Соціалізм чи капіталізм

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Соціалізм чи капіталізм

політичний соціалізм капіталізм

Дискусія про сутність китайської системи не є новою, принаймні, поза межами самого Китаю, адже тут уже протягом трьох поколінь постійно декларують, що в країні саме соціалізм. У кращому випадку це слово супроводжується визначеннями, які з роками змінюються, або різними штучними поясненнями. Коли я відвідував Китай уперше, в 1989 р., не мав сумніву, що це соціалістична держава, хоча цей соціалізм відрізнявся від краще знайомого мені соціалізму в країнах Центральної та Східної Європи та СНД і в Радянському Союзі. Коли я приїжджаю до Китаю нині, то часом сумніваюся в тому, що це досі соціалізм, і водночас не впевнений, що це вже капіталізм.

То все-таки що ж це? Просто перехідний період від однієї формації до іншої, тут - від соціалізму до капіталізму, чи інша система, що заслуговує на власну назву? Чверть століття тому ми в країнах ЦСЄ жартували, що, хоча перехід від капіталізму до соціалізму й виявився можливим, принаймні до певної міри, трансформація у зворотному напрямі - від соціалізму до капіталізму - неможлива, так само як із жеребця можна зробити мерина, але не навпаки… Та це, безперечно, сталося, принаймні, в постсоціалістичних країнах, які увійшли до складу Європейського Союзу. Одначе Китай дотримується власного шляху. Куди він привів країну і куди поведе далі?

1. Економіка - суспільство - держава

Про капіталізм і соціалізм написано дуже багато. Тут немає потреби робити огляд літератури на цю тему, хоча варто зазначити, що протягом усього періоду, коли відповідні системи співіснували і протистояли одна одній, тобто протягом більшої частини ХХ ст., цим термінам приписували різне значення, особливо під час інтелектуальних, наукових, ідеологічних і політичних дебатів. Така плутанина у визначеннях і відсутність методологічної дисципліни простежується й нині. Не дивно, що в теоретичній дискусії про те, що таке капіталізм, й особливо - що таке соціалізм, консенсусу не було ніколи. Для визначення капіталізму ми зазвичай називаємо його соціально - економічною системою, що ґрунтується на приватному капіталі, який прагне максимізувати свій прибуток (або, інакше кажучи, на переважанні приватних коштів виробництва), і на вільному ринковому обміні, - тоді як питання визначення соціалізму було і залишається набагато складнішим.

Складність тут зумовлена багатьма причинами, основною з яких є плутанина, спричинена розглядом одного й того самого питання в іншому ракурсі або різних питань в одній перспективі. Так, для політолога ключове значення мають спостереження та інтерпретації різних варіантів здобуття й використання влади, а також функціонування держави та її інституцій, тоді як для соціолога суттєвими є суспільство й механізми, що регулюють взаємодію груп населення. Економіст, зі свого боку, здебільшого зосереджується на спостереженні й аналізі повторюваних економічних явищ і процесів та на їх поясненні, і, якщо йдеться про нормативну (розпорядчу) економічну науку - на формулюванні рекомендацій щодо економічної політики та стратегії зростання. При тому, хоча в усіх трьох випадках послуговуються тими самими термінами «капіталізм» і «соціалізм», вживаються вони в різних значеннях. Ці терміни позначають, передусім, економічний устрій, але також явно мають стосунок і до суспільства й культури, а також до держави і права. Насправді капіталістичними чи соціалістичними можуть бути не лише економіка, а й суспільство і держава.

Ключове значення має той факт, що у нас колись був реальний соціалізм - той, що функціонував на практиці, - від Радянського Союзу до Китаю, від Польщі до Югославії, від В'єтнаму до Куби, від Камбоджі до Ефіопії. Наголосимо відразу, що навіть у цих країнах він різнився, іноді досить значно. Окрім того, розбіжності були не лише просторові - скажімо, між Монголією й Угорщиною, Албанією й Чехословаччиною - ай часові, скажімо, між Польщею першої половини 1950-х і другої половини 1980-х років. Але теоретично в нас усіх був соціалізм, який іноді називали - особливо в Радянському Союзі - науковим соціалізмом. Соціалізм, який начебто був чи мав бути, але на практиці його чомусь завжди бракувало…

До речі, якщо йдеться про реальний соціалізм, не буде зайвим зазначити, що те саме стосується й реального капіталізму. Цей реальний капіталізм, який існує на практиці, загрузнув у кризах, економічних лихах і політичних маніпуляціях, у скандалах, спричинених як недбалістю, так і нечесністю, з неподоланним розривом між заявленими і практичними цілями, і він настільки відрізняється від описаного в підручниках, чи - якщо хочете - його виправдання так мало відповідає реальності, що нам уже потрібна інноваційна теорія сучасного капіталізму (Heilbroner and Milberg 1995, Ormerod 1997, Stiglitz 2007, Csaba 2009, Roubini and Mihm 2010, Kolodko 2011, Phelps 2013, Galbraith 2014, Tirole 2017), яка б ліквідувала розрив між тим, що відбувається в реальному світі, і тим, що написано в книгах. Звідси - те, що я називаю новим прагматизмом (Kolodko 2014b, Baltowski 2017, Galbraith 2018).

