Базові політичні концепти національних моделей консерватизму в Україні у 1900 - 1914 гг.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Базові політичні концепти національних моделей консерватизму в Україні у 1900 - 1914 гг.

Анотація

УДК 94(477) "1900/1914":141.7:172.15:323.13

Базові політичні концепти національних моделей консерватизму в Україні у 1900 - 1914 гг. Перша редакція статті була опублікована в "Українському історичному журналі" № 5 2017 р.

Гула Руслан Володимирович, доктор історичних наук, доцент;

Передерій Ірина Григорівна, доктор історичних наук, доцент.

Annotation

Basic concepts of national models of conservatism in Ukraine 1900 - 1914

Ruslan Hula, Doctor of Historical Sciences, Associate Professor;

Iryna Perederii, Doctor of Historical Sciences, Associate Professor.

The article summarizes the overall essence of the ideology of conservatism, as well as its national models - Russian, Polish and Ukrainian, that formed in Ukrainian region of Russia at the beginning of the 20th century. For each of those models, the fundamental principles and specific features inherent in it were identified. The authors examined their comparative analysis and the possible interrelationships.

Keywords: conservatism, nationalism, ideology.

Зміст

Зміна ідеологічних пріоритетів у другій половині 80-х рр. XX ст. викликала активізацію інтересу до вивчення історії вітчизняної та західної суспільно-політичної думки.

Радянський суспільно-політичний офіціоз визначав консерватизм виключно через стереотипи понять "реакція", "мракобісся", "ретроградство", "застій". Відмова від штампів радянського агітпропу породила зворотну реакцію - консерватизм перетворився на своєрідний модний тренд модерного мислення в умовах формування нових політичних націй на пострадянських теренах. Одночасно політичні діячі, які позиціонують себе як консерватори, трактують зміст цього поняття в широкому спектрі власних політичних уподобань, що не завжди відповідає основоположним характеристикам цієї політичної доктрини. Пересічна суспільна психологія трактує консерватизм переважно однобічно, з обов'язковою абсолютизацією догматизму та регресивних тенденцій цієї політичної ідеології.

На нашу думку, консерватизм є інтегральною категорією, що комплексно відображає суб'єктно-об'єктні зв'язки політичних течій, які виступають за актуалізацію позитивних традицій і цінностей минулого та збереження політичних і соціальних інститутів, котрі забезпечують органічний та еволюційний шлях створення, існування і розвитку держави й соціуму.

Слід зазначити, що консерватизм в Україні мав, з одного боку, нелінійний варіативний вектор розвитку, а з іншого - значною мірою функціонував у жорсткому догматичному символічному полі офіційної охоронної ідеології.

Природно, що консерватизм доводив до Абсолюту імперативність поглядів, які закладали у свідомості мас непорушність існування монархічного ладу за допомогою всебічного використання наявних політичних і релігійних інститутів, створення відповідних умов розвитку політичної, економічної й духовної його основи. Також метою офіційної ідеологічної монархічної моделі консерватизму було недопущення формування національної та соціальної самосвідомості українського народу.

При цьому, консервативна ідеологія сприйняла окремі положення класичного європейського консерватизму в його англосаксонській інтерпретації та пропонувала комплекс цінностей, які детермінували поведінку й образ освічених верств українського суспільства. Ця модель також окреслила форми соціального пристосування відповідної аксіологічної системи до традиційних соціальних, етичних, релігійних і національних норм, які домінували в адміністративно-політичних кордонах Росії та Австро- Угорщини.

Логіка розвитку історичного процесу в Україні дають підстави нам зробити висновок про формування трьох моделей консерватизму в суспільно-політичній думці початку XX ст.: російсько-монархістської на основі самодержавної ортодоксії, польської та української, які базувалися на англосаксонській моделі класичного європейського консерватизму Берк Э. Размышления о революции во Франции. - М., 1993. - С. 82..

В умовах пошуку оптимальної моделі національної злагоди та соціального балансу в сучасному українському суспільстві виникає гостра потреба в комплексному аналізі закономірностей та особливостей становлення й розвитку консервативних ідей і течій у 1900-1914 рр. з акцентом на історичні паралелі із сучасністю. Наразі політичний процес в Україні має, здебільшого, ненормативний характер, що актуалізує необхідність звернення до традиційних гуманістичних цінностей, які є константою консерватизму як політичного вчення. Крім того, використання консервативних положень у програмах сучасних політичних партій та рухів роблять це завдання надзвичайно важливим.

Проблеми історії та теорії консервативної політичної думки відображено у фундаментальних працях П. Андердауна, Р. Берда, Дж. Бєккета, Дж. Бревера, Є. Баркера, Г. Бокля, Г.Ф. О'Гормана, С. Гранбарда, Г. Гілдинга, Ф. Дрейера, Г. Диккінсона, К. Кона, Ф. Канавана, Г. Ласкі, К. Макферсона, Дж. Маккарті, Т. Махоні, Дж. Маршала, А. Мішеля, Б. Ньюмена, Р. Портера, Х. Роггера, К. Рьодера, С. Россітера, Н. О'Саллівана, Дж. Уотсона, Г. Уїра, А. Флуда, УМ. Фрімена, Дж. Хемпшір-Монка, Ф. Хірншау.

Особливості російської моделі монархічного консерватизму в його протистоянні з українським національно-визвольним і суспільно-політичним рухами початку XX ст. глибоко проаналізували у працях вітчизняні науковці В. Бабенко, Р. Вєтров, В. Воронін, О. Головіна, Ю. Половинчак, І. Самарцев, Д. Табачник, П. Шморгун, М. Щербак, А. Якуніна й інші.

Для науково-історичної думки Росії останнього часу притаманна стійка тенденція до переоцінення ролі й місця ідеології консерватизму. Сучасні російські історики В. Гросул, Ю. Кір'янов, Д. Коцюбинський, С. Лєбєдєв, А. Мінаков, О. Міллер, І. Омельянчук, О. Репніков, С. Санькова, С. Степанов, В. Шелохаєв, М. Чернавський та інші в аналізі подій ХХ ст. багато уваги приділяють питанням розкриття сутності й природи російського консерватизму.

