Інституцiйнe забeзпeчeння полiтики України у сфeрi заxисту прав i свобод людини i громадянина

Згідно з Факультативним протоколом до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (прийнятий у 1966 р.), Комітет із прав людини розглядає скарги від окремих осіб або груп осіб про порушення їхніх прав. Варто зазначити, що Комітет не розглядає повідомлення за трьох умов:

1)якщо не були вичерпані національні засоби правового захисту;

2)скарга стосується порушення права, яке не закріплене в даному документ;

3)скарга має анонімний характер [174].

Отже, згідно з Факультативним протоколом до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, захист прав людини покладається, в першу чергу, на національні установи. Але у випадку, коли в країні відсутній незалежний та неупереджений суд і державні органи не забезпечують ефективний правовий захист, то особа може безпосередньо звернутися до Комітету з прав людини. Питання про вичерпність внутрішніх засобів захисту прав людини вирішується в кожному конкретному випадку безпосередньо Комітетом. При цьому, ним аналізуються і враховуються такі чинники, як безглуздість і даремність звернення в судові або адміністративні органи держави, де правозастосовна практика не залишає жодних можливостей на задоволення скарги. У випадку, якщо Комітет з прав людини визнає скаргу справедливою, то він про це повідомляє відповідну державу. Останній надається можливість упродовж шести місяців надіслати до Комітету письмове пояснення щодо суті питання, і після цього автор скарги може дати відгук на роз'яснення держави.

За час свого існування (з 1977 р.) Комітетом з прав людини було розглянуто сотні повідомлень і винесено стосовно їх відповідні рекомендації. Більшість з них були визнані державами і прийняті до виконання. У ході розгляду індивідуальних повідомлень про порушення прав людини Комітет з прав людини формулює узагальнюючі висновки про відповідність законів, судової та адміністративної практики тієї чи іншої країни вимогам Пакту. У свою чергу, держави, виконуючи звернені до них рекомендації Комітету, узгоджують своє законодавство з вимогами Пакту і створюють умови для того, щоб в подальшому подібні порушення прав людини не допускалися. Незважаючи на те, що рішення Комітету носять рекомендаційний характер, держави серйозно ставляться до них. У ряді випадків мали місце звільнення ув'язнених і компенсація жертвам порушень прав людини. У 1977-2004 роках Комітет отримав 1295 скарг з більш ніж 70 держав учасниць Факультативного протоколу. У 349 випадках Комітет констатував порушення прав людини.

Останнім документом, який складає Міжнародний білль прав людини є Другий факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права про відміну смертної кари, який було прийнято у 1989 році. Він передбачає, що жодна особа, яка знаходиться під юрисдикцією держави - учасника цього Протоколу, не підлягає смертній карі (ст. 1).

Безперечним є той факт, що у всьому світі розширюється тенденція до скасування смертної кари. Станом на 2012 рік смертну кару скасували, повністю виключивши її із свого законодавства, 96 держав, і ще 9 країн не передбачають застосування смертної кари за злочини, скоєні в мирний час, залишивши цей різновид покарання на випадок війни. У 34 країнах смертні вироки або не виносяться, або не виконуються вже понад 10 років. Таким чином - сьогодні не менш ніж 139 держав відмовилися від застосування смертної кари [132].

Крім Міжнародного білля про права людини є ще цілий ряд інших документів, прийнятих ООН або іншими міжнародними організаціями. Ці акти, як правило, мають характер універсальних (діючих у глобальному масштабі) норм, але відмінних від вище розглянутих документів тим, що регламентують окремі, специфічні питання у сфері захисту прав і свобод людини. Їх можна поділити на три групи:

1. Конвенції, що стосуються певних категорій людей, яким потрібен захист. Це такі конвенції, як:

-Конвенція щодо статусу біженців 1951 року та Протокол до Конвенції 1967 року;

-Конвенція про права дитини 1989 року;

-Конвенція про права корінних народів 1989 року та ін.

2.Конвенції, що викладають певні права більш детально:

-Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 року;

-Конвенція про попередження злочину геноциду і покарання за нього 1948 року;

-Конвенція про право на організацію і ведення колективних договорів 1949 року та ін.

3.Конвенції, прийняті з метою усунення певної форми дискримінації:

-Конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1966 року;

-Конвенція про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти 1960 року;

-Конвенція щодо дискримінації в галузі праці і занять 1961 року та ін.

Міжнародна спільнота завжди приділяла дуже багато уваги правам дитини. Це і не дивно, адже діти є найменш захищеною категорією населення. Як показує історія, було створено багато організацій, які опікувалися правами дітей і прийнято низку документів, які декларували та захищали права дитини. Одним з таких документів є Конвенція ООН про права дитини.

Конвенція ООН про права дитини прийнята одноголосно Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1989 року. Слід зауважити, що вона прийнята лише через 10 років після Міжнародного року дитини (1979 р. - міжнародний рік захисту дітей) та лише через 30 років після прийняття Декларації прав дитини.

Конвенція на відміну від Декларації (має рекомендативний характер), є основою дотримання прав дітей державами, які її підписали. На сьогоднішній день Конвенцію ратифікували 192 держави (включаючи Україну - ратифікована Верховною Радою України 27 лютого 1991 року.

Оскільки політика держави по відношенню до захисту прав дітей повинна враховувати норми Конвенції, розглянемо основні напрями життєзабезпечення дітей, які містяться у цьому документі та в яких знайшов своє відображення політичний дискурс міжнародної спільноти у досліджуваній нами сфері.

