916), - був такий великий, що “Земельна Ліга” здобула у свої руки все парляментське представництво від Ірляндії, бо згідно з англійськими виборчими законами лише заможна людина може заризикувати виборчу кампанію, а серед ірляндців не було таких багато”.

Згодом ірляндці почали в краю справу свого відродження із площини виключно політичної боротьби переводити на шлях господарського самоозначення. Вони поставили цю акцію на певну базу національної самодопомоги. Ініціатором її був відомий ірландський діяч - Сер Г. Плонкет, який в 1889 р., в порозумінню з іншими діячами, розпочав пропаганду з метою “переконати хліборобське населення Ірландії, що воно куди більше має у своїх руках свій добробут, ніж про це загально відомо”... Основним гаслом цієї пропаганди була засада - “Self-help” (самодопомога), - отже англійський переклад гасла “Нарід -- собі”, про яке тут мова. Практичним вислідом цієї пропаганди було “Ірляндське Хліборобське Товариство” (І. А. О. S.), що повстало в 1894 р. За 20 років воно мало 1023 ріжного роду сільськогосподарських спілок, з 106.301 членами та 92 міл. франків обороту.

Свою працю “І. X. Т.” розпочало влітку 1895 р. від спеціяльного аґрікультурного дослідження Ірляндії фаховим “Вакаційним Комітетом” (Recess Committee). Цей Комітет складений з 22 ірляндських фахівців, представників всієї Ірляндії, незалежно від їхнього політичного напрямку, вивчав причини господарського занепаду Ірляндії та засоби сільсько-господарського її відродження. “За короткий час - так була оцінена їхня праця - ці люди фактично здобули Home Rule і дякуючи цьому вони за пів року зробили для Ірляндії кращу працю, ніж яка була зроблена тут від двох століть”. В 1899 р. парлямент прийняв висновки цього комітету під увагу та видав закон про заснування ірляндського “Відділу Сільсько-господарського та технічного навчання” (Department of Agriculture and Technical Instruction for Ireland).

“Замісць безвідповідальних урядів (boards), які адміністрували в Ірляндії на підставі помилок столітньої рутини, - каже Треґіз, - та які стільки спричинилися до занепаду господарського життя цього краю, уперше тут мали державний автономний відділ, де панували модерні думки та практичний дух. Навіть більше: бо цей відділ мусив бути в контакті з громадською опінією заінтересованих шарів за посередництвом “Дорадчого Комітету представників інженерів, хліборобів та промисловців”, щоби таким чином “ці верстви користалися впливом на частину адміністрації”. Так була заведена зовсім нова засада - каже цитований автор - в ірляндськім урядуванню: співпраця підвладних, що могли відтак дати почути свій голос адміністрації, поставленій на службу загалу”.

Такі були далекосяглі наслідки застосування засади “Нарід - собі” ірляндськими патріотами для піднесення сільсько-господарського стану їхньої батьківщини.

V. Муніципальні шляхи громадської самопомочі в Каталонії

Оригінально та дуже вміло використали засаду - “Нарід -- собі “ - каталанці. Вони її, такби мовити, змуніципалізували, себто, поставили на можливо найширшу фінансову базу.

Маю на думці - каталанське муніципальне об'єднання, т. зв. “Mancomunitat”, що повстало в 1912 р. та проіснувало до 1923 р., коли диктатура ген. Примо де Рівера скасувала цю установу й завісила діяльність просвітніх установ, які були закладені цим об'єднанням.

