Нарід собі: шляхами національної самодопомоги серед різних народів

Цей успіх спровокував бальтійських німців до рішучої контракції. Почали її пастори, використовуючи церкву для контрпропаґан- ди. Вони доводили, що естонці - селяне й через це вони не потребують ані середніх, ані вищих шкіл. Німці казали: “естонський нарід замалий, та через це не має права на існування”. Голова Естонського Комітету й відомий каменяр естонського відродження Гурт у звіті за перший рік діяльности цієї установи не лише рішуче заперечив всі ці ворожі арґу- менти, але при цій нагоді розвинув програму естонських національно- культурних змагань. Звичайно, доводи Гурта не переконали балтійських німців, але примусили їх лише до зміни тактики. Відтак свою руїнницьку роботу вони переводили вже естонськими руками. Кожен нарід і зокрема поневолений - має своїх яничарів-руїнників. Це або перевертні та ренеґати, або ніжні маніяки, тощо, які нераз в ім'я бажання кращого свідомо чи несвідомо нищать добре. Коли Остзейські німці побачили, що їхня ворожа пропаґанда в пресі та на зборах не досягає мети, а навпаки ще підбадьорує та об'єднує естонський національний табор, тоді вони знайшли естонського селянина П'ярта Суійю, людину майже неграмотну, від імені якого велася далі полеміка в пресі проти власної естонської школи. Цей Part Suija доводив своїм землякам, що естонським селянам не потрібна жадна вища освіта й що вони можуть користуватися добрими німецькими школами. Естонське селянство стихійно на зреагувало на цю нахабну провокацію. До часописів рясно посипались протести села. Багато з них протестувало дуже символічно, посилаючи гроші для Е. О. К. - з приміткою: “Замісць відповіді П'ярту Суіяві”.

Тоді було зроблено спробу зруйнувати цей комітет із середини. Ця спроба була більш успішною. Вона була скерована проти голови Комітету - Гурта. Знайшовся такий фанатик - Якобсон, якому успіх Гурта не давав слати, бо він сам претендував на провідника народу. Отже він взяв на себе ролю “голосу народу”. Почалися полеміки, напасти та запідозрювання “самозванного” Комітету; була переведена у 1878 р. (тоді капітал Комітету виносив 33.247 карб. 65 коп.) - ревізія, що лише ствердила бездоганність праці Комітету; відтак пішли зголо- шення окремих думок; розпочалася конкуренційна сепаратистична та ворожа акція і, врешті, жалюгідний розлад в лоні самого товариства, через що, на радість німців, все проволікалося здійснення його головної мети.

За браком місця неможливо тут зупинитися на всіх перепетіях цього трагічного розладу, де політичні інтриґи пошкодили загальнонаціональну справу. Зверну увагу ще на ролю естонського жіноцтва в цій національній акції. Естонки заклали для цієї мети свій жіночий комітет, який для здобуття грошей влаштував три спеціальні “базари”, що відбулися з великим фінансовим успіхом, давши 3.115 руб. 19'Л коп. чистого прибутку. Врешті, комітет мав понад 30.000 карб. й землю під будинок, але школа, проте, не будувалася, бо продовжувалися старі та виникали нові сварки політичного або персонального характеру. Не було згоди й щодо типу самої школи. Одні хотіли, щоб це була фахова аґрономічна школа, другі гадали, що це має бути реальна школа. В 1882 р. переміг цей останній проєкт, але внутрішній розлад продовжувався далі. В 1883 р. прихильники Якобсона, користуючись від'їздом Гурта до Петрограду, скинули його з головування. Це ще більше загострило конфлікт між більшістю та опозицією. Тоді встряв у цю справу царський уряд, що скликав загальні збори, які були фактично останніми, бо їхні ухвали влада відкинула, а саму організацію розв'язала. Зібрані гроші було передано до державної скарбниці, а в будинку школи в Карлгофі (біля Оберпален), призначенім для приміщення першої естонської середньої школи, згодом (в 1888 р.) була відкрита урядом московська міська школа ім. царя Олександра, яка утримувалася з відсотків на естонський національний фонд, складений на свою рідну школу.

