Політичне лідерство: теорії і реалії сучасного світу

У цьому одна з ключових причин нескінченних спроб, переважно у країнах молодої демократії, перегляду конституційних засад у частині повноважень, масштабних і навіть згубних конфліктів, революцій та переворотів (які, утім, також починають кваліфікуватися, у разі їх успіху, як революції). В останньому випадку, зокрема, має місце підтримка (пряма чи опосередкована) з боку «зрілих демократій», щоб привести до влади «правильну» і «демократичну» когорту політиків. Мета ж, як правило, подвійна: забезпечити зручних союзників, розширити сфери впливу, здобути контроль над стратегічно-важливими територіями - у безпековому та економічному вимірах; подати урок тим країнам та елітам, які намагаються жити за власними правилами. В усьому цьому Україна може бути класичним прикладом.

Оскільки це тема для окремого дослідження, те зазначимо лише, що системний підхід до її осмислення запропонував американський журналіст, ветеран New York Times Стівен Кінцер у книжці «Перевороты. Как США свергают неугодные режимы» [28].

Класифікуючи перевороти під керівництвом Америки за трьома видами (повалення режимів більш-менш відкрито, таємні перевороти, масштабні та значущі в історичному плані дії, які вкидали в хаос цілі регіони, створювали вогнища напруження, які, в свою чергу, породжували непрогнозовані загрози), автор підсумовує: «Американці мають блискучу історію успіху, якою вони готові поділитися зі світом, і світ, незважаючи на зростаючу ненависть до США, ще прагне її почути» [28]. Але американці не мають «терпіння, бажання йти на компроміс і визнання того, що у кожної держави є свої інтереси» [28]. А після закінчення «холодної війни» вони вирішили, що їм більше нікому розповідати про свій спосіб життя: «... По-перше, вони вирішили, що з падінням комунізму увесь світ погодився, буцімто американська політична модель є для всіх найкращою. По-друге, вони уявили, що переважна воєнна міць дозволить їм знищити будь-яку країну, що мислить інакше» [28].

Разом з тим, слід констатувати, що посткомуністичні трансформації виступили основним драйвером змін політичного, соціального, економічного і багато в чому міжнародного порядків. Відповідно, ще належить осмислити роль «старих» партійно-номенклатурних лідерів і політиків нового призову, які «зійшли» в процесі революцій та демонтажу старого, не лише в тому, що відбувся крах СРСР, марксизму-ленінізму, розпад соціалістичної системи, а й у переведенні країн на демократичні рейки, формуванні основ нової реальної державності.

Звісно, важливе значення має аналіз взаємовпливу, взаємодії та взаємного поборювання представників «старого» і «нового» режимів на цьому етапі. Проте, слід сподіватися, мало хто заперечуватиме, що в радикальних змінах як у Східній Європі, так і на пострадянському просторі саме представники попередньої влади відіграли помітну роль, хоча межі їх свободи і коридор можливостей були різко звужені, в тому числі й суспільними настроями та вимогами, насамперед у питаннях внутрішнього облаштування країн, реагування на тодішні першочергові суспільні та людські запити.

Глибшого дослідження вимагають проблеми факторів зовнішньополітичного впливу на лідерство в них, рекрутування і підтримки просування нових лідерів. Особливо з урахуванням того, що в умовах трансформації суспільства природність національної організації держав і ззовні, і зсередини нерідко ставиться під сумнів, а також доводиться мати справу з ускладненням механізмів управління, кризою власної легітимності та ослабленням єдності народу. За таких умов очевидним є лише те, що «стара-молода» влада вимушена не тільки виходити з внутрішньополітичного набору можливостей, а значною мірою орієнтуватися і на зовнішні чинники та обмеження, особливо у стратегічних рішеннях.

Водночас важливо мати на увазі, що «здорожчання» й ускладнення розв'язання міжнародних проблем силовою компонентою «привело до збільшення ролі середніх та малих держав у системі міжнародних відносин. Їх лідери отримали більше опцій» [40, с. 10], у вигляді, скажімо, права вето у міжнародних організаціях та іншого набору можливостей для заганяння в глухий кут «великих гравців». Не маючи можливостей самостійно визначати свою лінію у міжнародних питаннях на регіональних, не кажучи вже про глобальний, рівнях, вони вимушені підлаштовуватися під домінуючі тренди і шукати особливі методи впливу. Наприклад, деякі пострадянські країни вбачають можливості зростання своєї ваги в ускладненнях стосунків Росії з ЄС, у напруженнях між РФ та США.

Вкажемо ще на таку важливу тему, яка потребує комплексного дослідження, як відносини між лідерами США і європейських країн. Відомо, що з моменту закінчення Другої світової війни, відновивши економіку Західної Європи за планом Маршалла, американські президенти незмінно розраховували на лояльність своїх партнерів. Однак нерідко їх очікували розчарування. Приміром, тривалий час гострим питанням залишалася «проблема Німеччини» (аж до її возз'єднання): проти того, щоб вона стала єдиною, особливо заперечували президент Франції Міттеран та прем'єр-міністр Великобританії Тетчер. Та все ж «більшість президентів з тріумфом протискували американську лінію, коли інтереси різних гравців розходилися. Навіть у часи «холодної війни» спільних цінностей не вистачало для того, щоб досягнути згоди. Серед європейців часто виникав страх опинитися в зовнішньополітичному відношенні маріонетковими державами, хоча вони й не соромилися бігти по допомогу до США, коли починало пахнути смаженим» [41].

Глобалізація: оновлення світу - оновлення еліти

Ускладнення і пришвидшення розвитку світу, посилення взаємопов'язаності та взаємозалежності міжнародних і внутрішньодержавних проблем дедалі більше вимагають від політиків, особливо тих, які претендують на стратегічні ролі, не лише знань, досвіду і політичної школи, а також уміння співвідносити внутрішні й зовнішні процеси, витримувати баланс між потребами, можливостями та викликами, формувати цілісну картину реальностей і на цій основі проводити адекватну політику. Йдеться про необхідність тримати у полі зору «велику картину», що поєднує внутрішнє і зовнішнє, враховувати стрімкі політичні, соціальні й культурні зміни, які дедалі частіше виходять за межі буденного світосприйняття, осягати усю діалектику розвитку людської спільноти. У цьому плані, як зазначають політичні метри, «недостатньо прочитати конспект історії; необхідно знати історію в справжньому сенсі цього слова: нас цікавить не тільки те, що й коли відбулося, але й те, що ці події говорять нам про людську природу, особливо в тому, що стосується політичних і соціальних конфліктів між народами та всередині країн» [29, с. 318-319].