Значну увагу в історіографії приділено й польській консервативній думці та суспільно-політичній течії. Докладно її вивчали польські дослідники В. Фельдман, Я. Бартизель, Б. Шляхта, Д. Шпопер, Р. Людвіковський, М. Яскульський, М. Круль, А. Велемський, Ш. Рудницький, російські - A. Погодін, М. Булахтін, Т. Павельєва, а також принагідно в різних контекстах й українські - Л. Зашкільняк, Н. Черкаська та інші.

Історію становлення й подальшої еволюції українського консерватизму від його перших проявів у практичній політиці українських гетьманів ХУП-ХУПІ ст., у часи його кристалізування як політичної течії та ідеології у першій третині ХХ ст. і аж до сьогодення вивчали такі науковці, як І. Лисяк-Рудницький, Я. Пеленський, В. Босий, О. Оглоблин, О. Голобуцький, К. Галушко, Ю. Терещенко, Ю. Шаповал, С. Гелей, П. Гай-Нижник, Д. Колесник, B. Яблонський, Я. Верменич, Н. Козак, Ф. Кирилюк, В. Кулик, С. Кульчицький, Д. Левчук, Я. Пизюр, М. Попович, В. Потульницький, М. Швагуляк, О. Шморгун, М. Шлемкевич, Н. Пазюра, І. Передерій та інші.

Російсько-монархістська модель консерватизму, на наш погляд, може бути визначена як сукупність "еталонних" догматизованих поглядів, знань, відчуттів та емоцій, сформованих на обґрунтуванні політико-правової доктрини функціонування самодержавної влади та її безумовної сакралізації й глорифікації.

До базових принципів функціонування й розвитку російсько-монархістської моделі слід віднести:

1. Сакралізацію монархічного ладу та глорифікацію особи імператора - помазаника Божого. Визначальним принципом російського монархічного консерватизму на відміну від західної консервативної політичної моделі був панівний релігійний складник сакралізації самодержавної влади Победоносцев К.П. Московский сборник. - М., 1901. - С. 15.: "Бог, за образом Свого небесного єдиноначальства, влаштував на землі царя; за образом Свого вседержительства - царя самодержавного; за образом Свого царства неминущого, що існував від віку й до віку, - царя спадкового" Филарет, Митрополит Московский. Христианское учение о царской власти и обязанностях верноподданных. - М., 1906. - С. 14-15..

2. Ідеалізацію російського народу з наділенням його месіанською історичною роллю. Російські консерватори зазвичай розглядали народ у метафізичному зв'язку з державою, автоматично об'єднували народ і монархію. Це породжувало ідеалістичні ірраціонально-фантастичні проекти "єдиного руського народу", "народу-богоносця", месіанської ролі самодержавної Росії для всього людства Гула Р.В. Російський месіанізм та Україна - від монархізму до "Русского мира" // Проблеми політичної історії України. - Д., 2012. - Вип.7. - С. 191-200., міфічні уявлення про "любов народу до монарха", що не мали нічого спільного з об'єктивною реальністю Див. наприклад: Репников, А.В. Консервативные представления о переустройстве России (конец XIX начало XX веков): монография. - М., 2006. - С. 190..

3. Ортодоксальне заперечення соціалістичних ідеалів. Консерватори заперечували навіть гіпотетичну можливість соціалістичної альтернативи, як форми подолання системних політико-економічних, соціальних, релігійних і національних протиріч: "Увесь смисл і вся сила консервативних партій полягає в тому, що ці партії не допускають безмежних,... руйнівних, революційних змін у державі" Вл. Д. Будущность русских консервативных партий I // Киевлянин. - № 323. - 22.11.1906. - С. 1.. Консерватори, здебільшого, позиціонували себе як послідовні та ортодоксальні противники соціалізму Репников А.В. Социальная проблематика в работах русских консерваторов начала ХХ века // Призвание историка. Проблемы духовной и политической жизни России. - М., 2001. - С. 202-220; Его же. Русский консерватизм: Константин Леонтьев [Електронний ресурс]// Перспективы. - Режим доступу: http://www.perspektivy.info/ history/russkij_konservatizm_konstantin_leontjev_2007-09-21.htm..

4. Внутрішньоімперський державний націоналізм. Більшість російських консерваторів стояли на позиціях державного націоналізму Санькова С.М. Российская монархия в представлении идеологов государственного национализма // Власть. - 2009. - № 2. - С. 102.. Акцентування на переважанні культурно-духовних цінностей російського народу об'єктивно наповнювало консервативну модель націоналістичним змістом Бердяев Н.А. Духовный кризис интеллигенции. Статьи по общественной и религиозной философии (1907-9 г.). - СПб., 1910. - С. 87.. Пріоритетним напрямом визначено "боротьбу з інородницьким засиллям" (у першу чергу, з єврейським) Гула РВ. Антисемітизм як складова частина державного патріотизму монархічної ідеології та його прояви у роки першої російської революції 1905-1907 рр. (на сторінках монархічної преси) // Наукові записки Національного університету "Острозька академія": Історичні науки. - Острог, 2013. - Вип. 20. - С. 142-146; Його ж. Історичний, географічний та етнічний аспекти єврейського питання в Російської імперії в редакторської політиці газети "Киевлянин" у 1900-1914 рр. // Гілея. - К.: ВІР УАН, 2013. - Випуск 77 (№ 10). - С. 92-93. адміністративно-розпорядчими, соціально- культурними й економічними методами. Одночасно слід зауважити, що консерватори вкрай негативно ставилися до єврейських погромів. Загалом ставлення консерваторів до національного питання було досить суперечливим, лише щодо євреїв та збереження слов'янського ядра імперії у вигляді "триєдиного руського народу" їхня позиція була відносно одностайною Патриотизм и национализм как факторы российской истории (конец XVIII - 1991 г.). Коллективная монография. - М., 2016. - С. 285.. ідеологія консерватизм модель україна

5. Консервативний історизм. Ефективним інструментом формування консервативної свідомості суспільства вважалася сакралізована вітчизняна історія, що розглядалася консерваторами як одна з провідних фундаментальних підвалин національної самосвідомості. Офіційна російська історіографія активно використовувала методи ідеалізації та міфологізації прикладів минулого з метою усталення в суспільній свідомості Російської імперії ідей консервативного націоналізму Див. наприклад: Иловайский Д.И. Новая история: (Сред. курс). - М., 1887. - 371 с..

