Національно-державне самовизначення України: внутрішні чинники та зовнішні впливи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія наук України

Інститут держави і права ім. В.М. Корецького

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук

НАЦІОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНЕ САМОВИЗНАЧЕННЯ УКРАЇНИ: ВНУТРІШНІ ЧИННИКИ ТА ЗОВНІШНІ ВПЛИВИ

Спеціальність - етнополітологія та етнодержавознавство

Рафальський Ігор Олексійович

Київ - 2017

Робота виконана у відділі національних меншин Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України.

Науковий консультант: доктор історичних наук, професор

Панчук Май Іванович,

Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, завідувач відділу національних меншин.

Офіційні опоненти:

доктор політичних наук, професор

Картунов Олексій Васильович,

Університет економіки та права «Крок»,

завідувач кафедри суспільних наук;

доктор політичних наук, професор

Обушний Микола Іванович,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка,

професор кафедри політології;

доктор політичних наук, професор

Цепенда Ігор Євгенович,

Прикарпатський національний університет

імені Василя Стефаника, ректор.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Проголошення Акта про державну незалежність України - переможна віха на шляху тривалої та героїчної боротьби українського народу за національне самовизначення. Багатовікова історія українського державотворення і право українського народу на самовизначення - це те підґрунтя, на якому відбулася розбудова Української держави. Водночас проголошення незалежності поклало початок новому етапу самовизначення, на якому вирішальної ролі набули інституційні чинники, насамперед Українська держава як нова якість національно-державного самовизначення народу.

Актуальність наукового дослідження зумовлена значущістю досвіду національно-державного самовизначення України для з'ясування як його проблемних аспектів, так і сприятливих умов і чинників, сформованих політичними, правовими й іншими суспільними практиками. Аналіз і наукове осмислення конструктивного потенціалу практик національно-державного самовизначення уможливлюватимуть вдосконалення та краще інституційне забезпечення політики націє- та державотворення, діяльності органів місцевого самоврядування, примноження і мобілізацію ресурсів громадянського суспільства. Дослідження даної проблеми актуалізується й перманентним упродовж усіх років незалежності протистоянням політичних сил щодо напрямів модернізації країни та вибору її зовнішньополітичних векторів. Національно-патріотичні сили послідовно обстоюють зміцнення незалежності унітарної Української держави, утвердження ринкової економіки, гарантування прав і свобод громадян, інтеграцію в європейські та євроатлантичні структури. Натомість проросійські сили намагаються нав'язати суспільству курс на реінтеграцію з Росією, вступ до Митного та Євразійського союзів, федералізацію України. Наслідком такого тиску став інспірований РФ антидержавний заколот у Криму та на Сході країни. І нині, як і впродовж усієї своєї багатовікової історії, український народ відстоює власний суверенітет і територіальну цілісність країни.

Демократичний процес в Україні ускладнювався тим, що політичні партії і проєвропейського, і проросійського спрямування, діючи в умовах олігархічних політичних режимів, були здебільшого уражені політичною корупцією. Здійснення державної політики в інтересах промислово-фінансових груп і використання політичними партіями маніпулятивних методів комунікації з громадськістю спричиняли суспільне відчуження, що проявлялось у недовірі до державно-політичних інститутів, ускладнювало демократичне волевиявлення на користь проєвропейських політичних сил. Лише Революція Гідності, рушійною силою якої були не тільки і не стільки опозиційні політичні партії, а широка громадськість, визначила домінантність вибору Україною європейського вектора розвитку, послідовну імплементацію європейських норм і стандартів. Тож звернення до чинників, які уможливили формування в українському суспільстві проєвропейських цінностей і орієнтацій, а також досвіду вироблення та реалізації політики національно-державного самовизначення України має не тільки теоретичне, а й практично-політичне значення.

Національно-державне самовизначення України - багатоскладовий процес національного розвитку та державотворення, який синтезує самовизначення нації та самовизначення Української держави, - обумовлюється як внутрішніми чинниками, так і зовнішніми впливами (РФ, СНД, ЄС, НАТО, США тощо). Комплексне дослідження національно-державного самовизначення України актуальне для політичної науки, оскільки невизначеність, а почасти й суперечливість суджень про умови і чинники на різних етапах впливали на суспільно-політичні процеси. Актуальність звернення до теми зумовлюється й загальним поступом політичної науки, розвитком нових теорій і методів, використання яких уможливлює приріст знань з проблематики національно-державного будівництва.

З набуттям незалежності національно-державне самовизначення України потребувало ціннісно-смислового осягнення історичного та геополітичного базису подальшого розвитку. В працях сучасних українських політологів, правознавців і філософів аналізуються цивілізаційні (В. Андрущенко, М. Михальченко, О. Моця, М. Обушний, М. Юрій та ін.), політико-правові (О. Мироненко, В. Селіванов, Ю. Шемшученко та ін.), етнополітичні (В. Вакулич, В. Войналович, В. Євтух, О. Картунов, В. Котигоренко, І. Кресіна, Л. Лойко, О. Майборода, Л. Нагорна, І. Оніщенко, М. Панчук, С. Римаренко, Ю. Римаренко, І. Цепенда та ін.) засади національно-державного самовизначення. Суспільно-політичні трансформації в Україні, які розгорнулися зі здобуттям незалежності, розкриваються в працях О. Бабкіної, О. Бойка, Є. Головахи, В. Горбатенка, В. Кременя, П. Мироненка, М. Розумного, В. Смолянюка, В. Ткаченка та ін. Інституційний чинник державотворчих процесів в Україні став предметом досліджень Г. Зеленько, М. Кармазіної, А. Коваленка, Ю. Левенця, Ф. Рудича, О. Стойко та ін. Ціннісно-світоглядні та політико-міфологічні аспекти національно-державного самовизначення аналізуються в працях В. Бушанського, Ю. Шайгородського, О. Шевченка й інших науковців. Проте актуальною залишається потреба в синтезі результатів досліджень, здійснених у різних галузях соціогуманітарних наук, у фокусі яких перебували окремі аспекти національно-державного самовизначення України. Саме завдяки актуалізації концепту національно-державного самовизначення України уможливлюється загальне осмислення тенденцій і практик суверенізації та подальшого розвитку української нації і держави.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане у відділі національних меншин Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України та пов'язане з дослідницькими програмами Інституту: «Суспільні цінності населення України в теоретичних і практичних вимірах» (державний реєстраційний номер 0110U002368), «Політичні ресурси забезпечення національного суверенітету» (державний реєстраційний номер 0111U006960), «Трансформація політичних інститутів України: проблеми теорії і практики» (державний реєстраційний номер 0113U000614).

