В. Липинський та УДХП в теорії і практиці українського державотворення і політичного націонал-консерватизму (1900-1920 рр.)

Сам П. Скоропадський так характеризував свою програму: «Створити здібний до державної праці сильний уряд; відбудувати армію та адміністративний апарат, яких на той час фактично не існувало, і за їх поміччю відбудувати порядок, опертий на право; провести необхідні політичні і соціальні реформи. Політичну реформу я уявляю собі так: ні диктатура вищого класу, ні диктатура пролетаріату, а рівномірна участь усіх класів суспільства в політичному житті краю. Соціальні реформи я хотів проводити в напрямі збільшення числа самостійних господарств коштом зменшення обширу найбільших маєтків» [18, с. 98].

«Я вважав, що потрібно з першого дня взятися за аграрну реформу, за закон про земські та міські вибори, з одного боку, і за установлення Державної Варти, з іншої. <...> Погодитися на роль президента республіки на той час я вважав згубним для усієї країни, - зізнавався гетьман у спогадах, - краще було би не розпочинати усієї справи. Країна, як на мене, може бути врятована тільки диктаторською владою, тільки волею однієї людини можна повернути в нас лад, розв'язати аграрне питання й провести ті демократичні реформи, котрі необхідні країні. <...> Я достеменно не сповідую повернення до старого режиму, але за для проведення нових, більш здорових починань в нашому житті це може бути зроблене шляхом одноосібної влади, що опирається хоч на невелику силу, та усе-ж силу. Іншого шляху немає в нас і не буде довгий час» [43, с. 164, 174].

Своєю чергою хлібороби-демократи вже наступного дня по перевороті (ЗО квітня 1918 р.) через своїх представників полк. М. Гоголя-Яновського та козака Марченка передали П. Скоропадському Заяву від УДХП, у якій висловили гетьманові своє бачення Української Держави. Перш за все, було зауважено на розуміння того, «що без сильної влади не може бути доброго ладу», проте одразу ж було висловлено застереження про те, що «влада ця мусить бути щиро народньою, демократичною, щиро українською», що вона «мусить бути сильною не тільки багнетами, але, головне, державним разумом і любов'ю усього українського народу» [37, с. 242-243]. УДХП зазначала, що вважатиме державно-розумною таку владу, яка у своїй політиці дотримуватиметься золотої середини, взявши приклад з великих культурних держав, буде дбати про ввесь народ, не дасть запанувати в Державі Українській ні голоті, ані великим багатіям, а зуміє заслужити любов усіх чесних і вірних синів України.

Відтак, аби нова влада заслужила любов і признання всього народу, УДХП вимагала офіційного підтвердження у найближчому часі про те, що: 1) метою нової влади є незалежна, вільна народна Українська Держава; 2) буде скликано повноправну, вибрану усім народом Українську Державну Раду (після того, як настане спокій в країні, проте не пізніше як через шість місяців) і що виборчий закон не позбавить виборчих прав широких верств селянства і взагалі громадянства, а також, що він не буде вужчим, ніж німецький закон про вибори до Райхстагу; 3) після скликання Державної Ради нічого без згоди Ради робитися не буде; 4) тимчасові розпорядження української влади в земельній справі будуть лише такі, які не перешкодять Державній Раді провести широку земельну реформу, спрямовану на те, аби великі маєтки були на законній підставі подробленні у власність між хліборобами; 5) за будь-яких умов не буде дозволено спекуляцію землею і не буде дозволено купувати землю нікому, опріч українських селян; 6) в українськім уряді більша частина людей буде належати до тих, хто давньою працею своєю показав свою вірність українській національно-державній ідеї, а також засвідчив своє розуміння потреб селянства і робітництва; 7) в уряді держави є місце тільки для вірних синів України і не може бути людей, які тягнуть до Росії або до Польщі; 8) в перехідний час порядок буде наводитися обережними, заснованими на ясному законі мірами.

Того ж дня через свого представника І. Полтавця- Остряницю гетьман надав відповідь хліборобам- демократам, у якій між іншим було зазначено: «Вірні сини України, дорогі брати мої, коли в такий мент я взяв владу у свої руки, то це для того, щоб збудувати Україну і до кінця днів своїх бути вірним сином дорогої нашої Неньки і всіма силами боронити державні і національні права українського народу. Прошу і наказ даю Вам, брати, вірно і щиро служити незалежній Українській Державі нашій. Українська Державна Рада буде скликана зараз же після того, як настане спокій на Україні. Прошу і приказ даю Вам, допомогти мені як найшвидше завести добрий законний порядок на Україні.

Думки, висловлені в заяві Вашій взагалі є мої думки. Буду дбати об тім, аби по змозі сил своїх і обставин задовольнити Ваші бажання, дорогих серцю моєму селян-хліборобів. Кличу Вас всіх, не жаліючи сил і здоров'я, до енергійної праці по відбудуванні незалежної Української Держави, ладу і спокою на Україні» [37, с. 243-244; 48, с. 142; 56, с.71].

Попри вищевказані запевнення гетьмана, представники хліборобів-демократів не були інкорпоровані до владних структур Української Держави. Сам П. Скоропадський згадував, що під час пошуків членів уряду розглядалися кандидатури М. Махновського і В. Липинського, «але обох не було тоді в Києві» [43, с. 159-160]. Утім, невдовзі гетьман таки мав зустрічі з лідерами хліборобів-демократів, зокрема з М. Махновським та С. Шеметом. «Українські» кола (Союз українських партій) навіть склали список міністрів уряду на чолі з М. Махновським, а В. Липинський розглядався як кандидат на міністра закордонних справ. Проте П. Скоропадський запропонував М. Міхновському лише посаду бунчужного товариша гетьмана [2, с. 24; 27, с. 253; 43, с. 137; 54, с. 32, 51, 128; 57, с. 244], яку той після нарад з однопартійними не прийняв, мовляв: «Я зовсім не хочу грати роль вишибайла при гетьманові... Я людина громадська і хочу разом з іншими українцями працювати в українському уряді» [54, с. 51].

