Національно-державне самовизначення України: внутрішні чинники та зовнішні впливи

Дисертант у першому підрозділі «Особливості суспільно-політичного процесу в Україні у ситуації маргіналізації національно-демократичного руху» доводить, що цей етап національно-державного самовизначення характеризувався передусім розширенням повноважень і посиленням позицій Президента у системі державної влади, подальшим зрощуванням олігархічних і владних кіл, маргіналізацією більшості соціальних прошарків, зростанням кількості інститутів громадянського суспільства. Для національно-державного самовизначення період 1996-2004 рр. був неоднозначним: з одного боку, здійснено багато важливих кроків для утвердження міжнародної суб'єктності України, оздоровлення соціально-економічної ситуації, інституційної розбудови демократичної системи, а з іншого дедалі відчутнішими стали розриви між декларованими політичними цінностями та дійсними реаліями політики, демократичними орієнтирами і недемократичними діями політичних акторів, що зумовило атомізацію та розмивання світоглядних основ українського суспільства. Негативний вплив на демократичне самовизначення України справили фальшування виборів 1999, 2002, 2004 р., імітаційний характер референдуму 2000 р., розправи з політично незгодними, відсутність чітких правил політичної гри, лояльний і деградований інститут парламентаризму, формалізація багатопартійності, громіздкі та корумповані структури державного управління, обмежені можливості місцевого самоврядування, коливання між проєвропейським та проросійським векторами зовнішньої політики України.

Як показано в дисертації, конституційно закріплена президентсько-парламентська форма правління ускладнила створення дієвих демократичних політичних інституцій, ефективних механізмів діяльності усіх, у тому числі національно-демократичних, політичних акторів. Налаштовані на політичну модернізацію та демократичне реформування в національних інтересах, опозиційні сили переживали серйозні організаційні кризи, які ускладнювалися дедалі більшою криміналізацією й олігархізацією політичного процесу. Криза інституту виборів, парламентаризму, аморалізація української політики загалом позначилися і на роботі опозиційних структур, які ставали негнучкими, конформістськими, обмеженими у виборі доступних моделей ефективної політичної діяльності. Світові тенденції демократизації політичного, і зокрема партійного, життя в умовах жорсткого адміністративного тиску неоднозначно позначилися на можливостях і без того хиткого самовизначення прихильників і послідовників національно-демократичних сил України наприкінці 1990-х років. Конфлікт поколінь, непорозуміння щодо визначальних принципів і методів політичної боротьби, брак політичної волі, недоліки міжрегіональної комунікації зумовили низьку дієздатність демократичної опозиції. Навіть в умовах відносно вигідних позицій після парламентських виборів 2002 р. національно-демократичні сили не змогли сформувати коаліційний уряд. Маргіналізація національно-демократичних сил в Україні відбувалася на тлі загальної маргіналізації українського суспільства, його дегуманізації, браку ціннісних і нормативних основ для самовизначення і консолідації. Зберігалися орієнтири радянської доби, наростали правовий нігілізм, політичний абсентеїзм, невпевненість людей у власному майбутньому.

Дисертант у другому підрозділі «Багатовекторність як прояв національно-державного самовизначення в умовах зовнішньополітичних викликів» показує, що самовизначення у частині зовнішньополітичних відносин здійснювалося непослідовно. Обрана панівним політичним класом у вказаний період політика багатовекторності може розглядатися як її реальний результат - загроза національно-державному самовизначенню. Прийняття рішень від імені України на міжнародній арені часто не відповідало вимогам часу, відзначалося інерційністю, несамостійністю, зовнішнім демократичним антуражем.

Однак за президентства Л. Кучми Україна здійснила низку важливих кроків для того, аби відбутися як цілісна незалежна держава. До здобутків зовнішньої політики цього періоду влада зараховувала активну участь у роботі інституцій ООН; демілітаризацію України, взяті зобов'язання без'ядерності; перші вісім самітів Україна-ЄС; комплексне залучення правових, дипломатичних та частково військових ресурсів для відстоювання державних кордонів у конфліктах з Румунією і Росією; режим особливого партнерства з НАТО, декларування стратегії приєднання до Альянсу. У просторі пострадянських республік Україна здійснила важливий крок до створення балансуючого важеля протистояння російському впливу та фактично ініціювала утворення ГУАМ як регіональної організації за демократичний та сталий економічний розвиток.

Автор доводить, що пошуки геополітичної ідентичності України ускладнювалися реаліями глобального світу, які не завжди були адекватно представлені у власне українському публічному дискурсі. В інформаційному просторі України особливе місце відводилося Російській Федерації, до того ж вільно поширювалися ідеї «русского мира», що справляло безпосередній вплив на геополітичні орієнтири і свідомість громадян. Участь в інтеграційних проектах на пострадянському просторі під егідою РФ означала фактичну залежність від неї інших країн-учасниць. Утверджений на початку 2000-х років у Росії специфічний тип державного управління, близький до неототалітарного, для проросійськи налаштованих політичних кіл України став зразком для наслідування та створював додаткові обмеження у питаннях подальшої демократизації і європеїзації. Псевдодемократична риторика правлячих кіл дедалі частіше була орієнтована виключно на фінансову підтримку і матеріальну допомогу з боку Заходу. Натомість національно-державне самовизначення, утвердження громадянської ідентичності потребували виразних державних заходів, значних освітніх, культурних, наукових ресурсів, які б допомогли зміцнити цілісність країни, запобігти зовнішнім посяганням.