Очевидно, що така ґрунтовність мислення і стратегічного аналізу, володіння відчуттям історії приходять лише з досвідом та спроможністю його застосовувати в процесі тривалої політичної діяльності, інакше кажучи, за умов стабільно-передбачуваного лідерства, до того ж озброєного досвідом попередників. Правда, якщо він не позначений такими явищами, як кадровий застій і геронтократія, кругова порука «небожителів», блокування входження у владу нових поколінь - явищами, які особливо були характерними для СРСР і країн соціалістичного табору.

Після 60-70-х рр. ХХ ст. світова політика почала динамічно омолоджуватися. На зміну важковаговикам, династіям і традиціям стали приходити покоління, яким унаслідок усталеності демократичних процедур, швидких змін суспільних настроїв, уподобань і парадигм розвитку встановлено значно коротші політичні дистанції. Це нове покоління з об'єктивних причин має вкорочену історичну пам'ять та демонструє інструментальний підхід до політики, воно не обтяжене традиціями, неписаними правилами і зв'язками, інакше сприймає усе те, що пов'язане з відповідальністю за результати своєї діяльності. У нього навіть фізично не вистачає часу на засвоєння досвіду, на виправлення помилок, на удосконалення себе інтелектуально й фахово. Проте, на жаль, у нових політичних поколінь краще виходить з виконанням завдань прориву, руйнуванням попередніх устоїв і старих систем, ніж з утвердженням якісно нового.

Можливо, саме це мав на увазі англійський філософ середини ХХ ст. Майкл Оукшот, коли в роботі «Раціоналізм у політиці» критично зазначав, що політика не підходить молоді: «Молоді роки кожного з нас - це мрії, чудові безумства, п'янкий соліпсизм. Ніщо в молодості не є сталим - ані образи, ані цінності; світ сповнений приголомшливих можливостей, і ми безтурботно живемо в кредит. Коли ти молодий, тобі немає потреби дотримуватися якихось зобов'язань, вести рахунок чому б то не було. Ніщо не обдумується заздалегідь, ніщо не піддається скрупульозній оцінці. Світ - це дзеркало, в якому ми шукаємо відображення власних бажань. Неможливо протистояти натиску шалених емоцій. У молодості ми не налаштовані робити будь-які поступки зовнішньому світу... Адже якщо життя прирівняне до мрії, то політика - стверджують молоді, дотримуючись зрозумілої, але помилкової логіки - є зіткненням різних бачень, і наше завдання нав'язати їй своє власне.

... У цьому світі, крім нас самих, живуть й інші люди, до яких неможливо ставитися як до простих відображень наших емоцій. Так ось: саме це усвідомлення власного місця у цьому банальному світі і є свідченням нашої зрілості (свідченням вагомішим, ніж будь-які знання в галузі «політичної науки»), воно є свідченням нашої придатності до того роду діяльності, який людина консервативного складу називає політикою» [42, с. 90].

Водночас важливо мати на увазі, що середні й нові покоління політиків порівняно зі своїми попередниками загалом мають вищий рівень освіти. Вже хоча б тому, що з початку ХХ ст., за спостереженнями новозеландського вченого Джеймса Флінна (ефект Флінна), в західних країнах коефіцієнт інтелекту збільшується на три пункти кожні 10 років [43]. Повсюдним є знання бодай однієї іноземної мови, освоєння складних комп'ютерних програм, програмування та інноваційне мислення, що дозволяє оперативно розвивати нові знання, реагувати на технологічний прогрес і зміни в соціальному середовищі. Але поряд з цим виникає та проблема, що політичні дії відбуваються за усталеними схемами, розрахованими на короткі періоди. Це, у свою чергу, призводить до нераціональних, спрощених і навіть стереотипних рішень на основі відбору фактів та аргументів під заздалегідь визначений висновок. Якщо ж результат, отриманий на основі такого висновку, негативний, то для цього одразу ж знаходиться виправдувальна аргументація. Таким чином, зникає самокритика і формується ілюзія правильності прийнятих рішень та дій, що для політики є вкрай небезпечним.

Аналізуючи таку ситуацію, Г. Кіссінджер із занепокоєнням констатував, що раніше державні діячі, незважаючи на відмінності у характерах і переконаннях, практично завжди володіли «інстинктивним відчуттям історії» [10, с. 464], своїм ставленням до обов'язків демонстрували розуміння того, що «керівництво не є просто виконанням передвиборчих побажань у повсякденному режимі», то тепер «нове покоління лідерів, можливо, не захоче керувати, не вдаючись до інформаційних технологій; адже володіння інформаційним середовищем цілком спроможне забезпечити переобрання завдяки цільовій, але короткостроковій за перспективами, політиці» [10, с. 465]. Якщо в будь-яку іншу епоху зміст лідерства уособлювала увага до справді нагальних проблем, то сьогодні, за його оцінками, «все зводиться до низки гасел, вигаданих спеціально для миттєвого, кон'юнктурного схвалення» [10, с. 466].

З другої половини ХХ ст. спостерігається стійка тенденція до зменшення гендерного дисбалансу, вирівнювання можливостей чоловіків і жінок на участь у державних справах. Для підтвердження тези про прорив останніх у велику політику достатньо назвати принаймні такі загальновідомі й знані прізвища, які свого часу обіймали чи обіймають і нині високі посади: Індіра Ганді - прем'єр-міністр Індії, Сун Цінлін - виконувачка обов'язків голови КНР, Голда Меїр - прем'єр-міністр Ізраїлю, Марія Естела Мартінес де Перон - президент Аргентини (перша у світі жінкапрезидент), Маргарет Тетчер - прем'єр-міністр Великобританії, Беназір Бхутто - прем'єр-міністр Пакистану, Едіт Крессон - прем'єр-міністр Франції, Ангела Меркель - канцлер Німеччини, Мішель Бачелет - президент Чилі, Крістіна Фернандес де Кіршнер - президент Аргентини, Ділма Русеф - президент Бразилії, Пак Кин Ке - президент Республіки Корея, Єва Копач - прем'єрміністр Польщі, Колінда Грабар-Китарович - президент Хорватії,

Тереза Мей - прем'єр-міністр Великобританії, Крістін Лагард - голова Міжнародного валютного фонду.