Каталанці взагалі виявили багато організаційного хисту та вміння у використованню найменших політичних можливостей старо-еспан- ського ладу для найбільших національних надбань культурного й господарського характеру. Зокрема, вони звернули увагу на націоналізацію дуже занедбаної в Каталонії просвітньо-шкільної справи. Вже в 1907 р. власними заходами та коштами вони заклали “Інститут каталанських дослідів” (Institut d'Estudis Catalans), фактично каталан- ську Академію Наук, де також зосереджена була вся приватна ката- ланська просвітньо-шкільна акція. Треба зазначити, що каталанці та еспанці належать з психологічного боку до цілком ріжних національних типів. Еспанці це - Дон Кіхоти. Каталанці - нарід суто-практичний. Через це еспанський тип школи з нахилом до абстрактности й метафізики, не кажучи вже про мову, був абсолютно чужим для ката- ланського загалу. На це звернув особливу увагу вже в 1892 р. (на історичнім каталанськім з'їзді у Манресі) X. Пуїґ-і-Кадафалч, пізніший організатор “Mancomunitat”. Зрозуміло отже, що це об'єднання у першу чергу взялося за справу загальної освіти. Воно мусіло вирішити питання про фахово-просвітне вишколення каталанського дорослого населення. Під цим оглядом на допомогу йому прийшла традиція старо- каталанської “ремісничої робітні” з доби Ренесансу, яка була добрим зразком практичної фахової школи. З неї організатори “Mancomu- nitat'y” сконструювали свій тип “Елементарної школи праці “, завданням якої було “дати можливість робітникові того чи іншого спеціяль- ного фаху технічного удосконалення, а одночасно придбання теж загально-наукового знання”. В 1913 р. повстала перша така школа; вона мала 286 учнів. В 1922 р., отже напередодні свого розв'язання диктатурою, число її слухачів збільшилося до 1300.

Поруч з цим закладалися згаданим муніципальним об'єднанням ріжні фахові школи суто спеціального характеру, як напр.: хемічна школа, інститут механіки та практичної електротехніки; школа декоративного мистецтва, а зокрема чудово поставлена школа сільського господарства. Закладалися також школи ще більш спеціального типу, як напр.: школа текстильної промисловосте, або навіть школа чинбарства.

Ця своєрідна каталанська система шкільництва мала на увазі виховання власних фахівців для потреб свого краю. Так заздалегідь підготовлялися в Каталонії кадри кваліфікованих робітників і працівників для майбутньої каталанської держави. Під цим оглядом окремої уваги заслуговують такі зовсім спеціальні школи, як напр.: Інститут для підготовки урядовців і службовців; школа для виховання керовників промислових підприємств; школа комівояжерів, бібліотекарів тощо. Не занедбувалася й жіноча освіта, доказом чого може бути професійна школа жіночих фахів.

А над усим цим домінував барселонський “Промисловий Університет”, або т. зв. “Університет Праці” - зі своїми лябораторіями, робітнями, викладовими салями, садками... Від ранку до пізнього вечора йшла тут на протязі 1914-1924 років справді муравлина робота: коло семої години вечора мінялися лише слухачі: замість звичайних студентів сходилося барселонське робітництво, щоб доповнювати свою загальну освіту та фахове вишколення. Диктатура знищила й цей головний осередок просвітніх заходів “Mancomunitat'n'.

Звичайно, що згадане каталанське об'єднання дбало також і про нормальне середнє та високе шкільництво, будуючи його на нових засадах модерних педагогічних досягнень та узгляднюючи практичні вимоги реального життя. З високошкільних установ, закладених “Man- сотипіїа^ою” слід згадати бодай: Інститут фізіології; Лябораторію дослідчої психології, відтак - т. зв. Монографічні Курси з обсягу ріжних галузів знання.

Каталанське об'єднання, крім справ шкільно-просвітного характеру, поширило свою компетенцію одночасно на цілу низку інших питань з обсягу громадського самоврядування, а саме з царини народ- нього здоровля та суспільної гігієни, а передовсім із области краєвої комунікації, дуже занедбаної до того в Каталонії. В кожній з цих галузів національного будівництва каталанська “Mancomunitat” досягла значних надбань, промощуючи таким чином певний шлях до політичного визволення свого народу.

Звичайно, всі ці реформи вимагали мільйонових коштів, які значно перевищували межі приватно-громадської можливости. Лише муніципальним шляхом можна було їх придбати та зосередити, влучно вико- 38 ристовуючи прогалини еспанського державного централізму. Історична заслуга організаторів “Mancomunitat'H' і полягає власне в тім, що вони, не виходячи за межі леґальної політики та реальних даних, змогли перевести на протязі 10-15 років таку величезну громадсько - конструктивну працю, яка на весні 1931 р. забезпечила успіх і перемогу Каталонії в еспанській революції.