У третьому підрозділі «Помаранчева революція і розвиток національно-демократичної ідентичності в Україні» показано, що Помаранчева революція «винесла на поверхню» широкого громадського обговорення пласт актуальних проблем, що доти залишалися «непроговореними» або прихованими. Важливим здобутком наукових і освітніх закладів, професійних спілок, соціально-політичних експертів, соціологічних центрів, окремих громадсько-політичних об'єднань, засобів масової інформації, новітніх мереж глобалізованого світу автор вважає поступове формування в Україні спільних усвідомлених критичних уявлень про належні цілі та перспективи політичного, правового, соціального, економічного, культурного, комунікативного розвитку країни у світлі демократичних прагнень. Накопичений арсенал бар'єрів і перешкод для демократичних реформ, невдалий досвід апробації опозицією каналів політичної дії, неспроможність та небажання політичного класу здійснювати політичну модернізацію спровокували перші хвилі, а згодом масові акції народної непокори, повертаючи позасистемні та навіть маргіналізовані прошарки у сферу політичної активності. Критична маса відсторонених від політики громадян, використовуючи радикальні інструменти політичної участі, під час президентської кампанії 2004 р. артикулювала і агрегувала національно-державницькі інтереси. Упізнавані за «помаранчевим забарвленням», незгодні з політикою невизначеності, ці соціальні групи та їх провідники актуалізували проєвропейський напрям суспільно-політичного розвитку України, що викликало серйозний міжнародний резонанс.

Як показано у роботі, під час Помаранчевої революції національно-державне самовизначення проходило своєрідне випробування на демократичність і стійкість, зрештою утвердило право громадян вільно і мирно захищати свої інтереси. У ході виборної кампанії 2004 р. укотре увиразнюється ненасильницький спротив як рідкісна, але цінна риса політичної культури української нації, як необхідна якість культури опозиційної діяльності у псевдодемократичній політичній системі. Український народ та незгодні з «кучмізмом» політичні сили змогли згуртувати зусилля, налагодити альтернативні канали комунікації, розробити стратегічні кроки для зміни владної верхівки мирним і законним шляхом. Боротьба за смисли в Україні не завершилася кардинальною зміною осіб у владі, але увиразнила хиткість недемократичного режиму, відносну скороминущість персоналізації державної влади, а також зміцнила демократичні устремління громадян.

Аналіз політичного протистояння, що відбувалося щодо питань як внутрішньо-, так і зовнішньополітичних векторів розвитку України, здійснено у п'ятому розділі «Національно-державне самовизначення України та поляризація ідентичностей: 2005-2016 рр.».

У першому підрозділі «Політико-інституційні суперечності як чинник кризи національно-демократичного розвитку України» проаналізовано основні прояви суспільно-політичних процесів, суть яких полягає у протидії олігархічним і авторитарним тенденціям у розвитку України. Період 2005-2016 рр. - це відповідно до авторської періодизації окремий етап національно-державного самовизначення України, визначальною рисою якого є поляризація ідентичностей, що відобразила ставлення громадян до політичного протистояння під час Помаранчевої революції. Вкрай деструктивний вплив на політичну ситуацію в Україні справляла тоді РФ, яка намагалася використати проросійські ідентифікаційні переваги громадян Сходу та Півдня країни для утримання України у сфері власного геополітичного впливу.

Революційні події в Україні (Помаранчева революція та Революція Гідності) засвідчили наявність істотних суперечностей у політичній системі України, а також кризу політичниих інститутів і процесів. Адже революція як така не потрібна, якщо суспільні суперечності можуть бути розв'язані за допомогою демократичного волевиявлення. Цей період відобразив слабкість державних інститутів, позаяк однією із функцій держави є арбітражна - врегулювання конфліктів між соціальними групами. Воєнна агресія РФ виявила кризовий стан Збройних Сил та всього безпекового сектора України.

У другому підрозділі «Посилення авторитарних тенденцій - виклик українському національно-державному самовизначенню» автор доводить, що головною причиною революційного розвитку політичних процесів є олігархічна система, яка ґрунтується на рентній економіці й забезпечується за допомогою контролю над ЗМІ, політичними партіями, парламентськими фракціями та групами, органами виконавчої влади. Конкуренція олігархічних груп у рентних галузях економіки є домінантним чинником політичної боротьби. Рентна економіка зумовлює крайнє зубожіння українського суспільства і відповідно поширення протестних настроїв. Конкуренція олігархічних груп накладається на протестні тенденції в українському суспільстві. Одначе кожна із суспільно-політичних криз завершувалася лише ослабленням впливу тих чи тих олігархічних груп і не зачіпала самої суті політичної системи. Оскільки олігархат проявляється як корупційна за своїм характером система організації влади, то принципові демократичні зміни можливі тільки на шляху антикорупційної боротьби.