Відтак УДХП вирішила перейти у стан поміркованої (конструктивної) опозиції до гетьманського уряду на чолі з Ф. Лизогубом. Офіційно оформлення блоку легальних опозиційних сил було занотовано у «Меморандумі українських політичних партій» від 21 травня 1918 р., що був підписаний з боку УПСФ, УПСС, УДХП та УТП. Так УДХП увійшла до складу опозиційно-поміркованого Українського національно-державного союзу (УНДС) Український Національно-Державний Союз (УНДС) - координаційний центр українських центристських і правих партій (Української партії соціалістів-самостійників, Української партії соціалістів-федералістів, Української трудової партії, Української демократично-хліборобської партії) та Об'єднаної Ради залізниць України й Поштово-телеграфної спілки. УНДС був створений у середині травня 1918р.з метою «рятувати загрожену українську державність» перед наступом росіян за гетьманської влади. У меморіалі від 24 травня 1918 р. УНДС висловив вотум недовір'я урядові Ф. Лизогуба за антиукраїнську діяльність деяких міністерств та адміністрації й вимагав українізації державного апарату. УНДС поширив свої рамки лівими партіями в серпні 1918 р., перетворившись на більш радикальний Український Національний Союз (УНС)., який 24 травня 1918 р. у своєму «Меморандумі» висловив вотум недовір'я урядові Ф. Лизогуба, позаяк «добрий державний лад може завести тільки національний діловий кабінет, складений у більшості з відомих українських діячів, взагалі з осіб української орієнтації, які б мали повне довір'я широких українських мас» [39].

Невдовзі, 9 червня 1918 р., у Лубнах відбувся І з'їзд УДХП на якому було прийнято чергове звернення до П. Скоропадського. Хлібороби-демократи дорікали гетьманові у недотриманні своїх попередніх обіцянок щодо заяви УДХП до нього від 30 квітня того ж року. Зокрема йшлося про те, що: 1) Закон про дозвіл купувати і продавати землю не застерігає проти земельної спекуляції; 2) на урядові посади в державні інституції покликані люди, чужі українському народові мовою, національністю, громадськими і політичними тенденціями; 3) боротьба з злочинством на місцях ведеться незакономірно і без авторитетного керівництва з центру; 4) відсутність необхідних повідомлень щодо майбутньої земельної реформи, аби бідніше селянство найскорше упевнилося в тому, що його надії на краще життя здійсяться; 5) необхідно, щоби до комісій, які вироблять проекти земельного закону і реформу місцевого самоврядування, були покликані представники українських партій (у разі ж, якщо ці комісії залишилися б у вже призначеному міністерством складі з самих прихильників «старого режиму» та людей чужих українському народові, то УДХП попереджала гетьмана, що справа найважливіших для держави реформ буде «попсована»); 6) з'їзд також звертав увагу П. Скоропадського на те, що середні школи не українізуються і через те дітей з українських початкових шкіл не приймають до гімназій, а цим робиться «велика перешкода хліборобам в навчанні їх дітей» [37, с. 244-245].

Наступного дня (10 червня) делегація УНДС вже апелювала щодо українізації уряду самостійниками до начальника штабу німецьких військ в Україні ген. В. Ґренера. Від УДХП у ній брали участь М. Махновський, С.Шеметі В. Совачів. «Депутація визнає гетьмана главою України, - заявив М. Махновський, - але його кабінет міністрів не виправдовує надій українських партій» [ЗО, с. 28]. На прохання ж замінити уряд, що складається «з ворогів українського народу», В. Ґренер відповів відмовою, наголосивши на незначимості персони урядовця, порівняно із готовністю Німеччини допомогти втримати самостійність України. «Ми розуміємо самостійність України інакше, ніж німецький уряд, -зауважив на те М. Міхновський. -Ми розглядаємо самостійність України з точки зору національної, а не територіальної» [ЗО, с. 28].

Очевидно, що В. Липинський мав дещо інше бачення самостійності України, за якої територіальний принцип був не менш важливим, ніж національний, а його українсько-імперське мислення не могло погодитися із нехтуванням важливості територіально-соборницької точки усвідомлення держави на однобічну перевагу національній (тим паче, за умов історично доконаної дійсності й неможливості без громадянської війни, а відтак і небезпеки втрати державної самостійності, забезпечити суто національний її характер). Тож він поволі почав схилятися до необхідності та обов'язку зберегти самостійну Українську Державу, забезпечуючи перевагу статус кво між доконаною історичною реальністю та національно-територіального націонал- консерватизму (патріотизму) над розгойдуванням державного організму на догоду націонал-революційній та соціально-радикальній безкомпромісовості.

Розходження в лавах проводу УДХП виявились й з питання тактики політичної роботи. Так, зокрема, ввечері 13 червня комітет партії у помешканні Шеметів звітувався про підсумки відвідин В. Тренера. На цих зборах Д. Донцов виступив проти таких «паломництв», що занедбують дієву працю в провінції, чим викликав образу у деяких присутніх (вочевидь у членів делегації, а саме у М. Махновського, С. Шемета і В. Совачіва). Д. Донцов також наполягав на необхідності започаткування видання власного партійного друкованого органу. Прикметно, що у цій суперечці на його бік пристали В. Липинський та І. Ющишин, натомість М. Міхновський та С. Шемет вважали, що «політика» робиться у Києві [24, с. 51-52].

Тим часом, у владних і політичних колах розглядалися різні варіанти залучення В. Липинського до державотворчої праці. «Його авторитет стояв так високо у всіх українських національних партіях взагалі, що ім'я В.К. Липинського, - як засвідчував Д. Дорошенко, - незмінно фігурувало в усіх комбінаціях зложення нового складу кабінету міністрів як кандидата на пост міністра закордонних справ, від чого одначе він ухилявся з власної волі» [26, с. 151]. Зрештою 21 червня 1918 р. П. Скоропадський призначив В. Липинського послом Української Держави в Австро-Угорщині [52]. 29 червня Посольство з ним на чолі прибуло відбуло з Києва до Відня У вечері дня призначення В. Липинського послом до Австро-Угорщини (21 червня) на його честь у київському готелі «Метрополь» було влаштовано урочисту вечерю за участі, окрім самого Липинського, також Міхновського, братів Шеметів, Ющишина, Полетики, Залізняка, тенора Семеніва, новопризначених співробітників канцелярії віденського українського посольства та ін. Варто також зауважити, що аж до свого від'їзду зі столиці В. Липинський продовжував свої зусилля щодо світоглядно-політичної «українізації» українських поляків, зокрема з правобережної шляхти та киян. Так, останнім заходом у цьому напрямі в Києві було зібрання у помешканні Орликівського 27 червня, на якому були присутніми М. Махновський, С. Шемет, Д. Донцов, М. Біленький, видавець столичної польської газети «Dziennik Kijowski» Й. Волошиновський, а також правобережні великі землевласники і цукрові промисловці. Йшлося про навернення польської аристократії до української національно-державної ідеї.. Від'їзд В. Липинського з України послабив вагу його поглядів (не лише через тогочасні комунікативно- зв'язкові проблеми, а й через його фізичну відсутність в столиці) не лише у самій партії (хоча той й постійно листовно цікавився партійними справами), айв провідних колах опозиційних кіл, серед яких дедалі потужніших впливів набували ліво-радикальні (соціал- революційні) сили та відповідні уявлення про методи досягнення своїх політичних цілей.