Отже, реальність відрізнялася від теоретичної перспективи, часом настільки, що наступні видання тих самих академічних робіт дедалі більше відрізнялися від попередніх видань, оскільки ігнорувати реальність вже ставало неможливо. Досить порівняти підручники «Політична економія соціалізму» європейських авторів, опубліковані протягом одного покоління - в 1950-х і 1970-х роках. Хоч як дивно (і дуже важливо), вони значно більше різнилися в Польщі й Угорщині, ніж у Болгарії та НДР. Причина насамперед у тому, що через різні реформи, які послабили гамівну сорочку націоналізованої й централізованої економіки, обличчя реального соціалізму в перших двох країнах значно змінилося (так само як у Югославії, яка прямувала власним особливим, але все-таки соціалістичним курсом). Тому змінилося й відображення економіки в політичній і науковій літературі. З країн, малочутливих до реформ, найортодоксальнішими були маоїстська Албанія (до речі, найбідніша країна в Європі) й Румунія, - там підручники могли перевидавати без особливих змін.

Тут дозвольте мені зробити відступ. Пам'ятаю, як через недосконале планування публікації книги «Економіка перехідного періоду» в Радянському Союзі у 1980-х роках залишилося багато невикористаних обкладинок. Червоних, із позолоченими літерами, адже книгу було присвячено переходу від капіталізму до соціалізму. На початку 1990-х років ці обкладинки використали при виданні книги із такою самою назвою, проте цього разу йшлося про перехід від соціалізму до капіталізму…

Розмаїття типів капіталізму та соціалізму описує Маріо Нуті, наводячи цікаву класифікацію. Він зазначає, що «початковий соціалістичний проект складається з узятих у різних пропорціях чотирьох складників:

а) панування державної власності й підприємництва;

б) рівності громадян і значного обсягу державного споживання;

в) економічної демократії й загальної участі в економічній діяльності;

г) громадського контролю над основними економічними показниками (зайнятістю, доходом, накопиченням, зростанням, інфляцією, внутрішнім балансом, зовнішнім балансом).

Розгляньмо тільки системи, що за кожним із цих чотирьох показників характеризуються двома оцінками: 0 = відсутність або незначна присутність і 1 = значна присутність. Отже, можна побудувати шістнадцять альтернативних моделей: деяких із них ніколи не існувало, інших більше не існує, і є такі, що існують і нині» (Nuti 2011).

Відповідно до запропонованої класифікації, одним із варіантів був соціалізм із китайською специфікою, створений у 1980-х і 1990-х роках, - це тип 1101. Водночас, із початку цього століття, з огляду на те, що державна власність, як і раніше, домінує в банківській сфері, яка контролює доступ до інвестиційних кредитів і їхню вартість, Китай являє собою тип 1000, у якому більше від державного капіталізму, ніж від соціалізму. Згідно з класифікацією, центральне планування в радянському стилі у 1928-1990 рр. належить до типу 1101, а югославська модель періоду 1950-1990 рр. - до типу 1011. Класичний капіталізм - тип 0000, а ідеальний комунізм - утопія, яку ніколи й ніде не було реалізовано, - без держави як зайвого примусового механізму, з економікою достатку (а отже, і планування більше не потрібно), із спільною державною власністю, з правилом «від кожного - за здібностями, кожному - за потребами» - це тип 1111. Ідеальна соціал-демократія, також досі ще ніде не реалізована, - це тип 0111.

Сучасні Польща й Угорщина - як і інші постсоціалістичні країни - члени Європейського Союзу - вже є капіталістичними економіками (тип 0000), хоча чітко простежується, що для цієї класифікації потрібні деякі уточнення, що виключає застосована тут бінарна система (0 чи 1). Справді, є всі підстави стверджувати, що ці дві країни - колишні піонери ринкових реформ у 1970-х і 1980-х роках - належать до типу 0101, з огляду на відносно незначну нерівність у доходах і досить високий рівень громадського контролю над економічними процесами, який не можна ігнорувати. Звісно, немає сенсу, скажімо, додавати до 0 та 1 проміжне значення 0,5, адже тоді в нас буде не 16 можливих комбінацій, а 81. Натомість, класифікуючи конкретну країну за бінарною системою, краще додатково навести характеристику цієї країни з обґрунтуванням вибору бінарного показника (тобто чому зрештою обрали 0 чи 1).

Отже, є різні країни - зі своєю державою, суспільством, культурою та економікою, - які називають соціалістичними. Згадаймо, що, з одного боку, нацистську Німеччину колись створила партія, фашистська за природою, у назві якої фігурувало слово «соціалістична», доповнене приставкою «націонал -». З іншого боку, в декого соціалізм асоціюється з чимось позитивним, а саме із соціальною ринковою економікою скандинавських країн - Данії, Фінляндії, Норвегії і Швеції. У цьому контексті, щоби відрізнити їх від країн ЦСЄ і Радянського Союзу, в західній літературі, що частіше належить до науки політичної, ніж до економічної, країни останньої групи називають комуністичними - державами й економіками. Це ще більше ускладнює дискусію, адже в цьому випадку ми мали б одночасно три суспільно-економічні формації: капіталізм (наприклад, Італія), соціалізм (наприклад, Швеція) і комунізм (наприклад, Чехословаччина).