Як показано у третьому підрозділі «Консолідація української політичної нації в умовах воєнно-політичної загрози державному суверенітетові й територіальній цілісності», завдяки Революції Гідності та наступному активному протистоянню воєнній агресії РФ на Донбасі Україна відкинула як неприйнятні пострадянські політичні практики; в країні активізувалася імплементація європейських норм і стандартів. Попри агресивну реакцію РФ на вихід України зі сфери російського геополітичного впливу європейський вектор національно-державного самовизначення українського народу розширив свою соціальну базу. Боротьба проти політичного режиму В. Януковича й опір агресії РФ прискорили процес подолання поляризації ідентичностей і консолідацію української нації на основі проєвропейських цінностей.

Дисертантом обґрунтовано, що в дискурсі публічної політики Мінські домовленості трактуються як безальтернативний механізм мирного врегулювання «ситуації на Донбасі». Однак автор робить висновок, що ці домовленості - лише форма невизначеного за часом відкладання проблеми агресії РФ, що здійснила анексію Криму й окупацію окремих районів Донецької та Луганської областей (ОРДЛО). Мінські домовленості стосуються тільки ситуації на Донбасі й жодним чином не сприяють врегулюванню кризи, яка, по суті, є російсько-українською війною. Цілі Росії в цій війні: по-перше, легітимізувати анексію Криму (домогтися українського та міжнародного визнання російської належності Криму); по-друге, ліквідувати Україну як унітарну державу, створивши в її складі автономні анклави, налаштовані проти євроінтеграції та членства країни в НАТО. Повноваження ОРДЛО, закладені в Мінських домовленостях (власні суди, прокуратура, міліція, що формуватиметься з амністованих терористів, право на зовнішньоекономічну діяльність), перешкоджатимуть подальшому європейському розвиткові України, спричинятимуть дестабілізацію внутрішньополітичної ситуації. Реалізація «Мінського проекту» - це продовження попередніх проектів Партії регіонів з федералізації України. Помилковим є й судження, ніби Мінські домовленості - це шлях до хоча й непевного, але миру, оскільки РФ зацікавлена в постійній дестабілізації суспільно-політичної ситуації в Україні, зокрема в підриві довіри до влади. Отже, оскільки Україна не може визнати правомірність анексії Криму, а визнання легітимності ДНР і ЛНР є згубним для України, то й Мінські домовленості втрачають будь-який раціональний сенс як спосіб врегулювання російсько-українського протистояння в інтересах України.

Попри воєнну агресію РФ Україна продовжила курс на реалізацію Угоди про асоціацію з ЄС. Ця угода є найбільшим міжнародним договором, що коли-небудь укладався Європейським Союзом і Україною. Вона визначає якісно новий формат відносин між Україною та ЄС. Передбачене нею надання громадянам України безвізового режиму, розширення контактів у всіх сферах життєдіяльності, а також принципи політичної асоціації та економічної інтеграції є стратегічним орієнтиром соціально-економічних реформ в Україні. Зона вільної торгівлі між Україною та ЄС, яка почала діяти вже з 1 січня 2016 р., сприятиме інтеграції економік України та ЄС, а здійснювані реформи - впровадженню європейських політико-правових і соціально-економічних стандартів.

У висновках викладено найсуттєвіші результати дослідження, наведено теоретичні узагальнення та нове вирішення наукової проблеми національно-державного самовизначення України, його внутрішніх та зовнішніх чинників.

1. Примордіалістська концепція національного самовизначення має обмежене застосування як у теорії, так і на практиці, не є достатньо коректною для адекватного наукового осмислення українського досвіду націє- і державотворення. Попри те, що у багатьох наукових працях з етнополітології та в міжнародно-правових актах ідеться про право націй на самовизначення, а в Декларації про державний суверенітет України та Конституції України наголошується на праві української нації, українського народу на державне самовизначення, концепт національно-державного самовизначення трактується багатьма дослідниками в контексті просвітницьких теорій другої половини ХІХ - початку ХХ ст., коли власне етнонаціональна проблематика стала одним з визначальних суспільних чинників, а відтак і предметом наукових досліджень. Тоді національне питання призвело до розпаду кількох імперій. У працях М. Вебера, Е. Дюркгейма, О. Бочковського та інших теоретиків політичної науки обґрунтовується просвітницька за своїми витоками концепція нації, відповідно до якої об'єктивним і необхідним етапом розвитку нації є становлення національної держави. Одначе нині спостерігається криза просвітницького проекту. Світоглядні рамки доби Постмодерну спонукають до переоцінки традиційного тлумачення взаємозв'язку нація-держава. Відповідно національно-державне самовизначення України потребує додаткового обґрунтування з урахуванням особливостей культури Постмодерну.

