В. Липинський та УДХП в теорії і практиці українського державотворення і політичного націонал-консерватизму (1900-1920 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

В. Липинський та УДХП в теорії і практиці українського державотворення і політичного націонал-консерватизму (1900-1920 рр.)

Гай-Нижник П.П.

Український консерватизм (теорія українського монархізму) - політична та ідеологічна теорія і доктрина, специфічний український варіант націонал- консерватизму, розроблений В'ячеславом Липинським В. Липинський народився 5 (18) квітня 1882 р. у с. Затурці на Волині, у родинному маєтку польського шляхетського роду Липинських. Зростав у католицькому, хліборобсько-шляхетському, культурно польському середовищі. РідЛіпінських гербу Бродзіч, який походив з Мазовії, дав цілу низку діячів, що займали визначні становища серед тогочасної шляхти (серед них молодший брат Станіслав (н. 1884 р.) - доктор філософії, агроном-селекціонер). Родинне походження Липинського мало вирішальний вплив на формування його поглядів та ставлення (сам В. Липинський називав цю теорію «українським гетьманським націоналізмом») у 20-х рр. XX ст. Пізніше він набув виразних організаційно-практичних рис у формі Гетьманського руху - громадсько- політичної націонал-консервативної течії прихильників відновлення соборної Української Держави у формі дідичного гетьманату родини Скоропадських, що діяв у XX ст. в Україні та за її межами й ідеологічно Грунтувалася на монархічній теорії В. Липинського [15, с. 63-71].

Якщо ідеологічно український Гетьманський рух Грунтувався на політичній теорії В. Липинського, то організаційно він бере витоки певною мірою від групи «Вільна Україна», Українського інформаційного комітету (УІК) Союзу визволення України (СВУ), з теоретичних засад й політичної практики Української демократично- хліборобської партії (УДХП) й історичного факту існування Української Держави (Гетьманату) 1918 р.

Згодом, в еміграції, монархічно-консервативну ідеологіюу своїй фундаментальній теоретичній концепції розробив В. Липинський, який разом із однодумцями (С. Шеметом, О. Скорописом-Йолтуховським, Д. Дорошенком, М. Кочубеем, А. Монтрезором, Л. Сідлецьким (С. Крилачем), М. Тимофіївим та ін.) дав поштовх до практичного відродження українського монархічно-гетьманського руху як рушійної сили новітнього українського політичного націонал-консерватизму. Його піонерами стали, зокрема, політичні організації утворені й керовані В. Липинським (Український союзхліборобів-державників; Братство українських класократів- монархістів, гетьманців [12, с. 430]) та гетьманом П. Скоропадським (Союз гетьманців-державників [13, с. 582], Українська гетьманська організація Америки та ін.) [17, с. 15-38].

Загалом, питома вага теоретично-ідеологічної та історично-політичної спадщини в історії українського націонал-консерватизму та Гетьманського руху нерозривно і тісно пов'язані з постатями В. Липинського та П. Скоропадського. Власне, якщо П. Скоропадський долучився до українського національно-політичного життя від кінця 1917 р. й у 1918 р., коли став гетьманом Української Держави, то В. Липинський став його активним адептом з початку XX ст. Сам він визначав початок своєї української політичної діяльності від 1900 р., наголошуючи, що за «переконанням своїм був завжди самостійником, але не належав до РУП (Революційної української партії), натомість брав участь в аспіраціях державницьких, що формувались тоді в Галичині» [35, с. 290]. В. Липинський був одним з небагатьох тогочасних «божевільних» українських громадсько-політичних діячів, що прагли здобуття Україною не автономії у складі федеративної Росії, а державної незалежності.

до життя. Навчався у Житомирській, Луцькій та Київській гімназіях. Перебування у Києві, де він був учнем 1-ої Київської гімназії, безперечно, мало вплив на подальший розвиток його поглядів. Тут він потрапив до українського середовища, брав участь у зустрічах, які відбувалися у домі Марії Требінської. Про так званий «гурток Требінської» відомий український історик Н. Полонська-Василенко казала, що «там зустрічалися люди різного віку, різних політичних переконань, різних фахів, але об'єднані одним почуттям - любов'ю до України». В. Липинський приєднався до цього гуртка наприкінці 1890- х рр., а також долучився до так званих «хлопоманів».

Іще в шкільничо-гімназійні роки В. Липинський долучився до українського національно-визволь-ного руху (до його однодумців тоді належали Р. Войцехівський, Б. Рильський, брати Милорадовичи та Матюшенки, Л. Юркевич, К. Михальчук, В. Удовенко [60, с. 46-49; 61, с. 19; 63, с. 85]). У 1901 р. під час великодніх канікул у Києві проходив крайовий з'їзд делегатів середньошкільних учнівських корпорацій Правобережжя, на якому В. Липинський був одним із делегатів польської корпорації від 1-ї Київської гімназії. Там семикласник В. Липинський виступив з ідеєю політичного українства усіх поляків (запропонував створити одну спільну корпорацію для римо-католиків та православних на базі української територіальної приналежності). Коли ж ця пропозиція не пройшла, він залишив з'їзд і зрікся членства корпорації римо- католиків, а натомість став членом православної учнівської Громади Після закінчення гімназії у 1902 р. відбував військову службу у Ризькому драгунському полку, що стояв у Кременці на Волині. Однак пізніше військова комісія визнала його «нездатним до війська через легені та серце» (Липинський, фактично, все своє життя хворів на туберкульоз). Весною 1903 р. вступив до Ягеллонського університету в Кракові, де вивчав агрономію та слухав лекції з інших предметів, зокрема, історії, а також відвідував лекції з української літератури Б. Лепкого. У 1906 р., закінчивши навчання, одружився у Кракові з Казимирою Шуміньською та виїхав з нею до Женеви, аби вивчати соціологію у тамтешньому університеті. Проте пробув у Женеві лише рік, позаяк швейцарський клімат погано впливав на здоров'я й лікарі порадили йому виїхати. Від 1909 р. перебував частково у Кракові, почасти у своєму маєтку Русалівські Чагари Уманського повіту (нині Черкаська обл.). Тут він господарював на хуторі, який подарував йому його дядько А. Рокицький. Уже тоді В. Липинський усвідомлював необхідність повернення українському народові, який «живе, хоче жити і буде жити як народ незалежний», його еліти; ополяченій і польській шляхті в Україні треба визначитись: буде вона з народом, зійде з позиції колонізаторів чи опиратиметься ходові історії. Цю альтернативу він сформулював у брошурі «Шляхта в Україні: її участь в житті українського народу на тлі його історії» (Краків, 1909), а також у статтях до журналу «Przegl^d Krajowy» (Київ, 1909), до редакції якого він входив..