З низки причин така класифікація не видається переконливою. Загалом комунізм також має багато тлумачень - від «привида, що блукає Європою», як його назвали 170 років тому Маркс і Енгельс у «Комуністичному маніфесті» (Marx and Engels 2011), до так званого воєнного комунізму в Росії сто років тому - утопічного суспільного ладу з достатньою кількістю товарів і послуг та соціальною справедливістю, який одного чудового дня мав прийти на зміну соціалізму. Протягом усіх років «холодної війни», яка зрештою велася переважно на ідеологічному й політичному фронті, у такий спосіб залучаючи до своєї борні суспільні науки, зокрема економіку й соціологію, реальність, що існувала на схід від Ельби, на Заході називали «комунізмом», а на Сході переважав термін «соціалізм». Отже, два терміни вживали для опису того самого соціально-економічного середовища.

Цікаво, що в більшості країн ЦСЄ навряд чи хтось називав суспільно - економічну реальність 1945-1989 рр. «комунізмом», адже цей «комунізм» лише мав колись «настати» (Walicki 1995). Водночас із 1990 р. термін «комунізм» почали повсюдно вживати для позначення соціалістичної епохи вже минулого на той час періоду, а період після 1989 р. назвали «посткомуністичним». Я сам зіткнувся з цією невідповідністю, але це було пов'язано зі сприйняттям деяких моїх робіт західним читачем. Річ у тім, що в назві однієї з моїх книг було слово «постсоціалістичний» (Kolodko 2000a), а в назві іншої - «посткомуністичний» (Kolodko 2000b), хоча в обох випадках ішлося про той самий період, що настав після епохи реального соціалізму. Цікаво, що десять років тому Корнаї після своєї лекції в Гарварді поєднав ці слова в назві однієї книги: «Соціалістична система: політична економія комунізму» (Kornai 1992).

Незважаючи на те, що саме наука з її строгістю й методологічною чіткістю має визначати категорії, якими ми послуговуємося й інтерпретуємо, а також пояснювати явища й проблеми, які ми досліджуємо, а потім і встановлювати правильну термінологію для публічних обговорень, часто все відбувається навпаки. Тоді як газети мали б частіше використовувати мову науки, на практиці саме наукові кола запозичують мову газет. Певні терміни, часом некритично й досить необдумано, запозичуються з розмовної мови й поширюються в науковому дискурсі (Wheen 2004). Це стосується й термінологічної пари «постсоціалістичний» і «посткомуністичний». Плутанина з цими словами призвела до того, що у 1990-х роках усі республіки колишнього Радянського Союзу розглядали як «постсоціалістичні», навіть ті, в яких частка приватного сектора була набагато нижчою, ніж у польській економіці у 1980-х років. Тоді вона становила не менш як 20% ВВП, але нікому не спадало на думку називати тодішню Польщу постсоціалістичною країною. Це абсурд, коли у 2018 р. ми чуємо, що Польща чи Угорщина - країни з порівняно вільними ринками й лібералізованими впродовж трьох десятиліть економіками - були у 1988 р. комуністичними, а Туркменістан, у якого навіть зараз частка приватного сектора нижча, ніж була тоді в Польщі й Угорщині, - капіталістична країна. Якщо, звісно, не додамо, що це саме пострадянський державний капіталізм, нова унікальна категорія в класифікації економічних систем (тобто тип 1001, із пострадянськими характеристиками).

Водночас майже всі постсоціалістичні країни, зокрема й Китай, який досі не визнає себе таким, - втиснули в іншу категорію, якою почали бездумно зловживати як у політичних оглядах, так і в дослідженнях: «ринків, що розвиваються» чи, дослівно, «народжуються» або «формуються» («emerging»). Отже, ми «формуємося» - у Хорватії і В'єтнамі, у Росії та Китаї, у Казахстані та Сербії, у Вірменії й Словенії. Наразі «сформувалася» лише Польща, оскільки вона «відтепер вважатиметься в огляді FTSE Russell не ринком, що розвивається (FTSE Emerging All Cap), а розвиненим ринком (FTSE Developed All Cap Ex-US). Країна перейде до відповідної групи, де вже значаться 24 країни, зокрема Німеччина, Франція, Японія й Австралія. Польща - перша країна Центральної і Східної Європи, статус якої буде підвищено до рівня «розвиненого ринку»» (Emerging Europe 2017).

Отже, «ринок, що формується», вже не є соціалізмом із його відсутністю механізму вільного ринку, але ще не є капіталізмом із його зрілим ринком. За такого підходу до цього питання протиставлення соціалізму капіталізму за ознакою «працює ринок чи ні» втрачає актуальність. І тоді обговорення стає менш ідеологізованим і політизованим і більш практично орієнтованим. Тому буде менше емоцій і політичної непримиренності, коли з'ясовуватимемо, чи маємо справу з реформованою плановою економікою, а чи з ринковою економікою і яка це економіка - досі державна чи вже приватна. І це стосується обговорення ситуації не лише в сучасному Китаї, а й у таких країнах, як Узбекистан чи Азербайджан.

