Інституцiйнe забeзпeчeння полiтики України у сфeрi заxисту прав i свобод людини i громадянина

Дитячий фонд ООН - це єдина організація, діяльність якої присвячена винятково дітям. У 2002 році на Спеціальній сесії Генеральної Асамблеї ООН зі становища дітей ЮНІСЕФ уперше організувала глобальну зустріч уповноважених з прав дітей. Ухвалений на ній План дій «Світ, придатний для життя дітей» закликає всі держави заснувати незалежний інститут уповноваженого з прав дитини з метою захисту дітей.

Зустріч була важливим кроком на шляху до розвитку глобальної системи незалежних установ із захисту прав дітей на основі результатів, що були вже досягнуті омбудсманами з прав дітей в Європі та розповсюдження досвіду інституціонального співробітництва у цій сфері.

Діяльність міжнародних неурядових організацій з кожним роком все більше впливає на вироблення національними урядами та організаціями громадянського суспільства єдиної політики у сфері захисту прав дітей. Одним із таких прикладів є розробка стандартів Європейської мережі омбудсманів для незалежних установ по захисту прав дітей. Вони були прийняті на п'ятій зустрічі даної організації у 2001 році в Парижі.

Політика у сфері захисту прав та інтересів дітей є частиною загально гуманітарного дискурсу в забезпеченні прав всіх громадян, незалежно від їх віку та соціального положення. Всесвітня конференція з прав людини 1993 року у своїй Віденській декларації та Програмі діяльності ще раз довела «…важливу та конструктивну роль, яку відіграють національні організації по захисту прав дітей, завдяки можливості консультувати компетентні органи, через їх роль у застосуванні засобів правового захисту, коли вони порушуються, у розповсюдженні інформації про права дитини…». Всесвітня конференція також підтвердила, що «права дитини повинні бути приорітетом у діяльності з прав людини всієї системи Організації Об'єднаних Націй» (Віденська декларація та Програма діяльності, Всесвітня конференція з прав людини, Відень, 1993 р.). Ратифікація Конвенції майже всіма країнами світу вказує на всесвітнє зобов'язання визнати та реалізувати права, зазначені в ній, для всіх дітей.

У цьому контексті доволі показовим є те, що членство у Європейській мережі омбудсманів відкрито для установ, що знаходяться у межах країн-учасниць Ради Європи:

-незалежних національних чи регіональних організацій із захисту прав дітей, утворених спеціально для підтримки прав та інтересів дитини відповідно до законодавства країни;

-незалежних національних чи регіональних організацій з прав людини, утворених на законній основі, у діяльності яких передбачений особливий напрямок із захисту прав дітей.

У розвинутих країнах світу залучення до взаємної добровільної соціально значущої діяльності стає новою ефективною формою впливу на особистість дитини. Ця діяльність сприяє формуванню навиків позитивного спілкування та соціально активної поведінки. Волонтерські акції можна розглядати як взаємодопомогу соціально незахищеним групам населення. У такій діяльності відбувається залучення дитини до соціуму, передача йому соціокультурного досвіду та формування нової свідомості та нової системи цінностей. Саме за таких умовах і виникає культура благодійності, без якої неможливе просунення суспільства у сфері надання допомоги малозабезпеченим верствам, до яких відносяться діти.

3.3 Взаємодія правової держави та громадянського суспільства в контексті вироблення політики у сфері захисту прав і свобод людини і громадянина

У тій чи іншій мірі, згадані вище форми політичної діяльності західних неурядових організацій характерні для сучасної системи захисту прав дітей у сучасній Україні. Але, говорити про її ефективне функціонування ми не можемо, оскільки спостерігається недостатня інтеграція окремих елементів механізму захисту прав і свобод в цілому.

Державна політика у сфері захисту прав та інтересів дітей у рамках державної політики у сфері захисту прав людини, повинна враховувати міжнародний досвід, національні традиції виховання дітей, а також ресурсні можливості неурядових організацій. Слабкий розвиток в Україні потенціалу благодійної діяльності є негативним аспектом у формуванні системи захисту дитинства, отже допомога міжнародних структур в організації такої форми участі може стати важливим елементом гуманізації соціуму.

Багатогранна діяльність усіх суб'єктів демократичного процесу щодо захисту прав і свобод громадян стає потужним чинником принципової зміни ставлення громадян до влади, політичної системи, формує нові оцінки суспільних норм життя. Для сучасної України, як і багатьох країн, що трансформуються на засадах ринкової економіки і демократії, значущою проблемою виступає етап перетворення політичного змісту прав людини в умовах утвердження демократичних цінностей [149].

Розмірковуючи про суспільство, демократію та стабільність, слід згадати, що свого часу видатний політолог М. Вебер розробив так звану теорію соціального порядку. Вона пов'язана з проблемою взаємин «людина - демократія, держава, право». В її основі, на думку М. Вебера, ключовим елементом є категорія соціальної дії. Суть у тому, що всі суб'єкти суспільного процесу є носіями певних соціальних дій, а тому, щоб попередити можливі конфлікти та зіткнення, слід подбати саме про узгодження цих дій.

Сьогодні серед українських вчених, політологів, юристів помітно зріс інтерес до проблем громадянського суспільства, а наукові його дослідження здійснюються в органічному зв'язку з проблематикою правової та соціальної держави [150]. Подальший розвиток відносин суспільства і держави є гарантією того, що перше стане громадянським, а друга - демократичною, правовою.