Згідно з традиційною класифікацією прав людини, права дитини, що закріплені в Конвенції, можна поділити на сім груп. Перша група - відображає їх невід'ємне право на життя (ст. 6) та з моменту народження - на ім'я, громадянство (ст. 7), збереження своєї індивідуальності (ст. 8), рівноправ'я без будь-якої дискримінації (ст. 2) [85]. Друга група - положення Конвенції, які закріплюють права неповнолітніх на сімейне та моральне благополуччя: право знати своїх батьків та право на їх піклування (ст. 7); благополуччя сім'ї, а при розлуці з одним чи з двома батьками - право підтримувати з ними відносини та прямі контакти (ст. 9), у тому числі для проживаючих у різних країнах, з метою відновлення родини (ст. 10) [85]. Третя група - положення Конвенції з правами дітей на вільний розвиток особистості, її духовне та моральне благополуччя: свободу висловлювати власні погляди та можливості бути заслуханими у ході будь-якого судового чи адміністративного розгляду з питань, що зачіпають інтереси дитини (ст. 12); свободу своєї власної думки, але з повагою прав та репутації інших осіб, охорони здоров'я та моральності населення (ст. 13); свободу думки, совісті та релігії (ст. 14); свободу асоціації та мирних зборів (ст. 15), а також право на недоторканність житла, таємницю кореспонденції, незаконного посягання на честь та гідність дітей (ст. 16) [85]. Четверту групу об'єднують норми Конвенції, які закріплюють права дітей: на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального та соціального розвитку (ст. 27); на охорону здоров'я та на користування найбільш досконалими послугами системи охорони здоров'я та засобами лікування хвороб та відновлення здоров'я (ст. 24); на блага соціального забезпечення, включаючи соціальне страхування (ст. 26); на освіту на основі рівних можливостей (ст. 28); на розвиток особистості, її талантів, виховання поваги до прав людини та навколишньої природи (ст. 29); на відпочинок та дозвілля, всесторонню участь у культурному та творчому житті (ст. 31); на працю - зі встановленням мінімального віку влаштування на роботу, термін робочого часу та умов праці (ст. 32) [85].

Необхідно звернути увагу на те, що у Конвенції відображені гарантії прав дітей: тимчасово чи постійно позбавлених сім'ї (ст. 20); усиновлених (ст. 21); які вже мають чи бажають отримати статус біженця (ст. 22); неповноцінних в розумовому та фізичному відношенні (ст. 23). У даному випадку маємо приклад того, як обов'язок держави перевищує рамки інституту сім'ї [85].

П'яту групу складають норми Конвенції, направлені на захист дітей від усіх форм насилля та експлуатації: фізичного чи психологічного насилля, неповаги,відсутності піклування чи поганого поводження, грубого поводження, сексуальної експлуатації (ст. 19); економічної експлуатації (ст. 32); від незаконного вживання наркотичних засобів та психотропних речовин, використання дітей у протизаконному виробленні таких речовин та торгівлі ними (ст. 33); сексуального розбещення (ст. 34); викрадання дітей, торгівлі дітьми та їх контрабанди (ст. 35) та всіх інших форм експлуатації дитини, що наносять шкоду їх благополуччю (ст. 36) [85].

У шосту групу нами включені положення Конвенції, які у випадку збройних конфліктів передбачають: недопустимість прямої участі у воєнних діях осіб, що не досягли 15-річного віку; утримання від залучення осіб до виповнення 15 років до служби у збройних силах; забезпечення захисту дітей, які знаходяться у збройному конфлікті (ст. 38) [85].

У сьому групу увійшли норми Конвенції, які забезпечили дітям, звинуваченим чи визнаним винними у порушенні кримінального законодавства, чи тих які відбувають покарання у пенітенціарних установах (місцях позбавлення волі), гарантію прав: презумпцію невинуватості; інформування неповнолітнього про суть звинувачення та отримання правової та іншої допомоги у своєму захисті; невідкладне прийняття рішень компетентним, незалежним органом чи судом у ході справедливого слухання, відповідно до закону, з урахуванням віку дитини, за участі адвоката (ст. 40); не підлягати катуванням чи іншим жорстоким, нелюдським та таким, що принижують гідність видам поводження чи покарання; на застосування арешту, затримання чи тюремного ув'язнення відповідно до закону з використанням їх як крайнього засобу і лише на короткий термін; ні смертна кара, ні пожиттєве ув'язнення, яке не передбачає можливості дострокового звільнення, не повинні призначатися як покарання за злочини, скоєні особами, що не досягли 18 років; окреме утримання дітей від дорослих при позбавленні волі; мають право підтримувати зв'язки із сім'єю шляхом листування та побачень, а також оскаржувати законність позбавлення волі перед судом чи іншим компетентним органом (ст. 37) [85].

З метою розгляду прогресу, досягнутого державами - учасницями щодо виконання зобов'язань, взятих згідно з Конвенцією, створений Комітет по правах дитини. Держави-учасниці зобов'язані подавати Комітету доповіді про вжиті ними заходи щодо закріплення визнаних у Конвенції прав та прогрес, досягнутий у здійсненні цих прав, а також зазначати фактори і труднощі (якщо такі є), які впливають на ступінь виконання зобов'язань.

Виходячи з наявності специфічних особливостей та інтересів держав і народів у різних регіонах планети, склалася практика укладання регіональних міжнародно-правових актів про права і свободи людини на відповідних форумах. У таких документах, зазвичай, відображаються характерні для того або іншого регіону особливості, зумовлені специфічними національними, соціальними, політичними, економічними та іншими умовами. У цьому плані найефективнішими є європейська та американська регіональні системи міжнародного захисту прав людини. Особливо широкого і прогресивного розвитку набула європейська система, основою для якої стала Європейська конвенція про права людини (1950 р.) та Європейська соціальна хартія прав людини (1961 р.).