Ось чому далі я відходжу від цих таксономічно важливих суперечностей і, щоби не ускладнювати питання ще більше, лише зауважу, що один із кандидатів у президенти США у 2016 р. Берні Сандерс називає себе соціалістом, тоді як Еммануель Макрон, обраний президентом Франції у 2017 р., був міністром економіки в уряді соціалістичного президента Франсуа Олланда. Жодного з них, із їхніми політичними поглядами, ніколи не прийняли б до партій, які перебували при владі в Центральній і Східній Європі до 1989 р., і зараз не прийняли б до так званої Комуністичної партії Китаю. Я кажу «так званої», бо яка ж це комуністична партія, якщо вона відкрито визнає чи навіть схвалює типові ознаки капіталістичної економіки, такі як прагнення приватного капіталу до прибутку, високий рівень безробіття, найпоширеніші форми соціальної ізоляції і значна нерівність у доходах, набагато вища, ніж у багатьох капіталістичних країнах.

Це аж ніяк не вичерпує плутанини у вживанні термінів «соціалізм» і «соціалістичний», оскільки колись існувала ідея утопічного соціалізму, породжена, зокрема, французами Анрі де Сен-Симонсом (1760-1825) і Шарлем Фур'є (1772-1837), і були спроби її реалізації, наприклад, тим-таки Фур'є в колонії Ла Реюньйон у Техасі або валлійцем Робертом Оуеном (1771-1858) спочатку в Нью-Ланарк у Шотландії, а потім також у США. Доречно додати, що й у наші дні не бракує ідеологів утопічного соціалізму, хоча через репутацію, якої набув реальний соціалізм, і невелику привабливість сучасних лівих програм, у них дуже мало прихильників. Про це свідчать і відверто жалюгідні результати відповідних партій на нещодавніх виборах навіть у європейських країнах, де в минулому партії із соціалістичною орієнтацією, а також лейбористи та соціал-демократи виглядали цілком пристойно.

І ще одне не менш важливе міркування щодо цього питання: нині існують гібридні й малоефективні, а іноді й схильні до криз суспільно-політичні режими, які називають соціалізмом як їхні противники, так і ідеологи й прихильники. Не маю на увазі ту карикатуру на соціалізм, яку створив колишній президент Зімбабве Роберт Мугабе, який на початку XXI ст. заявив про готовність запровадити централізовано контрольовану економіку, тоді як насправді його політика допустила розквіт украй корумпованого державного капіталізму; я б радше відніс до таких режимів примітніші латиноамериканські експерименти, такі як «соціалізм XXI століття» Уго Чавеса та його наступника на посаді президента Венесуели Ніколаса Мадуро, або ж «соціалізм XXI століття» в Болівії, Еквадорі та Нікарагуа.

Усі ці змішані системи з елементами політики, яку дехто вважає соціалістичною, фактично є соціально орієнтованими капіталістичними економіками, які функціонують у менш економічно розвинених країнах. Хосе Мухіка, колись партизан із Тупамарос, а пізніше (у 2010-2015 рр.) - лівий президент Уругваю, каже: «Існує фундаментальна проблема: ви не можете створити соціалізм за допомогою декрету. У нас, у лівих, є схильність закохуватися в предмет наших мрій, а потім плутати його з реальністю» (Anderson 2017, с. 42). Мадуро ж, побачивши, які убогі результати принесла венесуельська версія «соціалізму XXI століття», доходить висновку: «Кажучи про робітничий клас, Маркс зауважував, що потрібен час, аби змінити історію. Маркс мав рацію. Це тривала боротьба» (там само, с. 53). Для цього потрібно більше часу, ніж ми маємо…

Якщо обговорення вибору між капіталізмом і соціалізмом для бідної (ВВП на душу населення - 7 200 дол. США згідно з паритетом купівельної спроможності (ПКС)) і невеликої (населення - 11 млн осіб) Болівії, безумовно, є цікавим, то обговорення такого вибору для Китаю, який швидко збагачується (ВВП на душу населення - 15 400 дол. США згідно з ПКС) і залишається гігантським за кількістю населення (1380 млн осіб), просто-таки захоплює. Болівія не вплине на долю людства. А Китай ніяк не може на неї не вплинути (Halper 2010, Kissinger 2011 and 2014, Shambaugh 2016, Kolodko 2017).

2. Соціалізм і економіка дефіциту

У теорії, за соціалізму ефективне центральне планування мало забезпечувати економічну рівновагу, проте за реального соціалізму - і це відчули на собі сотні мільйонів людей - ніякої рівноваги не було. Фактично це була економіка системного дефіциту; існувало постійне переважання потоку попиту над потоком пропозиції з усіма негативними наслідками такого дисбалансу. Це відбувалося як у сфері виробництва (сектор підприємств), де дефіцити порушували безперервність виробництва, а це, в свою чергу, спричиняло зниження ефективності порівняно з альтернативним рівноважним сценарієм (Komai 1971), так і в сфері споживання (сектор домашніх господарств), - і від цього дисбалансу особливо страждало населення. Масштаби дефіцитів були різними, і вони різнилися в часі й просторі. Вони менш гостро відчувалися у країнах, які не експериментували з частковою лібералізацією цін, і водночас мали сувору систему контролю над заробітною платою і цінами (в Чехословаччині й НДР), а найбільш відчутними - у Польщі після непослідовних реформ кінця 1980-х років (Kolodko 2000а).

Дефіцити виникали в усіх соціалістичних країнах, тобто в економіках, що ґрунтувалися на перевазі, а іноді навіть на цілковитому пануванні державної власності, на центральному плануванні обсягу і структури виробництва, а також на контролі над зарплатами й цінами. Пропозиції продукції - як товарів, так і послуг, - не вистачало для збалансування попиту. Звісно, масштаби та ступінь дефіцитності для різних видів продукції різнилися.