Вже у 1908 р. молодий В. Липинський говорить про необхідність поширення національної самосвідомості серед народу та формування у ньому гордості за власну минувшину. Так, він констатує, що «народився на Україні рух національного відродження, шириться серед українського народу національна свідомість, а з нею росте національна самоповага» [41, с. 1]. Проте із поряд із відродженням, автор нарікає на брязчанні внутрішніх пут - спадщині довгого лихоліття, сліпій карі за неповинні історичні гріхи, що яко темні сили, які мовчки дивилися на занепад власного народу, накидаються на нього коли він встає зі сну рабства. В. Липинський дає свій рецепт проти «малоросіянства» чи «малопольства» українців, проти ворожої принизливої пропаганди тощо: «Найкращим способом боротьби було б поширення національної свідомосте серед всіх класів і всіх верств українського народу; тоді неминучі партійні ріжниці не сходилися б, так я частенько тепер, з ріжницями в переконаннях національних, і коли відродження українського народу має стати ділом всенароднім, а не ділом партійним, то, раніще чи пізніще, прийдеться коло цього заходиться» [41, с. 1]. Крім того, В. Липинський нагадує також і про необхідність боротьби з т.зв. «союзницькими» ідеями серед мас, коли вороги спотворюють і перекручують наші національні спогади та традиції для власних цілей. І боротьба ця, перш за все, мусить полягати у книзі, у правдивій історії та трактуванні вірному традицій, у поширенні популярної літератури серед народу, а не лише на книгарських полицях та в інтелігентських бібліотеках тощо.

Оцінюючи наслідки і впливи російської революції 1905 р. В. Липинський у 1911 р. не лише намагається розвіяти туман песимізму щодо українських перспектив попри тимчасову кволість національно-визвольного руху, а й виявити коріння та причини його слабкого розвою. «Лежать вони в сучасному життю України, яко цілости, і в життю цілого нашого народу. Щоб їх зрозуміти, - розмірковує В. Липинський, - ми мусимо покинути переповнені зневірою, затроєні гнилою атмосферою дрібної гурткової гризні, слабі і немічні осередки сучасного українства, а глянути, що діється на широкій нашій живій, неомертвілій Україні.

Кожний, хто зблизька знає наші народні маси, відає, що вони переживають тепер гибоку крізу, - крізу, сказати б, не тільки фізичну (еміграція, безробіття, наслідки столипінської аграрної реформи і т. инш., - про це ми наразі не говоримо), а й духову, моральну» [4, с. 370-381].

Йшлося про тектонічний злам давнього світогляду старої кріпацької України й народження поволі нового світогляду молодої України як про засадничу рису тієї духовної кризи. І значення її було величезним, позаяк зі старим народним світоглядом гинув давній національний зміст життя українських народних мас, гинуло усе те, чим досі жили ці маси, гинули навіть дотогочасні форми боротьби за своє існування тощо. Увесь той величезний капітал національної енергії, що витворював український народ ще з часів Хмельниччини, ставав поступово мертвим капіталом, непродуктивною енергією за нових часів. Зникни старі кайдани, але з'явилися нові ознаки ярма, що спонукали виникненню цієї кризи, яка створювала переломний момент української історії. З іншого боку, революція втягнула народні маси у вир політичної боротьби і розпочала тим нову стадію в процесі зростання і поширення російської державності в Україні - розпочався процес загальноросійської громадянизації, процес державної асиміляції українства.

Проте В. Липинський бачить в цьому зламі й обнадійливі ознаки становлення нової української нації. Бо дійшовши краю, плакати вже не годиться й український народ «тільки тяжкою невпинною і завзятою боротьбою здобуде своє право». І автор закликає до цієї боротьби. Він вказує, що «з відлученням від Польщі Холмщини кінчиться перший акт великої епопеї визволення України, розпочатої Богданом Хмельницьким. <...> Оцим повним знищенням ворожої польської держави на землях наших кінчиться нині перший акт боротьби українського народу за свою волю, за своє повне національне визволення» [4, с. 374].

Але В. Липинський нагадує, про іншу загрозу - Москву! Він пояснює: «Страшний нам і досі - скажемо ми - не російський народ, а страшна держава російська тому, що насильством, підступом, деморалізуючою акцією вона в наш національний організм вїлася; тому, що внесла вона в наше життя таке роздвоєння, яке життя наше нівечить, на внутрішню боротьбу найкращі сили наші повертає» [4, с. 376]. Тож В. Липинський пророкує, що настає час порахунок з Росією розпочати, наближається поволі другий акт боротьби за визволення України - знищення Московії.

4-6 березня 1911 р. у Львові відбулася таємна нарада гуртка українських емігрантів і галицьких діячів, на яку В. Липинський як «завершений самостійник й націоналіст» прибув з Кракова на запрошення автора цієї характеристики - Л. Юркевича, що знав його ще з часів спільного навчання у 1-й київській гімназії [40]. На нараді було продемонстровано два погляди: самостійницький - без орієнтації на чужі сили, який і представляв В. Липинський, та «сепаратистичний» - з виразною орієнтацію на Австрію, якого дотримувалися В. Кушнір та В. Степанківський. Суть стратегії В. Липинського полягала у двох концепціях: «1) цілковита самостійність України і 2) прилучення України до Австро-Угорщини, обстоюючи першу». У своїх спогадах А. Жук, який був учасником тієї наради, пояснював з приводу прихованого підтексту другої концепції, що В. Липинський «брав у рахубу лише як етап до державної самостійності України і то оскільки, остільки Австро-Угорщина зможе дати товчок до нашої самостійності своєю політикою в Галичині» [10, с. 34]. Він застерігав українських революціонерів від влиття у загальноросійський революційних рух, а натомість вважав, що головною метою українського революційного руху має бути боротьба за власну самостійну державу, позаяк був глибоко переконаним, що «без держави нема нації і що українці так довго не стануть нацією, як довго не здобудуть власної держави» [10, с. 35]. Тоді ж В. Липинський вже став визнаним головним ідеологом створеної в 1911 р. групи «Вільна Україна», у складі якої перебували, зокрема, політичні емігранти з Росії А. Жук, Л. Юркевич, В. Степанківський, С. Тома- шівський, Л. Залізняк та ін. [36, с. 133].