Уже навіть цей короткий перелік засвідчує, що політика перестала бути монополією чоловіків. Значно виросло представництво жіночої статі на низових і середніх рівнях управління. У багатьох сферах, пов'язаних з безпосередньою роботою з людьми, жінок більше, ніж чоловіків (охорона здоров'я, педагогіка, соціологія, державне управління, гуманітарні науки і т.д.). Вчені пояснюють це, зокрема, тим, що «жінки віддають перевагу роботі з людьми, а чоловіки - роботі з предметами», що «жінки будують кар'єру у нетехнічних галузях не через відсутність якихось здібностей, а через високу вірогідність поєднання математичних і вербальних навичок, які надають їм більшу можливість вибору порівняно з математично обдарованими колегами-чоловіками, у яких навички спілкування розвинені гірше» [44].

Більше того, дослідники взагалі заговорили про те, що внаслідок емансипації постала проблема гендерної кризи чоловіків. Вальтер Хольштайн у статті «Гендерна криза - у чоловіків немає майбутнього», з посиланням на широке коло досліджень, наводить такі її складові:

- розвиток економіки тривалий час має тенденцію до розширення «жіночої» підприємницької діяльності та до наступного скорочення «чоловічої» промислової роботи. Зростає жіноча трудова зайнятість, у той час як чоловіча постійно скорочується. Рівень чоловічого безробіття залишається вищим за жіночий. У США за час економічної кризи з 2007 р. було звільнено три чверті з 7,5 млн чоловіків, у 2009 р. кількість працюючих жінок уперше виявилася вищою, ніж чоловіків, уже більше третини американських матерів є основними годувальниками своїх сімей;

- чоловіки програють не лише на ринках праці, а й у школах: хлопчики у дитячому садочку, групі продовженого дня, пансіонах, школах і консультативних організаціях постійно наштовхуються на жіночі моделі поведінки і на вибудову жіночих бастіонів. Психічні та психосоматичні розлади трапляються у хлопчиків значно частіше, ніж у дівчаток. Частка хлопчиків у школах для дітей з відставанням у розвитку становить дві третини. Хлопчики скоюють самогубство в середньому в шість разів частіше, ніж дівчатка того самого віку; після того, як чоловікам десятиліттями розповідали, що «вони непотрібні, схильні до насильства, тупі і взагалі помилка природи», не випадковим видається те, що вони «не хочуть ставати опорою суспільства». Вже тривалий час відсутня чоловіча модель поведінки, яку підростаюче покоління могло б конструктивно копіювати. Жінки пишуть сценарій. Якщо раніше мужність, прагнення домогтися успіхів чи самостійність чоловіків звеличувалися, то сьогодні ці якості тавруються як агресивність, кар'єризм або неспроможність до близькості. Їх звинувачують у тому, що вони орієнтуються на вчорашній день, оскільки їхнє майбутнє втрачене [Див.: 45].

Дійшло до того, що феміністки самі почали акцентувати на тому, що настав час знову визнати чоловічі чесноти і повернути їм належне місце в суспільстві. Так, професор гуманітарних наук Університету мистецтв Філадельфії Камілла Палья, яка стала відомою у 1990 р. після її першої книги «Личина сексуальності», а в наступні роки здобула неофіційний титул «феміністки-антифеміністики», оскільки виступає на захист прав жінок, але не сприймає сучасну форму фемінізму, заявляє: «Я - за усунення всіх бар'єрів для жінок у політичній і професійній сферах. Але при цьому я проти особливих протекційних заходів на користь жінок на кшталт «жіночих квот»... Я хочу тотальної рівності перед законом» [46].

У своїй останній книзі «Вільні жінки, вільні люди», яка вийшла друком у березні 2017 р., вона детально викладає свої погляди на боротьбу жінок за свої права. У цьому плані цікавими видаються її порівняльні оцінки двох відомих політиків - Ангели Меркель і Гілларі Клінтон: «Перша - випромінює впевненість лідера, зберігаючи при цьому природність і безпосередність звичайної людини з наповненим особистим життям - займається садівництвом, готує, любить і спорт, і оперу. І має цілком органічний вигляд для свого віку. Їй спокійно й комфортно бути собою, без усіх гламурних та штучних «покращень» у вигляді елітної косметики, люксових зачісок та дорогих дизайнерських речей, як у Хілларі. Я розглядаю Меркель як важливу ролеву модель не лише політика, а й зрілої жінки.

Друга - живе, як занурена у похмурі роздуми Марія-Антуанетта, забарикадована від зовнішнього світу своїм багатством й охоронцями. Вона неначе взагалі не має хобі та має мало інтересів, окрім прагнення до грошей і влади. Кожна її поява на публіці ретельно зрежисована для досягнення максимального ефекту. Вона - скута й стримана, неспроможна до імпровізації. Все, що вона говорить чи робить, розраховано й перевірено армією найманих лестунів. Її визнання іншими - це заслуга її чоловіка, чарівного й талановитого політика» [46].

Зокрема, Х. Клінтон у своїй книзі про вибори президента США за назвою «Що відбулося» стверджує, що вона була «подвійною проблемою» лише для В. Путіна. Зміст її - пише вона - полягає у тому, що «Путін не поважає жінок і з презирством ставиться до тих, хто йому суперечить». «... після того, як я, - пояснює далі Х. Клінтон, - критично відгукнулася про одне з його рішень, він заявив журналістам, що «з жінками краще не дискутувати» і при цьому назвав мене слабкою, пожартувавши, що «для жінки слабкість - не найгірша риса» [47].

Очевидно, що глибоко вкорінені бар'єри й рецидиви такого упередженого ставлення і навіть недовіра до жінок у владі й політиці ще є живучими не лише серед чоловіків-колег «по цеху», а й на масовому рівні, включаючи власне жіночу частину суспільного загалу.

Про що говорити, коли, здавалося б, у цивілізованому середовищі навіть жінки-політики піддаються сексуальним домаганням з боку чоловіків, особливо керівного рівня. Показовим у цьому плані може бути історія, яку оповіла міністр закордонних справ Швеції Маргот Валльстрем. За її словами, на одній вечері в ЄС вона зазнала домагань, коли її сусід за столом почав розпускати руки. «Можу підтвердити, - заявила міністр, - що це відбувається і на вищому політичному рівні.» [48].