Слово «дефіцит» було, в принципі, нетиповим для підручників із економіки в країнах реального соціалізму, поки Янош Корнаї (1980) не надав йому статусу однієї з фундаментальних категорій централізованої планової соціалістичної економіки. Окрім того, він зазначив нерозривний зв'язок між цими двома економічними категоріями, тобто соціалізмом і дефіцитом. Якщо є соціалізм, є дефіцит. Якщо є дефіцит, є соціалізм.

Хоча в жодній економіці в регіоні ЦСЄ, не кажучи вже про Радянський Союз, із його сильним акцентом на важкій промисловості й високих витратах на озброєння, недоліки так і не було успішно викорінено, періодично траплялися випадки, коли пропозиція споживчих товарів була порівняно прийнятною і близькою до рівноваги. Це не був повноцінний самодостатній споживчий ринок, але це й не була болісно дефіцитна економіка; це був ринок виробника, оскільки, за порівняно невеликої пропозиції, він диктував споживачеві, як поводитися і що купувати.

Ринок виробника являє собою ситуацію з невеликим переважанням потоку попиту над потоком пропозиції, що часом спричиняє такі незручності, як вимушене придбання менш бажаної продукції (наприклад, купівля дивана з бордовою оббивкою замість бажаної бежевої або теплого пива замість холодного). На практиці це означало блукання магазинами в пошуках бажаного товару, яке закінчувалося тим, що товар або зрештою знаходили і купували, або купували його замінник нижчої якості. Можлива також інша ситуація:

Це ринок споживача. На такому ринку споживач має перевагу над виробником, постачальником і продавцем. Споживач може не поспішати купувати, він може обирати і замінювати товар, перебирати чи торгуватися.

І навпаки: коли всі товари, що постачаються на ринок, уже не можна продати - навіть із застосуванням різних маркетингових прийомів і з величезними витратами на рекламу - й частина цих товарів пропадає, маємо справу з економікою надлишків (економікою перевиробництва).

Порушити хиткий кордон і перейти від ринку виробника до дефіциту було набагато простіше, ніж повернутися назад. Було також важко перейти від ринку виробника до відносного балансу. В Угорщині такого балансу, з елементами ринку покупця, було успішно досягнуто завдяки ринковим реформам після 1968 р., а в Польщі - на початку 1970-х років, до речі, значною мірою завдяки кредитам, охоче наданим капіталістичним Заходом. Тому елементи споживчого ринку було посилено ціною виникнення зовнішнього дисбалансу, який призвів до зростання зовнішнього боргу. Це зростання тривало до того рівня, коли борг стало неможливо обслуговувати.

Тому, коли в першій половині 1970-х років ми поїхали з Варшави до Будапешта, то вважали - й небезпідставно, - що там ситуація трохи краща. Однак, коли хтось із нас не знайшов джинсів потрібного розміру і змушений був втискуватись у менші, а замість бажаного довгограючого диска Led Zeppelin хтось вийшов із магазину на вулиці Леніна з диском групи Procol Harum, ми зрозуміли, що дефіцит є й там. І, звісно, в менш помітних сегментах ринку, наприклад, на ринках житла, автомобілів, телефонів, іноземної валюти для поїздок за кордон - дефіцит був іще більшим. Хай там як, в Угорщині дефіцит був порівняно низьким. Цікаво, що водночас автором теорії економіки дефіциту є саме угорський економіст, хоча в румунів і болгар, росіян і українців, словаків і чехів, безумовно, було більше можливостей для відповідних спостережень…

Безперечно, «Економіка дефіциту» Корнаї дуже вплинула на стан умів, а тому - на економічну політику в соціалістичних країнах. Не відразу, не в усіх і не однаковою мірою, але загалом вплив був величезним. На жаль (або, принаймні, на жаль для реального соціалізму), спроби усунути дефіцит шляхом підвищення гнучкості цін і перетворення їх на частково ринкові закінчилися невдачею. Саме на частково ринкові, адже ніде - навіть у найбільш ринкових економіках Польщі й Угорщини - їх регулювання повністю не знімалося.

З огляду на саму сутність реального соціалізму, який за своєю догматикою вживав заходів проти надмірного підвищення цін і створював гарантії доступу до продуктів і послуг для всіх груп населення, реформи ціноутворення просто не могли бути ефективними. Почасти вони полягали в тому, що держава підвищувала ціни до рівня, який урівноважував попит із пропозицією, і почасти - у знятті цінових обмежень («дерегулюванні» цін), що дозволяло цінам змінюватися під впливом вільного ринку. Коли неминуче за таких реформ підвищення цін супроводжувалося частковими компенсаціями збільшених витрат на проживання, це називалося «реформи цін і доходів». Політика такого типу, яка здебільшого стосувалася сфери споживання, оскільки в виробничому секторі держава тримала ціни жорсткіше, здатна була тимчасово поліпшити ситуацію на квазіринку. Вона зменшувала симптоми (у формі дефіциту), не усуваючи причин системного захворювання (Kolodko 1986, Nuti 1986).