VI. Як чехи збудували свій “Національний Театр” та взагалі користувалися засадою “Нарід - собі”

національний самопоміч муніципальний громадський

Іншими шляхами переводили свою національну культурно-громадську програму чехи під Австрією. Щодо техніки та організації самодопомогової акції можна їх уважати клясиками національного відродження. Чехи були авторами провідних кличів національної кооперації, які відтак перейняли від них інші поневолені народи. Гасло “Svuj k svemu” (Свій до свого) розпочало їхню дуже успішну акцію в напрямі господарського самоозначення, скріплюючи економічну силу чехів. Цікаво, що тепер під впливом світової кризи схилилася перед цим кличем могутня англійська держава, клясична країна вільної торговлі, прокламуючи свій клич: “Buy english goods!" (Купуйте англійські товари). В культурній царині чехи є авторами гасла “Narod - sobe”. Цей клич чехи кинули у зв'язку з акцією для збудування власного Національного Театру (Narodrnho divadla) в Празі, над сценою якого й уміщено цей зворушуючий напис: “Narod - sobe”.

У перше цей проект виринув в 1865 р. Кошти на збудування власного театру обчислювалися первісно й кругло у 500.000 австр. золотих (ґульденів). Почалося збірання грошей на цю мету, для чого було закладено спеціяльне товариство з річною членською вкладкою 10 золотих. Відразу це товариство мало 300 членів. Відтак воно було зреформовано через заведення паїв трьох категорій: по 500, 200 та 20 золотих річно. Протягом чотирьох років було зібрано стільки грошей, що можна було розпочинати будову театру. Але у цей саме час почався політичний розкол в чеськім, досі суцільнім, національнім таборі. Цей конфлікт між старо- та молодочехами мав від'ємний вплив на грошові збірки національного театру. Тому в 1877 р. була влаштована льотерея на цю мету, яка мала великий успіх, збільшивши театральний фонд на 170.000 золотих. Реформа товариства прихильників національного театру, про яку згадувалося попереду, на протязі трьох місяців - дала 200.000 золотих. В 1881 р. чеський Національний Театр був збудований та в червні провізорно відкритий. Але 12 серпня цього-ж року він через нещасливий випадок згорів. Це була одна із найтрагічніших подій в історії чеського національного відродження. Проте, вона не зломила чеський нарід. Навпаки, спонукала його до виявлення надзвичайного активізму та масової жертвенности. Тоді саме був кинений цей історичний клич: “Narod - sobe”, на який дійсно відгукнувся весь чеський нарід. Протягом одного місяця був зібраний на відбудову пожаром знищеного театру - 1 мільйон золотих. Цим разом вкладки мали масовий характер. Можно сказати, що новий Національний Театр повстав із дрібних вкладок якнайширших чеських мас: робітників, селян, службовців... В цьому мільйоні золотих переважали крейцари незаможних жертводавців. Зимою 1882 року було відкрите теперішнє празьке “Narodrn divad^” Не знаю, чи є десь на світі якась національна будова, що з більшим правом могла б вмістити на своєму фронтові гасло “Нарід -- собі”, ніж цей чеський Національний Театр, який може бути золотим прикладом всенаціональної жертвенности та допомоги.