В. Липинський міркував, що «коли Австрія сьогодення для нас більше прихильна, ніж Росія, то ми можемо се лише реєструвати, але не витягати з того ніяких консеквенцій доти, доки не прийде якийсь факт великої ваги, наприклад війна... В противному разі ми поставимо себе на становище емісарів австрійських, котрими ми не є і ними бути не можемо. Нашою реальною політикою мусить бути зміцнення нашої національної сили, пропагандою революційної ідеї Вільної України, її повного національного визволення» [10, с. 39]. Ці слова з 1911 р. свідчать про політичну далекоглядність та чуття реалізму В. Липинського. Більше того, він вже тоді не вірив в успіх соціалістичної демократії в Україні, вважаючи її шкідливою, позаяк вона гратиме на користь Великої Росії. Відтак В. Липинський рішуче виступав проти участі українців у демократичному русі в Росії, аргументуючи: «Сили при сім ми тратимо, а нічого не зискуємо. Російська революція годується головним чином нашими соками, нам же приносить тільки дальшу русифікацію» [25, с. 34]. Його курс - здобуття українцями власної самостійної держави, з можливим монархічним устроєм й певними претендентами, що обговорювалися на вищевказаній нараді (на український престол пропонувалися, наприклад: син Вільгельма II - Іоахім, Франца-Йосифа - Фердинанд; висловлювалася також можливість секундогенітури Романових).

У тому ж таки 1911 р. за ініціативи В. Липинського створюється 'Український інформаційний комітет (голова - проф. Р. Залозецький, секретар - А. Жук). Комітет підготував низку інформаційних видань про Україну іноземними мовами. Зі свого боку В. Липинський написав брошуру «600-літня боротьба українського народу за політичне визволення». У 1912 р. В. Липинський виробив проект заснування Союзу визволення України для Українського інформаційного комітету, який мав за мету організацію боротьби за незалежну Українську Державу.

У грудні 1912 р. у Кракові В. Липинський пише свій знаковий «Меморіал до Українського [Інформаційного] Комітету про наше становище супроти напруженої політичної ситуації в Європі». Перш за все у «Меморіалі» заявлялося:

«І. Українська Нація має право на вільне і незалежне національне та політичне життя на власній території.

II. Розвиток Української Нації, позбавленої сильної маючої верстви, тісно звязаний з розвитком політичної демократизації і проведеням соціальних реформ, економічно корисних для широких народних мас» [33].

Виходячи з цих основних підстав константувалося, що централізаторська, одинаково, ліберальна і чорносотенно-націоналістична Росія є непримиримим і головним ворогом українців. При цьому зауважувалося, що й консервативно-клерикальна, католицька і ліберально-буржуазна жидівська Австрія не є союзником українців. Опитаючись на приклад становища українців в Галичині, зазначалося, що поляки також є для українців елементом не менше ворожим від росіян, а однаково небезпечним через свою денаціоналістичну політику.

Відтак, у разі виникнення великої війни між Росією та Австро-Угорщиною, завданням всіх свідомих українців повинно було б стати: «підняти на цій, не зайнятій воюючими арміями українській території масовий рух за повним визволенням України з під ярма чужих держав» [33]. Україна мала бути незалежною державою в межах своїх етнографічних кордонів. Форма правління - конституційна монархія (евентуальна справа династії - німецької, австрійської чи можливо навіть російської - мала залежати від української конституанти і становища Європи). Ця українська конституційна монархія могла перебувати й під протекторатом Росії або Австрії й обов'язувалася зберігати повний нейтралітет супроти цих двох держав.

У соціально-економічній сфері (робітнича мінімальна програма) передбачалося встановлення 8 годинного робочого дня, державного страхування тощо. У «Меморандумі» виразно вказувалося й таке гасло як: «Українська земля для української нації». Під ним розумілося, що в майбутній Українській Державі мали бути визнані:

а) приватна власність на землю, котра належала би українцям без різниці віри і походження (православних, греко-католиків, римо-католиків, протестантів, «штундистів» і т.д.), котрі визнають себе українцями;

в) уся земля, що належала усім не-українцям і все, що перевищувало б 500 десятин української посілості, мали бути викуплені за «справедливою» ціною;

c) у ворогів України, що виступали би проти українського визволення, земля мусила б конфіскуватися;

d) конфіскуванню також підлягали б усі казенні, удільні і т.д. землі колишніх метрополій;

e) з викупленої та конфіскованої землі мав бути створений національний земельний фонд, з котрого наділяли би ділянками в приватне і дідичне володіння по трудовій формі усіх, хто зі зброєю у руках брав участь в боротьбі за визволення України;

f) мали бути видані закони, що обмежували б приватну земельну власність до 500 десятин і забороняли б в межах Української Держави володіти землею неукраїнцям.

У майбутній Українській Державі передбачалася «повна свобода всіх українських віросповідань з українськими ієрархами (правосл[авний] патріарх, греко і римо-католицькі єпископи Українці) на чолі, при захованню для православної церкви першого і начального місця» [33].

У геополітичній перспективі вважалося, що:

- для Європи, котра не бажатиме скріплення Австрії коштом Росії - отже перш за все для Англії та Франції - українська державна незалежність буде так само бажаною, як незалежність Албанії для супротивників зміцнення Сербії коштом Туреччини;

- для послаблення Росії, перш за все для Пруссії та Швеції, нейтральна Українська Держава дасть найкращий вихід при ліквідації австро-російської війни;

- на боці відновлення української державності (у випадкові поразки у великій війні Туреччини) стоятиме Балканський союз, а також Сербія (що не бажатиме зміцнення Австрії) та Болгарія (через константинопольське питання, в котрому Україна, включаючи переїзд через Дарданелли, не мала би таких державних амбіцій, як Росія);

- не противилася б українській незалежності й Румунія, що здобула би як компенсацію підросійську Бесарабію і румунську частину Буковини.

