Політичне лідерство: теорії і реалії сучасного світу

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПОЛІТИЧНЕ ЛІДЕРСТВО: ТЕОРІЇ І РЕАЛІЇ СУЧАСНОГО СВІТУ

Володимир Литвин

Анотація

У статті характеризуються особливі риси політичних еліт провідних держав у часи протистояння західної і радянської систем, у трансформаційний період і умовах глобалізації. Проведений аналіз є основою для передбачень щодо найбільш вірогідної моделі політичного лідерства у майбутньому світі і Україні зокрема.

Ключові слова: елітологія, політична індивідуальність, лідерське призначення, тип політичного лідерства.

Annotation

Volodymyr Lytvyn. Political Leadership: Theories and Realities of the Modern World. The article contains the analysis of characteristic features of leading power's political elites in the time of westernsoviet system confrontation, in transformation period and under globalization. The analysis is the base for the assumption of the most probable political leadership model in future world including Ukraine.

Key words: elitology, political elites, individuality, leadership designation, type pf political leadership.

Елітологія: від життєписів до концептуалізації

Британський письменник, історик та філософ шотландського походження Томас Карлейль був переконаний, що «історія світу -... це біографія великих людей» [1, с. 9]. Згодом Гілберт Кіт Честертон - англійський письменник і християнський мислитель - відкрив для себе значно ширше бачення цієї теми: «Ми розуміємо першу заповідь демократії: всі люди цікаві» [2, с. 4]. А французький письменник та критик Франсуа Леметр взагалі обстоював думку, що всі люди беруть участь у творенні історії, отже, кожен з нас, хоча б найменш значною часткою, зобов'язаний сприяти її красі і не давати їй бути занадто потворною [Див.: 3, с. 434-435].

Уже наведені твердження, які подавалися як аксіоми, на наш погляд, були не лише демонстрацією світоглядних установок їх авторів, а й віддзеркалювали зміст історичної доби, загальну еволюцію поглядів на проблему, віднесену, за одностайними оцінками дослідників, до категорії вічних [Див., наприклад: 4]. Тим більше, що у науковому і практичному вимірах інтерес до неї зазнавав змін залежно від характеру епохи, історичних законів і правил, усвідомлених потреб поточного моменту та перспектив майбутнього.

Історичні обставини та виклики визначали риси і характер дій особистості. Епохи на своєму зламі щонайперше виштовхували, навіть неочікувано, на авансцену осіб, які брали на себе місію лідерства у зміні правил суспільних відносин та прориві в історичному поступі. Саме щодо таких можна віднести слова В. Вернадського про людей «зі сильною волею і ясною свідомістю», яких «кількість і якість вирішує долю держави» [5, с. 403-404].

Тема ролі лідерства завжди була і є надзвичайно актуальною і у її центрі постійно стоятиме питання про міру впливовості особистості на навколишній світ. Дати на нього вичерпну відповідь неможливо. Зокрема, американський політолог Джозеф Най, автор книги про місце лідерів у поворотні моменти створення «Американської епохи» у минулому столітті, наводить такий факт: учені, які намагалися виміряти вплив лідерства, інколи приходили до цифр у діапазоні 10% чи 15% залежно від історичного контексту. Але це стосувалося структурованих ситуацій, коли зміни найчастіше були лінійними [6]. У неструктурованих же ситуаціях та під час зовнішніх загроз лідерство набуває величезного значення, виходить далеко за межі 10-15%, тобто результати вимірювання можуть суттєво розходитися. Як приклад, Джозеф Най наводить діяльність Нельсона Мандели. Разом з тим і створювані особистими якостями й рисами лідера ризики можуть бути несиметричними його позитивному впливу на державні справи та міжнародну політику.

Дослідники фактично одностайні у тому, що, за постійного інтересу до теми ролі особистості в історії, говорити про неї як про самостійну проблему можна хіба що зі середини ХУІІІ ст. Правда, історична біографія розглядається невід'ємною складовою європейської історіографії з часів Плутарха. Але до цього швидше мали місце спроби описати і зафіксувати життя й діяння окремих правителів відповідно до канону, що доля людини перебуває в руках вищих сил і визначена наперед, що є обрані і решта усіх інших людей, що скрізь діє Божий промисел. Принаймні так було в античні часи і середні віки.

Епоха Відродження заохотила мислителів до роздумів про земні причини сходження вождів, впливу їх особистих якостей на перебіг подій і результати діянь. Виразного самостійного значення набуває біографічний жанр. Істотний вплив на питання про роль особистості справила концепція Н. Макіавеллі, викладена в його знаменитій праці «Государ» (або «Князь»): успіх політики і багато в чому навіть хід історії залежить від волі правителя, його спроможності задіяти арсенал можливостей та засобів аж до аморальних [Див.: 7].

Ці практичні настанови з утримання влади і дотепер користуються популярністю. Вони цікаві й багато в чому повчальні для політичних лідерів, схильних до незавуальовано жорсткого та навіть жорстокого реалізму. Хоча про владу написано немало блискучих праць, проте їх автори головним чином розповідають про те, як система повинна діяти, а не про те, як вона функціонує на практиці. У цьому плані видається цікавою й повчальною книга британського дипломата Джонатана Пауелла - з 1997 р. і протягом непростого десятиліття керівника адміністрації Тоні Блера. В ній містяться «уроки практичного макіавеллізму» для тих, хто має намір вижити і досягти успіху в коридорах влади [8].

З часів Макіавеллі історію починають розглядати як сферу, у якій діють свої закони, тобто як об'єктивний процес, де роль Бога все ще не заперечується, але і не абсолютизується. Це, у свою чергу, привело до утвердження у наступні періоди визначення великої ролі видатних діячів у суспільних перетвореннях та історії загалом. Так, у ХУІІІ ст. з'явилися ідеї перевлаштування суспільства на запропонованих великими умами засадах. У ХІХ ст. нові теоретичні концепції розглядали роль особистості у контексті відповідного історичного середовища, а також приділяли особливу увагу «народному духу» в різні епохи і в різних виявах.

Відповідно, домінантою стає намагання узгодити визнання ролі історичних діячів з процесами історичного розвитку: особистість має бути вписана в історичну добу, і характер народу, її діяльність має відповідати суспільним запитам і спрямовуватися на їх реалізацію. Отже, жодна з них не спроможна сама творити великі епохи, якщо для них не сформовані передумови.