Політична основа громадянського суспільства - це демократична правова держава, яка забезпечує кожному громадянинові можливість взяти участь у державних та громадських справах. У демократичній правовій державі абсолютно неприпустимою є будь-яка дискримінація за національно-етнічними, політичними, релігійними та іншими ознаками. Як характерну ознаку такої держави можна назвати можливість вільного самовизначення людини щодо світоглядних та духовних уподобань, гарантій життя та безпеки людини, всебічний захист найрізноманітніших прав людини з боку судових органів та громадських організацій. Держава юридично закріплює та забезпечує права і свободи громадянина, служить формою, що організовує громадянське суспільство. Але громадянське суспільство, як система, що розвивається, завжди перебуває під тиском держави, що обумовлено прагненням останньої узурпувати владу. Саме тому, лише правова держава забезпечує ефективний процес становлення та функціонування громадянського суспільства.

Між державою і громадянським суспільством існує діалектичний зв'язок. Держава - результат функціонування соціуму, який на сучасному етапі свого розвитку не може існувати без держави та її регулюючого впливу на суспільні відносини. У політико-правовій практиці будь-якої країни одним із основоположних питань є співвідношення держави і суспільства, можливості впливу громадянського суспільства на діяльність державних інституцій. Це безпосередньо стосується проблеми становлення демократії, забезпечення прав і свобод людини і громадянина, характеристики політичного режиму. Особливе значення ця проблема має для країн, створених на теренах колишнього Радянського Союзу, до яких належить і Україна.

Конституція України закріпила на найвищому державному рівні основні засади формування громадянського суспільства в Україні. Саме в ній закладені важливі принципи народовладдя, поділу гілок влади, верховенства права та інші, які покликані забезпечити реалізацію прав і свобод людини. Для цього передбачені різні механізми - безпосередня і представницька демократія, законодавчі, виконавчі і судові органи, гарантія прав, свобод і обов'язків людини і громадянина. Наприклад, верховенство права, є одним із провідних принципів функціонування сучасних цивілізованих соціумів. У його межах право розглядається як основа регулювання суспільного життя і взаємовідносин між його суб'єктами. Право, як синонім справедливості, визнається вищою цінністю, яку приймають і підтримують громадяни, соціальні групи, організації, держава. Даний принцип визначає взаємовідносини держави і громадянського суспільства, зокрема, у сфері реалізації політичних і соціальних прав і свобод людини. Через право, яке засновано на ідеях свободи і справедливості, громадянське суспільство контролює державу, ставить її діяльність в чітко визначені конституційні рамки. Водночас держава визнає права і свободи людини і громадянина, гарантує та захищає їх, не допускає протиправового втручання держави чи її представників у їхню діяльність. Принцип верховенства права виявляється в пріоритеті конституцій країн перед іншими актами, які видають окремі органи держави, дозволяє в судовому порядку скасувати будь-які незаконні рішення, прийняті державними органами.

Теорія громадянського суспільства ґрунтується на ідеї автономності та індивідуальної свободи громадян, невтручання держави в їх життя. Тобто, говорити про громадянське суспільство можна лише з появою громадянина як самостійного суб'єкта, що усвідомлює себе індивідуальним членом соціуму з певним комплексом прав, свобод та обов'язків.

Діалектика відносин громадянського суспільства і держави складна й суперечлива. Громадянське суспільство як динамічна система завжди відчуває тиск з боку державної влади. Воно є незалежним настільки, наскільки держава є терпимою до такої незалежності. Але остання не може розвиватися без вільного формування громадянського суспільства, яке контролює дії влади. Взаємодія громадянського суспільства і держави виявляється в тому, що перше: слугує соціальною основою держави та не існує поза нею; розвивається в системі взаємодії з державою через партії, вибори, представницькі органи влади, а також через групи та об'єднання за інтересами; впливає на створення і функціонування державних органів у власних інтересах; потребує від держави охорони і захисту життя, здоров'я, безпеки громадян, але не допускає її втручання в їх приватні інтереси; використовує норми права, встановлені і закріплені державою у формах права - нормативно-правових актах тощо [148]. Найповніше зв'язок громадянського суспільства й держави проявляється через права і свободи особи. З одного боку, конституційне проголошення і закріплення прав і свобод людини є політико-правовою основою розмежування громадянського суспільства й держави. З другого боку, права і свободи є найголовнішою ланкою, котра з'єднує громадянське суспільство і державу. Оскільки реальність прав і свобод особи є одночасно однією з основних ознак правової держави і найголовнішим надбанням громадянського суспільства, то це означає, що вони: правова держава і громадянське суспільство - взаємно зумовлюють існування одне одного.

Таким чином, і громадянське суспільство, і держава функціонують для задоволення потреб та інтересів людини. Разом з тим, взаємовідносини між громадянським суспільством та державою носять складний, конфліктний характер. Але за умов демократичного режиму держава і громадянське суспільство виступають як рівноправні партнери та самостійні суб'єкти суспільного життя. Тоді вирішення різного роду проблем здійснюється шляхом компромісу. Правова держава стала важливим етапом в розширенні свободи індивіда та суспільства. Але в своєму класичному, ліберальному варіанті концепція правової держави робить акцент на формальній, правовій рівності, не торкаючись проблем досягнення фактичної, соціально-економічної рівності громадян. Саме тому після Другої світової війни ідея правової держави була доповнена теорією та практикою соціальної держави. З'явилося таке поняття як соціальна правова держава. Однак, зрозуміло, що від конституційного закріплення ідеї правової, соціальної держави до її практичної реалізації лежить довгий шлях.

Рівень демократії в сучасному суспільстві значною мірою визначається існуванням системи незалежних від держави самоврядних об'єднань суверенних індивідів і вільно встановлених зв'язків між ними - громадянського суспільства. Сформоване на засадах плюралізму, толерантності, лібералізму, таке суспільство спроможне протистояти як владним посяганням з боку держави, так і анархізму, домагатися оптимального громадського врядування. Відкрите суперництво ініціює політичний процес, сприяє втіленню загальносоціального інтересу.