Передбачалося, що соціальний і національний бік українського повстання викличе подібні соціальні та національні рухи в сусідніх державах - в Австрії та у Росії, послаблюючи тим самим обидві небезпечні для України сусідки. У разі ж неповної перемоги української боротьби за незалежність, з українцями все-ж мали б більше рахуватися ті держави, в межах котрих вони б опинилися. У випадку ж повного розгрому українського національно-визвольного зриву в українських масах і в Європі лишилася б ясна і виразна українська політична ідея, не засмічена ні русофільством, ані австрофільським намулом. І ідея ся зможе за першої ж нагоди знов відродитися, як відновлювалися раз по разі козацькі повстання в XVII ст.

Підняти й очолити національно-визвольну війну мав Союз українських державників (імперіалістів), закладений з членів Союзу визволення України, котрий планувався до заснування й мав вже розпочати літературну агітацію в напрямі вищенаведеної програми. У разі ж вибуху австро-російської війни, він увійшов би в блок з тими українськими партіями, що на підставі спільної мінімально соціальної програми, згодилися б підняти масовий рух за політичну незалежність України. Якщо б втілити той план не вдалося б і масове національно-визвольне повстання здійняти не вдалося б, то у разі вибуху війни між Австро-Угорщиною та Росією, члени Союзу українських державників (імперіалістів) та політично активне українство мусили би «заховуватись зовсім пасивно, ведучи далі по той і по сей бік кордону політичну і культурну організаційну роботу» [33].

У 1912-1913 рр. В. Липинський намагався усіма силами активізувати діяльність «Вільної України» та УІКу, проте невдовзі діяльність самостійників у Галичині була дискредитована місцевими «автономістами», які через львівську газету «Діло» та часопис «Нова Буковина» проводили свою політичну кампанію. Подібний перебіг справ змушує В. Липинського відмовитися від спільної політичної акції з галичанами. У підросійській Україні самостійницькі ідеї також не були сприйняті українськими політичними колами, що сповідували соціалістично-демократичні та автономістські ідеї, а такі самостійники-«диваки» як М. Міхновський та В. Липинський, аби не опинитися поза політичними процесами, змушені були певним чином тимчасово кооптуватися в український громадсько-політичний рух Наддніпрянської України.

Світову війну В. Липинський зустрів у лавах російської імператорської армії (мобілізований як резервний офіцер до 4-го драгунського Новотроїцько- Катеринославського полку й армії ген. Самсонова, брав участь у східнопруській кампанії). Згодом В. Липинського було переведено до резервних частин спочатку в Дубно, потім в Острозі й, нарешті, у Полтаві. Після російської Лютневої революції він брав участь в українізації військових частин на Полтавщині.

У цей час, протягом 1917-1918 рр. В. Липинський разом із С. Шеметом, як він сам згадував, «політично організовував хліборобські консервативні елементи на Полтавщині» [31, с. 160]. З лубенськими братами Шеметами В. Липинський познайомився наприкінці весни 1917 р. під час другого з'їзду організованих хліборобів (земельних власників) Полтавщини [55, с. 259] й долучився до їхніх планів створення консервативної партії, що невдовзі постала на Полтавщини під назвою Українська демократично-хліборобська партія (УДХП).

Формування партії почалося без В. Липинського. Як свідчив один зі співорганізаторів партії С. Шемет, у травні 1917 р. з губерніального з'їзду «Союзу земельних власників», що відбувався у Полтаві, повернулися до Лубенського повіту кілька місцевих козаків-хліборобів. Двоє з них (І. Корнієнко та М. Макаренко) звернулися до нього із пропозицією утворити подібну організацію на Лубенщині. С. Шемет схвально сприйняв таку думку, але погодився на співпрацю за умови, що варто створити «не відділ «Всеросійського Союза Земельних Собственников», а свою окрему українську хліборобську організацію на платформі суверенності українського народу» [56, с. 63]. Згодом, у своїй «Заяві Загальним Зборам Української Демократично-Хліборобської Партії, пересланій на руки Закордонного Комітету цієї Партії в Тарнові» С. Шемет і В. Липинський зазначатимуть, що УДХП, у заснуванні якої вони обидвоє примали участь, постала на весні 1917 р. «Незадоволені політикою Центральної Ради національно свідомі хліборобські елементи, - писали вони, - бажаючи брати активну участь в тодішнім політичнім життю і впливати на діяльність законодавчих державних органів, мусіли: 1) об'єднатись в політичну партію...» [47, с. 273].

Ще одну зі спонук до творення подібної політичної структури вказують самі організатори партії у преамбулі до нарисів її програми. «За останні часи в різних містах України почали організовуватись політичні групи, котрі мають між собою те спільне, що з одного боку вони не можуть ні свого світогляду, ні своєї тактики цілком укласти в рамки вже існуючих соціалістичних партій. З другого боку, - наголошував Оргкомітет партії 15 жовтня 1917 р., - бажаючи йти в політичній боротьбі з одверто зазначеними цілями, вони не можуть об'єднуватися з тими по суті діла несоціялістичними партійними організаціями, які спокусилися й собі приліпити назву соціялістів» [46, с. 129]. Тобто, фактично лубенці вказують на вимушене позиціонування окремих несоціалістичних сил себе як «соціалістичних» через неможливість інакше провадити свою діяльність в українському тогочасному політичному просторі, а практично - відверто оголошують себе об'єднавчим ядром для подібних угруповань та партійних організацій.

Відтак, було створено Організаційну комісію, що зголосилася на утворення крайової хліборобської організації, що включала до свого складу: С. Шемета, голову Лубенської повітової земської управи М. Боярського, члена цієї управи Л. Климіва, агронома В. Шкляра та козаків-хліборобів В. Чигрина, І. Корнієнка, М. Макаренка. Ця комісія оголосила про утворення нової політичної організації, назвавши її Українською демократичною партією (УДП)¹.