IX. Молодо-бретонський активізм стає на шлях національної самопомочі

Народи, що століттями були приспані й здавалося засуджені вже історією на вічну поталу, прокидаючись під впливом бурхливих подій світової війни та революції, відразу ж, немов інстинктивно стають на шлях національної самодопомоги, під прапором засади “Нарід -- собі “. Ось один новітній, цікавий приклад з післявоєнної доби. Маю на думці культурно-національну акцію молодо-бретонських активістів, скупчених біля бретонського квартальника “Gwalam” (Північ - Захід), що існує від 1925 р. На протязі століть Франція марно намагалася денаціоналізувати Бретань, яка добровільно з нею злучилася. Від часів революції французький державний централізм особливо дошкульно веде 50 кампанію проти своїх “окраїн” та “народів”. Проте, непримирима та непіддайна Бретань живе. Винародовилися лише бретонські міста, але села заховали свою національну відрубність та свою рідну мову. Бретонське селянство, - це ядро одномільйонового бретонського народу - мали на увазі провідники часопису “Gwalam”, поставивши своїм завданням поширення просвіти серед свого народу в рідній мові та боротьбу проти культурного занепаду батьківщини, спричининеного паризьким централізмом. Для цього треба було витворити модерну національно-свідому бретонську інтелігенцію, щоб вона відтак пішла в нарід та будила його.

Це робить і в цім напрямі багато вже зробив “Gwalam”. Його заходами був зреформований бретонський правопис; модернізована літературно-бретонська мова, для чого були видані добрі словники. Цей рух подарував бретонському народові десятки творів красного письменства та популярно-наукового змісту, як питомих, так і перекладних, а передовсім гарно видані й чудово ілюстровані книжечки для дітей, які знайшли великий попит не тільки серед школярів, але й серед старшого покоління.

Бретонці не мають рідної школи. Париж у 1925 р. заборонив послуговуватися бретонською мовою в школах, навіть як допомого- вою. Отже “Gwalam” мусив книжкою заповнити цю прогалину. Для цього його заходами виходить бретонознавча секція публікацій: “Ar skol brezoneg” (Бретонська школа); а попри цього під гаслом “Brezoneg ar Vugale” (Бретонська мова для дітей) був закладений спеціяльний фонд, з якого набуваються дитячі книжки, що даруються немаєтній дітворі. Акція ця, як вкладки жертводавців, так і список розданих книжок, публікується у звітах на сторінках часопису “Gwalarn”.

Заходами цього часопису був переведений приватний національний перепис бретонського населення, висліди якого з відповідними мапами вийшли окремою брошурою: “Enklask diwarbenn stad ar brezo- neg en 1928” (Огляд положення бретонської мови в 1928 р.). Вислід його дуже цікавий, бо красномовно доводить, що переважна більшість бретонського народу не винародовилася. Вся ця бретонська акція переводиться за власні кошти. Фінансово вона не є ще навіть якось усистематизована та базується дише на симпатіях і добрій волі свідомих бретонців. В першім звіті “Gwalarn” говориться про це так: “ці жертви ми отримуємо переважно від бідних людей - десять франків, п'ять франків, лише іноді сто, придбаний тяжким шляхом ощадностей. Врешті, співробітники “Gwalam” несуть найтяжчий тягар. Вони не тільки що задурно працюють, але мусять ще регулярно додавати до своєї праці частину, іноді половину, свого заробітку взагалі”.

Такі тяжкі бувають початки кожної акції, що базується на засаді “Нарід -- собі”. Але це не мусить лякати, як не бояться цього прихильники новобретонського активізму, що працюючи в малосприятливих обставинах, за п'ять років зробили більше, ніж перед ними було зроблено протягом сотні років; вони вже сьогодні констатують моральну перемогу “Gwalam”, а десь за 10-20 років зможуть констатувати і фінансову перемогу націотворчої засади “Нарід -- собі “.