Збудовання Національного Театру є одним із найяскравіших зразків чеської національної допомоги, проте, не єдиним. “Чеський нарід, - констатував під час світової війни А. Сейферт, голова Чеської Національної Ради, - дає, мовляв, всесвітньо-клясичний доказ того, чого може досягти витривала праця та самопоміч”. Під Австрією чехи все були під загрозою стихійної германізації, яка немов залізними кліщами обхоплювала цей нарід на північнім та на південнім заході. 3.000.000 чеського населення жило в стані сталої боротьби проти цієї небезпеки винародовлення. Ця загроза зокрема гостро виявилася під час австрійського перепису населення в 1880 р. Відтоді саме датується чеська допомогова акція на захист чеських меншостей. Ця акція подивугідна як з організаційного боку, так і щодо техніки її переведення та фінансування з власних коштів чеського загалу. Зміст, характер і поширення цієї акції яскраво змальовує цитований вже тут голова Ч. Н. Р., кажучи: “Бодай загально згадаю тут про систематичну опіку захистних організацій - централей та філій - над чеськими громадянами, що починалась боротьбою за мову при видаванню метрики після хрестин, а кінчалась протестом проти німецьких шиканів під час похорону або з приводу чеських написів на цвинтарі; була це далі опіка над захоронками та початковою школою, над закладанням чеських шкіл, що тривало цілі роки та мало супроводом злобні інтриги або 40 дикунський бойкот з боку ворога; відтак це були щорічні бої під час шкільних вписів, коли чеські батьки та діти мусили бути захищені від зводницьких підлещувань ворога; сюди відноситься також опіка над школами доповнюючої освіти та професійними; придбання шкільних приладів, влаштування різдвяної ялинки та придбання ріжних допомог і стипендій для школярів; передплата часописів, закладення читалень, книгозбірень; організація шляхотних розваг, театральних вистав, концертів, викладів, міських екскурсій та відвідин молоддю Праги з вихо- вавчою метою, також опіка над чеським робітником та ремісником, торговцем, чоловіками та жінками: посередництво при шуканню ними заробітку, захисту їхнього існування проти бойкоту або усування з праці, видалення з хати чи з громади; опіка над чеським лікарем, адвокатом, урядовцем; здобування концесій для чеських реставрацій і готелів, потреба яких викликалася протичеською поведінкою відповідних німецьких підприємств; допомога правнича та фінансова; вишукування чеських інтересентів для справ, що торкалися змін властителей реального майна або предприємств; заходи в справах мовної рівноправности в урядуванню й в громадськім життю; опіка над національним фактичним станом посідання взагалі тощо”...

Звичайно, що таке всебічне поширення чеської допомогової захист- ної національної акції вимагало, з одного боку, належної її дифе- ренціяції та децентралізації, а з другого - відповідного зосередження й об'єднання. Це тяжке завдання чехи також вирішили доцільно та вміло.

Ця акція була передовсім диференційована під географічним оглядом в залежності від загрози та небезпеки винародовлення для поодиноких частин чеської національної території. Одною з перших (в 1885 р.) повстала “Narodrn jednota severoceska” для захисту чеської меншости у так зв. “Deutsch-Boehmen” її доповнювала на півдні: “Narodrn jednota posumavska” (1894). Також Морава мала дві такі “jednoty” (спілки): південно-західню (1886) та східню (1885). На Шле- зьку працювало два захистні товариства. Від 1910 р. у Празі діяла “Narodni jednota slezska”, фактично “Шлезький Консулят” Не забувалося про словаків, що жили по той бік Ляйти в мадьярськім ярмі. їхні інтереси захищала - “Ceskoslovenska jednota” в Празі (1896). Велика чеська меншість у Долин. Австрії, головно у Відні, мала свою допомогову установу - товариство “Komensky” (1872). Над цими спілками спеціально краєвого призначення домінувала загальна націо- нально-просвітна централя - “Ustfedrn matice skolska” (1880), що утримувала широку мережу чеських приватних шкіл. Загострення чесько- німецької боротьби наприкінці минулого століття, коли великоні- мецька пропаганда повела безоглядну протичеську акцію (з цього часу датується ганебний виступ відомого німецького історика Момзена, який закликав своїх земляків до разбивання “чеських черепів”), примусило чехів зосередити свою національно-допомогову акцію в одній установі. Так у 1900 р. в Празі повстала - “Narodrn rada ceska”, “як найвище організаційне національне об'єднання... для вирішення чеського питання в цілому”. Справу національного захисту від самого початку ставили на практичний ґрунт національного самооподаткування. Воно переводилося, мовляв, плебісцитним шляхом, себто систематичними збірками щовечора у всіх прилюдних льокалях до спеці- яльно призначених карнавок, або принагідно й масово під час ріжних національних урочистостей. Напередодні світової війни це давало річно коло 3 мільйонів золотих корон. Такий приблизно був загальний бюджет чеської нац. допомогової акції в той час. Лише бюджет “Ustredni matice skolska” виносив річно понад 2 міл. корон. Її коштами утримувалося 85 шкіл, 70 дитячих притулків, разом 95.000 чеських дітей в загрожених районах.