Достатньо цілісно ця концепція була окреслена марксистською ідеологією, згідно з якою основу історичного процесу становили матеріальні чинники. У найбільш узагальнюючій формі вона знайшла своє пояснення у праці Г. Плеханова «До питання ролі особистості в історії» [Див.: 9]. Лейтмотив книги - особистість може накладати відбиток на неминучі історичні процеси, але вона жодним чином не спроможна внести зміни у запрограмовану ходу історії. Роль особистості та межі її діяльності, наголошує Г. Плеханов, визначаються організацією суспільства, співвідношенням його сил, і «характер особистості є «фактором» суспільного розвитку лише там, лише тоді і лише остільки, де, коли та оскільки їй дозволяють це суспільні відносини» [9, с. 321].

Принагідно слід зазначити, що вчені допускали й третє можливе розв'язання проблеми історичного значення особистості - як комбінацію чи приміряння суб'єктивної та об'єктивної точок.

Такі концепції перетікали із наукового середовища у творчі кола, які впливали на загальну суспільну думку. Зокрема, у Росії видатний письменник Л. Толстой у філософських відступах у романі «Війна і мир» писав: «Чим вище стоїть людина на суспільному щаблі, чим з більшими людьми вона пов'язана, тим більше влади вона має над іншими людьми, тим очевидніші визначеність та неминучість кожного її вчинку». Значення великих людей, на його думку, уявне, насправді вони лише «раби історії», яка, у свою чергу, відбувається за волею Провидіння (Толстой Л. Война и мир. Собрание сочинений в восьми томах. Т. 3. Москва: Лексика, 1996. Часть 1. С. 2. URI: http://loveread.ec/read_book.php?id=2340&p=2;) зору на особистість як на причину, так і на продукт історичного розвитку. Утім, практика показала, що утриматися на компромісній позиції виявилося складним завданням. Зокрема, через те, що вона не спроможна пояснити ряд проблем. Серед них і таку: «коли й чому особистість може справляти вирішальний вплив на події, а коли ні» [4, с. 36]. Згідно з теорією Г. Плеханова, для цього потрібне дотримання двох умов: «По-перше, її талант повинен зробити її більше за інших відповідною суспільним потребам даної епохи... По-друге, існуючий суспільний устрій не повинен загороджувати дорогу особистості, що має таку особливість, потрібну й корисну саме у цей час» [9, с. 324].

Наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. у науковому та літературному середовищі популярними стали ідеї особистості-індивіда, спроможного внаслідок свого характеру на неординарні та навіть виняткові дії, результатом яких могла стати зміна історії. Це не обов'язково видатна особистість, а особа, що у певні моменти і навіть волею випадку зуміла збагнути суспільні настрої і використати їх, щоб опинитися на чолі або просто попереду натовпу.

Яскраво підтверджувала цю тезу історія першої половини ХХ ст., коли проблема взаємовідносин «героїв та мас» набула центрального звучання. Саме цей період позначений як злетами людської думки та досягнень, так і державними переворотами й революціями, двома світовими війнами й масовими злочинами, які примусили світ здригнутися. Утвердження двох політичних систем зумовило необхідність щонайперше прискіпливого аналізу ролі особистості в історії, особливо теорії «вожді і маси», пошуку нових підходів до вирішення цієї теми. Це стосується насамперед політичних практик, вироблення жорстких правил та правових орієнтирів і коридорів для політичних діячів, рівно ж як державних інститутів та держав загалом.

Європейські країни насамперед доклали великих зусиль, щоб унеможливити вияви агресії й вождізму. Було здійснено обмеження влади перших осіб, впроваджено системи стримування і противаг між інститутами та гілками влади, вироблено комплекс заходів суспільного контролю за нею. До цього жодного разу не приділялося стільки уваги створенню норм для інститутів влади, правил і відносин, і протягом повоєнного періоду ці норми регулювали дії лідерів та політиків, які могли реалізовувати свої ініціативи переважно у визначеному полі існуючих правових можливостей. Зазнали змін історичні реалії. Вони стали менш персоніфікованими і менш самостійним фактором, на відміну від попереднього періоду.

Домінуючим стало усвідомлення того, що надмірна концентрація влади призводить до соціальних загроз та політичних потрясінь і катаклізмів. На перший план висувалися такі її функції, як організація цивілізованого життя громад, суспільств і світу. За Г. Кіссінджером, такий рівень порядку базується на двох компонентах - «сукупності загальноприйнятих правил, що визначають межі допустимих дій, і на балансі сил, необхідному для стримування в умовах порушення правил, що не дозволяє одній політичній одиниці підпорядковувати собі всі інші. Консенсус... не виключає повністю суперництва чи конфронтації, але допомагає гарантувати, що конкуренція буде набувати лише форми коригування існуючого порядку, не обернеться фундаментальним викликом цьому порядку. Баланс сил. може обмежити масштаби й частоту фундаментальних протиріч та не допустить їх перетворення на глобальну катастрофу» [10, с. 20-21].

Від епохи лідерів-особистостей до епохи лідерів-виконавців

У 1990-х рр. значного поширення набула думка, що глобалізація, змінюючи світ, виводить на сцену недержавних акторів. Вона начебто підтверджує марксистські надії на відмирання держав. Слід зазначити, що ідея перетворення держави на «нічного сторожа» набула нового імпульсу після зникнення біполярної системи і утвердження однополюсного світу. З'явилися нові розуміння та нові визначення державного суверенітету. Більше того, поняття «десуверенізація» стало чи не найпопулярнішим у науковому середовищі і почало застосовуватися до процесів не лише в Євразії. Виникла концепція «виродження сучасних європейських держав у «держави-корпорації» зі всесиллям адміністрації, позбавленої відповідальності за ввірене її опікуванню населення, які не дотягували до «суперсуверенітету» імперського типу при «зменшенні» суверенітетів кожного з членів ЄС (їх суверенітет «втрачається десь дорогою»)» [11, с. 8]. У «розм'якшенні суверенітету» почали навіть вбачати злиття світів зовнішніх і внутрішніх політик до «єдиного світового політичного простору» [12, с. 42-43]. Звісно, це зумовило погляди про розмивання ролі та зменшення впливу головних дійових осіб і влади загалом щодо питань внутрішньої та зовнішньої політики держав.