Установчі збори партії відбулися 29 червня 1917 р. у Лубнах, на який із різних повітів Полтавщини прибуло понад півтори тисячі делегатів, що представляли як інтелігентні кола консерваторів-самостійників й національно свідоме поміщицтво (20 дідичів), так і заможні й середні верстви хліборобства (1500 селян). Керівний орган партії (Раду) склали: М. Боярський, Л. Климів, В. Шкляр, В. Чигрин, І. Корнієнко, М. Макаренко та С. Шемет. На зборах (під головуванням Л. Климіва) було ухвалено основні програмові засади партії: досягнення суверенності українського народу, збереження приватної власності, вирішення земельного питання Українським Соймом на основі парцеляції поміщицьких земель за викуп. У своїй доповіді перед делегатами С. Шемет «суверенність» пояснив в стилі популярної тоді революційної риторики як прагнення партії до здобуття такого становища, коли відбудеться «вільна спілка усіх народів як гарантія вічного миру, широка автономія України в Федеративній Російській республіці» [7]. На основі цих принципів В. Андрієвський, С. Шемет та В. Липинський мали розробили проекти програми партії.

При цьому слід зауважити, що делегати не змогли належним чином завершити партійні збори, позаяк їм завадила це зробити непрошена група солдатів. Увечері ж нашвикуруч обрана Рада партії (також через втручання солдатів) не змогла нормально провести збори. Перемовини ж місцевим Советом солдатських депутатів ні до чого не призвели, позаяк в українців була «програмка не так написана» [56, с. 63-64].

Власне В. Липинський дізнався про створення УДП в червні 1917 р. від того ж таки С. Шемета у Полтаві при знайомстві з ним на хліборобському з'їзді. У серпні 1917 р. В. Липинський, на той час вже активний діяч й член Ради партії та очільник (з липня) її полтавського осередку, почав розробку свого проекту її програми [45, с. 171-181].

Саме В. Липинський запропонував й нову назву - Українська демократично-хліборобська партія (УДХП). Як вказував С. Шемет, додаток «хліборобська» мав підкреслювати чи не одну з найголовніших відмінностей нової політичної сили від інших модних тогочасних партій соціалістичного спрямування Самостійництво, як політична перспектива для України, на той час хоч і мало своїх провісників, проте поглиналося й висміювалося популярними діячами соціалістично- демократичного напряму. Так, наприклад, 19 березня 1917 р. у Києві відбулася грандіозна маніфестація, що переросла у віче на Софіївському майдані. І хоча серед вимог демонстрантів було близько 10 транспарантів з гаслами «Хай живе самостійна Україна з гетьманом на чолі», вони все ж розчинялися посеред 300 гасел із вимогами автономії України. На військовому ж з'їзді у Києві самостійників (зокрема М. Міхновського було звинувачено у провокаторстві й буржуазності). Своєю чергою група самостійників на чолі з М. Міхновським об'єдналися у військовий клуб імені П. Полуботка. - вимогу збереження приватної власності на землю і тим самим уникнути недовір'я з боку селян - земельних власників. Крім того, «в перші часи партійної роботи виявилась цікава подробиця, що селяни цілком ще не звикли до партійних організацій, про партію судили, дивлячись на її назву» [56, с. 64].

Зрештою В. Липинський й став автором нарисів політичної програми УДХП, що була ухвалена 15 жовтня 1917 р. Згідно із програмовими нарисами, члени партії мали об'єднуватися по селах і містах в місцеві організаційні осередки - вільні громади УДХП. Такі партійні громади потрібно було розгалузити по усій Україні. Проте за перший рік свого існування партія спромоглася приєднати до себе усі активні хліборобські елементи лише у Лубенському повіті на Полтавщині. У решті Полтавської губернії, зокрема у Полтаві, організовувалися тільки невеличкі гуртки з інтелігенції, що провадили свою роботу напівконспіративно. Такий же стан справ був в Олександрійському та Єлисаветградському повітах на Херсонщині, в Катеринославі, Харкові та Києві. З початком же першої більшовицької окупації діяльність партійних осередків взагалі завмирає й починає оживати лише після вигнання «червоних» з тієї чи іншої місцевості [56, с. 67].

«Українська національна ідея тільки тоді в силі оживити собою українську етнографічну масу, коли вона йде поруч з ідеєю суверенітету українського народу, коли вона кличе до повного національного визволення і на місто рабської служби чужим державним організаціям ставить змагання до створення власної держави», - наголошував В. Липинський [34, с. 6-7]. На шляху ж від етнографічної маси до нації народ мала вести його провідна верства. Ця провідна верства мала поєднати в собі молоду енергію українського селянства з державницькою мудрістю нащадків гетьманських і старшинських родів. При цьому вона аж ніяк не мала би бути кастово-замкненою, а натомість мусила б поповнюватися кращими представниками усіх класів, в тому числі й робітничого, але при цьому «город не повинен диктувати свою волю українському селу» [34, с. 7].

Що ж стосується моделі майбутнього суспільно- політичного ладу та моделі розвитку України, вироблених В. Липинським у «Нарисі програми» партії, то згідно з ними: УДХП виступала за встановлення в самостійній Українській Державі демократичного республіканізму, за якого законодавча влада належала б демократично обраному Українському Сойму в Києві (з терміном обрання делегатів на 4 роки), а виконавча - Генеральному Секретаріатові (урядові), що був би підзвітним Сойму. Крім того, передбачалася й посада президента Республіки із чотирирічною виборною каденцією, повноваження якого (як і розподіл функцій і повноважень Сойму) мали бути визначені Установчими Зборами. Вибори мусили б здійснюватися через забезпечення демократичного, рівного, всенародного, таємного, прямого й пропорційного права голосу, без будь-яких обмежень за соціальною, національною чи релігійною ознаками [38, с. 135-136].

Однією з основних підвалин держави та гарантом існування незалежної Української Республіки мали стати сильні національні армія та флот. Система і форма функціонування армії мала би бути комбінованими. За нормальних умов планувалося створення українських збройних сил, «своєю організацією наближених... до типу всенародної міліції» [38, с. 136]. При цьому таке військо мусило б мати гнучку організацію і змінюватися відповідно до міжнародної ситуації: в мирний час армія функціонувала б у вигляді міліційних формувань, а на період військової загрози або перебування держави у стані війни - збройні сили трансформувалися б у чисельну регулярну армію. Окремо у програмі УДХП наголошувалося, що «всі члени нашої партії мають обов'язок приймати якнайбільше діяльну участь у всіх загальнонаціональних військових установах» [38, с. 140]. Загалом же Збройні сили Української Держави, головним завданням яких було боронити волю українського народу, мали формуватися за принципом абсолютної безпартійності, позаяк «армія єсть організація обов'язкова для всіх національно свідомих вояків- українців, без різниці поглядів та партій» [38, с. 140].