Тому для демократизації суспільства й реформування держави необхідна не лише ефективна законотворча та політико-юридична діяльність, а й формування громадянського суспільства - структурованість спільноти, усвідомлення людьми вартісності їхніх інтересів, цінування власних і чужих прав, гідності й свободи, шанування правил і процедур суспільно-політичної взаємодії.

В Україні сьогодні відбувається поступовий процес становлення громадянського суспільства, який ще далекий від завершення. Вже сформовані органи влади різного рівня, але вони демонструють неспроможність вивести країну із системної кризи [108]. Тому зрозумілим є динамічний процес відчуження громадян від держави, влади і політики. Для громадянського суспільства характерна система представництва інтересів різних груп населення у вигляді політичних партій, які виражають інтереси та формують пріоритети певних соціальних груп. На сьогодні в Україні зареєстровано понад 200 політичних партій, але вони недостатньо сприяють належному встановленню каналів зв'язку між державою і громадянами.

Чинниками формування в Україні громадянського суспільства є: вільні та альтернативні політичні вибори; референдуми (у тому числі й місцеві); незалежні засоби масової інформації; розвиток місцевого самоврядування; політичні партії, здатні репрезентувати групові інтереси; наявність ринкових відносин і економічного плюралізму.

Людина за своєю природою є істотою соціальною, і розвиток її можливий лише у суспільстві. Тому свобода людини не є абсолютною. Індивід, вільно розвиваючись в соціумі, завжди зобов'язаний співвідносити свої дії зі встановленими правилами поведінки. Право на свободу повинно затвердити, незалежно від стану суспільства, повагу до гідності особи, високі духовні та моральні основи життя, а також захистити її від свавілля державної влади.

Заслуговує особливої уваги розгляд науковцями питань дієвості та значущості захисту прав громадян як необхідної умови становлення громадянського суспільства. Тому, об'єднавши погляди вчених, з'ясуємо, які існують проблеми у сфері захисту прав громадян та зазначимо можливі шляхи їх вирішення.

На думку П. Рабіновича, під правами і свободами людини розуміють її певні можливості, необхідні для її існування та розвитку у конкретно-історичних умовах, що об'єктивно зумовлюються досягнутим рівнем розвитку суспільства і мають бути загальними та рівними для всіх людей. Відмінність між правами і свободами людини є не абсолютною, а відносною. І поняття свобод людини відображають людські можливості. Проте вони розрізняються за шляхом їх здійснення і забезпечення. Права здійснюються через певні механізми, тобто певними юридичними засобами, а свободи для здійснення не потребують втручання держави, її місія щодо них полягає в охороні, не порушуванні й захисті відповідних можливостей людини [140, с.7].

Сьогодні права людини перебувають у центрі політичного проекту громадянського суспільства, що знаходить своє вираження у зв'язку влади, справедливості, особи і держави. Тому існує нагальна потреба в серйозному відпрацюванні процесуального механізму як реалізації, так і захисту прав і свобод громадян у взаємостосунках з органами влади та іншими суб'єктами. Дуже часто дані органи приймають підзаконні акти, які суперечать положенням Конституції, тим самим створюючи прецедент порушення прав і свобод людини і громадянина. Окрім того, механізм захисту прав людини передбачає такі заходи, дія яких спрямована на відновлення порушених прав. Потреба звертання за захистом прав з'являється тільки тоді, коли існують перешкоди щодо їх здійснення або існує загроза їх порушення, або безпосередньо дані права вже порушені де-факто. Захист може відбутися втручанням органів держави в процес реалізації прав і свобод.

Отже, розвиток самої держави повинен здійснюватися з урахуванням потреб її громадян. У свою чергу, забезпечення та захист прав і свобод потребує відповідної діяльності самої держави, її окремих органів та посадових осіб.

Як нами вже зазначалося вище, основним показником розвинутості громадянського суспільства є ступінь забезпечуваності реалізації прав людини, які визнані загальнолюдською цінністю. Засади громадянського суспільства в умовах українського сьогодення втілюються в життя дуже повільно. Однак усвідомлення єдності та взаємообумовленості прав і свобод людини і суспільства забезпечило закріплення в Конституції України пріоритету прав і свобод людини і громадянина над інтересами держави, дало можливість, в свою чергу, вимагати захисту своїх прав, у тому числі й від державних органів. Більше того, реалізація політики у сфері захисту прав і свобод повинна стати одним із інтересів держави. Крім того, до даного процесу також повинні залучатися партії, громадські організації, недержавні правозахисні органи, а також засоби масової інформації.

Аналізуючи проблему прав людини в сучасному суспільстві, слід зазначити, про необхідність повернення громадянським правам їх істинного зміст та значення. Це дасть можливість захистити індивідуальні інтереси особи від державного втручання та утиску, оскільки права і свободи є суттєвим і вагомим інструментом самозахисту людини [133, с. 151]. Хоча і політичні, і економічні права також займають вагому нішу в такому суспільстві і забезпечують пошук оптимальних параметрів взаємовідносин між владою і особою, але громадянські права - це основа громадянського суспільства. Стримуючим чинником забезпечення та захисту прав і свобод людини і громадянина, крім усіх загальновідомих, є і корупція, яка впливає і на громадянське суспільство.

Практична цінність прав і свобод людини і громадянина полягає у їхній реальності, під якою розуміють можливість здійснення повноважень, що випливають зі змісту того чи іншого конкретного суб'єктивного права. Реальність прав людини забезпечується низкою гарантій, тобто засобів, способів і умов, використовуючи які особа досягає повного і безперечного здійснення своїх прав. Ці гарантії залежать від рівня демократії, розвитку економіки, правової культури суспільства, від ступеня незалежності судової влади, від співмірності встановлених законом обмежень тощо.