В. Липинський хоч і цікавився з Відня політико- партійним становищем в Україні, проте поволі втрачав на відстані й через дипломатичну зайнятість об'єктивне його бачення, які змогу впливати на внутрішньопартійний курс УДХП. У серпні 1918 р. він ненадовго приїздив до Києва, де протягом 13-23 серпня мав зустрічі з гетьманом П. Скоропадським, прем'єром Ф. Лизогубом, міністром закордонних справ Д. Дорошенком, його заступником О. Палтовим, австро-угорським посланцем Й. Форгачем, болгарським послом І. Шишмановим, а також із Д. Донцовим, М. Міхновським, В. Шеметом і В. Шеметом, М. Васильком, С. Ваньковичем, М. Кушніром, В. Садовським, П. Певним, М. Шаповалом, польським редактором К. Гартлебом та іншими державними і громадсько-політичними діячами. 19 серпня В. Липинський взяв учать у нараді управи УДХП, на якій було вирішено виступити з Українського національного союзу, тон у якому задавали есери та есдеки. Тоді ж, після оприлюднення і скасування австрійцями і поляками таємного додаткового протоколу до Берестейського договору щодо Галичини, заходився наміром демісувати з австро-угорського уряду І. Буріана, що провадив політику супроти Української Держави т.зв. політику «прихильної нейтральності на противагу українському хаосу» (dem ukrainischen Chaos Hegener). В. Липинський також виношував ідею геополітичного союзу України, Німеччини, Польщі та Угорщини, до якої, за тогочасної військово-політичної ситуації, мала б відійти Галичина.

Кордоном мала б стати р. Буг. Крім того В. Липинський жадав наперед ратифікації Берестейського договору, а вже тоді вважав за можливе згодитися на деякі вірогідні вимушені поступки (з певними гарантіями) щодо частини Холмщини, занято! на той час австро- угорською армією [24, с. 82-87]. Утім, як на той час, ці проекти були практично нездійсненними.

Домінуючою особою в УДХП після від'їзду В. Липинського на дипломатичну службу до Австро- Угорщини впевнено ставав М. Міхновський (за певної ролі С. Шемета, В. Шемета та Д. Донцова), авторитет якого серед поміркованої опозиції також зміцнювався, а відтак зростали й його політичні амбіції. УДХП не пристала до нового ліво-радикального опозиційного блоку у вигляді УНС на чолі з серами та есдеками, але граючи час від часу ролю посередника поміж ним і гетьманським урядом хлібороби-демократи прагли наростити своє значення в політикумі, а разом з цим і шанси стати урядовою партією. Тим паче, що питання сформування оновленого уряду ставало чим далі актуальнішим. Це дозволяло М. Міхновському і хліборобам-демократам постійно перебувати в колоді урядових комбінацій й висувати на порядок денний свої вимоги до принципів його сформування. Так, 1 липня 1918 р. М. Міхновський заявив львівській газеті «Діло», що в новому уряді українці мали би становити більшість у 6-7 портфелів. Того ж місяця у столичній пресі обговорювалися п'ять проектів нового кабінету міністрів (один з них очолював М. Міхновський). На нього, як на одного з претендентів на міністерське крісло вказував й Д. Донцов у щоденниковому записі від 20 липня. Зрештою, 27 липня провід УДХП (М. Міхновський, С. Шемет, Д. Донцов) на нараді у київському клубі «Батьківщина» з лідерами катеринославської, харківської та київської партійних організацій виробляв тактику поведінки із гетьманом під час особистої з ним зустрічі, яка відбулася наступного дня й безплідно протривала 15 хвилин [54, с. 70, 73, 77]. У вересні ж УДХП остаточно вирішила не вступати до УНС (хоча й на особистому рівні контакти відбувалися), а деякі члени з її проводу (Павлюк, Крилач та ін.) відбули у провінцію. Наступна невдала спроба перемовин з гетьманом про новий уряд, проте вже в коаліції УДХП з УПСС, відбулася ЗО вересня 1918 р. (з П. Скоропадським зустрічався М. Міхновський). Тоді ж було узгоджено список в рамках проекту коаліційного кабінету з УНС, в якому М. Міхновському було розписано посаду міністра ісповідань (був варіант і міністра внутрішніх справ), проте вже на 4 жовтня й ця спроба зазнала краху (з гетьманом зустрічалися Міхновський й Степаненко) [24, с. 103; 54, с. 99-100, 133].

З іншого боку хлібороби-демократи схилили на свій бік одного з поважних діячів Союзу хліборобів- власників, полтавця Коваленка через якого дізналися, що гетьман має намір створити «національно- український кабінет без русофілів». Тож 12 жовтня на нараді генеральної ради УДХП у складі (Міхновський, В. Шемет, Ющишин, Банько, Донцов) було вирішено домагатися нової зустрічі як з гетьманом, так і з представниками німецького військового командування в Україні [24, с. 105]. Вже 14 жовтня делегація УДХП на чолі з М. Міхновським, С. Шеметом і Д. Донцовим мала аудієнцію в німецького генерального консула в Києві Е. фон Тіля, якому виклала меморандум із своїм баченням врегулювання політичної ситуації: «Самостійна Україна на чолі з гетьманом Скоропадським, швидке скликання передпарламенту, припинення великоросійської агітації, усунення з України груп російської орієнтації, прискорення організації національно-української добровольчої армії» [ЗО, с. 141]. У своїй телеграмі до Міністерства закордонних справ Німеччини про цю зустріч Е. Тіль додає, що делегати запевняли його, що у разі виконання цих умов, уся українська нація стоятиме за своїх високих союзників (тобто - німців), а також подасть свій голос за залишення їхніх військ в Україні. У меморандумі ані слова не йшлося про питання землі, проте усно було зауважено, що хлібороби-демократи (на відміну від Союзу земельних власників) вважають за неминуче здійснення нагальної і докорінної аграрної реформи.