2. Феномен національно-державного самовизначення України в добу Постмодерну слід розглядати як багатоскладовий процес вибору та прийняття політичних рішень, зумовлених внутрішніми та зовнішніми чинниками і спрямованих на утвердження інтересів і цінностей націє- та державотворення. Це процес, що розгортається як реакція на виклики і водночас має характер конструювання власної суб'єктності. Національно-державне самовизначення, яке зводиться лише до реагування на внутрішньо- та зовнішньополітичні виклики, є недостатнім і в підсумку спричиняє автаркію політичної еліти, що має наслідками встановлення недемократичних політичних режимів і загроз розпаду держави. Додатковою і необхідною складовою національно-державного самовизначення в умовах Постмодерну є конструювання комплексного за своєю цілезумовленістю проекту національно-державного буття, що уможливлює: по-перше, національно-громадянську консолідацію; по-друге, функціонування демократичного політичного режиму; по-третє, міжнародно-політичну актуалізацію національно-державного проекту. В добу Модерну державне самовизначення нації поставало як дійсно об'єктивне, що й відзначали теоретики політичної науки; в добу Постмодерну національна ідентичність є уявною не лише теоретично, а й фактично, а отже, державне самовизначення можливе лише за умови конструювання ідентичності й надання їй глобальної цілезумовленості.

3. Національно-державне самовизначення є цілісним суспільно-політичним явищем, що змінюється й розвивається під впливом зовнішніх і внутрішніх чинників - політичних, соціально-економічних, культурних і має характер утвердження власної суб'єктності. Тобто національно-державне самовизначення завжди розгортається на тлі певних викликів і реалізується за посередництва тріади: політичний ідеал - політичні практики - політична творчість. У цьому сенсі політична рефлексія являє собою синтез культурно-історичних, мотиваційно-смислових і поведінкових чинників, які в підсумку виражаються у формі національно-державного самовизначення.

4. Концепт національно-державного самовизначення безпосередньо включений до поняття «нація», як результат процесу самовизначення соціуму за посередництва політичної діяльності. Відповідно якщо належність особи до етносу може і не усвідомлюватися нею або не вважатися підставою для політичних дій, то усвідомлення належності до нації завжди спричиняє певну форму етико-політичного відношення. Відтак національне самовизначення за своєю суттю є актом національно-політичного самовизначення. Водночас успішний суспільно-політичний розвиток можливий лише в рамках національно-державного самовизначення.

5. Національно-державне самовизначення - тривалий, суперечливий історичний процес, що має складну природу і полягає у формуванні національної свідомості, становленні та розвитку політичної культури, громадської й політичної активності. Необхідними умовами процесу національно-державного самовизначення є, по-перше, становлення нації (засвоєння соціумом національної ідеї), по-друге, втілення національної ідеї (мети) за допомогою актуальних політичних засобів. Суспільно-політичний розвиток і його прояв у національно-державному самовизначенні набуває послідовної та логічної стадіальності, оскільки являє собою конструктивну регульованість суспільно-політичних суперечностей.

6. Характерними й системоутворюючими ознаками національно-державного самовизначення як процесу та результату реакції на внутрішньо- і зовнішньополітичні виклики та загрози є його суб'єктність і конструювання образу-проекту майбутнього. Їх наявність уможливлює, з одного боку, національну консолідацію та розбудову демократичного політичного режиму, з іншого - цивілізаційне позиціонування країни на міжнародній арені. Обмеження ж процесу національно-державного самовизначення лише реагуванням на внутрішньо- та зовнішньополітичні виклики спричиняє автаркію політичних еліт і може мати наслідком встановлення недемократичних політичних режимів.

7. Концепти цілісного національного організму, держави і суспільства потребують політологічного переосмислення. Просвітницьке тлумачення національної держави базується на парадигмі соціального організму, котра опосередковує уявлення, за яким нація - це цілісний організм, першорядна життєва цінність, а національні інтереси мають пріоритетне значення щодо інтересів окремих груп чи індивідів. У фокусі культури Постмодерну опиняється ідентичність особи, уявлення про яку втрачає попередню визначеність. Спостерігається тенденція до певної приватизації державних функцій, а мережеві структури комунікації й організації діяльності починають відігравати не менш впливову роль, ніж вертикальні структури державного управління. Розуміння визначених Постмодерном тенденцій зумовлює необхідність переакцентування державної політики України на інтереси і потреби людини, розвиток освіти, науки та культури.