X. Боротьба американських муринів за людське самоозначення

“Нарід -- собі” має прихильників і серед кольорового людства. Наведу один дуже яскравий приклад з історії американських негрів. Тяжко собі уявити щось більш імпозантного, з одного боку, та більш траґічного - з другого, ніж доля культурних змагань чорного населення в країні зоряного прапору. Ціла доля американських негрів взагалі - це жахливе мучеництво. Перед 1863 р. - отже перед скасуванням невільництва негрів в Америці - їхнє життя було справжнім пеклом на землі. Культурний світ довідався про це з документально жахливої відомої книги Бічер Стоу: “Хатинка дядька Хоми” (1852). Аджеж негрів білі пани не уважали тоді за людей. Епископ Ч. Каролль видав проти них працю, символічно надписану: “Неґр -- це худоба”; в ній логічною методою та цитатами з Біблії автор доводив, що Бог не був негром та не створив це племя, через що воно не належить до людей, але до худоби. В цей час невільництва закони Південних Штатів карали просвітню працю серед муринів, як протидержавний злочин. Коли з ініціативи президента Лінкольна та після т. зв. “сецесійної війни” між Північчю і Півднем Сполучених Штатів невільництво негрів було врешті формально скасоване, фактичне їхнє положення залишилося тяжким. Традиційна расова ворожнеча до них з боку місцевого білого населення стихійно лютує й надалі. Американська негрофобія - це щось гіршого за європейський антисемітизм. Культурні змагання муринів злочинно саботуються білим населенням. Існує від 1866 року спеціальна організація, славетний “Ku-Klux-Klan”, що пляново влаштовує погроми негрів та руйнує їхню працю: підпалює школи та церкви, самосудно вбиває або живцем спалює негрів. 4000 52 людей впало жертвою таких “лінчів” за останні 40 років. Я не згадую тут про численні заборони, якими принижується людська гідність негрів; для них заведені, напр., спеціяльні ваґони в потягах, окремі відділи в трамваях; їм невільно увійти до жадної прилюдної установи для білого населення, отже до церкви, бібліотек, шпиталю, ресторану, театру, кіна тощо; у 20 штатах заборонені мішані подружжя; у 18 дозволено лише нижче навчання чорного населення. Фактично американські негри живуть під перманентним бойкотом своїх білих земляків. В. Б. Сміт, автор відомої праці “Кольоровий кордон” (The ColorLine), гадає, що для білого населення Америки “вогонь, повінь, пропасниця, голод і війна, а навіть неосвіченність та лайдацтво... менш небезпечні, ніж ближчий зв'язок з неграми”.

Проте, негри мають приятелів і прихильників серед білого населення, особливо північних штатів. Підтримують їхні культурні змагання Карнеджі та Дж. Д. Рокфеллер; цей останній заклав в 1902 р. Загальний Шкільний Відділ “General Education Board” для підтримки чорного шкільництва, призначивши на цю мету 50.000.000 дол. Існують також і інші подібні фонди, як напр. “John F. Slater Fund”, або “Anna T. Jeans Foundation” і особливо фонд ім. Дж. Розенвальда, заходами якого від 1914 р. було збудовано понад 700 шкіл для муринів.

Ріжні христіянські церкви, особливо протестанські, а передовсім “American Missionary Society” багато зробили для поширення освіти серед муринів. їхніми заходами повстали перші високі школи для муринів у південних штатах, як Atlanta University (Georgia), Fisk University (Tennesse), Institut of Hampton (Virginie), або славетний “Institut of Tuskegee” (Alabama).