Що гірше, в країнах, які поступово відходили від моделі ортодоксального соціалізму, що характеризувалася високим рівнем централізації рішень і суворим бюрократичним контролем над цінами , - а цей процес із різною інтенсивністю відбувався ще з 1956 р., особливо в Польщі й Угорщині, й мен-шою мірою - в Болгарії й Чехословаччині - попередні реформаторські заходи у вигляді часткового дерегулювання цін призвели до зростання цін, а не до усунення недоліків. Янош Корнаї писав: «В одному напрямі є причинно - наслідковий зв'язок: дефіцит посилює тенденцію до дрейфування цін (угору). Але в протилежному напрямі такого зв'язку немає (…). І стабільний рівень, і падіння, і підвищення цін однаково сумісні з постійним підтриманням нормального ступеня дефіциту. Норми дефіциту не вічні, та жодна зміна цін у будь-якому напрямі не може сама по собі змінити їх у довгостроковій перспективі» (Komai 1980, с. 498). Окрім прихованої інфляції, типової для державного контролю над цінами, з'явилася також відкрита інфляція. Перша призвела до того, що домогосподарства накопичили примусові грошові заощадження, а остання - до інфляції цін, оскільки мало місце класичне підвищення загального рівня цін.

Тим часом у соціалізмі, який зазнав реформ, обидва ці недуги з'явилися; це щось невідоме вільній ринковій економіці, щось геть нечуване в капіталізмі. Для цього синдрому подвійної інфляції, частково відкритої, частково прихованої, я вигадав назву shortageflation («дефіцитофляція») (Kolodko 1986), за аналогією зі стагфляцією (Haberler 1977) (співіснування стагнації, тобто повільного зростання виробництва, й одночасного зростання безробіття й інфляції, характерних для капіталізму. Ступінь стагфляції зазвичай вимірюється як загальна сума рівня безробіття (U) й інфляції цін (CPI):

SF = U + CPI

тоді як тяжкість дефіцитофляції виражається сумою дефіциту (SH) й інфляції цін (CPI):

SHF = SH + CPI

Порівняння темпів стагфляції (SF) і дефіцитофляції (SHF) хоч і є спірним, проте має великий сенс (Kolodko-McMahon 1987). У першому випадку йдеться про вибір між рівнем інфляції і рівнем безробіття, - ця дилема описується кривою Філіпса (Fisher 1973), а в другому - між темпами інфляції цін і темпами прихованої інфляції, яка спричиняє дефіцит, що описується кривою дефіцитофляції.

Не заглиблюючись у методологічно складне питання щодо вимірювання дефіциту, доцільно протистояти цим двом процесам - а це не стільки ситуації, скільки процеси, що відбуваються протягом певного періоду часу, - бо вони відображають системні недоліки капіталізму та соціалізму. Корнаї посилається на це у своїй книзі «Динамізм, суперництво й економіка надлишків. Два нариси про природу капіталізму» (2014), коли надає перевагу капіталізму як меншому з двох лих, бо система, яка за своєю сутністю передбачає постійне перевиробництво, що супроводжується безробіттям, є далекою від ідеалу. Це реальний капіталізм, який на практиці не може сягнути ідеалу, що існує в теорії, тобто забезпечити повну зайнятість. У реальному капіталізмі вона сягає, в кращому випадку, так званого природного рівня безробіття.

І це слово - «природний» - дуже дратує Корнаї, бо як може бути природною така кричуща втрата ресурсів, як системне безробіття? Він пише: «Досі я не можу читати без роздратування (навіть обурення) цей настільки часто повторюваний, канонізований вираз - природний рівень безробіття. Природний? Хіба дика Природа лісів і зайців, скель і землетрусів якимось чином установила необхідність безробіття? Протягом багатьох десятиліть я різко критикував соціалістичну систему, але і друзі, й вороги мають розуміти, що вона характеризується хронічною нестачею робочої сили, а не хронічним безробіттям при значному надлишку робочої сили» (Komai 2014, с. 92-93).

Звісно, прихильники терміна «природний рівень безробіття» не пов'язують відсутність робочих місць із Матір'ю Природою, вони просто констатують той неприємний факт, що за сутністю капіталізму безробіття є його невід'ємною рисою, яка завжди й усюди йому притаманна. Інакше кажучи, такою є його природа… Точно так само, згідно з теорією дефіцитної економіки Корнаї, соціалізм природно пов'язаний із дефіцитом. Інакше кажучи, такою є його природа…

Протестуючи проти черг і високих цін, або дефіцитофляції, і пропонуючи перехід до ринкової економіки, яка швидко виявилася капіталістичною економікою, багато хто, гадаю, більшість людей у соціалістичних країнах, зокрема й багато економістів, не розуміли, що фактично обстоюють заміну структурного безробіття структурним дефіцитом. У результаті постсоціалі - стичні країни, які мріяли про збалансовану економіку, вільну від інфляції й дефіциту, - майже як Аліса у Країні Див, яка пройшла крізь дзеркало, - перемістилися з правої частини діаграми, від неприйнятної альтернативи між відкритою (ціновою) інфляцією і прихованою інфляцією (дефіцитом), на її ліву частину, отримавши настільки ж неприйнятну, хоча й іншу, альтернативу між інфляцією цін і безробіттям.