Мета і завдання дослідження. Метою роботи є наукове осмислення закономірностей і характерних особливостей процесу національно-державного самовизначення України в добу Постмодерну.

Реалізація мети зумовила постановку таких дослідницьких завдань:

- обґрунтувати концепцію національно-державного самовизначення України як цілісного, динамічного суспільно-політичного феномена;

- виявити характерні ознаки та здійснити періодизацію національно-державного самовизначення України у добу Постмодерну;

- дослідити внутрішні чинники (соціально-економічні, суспільно-політичні) націє- та державотворення;

- визначити умови та причини зовнішньополітичних впливів на суспільно-політичний процес в Україні, особливості їх здійснення;

- охарактеризувати культурно-історичний контекст національно-державного самовизначення України, з періоду Перебудови в СРСР дотепер;

- виявити внутрішні й зовнішні виклики та загрози національно-державному розвиткові України та ефективні шляхи їх подолання;

- окреслити актуальні напрями та перспективи національно-державного самовизначення України.

Об'єктом дослідження є феномен національно-державного самовизначення в його етнополітологічному вимірі.

Предметом дослідження є внутрішні та зовнішні чинники державного самовизначення України.

Методи дослідження. У роботі комплексно поєднані наукові підходи, принципи і методи пізнання. Дослідження ґрунтується на принципах об'єктивності, діалектики, історизму, соціального детермінізму, плюралізму. Відповідно до поставлених завдань автором використано загальнонаукові методи, зокрема індуктивно-дедуктивний, аналогії, моделювання тощо.

Застосування методу системного аналізу уможливило розкриття національно-державного самовизначення України як цілісної системи діяльності державно-політичних інститутів й інститутів громадянського суспільства, яка визначалася комплексом внутрішніх чинників і зовнішніх впливів. Використання структурно-функціонального методу стало основою аналізу національно-державного самовизначення України як взаємодії формальних і неформальних інститутів. До формальних інститутів були віднесені державно-політичні інститути й інститути громадянського суспільства; до неформальних - ціннісно-світоглядні уявлення та суспільно-політичні практики. Становлення та розвиток формальних і неформальних інститутів розглядалися з допомогою історичного методу. Завдяки цьому національно-державне самовизначення України було розкрите як цілісний і цілезумовлений процес, який розгортається в просторі й часі, має власні закономірності та визначені етапи. Порівняльно-ретроспективний метод був використаний з метою конкретизації динаміки трансформації формальних і неформальних інститутів. Компаративний метод став інструментом порівняння, а відтак пізнання особливостей державно-політичних систем України й інших країн (насамперед РФ і країн ЄС), які поставали орієнтирами в процесі зовнішньополітичного самовизначення України.

Конструктивістські підходи дали змогу з'ясувати, які дискурсивні й інституційні чинники справляють визначальний вплив на становлення нації. Насамперед це теорії Б. Андерсона про націю як уявну спільноту та Е. Гобсбаума про винайдення традиції.

Структуралістськими і постструктуралістськими методами дослідження встановлено, що національно-державне самовизначення - це процес, що розгортається як реакція на виклики і водночас має характер конструювання власної суб'єктності.

Застосування біхевіористського та необіхевіористського методів уможливило виокремлення загальних типів самовизначення та конкретизацію їх проявів. У рамках необіхевіоризму самовизначення було концептуалізоване як опосередкована культурою реакція на стимули - внутрішні суспільно-політичні чинники та зовнішні впливи. Чинник культури розкритий як такий, що визначає розпізнавання, інтерпретацію та реакцію на стимули.

Наукова новизна результатів дослідження полягає в концептуалізації національно-державного самовизначення України як цілісного, динамічного суспільно-політичного феномена доби Постмодерну.

Уперше:

- обґрунтовано, що примордіалістська концепція національного самовизначення має обмежене застосування як у теорії, так і на практиці, не є достатньо коректною для адекватного наукового осмислення українського досвіду націє- і державотворення. Попри те, що у багатьох наукових працях з етнополітології та в міжнародно-правових актах ідеться про право націй на самовизначення, а в Декларації про державний суверенітет України та Конституції України наголошується на праві української нації, українського народу на державне самовизначення, концепт національно-державного самовизначення трактується багатьма дослідниками в контексті просвітницьких теорій другої половини ХІХ - початку ХХ ст., коли власне етнонаціональна проблематика стала одним з визначальних суспільних чинників, а відтак і предметом наукових досліджень. Тоді національне питання призвело до розпаду кількох імперій. У працях М. Вебера, Е. Дюркгейма, О. Бочковського та інших теоретиків політичної науки обґрунтовується просвітницька за своїми витоками концепція нації, відповідно до якої об'єктивним і необхідним етапом розвитку нації є становлення національної держави. Одначе нині спостерігається криза просвітницького проекту. Світоглядні рамки доби Постмодерну спонукають до переоцінки традиційного тлумачення взаємозв'язку нація-держава. Відповідно національно-державне самовизначення України потребує додаткового обґрунтування з урахуванням особливостей культури Постмодерну;