У результаті глибинних демократичних перетворень, що відбулися на Європейському континенті після Другої світової війни, у 1949 році була створена Рада Європи - міжнародна регіональна організація європейських держав, які проголосили своєю метою розширення демократії, зближення усіх народів Європи, захист прав людини, співробітництво з основних питань права, культури, освіти, інформації, охорони навколишнього середовища. Від самого початку діяльності Ради Європи принцип поваги прав людини став одним з наріжних каменів цієї організації. Рада Європи забезпечує високі стандарти захисту прав людини на території держав-учасниць, насамперед, завдяки дії багатостороннього регіонального договору - Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людей. Вона стала фундаментом усього комплексу міжнародно-правового регулювання у галузі прав людини, її законних інтересів та потреб [163]. Конвенція була доповнена Європейським Соціальним Статутом 1961 року та спеціальною Конвенцією про запобігання тортурам 1987 року. Конвенція про захист прав людини та основних свобод - найстаріший серед регіональних договорів про права людини та найбільш авторитетний міжнародно-правовий документ із прав і свобод людини в Європі. Це перший міжнародний договір, спрямований на імплементацію Загальної декларації прав людини 1948 року. Крім основного тексту Конвенція містить 11 протоколів, в межах яких розвинуті, доповнені чи уточнені окремі її положення. Вона є одним із перших міжнародних документів, що містив визначення поняття політичної демократії, одночасно визнаючи її найважливішою умовою дотримання прав людини. Тим самим була підкреслена антитоталітарна спрямованість цього акта. Права й свободи, передбачені Конвенцією, охоплюють найважливіші сторони життя особи і мають громадянську, політичну, економічну та соціальну спрямованість. Головні з них - право на життя, свободу, особисту недоторканність особи, вільне пересування, свободу думки, совісті релігії, виявлення поглядів, мирних зборів й асоціацій, право на створення сім'ї, повагу до особистого і сімейного життя, право на справедливий судовий розгляд, мирне володіння майном, заборона дискримінації, катувань, рабства та примусової праці, неприпустимість покарання без закону. Разом з тим Конвенція встановлює, що з метою захисту інтересів держави, національної безпеки, економічного добробуту, здоров'я та моралі суспільства, прав і свобод інших людей чи запобігання злочинам або заворушенням країни-учасниці можуть обмежувати деякі права людини [47]. Однак, таке право держав не є абсолютним. За жодних обставин не можуть бути порушені зобов'язання держави поважати право особи на життя, обов'язки щодо заборони катувань, рабства, неприпустимості зворотної дії закону. Перелік гарантованих прав і свобод розширено Протоколом, який, як вже нами зазначалось, невід'ємною частиною Конвенції. Так, наприклад, Перший Протокол 1952 року забезпечує права на власність і на освіту та обов'язок держав проводити через розумні проміжки часу вільні вибори таємним голосуванням; Четвертий Протокол 1963 року гарантує свободу пересування і містить заборону позбавлення волі за невиконання договірних зобов'язань, а також заборону примусового вислання з країни їх громадян; Шостий Протокол 1983 року скасовує смертну кару; Сьомий Протокол 1984 року гарантує право на оскарження судових рішень у кримінальних справах тощо.

Конвенція є першим міжнародним договором у галузі прав людини, який не лише спрямований на захист широкого спектру громадянських і політичних прав, а й таким, що встановлює систему міжнародного судового контролю за їх дотриманням у кожній із держав-учасниць. Ключова роль у забезпеченні його чіткості та дієвості належить Європейському Суду з прав людини. Він є міжнародною інституційною гарантією прав людини, а також виконує роль контрольного механізму дотримання державами-учасницями положень Конвенції. Європейський суд функціонує на постійній основі з метою забезпечення і виконання Високими Договірними Сторонами власних зобов'язань. Його юрисдикція поширюється на всі спори, що пов'язані із застосуванням і тлумаченням норм Конвенції та Протоколів до неї в національних правових системах. Рішення Європейського суду є обов'язковими для держав-учасниць Конвенції. Контроль за їх виконанням паралельно із Європейським судом здійснює Комітет Міністрів Ради Європи. Крім того, на запит Комітету Міністрів Європейський суд надає консультативні висновки з питань права щодо тлумачення і застосування норм Конвенції. У післявоєнний час вважалося, що громадянські й політичні права мають першочергове значення для побудови демократичного суспільства в Європі. Захисту соціальних та економічних прав надавалося другорядне значення, оскільки їх забезпечення значною мірою залежало від економічного стану розвитку конкретної країни.

Таким чином, Рада Європи, так би мовити, виступила на міжнародному рівні ініціатором створення різних юридичних засобів для захисту прав людини залежно від їх виду. Європейська соціальна хартія 1961 року - багатосторонній регіональний договір, що встановлює механізм міжнародного захисту економічних та соціальних прав людини для держав-членів Ради Європи. Вона доповнює в рамках Ради Європи Європейську конвенцію про захист прав людини 1950 року.

Хартія містить три категорії зобов'язань держав-учасниць. По-перше, держава-учасниця має прагнути досягнення умов для ефективної реалізації на її території прав і принципів політики в соціально-економічній галузі, проголошених у першій частині Хартії. По-друге, кожна держава-учасниця зобов'язана забезпечити реалізацію щонайменше 5 із 7 прав, перелічених у другій частині Хартії (право на працю; на організацію у профспілки; на колективне ведення переговорів; на соціальне забезпечення; на соціальну та медичну допомогу; право сім'ї на соціальний, правовий та економічний захист; право робітників - мігрантів та їх сімей на захист і допомогу) [48]. По-третє, держава-учасниця має визначити, які додаткові із перелічених у Хартії прав вона захищатиме на своїй території. Хартія зобов'язує державу-учасницю раз на два роки подавати Генеральному секретарю Ради Європи доповідь про виконання взятих на себе зобов'язань. Для оцінки національних доповідей створений спеціальний орган - Європейський Комітет по соціальних правах, який одночасно є і контрольним органом [48].

Права людини, демократія й верховенство права є основними цінностями Європейського Союзу. ЄС прагне, аби всі права людини (громадянські, політичні, економічні, соціальні, культурні) шанувалися повсюдно. Крім того, ЄС сприяє дотриманню прав жінок, дітей, представників меншин та біженців чи шукачів притулку.