6. Відносний плюралізм поглядів у межах єдиної консервативної ідеології. Монархічний консерватизм не являв собою єдиної монолітної течії. На початку XX ст. в консервативної думці Росії панували два основні напрями: реакційний та консервативно-прогресистський. Для перших було характерним несприйняття всього, що пов'язано із західною демократією. Також реакціонери заперечували саму ідею прогресу в суспільному житті. Консерватори-прогресисти трактували прогрес як необхідну умову розвитку. Вони вважали, що влада в Росії належить не царю, а бюрократії, тому для нейтралізації її негативного впливу слід ввести широке земське самоуправління. Серед консерваторів-прогресистів слід виокремити ще один напрям: ліберальний консерватизм, який пропагував створення в Росії вузькостанових представницьких органів і поетапне перетворення Росії на конституційну монархію Дорошенко А.А. Правые в Государственной думе Российской империи. - Самара, 2004. - С. 30..

У трактуванні низки принципових питань (національних, релігійних, аграрних) окремі ідеологи консерватизму не доходили згоди й перебували між собою у стані системного антагонізму Твардовская В.А. Аграрный вопрос в консервативной мысли России в 80-е годы XIX века // Экономическая история России XIX-XX в.: современный взгляд. - М., 2000. - С. 509-523; Rogger H. Was There a Russian Fascism? The Union of The Russia People // Journal of Modern History. - 1964. - № 36 (December). - P. 398-415..

До особливостей розвитку та функціонування цієї моделі консерватизму, на нашу думку, слід віднести такі:

1. Монархічна консервативна ідеологія не була абсолютно тотожна охоронній ідеології. На відміну від ортодоксальних "захисників престолу", консерватори робили спроби (зазвичай, невдалі) "м'якої" модернізації самодержавної влади у вигляді навіть протиприродного синтезу монархічних і окремих соціалістичних ідей Репников А.В. Метаморфозы русского консерватизма: от С.С. Уварова до Никиты Михалкова (Русский консерватизм: проблемы, подходы, мнения. "Круглый стол") // Отечественная история. - 2001. - № 3. - С. 105-109.. Консерватори загалом лояльно ставилися до введення до політичної системи імперії парламентських інститутів, уважаючи їх елементом зміцнення зв'язку монарха з народом.

Незважаючи на досить негативне ставлення до лібералізму як політичної моделі, консерватори чітко визначали в ньому гуманістичний складник: "Справжній лібералізм не має й не може мати нічого спільного ні з утопічними фантазіями хворих умів, ні з вандалізмом анархічних елементів - могильних хробаків суспільства та державного життя" Вл. Д. Будущность русских консервативных партий I // Киевлянин. - № 323. - 22.11.1906. - С. 1.. Тому ідеальним рішенням у розв'язанні політичних проблем консерватори вважали "солідарність здорового, здатного творити, лібералізму з консерватизмом, який стоїть на сторожі проти політичного вандалізму" Вл. Д. Будущность русских консервативных партий II // Киевлянин. - № 324. - 24.11.1906. - С. 2.. Тобто російські консерватори пропонували, по суті, оптимальну схему синтезу апологетики консервативної традиції та абсолютизації ролі особистості, притаманної лібералізму.

2. Диктат домінування в суспільній свідомості постулатів монархічної охоронної ідеології сформував досить широке коло її адептів серед усіх верств населення українських губерній Російської імперії ЦДІАУК. Ф. 275, оп. 1 спр. 2534. - Арк.25, 89-93; Омельянчук І.В. Чорносотенні союзи і організації в Києві // Віче. -1997 - № 10. - С. 142..

3. Негативна динаміка зростання застійних тенденцій у російському консерватизмі на рівні органів державного управління. У державній практиці встановилося переважання примітивного шаблонного консерватизму, а суспільство "втратило значною мірою притаманні йому самому консервативні інстинкти" Вл. Д. Будущность русских консервативных партий I // Киевлянин. - № 323. - 22.11.1906. - С. 2..

4. Існування жорстко політизованого соціокультурного ціннісного розколу в суспільстві Російської держави та асинхронного характеру розвитку капіталістичних відносин в її економіці, що акумулювалися в дихотомії між ліберально-демократичними реформами й авторитарними, військово-поліцейськими методами їхнього впровадження Гула Р.В., Гула В.Д. Агония Левиафана. Пассионарии и юродивые. - К., 2016. - С. 88; Меньшиков М.О. Национальная империя. - М., 2004. - С. 211.. Саме це, на нашу думку, сприяло формуванню ліберально-консервативних і соціалістичних поглядів у середовищі освіченого сегменту українського суспільства.

5. Подвійне ставлення консерваторів до ідей модернізованого панславізму - неославізму - від побудови ідеалістичних проектів "слов'янського братерства" у вигляді Всеслов'янської імперії на чолі з Росією або слов'янської конфедерації як форми інституціонально-світоглядного протиставлення пангерманізму та пантюркізму до принципового несприйняття ідеї об'єднання слов'ян Слинько А.А. Реконструкция будущего: русский классический консерватизм о геополитике // Консерватизм в России и в мире: прошлое и настоящее. Выпуск 1. - Воронеж, 2001. - С. 21-25..

Зазначимо, що характерною рисою неославізму в консервативній моделі була його свідома соціокультурна автаркія. В середовищі консерваторів були поширені конспірологічні тези "світового заколоту" проти російського самодержавства з боку демонізованого західного світу Киреевский И. О характере просвещения Европы и его отношении к просвещению России // Ранние славянофилы. А.С. Хомяков, И.В. Киреевский, К.С. и А.С. Аксаковы. - М., 1910. - С. 6, 43..

6. Відсутність традицій демократії та лібералізму в суспільно-політичній практиці Російської імперії. Це викликало, з одного боку, появу в різних соціальних станах і верствах ескалації екстремістських теоретичних концепцій і терористичних суспільно-політичних практик, з іншого - призводило до догматичної консервації монархічного традиціоналізму: "Конституційного берега, до якого, здавалося, ми пливли, ніхто ще не бачить, навіть на віддалі, а загрози визвольного виру такі очевидні, що їх починають бачити навіть "переконані" прихильники конституції" Вл. Д. Будущность русских консервативных партий II // Киевлянин. - № 324. - 23.11.1906. - С. 2., - зазначало монархічне видання "Киевлянин".