У майбутній державі, згідно із програмними нарисами УДХП, виготовленими В. Липинським, визнавалася законотворча ініціатива. Законодавство базувалося б на демократичних засадах й мало гарантувати кожному громадянину загальнолюдські, рівні й обов'язкові права (незайманість особи, свободи друку, слова, спілок, страйків тощо). При цьому передбачалася й можливість проведення референдуму (у разі прийняття доленосних для держави рішень). Національним меншинам, з метою здобуття їх лояльності до Української Держави, забезпечувалося закріплення права пропорційного представництва в усіх державних установах, широке місцеве самоврядування і культурно- національна автономія (не виключалася й практика створення державних фондів задля акумуляції коштів на задоволення культурних потреб кожної національності, пропорційно її чисельності) [38, с. 135-136].

Партія виступала за встановлення якнайширшого контролю держави над національним господарством, визнаючи можливість проведення націоналізації усіх залізниць і водних шляхів сполучення, а також таких природних багатств, як вугільні копальні, залізорудні та нафтові промисли, ліси тощо (без права надання їхньої приватної розробки). Передбачалася часткова націоналізація й у деяких галузях промисловості, передусім - цукрової та винокурної. При цьому будь-які процеси націоналізації мусили переводитися не шляхом державного примусу сили (експропріації), а шляхом примусу викупу. Крім того, українська держава повинна була б стати утворювачем тих галузей господарства, у яких найбільше зацікавлена вся нація, а «шкідливий для нації хаос приватного капіталістичного хазяйства [...] мусить бути обмежений не тільки зверху - якнайширшим державним контролем над національним хозяйством, а і знизу», тобто - профспілками продукуючих мас і демократичним кооперативним рухом [34, с. 19].

Аграрне питання пропонувалося розв'язати через визнання й забезпечення двох форм землеволодіння - приватної й орендної. Крім того, держава повинна була б створити національний земельний фонд, який би поповнювався шляхом вивласнення за викуп поміщицької землі понад певну, визначену законом норму. Земельний фонд мав ділитися на хутори, величина яких відповідала би оптимальній для певної місцевості господарчій нормі (ці хутори передавалися б селянам у довічну і спадкову оренду без права поділу). Що ж до селянської надільної землі, то вона переходила у повну власність хліборобів. При цьому, попри гарантування недоторканості приватної власності на землю, держава мала би застерігати проти надмірної концентрації землі в одних руках, а також не допускати земельної спекуляції. Конфіскація ж великих земельних наділів могла викликати спротив, в той час як їхній викуп селянами надав би їм відчуття господаря й виключив би загрозу соціально-класового протистояння [59, с. 3].

Українська Держава мала би за мету прискорити об'єктивний процес переходу поміщицьких маєтків до рук селянства й, водночас, виробити під цей процес організаційно-правничі засади. У земельній реформі УДХП остаточне рішення мав би право приймати Сойм, законно обраний винятково українськими Установчими Зборами (а не російськими). Очікувалося, що наслідком такої земельної реформи мало стати перетворення України на край високорозвиненого, інтенсивного фермерського господарства. «Ми будемо йти до того, - зазначалося в програмі, - щоб зникли якнайшвидше пережитки нашої національної неволі: величезні поміщицькі латифундії, котрі могли існувати при дешевих робочих руках, темноті народній та піддержці пануючих держав, і витворені панщиною великі, скупчені та бідні українські села» [34, с. 137].

В освітньо-культурній сфері першочерговим мусило б стати відкриття та поширення серед сільського населення початкових і середніх шкіл. При цьому прискореними темпами мала відбутися українізація освіти по селах. У містах же, з огляду на попередню глибинну русифікацію, українізацію пропонувалося здійснювати поміркованіше, допускаючи ще певний час тимчасове паралельне вживання російської мови.

У релігійній сфері держава оголосила би про свободу віросповідання, а також опікувалася подбати про матеріальний стан духовенства, усіма засобами сприяючи підвищенню загальнокультурного рівня священників. Православна Церква «повинна мати соборний устрій і повинна бути автокефальна, незалежна від всяких чужесторонніх політичних впливів і від держави в своїм внутрішнім ладу» [38, с. 136]. Таку ж соборноправну автономію здобували б Греко-Католицька і Римо-

Католицька Церкви, оскільки вони мали значний вплив на певних українських територіях. Провідна ж роль у державі відводилася віковій і традиційній для українців Православній Церкві.

Таким чином, у новій програмі УДХП В. Липинський значно розширив політичні та економічні програмові засади партії, її бачення суспільно-політичної, соціально- економічної й культурно-релігійної моделі майбутньої Української Держави, прийняті при заснуванні УДП у травні 1917 р. Новими стали положення: про потребу відновлення Української державності, суверенність українського народу, потреба у створенні потужної армії та флоту, необхідність формування провідної верстви суспільства з державницькою свідомістю, співіснування орендної та приватновласницької форм землеволодіння, передача за викуп великих земельних маєтків для задоволення потреб малоземельних селян, встановлення державного контролю за національним господарством та інше. Відзначним також є те, що в партії вводився оптимальний віковий ценз (після 20-ти років) для тих, хто прагнув вступити до її лав, а також надання права дорадчого голосу для кожного члена УДХП на Всеукраїнському з'їзді партії.

Необхідно також відзначити й той факт, що під час написання програми УДХП В. Липинський, в ім'я занотування ідеї самостійності та згуртування навколо неї широких суспільно-політичних кіл та свідомого громадянства, змусив себе на певний час поступитися своєї ідеєю українського державного монархізму. Сам В. Липинський з цього приводу зауважував, що «ми - віддаючи «дань духові часу» - на превеликий жаль прийняли були «республіканську форму правління з Президентом на чолі»» [11, с. 28]. Чому? Аби мати змогу перебувати в тогочасному українському суспільно-політичному житті й поширювати свої погляди. Цю відповідь він обґрунтував пізніше у своїх «Листах до братів-хліборобів», констатуючи реалії наддніпрянського політикуму передреволюційних і революційних часів: «Членом «української» нації міг бути тільки той, хто поступову й демократичну програму української інтелігенції визнавав і мандат на представництво народніх інтересів в її руки складав. «Лівіші кадетів і правіші більшовиків», - ось були ті рамки, в яких могла існувати «українська нація». Все, що було поза ними - це були не українці, це були в найкращім разі тільки «культурники», «українофіли», або смішні оригінали-самостійники, а то просто «малороси», «поляки», і взагалі всі разом люде з національного боку непевні» [32, с. 6].