Цікаво, що після делегації УДХП Е. фон Тіля відвідала делегація УНС на чолі з В. Винниченком. Її програма реорганізації уряду (з кандидатурою на прем'єра І. Шрага) в усіх основних пунктах співпадала із пунктами меморандуму хліборобів-демократів. Того ж вечора у розмові з Е. Тілем П. Скоропадський дав згоду на реформування кабінету міністрів із двома застереженнями: замість І. Шрага на прем'єра вмовити Д.Багаліяй недоторканність напосаді міністра внутрішніх справ І. Кістяковського [ЗО, с. 141-142]. Зрештою німці узгодилися шукати компроміси щодо нового уряду між гетьманом та Українським національним союзом.

Хлібороби-демократи ж винесли з тієї розмови з Е. Тілем, що негайної земельної реформи не буде, а відбуватиметься вона поступово (в т.ч. через оподаткування латифундій) та, що кардинальної зміни складу уряду не буде (за винятком кількох тек для українських національних партій). Тож, як занотував наступного дня Д. Донцов, для них стало «ясно, що як лишиться [прем'єром] Лизогуб, то не буде України. Бо видко, в який бік «самоозначиться» Лизогуб з товаришами по виводі німецького війська з України. <...> Отже схема ясна: кабінет Лизогуба тепер спирається на німцях; коли вони підуть геть - він зіпреться на російських добровольцях. Україна незалежна - ні одним, ні другим не потрібна. <...> Перед нами лишається тепер одна дорога-опозиція» [24, с. 105-106].

Увечері того ж дня (14 жовтня) делегація УДХП мала також і зустріч з П. Скоропадським. Д. Донцов одразу ж зауважив: «Гетьман - втілена Гречність! Боюся, що не здає собі справи з ваги години» [24, с. 107]. Попри підозру делегатів, що П. Скоропадському «нашепотіли» що Антанта проти незалежної України і він підпав під вплив «малоросів» (О. Палтова), гетьман все ж запропонував хліборобам-демократам подати йому свій проект реорганізованого уряду. 16 жовтня список кандидатів до нового уряду від УДХП через І. Полтавця-Остряницю було передано на розгляд гетьмана, а ввечері наступного дня хлібороби-демократи взяли участь в ініційованій графом Тишкевичем нараді українських правих діячів (Тишкевич, Міхновський, Шемет, Ющишин, Донцов, Окуневський, Горват, Барановський), де обговорили поточні події в контексті неминучої поразки Німеччини у війні й становища за цих умов гетьманського режиму та Української Держави [24, с. 107-108].

18 жовтня делегація УДХП вкотре мала аудієнцію у гетьмана, під час якої делегати знов звернули увагу П. Скоропадського на гарячкову організацію у Києві російських монархічних груп й, відповідно, на загрозу державного перевороту, а також на небезпеку з боку Антанти через її «єдинонєдєлімовську» позицію, застерігаючи гетьмана, «що не врятує він режиму, ані держави, коли не зіпреться - замість на русофільських, на прихильних режимові українських групах» [24, с. 109]. Розмова з боку делегації хліборобів-демократів хоч і велася чемно, та вже «в тоні останньої перестороги». Делегація, принагідно, домоглася від П. Скоропадського особистого дозволу на проведення свого другого партійного з'їзду, зібрання якого прагнув заборонити міністр внутрішніх справ І. Кістяковський.

Щодо з'їзду, то хлібороби-демократи відмовили на пропозицію (через Коваленка) взяти участь у з'їзді Союзу земельних власників, проте запропонували йому перетягнути своїх колег до входження в УДХП, а коли не вдасться - здійснити сецесію та об'єднатися з УДХП. Крім того, попри отримання хліборобами-демократами дозволу від гетьмана на проведення свого партійного з'їзду, таку ж згоду на скасування заборони слід було домогтися ще й від німців, чого й досяг С. Шемет 25 жовтня під час особистої зустрічі з радником посольства Німеччини в Україні, німецьким тимчасовим повіреним у справах в Києві Й. фон Берхемом.

Тим часом становище в Українській Державі та навколо неї карколомно мінялося. 19 жовтня з'явилася записка дев'яти міністрів про необхідність зміни зовнішньополітичного курсу, а вже 24 жовтня було реорганізовано уряд Ф. Лизогуба, до складу якого увійшло п'ять поміркованих опозиціонерів, членів партії соціалістів-федералістів (УПСФ) - О. Лотоцький, П. Стебницький, В. Леонтович, М. Славинський та А. Вязловим, а також безпартійні В. Рейнбот С. Мерінг і С. Петров. 26 жовтня оновлений Кабінет Ф. Лизогуба зібрався на своє перше засідання. Хлібороби-демократи, попри всі зусилля, портфелів в Раді міністрів Української Держави так і не здобули.

На цьому тлі 26 жовтня 1918 р. розпочався II з'їзд УДХП, на якому головували М. Міхновський, С. Шемет і А. Совачов (небіжМ. Махновського). 27 жовтня Д. Донцов виступив з рефератом на тему «Постулат державної незалежності України», який, між іншим, говорив про розгубленість, яка тоді запанувала в найближчім оточенні гетьмана та яке вже тратило контроль над подіями, а також обстоював ідею антиросійського блоку від Балтики до України (з Угорщиною включно). З'їзд схвально відгукнувся про попередній курс партії та ухвалив його продовження. У своїй резолюції «Про оборону держави» партія вітала гетьманський Універсал про організацію козацтва і висловилася за те, аби на українській території було припинено формування будь-яких не національних військових частин.

Постанови з'їзду мали бути представлені новому урядові, а саме про те, що УДХП виступає: за самостійну Українську Державу з конституційним ладом, форми державного устрою якої «визначить сам народ на першому українському Соймі, що вийде з загального, рівного, таємного і безпосереднього голосування»; проти федерації з Росією; за створення «могутньої української армії і флоту»; «за автокефалію і повну незалежність» Української православної церкви; за примусовий викуп поміщицьких земель, аби створити «численну, економічно сильну, дрібну та середню земельну власність» [56, с. 73-74]. Зібрання також схвалило рішення про встановлення контактів з Українським національним союзом, але не входження до його складу [24, с. 112].

Утім, уряд не зважив на ці постанови, а хлібороби-демократи на початку листопада 1918 р. спробували стати посередниками у перемовинах між УНС та П. Скоропадським [44, с. 54], які однак не призвели до плідних наслідків і 14 листопада соціалісти-федералісти вийшли з уряду Ф. Лизогуба, який в підсумку розвалився.

Новий уряд було сформовано з русофільських діячів на чолі з С. Гербелем й «увінчано» на догоду Антанті гетьманською грамотою про федерацію з «білою» Росією від 14 листопада 1918 р. За ніч до цього було створено Директорію і радикальна соціалістично-революційна опозиція взяла курс на підняття заздалегідь підготованого збройного повстання проти Гетьманату й відновлення Республіки [16].