7. Російська монархічна консервативна традиція вилучала нігілістичний складник, результатом чого стало активне посилення, як негативних (тоталітарних), так і конструктивних структурних елементів державності (його духовно-моральна, історична основа) та нації (національна єдність). За такої умови, консервативна модель одночасно обмежувала коло маневру, в якому міг би діяти вільний індивід і де соціальні технології превалювали б над суто політичними.

8. Капіталізація виробничих і докорінна трансформація суспільних відносин загалом ніяк не вкладалися в систему консервативних постулатів. Представники російського консерватизму намагалися розв'язати системні бінарні протиріччя в суперечливому ставленні до проблеми співвідношення понять прогресу, модернізації та традиціоналізму. Запозичення передових індустріальних технологій трактувалося ними як системна загроза "споконвічним" цінностям. Прогрес визначався для суспільства як форма впровадження ліберальних цінностей. Модернізація асоціювалася з динамічною капіталізацією суспільно-економічних відносин Репников А.В. Размышления о консерватизме // Свободная мысль. - № 11/12. - 2012. - С. 103-116; Меньшиков М.О. Национальная империя. - М., 2004. - С. 211..

Отже, неоднорідність поглядів, з одного боку, і жорстке догматичне обмеження їх, з іншого, - не дозволили консерваторам створити цілісну соціальну програму, яка відповідала б викликам часу Більш детально: Репников А.В. Консервативные представления о переустройстве России (конец XIX - начало XX веков): Монография. - М., 2006. - 424 с..

На формування української моделі консерватизму значний вплив мав комплекс теоретичних поглядів і суспільно-політичних практик польської консервативної думки. Польська модель зародилася ще в першій половині ХІХ ст. у Царстві Польському, що на той час було частиною Російської імперії, та в губерніях так званого Західного краю, до якого належали й три українські - Київська, Волинська та Подільська (за термінологією російських консерваторів, ці губернії належали до Південно-Західного краю - Р.Г., І.П.).

Польська консервативна модель, на наш погляд, може бути визначена як система ідейно-політичних, ідеологічних і культурних течій польського соціуму на теренах провідних країн-імперій, які розділили Річ Посполиту у ХVШ ст., що спиралася на ідею традиції та спадкоємності в соціальному й культурному житті, їх збереження та адаптацію до внутрішньополітичних реалій в умовах існування польського етносу в кордонах адміністративно-політичного устрою цих імперій.

До базових принципів польської консервативної моделі, на наше переконання, слід віднести:

1. Нелінійний принцип розвитку, модифікації та трансформації моделі консерватизму. Ця модель пройшла від 1830-их рр. (часу після придушення Листопадового повстання) до початку ХХ ст. шлях карколомного еволюційного розвитку - від орієнтації на звільнення з-під імперського гніту та відродження "історичної Речі Посполитої" до кардинальної зміни пріоритетів, спрямованих на пошук шляхів перетворення польського шляхетства на повноправну частину панівної еліти Росії.

2. Політичний конформізм. Польські консерватори, починаючи з другої половини ХІХ ст., виступали з численними публікаціями засудження польського національно-визвольного руху, закликали до співробітництва з урядом Австро-Угорщини, міцного зв'язку з католицькою церквою. В Російській імперії польські консерватори своєю провідною метою вважали входження до кола панівної імперської еліти.

3. Інтегративний консервативний націоналізм. Увесь польський консерватизм зароджувався, за влучним висловом Д. Шпопера, як "консерватизм, у якого не було держави" Польский консерватизм - это консерватизм, у которого не было государства. Интервью Дариуша Шпопера на сайте консервативной политической мысли "Русская идея" / [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://politconservatism.ru/interview/ polskij-konservatizm-eto-konservatizm-u-kotorogo-ne-bylo-gosudarstva. - Назва з екрана. - Останній перегляд 10 квітня 2017 р.. Саме цей факт втрати поляками незалежного політичного існування внаслідок трьох поділів Польщі, здійснених православною Росією, протестантською Пруссією та католицькою Австрією, а також спроба реформувати Річ Посполиту, що була однією з найбільших за територією імперій Європи у ХУІ-ХУІІІ ст., у бік конституційної монархії, визначили самобутнє національне обличчя польського консерватизму Шляхта Б. Польская консервативная мысль в новое и новейшее время // Ars Administrandi - Пермь, 2013. - Вып. 2. - С. 19 / [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://cyberleninka.ru/article/n/polskaya-konservativnaya-mysl-v-novoe-i-noveyshee- vremya - Назва з екрана. - Останній перегляд 10 квітня 2017 р.. Лоялісти-консерватори, як краківські, так і варшавські, не ставили на перший план досягнення повної незалежності Польщі й поляків, а виступали насамперед за збереження і розвиток польської нації Зашкільняк Л. До ґенези українсько-польського конфлікту у ХХ столітті // Укра- їна-Польща: історична спадщина і суспільна свідомість, 2010-2011, вип. 3-4. - С. 31 / [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.inst-ukr.lviv.ua/files/ukr-pol_3-4/005-zashkilniak.pdf - Назва з екрана. - Останній перегляд 9 травня 2017 р., власної ідентичності. Їхній ідеал полягав у "можливості брати участь у світовій цивілізації й розвивати власну культуру" Погодин А. Главные течения польской политической мысли (1863-1907). - Санкт-Петербург, 1907. - С. 386-394.. Отже, польський консерватизм завжди захищав те, "що залишилося польським", "захищав рідну культуру" Шляхта Б. Польская консервативная мысль в новое и новейшее время. - С. 23., а також прагнув нарощувати "органічну силу" польського суспільства завдяки розвитку підприємництва та економіки, науки й освіти Миллер А. Историческая память в Польше....

4. Практицизм. Протягом майже всього ХІХ ст. він був сконцентрований переважно на практичних питаннях, а не на ідеях. Власне, саме практичні питання й визначали пріоритетні ідеї.