Згідно з даними Бьорга Ломборга, «гендерна нерівність - у вигляді недоступності робочих місць і понижених зарплат - коштує світу шокуючих 15,5% ВВП». «Позбавивши жінок можливості розвивати свій потенціал, суспільство тим самим, - наголошує автор, - відмовляється від їхнього внеску. Але сумна реальність у тому, що складно відшукати ефективне розв'язання проблеми тендерної нерівності» [49].

За даними 2017 р., жінки обіймають 25% керівних посад у приватному секторі і посідають менше чверті усіх місць у парламентах країн світу [Див.: 50]. А звичне одномірне уявлення про жінок підсилює застарілі гендерні стереотипи, заважає бачити їх як різнобічних людських істот, здатних мати владу [51] і застосовувати її правильним чи неправильним способом. Ясна річ, визначальним показником в оцінках лідерства завжди будуть практичні результати роботи. Показово, що коли навесні 2017 р. Pew Research Centre опитував людей у 37 країнах про різних світових лідерів, Меркель була єдиною, якій більшість респондентів довіряли, ніж навпаки [52, с. 32]. Не випадково її дедалі частіше характеризують як лідера західного світу, а інколи називають ледь не єдиним чоловіком у політиці. Значною мірою завдячуючи їй, Німеччини стала такою впливовою в Європі, що викликає певний дискомфорт у європейському політичному середовищі і не тільки в ньому.

Щоправда, Німеччина завжди справляла вагомий вплив на європейські та світові процеси: «Про це прекрасно знали Єлизавета I, Кромвель, Мальборо, обидва Пітти, верховне командування союзників часів Першої світової війни, Франклін Делано Рузвельт, Сталін, Горбачов, росіяни, які відчайдушно чинили спротив просуванню НАТО на схід після падіння Берлінського муру, і знають нинішні європейські еліти, які прагнуть зберегти цілісність Європейського Союзу зі страху відпустити «кермо влади» управління Німеччиною. Хто контролює Центральну Європу у будь-який період часу, той контролює всю Європу і тим самим домінує у світі» [14, с. 18]. Не слід забувати й те, що «Німеччина також причетна до найважливіших ідеологічних перетворень в Європі - тут народилися Реформація, марксизм і нацизм, які спричинили суттєвий вплив на світову геополітику» [14, с. 19].

Лідерство в епоху нових викликів

У 1989 р. американський учений Ф. Фукуяма опублікував у журналі «The National Interest» статтю «Кінець історії?», основний лейтмотив якої зводився до того, що ідеологічний конфлікт Сходу і Заходу завершився тріумфом ліберальної демократії - кінцевої точки ідеологічної революції людства і кінцевої форми будь-якого уряду. Звідси - термін «кінець історії». Стаття лягла в основу його монографії «Кінець історії і остання людина» [53], яка мала величезний успіх, очолила знаменитий список бестселерів The New York Times. Фактично Фукуяма «усупереч власній волі виявився в ролі проповідника щасливої глобалізації з ідеєю про те, що в кінці ХХ ст. усі люди мріють лише про свободу, процвітання і демократію.... Його підхід до кінця історії був однаковою мірою філософським і геополітичним: він відштовхувався від думки Гегеля чи, швидше, її прочитання філософом Олександром Кожевіним («Вступ до прочитання Гегеля») про кінець історії. Для Гегеля історія світу, незважаючи на всі подальші переміни, завершилась у 1806 р. з битвою при Йєні, коли Наполеон погнав прусську армію. Фукуяма узяв за точку відліку розпад комуністичної системи» [54].

У відповідь Фукуямі С. Гантінґтон (у нього Ф. Фукуяма готував дисертацію з політології, коли був студентом у Гарварді) розміщує у 1993 р. в американському політологічному журналі «Foreign Affairs» статтю «Зіткнення цивілізацій», яка викликала найбільший резонанс за всю другу половину ХХ ст. з огляду на прописані в ній прогнози про «можливість повернення ідеології на зразок комунізму, вірогідність розколу між прихильниками демократії і неминучість виникнення нових ідеологій» [54]. Через три роки з'являється його монографія «Зіткнення цивілізацій» [Див.: 55]. Ця робота є однією з найбільш цитованих у політології, оскільки низка прогнозів ученого вражаюче підтверджується і, зокрема, в частині зростаючого конфлікту між західною цивілізацією і рештою світу.

Інші опоненти Ф. Фукуями були значно категоричнішими у своїй критиці. Наприклад, Міхаель Штюрмер - німецький професор і радник з міжнародної політики Федерального канцлера Німеччини Гельмута Коля - висловився так: «Звістка про кінець історії, яку в неспокійному 1989 р. світ почув від представника RAND Френсіса Фукуями, виявилася хибним повідомленням і нерозумним жартом.... Більше того, коли ідея про кінець історії заволоділа духом часу, вона паралізувала думки й спрямувала гроші та всю енергію, що залишилася, в царину внутрішньої політики і соціального забезпечення. Ситуація реальної небезпеки, так вважалося, була темою для старих генералів, чиї проблеми пов'язані з відставкою» [56].

Події 11 вересня 2001 р. часто наводять як аргумент проти теорії Ф. Фукуями і доказ того, що його твердження про «кінець історії» - ілюзія, а правда - за «зіткненням цивілізацій» С. Гантінґтона. Адже людство дрейфує до більшої конфронтації. Реалії ХХІ ст. вказують на те, що світ уже не перебуває у більшменш передбачуваному стані, а його зірвано з якоря стабільності і кинуто в безпрецедентну невизначеність. Навіть США втрачають контроль над своєю «спроможністю на найвищих рівнях боротися з проблемами», «що робить нас, могутню країну, - визнавав З. Бжезінський у розмові з головним редактором видання «Foreign Policy» Девидом Роткопфом у липні 2014 р., - все більш позбавленою стратегічної волі і розуміння правильності напряму». А отже, «бачимо світ, у якому є величезна метушня, і

фрагментація, і невизначеність». І хоча він не сповзає до нової світової війни, незважаючи на багато пророкувань, але наближається до «епохи великої плутанини і переважаючого хаосу» [57]. А відомий політик і публіцист, старший радник трьох президентів США Патрік Бюкенен взагалі заявив: «Ми вже не керуємо власною долею. . Американська імперія сьогодні нежиттєздатна, як свого часу британська і французька імперії. Ми дали так багато гарантій, що в майбутньому напевне будемо втягуватися в усі великі кризи й конфлікти на планеті» [58]. Застерігаючи від хаосу, який загрожує світові, у тому числі через розповсюдження зброї масового знищення і транскордонного тероризму, Г. Кіссінджер у своїй 17-й книзі «Світовий порядок» звертає увагу на такі нові феномени сучасності, як «держави, що не відбулися» і «некеровані території» [10, с. 477].