Додаймо до цього й такі обставини, як формування й усталення з другої половини ХХ ст. міжнародного права, в якому демократичні принципи вивершувалися над національними інтересами, прийняття Гельсінського акта 1975 року, за яким права людини та гуманітарна сфера загалом перестали розглядатися як виключно внутрішня справа окремо взятих держав. Помітний вплив на ці процеси справило майже чвертьстолітнє після розпаду двополюсної системи домінування США, які здебільшого визначали критерії демократії та лідерства, насамперед для новопосталих країн (кількість суверенних держав з 1940-х років зросла вчетверо) [13, с. 22], нова регіоналізація, чисельні ТНК та неурядові організації, у тому числі глобального виміру. Все це зумовило тотальну і складну трансформацію влади, розмивання кордонів, що визначали ідеологічну сутність політиків і політики, уніфікацію критеріїв лідерства. Узагальненим підтвердженням такої констатації може слугувати такий промовистий факт: у 1977 році загалом 98 країн були під управлінням автократів, а до 2011 року їх кількість скоротилася до 22 [13, с. 24]. Відтоді далеко не кожен державний діяч міг проводити політику лише на основі власних (і, звичайно, суб'єктивних) думок і планів, не зважаючи на позицію міжнародної спільноти.

Узагалі міжнародна ситуація із середини 1970-х р., пов'язана з політикою розрядки, справила значний вплив на внутрішню політику ключових гравців конкуруючих блоків. Зокрема, Москва швидко усвідомила, що з підписанням Заключного акта наради в Гельсінкі «нитка», якою вона розраховувала зшити європейську територіальну конструкцію, «наважується пошматувати усю соціалістичну систему» [14, с. 558]. Саме тому Гельсінкські угоди викликали жорсткі дискусії у Кремлі та столицях Східної Європи. Глава КДБ Ю. Андропов погоджувався, що «принцип непорушності кордонів - це, звичайно, добре, дуже добре», але його турбувало, що кордони повинні стати прозорими внаслідок «потоку інформації» і «розширення контактів». Справді, відтоді інформація про внутрішню ситуацію та настрої в країнах Східного блоку дедалі частіше ставала доступною світовій громадськості. А отже, «зараза свободи» справді поступово почала поширюватися [14, с. 561].

Зрозуміло, що це уможливило ослаблення політичних систем, знецінення впливу й престижу традиційних політичних партій, які слугували кар'єрним ліфтом для своїх членів. По-перше, їх значення, цінність та престиж у суспільному сприйнятті почали знижуватися. По-друге, виборчі платформи стали втрачати своє призначення, поступаючись особистим якостям претендентів на посади. У свою чергу, останні зробили ставку на маніпулятивні виборчі технології, ЗМІ і, зрозуміло, гроші. Звідси - витоки постійних скандалів, що супроводжують політичні кампанії, і, як наслідок, репутаційні удари по партіях. По-третє, відбулося вивищення суспільних рухів та неурядових організацій, довіра до яких зростає пропорційно втраті підтримки політичних партій. Молоді та вмотивовані активісти саме через ці структури дедалі частіше формують нову когорту лідерів. Адже саме таким чином виборці повніше відчувають свою причетність та вплив на розв'язання справді резонансних суспільних проблем.

Загалом влада у її класичному розумінні почала втрачати свою вагомість через те, що ставала дедалі слабшою, швидкоплинною (тимчасовою) і обмеженою. Збільшився розрив між можливостями її носіїв та суспільними очікуваннями щодо результатів їх лідерства. «За іронією долі, - пише Г. Кіссінджер, - Європа, яка придумала концепцію балансу влади, тепер свідомо й істотно обмежує владу своїх нових інститутів» [10, с. 18].

Загально-оціночно про окремі аспекти цієї проблеми з 2000-х років масово почали говорити вчені й політики. На такому тлі найбільш повним її виклад видається у роботі 2017 року політика зі світовим ім' ям, журналіста та економіста Мойсеса Наїма (зазначимо - за змістом, а не за довгою назвою: «Занепад влади: Від владних кабінетів до полів битви й церков, а потім і до держави, або Чому сьогодні бути при владі означає зовсім інше, ніж колись»). Центральна думка цього дослідження (автор висловив її ще у 2006 р.) - «тенденція до накопичення гравцями величезної влади, успішних зазіхань з боку новачків на владу традиційних мегагравців, до ефемерності влади - коли її стає все важче здійснювати, - проявляється в кожному аспекті людського життя. Фактично це одна з визначальних і все ще не до кінця осмислених характеристик нашого часу» [13, с. 422].

Спробуємо виокремити найбільш істотні аспекти, що вказують на глибину мутацій у питаннях влади, а отже - лідерства, та змушують до пошуку нових підходів щодо розгляду проблеми «особистість в історії». Аксіоматично сприймається твердження, що епоха великих особистостей, які переважно одноосібно або з групою своїх соратників визначали зміст і характер існування держав та справляли вирішальний вплив на формування й процеси у міжнародній політиці, відійшла у минуле. Тепер, навпаки, великі події виводять на сцену великих людей - гігантів духу, енергії, розуму і справи. У звичайні мирні періоди життя героїчні лідери не з'являються. Саме у контекст таких періодів вписується фраза, яка нині сприймається за аксіому: були культи особистостей, але були й особистості!

У зв'язку з цим не такими вже й нереалістичними видавалися припущення, що «нам більше не доведеться терпіти лідерів, які керуються глибокими знаннями, досвідом та відданістю загальним інтересам», що «настав час політичних клоунів». В уяві вони неможливі, але, виходить, що політично-реальні. Тому, мовляв, потрібно нагадати і запам'ятати фразу відомого французького сценариста Мішеля Одіара, висловлену ще у 1960-х рр.: «Дурні пробуватимуть домогтися свого будь-якими засобами - саме так ми й зрозуміємо, що вони дурні» [Цит. за: 15]. Отже, мав рацію К. Каутський, попереджаючи свого часу, що під «видатними особистостями не обов'язково треба мати на увазі великих геніїв. І посередності, та навіть ті, що стоять нижче середнього рівня, а також діти й ідіоти можуть стати історичними особистостями, якщо їм потрапить до рук велика влада» [16, с. 687].