Восени 1917 р. УДХП взяла участь у виборах до Всеросійських Установчих Зборів у складі міжпартійного несоціалістичного самостійницького списку під № 11 від блоку «Українських національно-республіканських груп і організацій» [21, арк. 1] (серед його членів, зокрема, були також: В. Андрієвський, М. Злобинцев, І. Кулик, В. Шемет, П. Макаренко та М. Міхновський, що дав заочну згоду на участь у виборчому списку й на членство в УДХП, позаяк на той час іще перебував на фронті [2, с. 608]). В. Липинський став офіційним представником блоку у Полтавській окружній виборчій комісії [21, арк. 15]. Прикметно, що 17 жовтня 1917 р. він звернувся до цієї комісії з заявою, де висловлювалося бажання отримати дозвіл на друк виборчого списку УДХП у пресі та у виборчих бюлетенях українською мовою [21, арк. 16] й отримав його [21, арк. 20].

У виборчій програмі під назвою «Чого добивається для українського народу блок Українських національно- республіканських партій і організацій» виразно було означено самостійницьку й державницьку позицію націонал-консерваторів, яку відображало формулювання однієї з вимог блоку: «Негайний мир при участі українських представників на міжнародному мировому конгресі і сильна народна українська власть, місцева українська озброєна сила» [8]. Вибори блок №11 програв. Загалом УДХП здобула 1070 голосів [20, арк. 1-22зв] (менш, ніж 0, 1% виборців), причому з них понад 50% голосів було отримано у двох «своїх» повітах - Лубенському (274 голоси) та Золотоноському (228 голосів), а також у м. Полтава (214 голосів) [20, арк. бзв, 9зв, ІЗзв]. Причин було кілька: програма партії ще навіть не була остаточно готовою, а отже й невідомою широкій громадськості, та й сама партія перебувала лише у стані самоорганізації, проте, як небезпідставно вважав один з її провідників В. Андрієвський, за таких революційних часів їхній самостійницький та ще й несоціалістичний список №11 був на той час «найбільш єретичним» [1, с. 152].

Варто також зауважити й на тому, що хоча УДХП у 1917 р. й не поділяла соціально-політичного спрямування Української Центральної Ради, проте не перейшла до неї у радикальну опозицію, а натомість вважала її постання законним й, відтак, намагалася вплинути на її соціально-економічний та економічний курс легальними методами. У березні 1918 р. керівництво УДХП навіть вело переговори з Центральною Радою про входження членів партії до її складу. Тим не менш В. Липинський не плекав до тогочасних провідників революційно-демократичної України сентиментів й вважав, що «весь перший період Центральної Ради у внутрішній політиці пройшов <...> під гаслом боротьби з самостійниками взагалі і з самостійниками несоціалістами зокрема» [11, с. 157]. То ж і подальші поразки УНР, на його думку, полягали також і у тому, що «соціалістичні українські партії порішили в певний момент ідею самостійносте змонополізувати винятково для себе, викинувши як «реакціонерів та гетьманців» всіх давніх самостійників за межі української нації, котра від дня проголошення четвертого універсалу мала стати вільною й незалежною нацією - промінявши автономію на самостійність - соціал-революціонерів» [11, с. 151].

При цьому УДХП не обмежувалася виключно ідеологічною роботою, а й час від часу заявляла про себе антиурядовими акціями. Цьому сприяло й посилення позицій у керівництві партії М. Міхновського (секретаря київського губернського партосередку), а також вступ до її лав Д. Донцова, який у 1918 р. повернувся в Україну з еміграції. Д. Донцов, зокрема, характеризував УДХП «партією консервативною, а крім того, ворожою до соціалізму і політики Центральної] Р[ади]», а її самостійницький характер забезпечувала особа автора «Самостійної України» (М. Міхновського) [23, с. 6].

З середини весни 1918 р. опозиційні кола, в тому числі й УДХП, посилили тиск на есерівський уряд УНР та на Центральну Раду. У квітні вони кардинально вплинули на подальший розвиток України, хоч і не були визначальними й рушійними у зміні історичної долі УНР Центральної Ради. Коли ж партія 8 квітня (25 березня за ст. ст.) спробувала зібрати з'їзд шести північних повітів Полтавщини у Лубнах, на який з'їхалося 2 тис. делегатів, то уряд УНР відмовився забезпечити безпеку його проведення і УДХП мусила зорганізувати зібранню власну озброєну охорону з синів хліборобів, позаяк просити допомоги у німецького війська проти українців-соціалістів не хотіла [56, с. 67]. З'їзд ухвалив низку постанов до Центральної Ради, які визначалися наступними основними вимогами: визнання принципу приватної власності як основи народного господарства; негайне повернення господарям права власності на землю та майно; залишення певного мінімуму землі в руках власників і передачі решти землі на орендних умовах малоземельним селянам; правове забезпечення рівних умов політичної діяльності для соціалістів і несоціалістів; поповнення Центральної Ради представниками УДХП [26, с. 16-17].

Для передачі цих вимог Центральній Раді з'їзд обрав делегацію на чолі з С. Шеметом, до складу якої ввійшло 200 селян і 5 членів керівництва партії. Наступного дня, 9 квітня (26 березня 1918 р.) посланці прибули до Києва. Делегати рішуче вимагали скасування основних засад III Універсалу, зокрема щодо соціалізації землі й прагли зачитати постанови свого з'їзду на загальних зборах Центральної Ради, проте не отримала на це дозволу від М. Грушевського. Натомість відбулася зустріч частини делегатів з представниками радівських фракцій. На ній й було озвучено вимоги УДХП: кооптувати до складу Центральної Ради представників партії; переглянути земельний закон; скасувати результати виборів до Українських установчих зборів і призначити нові демократичні вибори [9]. Утім усі ці вимоги, окрім обіцянки внести незначні правки до земельного закону, були відкинуті. Натомість голова Ради народних міністрів, есер В. Голубович і міністр земельних справ М. Ковалевський на окремій зустрічі заявили, що ухвалений Центральною Радою земельний закон не може бути скасованим (щоправда М. Ковалевський запевнив членів делегації, що дрібні селянські господарства не зачіпатимуть і що уряд гарантує селянам земельний мінімум для повного відокремлення від поміщиків).