5. Претензійний політичний і культурний патерналізм щодо українського народу. Краківські консерватори загалом доброзичливо ставилися до українців Галичини, погоджувалися навіть певною мірою "ущільнитися" у владному істеблішменті провінції, зберігаючи водночас провідні важелі за польською аристократією і шляхтою, вважаючи, що українці, позбавлені власної соціально-політичної еліти, ще "не дозріли" до вирішальної участі в політичних справах Feldman W. Stronnictwa i programy polityczne w Galicyi 1846-1906. - Krakow, 1907. - T. 1. - S. 176-208.. Посідаючи щодо українців патерналістські позиції, вони робили кроки у сприянні їхньому культурному піднесенню, прагнучи водночас зробити українців своїми політичними союзниками. Це виявилося, зокрема, під час реалізації вже згадуваної політики "Нової ери", яка передбачала створення у краї певних умов для підготовки українських освічених кадрів, розвитку наукового й мистецького життя, допущення українців до участі в управлінні краємловина ХІХ ст.) // Lwow. Miasto, spoleczenstwo, kultura / Pod red. H.W. Zalinskiego i K. Karolczaka. - Krakow, 1998. - T. 2..

6. Римо-католицький спіритуалізм. В концепції польських консерваторів РКЦ виконувала багатоаспектну функцію. По-перше, католицтво було світоглядною константою традиціоналізму в діяльності консерваторів По-друге, було досягнуто своєрідної національної консервації католицтва в рамках польсько-литовського етносу, що практично забезпечувало його свідому національну автаркію від православного населення Росії. По-третє, боротьба консерваторів проти адміністративних обмежень католицизму позиціонувала їх як захисників традиційних релігійних цінностей від репресивних дій щодо Католицької Церкви в Царстві Польському і Росії після придушення польського повстання 1863 р. Бовуа Д. Гордиев узел Российской империи. С. 783-809.. По-четверте, католицька церква за Австро- Угорської імперії проводила політику відвертого жорсткого прозелітизму щодо русинів. Газета "Діло" так описує цей процес: "Щорічно покидає наш рідний обряд у Львові близько 400 осіб. Сьогодні на 40000 греко-католицького (українського) населення - це майже цілий річний природний приріст.... Перехід... не є добровільним і природним впливом "вищої" польської культури, а... тільки впливом звичайного його примусу з боку львівського магістрату та польських службовців" Львівські гакатисти // Діло. - 1914, 6(20) лютого. - Ч. 50. - С. 1..

До особливостей розвитку та функціонування цієї моделі консерватизму, на нашу думку, слід віднести такі:

1. Варіативність антиросійської спрямованості.

На початку свого існування (протягом доби так званої "паскевичевої ночі" Період між двома польськими повстаннями, з 1832 до 1856 рр., протягом якого пост намісника Царства Польського посідав Іван Паскевич, позначено втіленням політики жандармського терору та русифікації.*) польський консерватизм на теренах Російської імперії мав виразно антиросійський характер. Однак з кінця 1850-их рр. значна частина підросійських консерваторів Царства Польського й Західного краю взяли курс на співпрацю з російською владою. Прикладом цього є здійснені тоді реформи управління в Царстві Польському аристократа О. Вельопольського - лідера консерваторів, який очолював комісію духовних справ і народної освіти, а також комісію юстиції. Польський історик Д. Шпопер уважає їх своєрідним "прообразом" Великих реформ у Росії 1860-1870-их рр., адже здійснювалися вони О. Вельопольським не самостійно, а за згодою імператора Олександра ІІ і вписувалися в його загальний реформаторський курс Щпопер Д. Политические инициативы польской шляхты в западных губерниях Российской империи накануне восстания 1863 г. // Отечественная история. - М., 2006. - № 8. - С. 90-103..

2. Розвиток у системі соціально-політичного детермінізму. Після Січневого повстання 1863 р. на території губерній Царства Польського (Привісленського краю) політичний рух консерваторів тимчасово завмирає, натомість він розвивається в Австро-Угорщині - на території Галичини, як західної, так і східної. На території східної Галичини він проявляється саме в політичних формах - рух так званих подоляків - польської шляхти Поділля (звідки й назва), великих землевласників, які за будь-яку ціну прагнули збереження існуючого політичного устрою та власних станових привілеїв.

Як інтелектуальна течія, польський консерватизм продовжує свій розвиток у Кракові, де в 1860-их рр. виникає співтовариство "Станчик" Станчик (пол. Stanczyk - блазень) - придворний блазень великих князів литовських і королів польських Олександра Ягеллончика, Сигізмунда I Старого і Сигіз- мунда II Августа. Став відомим за свої гострі жарти, в тому числі висміював політичні рішення своїх повелителів. У польській літературі другої половини XIX - початку XX ст. Станчик був представлений як єдиний при дворі польських королів, хто хвилювався про майбутнє польської держави.* на чолі з такими представниками шляхетської аристократії та польської інтелектуальної еліти, як історик і публіцист Ю. Шуйський, історик літератури й літературний критик, публіцист С. Тарновський, історик і політичний діяч М. Бобжинський. Політична група заснувала й пресовий орган - журнал "Czas", через який транслювала свої ідеї. Саме ідеологічна доктрина краківських консерваторів, на слушну думку польського дослідника Я. Бартизеля, була найбільш інтелектуальною у польському консерватизмі того часу Bartyzel J. Konserwatyzm bez kompromisu. Studium z dziejow zachowawczej mysli politycznej w Polsce w XX wieku. - Torun, 2002. - S. 12..

3. Діалектичний зв'язок з розвитком західноєвропейської консервативної політичної думки та постулатами російської монархічної моделі. Підросійська польська консервативна модель формувалася паралельно з консервативними ідеями в Галичині, що перебувала у складі Австрійської (з 1867 р. - Австро-Угорської) імперії, насамперед, у Кракові, який став своєрідним центром польської інтелектуальної консервативної думки. Це було пов'язано з тим, що Галичина - це "наскрізь насичений історією" регіон Польщі, з "надзвичайно сильною шляхетською традицією" Миллер А. Историческая память в Польше [Электронный ресурс]. - Режим доступу: http://arzamas.academy/materials/1336. - Назва з екрана. - Останній перегляд 17 червня 2017 р..