8. У політичному житті існують три типи національного самовизначення. Перший тип є суто реактивним і властивим спільнотам, що позбавлені як формальних, так і неформальних політичних інститутів, коли реакція суб'єкта на виклик є неусвідомленою. Другий тип - усвідомлена реакція, яка зумовлена негативною чи позитивною фіксацією на певному явищі. Така орієнтація політичної свідомості пов'язана з тлумаченням стимулів як загрозливих, пов'язаних з особливостями національної ідентичності, браком критичного мислення. Третій тип національного самовизначення опосередковується рефлексією політичного ідеалу й потребою в політичній суб'єктності та інституціоналізації. В Україні ключову роль у реалізації цієї потреби відіграє держава, а сам процес самовизначення, зорієнтований на ідеалізовані норми європейського співжиття, належить до третього типу самовизначення і набуває характеру національно-державного.

9. Процес національно-державного самовизначення України має як універсальні риси, властиві іншим пострадянським і постколоніальним державам, так і певні особливості, характерні для українського суспільно-політичного розвитку: багатовекторність зовнішньої політики, олігархічний характер політичного режиму, поляризація ідентичностей, суспільний запит на імплементацію європейських політико-правових норм і стандартів тощо. Конкретизація такої стадіальності має істотне значення для осмислення політичної історії незалежної України, прогнозування подальшого суспільно-політичного розвитку, визначення актуальних завдань сучасного етапу державотворення.

10. Національно-державне самовизначення як процес проходить певні етапи, зумовлені найважливішими політичними подіями. Аналіз суспільно-політичних процесів і феноменів політичного життя дає підстави виокремити п'ять основних етапів національно-державного самовизначення України. Перший - суверенізація України (1985-1991 рр.); другий - національно-державне становлення України в умовах суспільно-політичної та соціально-економічної невизначеності (1992-1996 рр.); третій - усталення олігархату як деструктивної ознаки політичного режиму в Україні (1996-2004 рр.); четвертий - поляризація ідентичностей (2005-2014 рр.); п'ятий - сучасний, постреволюційний етап. Не менш істотне значення для запропонованої періодизації мали суспільно-політичні суперечності (насамперед соціокультурного характеру), які визначали розгортання політичних процесів, відображались у тих чи інших державно-політичних рішеннях, набували правової формалізації. Тобто національно-державне самовизначення розкривається змістом суспільно-політичних процесів, визначених інтересами, цілями, цінностями, раціональними й ірраціональними мотивами соціальних груп і політичних суб'єктів.

11. Суттєвий вплив на формування національної самосвідомості мали суспільно-політичні трансформації доби Перебудови в СРСР. Цей етап національно-державного самовизначення став часом переоцінки цінностей, формування нової системи поглядів на організацію суспільного життя, усвідомлення політичних інтересів і цілей, набуття нового досвіду громадської активності й політичної діяльності. Процеси національної консолідації та зростання громадсько-політичної активності в Україні посилилися після аварії на Чорнобильській АЕС. Ця техногенна катастрофа не тільки сформувала реальні підстави для розрізнення загальносоюзних і республіканських проблем, але й увиразнила тенденції локалізації суспільно-політичного життя в Україні. Невдоволеність людей результатами перебудовчих процесів, ідеологічна і кадрова неспроможність Компартії України стимулювали об'єднання національно-демократичних сил, розширення їх соціальної бази та створення в Україні широкого демократичного руху.

На основі аналізу суспільно-політичних процесів упродовж доби Перебудови можна виокремити три періоди національно-державного самовизначення України: культурно-просвітницький, громадсько-політичний і політичний. Національно-державне самовизначення набуло правового та політичного статусу саме у період Перебудови - у процесі демократизації суспільного життя та активізації громадських і політичних рухів.

12. Із проголошенням незалежності розпочався новий етап національно-державного самовизначення - державного будівництва. Визначились основні складові політичної системи: державні й політичні інститути, форми їх взаємодії; міжнародно-політичне позиціонування України як незалежної держави і її міжнародне визнання; формування самостійної політики у фінансово-економічній і соціальній сферах тощо. На динаміку національно-державного самовизначення в рамках конституційного процесу впливали внутрішньополітичні чинники, передусім фінансова й соціально-економічна кризи, політичний популізм партій лівого спрямування, посилення конкурентної боротьби в лавах національно-демократичних сил, загострення історичних і культурно-ціннісних суперечностей між Україною та Російською Федерацією.

Цей етап національно-державного самовизначення України проходив під впливом істотних трансформацій глобальної системи міжнародної безпеки. Приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї стало одним із результатів трансформації і зовнішньополітичних поступок Української держави. Зовнішньополітичні впливи з боку Російської Федерації позначилися на процесах поділу Чорноморського флоту, дестабілізували суспільно-політичну ситуацію на Кримському півострові.

13. Процес національно-державного самовизначення у міжнародно-політичному контексті має низку характерних особливостей. Зокрема, спроби Російської Федерації надати СНД статусу нового наддержавного утворення; інтеграційні процеси в Європі та створення ЄС; розвиток безпекових механізмів та нових форм реалізації норм міжнародного права. Політика багатовекторності спричиняла загрози національно-державному самовизначенню України. Продуктивнішими у цьому сенсі були: участь України у роботі органів ООН; формат самітів Україна-ЄС; залучення дипломатичних та правових ресурсів для відстоювання державних інтересів у конфліктах з Румунією і Росією; встановлення режиму особливого партнерства з НАТО й декларування стратегії приєднання до Альянсу; спроби протистояння російському впливу на пострадянському просторі шляхом утворення ГУАМ - регіональної організації за демократичний та економічний розвиток.