- концептуалізовано феномен національно-державного самовизначення України в добу Постмодерну. Воно розглядається як багатоскладовий процес вибору та прийняття політичних рішень, зумовлених внутрішніми та зовнішніми чинниками і спрямованих на утвердження інтересів і цінностей націє- та державотворення. Це процес, що розгортається як реакція на виклики і водночас має характер конструювання власної суб'єктності. Національно-державне самовизначення, яке зводиться лише до реагування на внутрішньо- та зовнішньополітичні виклики, є недостатнім і в підсумку спричиняє автаркію політичної еліти, що має наслідками встановлення недемократичних політичних режимів і загроз розпаду держави. Додатковою і необхідною складовою національно-державного самовизначення в умовах Постмодерну є конструювання комплексного за своєю цілезумовленістю проекту національно-державного буття, що уможливлює: по-перше, національно-громадянську консолідацію; по-друге, функціонування демократичного політичного режиму; по-третє, міжнародно-політичну актуалізацію національно-державного проекту. В добу Модерну державне самовизначення нації поставало як дійсно об'єктивне, що й відзначали теоретики політичної науки; в добу Постмодерну національна ідентичність є уявною не лише теоретично, а й фактично, а отже, державне самовизначення можливе лише за умови конструювання ідентичності й надання їй глобальної цілезумовленості;

- обгрунтовано, що національно-державне самовизначення є цілісним суспільно-політичним явищем, що змінюється й розвивається під впливом зовнішніх і внутрішніх чинників - політичних, соціально-економічних, культурних і має характер утвердження власної суб'єктності. Тобто національно-державне самовизначення завжди розгортається на тлі певних викликів і реалізується за посередництва тріади: політичний ідеал - політичні практики - політична творчість. У цьому сенсі політична рефлексія являє собою синтез культурно-історичних, мотиваційно-смислових і поведінкових чинників, які в підсумку виражаються у формі національно-державного самовизначення;

- доведено, що концепт національно-державного самовизначення безпосередньо включений до поняття «нація», як результат процесу самовизначення соціуму за посередництва політичної діяльності. Відповідно якщо належність особи до етносу може і не усвідомлюватися нею або не вважатися підставою для політичних дій, то вже усвідомлення належності до нації завжди спричиняє певну форму етико-політичного відношення. Отже, національне самовизначення за своєю суттю є актом національно-політичного самовизначення. Водночас успішний суспільно-політичний розвиток можливий лише в рамках національно-державного самовизначення;

- обгрунтовано, що національно-державне самовизначення - тривалий, суперечливий історичний процес, що має складну природу і полягає у формуванні національної свідомості, становленні та розвитку політичної культури, громадської й політичної активності. Необхідними умовами процесу національно-державного самовизначення є, по-перше, становлення нації (засвоєння соціумом національної ідеї), по-друге, втілення національної ідеї (мети) за допомогою актуальних політичних засобів. Суспільно-політичний розвиток і його прояв у національно-державному самовизначенні набуває послідовної та логічної стадіальності, оскільки являє собою конструктивну регульованість суспільно-політичних суперечностей;

- доведено необхідність переосмислення концептів цілісного національного організму, держави і суспільства. Показано, що просвітницьке тлумачення національної держави базується на парадигмі соціального організму, котра опосередковує уявлення, за яким нація - це цілісний організм, першорядна життєва цінність, а національні інтереси мають пріоритетне значення щодо інтересів окремих груп чи індивідів. У фокусі культури Постмодерну опиняється ідентичність особи, уявлення про яку втрачає попередню визначеність. Спостерігається тенденція до певної приватизації державних функцій, а мережеві структури комунікації й організації діяльності починають відігравати не менш впливову роль, ніж вертикальні структури державного управління. Розуміння визначених Постмодерном тенденцій зумовлює необхідність переакцентування державної політики України на інтереси і потреби людини, розвиток освіти, науки та культури;

- здійснено типологізацію феномена національно-державного самовизначення. Виокремлено три типи самовизначення у політичному житті. Перший тип - суто реактивний: суб'єкт автоматично та неусвідомлено сигналізує про власне ставлення до середовища, яке є джерелом позитивного чи негативного стимулу. Другий тип - усвідомлена реакція, яка, втім, зумовлена негативною чи позитивною фіксацією на певному явищі. Така орієнтація політичної свідомості пов'язана з тлумаченням стимулів як загрозливих, пов'язаних з особливостями національної ідентичності, браком критичного мислення. Третій тип - ставлення до стимулу, яке опосередковується рефлексією політичного ідеалу й потребою в політичній самоактуалізації. У цьому сенсі українське національно-державне самовизначення, однією зі складових якого є орієнтація на ідеалізовані норми європейського співжиття, належить до третього типу самовизначення;

удосконалено:

- тлумачення суспільно-політичних трансформацій в період незалежності. Проаналізовано істотний вплив ідей Перебудови на ціннісно-світоглядні основи українського суспільства. Показано, що доба Перебудови в СРСР стала фактично періодом набуття українським суспільством досвіду політичної діяльності - як мислення політичними поняттями, так і практичної реалізації політичних інтересів і втілення політичних цінностей. Водночас початковий етап цього періоду увиразнив сутнісну невизначеність ідентичностей. Криза комуністичної ідеології та радянських практик спричинила, з одного боку, актуалізацію патримоніальних потреб, а з іншого - уможливила початок формування сталих ідентичностей, зокрема, на основі належності до української громадянської нації та прихильності до демократичних цінностей;