Певний час обидві польські моделі консерватизму розвивались у нерозривному зв'язку. Одночасно ідеї російського консерватизму об'єктивно впливали на політичні програми польських партій і коригували їхню діяльність у системі обмеженого російського парламентаризму початку ХХ ст.

4. Готовність до політичного компромісу заради збереження власних елітарних позицій у системі державного управління. Саме станчики відіграли важливу роль під час оформлення компромісу з австрійськими Габсбургами, який надавав польським заможнім верствам (зокрема, шляхетству) командні позиції у Галичині в обмін на підтримку Габсбурзької монархії. Крім того, Ю. Шуйський був одним з творців реакційної політичної програми "потрійної лояльності", що проголошувала союз польських вищих станів з царською Росією.

Станчики сформулювали концепцію "органічної праці", згідно з якою найефективнішим способом захисту національних інтересів поляків уважалася діяльність, спрямована на підвищення економічного й культурного рівнів життя суспільства і його здатності до самоорганізації. Крім того, вони дотримувалися постулату про те, що управляти суспільством повинна так звана "історична верства" (політична еліта, яка мала досвід державного управління). Теоретично вона не ототожнювалась із шляхтою, була радше духовною категорією, носієм зв'язку між історичною традицією та сучасним політичним інтелектом, але фактично консерватори відстоювали насамперед інтереси саме шляхетської верстви Булахтін М. Краківські консерватори і проекти реформ у Галичині на початку ХХ ст. // Наукові зошити історичного факультету Львівського університету. Збірник

наукових праць. - Львів, 2006. - Вип. 8. - Частина І. - С. 157..

Ідеї станчиків неабияк вплинули на розвиток консерватизму в Царстві Польському й у західних губерніях Російської імперії. Для польської та сполонізованої шляхти українського Правобережжя (колишніх "східних кресів" Речі Посполитої) був притаманний феномен подвійної історичної свідомості, що виявлявся, з одного боку, в усвідомленні нею нерозривних зв'язків з історією краю, де впродовж віків мешкали предки ("мала батьківщина"), а з іншого - у відчутті невід'ємної приналежності до "польської політичної нації". Цей феномен на межі ХІХ-ХХ ст. втілився у так званій крайовій ідеології Передерій І.Г. В'ячеслав Липинський: етнічний поляк, політичний українець: монографія. - Полтава, 2012. - С. 86., а під час революції 1905-1907 рр. - в ідеологічній боротьбі консерваторів з ендеками за пріоритет крайових політичних інтересів над національними у розв'язанні польського питання Черкаська Н. Польська шляхта на Правобережній Україні початку ХХ ст.: національна ідея чи крайова ідеологія? // Український археографічний щорічник. - К., 2007. - № 12. - С. 194.. Польські консерватори намагалися використати навіть ефемерні права парламентського впливу в самодержавній Росії. Шляхетська верства польського етнічного елементу активно долучалася до російської політичної системи, створеної після 1905 р., увійшовши до складу Державної Думи, а також співпрацюючи з П. Столипіним.

5. Заперечення ідей панславізму. Польські консерватори Галичини категорично не хотіли й чути про будь- яке "слов'янське братерство". Ще в 1867 р. Ф. Земялковський, лідер консервативної частини галицьких поляків, відмовляючись від великої слов'янської солідарності, писав у відкритому листі: "Ми - поляки... Польський народ не знає назви "слов'яни". Як історія, так і сучасники знають нас тільки під ім'ям поляків... Ми маємо твердо триматися цього дорогого нам імені з винятковістю ревної любові та не повинні ні на хвилину зрікатися нашої приналежності до польського народу через гонитву за ілюзіями" Цит. за: Левин И.О. К истории вопроса о выделении Галиции // Русская мысль. - 1917, февраль. - Кн.2. - С. 8..

6. Диференціація соціальної бази. Основною соціальною базою польського консерватизму було дворянство, багаті поміщики. Польська шляхта становила 20 % від усього польського населення та посідала визначне місце в російському елітарному соціальному сегменті. Слід зауважити, що консервативні ідеї підтримували також і декілька сотень тисяч польських селян, які походили з декласованої шляхти Бовуа Д. Гордиев узел Российской империи: Власть, шляхта и народ на Правобережной Украине (1793-1914). - М., 2011. - С. 877..

7. Загалом негативне ставлення до українського соціалістичного та національно-визвольного руху. Консерватори вели боротьбу проти соціалістичних ідей, робітничого й селянського руху, національного руху українців з метою збереження польського впливу у відповідних регіонах. Щоправда, на межі ХІХ-ХХ ст. у ставленні польських консерваторів до "українського питання" відчувалося помітне "пом'якшення". Так, їхній друкований орган у Росії - тижневик "Край", редагований Е. Пільцем, - у 1880-их рр. багато і з симпатією писав про галицьких русинів, друкував матеріали "добре знаного публіциста й ученого Івана Франка", підтримував вимогу рівноправності поляків та українців у Галичині, намагався переконати краківських консерваторів піти на суттєві поступки українцям Див. докладно: Kmiecik Z. "Kraj" za czasow redaktorstwa Erazma Piltza / Z. Kmie- cik. - Warszawa, 1969. - S. 258-268.. Однак ці поступки мали на меті насамперед задоволення польського національного інтересу.

Результатом "зближення" польського й українського політикуму Галичини (за участю провідників українства Наддніпрянщини - громадівців О. Кониського, В. Антоновича) стало запровадження угоди "Нової ери" (1890-1894 рр.), щодо якої чимало українців мали серйозні застереження. 1892 р. львівський громадський діяч О. Петрушевич зазначав, що "вся безглуздість наших польських політиків... у союзі з новоствореною "Руссю-Україною" відновить давню Польщу od morza do morza...", проте "самостійний народ" Русі-України навіть у союзі з Польщею od morza do morza є... нездійсненною мрією" Петрушевич А.С. Новый, "самостийный" русский народ. - Львов, 1892. - С. 2.. В боротьбі з українським національним рухом польські консерватори й націоналісти прагматично вступали в тактичний союз із москвофілами Ярий Н. Москвофильская утопия и объективная действительность й // Украинская жизнь. - 1916, февраль. - № 2. - С. 74..