Звичайно, цієї допомоги з боку білих приятелів було все замало. Негри незабаром мусили стати на шлях фінансової самодопомоги. Піонером цього діла був заслужений національний “будитель” негрів небіжчик Буккер Т. Вашіншон. В дитинстві ще невільник, свідок “сеце- сійної війни” за визволення свого народу, відтак захоплений самоук і врешті провідник чорного племени в Америці, що шляхом масової освіти та господарсько-технічного вишколення хотів привести його до “обіцяної землі” власної свободи - ось головні етапи подивугідного життя цього чорного Т. Шевченка, так чудово описаного ним у знаменитій його “Автобіоґрафії”. Ніколи не забуду, з яким палким захопленням Буккер Вашінґтон у 1910 р. старим дідусем, мовляв, на порозі вічности, з'ясовував і захищав справу американських муринів у Празі.

З іменням його зв'язана одна з найбільших культурних установ в Америці, сьогодні на цілий світ славетний Institut of Tuskegee (Alabama), фактично чорна технічно-господарська Академія. Заклав її Буккер Вашінґтон в 1881 р. майже з голими руками, маючи до диспозиції від штату 2000 дол. та репрезентуючи у своїй особі цілу професорську колегію цієї школи. В 1901 р. ця школа уявляла із себе мале “університетське місто”. Вона мала 50 будинків, з яких 47 збудували власними руками (тільки під керовництвом фахівців) її слухачі. Взагалі в цім муринськім Інституті обов'язує засада: “не тільки за власні гроші, але й своєю працею”. “Для центральної будівлі - пише Ж. Фіно, автор відомої монографії “Забобони Раси” (1921) - було вжито 800.000 цеглин, зроблених руками учнів Чюскеджі”. Взагалі всі ремісничі праці, зв'язані з розбудованням цієї установи, також електротехнічні та навіть інсталяція великих машин (125 НР) - все це зробили власними руками самі слухачі, оплачуючи таким чином такси (приблизно 80 дол. на рік) за право навчання. Через це і незаможна молодь може студіювати в цім Інституті. Сьогодні “Чюскеджі Інститут” міститься вже у 120 будинках: має 2000 акрів досвідних полей; 200 членів лекторського персоналу та 2000 слухачів. Все це за власні гроші та власними руками. Все це виключно муринська праця. “Хоч негри дуже вбогі, - каже Фр. Л. Шель, автор французької книги “Муринське питання в Сполучених Штатах” (1923), вони все жертвують свою працю та гроші, коли йде про виховання своїх дітей. Мільйонами долярів обчислюються суми зібрані серед них, чи то просто, чи за посередництвом церкви, або шляхом податку на шкільні справи”. До світової війни вони склали на цю мету кругло 10 міл. дол.

Історія не знає прикладу більш швидкого та масового поширення просвіти, ніж серед американських негрів після скасування невільництва. На протязі перших п'яти років “волі” вони мали 1329 початкових шкіл з 9307 учителями та 200.000 школярами. В 1924 р. було у мурин- ських початкових школах 2.149.584 школярів на 10.500.000 чорного населення, себто 60% дітей шкільного віку. Тепер щорічно закінчує високі школи 2000 муринів-абсольвентів. Негри велику увагу звертають і на освіту дівчат. Є кілька сот муринських жінок з високою освітою. Муринки дуже свідомі та енерґійно підтримують своє власне шкільництво, зокрема ж “Спелмен-Коледж” для дівчат, бож “це му- ринський коледж “, як це спеціяльно підкреслює одна мати-муринка в заклику до чорного жіноцтва.

Не лише в ділянці просвіти, але також і на полі господарськім та в інших проявах національного самоозначення американські негри дося- гли всього здебільшого власними силами, коштами та працею. Національне пробудження та самоозначування американських негрів, це один з найцікавіших проявів сучасного національного відродження взагалі.