Як чехи всебічно й докладно трактували національно-допомо- гову акцію видно з того, що в 1912 р. вони заклали в Празі спеціяльне “Mensinove museum”, а на весні 1912 р. почали видавати квартальник “Sbornik mensinovy”, часопис виключно присвячений з'ясуванню справ національних меншостей.

Чехо-словацька визвольна акція під час світової війни також і засадничо фінансувалася власними коштами. Маємо про це цікаву програмову заяву ч[ехо]-сл[овацького] революційного проводу з 25.І.1917 р. “Наша політична акція, - говориться в ній, - вимагає, звичайно, великих фінансових жертв, але ці жертви приносимо ми самі, чехи. Національна Рада не взяла від жадного союзного уряду ані сотика..., фінансова незалежність нашої політичної акції та цілковита її непідкупність була основною частиною нашої програми. Діючий фонд складається з внесків, які контролює Голова Національної Ради... Ось чому ми з натиском повторюємо, що політична чеська акція є фінансово абсолютно незалежна. Свою політичну самостійність ми не вижебруємо, але будуємо власними силами”.

У своїх спогадах (“Світова Революція”) Т. Ґ. Масарик робить підсумок цієї фінансової акції, головним джерелом якої була ч[ехо]- 42 сл[овацька] еміграція в Америці. Отже, на протязі часу 1914/15-- 1917/18 роках американська ч[ехо]-сл[овацька] колонія дала на визвольну акцію 1.374.885 долярів. Цікаво, що й після війни в самостійній чехословацькій республіці відчувається потреба такої культурної самопомочі, бо ця молода держава не встані ще задовольнити всіх потреб у цій ділянці. Таким чином довоєнна “Ustredni matice skolska” існує та функціонує далі. З останнього її звіту (за 1931 р.) видко, що тепер річний її бюджет виносить 12.880.132 кч., себто, знову досяг передвоєнної висоти (1912). Під цей час “U.M.S.” утримує своїм коштом: 3 середні та 6 фахових жіночих шкіл; далі, 137 дитячих притулків; 86 шкіл доповнюючої освіти, 24 курсів чужих мов та 5 музичних шкіл.

Майже неімовірно, проте факт, то на шлях грошової самодопомоги стає й одна чеська висока школа, а саме Гірнича Академія в Пшибрамі. Роками вже вона домагається перенесення до Праги. З фінансових причин ч[ехо]-сл[овацька] самостійна держава не може ще позитивно вирішити цього питання. Через це воно все відкладається, мовляв, ad calendas graecas. Це примусило згадану школу заініціювати акцію на зразок нашого “Товариства Прихильників УГА”, правда, фінансово закроєну на ширшу скалю. Дозволяю собі зацитувати уступ промови ректора цієї школи на традиційнім шахтярськім святі, що відбулося в грудні 1931 р. Висловлюючи сумнів з того приводу, що влада ледви чи зможе прискорити полагодження домагання Г. В. Ш. про перенесення до Праги, він далі казав: “Ми хочемо отже піти шляхом самодопомоги та самі збудувати цю школу. Три мільйони ми вже маємо до диспозиції, решту ми хочемо придбати шляхом всіляких збірок. Я знаю, що положення нашої індустрії тяжке, але я гадаю, що коли кожне гірниче підприємство захоче скласти на цю мету - 5.000, 10.000 або 20.000 кч. річно, ми матимемо за пару років потрібні гроші”...