Ніяк неможливо зупинитися на перетині осей X і Y - без інфляції, без дефіциту й без безробіття. Тому Корнаї правий, коли стверджує, що капіталізм - це менше з двох лих, бо він є системою, яка, згідно з загальноприйнятою думкою, не гарантує динамічної рівноваги, оскільки характеризується постійним дефіцитом і недовантаженням виробничого потенціалу і - що найгірше - ще й безробіттям, зате забезпечує вищу економічну ефективність, ніж соціалізм, який застряг у дефіцитах, а отже - кращий довгостроковий економічний розвиток і вищий рівень життя населення.

Коли я шукаю однозначну відповідь на питання щодо причин краху реального соціалізму, то знаходжу її у слові «дефіцитофляція». Цей синдром, наче ракова пухлина, роз'їдав цей і так не надто здоровий організм націоналізованої, надмірно централізованої і бюрократизованої соціалістичної економіки, і зрештою перетворив відсутність суспільного визнання цього режиму на цілковиту відмову від нього. Дефіцитофляція настільки сильно підривала ефективність сектора підприємств і знижувала задоволеність домогосподарств обсягом споживання, хоча цей обсяг і відповідав загальному економічному зростанню, що в цих країнах не лише суспільство загалом перестало підтримувати систему, а й еліти відмовилися від спроб її реформувати. Марні зусилля щодо модернізації соціалістичної системи змінилися повним її скасуванням або системною трансформацією.

Янош Корнаї точно діагностує причини дефіциту за соціалізму, показуючи, що його джерелом є феномен м'яких бюджетних обмежень (Komai 1980, 1986 і 1990). Цінові маніпуляції - частіше бюрократичні, ніж ліберальні - навряд чи були б можливі, якби не супроводжувалися системним посиленням бюджетних обмежень і припасуванням фінансових потоків, що надходять на підприємства й у домашні господарства, до фактичного рівня економічного потенціалу. За державної власності на засоби виробництва грошова маса коригувалася з огляду на попит на гроші й генерувалася в такому обсязі, який відповідав реальній пропозиції товарів. Якщо державна власність є фундаментальною і, згідно з ортодоксальними поглядами, невід'ємною характеристикою соціалістичної економіки, то такою ж невід'ємною її рисою стає й дефіцит.

У наш час загалом існує одностайна думка стосовно того, що за реального соціалізму м'які бюджетні обмеження зумовлювалися переважно державною власністю на засоби виробництва, а вони, зі свого боку, спричиняли інфляцію - більш-менш приховану чи більш-менш відкриту, залежно від часу й місця, тобто від системних і політичних чинників. Такою була реальність, але чи було це неминуче? Хоча Корнаї стверджує, що так, було, Маріо Нуті має стосовно цього сумніви. Він вважає, що, теоретично, рівноважні ціни, які «очищують ринок», могли б існувати і за соціалізму, причому без необхідності впровадження режиму жорстких бюджетних обмежень (Nuti 2018). А якщо цього не було досягнуто? Тоді це було зумовлено помилковою економічною політикою, але не сутністю системи.

У Радянському Союзі й у соціалістичних країнах Центральної та Східної Європи спроби в цьому напрямі робилися, але невдалі. Тим часом у Китаї, а також у В'єтнамі (Komai and Qian 2009) та в дуже слаборозвинених Камбоджі й Лаосі це спрацювало. Тоді чи не помиляється Корнаї, якщо ринкові рівноважні ціни можливі й за соціалізму? А там, де це працює, воно відбувається за жорстких чи м'яких бюджетних обмежень? Які висновки можна зробити щодо еволюції китайської економічної системи? Чи є це соціалізмом зі збалансованим ринком чи, точніше, ринком споживача, оскільки потік пропозиції перевищує потік попиту, а чи це капіталізм із ринком, що характеризується надвиробництвом і безробіттям, на якому частково залишаються м'які бюджетні обмеження?

3. Соціалізм із китайською специфікою чи корумпований клановий капіталізм?

Приклад Китаю - країни, на яку припадає за ПКС майже п'ята частина світового виробництва, суперечить традиційним поглядам принаймні з двох причин. По-перше, якщо це соціалізм, то усунення дефіцитів у його економіці виявилося можливим без зміни системи. По-друге, якщо це капіталізм, то він може існувати і, з економічного погляду, реально процвітати й без демократії.У наші дні в Китаї можна купити як миску рису, так і останню модель Ferrari; достатньо мати гроші або купівельну спроможність, збалансовану пропозицією на ринку. Ба більше, Китай успішно вийшов із економіки дефіцитів, практично не зазнавши дефіцитофляції, що мала такий руйнівний вплив на економіку європейських соціалістичних країн і, водночас, наразі не змогла радикально посилити бюджетні обмеження. Про це найкраще свідчить зростання заборгованості сектора підприємств, що коливається близько 170% ВВП. Значна частина цієї заборгованості - це кредиторська заборгованість державних підприємств або державних корпорацій (компаній із мажоритарним державним пакетом акцій). Тож приклад Китаю свідчить, що можна позбутися синдрому дефіциту, створивши лібералізовану систему цін і ел а - стичну цінову політику, і водночас зберігши значний сектор державних підприємств. Додамо, що в цьому середовищі держпідприємства функціонують серед відчутних, хоч і не повною мірою жорстких бюджетних обмежень. Як між білим і чорним, є ціла палітра кольорів і відтінків і між м'якими й жорсткими бюджетними обмеженнями.