- розуміння пріоритетних напрямів національно-державного самовизначення України. Співпраця в рамках СНД та імплементація європейських політико-правових норм мали загалом різну природу. Попри спроби РФ перетворити СНД на наддержавне утворення і системну політику дестабілізації соціально-економічної та політичної ситуації в Україні, зокрема на Кримському півострові, з метою анігіляції її національно-державного самовизначення, Україні вдалось обмежити співпрацю в рамках СНД лише участю в тих угодах, що не суперечили її національним інтересам, стосувалися поділу власності СРСР. В умовах російської агресії Україна розпочала процедуру виходу із СНД, припинення членства у багатьох органах галузевого співробітництва. Участь України в СНД мала зовнішньо детермінований характер. Натомість, попри невизначеність політики ЄС щодо пострадянських країн, укладання Угоди про партнерство та співробітництво між Україною та ЄС (1994 р.) і Тимчасової Угоди між Україною та ЄС про торгівлю та торговельне співробітництво (1995 р.) й особливо Угоди про асоціацію між Україною та ЄС започаткувало процес імплементації Україною норм і стандартів ЄС, що забезпечило євроінтеграційні засади національно-державного самовизначення України. Важливість угод між Україною та ЄС полягає у тому, що ініціатором їх підписання виступала саме Україна, що свідчить про внутрішньополітичну детермінацію євроінтеграційного напряму національно-державного самовизначення України. За роки незалежності національно-державне самовизначення України набуло спрямування, що відповідає європейським уявленням про права та свободи людини;

набули подальшого розвитку:

- аргументація докорінної зміни у ставленні громадян України до зовнішньополітичних і зовнішньоекономічних векторів розвитку держави. Доведено, що загальна невизначеність сприйняття зовнішньополітичних і зовнішньоекономічних векторів розвитку України, яка зумовлювалася політикою багатовекторності, радикально змінилася в результаті Помаранчевої революції, коли в суспільстві відбулася різка поляризація - поділ громадян на прихильників або європейського та євроатлантичного, або проросійського напрямів інтеграції. Така поляризація, що межувала зі суспільно-політичним розколом, була детермінована застосуванням Партією регіонів під час президентських виборів 2004-2005 рр. маніпулятивних технологій, які базувалися на конфронтаційному зіткненні образів історичної пам'яті, мовних практик, конфесійних належностей і регіональних ідентичностей громадян;

- основні політологічні підходи до тлумачення причин, форм і наслідків революційних подій в Україні 2013-2014 рр. Показано, що політичний режим, який був встановлений В. Януковичем і мав ознаки авторитаризму, тотальної корумпованості та колабораціонізму, призвів до наростання протестних настроїв. Революція Гідності розпочалася під проєвропейськими гаслами, у чому й полягала одна з її принципових відмінностей від Помаранчевої революції. Заперечення негативних практик проросійського режиму В. Януковича проявилось і як радикальне утвердження альтернативи - євроатлантичного вектора розвитку України. Після Революції Гідності спостерігається суспільна підтримка політики, спрямованої на євроінтеграцію України. Доведено, що таке ставлення громадян зумовлене, зокрема, усвідомленням того, що тільки рішуча імплементація політичних, правових і соціальних норм і стандартів ЄС уможливить позбавлення політичної системи України олігархічних засад;

- обґрунтування взаємозумовленості національно-державного самовизначення України та глобальних політичних процесів. У досліджуваний період керівництво РФ намагалося створити на базі СНД нове наддержавне утворення - новітній проект російського великодержавництва; інтенсифікувались інтеграційні процеси в Європі - створення і розширення ЄС; світовою спільнотою провадився пошук нових форм безпеки, зокрема, актуальних цілей і завдань існування НАТО. Різновекторність міжнародних процесів і загальна невизначеність безпекової ситуації позначилися на перебігові національно-державного самовизначення України. Зокрема, приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї стало результатом неготовності політичного класу України протистояти зовнішньополітичним впливам і переоцінки ним ролі та значення міжнародних політичних інститутів, механізмів реалізації норм міжнародного права;

- тлумачення відносин між Україною та євроатлантичними структурами (ЄС і НАТО), а також провідними західними демократіями (США, Німеччина, Франція тощо) як таких, що набувають нині якісно нового розвитку. Починаючи зі здобуття Україною незалежності проєвропейськи налаштована частина українського суспільства цілком обґрунтовано сприймала відносини з європейськими структурами як вкрай актуальні з огляду на необхідність: по-перше, протистояти реваншистським і проросійським політичним силам (КПУ, Партія регіонів тощо), по-друге, запозичувати стандарти політичного та соціально-економічного розвитку, імплементація яких сприяла б подоланню пострадянських практик й активній модернізації України. Одначе російсько-українська війна і зволікання провідних західних демократій із наданням Україні ефективної воєнно-політичної підтримки дедалі переконливіше спонукають проєвропейськи налаштовану частину українського суспільства до висновку, що національно-державне утвердження України можливе передовсім актуалізацією й активізацією внутрішніх ресурсів. Отже, криза, спричинена воєнно-політичною агресією РФ, і невиправданість надмірних очікувань щодо військової та економічної допомоги західних демократій ведуть до більш реалістичного оцінювання і європейських та євроатлантичних структур, і тих завдань, які нині стоять перед Україною.

Практичне значення одержаних результатів полягає в їх спрямованості на концептуалізацію процесів державотворення в Україні, вироблення адекватної внутрішнім та зовнішнім викликам і загрозам державної етнонаціональної політики України на сучасному етапі. Матеріали дослідження можуть бути використані у вищих навчальних закладах під час викладання курсів з політології, історії української державності, теорії та історії політичної науки, етнополітології, конституційного права, історії міжнародних відносин.