УДХП не підтримала заколот Директорії, проте коли антигетьманський переворот таки розпочався і повстанці почали розбурхувати ще й соціальну революцію в країні, що загрожувала не лише громадянською війною, а й втратою державності, знов спробувала виступити примирювачем сторін. 14 листопада хлібороби- демократи запропонували зберегти Гетьманат на основі сформування компромісного національно- демократичного уряду. Вплинути на протиборні сторони мало, за задумом партійного керівництва, командування антантських військ в Одесі.

З цієї метою М. Махновським було виготовлено відповідний меморіал, у якому, зокрема, зазначалося: «Ми, українські хлібороби-демократи, що у свій час допомогли гетьману зайняти його пост, сподівалися, що він вестиме українську державницьку політику. У цих надіях ми завелися. Тепер нам відомо, що проти нього готують повстання українські соціалісти. Наша партія не є соціалістичною, навпаки: соціалізму ворожа. Але ми заявляємо, що прилучимося до повстання, якщо Антанта не вплине на гетьмана в напрямі зміни його політики на українську і державницьку» [2, с. 610-611]. Ось цей, досить наївний меморандум, повезли від УДХП до Одеси С. Шемет та Є. Любарський-Письменний і, цілком очікувано, безрезультатно. Водночас у Харків до полк. П. Болбочана та його запорожців виїхав М. Міхновський, який мав намір переконати командування Запорозького корпусу не підтримувати заколотників. С. Шемет навіть стверджував, що П. Болбочан намагався примирити ворогуючі сторони [57, с. 26]. Чи не став цей епізод згодом фатальним у його житті та причиною недовіри й смертної помсти з боку головного отамана С. Петлюри?

Тим часом ті хлібороби-демократи, що перебували у Києві, спробували залучити до справи замирення України німців. Як повідомляло німецьке посольство штабу 7-ї армії терміновим і таємним запитом від 9 грудня 1918 р., члени УДХП Жорж де СеГюр і Гудзенко з'явилися до посольства з метою обговорити політичне становище й висловили думку, що якщо гетьман П. Скоропадський таки зважиться сформувати національний український Кабінет, то С. Петлюра та його прибічники погодяться скласти зброю. Про доволі сумнівність таких думок їм зауважили й німці, на що хлібороби виявили готовність, за посередництва командування німецьких військ у Києві, відправитися у штаб повстанців для перемовин [30, с. 145-146]. Усі ці пропозиції та спроби були, звісно ж, вже приреченими на безвихідь. 14 грудня 1918 р. Українську Державу було повалено, а гетьман П. Скоропадський зрікся влади.

Після повалення Гетьманату П. Скоропадський виїхав до Німеччини, В. Липинський залишався у Відні, Д. Донцов з В. Шеметом в останні дні Гетьманату певний час переховувався у Києві то у помешканні Шеметів, то в одного з професорів колегії Галагана, так само на нелегальному становищі був і М. Міхновський... Після опанування Києва Директорією Д. Донцов мав кілька таємних зустрічей з Є. Коновальцем (таємних, позаяк, за згадкою В. Дорошенка, «його шиї домагалися ес-ери» як гетьманського «прислужника», проте Є. Коновалець став на захист хліборобів-демократів [42]).

20 грудня 1918 р. Д. Донцов та брати Шемети були присутніми на нараді нової республіканської влади з представниками національних партій і виголошення «Декларації» Директорії УНР, що відбулася у колишньому гетьманському палаці. Тоді ж під час полеміки з цього приводу Д. Донцов в промові від імені УДХП зазначив, що принципи, занотовані у «Декларації», не сприймаються хліборобами-демократами й закінчив свій виступ застережним звинуваченням: «Ви почали вашу революцію під жовто-блакитним прапором українським, ви провадите її тепер під червоним прапором соціалізму. Ви скінчите її під чорним прапором анархії» [6, с. 4; 24, с. 122]. У пресі ж сухо повідомлялося, що Декларація «в принципі... була ухвалена представниками всіх партій, опріче партії хліборобів-демократів» [5, с. 3].

Дещо отямившись від республіканського перевороту, хлібороби-демократи зібралися 22 грудня у Києві на нараду партійної генеральної управи. Було констатовано, що у провінції шириться більшовизм, прояви якого вже виявлялися навіть у столиці та її околицях, повсюдно творяться революційні комітети, а влада урядових комендантів УНР на місцях слабне. Тож генеральна управа УДХП зажадала від Директорії: 1) необхідність найбільш інтенсивної політики для порозуміння з Антантою; 2) негайне проведення широких аграрних і соціальних реформ (при цьому самочинні виступи окремих груп або організацій в цій справі належало б карати як протидержавні злочини); 3) запровадження воєнно- польових судів проти грабіжництва і більшовицької агітації, 4) переформування «Інформаційного Бюра»; 5) видання ясної національної декларації політики уряду; 6) підтримання порядку і дисципліни в армії й недопущення у військах «совдепів» (Рад солдатських депутатів); 7) задля проведення планомірної боротьби з анархією, наділити головного отамана С. Петлюру якнайширшими військовими повноваженнями [5; 6; 24, с. 123]. Того ж дня, газета «Відродження» повідомила, що «хлібороби-демократи вступили в [Український] національний союз, обравши своїми представниками: С. Шемета, В. Шемета, Івана Ющишина та доктора Дмитра Донцова» [5, с. 3].

Поясненням і доповненням такій позиції партії, вочевидь з огляду на фізичну відсутність М. Міхновського та В. Липинського, можна вважати публічне інтерв'ю Д. Донцова, дане пресі того ж дня. У ньому він назвав ситуацію в Україні надзвичайно заплутаною, а єдиним виходом з цього є «консолідація всіх твердо-думаючих демократичних груп і невблагана боротьба з большевизмом у всіх його формах». При цьому Д. Донцов застерігав, що думати знищити таку «хворобу» запровадженням «рідного» українського більшовизму - божевільна утопія, що коштуватиме голів, перш за все, самих тих експериментаторів, позаяк у своїй агітації Коцюбинський і Ленін все будуть поза конкуренцією. Відтак уряд має позбутися дилетантів й мусив би виступити з декларацією, у якій оголосити наступний курс своєї політики: «Широка аграрна реформа, але не соціялізація - з одної сторони. Терор проти грабіжництва і самочинного розвязання земельної проблеми - з другої. Ніяких «трудових конгресів», ні совдепів в армії. Міцна дисципліна у війську. Ніяких «національно персональних» автономій» [6, с. 4].