14. Прийняття Конституції України ознаменувало новий етап суспільно-політичного розвитку й національно-державного самовизначення. Адже в Основному Законі втілено національну ідею українського державотворення, окреслено подальший розвиток суспільства і держави. Водночас соціальні, політичні, економічні, культурні процеси актуалізували проблему реалізації задекларованих принципів, упровадження конституційних приписів у реальне життя. Унормована Конституцією модель народовладдя, демократії, поділу влади, розвитку місцевого самоврядування несуттєво позначилася на політичних й управлінських практиках, на зміст яких впливали потужні фінансово-промислові групи, що сформувалися наприкінці 1990-х років. Усталення олігархату як форми поєднання корумпованої політичної влади, тіньової економіки та кримінального світу, як домінування номенклатурно-корпоративних кланів, уможливило утилітарне використання олігархами демократичних норм і процедур, утворило своєрідний симбіоз олігархії та авторитаризму. Опосередкований, але суттєвий негативний вплив справив цей симбіоз на діяльність політичної опозиції й загалом на стан національно-демократичного руху. Певну маргіналізацію цього руху вдалося подолати лише внаслідок народного спротиву - Помаранчевої революції, яка визначила нові орієнтири суспільного розвитку, актуалізувала процеси формування української громадянської нації на основі демократичних політичних цінностей.

15. Основною причиною революційних подій 2004-2005 рр. і 2013-2014 рр. є олігархічна система, яка ґрунтується на рентній економіці, забезпечується впливом підконтрольних їй ЗМІ, політичними партіями, парламентським та урядовим лобізмом. Домінантним чинником політичної боротьби стає конкуренція олігархічних груп за контроль над рентними галузями економіки. Рентний характер економіки зумовлює зубожіння українського суспільства й поширення протестних настроїв, а боротьба олігархічних груп накладається на істотні суспільно-політичні суперечності, посилює революційні тенденції. Оскільки ж олігархічна державно-політична система, по-суті, є корупційною за своїм характером, принципові її зміни можливі тільки шляхом антикорупційної боротьби.

16. У роки незалежності процес розбудови Української держави супроводжувався протистоянням політичних сил, що відстоювали різноспрямовані вектори цивілізаційного розвитку. Одні були зорієнтовані на реінтеграцію України з РФ, вступ до Митного та Євразійського союзів, другі виступали за інтеграцію України з Європейським Союзом та НАТО. Результати соціологічних досліджень і революційні події 2013-2014 рр. свідчать про переважне прагнення громадян до європейського шляху розвитку: протягом останніх п'яти років кількість прихильників вступу України до Митного союзу Росії, Білорусі та Казахстану зменшилася втричі, а вступу до Європейського Союзу - збільшилася на третину й становила більшість опитаних. За цей же час кількість прихильників військового союзу з Росією зменшилася у чотири рази, натомість кількість прихильників вступу України до НАТО зросла втричі й становила більшість громадян.

17. Анексія Криму й окупація РФ окремих районів Донецької та Луганської областей - це реакція на вихід України із зони російського геополітичного впливу, обрання нею європейського вектора національно-державного самовизначення. За рішенням Ради національної безпеки і оборони від 19 березня 2014 р. Україна розпочала процедуру виходу із СНД. Показано, що напрям цивілізаційного розвитку України підтверджується синхронною ратифікацією 16 вересня 2014 р. Угоди про асоціацію України з ЄС Європейським парламентом та Верховною Радою України, імплементацією норм європейського права у вітчизняне законодавство; інтенсифікацією співробітництва Української держави з НАТО у галузі безпеки. Попри воєнну агресію РФ Україна продовжує курс на асоціацію з ЄС. Цей рух є стратегічним орієнтиром суспільно-політичного розвитку України, пріоритетним напрямом її національно-державного самовизначення.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Рафальський І. О. Феномен українського національного самовизначення: монографія. Київ: ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2014. 240 с.

2. Рафальський І. О. Національно-державне самовизначення України: внутрішні чинники та зовнішні впливи. Київ: ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2016. 480 с.

3. Рафальський І. О. Феномен самовизначення націй в європейській традиції // Політологічний вісник: зб. наук. праць. Київ: ІНТАС, 2011. Вип. 58. С. 326-335.

4. Рафальський І. О. Політика євроінтеграції та її роль в процесі національного самовизначення // Вісник НТУУ «КПІ». Політологія. Соціологія. Право: зб. наук. праць. 2011. № 4 (12). С. 67-72.

5. Рафальський І. О. Орієнтири самовизначення в умовах державної незалежності України // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. 2012. Вип. 1 (57). С. 330-344.