Президент США Д. Трамп у виступі на сесії Генеральної Асамблеї ООН у вересні 2017 р. окреслив таке коло викликів і небезпек: «терористи і екстремісти», які набирають силу і розпорошуються по всій планеті; «режими-ізгої», що загрожують людству найруйнівнішою зброєю; «влада і авторитарні режими», які намагаються підірвати цінності системи, і альянси, що запобігають конфліктам і ведуть світ до свободи з часів Другої світової війни; «міжнародна злочинність», яка торгує наркотиками, зброєю, людьми, провокує масову міграцію і створює нові форми агресії, використовуючи інноваційні технології для залякування людей [59].

На відміну від політиків, учені пропонують розглядати сучасні події не як щось надзвичайне, а оцінювати як реальну політику. В основі її - не високі принципи і міжнародне право, а національні інтереси, геополітика і баланс сил провідних держав. «Для реалізації національних інтересів, - зазначає академік РАН О. Арбатов, - моральні принципи, апеляції до прагнень народів і історичні аргументи - лише вільно змінювані інструменти для досягнення поставленої мети» [60, с. 5]. Право сили починає витісняти силу права. Відтак, продовжує він, відкриті заявки на великодержавні інтереси поєднуються з наданням позитивного сенсу «ядерній зброї і концепції ядерного стримування, оспівуванню політики нарощування озброєнь, демонстрації військової сили, пошуку військових баз за кордоном, суперництва в торгівлі зброєю...» [60, с. 5].

ХХІ ст. позначене стрімким зростанням великих держав, появою нових глобальних гравців і центрів сили, а відповідно, збільшенням загрози розчленування і чергового поділу світу. Протягом приблизно 25 років від завершення «холодної війни», коли одним з домінуючих напрямів американської політики було намагання глобалізації ліберального міжнародного порядку, «Вашингтон сподівався вирішити це завдання шляхом глибокої інтеграції в дану систему його потенційних опонентів, а саме - Росії й Китаю, так, щоб у них більше не виникало бажання чинити йому перешкоди» [61]. Така смілива ідея, до вироблення й обстоювання якої багато зусиль докладав З. Бжезінський [62], з припиненням протистояння наддержав видавалася перспективною. Поступ світу до єдиної глобальної моделі політичної та економічної організації на чолі зі Сполученими Штатами також нібито видавався можливим.

Доречно нагадати, що у своїй знаменитій роботі «Велика шахівниця: панування Америки і його геостратегічні імперативи» З. Бжезінський пояснював, що означає для Росії втратити Україну: істотне обмеження геостратегічного вибору, відсутність можливості відтворити євразійську імперію, неминучість того, що вона «з кожним роком буде ставати дедалі менше європейською і щораз більше азійською» [62, с. 114-116]. Він же напророкував, уже в іншій праці, що спроба РФ схилити Україну до слов'янського союзу може обернутися тривалим конфліктом [63, с. 219].

Китай і Росія справді демонстрували прихильність до економічного та політичного лібералізму західного типу. Проте, за оцінками західних експертів, їх лідери водночас поступово відновлювали й утверджували модель дедалі відвертішого політичного авторитаризму. Вони увійшли в суперечність з порядком, запровадженим США, стали поводитися «в дусі класичного ревізіонізму» [61], закривши таким чином епоху інтеграції у плані «залучення Росії чи Китаю до системи, очолюваної Америкою» [61]. Більше того, це показало, що «відносини між великими державами вступають у період більшої небезпеки і напруженості і що готовність до більших витрат та ризиків стане ціною боротьби з ревізіоністськими проявами і збереження американських інтересів» [61].

Отже, перша чверть ХХІ ст., схоже, буде загальним переломним періодом нового поділу світу, в якому вже немає заброньованих місць для окремих країн. Китай, Росія і США дедалі більше тяжіють до принципів державного егоїзму і односторонніх рішень. Багатостороння система, яка полягала у стримуванні сили нормами міжнародного права, співпрацею й загальними моральними правилами, відсувається на другий план.

Біполярний світ не привів до спільних тенденцій розвитку, однополюсний же, коли вважалося, що існує лише одна нація, обрана Богом, щоб управляти всіма, обернувся збільшенням кількості криз. А щодо військових інтервенцій, то вони, як правило, оберталися ускладненнями, які унеможливлюють діалог, що добре демонструють приклади Афганістану, Іраку та Лівії.

Схоже, неочевидно, що й багатополюсний світ буде кращим без зміцнення системи міжнародних інститутів. Закономірно, що вчені й політики, характеризуючи наш час «сильною нестабільністю, конфронтацією між полюсами влади, гнучким регіональним співробітництвом та зростаючим значенням недержавних суб'єктів», попереджають: «делімітація кордонів впливу між полюсами влади дуже складна, і необхідно підготуватися до загроз загострення конфронтації» [64].

В аналітиці та оглядах міжнародних відносин фіксується стійка тенденція повернення до одностороннього підходу, вивищення націй, першості їх інтересів і непохитних політичних лідерів. Лише Європа «відчайдушно тримається за багатосторонній підхід і дотримання міжнародного права» [65]. В основі його залишаються масштабні угоди, які дозволили домогтися тривалих періодів миру на континенті: Вестфальський договір 1648 р., Віденський конгрес 1815 р., філософська традиція, що зародилася у добу Просвітництва, вважали встановлення міжнародного права однією з умов вічного миру, про що писав у знаменитому трактаті Іммануїл Кант ще у 1795 році.

Нинішню ситуацію вчені часто порівнюють з епохою перед укладенням Вестфальського миру, а історик ідей, професор Варшавського університету Марчин Круль навіть віщує «вибух великого хаосу», зіткнення двох світів: «З одного боку, будуть люди, що пам'ятають ліберальний порядок, який довго працював у Європі, а з другого - люди з іншими традиціями і релігією» [66]. Залишається сподіватися, що етапи хаосу в міжнародних відносинах створюватимуть передумови для формування нового світового порядку.