Причини цього явища відома дослідниця Л. Шевцова бачить, зокрема, у тому, що «... Захід почав втрачати драйв після перемоги над своїм ворогом і опонентом - СРСР і комунізмом. Епоха безтурботності та відмови від ідеології, віри у прагматизм й автоматизм прогресу деморалізувала західну еліту і породила покоління лідерів-операторів, здатних натискувати кнопки та грати в ситуативну політику, але не готових до нових викликів, а тим більше до управління у період кризи. Епоха Аденауера і де Голля, Тетчер, Міттерана і Рейгана змінилась епохою сірих мишей. І якщо хто й згадає Камерона, Саркозі та Олланда, то як приклад антилідерства. А хто згадає лідерів ЄС, яких підбирають за принципом відсутності лідерських якостей? На полі залишилась одна Меркель, котра на своїх плечах тримає Європу...» [17].

Ще більш категоричний у своїх висновках колишній президент Франції Валері Жискар д'Естен, стверджуючи, що в Європі немає харизматичних лідерів з великої літери, що їх покоління відходить з політичної арени, що в суспільстві споживання «політичні керівники забули про вирішення масштабних завдань та вдалися за задоволення особистих потреб, втягнулись у виборчу боротьбу». А отже, «керівники, яким притаманні виняткові якості, зникли» [18].

Тогочасні політичні реалії давали підстави для висновку, що в історію відходить період, коли вузьке коло політиків і лише перші особи мали вирішальне слово у формуванні та здійсненні внутрішньої і зовнішньої політики, укладанні союзів та розподілі сфер впливу на міжнародній арені. Усе це зазнало руйнувань, коли лідери зіткнулися з обмеженнями, які були вироблені й утверджені у процесі демократичних перетворень. Зокрема, йдеться про терміни повноважень, свободу преси, громадянське суспільство, незалежність законодавчої влади, позицію й настрої електорату або будь-які інші стримування і противаги, вбудовані в конституції країн. Щоправда, такі зміни - процес складний і тривалий. Стереотипи та попередні уявлення про владу й можливості її носіїв виявилися надто живучими.

Як свідчення цього можна навести такий приклад: у 2005 р. під час саміту з тодішнім президентом США Джорджем Бушем-молодшим В. Путін відмовився повірити, що у верховного головнокомандувача США немає повноважень на те, щоб змусити мовчати американських журналістів. Як згадує Буш, президент РФ тоді сказав: «Не треба мені розповідати про свободу преси. Особливо зараз, після того, як увільнив цього репортера».

Буш спершу не зрозумів, що Путін мав на увазі. «Володимире, ти говориш про Дена Разера?», - запитав він. За декілька місяців до цього журналіст-ветеран Разер був вимушений попросити вибачення і піти у відставку з посади ведучого вечірніх новин на каналі СВ8, але не за розпорядженням Білого дому, а через некоректний репортаж про службу Буша в національній гвардії. На думку В. Путіна, цей інцидент показав, що заяви Америки про свободу ЗМІ - це суцільний фарс. Буш спробував внести ясність та переконати його у протилежному. Він згадує, що сказав тоді російському президенту: «Я наполегливо рекомендую тобі не говорити про це публічно. Інакше американці подумають, що ти не розумієш суті нашої системи» [19].

Не менш промовистою у цьому плані була розмова М. Хрущова з Д. Ейзенхауером ще у вересні 1959 року в КемпДевиді:

«На запитання «Чи не задумується президент про третій термін?» Ейзенхауер просто здивувався.

- Конституція не дозволяє, - лаконічно відповів він.

- Я розумію, - не заспокоювався батько, - але вас люблять в країні. Я сам у цьому переконався за час візиту. Ви робите багато корисного, і у вас обширні, ще не реалізовані плани. Жаль, якщо наступник усе згубить. А Конституція? Конституцію можна й підправити. Гадаю, Конгрес стане на ваш бік.

- Ні. Конституцію міняти не можна, - Ейзенхауер дивувався: як це його співрозмовник не розуміє простих речей. - Почнеш безкінечно «підправляти» Основний закон, і від країни швидко нічого не залишиться. Тому він і основний, що незмінний» [20, с. 50].

Загальне місце в оцінках зайняли твердження, що відтепер лідери стали слабкішими й менш масштабними, що в них «не вистачає підготовки, розуму і навіть терпіння, щоб набути елементарних базових знань про ту чи іншу сферу внутрішньої чи зовнішньої політики», що «за фактом - це ті самі політики старого зразка, тільки з більш високим рівнем некомпетентності», що «питання компетентності залишається одним із головних». Автор цього «діагнозу» - Джон Ллойд, британський редактор Financial Times та засновник FTMagazine, старший науковий співробітник Інституту Penters при Оксфордському університеті - ставить запитання з одночасною відповіддю на нього: чи може новий керівник без особливого досвіду бути успішним у ролі, яка вимагає компетентності найвищого рівня? Це було б майже дивом, але це саме те, чого так потребує Західний Світ [21].

Таку ситуацію, яка, у свою чергу, «вносить величезну невизначеність як у внутрішню, так і міжнародну політику», запропоновано характеризувати як «кризу керівників». Автор цієї формули-концепції подає й своє бачення її причин: «криза керівників тісно пов'язана із західною демократією і, по суті, є прямим її наслідком» [22]. Що мається на увазі? Власне демократична система, яка передбачає, що вибори виявляють найдостойнішого кандидата на посаду глави держави. Проте у багатьох випадках їх складно називати «видатними». Якщо йти за цією логікою, таким самим чином можна оцінювати ситуацію з виборами на усіх рівнях формування влади і загалом народного представництва. Як приклад і очевидний доказ збільшення безвідповідальності політиків вказується на факт дедалі частішого звернення до референдумів. З цього, відповідно, робиться висновок: референдумна демократія є джерелом становлення «демократії без лідерства».

Практика сприйняття виборів у дусі «конкурсу краси» обертається концентрацією уваги в передвиборчих кампаніях на таких тривіальностях, як особистість кандидата. І це при тому, що навіть серед фахівців (учених, політологів, експертів, журналістів) немає узгодженого бачення щодо якостей, які роблять лідерів великими. Для прикладу наведемо два визначення головних елементів, необхідних для лідерства, авторства двох фахівців:

1. Серце, мозок, м' язи, нерви, душа.

2. Співпереживання, проникливість, сміливість, уміння знаходити таланти та розуміти складні речі [23].