VII. Чого досягли сіоністи в Палестині власними силами?

Не можна тут оминути ще один не менш клясичний приклад національної самопомочі. Маю на думці фінансування власними коштами жидівського загалу сіоністичної акції в Палестині. Сіонізм взагалі це яскравий приклад здійснення найбільш фантастичної утопії, яку знає історія. Це доказ, що нарід може воскреснути й після двох тисяч років національної анабіози, не дивлячись на те, що він розпорошений по цілому світу та незважаючи на жахливі переслідування зо всіх боків. В 1896 р. Т. Герцль кинув революційну та безвиглядну на перший погляд думку “жидівської держави “. Спонукали його до цього відома афера Дрейфуса та зневірення у фактичну можливість засимі- льовання жидів у діяспорі. В 1897 р. відбувся в Базелі І Сіоністичний конґрес, всупереч масовим протестам рабинів, які рішуче засудили проект Герцля, як наявну єресь. Це, зрештою, нормальне явище. Кожна добра національна акція мусить спершу пробитися через мур патріотичних забобонів та наклепів. Зовсім зрозуміло, що сіоністи зупинили свою увагу на старожидівській батьківщині - Палестині (Ерец Ізра- ель), звідки чекали відновлення та відродження свого народу. Світова війна допомогла їм під цим оглядом. Відомою декларацією Бальфура (з 2.XI.1917 р.) Англія визнала змагання сіоністів за жидівську національну домівку в Палестині.

Фактично сіоністичний рух триває 30 років. Торік (1931) святку- вався ювілей одної з головніших його організацій “Керен Каємет Леіз- раель” (Жидівського національного фонду). Сіоністичний рух майже від самого початку став на шлях грошової самодопомоги, числячи на активну фінансову підтримку якнайширших кол жидівського загалу. Т. Герцль, що наразі думав зреалізувати свій сіоністичний плян з допомогою багатих меценатів, швидко переконався, що в цьому його про- єкті утопією була тільки ця надія на багатих і “сильних цього світу”. Здоровий та живий національний рух може базуватися лише на підтримці всього загалу, а не на випадкових і мало певних меценатах. Також сіоністичний рух утримується здебільшого за рахунок незаможної жидівської маси, а не з меценатських дарунків жидівських мільйонерів.

Сіоністи поставили собі велике й тяжке завдання: колонізацію старо-нової батьківщини та відродження жидівського національного організму шляхом виплекання у ньому бракуючого селянського стану. Звідци клич земля, як провідний мотив палестинської акції. За висловом відомого сіоністичного діяча Усішкіна, земля - це, мовляв, Архі- медова точка сіоністичної програми. Річ ясна, що здійснення її вимагало багато грошей на купівлю землі. Ось через що одним із перших актів сіоністичної політики після війни було заложення у 1920 р. “Палестинського Земельного Фонду” (Керен Гаєсод) з метою зібрати протягом 5 років квоту 25.000.000 фунт. стерлінгів, потрібну для здійснення колонізаційного пляну. Ці гроші гадалося одержати шляхом оподаткування всіх палестинофілів традиційним податком “ма- асер”, себто, відрахуванням 1/10 від їхнього майна та доходів на протязі згаданого часу. Незабаром виявилося, однак, що ця палестинська “пятилітка” реально нездійснима в первісному плянуванню. Вже в 1921 р. треба було стати на реальний ґрунт щорічного бюджету, прелімінованого наразі квотою 1% міл. ф. ет. В дійсності ж і така сума була зависока. Пересічно збиралося одну третину і найбільше половину її: напр. в 1923 р. - 531.000; в 1925 р. - 600.000; в 1927 р. - 540.000, а в 1929 р. - 750.000 ф. ст. Проте, ці гроші уможливили започаткування та поширення колонізаційної акції, про що свідчать оці дані: на протязі 1922-1931 років на цей фонд було зібрано 2.121.300 ф. ст. За цей час було набуто 239.100 дунам (1 дунам = 900 м²) землі та повстало 49 селянських колоній. В 1922 р. обробляло землю 17.262 жидівських колоністів; в 1931 р. 42.000. За цей час збільшилося жидівського населення Палестини з 60.000 до 180.000 душ; 24% його активно працює на землі, творючи основу майбутнього жидівського селянства. Сюди ж треба віднести акцію заліснювання Палестини та закладання плантацій, головно помаранчових. На протязі попереду зазначеного часу було посаджено 722.300 дерев. Площа помаранчових садків збільшилася на 53.000 дунам. Доцільно буде подати тут докладну статистику прибутків і видатків “П. З. Ф.” за останнє десятиріччя (1920-1930).

Прибутки за час 1. VII. 1920 - 30. VI. 1930