Сучасне становище у сфері прав і свобод людини і громадянина свідчить про те, що гарантованість практичної реалізації, охорони і захисту прав і свобод особи ще перебувають на досить низькому рівні. Перш за все це стосується деяких соціально-економічних прав і свобод людини, закріплених в Конституції України. На даний момент вони носять більше декларативний, ніж реальний характер. Механізм здійснення та захисту цих та деяких інших прав і свобод з тих чи інших причин іноді реалізується дуже повільно або навіть гальмується.

Сьогодні проблема захисту прав і свобод людини і громадянина вже давно вийшла за межі конкретно взятої держави. Право людини самостійно захищати свої права і свободи вперше було офіційно сформульовано в історичному документі Віденської зустрічі представників держав - учасниць наради з безпеки і співробітництва в Європі. Держави визнали за необхідне поважати право своїх громадян самостійно або сумісно з іншими вносити активний вклад у розвиток і захист прав людини і основних свобод [134, с. 195]. Крім того, це право деталізовано прийняттям Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод у 1950 році, основним призначенням якої було, насамперед, зупинення, попередження та поширення тоталітаризму в Європі і в ідеалі - його викорінення.

Україна вступила до Ради Європи 17 липня 1997 року, у зв'язку з чим нашою державою всі положення європейської системи захисту прав людини взяті до уваги і виконуються. Це зобов'язує Україну забезпечити розробку і реалізацію напрямів соціального прогресу, відповідних демократичним тенденціям сучасної Європи. Головне завдання полягає в тому, що Конституція повинна увійти в наше життя як справжній і дієвий Основний Закон, який є правовим фундаментом для подальшого розвитку суспільства. Тому сьогодні найважливішим є питання реального запровадження в усіх сферах життя положень Конституції України. Будуючи свою політику в галузі прав людини, наша держава бере за взірець ті норми, які сформульовані в цілій низці документів Організації Об'єднаних Націй та інших авторитетних міжнародних організацій, і які прийняті як своєрідний еталон громадянських прав у світовому товаристві.

Визнання та захист прав і свобод людини сьогодні стали могутнім чинником, чітким орієнтиром прогресивного розвитку всього світового товариства, критерієм гуманізації внутрішньої та зовнішньої політики і умовою для ствердження громадянського суспільства. Якщо ми прагнемо побудувати цивілізоване громадянське суспільство, тобто суспільство, яке є людською спільністю, то мусимо проголосити пріоритет прав і свобод людини, її інтересів. Тому на конституційному рівні має бути закладено якісно нову модель організації життя людини і суспільства, відповідно до якої весь державний і суспільний механізм переорієнтовується на здійснення й захист прав і свобод людини. Всі політичні, економічні, соціальні та культурні права людини мають отримати своє відображення у відповідних інститутах громадянського суспільства, таких, як власність, підприємництво, сім'я, освіта, наука, культура, громадські об'єднання тощо. Вони повинні стати надійним матеріальним фундаментом усіх видів прав і свобод людини.

Проблема забезпечення прав і свобод людини набуває на сьогоднішній день особливого значення. Вона полягає в певних складнощах практичної реалізації деяких прав і свобод, а також в незадовільному стані їх захисту. На ефективність цього процесу впливає багато економічних, політичних, організаційних та інших умов. Однією з найважливіших ознак демократичної, соціальної і правової держави, як нами вже зазначалося, є реальний захист прав людини і громадянина. Прагнення до побудови в Україні демократичної, правової і соціально орієнтованої держави, формування дієздатних структур громадянського суспільства передбачає знаходження ефективних механізмів забезпечення основних прав і свобод людини і громадянина.

Сучасний стан українського суспільства на думку деяких вчених характеризується тим, що «державницька ідеологія ще не має відповідних політичних сил, які б виробляли відповідну ідеологічну матерію. Немає достатнього зв'язку державних установ з громадсько-політичними силами, не вироблені стратегія, методи українського державотворення, а політична, правова, філософська думка ще не розробила ці основні положення.

Характеристика сучасного суспільства дуже часто пов'язується з процесом становлення правової державності, в основу якого покладено ідею забезпечення прав людини і громадянина, адже багатогранний характер відносин громадянського суспільства з державою проявляється в усіх без винятку сферах суспільного життя: політиці та економіці, праві та моралі, екології та культурі і складає рівноправні соціальні простори, у яких розвиваються зв'язки громадськості з інститутами влади [167].

Наразі в державі відсутні реальні гарантії дієвої системи захисту прав і свобод людини і громадянина з боку держави, що невідворотно стримує процеси формування в Україні громадянського суспільства й розбудови правової держави [76, с. 30].

Створення системи захисту, гарантування та постійного збагачення прав людини і громадянина - складний і тривалий процес. У ньому дедалі більшого значення набуває координація різних форм правової діяльності як окремих держав, так і міжнародного співробітництва загалом. Інтеграція України у міжнародний правовий простір зумовлює особливу увагу до застосування вже апробованих на практиці норм міжнародного права з питань прав та свобод людини у національну правову систему [122, с. 26].

У зв'язку з цим, аналіз взаємодії держави і громадянського суспільства дає нам можливість узагальнити особливості захисту прав і свобод людини в умовах демократичної, соціальної, правової держави.