Правовою основою діяльності та розвитку Європейського Союзу є Лісабонський договір, підписаний у 2007 році. Його метою є вдосконалення Європейського Союзу через внесення змін до Договору про Європейський Союз та Договору про створення Європейського Співтовариства. У Лісабонському договорі, в якому визначено правову й організаційну основи ЄС, чітко вказується, що Союз має керуватися принципами свободи, демократії, верховенства права, шанування прав людини та засадничих свобод, шанування людської гідності, рівності й солідарності, а також дотримання принципів Статуту ООН і міжнародного права. З прийняттям Лісабонського договору посилюється увага ЄС до проблеми захисту прав і свобод людини і громадянина. Як проголошено у ст. 1-а: «Союз засновано на цінностях поваги до людської гідності, свободи, демократії, рівності, верховенства права і поваги до прав людини, включаючи права осіб, які належать до меншин. Дані цінності є спільними для держав-членів у суспільстві, для якого прерогативу мають плюралізм, недискримінація, толерантність, правосуддя, солідарність і рівність між чоловіком і жінкою». Інструментом забезпечення прав людини в рамках ЄС є Хартія основних прав Європейського Союзу, яка була прийнята в межах Ніццького договору, підписаного 07 грудня 2000 року. Вона розглядається як подальший крок на шляху розвитку основних прав і свобод людини і громадянина.

3.2 Вплив міжнародних організацій на забезпечення політики у сфері захисту прав і свобод людини і громадянина

Стратегічною метою розвитку України є повномасштабна інтеграція до Європейського Союзу. Шлях її досягнення лежить через подальшу демократизацію українського суспільства. Тому даний процес повинен не лише гармонійно поповнюватися економічними змінами, які мають важливе значення в умовах перехідного стану, але й забезпечуватися відчутними соціально-правовими змінами, які передбачають надання конституційним положенням стосовно прав і свобод людини і громадянина реального змісту.

На думку багатьох науковців, основними орієнтирами тут мають бути:

1)визнання прав людини найвищою соціальною цінністю; формування основ соціальної, правової державності й громадянського суспільства; усвідомлення гуманістичної ролі права; значення легітимності та демократичності, моральності та справедливості, гласності; поєднання інтересів особи й держави; відповідності високим міжнародним європейським стандартам;

2)підвищення ефективності державного управління, раціоналізація системи бюрократії; удосконалення правової системи через конституційні та інші правові норми; правове забезпечення демократизації суспільного життя, здійснюваних реформ, стабільності й правопорядку в країні;

3)адекватне усвідомлення призначення і можливостей права відповідно до необхідності здійснення правової політики перехідного періоду, пошук мирних, правових шляхів розв'язання різноманітних проблем і конфліктів суспільного розвитку [46].

Базовими засадами сучасної методології вітчизняного процесу суспільних перетворень мають стати, як стверджують українські науковці, внутрішні й зовнішні політичні та правові чинники, які ґрунтуються на тенденціях і викликах модернізації державних інститутів та розвитку громадянського суспільства, що спонукає до взаємозалежності та інтегрування цих чинників. Усе це потребує гнучкого реагування на нові цивілізаційні процеси і явища та, у свою чергу, не слід забувати про розширення індивідуальної свободи людини, створення для неї можливостей не лише вільного вибору варіантів, а й умов успішної самореалізації.

Розглянемо детальніше роль громадянського суспільства у цих процесах, а також його взаємодію з державою спрямовану на забезпечення прав людини і громадянина. Безперечно, суспільство на будь-якому етапі свого розвитку виступає як сукупність взаємозалежних організацій на рівні усіх сферах життя.

Громадянське суспільство й держава перебувають у тісному взаємозв'язку. Завдяки останній, людська спільнота набуває цивілізованості і стає першим. Водночас держава не може існувати поза суспільством. Вона є похідною від нього, і її призначення полягає в тому, щоб слугувати йому. Від ступеня розвиненості громадянського суспільства залежить рівень демократизації держави. Роль держави, як визначального елемента політичної організації, визначається її призначенням у суспільстві. Вона виступає як політична організація суспільства, як носій влади, як представник усього населення на її території, як форма політичного панування, що виражається у прийнятті владних рішень, які стосуються суспільства та обов'язкові для виконання всім населенням, як джерело всього політичного в суспільстві, його стрижневий елемент, як виразник загального інтересу, як інструмент реалізації загальної волі в суспільстві, як творець загальних цілей у суспільстві, як основний стабілізатор суспільного життя, як головний суб'єкт політичного суверенітету. Отже, держава має складний механізм, а її функціонування є багатогранне.

Права і свободи людини, а також засади їх здійснення та захисту, максимально можливі лише в соціумі, який є високорозвиненим громадянським суспільством. Останнє, з одного боку, є системоутворюючим механізмом формування справді демократичних відносин, а з другого - найнадійнішим гарантом захисту прав людини і громадянина. На сьогоднішній день існує багато наукових визначень поняття «громадянське суспільство». Так, наприклад, громадянське суспільство - це сукупність усіх громадян, їх об'єднань та асоціацій, пов'язаних суспільними відносинами, що характеризуються високим рівнем суспільної свідомості та політичної культури, які перебувають за межами регулювання держави, але охороняються та гарантуються нею.

Громадянське суспільство - це суспільство, якому властиве самоврядування вільних індивідів та добровільно створених ними організацій. Його, як сферу самоврядування вільних індивідів, захищають від свавілля державної влади та жорсткої регламентації з боку її органів відповідні закони. Ось чому в реальному суспільному житті громадянське суспільство та правова держава є взаємопов'язаними інститутами, функціонування яких забезпечується верховенством права, що, у свою чергу, надійно гарантує та захищає права і свободи громадян.

Громадянське суспільство - це система самостійних і незалежних від держави суспільних інститутів і відносин, які забезпечують умови для реалізації приватних інтересів і потреб індивідів та колективів, життєдіяльності соціальної, культурної та духовної сфер, їх відтворення і передачі від покоління до покоління.

В залежності від того, який зміст вкладений у визначення «громадянське суспільство» вчені визначають чинники, які впливають на його формування та функціонування. Найбільш вдалим, на наш погляд, є наступне визначення: громадянське суспільство - це автономна, плюралістична, самоорганізована система зв'язків, відносин і взаємодії громадян та їх груп, яка утворюється внаслідок їх самоорганізації для захисту різноманітних інтересів і прав людини, що виявляється у створенні ними відповідних інститутів і самодіяльних організацій, яка забезпечує поєднання індивідуального та спільного інтересу і гарантує права людини і громадянина [182, с. 89].