Апробація результатів дисертації. Результати дослідження узагальнені та представлені у виступах на міжнародних та всеукраїнських науково-практичних конференціях: ХІ міжнародному семінарі «Етнічність і влада: управління ризиками та безпека в умовах етнополітичних конфліктів і кризових ситуацій» (Ялта, 15-20 травня 2012 р.); науково-практичній конференції «Українська політична нація: інституційні та соціокультурні чинники формування» (Київ, 20 вересня 2012 р.); VІІІ Курасівських читаннях «Політичний режим в сучасній Україні» (Київ, 4 жовтня 2012 р.); V міжнародній науково-теоретичній конференції «Комунікативні стратегії інформаційного суспільства» (Санкт-Петербург, 14-16 листопада 2012 р.); круглому столі «Місія України в сучасному цивілізаційному процесі» (Київ, 21 лютого 2013 р.); міжнародній науково-практичній конференції «Європейський Союз - Польща - Україна: суспільно-політичний, соціально-економічний та управлінський аспекти співпраці» (Київ, 19-20 квітня 2013 р.); ХІІ міжнародному семінарі «Етнічність і влада: колективна пам'ять та технології конструювання ідентичності» (Ялта, 20 травня 2013 р.); ІV теоретико-методологічному семінарі з міжнародною участю «Архетипіка і державне управління: інституційні форми, механізми та практики» (Київ, 26 травня 2013 р.); ІХ Курасівських читаннях «Влада, суспільство, громадянин: зустріч інтересів у політичному полі» (Київ, 3 жовтня 2013 р.); ХІ Жовтневих читаннях «Політика державотворення в Україні: виклики часу» (Київ, 8 жовтня 2015 р.).

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження викладено в 29 наукових працях, з яких дві індивідуальні монографії, 20 статей у фахових виданнях з політичних наук, 7 статей у зарубіжних наукових виданнях.

Структура дисертації відповідає меті та завданням дослідження, включає вступ, п'ять розділів, поділених на підрозділи, висновки, список використаних джерел із 610 найменувань. Загальний обсяг роботи становить 480 сторінок, із них 55 сторінок - список використаних джерел.

національний державний самовизначення

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, характеризуються ступінь наукової розробки проблеми, її зв'язок з науковими програмами, планами, темами, формулюються мета і завдання, об'єкт, предмет і методи дослідження, наукова новизна одержаних результатів, наводяться дані про їх апробацію та публікації автора за темою дисертації, її структуру та обсяг.

Перший розділ «Теоретико-методологічні засади дослідження феномена національно-державного самовизначення» присвячено аналізу теоретичної бази дослідження та політологічній концептуалізації феномена національно-державного самовизначення.

У першому підрозділі «Концепт національно-державного самовизначення» автор доводить, що доцільність формування концепції національно-державного самовизначення обгрунтовується тільки в праці Т. Горбань, де простежується перехід від націоналізації громадсько-політичних рухів ХІХ ст. до національно-державницького етапу початку ХХ ст., змістом якого була політизація національної самосвідомості українського народу.

У роботі показано, що концепт національно-державного самовизначення імпліцитно представлений у понятті «нація», як воно конкретизується в працях В. Євтуха, Ю. Римаренка, В. Картунова та інших авторів. Їхнє трактування нації - етнічна спільнота, котра має власну державність або принаймні ставить питання про створення такої державності, - ґрунтується на традиції концептуалізації нації, виробленій у європейській соціальній філософії ХІХ-початку ХХ ст. (К. Маркс, Ф. Енгельс, К. Каутський, Е. Дюркгейм, М. Вебер, О. Бочковський та ін.). У означеному тлумаченні поняття «нація» акт політичного самовизначення являє собою сутнісну ознаку. Якщо етнос - це своєрідний природний стан спільноти і його сутнісні ознаки - мова, звичаї й традиційні уявлення, становлення яких відбулося історично, то нація - це конструкт самовизначення етносу за посередництва політичної діяльності. Відповідно якщо належність особи до етносу може і не усвідомлюватися нею або не вважатися підставою для політичних дій, то вже усвідомлення належності до нації завжди спричиняє певну форму етико-політичного відношення. Отже, національне самовизначення, по суті, є актом національно-політичного самовизначення.

Дисертантом проаналізовано дослідження, які розкривають фундаментальну проблему етнополітології - становлення національних держав. У етнополітології є два домінантні дискурси - примордіалізм і модернізм (конструктивізм), які з протилежних теоретико-методологічних позицій тлумачать становлення націй. Для примордіалізму виникнення націй є історично зумовленим і закономірним процесом (А. Сміт). Відповідно і створення національних держав є закономірним результатом націогенезу. Примордіалісти не відкидають факту субкультурної неоднорідності націй, але акцентують увагу на об'єднавчих елементах культури - звичаях, традиціях, баченні історії тощо. Натомість модерністи роблять інші акценти: ті ж складники культури, які примордіалісти трактують як свідчення гомогенності нації, вони, використовуючи методи деконструкції, оголошують «винайденими», а нації відповідно уявними (Б. Андерсон, Е. Гобсбаум, Т. Рейнджер). Загалом дискусія між примордіалістами та модерністами випливає із методологічних відмінностей між історичним підходом і структуралізмом, на яких базується примордіалізм, і постструктуралізмом, що властивий модерністам. Відповідно до висновків О. Майбороди, С. Єкельчика та інших дослідників «винайдення традиції» неможливе без відповідного етнокультурного базису. І в цьому сенсі національно-державне самовизначення є результатом етнічного розвитку. Водночас акцентуація тих чи тих історичних подій - конструктивістський акт, який можливий лише в рамках національно-державного самовизначення.

Автор робить висновок, що національно-державне самовизначення - це процес, який, з одного боку, розгортається як реакція на зовнішні виклики, а з іншого - має характер утвердження власної суб'єктності. Тобто національно-державне самовизначення завжди розгортається щодо чогось (певних викликів), реалізуючись у формі реакцій; водночас завдяки акту самовизначення відбувається актуалізація суб'єктності.