Щодо Вестфальського миру, який ознаменував завершення суперництва в Європі між Францією, Іспанією, Швецією, німецькою частиною Священної Римської імперії та іншими європейськими країнами і підписання якого «постійно відкладалось, оскільки причетні до нього країни намагалися домогтися чесної і справедливої угоди для себе» [14, с. 55], то «покоління спеціалістів з міжнародних справ сприймали і сприймають цю угоду як джерело сучасних концепцій суверенітету і невтручання одних держав у внутрішні справи інших» [14, с. 56].

9 серпня 2007 р., коли вибухнула світова економічна криза, «передовий економічний світ пережив свій найдовший період стагнації з початку століття, який почався крахом Уолл-стріту у 1929 р. і закінчився через 10 років початком Другої світової війни» [67]. Головна причина цього полягала у прихильності політиків до ідеології ринкового фундаменталізму, у домінуванні в політиці постулату, що «ринки завжди мають рацію, а державне економічне втручання практично завжди помилкове» [67]. І навіть після того, як ця помилка підірвала основи ринково-фундаменталістської економіки, ринково-фундаменталістська політика вижила, перешкодивши адекватній політичній реакції на кризу.

За оцінками авторитетних учених та експертів, унаслідок таких процесів, коли ліберальна демократія виявилася паралізованою, втрачаються її ідеологія й цінності, світ опиняється у стані аномії. Таким оцінює наш час Л. Шевцова - «світопорядок Генрі Кіссінджера, заснований на принципах легітимності, балансу сил і зрозумілих правилах, більше не існує. Розмиті стандарти. Зниклі кордони між миром і війною, між легальним і нелегальним, суверенітетом і залежністю, правдою і неправдою» [68].

Таку паузу між постмодернізмом, який розпочався з розпадом СРСР, і новим станом вона охарактеризувала як «історичну перезміну», в ході якої політичні лідери виявилися «неготовими до пошуку нових шляхів розвитку». Натомість «останнє десятиліття стало часом пожвавлення глобального авторитаризму», хоча «нинішні лідери Заходу - це лідери статус-кво, а не прориву» [69], - констатує Л. Шевцова.

Принципово важливо розуміти, що нагромадження політичних, економічних, соціальних і культурних проблем, а головне - неадекватна реакція на них з боку влади і лідерів, які у багатьох випадках демонструють параліч волі й дій, є однією з причин наростання розбіжностей і конфліктів, зниження порога толерантності людей, їх бурхливої та навіть різкої реакції на суспільні проблеми й труднощі соціального характеру. Зокрема, це демонструє Східна Європа у її бажанні переграти минуле. А виявилося, що «неможливо переглянути власну національну історію так, щоб це не призвело до проблем у відносинах з сусідніми країнами» [70]. Проте еліти ставлять на службу історичну політику для розширення зони свого впливу та утвердження «історичної справедливості», яка обґрунтовується їх же власним набором аргументів.

Особливість «історичної перезмінки» проявляється наростанням прагнень політиків і народів відповідати на виклики відповідно до власних інтересів. Показовими у цьому плані є реперні слогани у виступі президента США Д. Трампа на сесії Генасамблеї ООН (вересень 2017 р.): дотримуватись інтересів своїх власних народів; сильні суверенні держави; сильні суверенні країни; головний обов'язок держави - перед її народом; ставити на перше місце інтереси своїх країн; держава - оптимальний інструмент для покращення життя людей; подолати наявні небезпеки ніхто не зможе краще за сильні, суверенні і незалежні країни, які пам'ятають свою історію і думають про свою долю; ми власноруч повинні вирішувати власні проблеми, створювати свій добробут, захищати своє майбутнє [59]. Судячи з усього, лейтмотивом позиції «першого лідера світу» є ізоляціонізм, хоча саме це слово у його промові й не прозвучало. Убачаючи в цьому «лідерство із задніх рядів», The New York Times у редакційній статті констатує: передвиборче гасло Трампа «Америка понад усе» перетворилося в «Америка позаду всіх» [71].

Засновник Французького інституту міжнародних відносин Арно де ля Гранж узагалі вважає, що необхідно відходити від дипломатії «цінностей» на користь повернення до поняття «національний інтерес». На його думку, таке повернення - «це фундаментальне питання», а поняття національного інтересу - «відпрацьована інтерпретація захисту ідентичності й цілісності. Його не можна ототожнювати з цінностями, така деформація відбулася за два останні п'ятирічні терміни» [72]. Зі свого боку, Лоуренс Саммерс (колишній директор Національної економічної ради США) навіть висунув концепцію «відповідального націоналізму» [66]. Аналогічно, говорять його опоненти, можливі твердження про «відповідальних диктаторів» чи про повернення до освіченого абсолютизму. За будь-яких обставин такі реалії вимагають осмислення причин того, чому національні почуття еволюціонують до націоналізму, який у низці країн знаходить своє утвердження на державному і регіональному рівнях. Насамперед потребують відповіді питання, що таке нація в сучасному розумінні, де межа між нацією і націоналізмом, яке новітнє наповнення слід вкладати у поняття «національна держава»?

Тип лідерства - дзеркало суспільства

Переорієнтація на односторонній підхід у розв'язанні внутрішніх і зовнішніх проблем країн вивищує не тільки тему національних держав і націй, але потребу в яскравих лідерах для здійснення такої політики. Залежно від обставин і процесів можна говорити про запит на лідерську демократію, до чого, можливо, і рухатиметься історія, або про переповзання в авторитаризм з піднесенням нових та непередбачуваних сил і політиків, які грають на національних почуттях.

Проте вже з впевненістю можна констатувати існування двох явищ. Перше - наростання у політичному середовищі скепсису щодо здатності народу до демократії. Таким чином відроджується поширена в буржуазних колах на початках минулого століття думка, що суспільство ділиться на розумну еліту і неосвічені маси, якими рухають інстинкти. Саме така позиція слугувала обґрунтуванням існування авторитарних режимів, включаючи фашистські. Як зазначає в своїй публікації Трульс Хечер, «політична еліта у все більш наростаючій суміші презирства і зверхності втратила контакт з вирішальною частиною населення, яка на знак протесту ставить хрестик біля націонал-консервативних протестних партій чи неортодоксальних кандидатів...» [73].