Стан справ у державі зрештою резюмувала партійна преса хліборобів-демократів, у якій констатувалося: «Техніки, інженери, промисловці, дідичи, управителі культурних маєтків, всі інтелігентські сили, цілий вихований літами апарат новочасної суспільности, що міг би одиноко вирвати край з руїни, загнано в кут» [9]. Відтак полтавці взялися організовувати Всеукраїнський з'їзд хліборобів, який мав відбутися 28 квітня 1918 р. і на ньому рішучіше й більш жорстко і представницько знову висунути свої вимоги.

На той час столицею ширилися чутки про намір ген. П. Скоропадського та його Української народної громади (УНГ) здійснити державний переворот, повалити Центральну Раду й проголосити в Україні гетьманат М. Міхновський, до речі, пропонував керівництву УПСС звернутися до урядової УПСР із вимогами, задоволення яких надало би мізерну можливість розв'язати кризу. Суть вимог полягала у наступному: розпуск Центральної Ради, передача влади спеціальному комітетові з ЗО осіб (соціалісти у ньому мали складати не більше 20%), скасування закону про соціалізацію землі, сформування нового уряду та обрання диктатора, за пів.

Легітимізувати цей акт мав також з'їзд хліборобів. Коли ж до Києва прибували делегати з'їзду хліборобів- землевласників, В. Липинський від імені проводу УДХП поставив перед П. Скоропадським вимогу: по приході до влади сформувати Кабінет міністрів з «консерваторів, українських патріотів», а В. Андрієвський згадував, що пізно увечері 28 квітня В. Шемет під час зустрічі із ген. П. Скоропадським у своїй київській квартирі (де зупинився й М. Міхновський) обіцяв тому, що «проти гетьмана і гетьманства ніхто з хліборобів виступати не буде», М. Міхновський же мав би нібито стати новим прем'єром [2, с. 609]. М. Єреміїв натомість згадував, що у день перевороту М. Міхновський заявив йому особисто, що не має наміру йти у владу («такі речі мені не до смаку і я повертаюся до Харкова до свого адвокатського кабінету») [29, с. 161]. Тож УДХП погодилася лояльно поставитися до перевороту, а після заборони їхнього з'їзду велика частина її членів (в тому числі В. Липинський і брати Шемети) приєдналася до з'їзду, скликаного УНГ та Союзом землевласників й долучилася до обрання гетьманом П. Скоропадського [14, с. 25-31].

Своєю чергою, власні амбіції на чільне місце в українських громадсько-політичних колах право-центристського спектру П. Скоропадський намагався утвердити шляхом створення своєї партії, яка б ідейно й організаційно консолідувала певні сили суспільства право-консервативного спрямування. Відтак щойно створена ним організація (Українська народна громада) мала би перетворитися на політичну партію. Проте, на цю нішу вже претендувало кілька політизованих угруповань та організацій антисоціалістичного штибу, а кристалізація ідейно-організаційних засад націонал-консервативної частини тогочасного політикуму знайшла вияв у програмних положеннях та діяльності УДХП. П. Скоропадський співпрацював з хліборобами-демократами і часто обговорював з ними політичні процеси та ідеологічні погляди. Так, зокрема, він вважав, що М. Міхновський сповідував «вкрай шовіністичний український напрямок», але у соціальному сенсі «він і його партія були мені завжди до душі» [43, с. 128].

Разом з тим, П. Скоропадському імпонували ідеї, що лежали в основі діяльності УДХП, за винятком, хіба що, її ультраправого націонал-консерватизму у національному питанні на противагу його тогочасним ліберальним націонал-консервативним поглядам, що також було відображено й у програмі УНГ. «Ця партія, на жаль, дуже небагаточисельна, демократична, ніяких соціалістичних крайнощів у ній нема, власність визнає, разом з тим просякнута не теоретичними гаслами, а прагне долучитися до справи. <...> В його [Міхновського] партії було також кілька осіб, з якими я любив погомоніти, це брати Шемети, а потім молодий історик, Липинський, котрого я згодом призначив нашим [Української Держави] представником у Відні. У всіх цих людях я не любив лише їхнього крайнього українства, з цього страшна нетерпимість до всього неукраїнського, - згадував про УДХП та її провідників у своїх спогадах П. Скоропадський. - У сенсі ж програми внутрішньої року - парламента, що й мав перебрати до своїх рук владу в Республіці. Утім, така комбінація була аж надто запізнілою й апріорі нежиттєздатною.

Партія їхня називалася Українською Хліборобсько- Демократичною. Вона головним чином мала успіх у Полтавській губернії, була нечисленна, але зіграла, завдяки організаційній згуртованості, велику ролю у справі повалення [Центральної] Ради. Вона першою завдала їй серйозний удар» [43, с. 128-129].

29 квітня 1918 р. внаслідок державного перевороту П. Скоропадський перебрав владу в державі у власні руки, а делегати Всеукраїнського з'їзду хліборобів проголосили його гетьманом України. Того ж дня було опубліковано «Грамоту до всього українського народу», де гетьман заявляв, що «відкликнувся на поклик трудящих мас Українського народу і взяв на себе тимчасово всю повноту влади» [22; 53, арк. 27а]. Було відновлено право приватної власності. Гетьман також повідомляв, що незабаром видасть закон про вибори до українського Сойму. Було обіцяно «забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці» [22; 53, арк. 27а].

До скликання Сойму в Україні мали діяти «Закони про тимчасовий державний устрій України», також датовані днем перевороту [22; 51, арк. 19-23]. У них були визначені головні напрями діяльності гетьмана у політичній сфері, організації державного управління, надано гарантії громадянських прав населенню, оголошено про встановлення Української Держави замість УНР тощо. Згідно з «Законами...», вся влада, зокрема й законодавча, зосереджувалася у руках гетьмана. Гетьман призначав отамана (голову) Ради міністрів, затверджував склад Кабінету, мав право оголошувати амністію, військовий або надзвичайний стан, був верховним головнокомандувачем.