Важливим кроком у захисті прав і свобод людини є діяльність міжнародних неурядових організацій. У міжнародно-правових документах термін «міжнародні неурядові організації» вживається у відношенні організацій, що діють на національному, субрегіональному, регіональному або міжнародному рівнях. Тим самим підкреслюється їх незалежність від урядів. До неурядових відносяться різні громадські організації - від невеликих груп неформалів до великих громадських об'єднань та рухів. Головна особливість громадських організацій - це самоорганізація. На практиці це означає, що організація створюється з ініціативи окремих громадян чи груп, а не урядових чи державних органів. Як правило, неурядові організації не є масовими, а мета їх діяльності обмежується колом конкретних проблем [105, с. 16]. Такі об'єднання виникають, як правило, у тих сферах, в яких держава виявила свою неспроможність вирішити існуючі проблеми. Поява неурядових організацій є реакцією на загострену проблему. Будь-які об'єднання громадян, створені на базі спільності проблем чи інтересів, є найбільш природною формою їх самоорганізації, що виникає спонтанно [137, с. 39]. Саме в таких асоціаціях більшість людей набуває навичок активістської політичної культури, необхідної для існування громадянського суспільства.

У формуванні ефективної моделі неурядових організацій велике значення мало прийняття різних міжнародних документів, які регулюють їх діяльність. Найбільш характерні для демократичного суспільства риси незалежних організацій були узагальнені в ряді універсальних міжнародних норм. Перш за все - це закріплення в таких міжнародно-правових актах, як Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, які узаконили право кожної людини на свободу асоціацій та право створювати союзи і вступати в такі для захисту своїх інтересів. Саме цей елемент особливо важливий для діяльності правозахисних організацій.

Слід зазначити, що в Статуті ООН не уточнюється рівень функіонування неурядової організації. ст. 71 визначає що: «Економічна та Соціальна Рада уповноважується проводити необхідні заходи для консультацій з неурядовими організаціями, що зацікавлені у питаннях, які входять до її компетенції. Такі заходи можуть бути встановлені з міжнародними організаціями, а у випадку необхідності - з національними організаціями після консультацій із зацікавленим членом Організації» [173].

Згідно з Резолюцією 1296 (XIV) Генеральної Асамблеї ООН від 23 травня 1968 року Міжнародна неурядова організація - це будь-яка міжнародна організація, не заснована на підставі міжурядової угоди. Згідно з Резолюцією 1996/3 Економічної та Соціальної ради (ЕКОСОР) від 25 липня 1996 року Міжнародні неурядова організація є будь-яка неурядова організація, заснована не на основі міжурядової угоди і не переслідує мети отримання комерційного прибутку. Міжнародні стандарти передбачають включення неурядових організацій у міжнародні механізми захисту прав людини, наділяючи їх можливістю впливати на процес прийняття міжнародних норм, а потім і контролювати їх впровадження. Вище зазначені документи в повній мірі стосуються як регіональних і локальних, так і міжнародних неурядових організацій. На думку французького юриста К. Кольяра, «організації, іноді скорочено іменовані НУО, є за своєю природою приватними організаціями, вони об'єднують приватних осіб, іноді навіть державних діячів і громадські організації, але не держави» [82]. Основними ознаками міжнародних неурядових організацій є:

а)відсутність отримання прибутку;

б)визнання, принаймні, однією державою або наявність консультативного статусу при міжнародних міжурядових організаціях;

в)отримання грошових коштів більш ніж з однієї країни;

г)здійснення діяльності, принаймні, у двох державах;

д)створення на основі установчого акту.

Білоруський науковець Є. Кузнєцова виокремлює критерії, яким повинна відповідати міжнародні неурядова правозахисна організація:

-вона не повинна використовувати або пропагувати насильницькі методи. Відповідно, не визнаються неурядовими організаціями визвольні рухи, воюючі або повсталі сторони та інші збройні угруповання, навіть якщо їх дії легітимні по міжнародному праву (Організація визволення Палестини, Народна організація Південно-Західної Африки (СВАПО));

-організація не повинна брати участь у політиці з метою досягнення влади [94].

Даний критерій виключає з кола неурядових організацій всілякі політичні партії і опозиційні об'єднання політичних партій.

Тому під неурядовими організаціями як міжнародними, так і національними, ми розуміємо сукупність всіх організацій, сформованих громадянами, які мають некомерційний характер, їх бюджет в основному складається із внесків членів організації, благодійних внесків та пожертвувань. Основний принцип їхньої діяльності - це незалежність, як від уряду, так і від інших груп, які відносяться до політичної влади.

Останнім часом все більше зростає роль міжнародних неурядових організацій. Перші з них з'явилися ще у ХІХ ст. (Британське і міжнародне товариство боротьби проти рабства, 1823 р.), а наприкінці ХХ ст. їх кількість складала понад 4 тисяч. Основною функцією неурядових організації в галузі міжнародної політики є мобілізація міжнародної громадської думки, а методом досягнення цілей - тиск на міжурядові організації (насамперед ООН) і на ті чи інші держави. Так, зокрема, діють Грінпіс, Міжнародна амністія. Збільшення чисельності і авторитету міжнародних неурядових організацій наприкінці XX - на початку XXI ст. зумовлене і посиленням демократичних процесів у сфері внутрішніх і зовнішніх відносин. Виявом цього процесу слугує прогресуюча політизація мас, яка вимагає доступу до інформації, участі у прийнятті рішень. Громадяни вимагають більшої прозорості та звітності з боку політичних лідерів, прагнуть збільшувати контроль над процесами прийняття рішень. Відповідно, причинами збільшення кількості та впливу міжнародних неурядових організацій є:

- виникнення глобальних проблем, розв'язання яких потребує не лише концентрації зусиль та спільних заходів міжнародного співтовариства держав, але й залучення світового громадянського суспільства;

- активізація демократичних процесів у сфері внутрішніх та міжнародних відносин;

- поширення світового руху, спрямованого на захист загальнолюдських цінностей та недостатні можливості окремих держав й міжнародних організацій щодо дієвого вирішення проблем сьогодення;

- посилення громадського контролю над процесом розробки й прийняття міждержавних рішень стосовно забезпечення захищеності життєво важливих інтересів людини та суспільства у разі появи нових викликів і загроз глобалізації;

- розширення можливостей міждержавних транскордонних зв'язків та їхній вплив на міжнародні неурядові організації [90, с. 163].