Отже, через півстоліття після Січневого повстання, польські консерватори прагнули того, щоб у межах держав, які розділили Річ Посполиту, насамперед у Росії та Австро- Угорщині, польська шляхта посіла вагомі політичні позиції, щоб вона проникла у владу й могла брати повноцінну участь в управлінні цими державами Польский консерватизм - это консерватизм, у которого не было государства.. Принаймні в межах Східної Галичини, що перебувала у складі Австро-Угорщини, ідеї польських консерваторів були зреалізовані. "Понад три мільйони поляків у Галичині домоглися виняткового становища в країні, якою з недавніх пір почали повністю управляти", - заявляв віце-президент нижньої палати австрійського парламенту Е. Пернерштофер Цит. за: Зачем нужно победить Россию / Пустощі східноєвропейської Кліо. - Режим доступа: https://www.facebook.com/clio.eu/posts/997723240341065.. Також слід зазначити й відповідний регіональний вплив польської шляхти на теренах Західного краю Росії та збільшення відсотку польської шляхти в соціально-класовій підструктурі структури російського суспільства Булатов Ю. Польский эксперимент династии Романовых [Електронний ресурс]// Международная жизнь. - 2015. - № 10. - С. 158-178. - Режим доступу: https://interaffairs.ru/j author/material/1395..

Український консерватизм як ідейна та інтелектуальна течія на початку ХХ ст. лише зароджувався. На сьогодні майже загальноприйнятою є думка дослідників про те, що його появі передував тривалий період так званих ранніх консервативних практик або старого українського консерватизму (від доби Хмельниччини до кінця ХІХ ст.), тісно пов'язаних з державотворчими потугами українців (найбільш яскравими проявами яких була діяльність гетьманів Б. Хмельницького та І. Мазепи, дворянський автономістський рух другої половини ХУІІІ - початку ХІХ ст.) Пазюра Н. Антикварна програма козацько-гетьманських старожитностей на сторінках "Киевской старины" (до проблеми формування старого українського консерватизму) [Електронний ресурс]// Історіографічні дослідження в Україні. - 2016. - Вип. 26. - C. 34. - Режим доступу: http://shron.chtyvo.org.ua/Paziura_Natalka/ Antykvarna_prohrama_kozatsko-hetmanskykh_starozhytnostei_na_ storinkakh_Kyevskoi_ staryn_do_problemy_f.pdf..

Його остаточне оформлення в потужний політичний напрям і викристалізування стрункої теоретико-ідеологічної основи відбудеться лише в пореволюційний період, після та під впливом поразки українських національно- визвольних змагань 1917-1921 рр. Однак можемо впевнено стверджувати про виокремлення в українському національному русі підросійської України протягом останнього десятиліття перед початком цих змагань виразного консервативного паростка у вигляді спроби організаційно оформити політичну групу українців-латинників (українців польської культури), фундатором та ідейним натхненником (а, отже, й теоретиком) якої був етнічний поляк, але українець за переконаннями В. Липинський Див. докладно: Передерій І. Українці-латинники як паросток консервативної течії у загальному українському національному русі початку ХХ століття [Електронний ресурс]// Історична пам'ять. - 2015. - Вип. 33. - С. 33-47. - Режим доступу: http:// dspace.pnpu.edu.ua/handle/123456789/4396.. Саме цей паросток слід вважати найпомітнішим проявом нового українського консерватизму в дореволюційний час.

Попередні його прояви в політичній практиці українства можемо розгледіти вже на зламі ХІХ-ХХ ст. Вони знайшли відображення в програмах деяких українських партій Галичини, зокрема таких, як Руська народна партія (москвофільського напряму з орієнтацію на космополітичний, по суті, антиукраїнський консерватизм), Національно- демократична партія (деякі її кола заступали помірковані консервативні ідеї) Козак Н. Український консерватизм у ХХ столітті [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.national.org.ua/library/konservatyzm.html., Католицький Руський Народний Союз, перейменований 1911 р. у Християнсько-суспільну партію.

На початку Першої світової війни український консерватизм на поміркованих засадах виразно виявив себе в діяльності та програмних документах Союзу визволення України, що постав, як відомо, не без ідейного впливу й участі у низці підготовчих заходів 1911-1914 рр. визнаного згодом провідного теоретика традиційного українського консерватизму В. Липинського Див. докладно: Осташко Т. Меморіал В'ячеслава Липинського до Українського інформаційного комітету // Проблеми історії України ХІХ - початку ХХ ст. - К., 2002. - № 5. - С. 82-92.; Передерій І.Г. В'ячеслав Липинський: етнічний поляк, політичний українець. - С. 148-175..

На нашу думку, українську модель консерватизму можна визначити, як специфічну політичну й ідеологічну теорію, побудовану на ідеях державного досвіду козацько-гетьманських часів, збереження національних традицій, мови, культури, освіти, високої етичної культури хліборобської спільноти та історичного державотворчого потенціалу національної еліти з кінцевою метою створення незалежної національної держави на основі політичної консолідації всіх соціальних верств українського суспільства.

До основних принципів, на яких ґрунтувалася ця модель, слід віднести, насамперед, такі:

1. Історична та просторова поліваріантність. Новий український консерватизм не являв собою монолітної течії ні в до-, ні в пореволюційний час. Так, сучасні дослідники виділяють у ньому протягом 1900-1930 рр. три напрями - поміркований, традиційний і радикальний Козак Н. Український консерватизм у ХХ столітті.... Останній почав формуватися лише в ході Української революції 19171921 рр. та після неї в еміграційних осередках українства (військові об'єднання Вільного Козацтва та Українського Національного Козачого Товариства). Два перші виявлялися вже в дореволюційний час. Однак у підросійській Україні консерватизм був тоді представлений лише традиційним його напрямом, який і презентувала політична група українців-латинників на чолі з В. Липинським ^1,2. Тому подальша характеристика концептуальних засад української консервативної моделі стосуватиметься переважно саме її.

2. Принцип державної незалежності. Для українських консерваторів найвищою метою було створення незалежної української держави. Саме орієнтація на безумовну державну незалежність, а не на автономію у складі демократизованої Росії чи Австро-Угорщини (як того бажала більшість провідників українського національного руху початку ХХ ст.), відчутно вирізняла представників консервативного крила від початку його формування.