Реальний вплив демократії на розвиток суспільства оцінюється з погляду створення належних умов життя, забезпечення гарантій прав і свобод, честі та гідності людини й громадянина незалежно від соціального стану, статі, віку, національності та віросповідання, а також свободи визначення людиною своєї життєдіяльності в політичній, економічній, соціально-культурній, національній та інших сферах на основі різних форм власності, плюралізму думок, вільного волевиявлення особистості, її активної участі в суспільних процесах.

Одним з головних критеріїв демократичності суспільства є наявність фундаментальних прав і свобод людини. Нормою сучасної політичної культури стає розуміння пріоритетності (верховенства) прав людини над будь-якими іншими правами та інтересами (класовими, партійними, національними та ін.), розуміння цих прав і свобод як абсолютної цінності, без якої демократія неможлива.

Взаємна відповідальність держави і громадянина - основна відмінність демократичної держави від недемократичної. Якщо в умовах останньої основний тягар обов'язків покладено на громадян, то демократія передбачає, що державні органи й посадові особи не мають права діяти за межами своїх повноважень, визначених законом, - інакше вони нестимуть юридичну відповідальність, міру якої визначає незалежний суд. Утвердження та функціонування демократичного політичного режиму спрямоване на забезпечення прав, свобод і законних інтересів людини [96].

У цьому контексті Ю. Шемшученко слушно стверджує, що демократизм будь-якої держави визначається її ставленням до прав і свобод людини та громадянина. Демократична держава має неупереджено розв'язувати суперечності, що виникають між нею та суспільством [86, с. 239].

Аналізуючи історичний досвід минулого і сучасну практику захисту прав і свобод людини, можна зробити висновок про необхідність комплексного і системного втілення в життя основних засад громадянського суспільства з одночасним впровадженням в практику найважливіших положень правової держави в Україні.

Лише подолавши всі труднощі становлення правової державності і створення основ вільного громадянського суспільства можна підійти до реального розв'язання проблеми захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні. Визнання людини найвищою соціальною цінністю, її прав і свобод змістом і метою діяльності держави, а утвердження і забезпечення прав і свобод головним обов'язком останньої, безперечно, має величезне значення. Але це положення поки залишається лише програмною установкою. Формування правової держави і створення умов, за яких людина дійсно стає вищою соціальною цінністю, є надзвичайно складним завданням, його вирішення можливе лише в результаті тривалих зусиль суспільства, пов'язаних з подоланням всього комплексу наявних проблем.

У Конституції України відображені головні напрями розвитку громадянського суспільства і створення демократичної, правової, соціальної держави в Україні. Серед них важливе місце посідають положення, які закріплюють основні засади забезпечення реалізації, охорони, захисту прав і свобод людини. Функціонування і діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування повинні враховувати інтереси і потреби конкретної особи, а діяльність усіх органів має бути спрямована на задоволення інтересів громадян, а не інтересів держави в особі даних органів. Держава повинна піклуватися про захист прав громадян, перетворюючи його на власний інтерес. Влада у громадянському суспільстві повинна не вирішувати за людину її проблеми, а надати їй конкретні засоби, щоб вона самостійно творила своє життя. Завданням держави повинна бути лише охоронцем таких можливостей.

Таким чином, визнання, гарантування та, як наслідок, захист прав людини характеризує саме демократичну державу, оскільки широка і реальна участь індивідів та їх об'єднань в організації громадського й державного життя перешкоджає можливим порушенням прав людини, спрямовує діяльність державних інститутів на забезпечення й захисту таких прав людини.

Важливе значення в обґрунтуванні захисту прав і свобод людини і громадянина як неодмінної риси сучасної правової держави має концепція природного права, що певною мірою протиставляється теорії позитивного права. Як зазначає П. Рабінович, права людини мають джерелом свого походження не державну волю, а саму природу. Відповідно до цього держава не має права обмежувати права і свободи людини і громадянина, на основі добровільного обмеження яких, за теорією суспільного договору, така держава й існує. Тому й орієнтиром у діяльності держави має бути суспільне благо - права, свободи та законні інтереси індивіда (і не лише природні, але й набуті), забезпечення дотримання, реалізації та захисту яких і становить основну соціальну мету держави [141].

Разом з тим, не можна й заперечувати захист прав громадян і у рамках концепції позитивного права. Так, наприклад, на думку А. Зайця, ідеї правової держави лише частково можуть бути придатними для держави, побудованій на позитивістському розумінні права, через зв'язаність держави не правом, а законом, а отже така зв'язаність є половинчастою і нетривкою [53].

Тому, на нашу думку, захист прав людини безпосередньо стосується не лише правової держави, але й громадянського суспільства, серед основних рис якого виокремлюється підконтрольність влади суспільству, людина та її законні інтереси як головна цінність у суспільстві й державі, рівність та однакова захищеність прав людини в політичній, економічній та духовній сферах. У зв'язку з цим, слід вести мову про спільність для громадянського суспільства та правової держави таких ознак як визнання людини, її прав, свобод і законних інтересів найвищою соціальною цінністю, підконтрольність держави суспільству, самообмеження влади, верховенство права, взаємна відповідальність держави і особи.

Отже, в аспекті захисту прав людини і громадянина необхідно констатувати досить тісний зв'язок між громадянським суспільством і правовою державою.

Рівень розвитку громадянського суспільства визначається ступенем регламентації державою суспільного життя на чіткій правовій основі. Таким чином, характер взаємодії демократичної правової держави та громадянського суспільства визначає не лише соціальну захищеність особи, але й його демократичність, плюралізацію, що передбачає різноманітність розвинутих соціальних процесів, територіальних спільностей, культурних національних товариств тощо [127].