Очевидно, що особистість і, власне, характер кандидатів у деяких сенсах може мати значно більше значення, ніж їхня політична програма. За умови, що під «характером» мається на увазі «спроможність швидко аналізувати проблеми, приймати рішення та вміти з цими рішеннями жити далі, а також дотримуватися принципів (на противагу політичній програмі), через які не можна переступати, і мати холоднокровну волю, щоб виконати свій обов'язок перед обличчям цих принципів» [24]. Але правда демократії полягає у тому, що «суб'єктивні очікування того, що відбудеться в майбутньому, і об'єктивна реальність, у якій ми живемо у даний момент, постійно конфліктують» [24]. Мабуть, саме через це ознакою нашого часу, яку підмітив Жискар д'Естен, є те, що результати вибору людей багато в чому визначаються ЗМІ: «... виборець робить вибір, виходячи насамперед із аудіовізуальної оцінки, а не з оцінки навичок, необхідних для виконання обов'язків, що покладатимуться» [18].

Колишній керівник виборчого штабу Маргарет Тетчер і він же автор бестселера «Картковий будинок» М. Доббс безкомпромісно заявляє: жоден із попередніх гігантів не пройшов би через сучасні ЗМІ. «Натомість світ, - за його твердженнями, - полишили на пігмеїв, людей малої статури та ще менших амбіцій, яких обрали не за їхню винятковість, а тому, що вони нічого не порушували й дотримувалися правил, замість створювати власні.» [25, с. 52].

Критичну роль, яку дедалі більше відіграють інформаційні технології, особливо соціальні медіа, у тих змінах, що відбуваються, ще належить осмислити. Як і дати відповідь на низку непростих питань: якими мають бути лідери нового типу? Як гарантувати входження до влади найдостойніших? Як уберегтися від сірих посередностей? Як запобігти зловживанню владою? Яким має бути механізм стримувань лідерів і якою повинна бути представницька демократія?

Влада - предмет, який завжди мотивував тих, хто прагнув її здобути чи навіть долучитися до неї. Тривалий період існували великі бар'єри, внаслідок чого забезпечувалося домінування обмеженого кола традиційних лідерів. Зайняття політикою було справою аристократії, а якщо за Марксом - класу капіталістів. Вони мали можливість здобути якісну освіту і не були обмеженими у засобах для життя.

Масова демократія обернулася, по-перше, тим, що участь у владі та політиці перетворилася просто на роботу, за рахунок якої їх представники мають забезпечувати існування себе й своїх сімей. По-друге, на цій роботі вони зіштовхуються з дедалі жорсткішими правилами та обмеженнями, які мінімізують можливості для «маневрів» на власний розсуд. Таким чином, справді талановиті люди, які знають собі ціну, почали надавати перевагу іншим сферам, щоб реалізувати себе сповна. За такої ситуації відкрилися додаткові можливості для масового виходу на політично-адміністративну й представницьку арену посередностей.

Власне, й політика набула масового характеру, виник новий тип влади - мікровлади, шанси якої на вагомість та успіх раніше були незначними. Бар'єри перед тими, хто прагне потрапити у владу, значно знизилися. У тому числі внаслідок демографічних та соціальних змін, міграційних процесів, вибуху інформаційних технологій, глибинних змін у цінностях, культурних і соціальних нормах, зламу традицій, а також зміни масштабів, стану і потенціалу людських життів, зламу умовностей та правил, які раніше відгороджували хрестоматійних носіїв влади від потенційних конкурентів.

Слід констатувати, що витісненню традиційних політичних постатей відносними новачками сприяла тенденція вивищення активістів неурядових формувань та громадських рухів, які, у свою чергу, нерідко спираються на підтримку, у тому числі фінансову, країн-глобальних гравців, формуючи таким способом нову когорту демократичних лідерів. Хоча, на думку окремих спостерігачів, особам, які виходять з них, притаманні такі особливості, як дії всупереч законам, нормам і правилам. І попереджають, що «порушення правил» - «особливість популізму», а отже, «сходження політиків такого нового типу таїть у собі велику невизначеність і у багатьох випадках руйнування та дестабілізацію» [22].

Масовий характер влади, розосередження її між все більшою кількістю меншого калібру гравців, різного і навіть несподіваного походження, створили умови й можливості як для продемократичних активістів, так і для осіб та політичних структур з радикальним і навіть екстремістсько-націоналістичним світоглядом. Одночасно спостерігається зниження розуміння того, що призначення лідерства полягає не просто в домінуванні, а в організації країни, суспільства, громад, а в сукупності - світу.

Падіння довіри до посад, політиків, влади загалом і публічних інститутів - одна із ознак сучасності. Можна навіть стверджувати, що влада перестає бути цінністю - в очах людей і навіть її носіїв. Соціологічні опитування засвідчують втому людей від надмірної присутності влади, використання нею насильства, навіть в інтересах захисту громадян і стабільності в державі. І, по суті справи, в останній період вони не стільки підтримували нових лідерів, скільки демонстрували помсту їхнім попередникам, вимагаючи відвертої розмови і реальних позитивних змін (щоправда, після чергових виборів вони знову відчували себе ошуканими). Вже як про типову ситуацію йдеться в одній із публікацій у «Le Figaro»: виборці «думали, що обирають людину, яка дозволить їм впоратися з труднощами (безпека, освіта, міграційна криза, інтеграція, безробіття, купівельна спроможність і т.д.), але неминуче виявляється знову, що віддали перевагу тому, кого насамперед турбує власний імідж та «слід» в історії» [26].

Залишається відкритим питання, а чи можуть теперішні лідери запропонувати курс і погляд у майбутнє, стати символом єдності й долі країни, демонструвати приклад моралі й духу, ставити суспільний інтерес вище іміджевих міркувань? І не лише через професійні та особисті якості тих, хто бере на себе місію провідника. За демократичної системи і відкритого суспільства, коли відбувається відчайдушна боротьба за владу і здобути її стає дедалі складніше, але дуже легко втратити, переможці дістають можливість побачити й відчути відмінності між уявленнями та реальними можливостями своїх повноважень, зіткнутися з розбіжністю між тим, що вони очікували отримати відповідно до посади - і тим, чим вони володіють насправді у плані можливостей.

Розрив між уявленнями та реальностями полягає у тому, що сучасні дійові особи та виконавці стають дедалі більше обмеженими у способах здійснення влади у правовому, часовому та ціннісному вимірах. Це пояснюється суспільним контролем за її носіями і, власне, зростаючою прозорістю самої влади.