6. Рафальський І. О. Європейська колективна суб'єктність та ідентичність // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. 2012. Вип. 2 (58). С. 203-215.

7. Рафальський І. О. Внутрішні і зовнішні імперативи національного самовизначення // Гілея: зб. наук. праць. 2012. Вип. 58. С. 642-646.

8. Рафальський І. О. Європейський вибір як фактор українського національного самовизначення: передумови, зміст і основні чинники // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. 2012. Вип. 4 (60). С. 36-49.

9. Рафальський І. О. Вектори національного самовизначення // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. 2012. Вип. 5 (61). С. 71-79.

10. Рафальський І. О. Український національний проект і його цивілізаційний контекст // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. 2012. Вип. 6 (62). С. 244-253.

11. Рафальський І. О. Національне самовизначення в контексті розширення Європейського Союзу // Держава і право. 2012. Вип. № 56. С. 601-607.

12. Рафальський І. О. Детермінанти українського національного самовизначення // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. 2013. Вип. 2 (64). С. 223-232.

13. Рафальський І. О. Українське національне самовизначення. Колективне самопроектування // Політичний менеджмент. 2013. № 1-2 (57-58). С. 3-11.

14. Рафальський І. О. Суб'єкти права на самовизначення // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. 2013. Вип. 4 (66). С. 136-146.

15. Рафальський І. О. Витоки українського національного проекту // Гілея: зб. наук. праць. 2013. Вип. 71. С. 826-833.

16. Рафальський І. О. Самовизначення та самоорганізація // Гілея: зб. наук. праць. 2014. Вип. 82. С. 394-397.

17. Рафальський І. О. Національне самовизначення: інтеграційні та дезінтеграційні процеси // Гілея: зб. наук. праць. 2014. Вип. 87. С. 342-345.

18. Рафальський І. О. Самовизначення та сепаратизм. Питання теорії // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. 2014. Вип. 4-5 (72-73). С. 78-93.

19. Рафальський І. О. Роль неформальних громадських об'єднань у національно-державному самовизначенні України періоду Перебудови в СРСР // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. 2015. № 4 (78). С. 73-86.

20. Рафальський І. О. Російські інтеграційні проекти та їх вплив на українське національне самовизначення // Гілея: зб. наук. праць. 2015. Вип. 97 (6). С. 367-373.

21. Рафальський І. О. Основні віхи національно-державного самовизначення України в добу незалежності // Гілея: зб. наук. праць. 2016. Вип. 105. С. 363-369.

22. Рафальський І. О. Українська колективна суб'єктність та ідентичність // Гілея: зб. наук. праць. 2016. Вип. 114. С. 345-350.

23. Рафальский И. А. Феномен идентичностей в социокультурном пространстве // Коммуникативные стратегии информационного общества. Санкт-Петербург: Изд-во Политехн. ун-та, 2012. С. 168-169.

24. Рафальский И. А. Славянская идея как проект наднациональной интеграции // Российский исторический журнал «Родина». 2013. № 6. С. 64-66.

25. Igor Rafalski. Integracja europejska i samostanowienie narodowe w powojennej Europie // Zeszyty Naukowe. Akademia Obrony Narodowej. - Kwartalnik № 3 (92). Warszawa, 2013. S.288-301.

26. Рафальский И. А. Феномен национального самоопределения и ХХІ век // Российский исторический журнал «Родина». 2013. № 12. С. 19-20.

27. Igor Rafalski. Zewnкtrzna identyfikacja ukraiсskiego samostanowienia narodowego // Nowy Prometeusz. Studium Europy Wschodniej Uniwersytetu Warszawskiego. Warszawa, 2013. S. 47-57.

28. Igor Rafalski. Identyfikacja zewnкtrzna ukraiсskiego samostanowienia narodowego // Polityka i Bezpieczeсstwo. - Instytut Stosunkуw Miкdzynarodowych Uniwersytetu Jana Kochanowskiego. Tom IV. Piotrkуw Trybunalski, 2013. S. 177-184.

29. Рафальский И. Национально-государственное самоопределение Украины и сотрудничество с НАТО // Scientific Works. The international scientific and Theoretical Journal. Baku, 2016. № 1 (26). С. 124-129.

АНОТАЦІЇ

Рафальський І. О. Національно-державне самовизначення України: внутрішні чинники та зовнішні впливи. - Монографія.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук за спеціальністю 23.00.05 - етнополітологія та етнодержавознавство. - Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, Київ, 2017.

Концептуалізовано феномен національно-державного самовизначення України як цілісного, динамічного суспільно-політичного явища, що змінюється й розвивається під впливом зовнішніх і внутрішніх чинників - політичних, соціально-економічних та культурних. Розкрито концептуальні уявлення та практики національно-державного самовизначення України. Досліджується розвиток теорій нації та національної держави, розкривається їх зв'язок із просвітницьким проектом, культурами Модерну та Постмодерну. Докладно проаналізовано перебіг національно-державного самовизначення України, починаючи від доби Перебудови в СРСР до сьогодення. Показано, що внутрішні чинники національно-державного самовизначення зумовлювали необхідність орієнтації на послідовну та системну імплементацію політичних, правових та соціальних стандартів ЄС, що мало сприяти подоланню олігархічних рис політичної системи України. Європейському і євроатлантичному векторам розвитку України завжди протидіяла РФ, політика якої визначалася імперськими інтересами.