Звучать навіть думки, що сьогодення нагадує 1930-ті рр., коли авторитарні лідери відчули піднесення, демократичні лідери не змогли їм протистояти, міжнародна система була розхитана, а світ втягнуто у війну. Справді, це був період збільшення кількості агресивних авторитарних режимів і нестабільності у ключових регіонах Європи й Азії. Демократія поступилася місцем насильницьким, авторитарним ідеологіям. Економічний націоналізм і протекціонізм підірвали глобальне процвітання і потенційну геополітичну співпрацю, спроможну стримати агресію. Але політичні оглядачі пропонують мати на увазі, що тоді «під смертельною загрозою опинилася сама ідея демократичного правління. Тепер, незважаючи на демократичну рецесію, в світі понад 110 політичних демократій, а західні демократії як і раніше зберігають домінуюче становище над будь-яким авторитарним суперником» [74].

З такою аргументацією можна було б погодитися, якби не феномен Д. Трампа - складової глобальної тенденції, яка полягає в тому, що в міжнародну політику повертаються сильні і владолюбні політики. Жоден із його попередників ніколи не виступав проти системи і не намагався підірвати усталені норми й правила. За прогнозом Ф. Фукуями, країна вступила в «епоху великого природного експерименту, який покаже, хто управляє Сполученими Штатами - закони чи люди» [75]. З усією очевидністю можна констатувати лише те, що епоха політиків «поденників» відходить у минуле. У світі, а також і в Європі «ми спостерігаємо, - говорить такий досвідчений політик, як Франк-Вальтер Штайнмайєр, - нове захоплення авторитаризмом» [76].

У принципі народ приймає владу, яка відповідає його уявленню про тих, хто має його очолювати. Разом з тим, у складні періоди люди особливо схильні делегувати свої повноваження для розв'язання проблем особам, що демонструють інстинкти готовності щодо їх швидкого вирішення, причому пропонують прості рецепти відповідей на гострі виклики, що виникають перед країнами та народами і навіть цілим світом. Політики, які дотримуються принципів компромісу, виглядають добре, коли нічого докорінно змінювати не треба. В часи нестабільності та невизначеності, коли пошук узгодженої лінії «смерті подібний» [77, с. 170], виникає суспільний запит на тих, хто впевнений у власній правоті, ламає усталені правила й стереотипи, у тому числі переступаючи законодавчі норми і неписані правила, не плентається в хвості людських очікувань на невідкладні результати проривного характеру. На масовому рівні відбувається загальне увірування в якості лідера та вручення йому своєї власної долі. При цьому ігноруються гіркі приклади таких керманичів, які затягували довірену їм країну у безодню.

На різких зламах історії особливим попитом користуються політики, які демонструють домінантну лідерську культуру з переходом в агресивну поведінку, схильність до нарцисизму, сумнівні уявлення про мораль за яскраво вираженої жадоби влади. Вчені Лондонської школи бізнесу під час спеціального дослідження дійшли висновку: під тиском нестабільності і відчуття втрати контролю над своїм власним життям люди віддають перевагу тим, хто діє авторитарно. А вибір «домінантного лідера являє собою компенсаційну стратегію». І «чим більша кількість безробітних, тим вище бажання бачити у владі домінантних політиків» [78]. Ректор інституту психології у Берліні Зігфрід Прайзер пояснює це так: «Ототожнюючи себе з авторитарними лідерами, індивід відчуває, що й сам може впливати на ситуацію», у стресові моменти світогляд людини звужується і «тим переконливішими йому будуть видаватися політики, які обіцяють прості рішення» [78].

Фактично вчені виявили присутність замкненого кола: з одного боку, фактори нестабільності не лише прямо впливають на жителів країни, але й визначають їхні уподобання щодо стилю політичного керівництва. З другого боку, таке політичне керівництво ухвалює економічні й політичні рішення, які позначаються на житті наступних поколінь виборців. За припущеннями вчених, якщо політика зможе впоратися з нестабільністю, люди повернуть собі здатність до диференційованого мислення.

У 2006 р. Дж. Хіглі дійшов висновку, що адміністрація Дж. Буша-молодшого стала прологом до нового типу «рішучого» лідерства, яке звертається до силового інструментарію у зовнішній політиці [79]. Як доказ, вказується на безпрецедентне зростання мережі інститутів спеціальних служб США після подій 11 вересня 2001 року.

В експертному і політичному середовищі поширена також думка, що переломним моментом у відновленні авторитарного лідерства слід вважати 2012 р., коли В. Путін повернувся в Кремль. Далі вони хронологічно обґрунтовують значимість цієї події: через декілька місяців генеральним секретарем Комуністичної партії Китаю стає Сі Цзіньпін; у липні 2013 р. до влади в Єгипті приходить колишній міністр оборони Абдель Фаттах асСиса з яскраво вираженим владним характером; наступного року на посаді президента Туреччини утверджується Реджеп Ердоган; у 2014-му посаду прем'єр-міністра Індії обіймає Наренда Моді, в Угорщині сильні авторитарні підходи демонструє Віктор

Орбан [80]. Звісно, що світова політична лінійка лідерів яскраво вираженого індивідуалістського владного типу, таких собі альфасамців зі сильним его, була б неповною без Д. Трампа.

Імунітети демократії безсилі перед постатями, які демонструють готовність задіяти силу своєї особистості та рішучості, усі можливі й неможливі засоби, включаючи силові, щоб слабкість, незахищеність, страхи й невдоволення людей замінити спокоєм, вірою і впевненістю, національним прогресом. «Через голову» правлячих класу чи партії вони спираються на своєрідні групи «наделіт», які разом зі своїм «патроном» забезпечують контроль над основними інститутами влади. За спостереженнями Дж. Хіглі, у такі періоди, що нагадують класичні революційні ситуації, взагалі «відбувається перехід влади до невеликої доктринальної групи, яка налаштована придушити і знищити всі інші конкуруючі еліти, створити свою систему, поліцейську систему і нав'язати свої погляди більшості населення» [79], забезпечити «самоутвердження вертикального виміру демократії» [79].

При цьому на початковому етапі мало звертається уваги на «тривожну правду», яка полягає в тому, що лідери з такими екстраординарними мандатами «рідко обмежують свої дії національними кордонами. Дуже часто підводні течії насильства, які вони вводять у внутрішню політику, виливаються і на міжнародну сцену» [80]. Більше того, американський історик Емі Найт, якого The New York Times назвала «видатним західним дослідником» КДБ, попереджає, що в «усіх авторитарних лідерів і диктаторів є внутрішня і зовнішня програма дій. Вони повинні демонструвати силу, у тому числі за кордоном» [Цит. за: 81].