Основна мета діяльності таких організацій полягає у тому, щоб змусити держави дотримуватися прав і свобод людини, а також приймати всі необхідні заходи для того, щоб створити відповідну державну політику, яка забезпечить їх захист у всіх сферах суспільного життя. Це додаткова підтримка для реалізації міжнародних норм у сфері захисту прав людини. У центрі уваги неурядових організацій знаходяться громадянські та політичні права. Напрямом діяльності є співпраця з державними службовцями з метою розробки рекомендацій щодо покращення національної системи захисту прав людини. Зазвичай, це здійснюється у формі проведення конференцій, семінарів, створення експертних груп. Це дає змогу відкрито обговорювати проблемні питання та формувати правову та політичну культуру суспільства. У неурядових правозахисних організаціях створюються громадські приймальні, головною метою яких є надання допомоги громадянам у захисті їх прав та законних інтересів.

У більшості неурядових організацій керівним органом є загальні збори, періодичність скликання яких передбачена у статуті. Цей представницький орган має різні назви: асамблея, всесвітня асамблея, генеральна асамблея, пленарна сесія, конгрес, конференція і т. ін. Виконавчі органи або обираються на певний термін представницьким органом, або формуються національними організаціями. Обираються також посадові особи: президент, віце-президенти, голова виконкому та його заступники. Неурядові організації створюють можливість для людей безпосередньо брати участь у прийнятті відповідних рішень, у налагодженні партнерської співпраці між собою та з державними органами і міжнародними організаціями. Вони здатні формувати політичний порядок денний - висувати питання, які потребують політичного розв'язання, домагатися внесення їх до розгляду законодавчих органів та міжнародних форумів, готувати пропозиції для ухвалення відповідних рішень [130, с.410].

Діяльність неурядових організацій сприяє залученню громадськості до процесів вироблення та прийняття державно-політичних рішень, здійсненню контролю за їх реалізацією. За таких умов процес міжнародної політики стає прозорішим, виникає безліч механізмів для покращення легітимності державно-політичних та міждержавних рішень. Неурядові правозахисні організації можуть направляти своїх спостерігачів на засідання Економічної та Соціальної Ради ООН, її комісій та інших правозахисних органів. Також вони можуть консультувати Секретаріат ООН по взаємно хвилюючим питанням.

Неурядові організації можна поділити на декілька класів. Першим є клас, де фокусні групи складають самі члени. Такі організації можна поділити на два підкласи:

1)неурядові організації взаємодопомоги, які об'єднують людей за принципом спільної проблеми: це перш за все організації інвалідів, батьків хворих дітей та ін.; сюди можна віднести і об'єднання людей за демографічною, у тому числі й за гендерною ознакою;

2)неурядові організації клубного типу, які включають різні групи самовдосконалення, клуби по інтересам і т. ін.

До другого класу можна віднести організації, метою яких є вирішення проблем, безпосередньо не пов'язаних із життєвими інтересами їх учасників. Тут також виокремлюють два підкласи:

1)неурядові організації соціального спрямування та благодійні, орієнтовані на вирішення соціально-гуманітарних проблем. Одна їх частина займається комплексом проблем окремих категорій населення (багатодітних, інвалідів, людей похилого віку), інша - конкретними типами проблем (СНІД, безпритульність). Різниця між ними часто є умовною;

2)неурядові організації екологічного спрямування, які займаються питаннями захисту навколишнього середовища, пам'ятників культури та ін.

До третього класу можна віднести правозахисні організації традиційного типу та групи громадського контролю, які здійснюють нагляд за діяльністю виконавчої влади, а саме за діяльністю її структур. Такі організації можуть бути охарактеризовані як найбільш «громадянські», оскільки їх мета полягає саме в захисту права як такого, у контролі за дотриманням законів самими владними структурами.

Науковці розцінюють неурядові організації як явище, що відображає посилення демократизації у світі, відображаючи посилення даного процесу в окремих країнах, а також у об'єднанні таких учасників міжнародних відносин, як народи, меншини та окремі індивіди. Створені у демократичних державах неурядові організації виконують ряд спільних функцій:

-вираження запитів громадян;

-заохочення свободи виказування думок;

-мобілізація суспільства на участь у демократичних процесах; попередження про існуючі проблеми як національного, так і міжнародного характеру;

-посередництво між окремими особами та владою.

Частіше за все їх діяльність виражається у захисті інтересів верств, найбільш вразливих з точки зору порушення прав. Неурядові організації вирішують проблеми, пов'язані з місцевими умовами, особливостями культури, з етнічними, релігійними та мовними розбіжностями.

Взаємовідносини Міжнародних неурядових організацій і Міжнародних міжурядових організацій врегульовані так званим консультативним статусом, що встановлений для кожної міжнародної організації окремо. На регіональному рівні було прийнято Європейську конвенцію «Про визнання правосуб'єктності міжнародних неурядових організацій» від 24 квітня 1986 року. Також до актів регулювання відноситься ст. 71 Статуту ООН і Резолюція 1996/31 Економічної і соціальної ради ООН «Консультативні відносини між ООН і неурядовими організаціями» від 25 липня 1996 року.

Як вже згадувалося раніше, Економічна та соціальна Рада (далі - ЕКОСОР) уповноважена встановлювати консультативні відносини з певними організаціями, що мають назву «неурядові». На сьогодні консультативний статус при ЕКОСОР надано понад 1500 міжнародним неурядовим організаціям. Вони підрозділяються на дві категорії: категорія І - загальний консультативний статус та категорія ІІ - спеціальний консультативний статус. Окрім того, складається перелік міжнародних неурядових організацій, які підтримують відносини з ЕКОСОР, але не відносяться до певної категорії. Консультативний статус категорії І надається тим організаціям, які тісно пов'язані з більшою частиною видів діяльності ЕКОСОР, вносять постійний та суттєвий вклад в діяльність ООН та членський склад яких представляє головні верстви населення в більшості держав світу. Консультативний статус категорії ІІ надається організаціям, що мають спеціальну компетенцію лише в окремих галузях діяльності ЕКОСОР.