У другому підрозділі «Держава як політичний інститут: історична феноменологія, становлення та зміна парадигм» проаналізовано концепти й історичну феноменологію держави як провідного політичного інституту, в процесі формування і за посередництва якого відбувається національно-державне самовизначення. Показано, що сам концепт суверенної держави оформився після Вестфальського миру (1648 р.), який заклав принципи невтручання у внутрішні справи суверенних держав. Утім в останні десятиліття в науковій літературі обґрунтовуються ідеї глобального світоуправління, які декларують обмеження національного суверенітету не на базі двосторонніх та багатосторонніх міжнародних договорів, а імперативно. Нині окреслилися суперечності між, з одного боку, національними державами та, з другого, - наддержавними інтеграційними проектами. Уже в останні десятиліття ХХ ст. відбувся перегляд ролі держави в системі здійснення влади й управління. Серед основних суб'єктів, які «захоплюють» політичну владу й утворюють паралельні державі центри влади, можна виокремити такі: фінансові та публічні угруповання, корпорації, окремі регіони, релігійні й етнічні об'єднання, неурядові організації, аналітичні структури, ЗМІ, організована злочинність, приватні силові структури тощо, які усвідомили свій політичний інтерес. Істотно ослаблюють сучасну державу фінансово-промислові групи (олігархія), що володіють ресурсами для здійснення економічної влади. Така ситуація впливає на національно-державне самовизначення як у внутрішній, так і зовнішній політиці.

У третьому підрозділі «Концепти та політико-правові характеристики політичної нації» розглянуто теорії нації та практики націєбудівництва. Обґрунтовано, що процес національного самовизначення не зводиться лише до проголошення незалежності чи автономного статусу, а включає також формування національної свідомості, становлення та розвиток національної культури. Після створення власної держави нація опиняється перед новими викликами самовизначення, що мають як внутрішні, так і зовнішні витоки.

Автор доводить, що зовнішні виклики національному самовизначенню випливають з тієї обставини, що виокремлення національної держави чи її створення шляхом злиття територій проживання одного етносу відбувається в контексті актуальних міжнародних відносин. Виникає необхідність самовизначатися щодо багатьох об'єктивних явищ і процесів міжнародного життя. Процес національного самовизначення спрямовується двома різновекторними, але на практиці взаємопов'язаними імперативами: з одного боку, виокремлення національного цілого та забезпечення його самостійного і самоврядного існування, а з іншого - включення до світової системи міжнародних відносин.

На думку дисертанта, становлення національної держави зумовлює як інтеграційні, так і дезінтеграційні тенденції. Як правило, національне самоусвідомлення починається з акту виокремлення спільноти всередині того суспільного організму, до якого реальні або гіпотетичні носії відповідної ідентичності на цей момент належать. Уже на початкових етапах національного самоусвідомлення його важливим елементом стає належність до певної наднаціональної спільності, що стає додатковим чинником ідентифікації та сприяє її легітимації.

У четвертому підрозділі «Особливості національно-державного самовизначення в умовах політичної глобалізації» розкрито тенденції національно-державного розвитку в сучасних умовах. Дослідження концепту національного самовизначення свідчить про його фіксацію в міжнародно-політичних актах. Самовизначення автор тлумачить як принцип, згідно з яким кожна спільнота має право на вільне влаштування свого громадського і політичного життя, сама вирішує питання про принципи внутрішньої політичної організації, зовнішньополітичні орієнтації тощо. На підставі цього принципу за кожним народом визнається право на створення власної держави або добровільне входження в договірні відносини з іншими народами на засадах федерації, конфедерації, союзу держав тощо.

У роботі показано, що протягом XIX-XX ст. у Європі відбувався безперервний процес національної емансипації та виокремлення національно-державних утворень. Цей процес супроводжувався неодноразовим переосмисленням принципу самовизначення націй. У національному проекті найбільш значущими елементами є уявлення про: витоки національної ідентичності в історії і культурі минулого; національну індивідуальність (характер, вдачу, менталітет); бажаний статус спільноти в сенсі політичного самовизначення (національна державність, територіальна автономія, статус меншини тощо); становище спільноти та перепони для повноцінного розвитку національного життя; місію нації у світовому та/чи цивілізаційному контексті; уявлення про шляхи досягнення бажаного статусу і реалізації національної місії.

Дисертант доводить, що нині, з урахуванням наслідків глобалізації, в політологічній літературі відбувається перегляд ролі держави в системі влади й управління. Спостерігається тенденція до визнання необхідності обмеження ролі держави в економічній і соціальній сферах. Враховуючи те, що громадянське суспільство не може існувати без сильних державних структур, оскільки саме потребує законодавчої регламентації, ослаблення держави призведе до ослаблення самого громадянського суспільства.

У другому розділі «Суспільно-політичні перетворення та процес суверенізації України: 1985-1991 рр.» здійснено аналіз національно-державного самовизначення України впродовж історичного періоду, який дістав назву Перебудови.

У першому підрозділі «Україна в період Перебудови в СРСР: державно-політичний статус і соціально-політичні трансформації» автор виокремлює основні чинники й тенденції соціокультурних трансформацій у добу Перебудови. Дисертант показав, що початок 1980-х років для СРСР став періодом наростання негативних тенденцій практично у всіх сферах життєдіяльності, загострення суспільно-політичних і соціально-економічних криз. Започатковані у 1985 р. радянським керівництвом внутрішньополітичні й економічні зміни, прагнення сформувати «нове мислення для нашої країни і всього світу» шляхом демократизації, відкритості й гласності задля «вдосконалення соціалізму» призвели до розчарування громадян у його ідеях та сумнівів у доцільності соціалістичного ладу.

Як показано в дисертації, розпочинаючи політичний проект Перебудови, реформатори мало розраховували на підтримку партійної номенклатури. Визначальним фактором здійснення суспільних змін, на їхню думку, мала стати підтримка перебудовчих ідей з боку громадськості. Саме тому ініціатори Перебудови активно заохочували нові форми громадської активності, самоврядування; до суспільних реформ залучалися громадські організації й політичні рухи.