XI. Гасло “Нарід - собі” національним наказом українського громадського життя

Звичайно, наведені тут приклади користування засадою “Нарід -- собі “ серед ріжних націй - не вичерпують цієї теми, але тільки ілюструють її на більш типових і своєрідних зразках. Зовсім природно, що на цей шлях національної самодопомоги став в середині XIX ст. також український нарід. “Рідна Школа”, “Просвіта” - це загально відомі та найбільш популярні прояви здійснення цього гасла на українськім ґрунті. Чимала грошова допомога американської еміґрації на культур - ні та господарські потреби, а після світової війни також на визвольну українську боротьбу - це не менш яскраві прояви цієї самої ідеї. Коли зробити підсумок всіх грошей, що таким чином український нарід на протязі кількох десятків років дав на свої національні змагання та потреби - з цього склався-б не один мільйон. Проте, виникає питання, чи все зроблено під цим оглядом? Чи використані всі можливості? Якщо, відповідаючи на це запитання, брати на увагу досвід та досягнення в цім напрямі інших народів, то доведеться визнати, що, на жаль, не все ще зроблено й не всі можливості були вичерпані, помимо тяжких та несприятливих обставин, в яких перебуває український нарід. Чехи, фіни, іслянді, або негри організували свою національну самодопомогу також у малосприятливих і тяжких умовинах, проте відносно зі значно більшим успіхом.

Засаду “Нарід -- собі “ поклало в основу своєї діяльности молоде “Товариство Прихильників Укр. Госп. Академії”, виходючи із тих мотивів, що шлях до господарського відродження поневоленого народу є одною з головних передумовин національного його визволення та що господарське відродження народу неможливе без господарсько- технічної освіти широких мас його населення. Для здійснення цього домагання - власне, своя політехніка є conditio sine qua non, бож лише вона зможе виховати не тільки модерних інженерів-фахівців, але й добрих українських інженерів-суспільників, які знатимуть господарське положення й потреби рідного краю та народу й вмітимуть технічно працювати для господарського їхнього відродження та поступу. Через це “Т-во Прихильників УГА” уважає справу заховання цієї єдиної української політехніки справою всенаціонального характеру та значіння. Через це воно програмово кинуло гасло “Нарід - собі”. Що цю справу доводиться здійснювати на чужині, це лише неминучий вислід тяжкого політичного закріпачення батьківщини. Не треба проте лякатися тих скрутних господарських та інших умовин, серед яких ця акція почалася та переводиться. Аджеж ми бачили, що майже всі поневолені народи будували самотужки свою культуру здебільшого в малосприятливих обставинах. В історії українського народу є чимало фактів, які виправдують віру в його національну непереможність у біді та скруті. Один дуже цікавий доказ, що може бути чудовою ілюстрацією нашої теми, згадує “Діло” (1931. ч. 279). В Сяноці в 1550 р. на розказ польською короля Жиґмонта українцям мала бути відібрана їхня стародавня церква в замку. Одночасно давався їм дозвіл збудувати нову - на протязі трьох днів. Інакше українці позбавлялися права, мати свою церкву в місті. Сяноцькі “прості хлопи сідольники - кожемяки - виграли цю національну справу. В недалекім селі Ясенці вони купили деревляну церкву й на протязі трьох день перевезли та поставили її в Сяноці. На таке чудо спромоглися сяноцькі міщани та ремісники майже перед 400 роками. Гадаємо, що свідомий український загал у XX ст. зрозуміє потребу своєї національної політехніки як всенаціонального обов'язку та відгукнеться на наш заклик “Нарід собі” з таким самим завзяттям, як сяноцькі міщане в 1550 році.

Із Статуту Товариства Прихильників Української Господарської Академії в ЧСР.

§ 1. Товариство носить назву: Товариство Прихильників Української Господарської Академії в ЧСР і має місце осідку в Празі.

Товариство не шукає жадних вигід для своїх членів. Його мета є добродійна: матеріяльно підтримувати Українську Господарську Академію в ЧСР, щоб тим послужити українській культурі.

§ 7. Звичайні члени вносять щорічно до каси Товариства 10 амер. долярів або 330 кч.

§ 10. Звичайні члени можуть вносити свої внески місячними ратами.

Ucraina Magna, vol. I

§ 11. Члени протектори вносять не менше 100 ам. дол. річно, або одноразово 1000 ам. дол. і користуються правами звичайних членів.

Размещено на Allbest.ru