Горизонти можливостей звузилися й через те, що сама влада стала доступнішою, розконцентрованішою і, знову ж таки, масовішою. Нині владу має значно більша кількість людей. Ті, хто її так прагнув, починають дедалі повніше усвідомлювати, що свобода рішень та дій обмежена, а ефективність їх знижується неочікувано для них самих. І вони ніяк не можуть змиритися з тим, що попередники цього не переживали.

Очільники капіталістично-комуністичної конфронтації і посткомуністичної трансформації

політичний еліта радянський протистояння

Існуючі реалії обернулися розривом зв'язків та втратою наступності у політичному середовищі, розмиванням, здавалося б, усталених підходів до проблеми політичних еліт. Однак, не вдаючись до аналізу політико-філософських джерел теорії еліт та її практичного втілення, оскільки ця тема має досить значну бібліографію (лише в Україні її різним складовим присвячено понад десяток дисертацій та монографій ), зупинимося на окремих аспектах теми, пов'язаних з питаннями лідерства повоєнного періоду.

Попередньо зазначимо, що політична еліта, за оцінками американського соціолога Джона Хіглі, це декілька тисяч осіб у кожній з країн: США і Росії - по 10, Франції чи Німеччині - у межах 5, Данії і Норвегії - приблизно по 2 тисячі політиків. Учені Е. Модслі та С. Уайт зібрали дані про 2000 представників

Серед публікацій на цю тему можна назвати:

Пахарєв А. Д. Мыслители о правителях: историко-политологический аспект. Киев: Знание Украины, 2006. 296 с.; його ж. Політичні лідери лівої опозиції і проблема консолідації // Наукові записки ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України. 2015. № 2; Заставна М. Сучасний політичний клас і політична еліта в Україні // Наукові записки ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України. 2011. № 6; Політика в особах (Політичне лідерство на постсоціалістичному просторі і національний і регіональний контексти): навч. посібник / за заг. ред. Ф. М. Рудича. Київ: ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2012. 400 с.

Окремий корпус публікацій присвячено біографіям політичних лідерів, які діяли в Україні у ХХ ст. Зокрема: Шаповал Ю. Україна ХХ століття: Особи та події в контексті важкої історії. Київ: Генеза, 2001. 560 с.; Солдатенко В. Ф. Винничеко і Петлюра: політичні портрети революційної доби. Київ: Світогляд, 2007. 621 с.; Шаповал Ю. І. Петро Шелест. Харків: Фоліо, 2013. 127 с.; Солдатенко В. Незламний. Життя і смерть Миколи Скрипника. Київ: Пошуково-видавниче агентство «Книга Пам'яті України», 2002. 352 с. іл.; Шаповал Ю. Олександр Шумський. Життя, доля, невідомі документи, дослідження, архівні матеріали. Київ - Львів: Україна модерна; Українські пропілеї, 2017. 742 с.; Врублевський В. К. Владимир Щербицкий: Правда и вымыслы. Київ: Довіра, 1993. 252 с.; Рудич Ф. Президенти сучасної України // Наукові записки ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України. 2017. № 3. С. 5-24 та інші.

радянської еліти у ХХ ст., зараховуючи до неї членів ЦК КПРС (а в період з 1917 по 1991 рр. ними були (включаючи кандидатів) 1932 людини (втім, Сталін у 1937 р. на лютнево-березневому Пленумі ЦК ВКП(б) говорив про «генералітет партії» у складі 3-4 тисяч представників її керівництва).

Слід зазначити, що дослідження Е. Модслі та С. Уайта [27] - єдина в своєму роді колективна біографія радянської політичної еліти за 75 років існування СРСР, яка дозволяє зрозуміти, що таке радянська політична система та чому вирішальну роль у державних справах відігравала керівна партійна верхівка і чому ця група осіб у партії мала майже необмежені повноваження й можливості, тоді як за офіційними деклараціями влада належала народу.

Структурна біполярність США і СРСР після 1945 р. визначила рамки «холодної війни». Лідери США вбачали основний виклик для себе у поширенні комунізму, посиленні національно-визвольних рухів в Азії, Африці та Латинській Америці як, за їх оцінками, єдиного наступального плану Радянського Союзу. Дослідники так характеризують тодішні настрої в Америці: «У сприйнятті багатьох американців радянський комунізм посів місце нацизму - фанатичної ідеології, яка безжально прагнула до влади над світом. В американській свідомості не менш яскраво закарбувалася політика потурання агресору, яку вели європейські лідери у тридцяті роки, щоб уникнути конфлікту з нацистами. Ця політика дала підступному ворогу час на підготовку до загарбницької війни. Така помилка переконала американців того покоління, що з ворогами потрібно вести безжальну боротьбу» [28, с. 253].

Відповідно, їхнє бачення світу зводилося до постулату: «холодна війна» - це протистояння Москви й Вашингтона. І лише згодом прийде розуміння, яке З. Бжезінський вклав у формулу: «Недостатньо просто вигукувати антирадянські гасла. Треба мати політику» [29, с. 219]. Вона ж традиційно, але вже у підсиленій формі, прагнула до подвійної мети: утримувати стратегічну перевагу, насаджувати і відстоювати свою ідеологію.

У цьому зв'язку слід нагадати, що з 1823 р. політика США у Західній півкулі спиралася на доктрину Монро - односторонню заяву про те, що Штати не потерплять спроб втручання Європи в перебіг подій на Американському континенті. У 1904 р. президент Теодор Рузвельт пішов далі й оголосив поправку до цієї доктрини, згідно з якою США здобула право втручатися у політику будь-якої держави Західної півкулі, якщо вважатимуть це необхідним. Він став першим президентом, чиє уявлення про американську владу набуло по-справжньому світової конотації. Не випадково його ще називають «одним із засновників американського імперіалізму» [28, с. 84].

Утвердившись у повоєнний період у думці про власне «призначення», Вашингтон почав вибудовувати зовнішню політику США на тому, що їхній вплив у світі може бути лише позитивним, а хто цього не сприймає - опонент, якщо не ворог. Інакше кажучи, саме вони покликані правити світом, нести свою місіонерську місію, рятувати пригнічені народи від тиранії, навертати їх до демократії.

Така атмосфера і політика визначила групове мислення у представників двох систем, розгортання конкуренції їх парадигм у науково-філософській сфері. Кожна з них водночас намагалася нав'язати свою систему приписів для країн «третього світу». Соціалістичні держави та інші країни, що обрали марксизмленінізм, на практиці втілювали установки на організацію правлячого класу у формі високоцентралізованої однопартійної держави. Інтелектуальний потенціал СРСР та його союзників був спрямований на аналіз західної еліти з позицій марксизму-ленінізму, лише з деяким обмеженим застосуванням низки понять світової політичної науки.