Цей принцип є виразно характерним і для ранніх консервативних проявів українства XVII-XVIII ст. де він виявляється як набір постулатів політичної практики. Це - прагнення до встановлення абсолютної спадкової гетьманської влади, аспірація до об'єднання українських земель під єдиним керівництвом, побудова ієрархічного суспільства, керувати яким гетьману допомагала б провідна верства - аристократія, намагання зберегти національні традиції, освіту, культуру тощо. Найбільш яскравими втілювачами практик раннього українського консерватизму Дослідник І. Гирич виокремлює й інших наддніпрянських консерваторів, яких характеризує переважно як "демократичні консерватори". До них відносить С. Єфремо- ва, О. Лотоцького, В. Доманицького, В. Прокоповича, В. Дурдуківського, Ф. Матушев- ського, Є. Чикаленка (див.: Гирич І. Політична публіцистика Вячеслава Липинського (1908-1917) // У кн.: В'ячеслав Липинський. Повне зібрання творів, архів, студії. - Т. 1.: Суспільно-політичні твори (1908-1917). - К., 2015. - С. 18-27, 43). Дослідниця Олена Семеняка знаходить спільне між українським консерватизмом В. Липинського (щоправда в його пізньому пореволюційному варіанті) та німецьким революційним консерватизмом відповідно до типології О. Дугіна (див.: Семеняка О. Порівняння ідеології німецької консервативної революції та українського консерватизму [Електронний ресурс]. - Режим доступу - http://bulava.in.ua/semenyaka1.html). були Б. Хмельницький (прагнення перетворити гетьманську владу з виборної на спадкову з метою легітимізувати українську державність середини ХVП ст.), І. Мазепа (намагання об'єднати українські території та посилити централізм гетьманської влади), Д. Апостол (реформи, спрямовані на захист державних прав українського народу та стримування процесу повної інтеграції Гетьманщини до структури Російської імперії).

У XIX ст. після втрати залишків державності український політичний консерватизм перебував у стані системної кризи. Окремі його прояви знаходимо лише у виступах малоросійського дворянства, спрямованих на захист їхніх станових і національних привілеїв, ідеях "автономістів" щодо революційного відродження Української держави ¹. Але значну частину консервативних ідей було побудовано на діалектичному зв'язку принципу гуманізму з ліберальними ідеями свободи, рівності, справедливості тощо. На теренах Західної України консервативні принципи були притаманні політичній діяльності Головної Руської Ради (прагнення до автономії Східної Галичини в межах Австро-Угорщини як форма протидії намаганням польської шляхти щодо відновлення Речі Посполитої, до якої входили б і галицькі землі).

Тож теоретик нового українського консерватизму В. Липинський лише продовжив цю традицію й обґрунтував її на концептуальному рівні. Див. наприклад: Оглоблин О. Берлінська місія Капніста 1791 року [Електронний ресурс]// Український історик. - 1974. - № 01-03. - Режим доступу: http:// shron.chtyvo.org.ua/ Ohloblyn_Oleksandr/ Berlinska_misiia_Kapnista_1791_roku.pdf; Потульницький В. Шляхта і консервативна державна ідея в Україні у ХІХ-ХХ ст.: проблеми історіографії та історіософії // Студії з архівної справи та документозна- вства. - 1999. - Т. 5. - С. 33-38.

3. Інтегративний політичний націоналізм - інтеграція всіх громадян (мешканців) України на ґрунті спільної територіальної належності та відповідної самосвідомості в єдину політичну націю. Тобто основою зародження, функціонування й розвитку української політичної нації, на думку українських консерваторів, є громадянський чинник, що мав забезпечувати баланс у співвідношенні національного та інтернаціонального в українському націотворенні й державному будівництві.

4. Елітаризм як концепція природної нерівності людей, а відтак, необхідності існування еліти, що є запорукою поступального розвитку та належного функціонування суспільства, вважається загальною рисою всіх різновидів консерватизму. Речники українського консерватизму, виступаючи своєрідними "адвокатами" національної аристократії - панства, намагалися привернути цю саму аристократію (у В. Липинського вона позначена терміном "провідна верства") до активної участі в українському русі, а в перспективі - у творенні незалежної Української держави. Адже, на їхню думку, саме шляхетству з погляду історичної ретроспективи належала особлива роль як головного репрезентанта державницької ідеї та провідного твірного прошарку, що забезпечував реальне її втілення.

Тривалий час в українському середовищі образ шляхтича мав виразно негативне забарвлення (невипадково хлопомани, що належали до цієї верстви, вливаючись до українського руху, демонстративно зрікалися її). Однак після виходу 1912 р. альманаху авторства Липинського "Z dziejow Ukrainy" освічений загал дізнався про те, що Хмельниччиною керувала українська шляхта: вона була мозковим центром визвольної війни. Однак традиційна вітчизняна історіографія залишала панство за дужками української нації Гирич І. Речник консерватизму [Електронний ресурс]// Тиждень. - 2012. - 1 червня. - Режим доступу: http://tyzhden.ua/History/51718 - Назва з екрана. - Останній перегляд 17 червня 2017 року..

5. Консервативний утопізм і романтичний історизм. Для українського консерватизму характерною є романтична апеляція до історичного минулого, особливо в частині державотворчої традиції. Більшість провідних його теоретиків були фаховими істориками (насамперед, В. Липинський, у пореволюційний період - також С. Томашівський, Д. Дорошенко, В. Кучабський), а тому не могли не проводити відповідні історичні паралелі. У своїх працях вони намагалися привернути увагу українців до тих історичних періодів, коли "предки наші над будованням власної держави працювали" і "без зрозуміння котрих не можна розуміти сучасності" Липинський В. Переднє слово // У кн.: Липинський В. Твори, Архів, Студії. / Східноєвропейський дослідний інститут ім. В.К. Липинського. - Філадельфія, 1991. - Т. 3: Твори. Історична секція. Україна на переломі 1657-1659. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII-ім столітті. - Київ-Філадельфія, 1991. - С. 3-4.. Саме ці історики в першій третині ХХ ст. започаткували в українській історіографії новий державницький напрям, який мав неабияке значення для формування національної самосвідомості українського народу.