Отже, в аспекті захисту прав і свобод громадян необхідно констатувати досить тісний зв'язок між громадянським суспільством і правовою державою. Разом з тим, в науці відсутня єдина точка зору щодо співвідношення громадянського суспільства та правової держави. Ми ж виходимо з того, що явище правової держави є таким, що позитивно сприяє розвитку громадянського суспільства, виступає її політичною основою. Вказане виявляється і в єдності їхніх ознак, зокрема, у дещо узагальненому вигляді можна стверджувати, що деякі риси правової держави становлять окремий сегмент громадянського суспільства й разом з економічною та духовною основою визначають його сутність. Інакше кажучи, правова держава охоплює політичну сферу життя громадянського суспільства.

Таким чином, беззаперечною є їх єдність, взаємопов'язаність і взаємообумовленість, тобто і громадянське суспільство, і правова держава є різними аспектами однієї соціальної дійсності. Захист прав людини не лише є одним із засадничих положень правової держави як політичної основи громадянського суспільства, але й екстраполюється в його економічній та духовній складових. При цьому особливого значення набуває те, що за умов громадянського суспільства, особа сама має право вимагати від держави захисту її прав, свобод і законних інтересів. Інакше кажучи, захищеність прав і свобод людини і громадянина розглядається не як привілей, дарований державою, а як природне право й загально соціальна демократична цінність.

Варто зазначити, що захист прав людини характеризує не лише демократичну й правову державу в умовах громадянського суспільства, але, як наслідок, ще й соціальну державу. Зокрема, на думку С. Кириченка, необхідно розглядати правову державу як соціальну у правовому вимірі, тим більше, що між нею, демократизмом і соціальністю існують принципові системні зв'язки [76].

Таким чином, захист прав і свобод людини і громадянина, на нашу думку, є основною функцією держави й громадянського суспільства. Досвід більшості розвинених країн доводить, що політика у сфері захисту прав і свобод забезпечується саме об'єднанням зусиль держави і суспільства, організованого в громадянське [145, с. 37]. Попередні наші дослідження дозволили зробити висновок, що формування необхідного підґрунтя для забезпечення прав і свобод людини і громадянина пов'язане зі створенням відповідних умов для існування самої соціальної системи, для співіснування правової держави і громадянського суспільства, для функціонування політичної системи суспільства, яка розробляє та затверджує державну політику, для здійснення політичного процесу, під час якого обираються не лише політичні цілі, але й інструменти реалізації державної політики в даній сфері.

Як зазначалося нами раніше, правову державу характеризують, перш за все, верховенство права та закону, забезпечення гарантій прав і свобод громадян, взаємна відповідальність громадянина та держави, поділ влади, рівність всіх перед законом та судом. Держава та її інституції повинні постійно враховувати вимоги Конституції України та прагнути до виконання поставленого завдання щодо забезпечення прав і свобод. У свою чергу, це потребує вкрай виваженої, послідовної державної політики, вироблення та реалізація якої має базуватися на врахуванні балансу інтересів суспільства та держави. Логічним постає й те, що питання визначення політичного курсу, розробка і прийняття належної державної політики, її реалізація органами державного управління є найголовнішим завданням політичної системи.

Вплив політичної системи суспільства здійснюється за допомогою норм, які діють у суспільстві та містять у собі правила поведінки, соціальні цінності й інформацію, що слугує орієнтиром для людей. Певним чином, система норм та цінностей, якою керується особистість, дозволяє їй зберегти свою самостійність при взаємодії з державними та іншими інститутами. Норми створюються у процесі діяльності окремих складових політичної системи, ключове місце серед яких належить саме правовим. Право постає для політичної системи засобом вирішення її завдань, інтеграції внутрішніх елементів, створення необхідної бази для діяльності громадських організацій тощо.

Аналіз поняття та сутності політичної системи суспільства не буде повним, якщо не приділити увагу політичному процесу, який висвітлює, перш за все, механізми її функціонування, та динаміку взаємодії з громадянським суспільством. Політичний процес - це не лише вибір бажаного результату, а й необхідних засобів для його досягнення. В умовах формування громадянського суспільства та розбудови правової держави принцип «ціль виправдовує засоби» є неприйнятним. Більше того, для досягнення одного і того ж результату можливе використання декількох інструментів. Тобто логічно, що політична система суспільства цілком сприяє визначенню цілей розвитку соціальної системи, безпосередньо впливає на формування державної політики та її реалізацію, а також забезпечує зворотний зв'язок з метою досягнення балансу інтересів суспільства і держави.

Держава та її інституції повинні постійно враховувати вимоги Конституції України та прагнути до забезпечення захисту прав людини. У свою чергу, це потребує, як вже зазначалося вище, вкрай виваженої, послідовної державної політики, вироблення та реалізація якої має базуватися на врахуванні балансу інтересів суспільства та держави. Логічним є й те, що питання визначення політичного курсу, розробка та прийняття належної державної політики у сфері захисту прав і свобод, її реалізація органами державного управління є найголовнішим завданням політичної системи.

Сучасне становище забезпечення державної політики свідчить про її несистемний характер. Гарантованість практичної реалізації, охорони і захисту прав і свобод особи ще перебуває на досить низькому рівні. Насамперед, як нами вже зазначалося, це стосується деяких соціально-економічних прав і свобод людини, закріплених і гарантованих чинною Конституцією. Для вирішення даної проблеми потрібно здійснювати відповідні зміни в економіці держави. Перш за все, слід переорієнтувати економіку на загальносоціальні потреби, забезпечити її стабільний розвиток та поєднати ринкові перетворення з виваженою соціальною політикою держави.