З останньої чверті ХХ ст. між капіталістичною і соціалістичною системами активізувався процес уподібнення за деякими ознаками («конвергенція»), коли соціалізм «капіталізувався», а капіталізм «соціалізувався». Це було пов'язано зі спробами демократизації комуністичної системи, власне, соціальною кризою на Заході та зростанням протестних настроїв, переорієнтацією соціалістичних держав на ринкові засади, а відтак їх дрейфу до західної моделі. Ще раніше, у 1964 р., у книжці «Політична влада: США/СРСР», написаній З. Бжезінським у співавторстві з С. Гантінґтоном, обґрунтовувалася теза, що за «недраматичних сценаріїв» у майбутньому можлива «еволюція двох систем», але не їх злиття [30].

Тривалий час дослідження радянських еліт західною наукою зосереджувалося переважно в установах радянології.

Першочергово аналізувався керівний склад СРСР, природа його формування й розподілу впливу. На цій основі вироблялися прогнози щодо можливих дій тих чи інших діячів у межах суворої їх підпорядкованості першій особі. «У часи Сталіна, - пише Андерс Ослунд, - світ дізнавався про звільнення (мається на увазі з керівних посад - Авт.) двічі на рік із репортажів, які знімалися біля Мавзолею В. І. Леніна 7 Листопада і 1 Травня. Радянські газети публікували фотографії всієї партійної верхівки на офіційних заходах, зображення являли собою найдетальніше документування їх ієрархії. Значення надавалося тому, хто присутній на зустрічах і в якому порядку вони розташовуються» [31].

Цікаву інформацію щодо вивчення динаміки «рейтингів» у радянському керівництві та прихованих механізмів функціонування сталінської влади містить дослідження В. Нєвєжіна про 47 однотипних подій - урочисті прийоми (банкети), що відбувалися в Кремлі за участі Сталіна і його найближчого оточення в середині 1930-1940-х років [32]. Подібні роботи дозволяють краще відчути і повніше зрозуміти функціонування механізму радянського «колективного» керівництва.

Через непрозорість і закритість радянської політики ключовим аналітичним інструментом західних дослідників було переважно мистецтво спостерігати і на основі цього робити висновки щодо процесів, які насправді відбуваються в самоізольованому суспільстві. Інші можливості добути необхідну інформацію оцінювалися як велике везіння. Наприклад, член команди президента Джеральда Форда на нараді в Гельсінкі у 1975 р. Ян Лодел описує такий епізод: «Я не зводив очей з Брежнєва і записував, з ким він говорив та що робив. У якийсь момент я помітив, що він заліз до кишені і витягнув звідти якісь пігулки. Наші розвідувальні служби підозрювали, що Брежнєв має серйозні проблеми із серцем - він дуже багато курив і мав хворобливий вигляд. Таким чином, я записав, що він зробив з упаковкою цих пігулок - він поклав її в попільничку. Якщо ми зможемо встановити ліки за цією упаковкою, то ми, вірогідно, матимемо можливість встановити і його захворювання....Моїй зацікавленості не було меж. І коли засідання закінчилося, я спеціально не став поспішати і зайнявся розбиранням паперів на моєму маленькому столику, а в цей час члени радянської делегації, один за одним, вийшли із зали. Найпряміший шлях до дверей проходив саме повз того місця, де вони сиділи, що й дало мені можливість пересипати вміст попільнички Брежнєва до моєї кишені. В готелі я передав упаковку від ліків відповідному члену нашої команди (виявилося, що на ній не було жодної інформації)» [33].

Зазначимо, що таку цікавість, як і завісу таємничості у питаннях здоров'я «кремлівських небожителів», тепер можуть частково вдовольнити спогади Є. Чазова [34]. Йому випало двадцять років (з 1967 по 1986) очолювати 4-те Головне управління при Міністерстві охорони здоров'я СРСР, яке обслуговувало вищих керівників Радянського Союзу. Отже, безпосередньо перебувати у вирі політичних подій, знати потаємні сторони незвичайних і непередбачуваних доль провідних радянських (і не лише радянських, оскільки Є. Чазову довелося консультувати і лікувати багатьох керівників зарубіжних держав - переважно союзників СРСР), спостерігати переродження здорових політиків у немічних старців. Інколи не через хвороби, а через шкідливі звички.

Пізніше пострадянські лідери вже самі почали демонструвати світові свою «відкритість» та «масштаби» своєї вдачі та культури. Скажімо, Б. Єльцин у 1994 р. не вийшов з літака для заздалегідь домовленої зустрічі з прем'єром Ірландії Рейнольдсом. Він же продемонстрував уміння керувати військовим оркестром у Німеччині. Той же Єльцин на прийомі у короля Швеції заходився одружувати Бориса Нємцова зі шведською принцесою, вимагав, щоб вони танцювали і цілувалися. А заодно записав Швецію до союзників Гітлера. Доповнила цей його «актив» публічна обіцянка на прес-конференції повернути японцям острови.

А що вже говорити про жарти В. Путіна - про бабусю, яка була б дідусем; про обрізання журналістам; про першу шлюбну ніч, де важливий процес, а не результат; що Берлусконі не зазнавав би переслідувань, якби любив не дівчат, а юнаків; що засуджений президент Ізраїлю молодець - сім жінок зґвалтував, справжній чоловік, від нього такого не очікували і всі йому заздрять.

Доводиться констатувати, що й вихований Захід переходить на риторику далеко не кращого ґатунку: канадський прем'єр протягує руку Путіну зі словами «вимітайтеся з України». Міністр закордонних справ Австралії, країни-господарки «двадцятки», через газети розмірковує - «приймати чи ні Путіна як учасника цієї «двадцятки». Зустрічати президента Росії відряджають чиновників третього рівня. Поселяють у готелі гіршому, ніж для інших учасників саміту [35]. У такий спосіб демонструється нехтування законами й правилами політичної поведінки та дипломатичного протоколу. Стриманість як норма поведінки політиків, схоже, все більше розглядається як рудимент минулого.