Вільна ринкова економіка є необхідною, але недостатньою умовою для демократії. Політкоректність також вимагає сформулювати і зворотне твердження - що демократія є невід'ємним атрибутом вільної ринкової економіки і що за своєю сутністю вона сприяє ефективності, а отже, й економічному зростанню, хоча ринок як такий не убезпечує від нечесності, і демократія як така не дає гарантій проти дурості. Однак, якщо не брати до уваги політкоректність, якою не користується наука в пошуках істини, ці твердження потрібно принаймні поставити під сумнів, якщо не повністю відкинути. Насправді економічному зростанню сприяють правильні рішення, що їх приймають як на мікроекономічному рівні, тобто в управлінні підприємствами, де ніхто не думає про демократію, і на макрорівні, у процесі здійснення економічної політики, яка в сучасному західному капіталізмі постійно грузне в демократичних дискусіях. Недостатньо обстоювати справедливість (і ті, хто приходять до влади в результаті демократичних виборів, часто якраз неправі), потрібно також мати більшість.

Досвід показує, що демократія як така в жодному разі не гарантує правильних рішень, а нерідко навіть ускладнює процес їх прийняття. Невипадково фінансова криза на межі першого і другого десятиліть ХХІ ст. була викликана країною, де панує ліберальна демократія, - США. Це не означає, що демократію не варто цінувати; насправді варто, оскільки демократія цінна сама по собі, навіть коли ускладнює прийняття раціональних економічних рішень. Це також не означає, що відсутність демократії сприяє економічному зростанню. Таке може статися, але зовсім не обов'язково. І в наші дні це трапляється рідко.

Важко пригадати якісь інші приклади, крім Сінгапуру (країни, яка донедавна не була демократичною) і ще декількох порівняно успішних близькосхідних держав, таких як Об'єднані Арабські Емірати, Оман, Катар або Кувейт, де ринок досить легко функціонує без демократії і, на чому слід наголосити, це відбувається за явно домінуючої ролі державного сектора. Однак те, що так є нині, не означає, що так триватиме й надалі. Арабська весна з початку цього десятиліття зазнає поразки, але в деяких геополітичних зонах більш ніж чотири сезони…

У Китаї, хоча його політична система не є демократичною, оскільки насправді вона авторитарна, справи йдуть добре; за більш як покоління ця країна досягла економічного зростання, і щодесять років більш як удвічі збільшує вартість виробництва і споживання. З погляду економічного зростання Серединна Імперія є найяскравішим прикладом успіху в історії люд - ства. Нічого подібного ніколи не відбувалося в минулому і ніколи не станеться в майбутньому, в таких масштабах і для такої кількості людей. Випадок із Китаєм підтверджує, що принципове значення для динамічного довгострокового соціально-економічного розвитку має належна синергія між ринком і державою, творча гармонія ринкової спонтанності й державного регулювання. А що означає «правильна синергія» - залежить від контексту. Єдиного універсального правила немає; кожна країна має виробити власну синергію з огляду на культурний, історичний, геополітичний і екологічний контекст (Kolodko 2014a).

Використовуючи відносини власності як вирішальний критерій, Корнаї вважає, що в Китаї капіталізм існує вже десять років. Згідно з даними, наданими Організацією економічного співробітництва і розвитку, в приватному секторі було вироблено більшість національного доходу вже наприкінці минулого століття, в 1998 р.

Якби така динаміка змін структурної власності збереглася, то нині до приватного сектора належала б переважна кількість активів, а отже, і переважна кількість виробництва, зайнятості й доходів бюджету. Та це не так, оскільки темпи розширення приватного сектора в Китаї впродовж останнього десятиліття сповільнюються. До певної міри це природно, бо приватний сектор зростає тим повільніше, чим менше активів залишається для денаціоналізації. Та це лише один чинник, а інший полягає в тому, що політика Комуністичної партії Китаю свідомо обмежує масштаби приватизації державних активів, вважаючи, що збереження їх у розпорядженні держави чи, принаймні, під її контролем краще слугуватиме державним стратегічним цілям, які, на думку партії, зводяться до розвитку та зміцнення соціалізму, а зовсім не до його знищення.

Можна зазначити, що частка приватного сектора нині не набагато вища, ніж десять років тому; цей показник коливається на рівні понад двох третин ВВП. Офіційні джерела свідчать, що приватний бізнес генерує більш як 60% ВВП Китаю і забезпечує більш як 80% робочих місць. Згідно з окремими даними Національного бюро статистики, в першій половині 2017 р. інвестиції приватного сектора зросли на 7,2%, як порівняти з першою половиною минулого року, що становить 60,7% від загальних витрат. Водночас китайська влада наголошує на важливому значенні державного сектора. Вартість активів держпідприємств перевищує 150 трлн юанів (23,1 трлн дол. США), що еквівалентно китайському ВВП протягом двох років (відповідно до поточного ринкового обмінного курсу), а інвестиції держпідприємств у дослідження й розробки становлять 25% від загальної суми (China Daily 2017a). Китайський центр державних приватних партнерств, який сприяє практичній ко-рисності державно-приватного партнерства (ДІII І), повідомляє, що у 2017 р. було реалізовано понад 13,5 тис. проектів ДПП на суму 16,3 трлн юанів (2,5 трлн дол. США).

Таблиця 1. Співвідношення приватного і державного секторів у Китаї, % від загальної доданої вартості, за формами власності