Як і слід було очікувати, ані Директорія, ані уряд УНР не зважили на думку хліборобів-демократів. Тож 4 січня 1919 р. М. Міхновський, Д. Донцов, С. Шемет і В. Шемет задумали план щодо встановлення в Україні міцної національної влади диктаторської форми, яка б припинила соціалізацію й мавпування більшовизму, а натомість жорстоко протистояла б «совдепії». Проте подібні плани не можливо було б втілити без залучення авторитетних військовиків. Тож погляди хліборобів- демократів спрямувалися на П. Болбочана (Запорозький корпус), з яким ще під час початку протигетьманського повстання було встановлено зв'язок, а також на Є. Коновальця (Осадний корпус, Січові стрільці).

5 січня у план було посв'ячено Є. Коновальця. Ось як оповідає у своєму щоденникові про цю зустріч Д. Донцов: «О 10-ій рано у Коновальця. З ним говорив годину. Розмова була для мене надзвичайно цікавою. Порушили ми справу, для мене найцікавішу. Можливість є і - дуже легко. План удався б напевно. Дальше треба було відповісти на питання: як провінція, а спеціально Полтавщина? Партії? Росіяни?

Пізно увечері продовження наради з Коновальцем у мешканні Р-х. Міхновський, Шемет, я приймали Коновальця в кабінеті господині при чорній каві. Отже, над партіями можна легко перейти до порядку денного. Спірітус мовенс [рушійний дух] скрайнього (лівого) напрямку [тобто В. Винниченко - П. Г.--Н.\ міг би піти геть сам. Натомість справа з військом і з місцевою адміністрацією, здавалось, найповажнішою і найменш певною. В усім, що ми почули, бреніла якась тривога. Унтертон [підтекст] був: нема з ким будувати державу. Коновальцеві вирвалося характеристичне признання: «З соціалістами держави не збудувати!» Дуже важке для нього питання - кілько війська можна б вислати на Полтавщину? Всі ми прийшли до одної думки: середина не є життєвою. Прийде або - большевизм, або - тверда рука. Обіцяв полковник обговорити все з найбільш міродатною особою [С. Петлюрою - П. Г.--Н.\ і подати йому до відома наші плани. Думаю, що в суті річи аргументація Коновальця була така: для військової диктатури потрібно війська, а військо...» [24, с. 126]. Проте з комбінації встановлення диктатури твердої руки ніц не 13 січня Д. Донцов залишив Київ і вже 18-го прибув до Відня аби зустрітися з В. Липинським. 22 січня В. Липинський, який щойно повернувся до Відня із зустрічі з Т. Масариком у Празі, врешті зустрівся з Д. Донцовим, який розповів йому про невдалий план злагодити у Києві диктаторський військовий переворот. В. Липинський прихильно поставився до таких думок, додаючи, що не боїться більшовизму, позаяк «сподівається після нього страшної і радикальної реакції. Тільки боявся, чи ця реакція виллється в українські форми, чи в інші?» [24, с. 130]. Зрештою Д. Донцов з В. Липинським узгодилися з головними рисами спільного плану: на зовні домагатися визнання України, а у внутрішній політиці - або перевороту, або військової диктатури. На далі ж, за сприятливого розвитку обставин, передбачалося створення двох баз для боротьби з більшовизмом: з Галичини та з Італії - в Одесі. Проте досить скоро від таких намірів, як безперспективних, довелося відмовитися. Певний час В. Липинський мав намір виїхати до Парижу і там відродити УДХП, але й ці думки швидко розвіялися. 16 лютого Д. Донцов поїхав з Відня, В. Липинський залишився на українській дипломатичній службі в Австрії. У Києві ж тим часом їхні однопартійці хлібороби-демократи намагалися взяли участь у скликаному Директорією Трудовому конгресі, проте т.зв. група М. Міхновського -1. Луценка так і не отримала на ньому представництва.

Тим часом хлібороби-демократи на спільній нараді із Союзом хліборобів-власників, «щоб відбитися від більшовиків і зробити лад у державі», вирішили влити до війська П. Болбочана «три тисячі доброго, добірного війська, а за якийсь час і сорок тисяч» [58]. З свого боку М. Міхновський, прагнучи ще й залучити командувача Лівобережним фронтом Армії УНР полк. П. Болбочана до плану встановлення національної військової диктатури, вирушив до нього у Кременчук. Як свідчив В. Андрієвський, П. Болбочан шкодував, що «не був знайомий із хліборобами-демократами бодай ще в Полтаві. Якби хлібороби-демократи і такі люди, як Міхновський, тоді допомогли мені, то, я певний, що багато дечого ще можна було врятувати!» [З, с. 611]. Проте операції не судилося здійснитися: за наказом Директорії отаман О. Волох заарештував П. Болбочана, а М. Міхновський, що захворів на тиф, був невдовзі заарештований більшовиками у лікарні. Та якщо М. Міхновському вдалося потім вислизнути з-під арешту й навіть згодом перебратися на Кубань 1924 р. М. Міхновський повернувся до Києва, де був заарештований органами ДПУ Відомо, що після кількох днів допитів він опинився на волі, а вже наступного дня, 3 травня 1924 р., М. Міхновського було знайдено повішеним у садку садиби В. Шемета, де він квартирував. У 1998 р. син В. Шемета Ждан вперше засвідчив, що його батько знайшов у кишені покійного записку з таким текстом: «Волію вмерти власного смертю! І сюди круть, і туди верть, однаково в черепочку смерть, як каже приказка. Перекажіть моє вітання тим, хто мене пам'ятає. Ваш Микола»., то на П. Болбочана очікував суд УНР і нагла смерть від страти з таємного наказу головного отамана С. Петлюри. Пам'ятаючи, що Є. Коновалець (як і С. Петлюра) знав про плани хліборобів-демократів зорганізувати державний військовий переворот, є цілком очевидним, що смертельна пастка для П. Болбочана була ними зрежисована заздалегідь й готувалася невідворотньо. За першої ж влучної й безпечної для себе нагоди головний отаман завдав потенційному суперникові перманентний і фатальний для нього удар.