Один з друзів З. Бжезінського Оуен Харріс якось пожартував: якщо хочеш стати проникливим спостерігачем міжнародної політики, то непогано почати з того, щоб не народитися американцем і не бути молодим, маючи на увазі інтелектуальні недоліки тих, хто народився в культурі, яка з різних історичних причин виявилась одномовною, обмежено-ізольованою й гоноровою внаслідок самопроголошеної винятковості, маніхейською за своїм релігійним настроєм, схильною надто вірити «масштабним», але, хоч як це не парадоксально, вузьким теоріям на противагу осмисленому досвіду і, відповідно, не випадково нетерплячою та, до того ж, історично неосвіченою.

Крім того, за його спостереженнями, особливість американців полягає у тому, що в них відсутнє інстинктивне відчуття небезпеки й очікування трагедії, які в інших з' являються ледь не з народження. Американці досить тривалий час жили без зовнішньої загрози з необлаштованими кордонами, без вторгнень і нападів, в умовах постійного зростання свого впливу, якому не було рівних. Відповідно, як вважає Харріс, вони набули настільки міцної впевненості у собі та оптимізму, що їм складно сприймати світ як небезпечне й дуже неоднорідне місце, до якого потрібно ставитися з обережністю і стриманістю [29, с. 310-311].

Властивості і поведінка радянських еліт були прямо протилежними. Постійні страхи за своє майбутнє (а в сталінські часи - навіть за життя), необхідність демонстрації відданості ідеологічним постулатам (навіть коли була очевидною їх нежиттєвість), лояльності вождю - ці та інші умови виступали обов'язковими для того, щоб потрапити в номенклатуру та утриматися на ієрархічній драбині. Більшовики, що прийшли до влади, сповідували ідеологію відмирання держави, але на практиці радянський режим тримався на витонченій бюрократичній системі. Основу її становили «цар» (перший чи генеральний секретар) і його «двір» [36] (секретаріат і політбюро компартії). Все інше було пасивним фоном, технічним виконавцем постанов і директив центру. Ініціатива могла проявлятися лише на місцевому рівні з її обов'язковою відповідністю генеральній лінії партії.

Засилля політичних діячів з поважним віком обернулося погіршенням якості радянського керівництва і, таким чином, перспектив для очолюваної ними держави (І. Сталін перебував при владі майже 30 років, М. Хрущов - 11, Л. Брежнєв - понад 18 років). До відома: В. Путін у цьому плані перевершив Л. Брежнєва. Відомий американський дослідник російської мови і суспільно-політичного дискурсу радянського періоду та перших пострадянських десятиліть Майкл Горем у роботі про мову культури та політики в Росії від Горбачова до Путіна констатує: «Однією з очевидних причин пострадянської стриманості стосовно західних понять політкоректності є те, що радянська епоха виступала державною формою політкоректності, яка була і повсюдною, і гіпертрофованою. Широко відома шаблонна «дерев'яна» мова офіційних промов, документів і газет передбачала таку міру домінування, що в горбачовську епоху протестів проти цієї системи вона стала символом усього поганого у цій системі» [37].

По праву класичною вважається праця М. Восленського про номенклатурну політичну систему СРСР [38]. Події 1917 р., власне, і витворили в рамках більшовицької партії монополістичний прошарок суспільства, відповідний відбір кадрів, ієрархічний режим радянської партійної бюрократії та пов'язаних і залежних від неї бюрократій. З самого початку вона засвоїла зверхність щодо інших соціальних груп власного суспільства та ворожість до зовнішнього світу, до будь-яких інших систем. Отже, тим самим прирекла себе на змовницьке мислення і постійний страх за своє існування. Звичайно, основна мета номенклатурної системи - влада й панування - не означала, що радянська влада не дбала про країну. Питання в іншому - якою ціною? А вона є добре відомою. У зовнішній політиці Радянський Союз був орієнтований на формування системи імперських відносин та залежності.

Усвідомлюючи економічну неефективність і слабку конкурентоспроможність системи, радянські боси, як зазначає Мілован Джилас у передмові до згаданої праці М. Восленського, могли «подолати цю організаційну слабкість лише одним шляхом: військовим пануванням, а точніше - експлуатацією розвинених регіонів з допомогою військової сили.... Радянська система не володіє жодними скільки-небудь значними чи обнадійливими внутрішніми спроможностями цієї системи, а відсталість і корупція невблаганно штовхає її до експансії» [38, с. 10-11].

Диктатура номенклатури зазнала історичного краху.

Характерно, що цей процес, зумовлений об'єктивними законами розкладання системи, спрямованої на домінування, і неминучістю демократизації суспільства, відбувся з вражаючою легкістю. Наприкінці ХХ ст. структурні сили глобальних економічних та політичних змін, зовнішні впливи призвели до розвалу соціалістичного табору, ослаблення радянської наддержави. Спроби М. Горбачова провести реформу економічної та політичної системи лише пришвидшили розпад Радянського Союзу.

Америка довела свої переваги і успіхом своєї формули лідерства. Разом з тим, рішення керівництва США справили відчутний вплив на терміни й зміст такої переваги. При цьому слід констатувати, що розбіжності та навіть розкол між Сходом і Заходом у питаннях лідерства і політичних еліт за минулі роки не зникли, залишаються відчутними. Пострадянські і східноєвропейські країни, які протягом тривалого часу жили при комунізмі, а Східна Європа ще й до 1945 р. була у менш вигідному становищі, ніж Західна, як і раніше приречені нести «хрест» власної історії та попередньої кадрової політики.

У науково-експертному середовищі схематично виокремлено такі змістовні лінії цього поділу: Європейський Захід - це ліберальна демократія, мультикультуралізм, постхристиянство і соціальний розвиток. Схід - це неліберальна демократія, культурна однорідність, традиціоналізм та все ще сильне християнство. Далеко не завжди враховується, скажімо, та обставина, що жителі Східної Європи протягом тривалого періоду були позбавлені права на релігійну свободу, а сьогодні значно поважніше ставляться до цього права. Історик Польської академії наук Павло Укельський - в минулі роки віце-президент Польського інституту національної пам'яті, стверджує: «Європейська ідентичність не може визначатися виключно через ідентичність Західної Європи». На його погляд, така ідентифікація - «одна з найбільших загроз для європейського проекту: якщо досвід Центральної Європи не є частиною спільної ідентичності, Захід і Схід почергово не будуть розуміти один одного, що стане ризиком для існування всього Європейського Союзу» [Цит. за: 39].