Різного роду гарантії (юридичні, організаційні, політичні, соціально-економічні тощо) забезпечують права і свободи людини в межах трьох видів державної діяльності: 1) створення умов для реалізації прав і свобод людини; 2) охорона прав і свобод людини; 3) захист прав і свобод людини. Роль держави у цих напрямах розглядається як соціально-правовий механізм забезпечення прав і свобод людини. На думку О. Скакун, його доцільно розглядати як систему, що складається з трьох підсистем: 1) механізм реалізації прав людини (створення умов для реалізації прав і свобод людини); 2) механізм охорони прав людини (заходи щодо профілактики правопорушень); 3) механізм захисту прав людини (заходи щодо відновлення порушених прав та відповідальності правопорушника) [148, с. 206].

Механізм реалізації прав людини, насамперед - це відсутність суб'єктивних перешкод, таких як незнання своїх прав (права на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб), нерозуміння їх гарантій (презумпції невинуватості).

Механізм охорони прав людини включає заходи з профілактики правопорушень з метою забезпечення належної поведінки особи. Фактично він репрезентується системою інститутів діяльність яких спрямована на недопущення протиправних дій, їх оперативну превенція, використання судових процедур конституційного контролю, можливість звернення про допомогу до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, прокуратури та ін. Тобто, до механізму охорони прав людини входять інститути, які були розглянуті в межах другого розділу даного дослідження.

Механізм захисту прав людини передбачає заходи, що спрямовані на відновлення порушених прав і притягнення винних до відповідальності. Заходи захисту - первинна реакція на сам факт відхилення від охоронних заходів. Її завданням є примус конкретної особи виконувати обов'язки, покладені на неї законом або договором.

Разом з тим, без можливості захисту прав людини охорона прав буде неповною. Захист - це ціла система інститутів та засобів щодо відновлення порушених прав і свобод (відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями органів державної влади і посадових осіб, установлення відповідальності винних за їх порушення; забезпечення судового захисту порушеного або оспорюваного права; надання адвокатської допомоги; наявність адміністративно-правових способів захисту (звернення до вищої посадової особи щодо захисту від неправомірних дій підлеглого); захист омбудсмена (докладніше питання організації і діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини буде розглянуто в наступному параграфі), захист прокурора (опротестування прокурором незаконних рішень суду) тощо.

У цьому контексті необхідно ще раз підкреслити роль держави і громадянського суспільства щодо забезпечення, реалізації та охорони прав і свобод людини і громадянина. Організаційна діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб, політичних партій та громадських організацій входить до складу гарантій основних прав і свобод людини і громадянина, оскільки їх діяльність спрямована на максимально повне забезпечення і реалізацію загальних і спеціальних гарантій прав і свобод людини і громадянина. Навіть за наявності прогресивної і добре налагодженої правової системи, системи прав і свобод людини та громадянина реалізація їх може і не відбутися, якщо державними органами, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами, політичними партіями та громадськими організаціями не здійснюватиметься спеціальна організаційна робота щодо захисту прав людини і громадянина. Це загальна умова реальності прав і свобод людини і громадянина, всієї системи їхніх гарантій.

Таким чином, дослідження взаємодії держави і громадянського суспільства у сфері захисту прав людини дозволяє зробити однозначний висновок, що перспективи розвитку кожного суб'єкта взаємодії та гармонізація їх взаємовідносин залежить одне від одного. Дійсно, розвиток демократичної, соціальної, правової держави в системі захисту прав людини багато в чому залежить від паралельного розвитку громадянського суспільства. Недостатньо динамічний розвиток держави, і громадянського суспільства взаємно посилюють стагнацію політичного і духовного життя в країні, уповільнюють створення та реалізацію повноцінних умов для захисту прав людини.

Демократична, соціальна, правова держава, до побудови якої прагне наш соціум, повинна всебічно сприяти розвиткові основних засад громадянського суспільства, відповідати за прийняття виважених політичних рішень з метою максимального забезпечення та захисту прав і свобод людини і громадянина. Щоб збільшити демократичні можливості суспільства необхідно об'єднати зусилля держави і громадянського суспільства, оскільки демократичний світ давно визнав, що зусиллями лише держави вирішити проблеми із захистом прав людини неможливо. Вважаємо, що найкраще розглядати їх як результат співпраці та партнерських взаємовідносин, і тому необхідно закласти якісно нову модель організації життя людини і суспільства, відповідно до якої весь державний і суспільний механізм переорієнтовується на здійснення й захист прав і свобод людини.

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 3

У межах третього розділу даного дисертаційного дослідження було розглянуто міжнародну нормативно-правову базу захисту прав і свобод людини і громадянина, проаналізовано систему міжнародних організацій (як урядових, так і неурядових) в контексті їх впливу на забезпечення відповідної державної політики, а також розкрито проблему взаємодії держави та громадянського суспільства в цій сфері.

Поступова універсалізація прав і свобод людини є однією з передумов постання процесу глобалізації, особливо політичної. Фактично, в розглянутих міжнародно-правових актах вбачається прагнення до уніфікації політики у сфері захисту прав і свобод кожної держави, що корелюється із сучасним домінуванням ідеології лібералізму. Тобто, в даному випадку має місце інтернаціональна модель державної політики у сфері захисту прав і свобод. Пояснюється це тим, що більш сильні та потужні демократичні країни виконують роль тригеру по відношенню до менш розвинутих авторитарних у процесі їх політичної модернізації. Тому, в сучасній політичній філософії існує думка про те, що держави, в яких допускається порушення прав людини, зважають на домінуючу у світі ліберальну модель політики. Відповідно, роль міжнародних нормативно-правових актів у сфері захисту прав і свобод є дуже важливою, оскільки своїм існуванням вона створює актуальне правове та політичне поле в межах якого повинні діяти всі без винятку держави.