УХДП ж продовжувала політичну боротьбу. 18 травня 1919 р. хлібороби-демократи (спільно з УПСФ, УПСС і СХВ) звернулися до Ради державних секретарів ЗО УНР з проханням дозволити організувати на теренах Галичини «Волонтерський легіон Соборної України», формування якого здійснювалося б під контролем Галицької Армії (ГА). При цьому необхідною умовою для втілення цього наміру було призначення командувачем легіону П. Болбочана [19, арк. 6]. За два дні ці ж партії вже запропонували урядові ЗО УНР скликати державну нараду за участю політичних сих обох частин держави з метою утворення нової спільної верховної влади, в т.ч. й єдиного для усіх президента (зі спільним дорадчим органом та з компетенцією провадити зовнішню політику й військові справи до часу скликання всеукраїнського парламенту). До часу ж реорганізації єдиної верховної влади й призначення єдиного військового командування України, усі українські війська мали б бути з'єднані під керівництвом Команди ГА [19, арк. 7-7зв]. Фактично ж - йшлося про пропозицію державного перевороту в УНР та узурпацію влади. Вочевидь такі ініціативи вплинули на західноукраїнську політичну верхівку, яка хоч і не прийняла у прямій дії ті пропозиції, проте здійснила власну превентивну реструктуризацію вищої державної влади - 9 червня 1919 р. було встановлено посаду диктатора ЗО УНР, на яку було обрано Є. Петрушевича. Того ж дня з'явився наказ, в якому Болбочана (і Гавришка) було звинувачено у самовільному захопленні влади й розпочалося нове слідство, а наступного - його заарештовано із звинуваченням у намаганні призначити головою Директорії Є. Петрушевича. 12 червня над П. Болбочаном відбувся військово-польовий суд, а вже 28 червня 1919 р. його було розстріляно на ст. Балин на Поділлі (нині - Хмельницька обл.).

У цей же час влітку 1919 р. УДХП, разом з іншими опозиційними партіями, сформувала у Кам'янці- Подільському Український національно-державний союз (УНДС), до складу якого увійшли консервативні і праві політичні сили (соціалісти-федералісти, хлібороби-демократи, соціалісти-самостійники, селянські соціалісти, народні республіканці). На початку серпня УНДС подав С. Петлюрі програмну записку, в якій піддав різкій критиці соціалістичну політику уряду Б. Мартоса.

У Відні ж відомості про страту П. Болбочана обурили В. Липинського, який остаточно вирішив розірвати стосунки з державною владою УНР. 26 липня 1919 р. він звернувся до міністра закордонних справ В. Темницького з проханням про відставку з посади посла УНР в Австрії. У його заяві з цього приводу наголошувалося, що «взятий послідніми часами курс внутрішньої політики Директорії і Правительства Української Народної Республіки веде Державу до загибелі», а відтак «репрезентувати таке Правительство, котрого діяльність <...> стала державним і національним злочином» він більше не може [62, с. 154].

Пізніше, 16 жовтня 1919 р., у листі до новопризначеного очільника МЗС УНР А. Лівицького В. Липинський обумовить своє дотогочасне лояльне ставлення до республіканської влади й співпрацю з урядом УНР тим, що у ньому ще жевріла «тверда надія, що Уряд сей, научений гірким досвідом нещасливої класової політики послідних часів Центральної Ради, не повторить старих своїх помилок, не повторить також помилок тих українських правих та поміркованих кругів, котрі, сотворивши Гетьманщину, не зуміли однак найти дороги до порозуміння з лівими українськими колами, а тим самим не зуміли піднятись до загально національної ідеології і витворити того міжкласового національного цементу, без котрого будова держави нашої абсолютно неможлива» [62, с. 155].

Проте, саме пошуків такого компромісу та національної єдності не шукала й не прагла знайти Директорія та її уряд, що й спричинило масову еміграцію різних політичних сил з України. В. Липинський вказує, що новий республіканський режим практично вичавив у вигнання як праві, так і ліві політичні сили: «не тільки гетьманців, хліборобів-демократів, самостійників, але і соціялістів «занадто правих» і соціалістів «занадто лівих»» [62, с. 156]. Він наголошує на створені режимом Директорії на чолі з С. Петлюрою атмосфери, «затруєній ядом злоби, ненависті, взаємних підозрінь, інтриг, безпідставних обвинувачень, постійного цькування», в якій неможливо працювати ні міністрам правих, ані лівих кабінетів, через яку в еміграції вимушено опинилися й провідники політичних партій та усі ті, «хто не може працювати, не будучи певним, чи не прийдеться згинути завтра не з рук ворога, не за Батьківщину, а від безглуздого наклепу, якогось пройдисвіта авантюриста, з каїновим п'ятном «зради», з ім'ям «ворога народу» на собі» [62, с. 156-157]. То ж посол виразно розкритикував не лише авторитаризм директоріальної влади, а й фактично вказав, що останньою краплею кінця його лояльності до УНР з огляду на потребу служити державі стали обвинувачення та розстріл П. Болбочана.

Звільнившись з посольської посади, В. Липинський пише 8 листопада 1919 р. статтю під назвою «Дорогі друзі», що була листовним зверненням до своїх однопартійців з УДХП. У ній він прагне не лише відзвітуватися за час своєї дипломатичної служби, а й дати відповідь на питання якою має бути подальша партійна лінія хліборобів-демократів. В. Липинський нагадує своїм однодумцям, що «без попередньої - матеріяльним процессам в життю нації відповідаючої і розвиток цих процессів усвідомлюючої, але іменно духової, іменно інтелектуальної, - напруженої праці, ніяких великих, позитивних, будуючих діл в історії націй не буває» [62, с. 394].

В. Липинський згадує, що за минулий час до нього зверталися однодумці хлібороби-демократи з пропозиціями скласти новий проект партійної програми, позаяк прийнята в жовтні 1917 р. програма УДХП вже застаріла. Саме тут у його статті й відображено трансформацію розуміння В. Липинським своєї ролі й призначення в еміграції, як і головних завдань діяльності українських патріотів-державників у чужині. «Час тепер для всяких партійних програм якраз не підходящий, - пояснює він. - Цей затяжний політичний крізіс, який Україні доводиться переживати, не має в собі ніяких даних для програмової класифікації політичного життя. Політичні партії тоді тільки дають в своїх писаних програмах більше або меньше точні відповіді на біжучі політичні питання, коли вони боряться за власть в обставинах так званої парламентської боротьби. Ні власти одної на цілій нашій території, ні тим меньше умов для парламентарної боротьби за цю власть у нас тепер немає» [62, с. 395]. Тож за тих умов, додавав автор, вести організовану політичну ідею, деталізовану програму, у вир величезних стихійних сил, що буяли в Україні - немає сенсу й потреби. Натомість потрібні точно і ясно означені - і на підставах більше сталих, чим партійно-політична фразеологія, оперті - головні цілі, засадничі ідейно-політичні напрями. В. Липинський накреслює їх: за Українську Державу, чи проти Української Держави, і як за Українську Державу - то за яку, на яких фундаментах збудовану Державу.