Дисертант зазначає, що тогочасна риторика й практика були позитивно сприйняті в УРСР, сприяли демократизації суспільно-політичного життя республіки. Події в СРСР та в Українській РСР, що відбувалися протягом 1985-1990 рр., посилили процеси українського національного самовизначення. Важлива роль у цих процесах належала громадським, зокрема неформальним, об'єднанням, утворення яких стало важливим етапом формування громадянського суспільства, першим досвідом його інституціоналізації. Водночас існували певні регіональні відмінності в діяльності громадських об'єднань. Якщо серед основних питань, які порушувалися громадськими організаціями західних і центральних областей України, були національно-демократичні цінності (культура, історична пам'ять, відродження національних традицій, розвиток української мови, легалізація заборонених релігійних об'єднань, реабілітація воїнів УПА, вшанування пам'яті жертв сталінізму тощо), то громадяни Сходу й Півдня України об'єднувалися здебільшого для розв'язання соціально-економічних проблем. Тобто вже тоді виокремилися своєрідні лінії соціально-політичних розмежувань, актуалізовані відмінними пріоритетними інтересами й уявленнями про майбутнє.

У другому підрозділі «Український національно-визвольний рух і процеси демократизації в УРСР» показано, що становлення і розвиток неформального руху громадян у період Перебудови, ослаблення цензури у ЗМІ суттєво вплинули на рівень політичної культури населення, сприяли подоланню відчуження людей від політики й суспільно-політичного життя. Доба Перебудови в СРСР стала для українського суспільства періодом накопичення цінного досвіду демократизації політичного життя, розвитку національно-демократичного руху.

На думку автора, аварія на Чорнобильській АЕС стала не лише свідченням безпорадності й неефективності керівництва країни, але й суттєвим фактором зростання громадсько-політичної активності в Україні. Ця трагічна подія справила суттєвий вплив на процес національної консолідації й одночасно на посилення відцентрових тенденцій, спонукала до розрізнення загальносоюзних і республіканських проблем, увиразнила тенденції локалізації суспільно-політичного життя в Україні. На цьому тлі відбувалося ідеологічне й організаційне ослаблення Компартії України та зростання впливу на суспільно-політичні процеси національно-демократичних сил, їх об'єднання. Наприкінці 1980-х років в Україні відроджувався незалежний робітничий рух. Робітничі страйки й несанкціоновані мітинги стали інструментом не лише соціально-економічної, але й політичної боротьби, національно-державного самовизначення України.

У третьому підрозділі «Становлення державного суверенітету України як результат громадсько-політичного консенсусу» автор на основі політологічного аналізу суспільно-політичних процесів доби Перебудови виокремив три періоди національно-державного самовизначення України: 1986-1988 рр. - культурно-просвітницький (діяльність неформальних молодіжних об'єднань, Українського культурологічного клубу, творчих спілок, екологічних, історико-культурних громадських об'єднань, рух за відродження національних традицій тощо); 1988-1990 рр. - громадсько-політичний (створення Української Гельсінської спілки, Товариства української мови ім. Тараса Шевченка, товариства «Меморіал», рух за легалізацію Української автокефальної православної церкви та Української греко-католицької церкви, ухвалення Закону УРСР «Про мови в Українській РСР», початок діяльності Народного Руху України за перебудову тощо); 1990-1991 рр. - політичний (масові мітинги з вимогами економічного та політичного суверенітету республіки, створення Демократичної платформи в Комуністичній партії України, депутатської групи «Народна Рада» в парламенті, внесення до програми Народного Руху України положення про головну мету організації - здобуття незалежності України, створення перших політичних партій - Української республіканської партії та Демократичної партії України, діяльність Української міжпартійної асамблеї тощо).

Серед чинників національно-державного самовизначення автор виокремлює такі:

- політичні зміни доби Перебудови суттєво вплинули на ціннісну систему суспільства, рівень політичної культури громадян. Водночас ці зміни стали джерелом нестійкості соціального середовища, зумовили розмитість об'єктів ідентифікації, ціннісних орієнтацій;

- суспільні зміни уможливили переосмислення понять демократії, держави, справедливості, свободи слова, економічної свободи, ринку, прав людини тощо. Суспільно-політична практика збагатилася новими для того часу явищами: вільне підприємництво, приватна власність, свобода переконань, невтручання держави в особисте життя громадян, право на владу тощо. Водночас для значної частини українського суспільства перехід від адміністративної до ринкової економіки означав докорінну зміну пріоритетів і способу життя. Ціннісна невизначеність, стрімке впровадження ринку (точніше, квазіринку) провокували громадян до правового нігілізму, деформували моральні норми. З часом цей стан набув формату, який дістав назву «бурхливих 90-х»;

- ідеологічна й ціннісна невизначеність періоду Перебудови, брак досвіду політичного управління призвели до певної розгубленості «нової» української політичної й управлінської верхівки, що виявилася у нездатності до вирішення поточних соціально-економічних й етнополітичних питань, продукування проривних ідей, розробки й реалізації дієвих стратегічних рішень для нових соціально-політичних умов;

- розбалансовані економіка й кредитно-фінансова система, інфляція, розпад промислового виробництва і, як наслідок, зростання безробіття суттєво позначилися не лише на рівні життя громадян, але й на зміні їх соціальних установок. Зростала кількість людей, яким було важко адаптуватися до нових економічних умов.

Водночас динамічні події доби Перебудови, демократизація зумовили процеси національного самовизначення України, сприяли розвитку нових векторів державотворення. Цей етап національно-державного самовизначення став періодом формування нової системи поглядів на суспільство, усвідомлення політичних інтересів і цілей, набуття нового досвіду громадської активності й політичної діяльності.