Такий статус на сьогодні надається не лише універсальним міжнародним неурядовим організаціям, але й організаціям регіонального, національного або локального характеру. Досить чітких вимог до створення неурядових організацій на міжнародному рівні не має. Але відповідно до Європейської конвенції «Про визнання правосуб'єктності міжнародних неурядових організацій», держави, які її ратифікували, беруть зобов'язання визнавати права таких організацій. Конвенція застосовується до асоціацій, фондів, приватних інститутів, які охоплюються поняттям «неурядова організація» і відповідають вже згадуваними нами вимогам.

Міжнародні неурядові організації характеризуються широкою мережею місцевих осередків, високим рівнем співпраці із державними органами на всіх рівнях.

Вони сприяють національному розвитку, забезпеченню єдності суспільства та посиленню стабільності та безпеки країни. Їх діяльність націлена на прозорість та підконтрольність державної політики у сфері захисту прав і свобод, а також на надання громадянам можливості приймати участь у процесі її забезпечення.

Серед міжнародних неурядових організацій сьогодні найбільш відомі «Міжнародна амністія» (Amnesty International), Міжнародний Комітет Червоного Хреста, Міжнародна Гельсінкська Федерація, Міжнародна Ліга прав людини, «Хьюман Райтс Вотч» (Humans right watch), Фрідом Хаус (Freedom House) та ін.

«Міжнародна амністія» - незалежна неурядова міжнародна правозахисна організація. Вся її робота заснована на фундаментальному переконанні: захист прав людини - загальна відповідальність поза межами держав, рас та ідеологій.

Діяльність «Міжнародної амністії» ґрунтується на принципах, вироблених і схвалених ООН. Основний її напрям - допомога ув'язненим, особливо тим, у відношенні яких уряди порушують права людини. Головною метою організації є звільнення всіх «в'язнів совісті», тобто осіб, які утримуються в тюремному ув'язненні або піддаються переслідуванням через свої переконання, колір шкіри, стать, етнічну приналежність, мову чи віросповідання; забезпечення справедливого і швидкого суду для політичних в'язнів; скасування смертної кари; припинення тортур та жорстокого поводження з ув'язненими; припинення позасудових страт та «зникнення» людей. Під час збройних конфліктів організація не підтримує жодну із сторін та однаково засуджує порушення прав людини обома сторонами конфлікту. Вона виступає на захист прав цивільного населення у зонах військових конфліктів, біженців і шукачів притулку.

Організація завжди позиціонувала себе, як аполітичну та неупереджену. Її завданням є тиск на уряди країн, в яких порушуються права людини, шляхом привернення уваги громадськості до даної проблеми. Відповідно, в такий спосіб «Міжнародна амністія» здійснює вплив на забезпечення тією чи іншою державою політики у сфері захисту прав і свобод.

Міжнародний Комітет Червоного Хреста (МКЧХ) - гуманітарна організація, яка діє у всьому світі. Вона надає захист і допомогу постраждалим у зовнішніх та внутрішніх збройних конфліктах, є складовою частиною Міжнародного Руху Червоного Хреста і Червоного Півмісяця.

Ця Організація була заснована у 1863 році на полі бою швейцарцем Анрі Дюнаном. Принципами діяльності МКЧХ є гуманність, неупередженість, нейтральність, незалежність, добровільність, єдність та універсальність. Міжнародний Комітет Червоного Хреста був створений за приватною ініціативою, але міжнародний статус він отримав завдяки численним завданням, покладеним на нього Женевськими конвенціями і додатковими протоколами до них, суть яких полягає в захисті жертв війни. Мандат МКЧХ дозволяє йому створювати оперативні делегації, які надають допомогу і захист жертвам збройних конфліктів та насильства всередині країни, а також вживають заходів для запобігання подібних ситуацій. Регіональні делегації працюють у всіх країнах, де йдуть збройні конфлікти. Вони займаються як оперативною діяльністю, так і «гуманітарною дипломатією».

До завдань МКЧХ належать:

-відвідування військовополонених, а також цивільних осіб, затриманих у зв'язку з конфліктом;

-розшук зниклих без вісти; організація обміну листами між членами родин, розлучених у результаті конфлікту;

-возз'єднання родин; надання продовольства, води і медичної допомоги цивільним особам, що позбавлені найбільш необхідного;

-поширення знань про Міжнародне гуманітарне право і контроль за дотриманням його норм; звернення уваги громадськості на порушення гуманітарного права та сприяння його розвиткові.

МКЧХ має представництва майже в 60-ти країнах світу, здійснює свою діяльність у близько 80-ти країнах, а число співробітників МКЧХ сягає більше 12 тисяч чоловік. МКЧХ був тричі удостоєний Нобелівської премії миру - у 1917, 1944 і 1963 роках.

Міжнародний статус МКЧХ підтверджений угодами, укладеними більш ніж з 50 державами. Ці угоди визначають правовий статус МКЧХ на території держав, де він здійснює свою гуманітарну місію. Вони визнають міжнародну правосуб'єктність МКЧХ та надають йому привілеї, які, зазвичай, визнаються за міжнародними організаціями. Наприклад, МКЧХ має імунітет від адміністративного або судового переслідування, а його будівлі, архіви та документація є недоторканими.

Такий статус забезпечує нейтральність і незалежність його діяльності. Будучи за своєю суттю і структурою неурядовою організацією, МКЧХ відокремлений як від системи Організації Об'єднаних Націй, так і від інших гуманітарних організацій.