До м'яких варіантів таких дій можна віднести санкції щодо непокірних або незручних держав, які виходять на перший план у міжнародній політиці, витісняючи традиційні демократії та виразно демонструючи їх протекціоністський економічний підтекст. За своєю сутністю санкції, як різновид війни, спираються на «три асиметричні чинники: військова сила, економічна сила та сила ідеологічного іміджу». Застосування санкцій засвідчує, що «в міжнародній системі, незважаючи на всі розмови про ліберальний порядок, не змінилося головне: «як і раніше, існує позиція верховного авторитету над державами» [82].

Авторитарне лідерство неможливе або вкрай ускладнене без харизми, яка, в свою чергу, зав'язана на популізмі. Він же, своєю чергою, набирає сили в багатьох країнах, включаючи ЄС та США, через зростання соціального розшарування, уповільнення соціальних ліфтів, підживлення теми економічного націоналізму та антиглобалізації, вороже налаштування багатьох людей проти політики взагалі і політичного істеблішменту особливо.

Щоб зрозуміти, що це може означати для еволюції політики, фахівці пропонують, зокрема, звертатися до історії фашизму. Беніто Муссоліні починав як соціаліст-революціонер. У Німеччині існувала націонал-соціалістична робітнича партія. Спочатку фашизм виступав як націоналістичний антикапіталістичний рух. Згодом він почав наступ на ліберальний капіталізм, далі - на міжнародну фінансову систему і, врешті-решт, еволюціонував до антисемітизму. Август Бебель назвав це «соціалізмом дурнів» [Цит. за: 83].

Економіст Дені Родрик, на основі вивчення ідей та витоків популізму, дійшов висновку, що «демократія, національний суверенітет та глобальна економічна інтеграція взаємно несумісні». Відповідно, «хоча б одним з цих елементів необхідно жертвувати». Враховуючи те, що багато виборців у Європі й США відчувають себе постраждалими у процесі глобалізації, у «популістських партій, які агресивно ставлять націю понад усе, з'являються переваги перед суперниками» [83]. Аналогічне можна сказати й про окремих політиків-популістів. Але одна справа - виборча кампанія, в рамках якої можна обіцяти все, що завгодно, - це і називається популізмом. Інша - говорити про відповідальність за свої обіцянки. На це спроможні лише яскраво виражені домінантні лідери, які забезпечують харизматичну легітимність своєї політичної влади через вибори, уміють «поставити на місце» своїх опонентів із загалом необмеженим популізмом, запропонувати прийнятні для себе межі «вуличної демократії».

* * *

Відповіді на всю сукупність викликів внутрішньодержавного, регіонального та світового рівнів, і загалом на ключову проблему: як зміцнити порядок - через хаос чи через винайдення спільних рішень на основі порозуміння (адже сьогодні жодна держава не є настільки могутньою, щоб визначати напрям суспільного поступу самостійно) - швидше за все лежатимуть не в площині колективного розуму. Хоча домінує думка, що ключовим ресурсом має стати високоякісний людський капітал. Проте в світі починає не вистачати добре підготовлених людей, лідерів у тому числі, не зважаючи на те, що в західних країнах рівень інтелекту, як уже зазначалося, динамічно зростає.

Судячи з усього, надалі визначальну роль відіграватиме характер і зміст власне лідерства. Воно матиме істотно інший характер, не обтяжений правилами, традиціями й умовностями, які вже не працюють. І навіть законами. Його характер визначатиметься особистостями, здатними підпорядковувати своїй волі суспільство й державу. Світ у цьому плані приречений пережити ренесанс лідерства першої половини ХХ століття.

ХХІ ст. буде віком особистостей. Тінь однієї людини дуже часто буде накривати країни. Знову буде працювати відзначений експертами парадокс: надії на зміни пов'язуватимуться з однією людиною, надії на зміни пов'язуватимуться зі смертю однієї людини.

Науковці та експерти дедалі активніше висловлюють застереження, що знову може настати час, коли доля держав і світу опиниться в руках авторитарних осіб, «освічених абсолютистів» і навіть «відповідальних диктаторів», зокрема, ще й з таких причин:

- демократичні цінності поступаються національним інтересам, пріоритету національних держав;

- нестабільність економіки та ускладнення економічних перспектив;

- зростання незіставності економічних і соціальних проблем з демократичними засобами їх розв'язання;

- відставання правової системи від усього комплексу проблем;

- розповсюдження Інтернету, який служить засобом прояву і поширення радикальних поглядів;

- зменшення поваги до прав і свобод людини та громадянина;

- складна прогнозованість процесів у релігійному середовищі;

- наголос на силу й патріотизм нових людей на вершині влади, на їхню готовність використати силові засоби проти ворогів;

- поширення сподівань, що за рахунок концентрації влади можна забезпечити серйозний прорив у суспільному розвитку;

- слабкі імунітети у демократій від притягальної сили політиків, які обіцяють національне відродження з допомогою сили своєї особистості та безцеремонності, грають на почуттях незахищеності, страху та невдоволення людей.

Ще у 1920-х рр. познанський філософ та правознавець Антоній Перетяткович звернув увагу на проблему демократичного цезаризму, тобто режиму одноосібного правління харизматичного лідера, який не руйнує політичну систему в цілому, але змінює форму окремих інститутів, щоб зосередити владу в своїх руках [84]. Сьогодення вимагає уважного її вивчення. У тому числі й особливо в Україні, яка була й усе ще залишається авторитарним утворенням з усіма притаманними для нього атрибутами влади й політики і якій ще належить засвоїти теорію цивілізованого лідерства і втілити її на практиці. Як точно діагностувала відомий експерт Л. Шевцова, вихід для радянських республік з посткомуністичної моделі виявився «значно складнішим, ніж з комунізму». В епітафії «Смерть СРСР» Джек Ф. Метлок пише: «Покійний залишив після себе п'ятнадцять нащадків. У всіх з них виражено тверде прагнення уникнути манери поведінки, яка підірвала здоров'я покійного і від якої, по суті, постраждали всі. Разом з тим слід відзначити, що потомство може зберігати в собі деякий генетичний матеріал, породжений порочністю померлого. В деяких з нащадків злоякісні прояви вже фактично дали про себе знати. Співтовариству авторитетних медичних спеціалістів, таким чином, належить тримати вціліле покоління під пильним, хоча й доброзичливим наглядом» [85]. Що ж, усе так і відбувається.