Збіг у цей час соціально-економічного, національно-патріотичного, ліберально-демократичного і національно-культурного напрямів суспільної думки і суспільної дії, кожен з яких мав своїх ідеологів, провідників та відповідну соціальну базу, сформував їх спільний інтерес щодо суверенізації та державної незалежності України і синергетичний потенціал суспільства для реалізації цього інтересу. Історичним виявом цього інтересу стали ухвалені вперше демократично обраною Верховною Радою «Декларація про державний суверенітет України» (16 липня 1990 р.) та «Акт проголошення незалежності України» (24 серпня 1991 р.), схвалений 1 грудня 1991 р. всенародним голосуванням.

У третьому розділі «Національно-державне становлення України в умовах суспільно-політичної та соціально-економічної невизначеності: 1992-1996 рр.» досліджено період, зміст якого - становлення державно-політичних інститутів України.

У першому підрозділі «Формування державно-політичних інститутів суверенної України» дисертант показав, що в досліджуваний період відбувалося становлення державно-політичних інститутів, необхідних для реалізації національно-державного самовизначення країни, яке, одначе, не набуло остаточного та несуперечливого оформлення.

Автор доводить, що з проголошенням незалежності України у процесі національного самовизначення вирішального значення набули інституційні чинники, серед яких ключова роль відводилася національній державі. Формування державно-політичних інститутів, що уможливлювали національно-державне самовизначення України як суверенної демократичної держави, розпочалося одразу після проголошення незалежності. Законодавчо були врегульовані питання правонаступництва України щодо УРСР, громадянства, державних кордонів, державних символів, формування Збройних Сил. Україна запровадила власну грошову одиницю - гривню.

До прийняття Конституції України 28 червня 1996 р. відбувалася трансформація державно-політичних інститутів, яка залежала від внутрішніх чинників і зовнішніх впливів. Становлення незалежної України відбувалося в умовах істотної трансформації системи міжнародних відносин. Воно збіглося з періодом посилення й прискорення інтеграційних процесів у Європі, результатом чого стали створення і розширення ЄС, пошук світовою спільнотою нових форм безпеки (із завершенням холодної війни актуалізувалося питання про перспективи, роль і функції НАТО). Перед Україною постала необхідність цивілізаційного самовизначення й створення власної системи національної безпеки.

У дисертації показано, що із цілком зрозумілих причин питання міжнародних відносин, безпеки, військового будівництва виявилися для українського політичного класу новими і досить складними. Завдання безпеки вирішувалися багато в чому інтуїтивно, паралельно із розбудовою державних інститутів як таких. Економічні труднощі й етнополітична напруга всередині країни, загальна невизначеність системи міжнародної безпеки і тиск ядерних держав, які наполягали на приєднанні України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, - це ситуація, в якій українським політичним класом приймалися рішення з питань безпеки. У цих умовах Україна пішла на підписання Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, що більш відомий як Будапештський меморандум (5 грудня 1994 р.).

Дисертантом доведено, що приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї стало результатом кількох чинників. По-перше, це неготовність політичного класу України мислити масштабами національної безпеки, зокрема, протистояти зовнішньополітичним впливам; по-друге, негативний вплив справила переоцінка ролі та значення міжнародних політичних інститутів, зокрема, механізмів реалізації норм міжнародного права; по-третє, мала місце економічна неготовність України гарантувати безпечність ядерного арсеналу. Втім останній чинник не може вважатися визначальним, а являє собою лише вияв неготовності політичного класу України до зовнішньополітичної конфронтації зі світовими державами.

Як показано автором у другому підрозділі «Соціально-економічні та громадсько-політичні процеси в незалежній Україні», затяжна соціально-економічна криза 1991-1996 рр. позначилася на політичному процесі, насамперед на конкурентній боротьбі політичних партій. Причому досить міцні позиції в партійно-політичній системі України зберегли проросійські партії (насамперед лівого спрямування). Політичний популізм на ґрунті «збереження економічної співпраці з Росією» фактично призводив до розколу українського суспільства. Така ситуація ускладнювала самовизначення України як суверенної держави, не сприяла соціально-економічним реформам та співробітництву з інститутами європейської співдружності та НАТО. Характерною рисою політичного життя в досліджуваний період було й протистояння гілок влади довкола повноважень, що зумовило тривалість конституційного процесу.

У третьому підрозділі «Міжнародно-політичне визнання України на тлі геополітичних суперечностей із Російською Федерацією» дисертант показав, що в досліджуваний період Україна була не готова твердо відстоювати державний суверенітет, що виявилося, зокрема, у питанні поділу Чорноморського флоту. Тиск Російської Федерації, у тому числі дії з дестабілізації ситуації на Кримському півострові, спонукав політичний клас України йти на поступки. Утім і в 1992, і в 1994 р. рішучість Верховної Ради та Президентів України була визначальним чинником нейтралізації інспірованих РФ сепаратистських спроб у Криму.

У дисертації зазначається, що, попри намагання РФ перетворити СНД на наддержавне утворення, Україна обмежила власне співробітництво в рамках СНД підписанням угод, які регламентували питання фінансової та майнової правонаступності, що виникли у зв'язку з розпадом СРСР. Відмовившись ратифікувати Статут СНД, Україна попри статус держави-засновниці СНД фактично не стала членом цієї організації, поступово зменшуючи свою участь у її діяльності. Укладення Угоди про партнерство та співробітництво між Україною та ЄС (1994 р.), а також Тимчасової Угоди між Україною та ЄС про торгівлю та торговельне співробітництво (1995 р.) стало початком імплементації Україною норм і стандартів ЄС, зумовило євроінтеграційний вектор національно-державного самовизначення України.

У четвертому розділі «Усталення олігархату як деструктивного прояву демократичного режиму в Україні: 1996-2004 рр.» досліджено причини і прояви становлення олігархічного режиму в Україні.