Важливою віхою на шляху до захисту прав і свобод людини стала Нарада з безпеки і співробітництва в Європі, яка відбулася у 1973 році у Гельсінкі. Першою міжнародною угодою, яка повязала зовнішні гарантії безпеки держав з їх внутрішніми зобов'язаннями з прав і свобод людини і громадянина став заключний акт, підписаний у Гельсінкі. Держави, які приєдналися до нього, взяли на себе зобов'язання поважати права людини й основні свободи, включаючи свободу думки, совісті, релігії і переконань для всіх, незалежно від раси, статі, мови та релігії, дотримуючись Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, міжнародних пактів про права людини тощо. Проголошено права народів розпоряджатися власною долею, діючи відповідно до цілей і принципів Статуту ООН та норм міжнародного права, а також визначати свій внутрішній і зовнішній політичний статус без втручання ззовні та здійснювати на власний розсуд свій політичний, економічний, соціальний і культурний розвиток. Зазначені у Заключному акті положення стали поштовхом для створення гельсінських груп - неурядових організацій, які відстоювали права і свободи людини. Міжнародна Гельсінська Федерація з прав людини створена у 1982 році шляхом об'єднання правозахисних організацій Європи, США і Канади. Сьогодні до неї входять 37 країн - учасниць ОБСЄ. Головна її мета - забезпечення взаємозалежності прав людини і міжнародної безпеки. У центрі уваги цієї організації стали свобода вираження поглядів та мирних зібрань, незалежність судової системи та право на справедливий суд, тощо. Міжнародна Гельсінська Федерація прав людини координує функціонування Гельсінських комітетів, які здійснюють контроль за дотриманням прав людини урядами окремих держав.

До неурядових організацій, основним завданням яких є моніторинг, розслідування і документування порушень прав людини, належить і організація «Х'юман Райтс Вотч». Вона здійснює регулярну систематичну роботу з розслідування випадків порушень прав людини приблизно в 60 країнах світу. Ця організація звертається до правозахисної практики урядів, які притримуються різноманітних моделей етнополітики. При внутрішніх конфліктах організація «Х'юман Райтс Вотч» фіксує порушення як з боку уряду, так і з боку повстанських сил. Дана організація виступає на захист свободи думки та вираження переконань, на забезпечення виконання процесуальних норм і рівності у праві на захист з боку закону; документально фіксує і засуджує вбивства, зникнення, тортури, довільне взяття під варту, цензуру та інші порушення визнаних міжнародним співтовариством прав і свобод людини і громадянина.

Діяльність цієї організації почалася зі створення у 1978 році групою політично активних людей Гельсінкі Вотч. Сьогодні у складі «Х'юман Райтс Вотч» діють регіональні підрозділи по Африці, Америці, Азії, Близькому Сходу, а також Гельсінкі Вотч, Фонд підтримки свободи вираження переконань і три асоційованих проекти: Проект з озброєнь, Проект по тюрмах і Проект з прав жінок. «Х'юман Райтс Вотч» є незалежною неурядовою організацією, що діє на основі підтримки з боку приватних осіб і фондів та не отримує пряме чи опосередковане фінансування з боку владних кіл певних держав. Організація «Х'юман Райтс Вотч» була однією з шести міжнародних неурядових організацій, які заснували Коаліцію за припинення використання дітей-солдат у 1998 році.

«Фрідом Хаус» - неурядова організація зі штаб-квартирою у Вашингтоні (США), яка була заснована у 1941 році. Вона відома своїми дослідженнями стану політичних та громадянських свобод. Рейтинги організації формуються на основі опитування експертів відповідно до опублікованої методології. Об'єктами досліджень «Фрідом Хаус» є моніторинг «демократичних змін», «підтримка демократії» та «захист демократії і прав людини» у світі. Критики звинувачують організацію в ангажованості та ідеологічній упередженості. Фінансується в основному Державним департаментом США та Управлінням міжнародного розвитку США (USAID - Агентство США з міжнародного розвитку), а також низкою міжнародних фондів та урядів, включаючи Національний фонд за демократію. Приймає пожертвування від приватних осіб. Від 1978 року організація випускає щорічні доповіді «Свобода у світі», в яких аналізується стан справ з політичними правами і громадянськими свободами в різних державах і присвоюються відповідні рейтинги, за якими країни поділяються на «вільні», «частково вільні», «невільні». Доповіді готують штатні аналітики правозахисної організацій в Нью-Йорку за підтримки наукових радників (фахівців у галузі політології та прав людини з університетів, неурядових аналітичних центрів). При підготовці доповідей використовуються повідомлення місцевих і міжнародних засобів масової інформації, дані правозахисних груп та особисті спостереження експертів. «Фрідом Хаус» оцінює поведінку влади держав всього світу за двома критеріями: політичні права, тобто можливість вільної участі в обранні вищих органів державної влади та формуванні важливих для суспільства рішень; громадянські свободи, тобто свобода розвивати думки, інститути та особисту автономію від держави, незалежність засобів масової інформації та надійний захист прав меншин.

Міжнародна спільнота завжди приділяла дуже багато уваги правам дитини. Це і не дивно, адже з впевненістю можна констатувати, що діти є найменш захищеною категорією населення. Наразі в контексті аналізу роботи міжнародних неурядових організацій у системі захисту прав людини акцентуємо нашу увагу і на роботу спеціальних міжнародних організацій, які переймаються виключно захистом прав дитини.

Міжнародні організації з захисту прав дитини розрізняються залежно від території, на якій вони діють, на:

- глобальні, такі як ЮНІСЕФ, яка діє у рамках ООН;

- регіональні, які діють на території одного континенту (Європейська мережа омбудсменів з прав дитини);

- міжнаціональні, що діють на території декількох країн.

Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ) - спеціалізована структура, створена 11 грудня 1946 року. Його мета - поліпшення стану здоров'я, харчування, умов існування дітей. ЮНІСЕФ є світовим лідером із захисту прав та інтересів дітей. Програми фонду також спрямовані на розвиток та здоров'я дитини; профілактику ВІЛ/СНІД; соціальний захист материнства, зменшення дитячої смертності; доступ до інформації тощо. На сьогоднішній день ЮНІСЕФ працює у 157 країнах, щорічно витрачає більше 1,2 млрд доларів США на дитячі програми. У 1997 році представництво дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) було відкрито у Києві.