Тож, фактично, цим В. Липинський і визначив свою подальшу місію: створити «ідейну групіровку наших політичних сил <...> не в формі партій, а в формі політичних союзів чи бльоків, обєднуючих в собі близькі по своїм матеріяльним інтересам, по потребам своєї матеріяльної продукції, а через те сталі і міцні, наші національні класи і групи» [62, с. 395]. Об'єктом же цієї боротьби, зазначає він, буде довгий час не сама влада, а головним чином її тривалість і сила - душа і земля українська. Переможцем же стане той, хто зрозуміє українську індивідуальність, хто з бажаннями української нації і української землі свою державно- творчу працю міцно зв'яже у переведенні своєї політичної ідеї, на рівні з життям угрунтує державну ідеологію - якою саме повинна бути одна суверенна Українська Держава. Тому В. Липинський, зрештою, й ставить заголовок: Гетьманство чи Республіка.

Однією з головних причин поразки Української революції та національного державотворення В. Липинський вважав відсутність концептуального бачення моделі Української Держави у рушійних, провідних політичних сил, а також «брак єдности між нашими провідниками». З огляду на це він застерігає український політикум: «І всякий повинен знати, що така сварка і брак єдности погубить нас знов, як настане наше слідуюче політичне Різдво» [35, с. 415-416].

В. Липинський не вірив, що українська демократія може сконсолідувати націю і побудувати незалежну державу. Він гостро критикував республіканських провідників УНР, їхнє аморфне бачення форми і моделі української державності, а також уявлення про те, що народ є здатним демократичними методами сприяти розбудові УкраїниС. Петлюру «величезним злочинцем», самостійники-соціалісти ^{хлібороби-демократи намагалися домогтися невизнання УНДСом Державного центру УНР та голови Директорії УНР [50, арк. 40]. У виступі від імені УПСФ перед виробленням проекту декларації УНДС Ф. Слюсаренко пропонував скласти його таким чином, щоби ідеї Союзу об'єднали українське громадянство в Україні й за кордоном, а також запропонував внести до відповідної декларації ідею організації уряду [50, арк. 19-21]. Ця пропозиція викликала різкий протест з боку представника хліборобів-демократів С. Шемета, який виступив категорично проти ініціативи організації уряду в еміграції.}.

Як наслідок таких консультацій у першій половині січня 1920 р. було утворено Кам'янецьку Національну Раду, що згодом була перейменована в Українську Національну Раду (Кам'янецька УНРада). До складу її увійшли: соціалісти-революціонери, соціалісти-федералісти, соціалісти-самостійники, хлібороби-демократи, демократи-трудовики, народні республіканці (наддніпрянські політичні сили), а також західноукраїнські УНТП і УСДП. Її голова есеф М. Корчинський вбачав у цій УНРаді майбутній парламент України [28, с. 175]. 15 березня 1920 р. за участю її представників, а також представників УПСС, УДХП, УНРП та галицької УНТП у Відні відбулися організаційні збори еміграційного УНДС, а наступного дня було сформовано комітет УНДС на чолі з М. Кревецьким. Вважаючи розумніший од своїх провідників і він не в силі вирішити того, чого вони самі вирішити не можуть», - резюмував він з цього приводу [49, арк. 43]. В. Липинський, аналізуючи також і період існування Української державності у 1918 р., встановлює дві головні ознаки слабкості становлення нації, а саме: виборність і залежність від чужих держав. Тож він доходить до думки, що оптимальною моделлю державного устрою в Україні мала б стати спадкова монархія, яка уособлюється у формі дідичного Гетьманату. Такий концепт, передусім, полягає у сфері національного політичного проводу та його консолідації. При цьому, на думку В. Липинського, провідником в життя цієї ідеологеми може бути здатною лише міцна політична організація орденського типу.

Наставав новий, достеменно інший, період в історії Європи загалом та України зокрема. Розпочався й новий етап в житті В. Липинського. Саме в цей час, навесні 1920 р він, разом з окремими провідними діячами хліборобів-демократів та кількома своїми прихильниками, створить у Відні нову організацію - Український союз хліборобів-державників (УСХД). В. Липинський не лише започаткує інший тип політичного бачення державотворчих процесів та усвідомлення їхньої взаємообумовленої тріади - особа / суспільство / нація, а й стане локомотивом для фізичного постання в еміграції інакшої течії в українському політичному практикумі - монархічного Гетьманського руху. Він оновить свою концепцію поступального консерватизму і створить новітню теорію українського націонал-консерватизму, що органічно поєднає у собі історіософські й філософські, ідеологічні й політологічні, моральні й світоглядні аспекти, проте головним стрижнем інтелектуальної спадщини В. Липинського залишатиметься питання неспинного творення сучасної української нації та здобуття й зміцнення соборної Української Держави.

липинський демократичний консерватизм партія

Список використаних джерел

1. Андрієвський В. З минулого: 1917-ий рік на Полтавщині. - Ч.І. - Берлін, 1921.

2. Андрієвський В. Микола Міхновський (Нарис суспільно- політичної біографії) // Визвольний шлях (Лондон). - 1974. - 44.

3. Андрієвський В. Микола Міхновський (Нарис суспільно- політичної біографії) // Визвольний шлях (Лондон). - 1974. -4.6.

4. Безрідний В. [Липинський В.] Другий акт і і The Political and Social Ideas of Vjaceslav Lypyns'kyj // Harvard Ukrainian Studies. - 1985. - Vol.9. - №3/4. - December.

5. Відродження. - 1918. - 4.217. - 22 (9) грудня.

6. Відродження. - 1918. - 4.218. - 24 (11) грудня.

7. Вісник Лубенського громадського комітету. - 1917. - 6 липня.

8. Вісник Полтавського губернського комітету. - 1917. - 31 жовтня.

9. Вісті Всеукраїнського з'їзду Демократів-Хліборобів (Київ). -1918.-29 квітня.

10. Визволеннє (Відень-Прага). - 1923. - №2.

11. В'ячеслав Липинський та його доба. - Кн.1. - К., 2010.

12. Гай-Нижник П. П. Братство українських класократів- монархістів, гетьманців // Енциклопедія сучасної України. - Т.З. - К.: Національна академія наук України, 2004.

13. Гай-Нижник П.П. Гетьманців-державників Союз // Енциклопедія Сучасної України. - Т.5. - К.: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2006.