Ключові слова: етнос, нація, держава, громадянське суспільство, національне самовизначення, національно-державне самовизначення.

Рафальский И. А. Национально-государственное самоопределение Украины: внутренние факторы и внешние влияния. - Монография.

Диссертация на соискание ученой степени доктора политических наук по специальности 23.00.05 - этнополитология и этногосударствоведение. - Институт государства и права им. В. М. Корецкого НАН Украины, Киев, 2017.

Концептуализирован феномен национально-государственного самоопределения Украины как целостного, динамичного общественно-политического явления, которое изменяется и развивается под влиянием внешних и внутренних факторов - политических, социально-экономических и культурных. Раскрыта важная теоретическая и практическая проблема - концептуальные представления и практики национально-государственного самоопределения Украины.

Обосновано, что доминирующая в этнополитологии концепция национального самоопределения требует уточнения и развития с учетом особенностей современной культуры. Мировоззренческие рамки эпохи Постмодерна побуждают к переоценке традиционной трактовки связи феноменов нации и государства. Соответственно национально-государственное самоопределение Украины требует дополнительного обоснования с учетом особенностей культуры Постмодерна. В диссертации национально-государственное самоопределение Украины рассматривается как сложный процесс формирования, принятия и реализации политических решений, обусловленных внутренними и внешними факторами и направленных на утверждение интересов нации и государства. Установлено, что национально-государственное самоопределение - это процесс, который разворачивается как реакция на вызовы и одновременно имеет характер конструирования собственной субъектности. Акцентируется внимание на том, что постмодернистские тенденции в культуре обусловливают необходимость актуализации государственной политики в сферах образования, науки, культуры. Проанализирован ход национально-государственного самоопределения Украины, начиная с эпохи Перестройки в СССР до сегодняшнего времени. Показано, что внутренние факторы национально-государственного самоопределения предопределили необходимость ориентации на последовательную и системную имплементацию политических, правовых и социальных стандартов ЕС с целью преодоления олигархических черт политической системы Украины. Показано, что после Революции Достоинства существенно расширилась общественная поддержка политики, направленной на евроинтеграцию Украины.

Обосновано, что отношения между Украиной и евроатлантическими структурами, а также ведущими западными демократиями приобретают в настоящее время качественно новое развитие. Со времени обретения Украиной независимости проевропейски настроенная часть украинского общества вполне обоснованно воспринимала отношения с европейскими и евроатлантическими структурами как необходимые для противостояния реваншистским и пророссийским политическим силам, а заимствование стандартов ЕС - как средство преодоления советских практик и активной модернизации Украины. Однако российско-украинская война и промедление ведущих западных демократий с предоставлением Украине эффективной военно-политической поддержки побуждают проевропейски настроенную часть украинского общества к выводу, что национально-государственное утверждение Украины возможно только через актуализацию и активизацию внутренних ресурсов. Таким образом, кризис, вызванный военно-политической агрессией РФ, а также неоправданность ожиданий эффективной военной и экономической помощи западных демократий побуждают к более реалистической оценке перспектив отношений с европейскими и евроатлантическими структурами, а также к уточнению задач, которые Украина должна самостоятельно решать в современных условиях.

Ключевые слова: этнос, нация, государство, гражданское общество, национальное самоопределение, национально-государственное самоопределение.

Rafalskyj I. O. National-state self-determination of Ukraine: Inner factors and external influences. - Monograph.

A thesis for a doctoral degree in political science, speciality 23.00.05 - Ethnopolitics and Ethnic-state Studies. - Koretsky Volodimir M. Institute of State and Law, National Academy of Sciences of Ukraine, Kyiv 2017.

The national-state self-determination is analyzed in the monograph as a concept and phenomenon, an integral and dynamic sociopolitical phenomenon in its changes and development, and under the influence of internal and external state-political, social and economical, national and cultural factors. The research is focused on theory and practice of the national-state self-determination of Ukraine. The evolution of the theory of nation and nation-state and their links with the Enlightenment project, modern and post-modern cultures are analyzed in the research. The process of national-state self-determination of Ukraine is studied from Perestojka period in the USSR up to nowadays. It is shown that the inner factors of the national-state self-determination caused the necessity of consistent and systematic implementation of political, legal and social standards of the European Union, and thus overcoming the oligarchical elements in the state-political system in Ukraine. The Euro-Atlantic vector of Ukrainian development was confronted with influences from the Russian Federation with its imperial interests.

Key words: ethnos, nation, state, civil society, national self- determination, national-state self-determination.

Размещено на Allbest.ru