Вищезазначене відображає рамковий характер міжнародного права, а також вказує на можливі посягання на суверенітет конкретної держави з боку інших, більш потужних держав. Варто пам'ятати, що існують національні механізми захисту прав і свобод, які й були розглянуті в межах другого розділу даного дослідження на прикладі України. Основна проблема полягає в тому, що ми маємо змогу говорити лише про державну політику в сфері захисту прав і свобод людини і громадянина, а не про міжнародну, оскільки остання не репрезентується інститутами, рішення яких були б обов'язковими для всіх країн. Виходячи з цього, аргументи прихильників етатистської моделі політики в даній галузі є логічними.

Аналіз системи міжнародних організацій дав змогу зробити висновок про те, що вони не завжди є достатньо спроможними. Міжнародні урядові та неурядові організації можуть здійснювати у той чи інший спосіб вплив на політику у сфері захисту прав і свобод окремої країни. Наприклад, у випадку урядових організацій це пояснюється тиском держави, яка є фінансовим донором іншої держави. Але він може мати місце лише за умов публічного та загальновизнаного характеру діяльності такого об'єднання. Більшим впливом володіють саме міжнародні неурядові організації. Це пояснюється тим, що до правозахисної діяльності долучаються не політики окремих країн, керуючись власними інтересами, а різного роду філантропи та активісти. Відповідно, така ситуація засвідчує зростання правової та політичної культури, оскільки вказує на появу осіб, які є достатньо компетентними у даній сфері. Також це відображає залучення до політики у сфері захисту прав і свобод конкретної держави не лише її громадянського суспільства, а й світової спільноти в цілому. Саме тому можна говорити про поступову глобалізацію даного процесу, що й корелюється з еволюцією підходів до визначення моделей державної політики у сфері захисту прав і свобод.

Розглядаючи проблему взаємодії громадянського суспільства та правової держави, було з'ясовано, що вони не можуть існувати одне без одного. Це пов'язано з тим, що перше є результатом усвідомлення індивідами своїх прав і свобод та цілеспрямованого тиску на уряди власних країн з метою їх забезпечення, а друга - відображає таку універсальну форму політичної організації суспільства, яка здійснює реалізацію вищезазначеного. Фактично, можна зробити висновок, що політика у сфері захисту прав і свобод поєднує громадянське суспільство та правову державу і встановлює між ними відносини партнерства. Зрозуміло, що кожен уряд, безвідносно до типу політичного режиму, проводить ту чи іншу політику. Але, виходячи з нашого визначення, вона повинна бути спрямована на забезпечення, реалізацію та на охорону прав і свобод людини і громадянина. Власне в цьому й вбачається зв'язок між міжнародною нормативно-правовою базою, міжнародними організаціями та громадянськими суспільствами окремих країн і світової спільноти в цілому, оскільки універсалізація основних людських цінностей та прагнення до встановлення рамкового характеру політики у сфері захисту прав і свобод призвели до появи потужних інститутів, завданням яких є системний вплив на уряди щодо даного питання.

Виходячи з вищезазначеного, варто зробити висновок про те, що з подальшим посиленням глобалізаційних тенденцій слід говорити про можливу появу чітко визначеної міжнародної політики у сфері захисту прав і свобод людини і громадянина.

ВИСНОВКИ

У Висновках систематизовано результати представленого дослідження, які дозволяють системно осмислити проблему здійснення державної політики у сфері захисту прав і свобод людини і громадянина як комплексного явища, що потребує чіткого, виваженого та стратегічного планування, належного інституційного забезпечення на національному та міжнародному рівнях, ефективної взаємодії громадянського суспільства і правової держави. Отримані наукові результати дослідження дають підстави сформулювати наступні положення:

1. Проблема захисту прав і свобод не є новою й виникає в епоху Реформації. Перехід від концепції божественного права до теорії природного засвідчив якісно новий етап у світовій політичній та правовій думці. З актуалізацією питання захисту прав і свобод людини і громадянина та створенням модерних націй-держав виникає потреба в цілеспрямованому регулюванні даної сфери. Відповідно, були розроблені та обґрунтовані різні моделі державної політики у сфері захисту прав і свобод людини і громадянина. На основі узагальнення всієї сукупності поглядів та підходів до даної проблеми можна виокремити етатистську, інтернаціональну, космополітичну моделі забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Відповідно у процесі дослідження та практичного забезпечення державної політики у сфері захисту прав і свобод людини і громадянина слід враховувати, що на сьогодні в умовах глобалізації в демократичних державах зазначена політика здійснюється на основі всіх вищезазначених моделей. Це пояснюється не лише відповідальністю конкретного уряду за її здійснення, а й можливістю впливу на даний процес з боку інших, більш потужних і розвинених держав та навіть окремих осіб, компетентних у даному питанні.

2. Мeтою розвитку українського суспільства в контексті процесу європейської інтеграції є утвeрджeння прав людини i громадянина та забeзпeчeння умов для їx належної рeалiзацiї. Дослiджeння дeржавної полiтики у цiй сфeрi, використовуючи систeму фiлософсько-свiтоглядниx пiдxодiв i мeтодiв, дозволяє визначити її загальну спрямованість та відповідну стратeгiю її забезпечення. Ефeктивнe, комплексне вирішення проблем, що стосуються прав, свобод i законниx iнтeрeсiв громадян України, вимагає: встановлення прiоритeту прав людини у вiдносинаx з дeржавою; пiдвищeння загального рівня рeалiзацiї дeржавної полiтики у сфeрi забeзпeчeння прав людини; створeння належних умов для гарантування прав людини i громадянина, закрiплeниx у Конституції і законах України; розроблeння науково обґрунтованиx програм забeзпeчeння основниx прав людини. Відповідно, державну політику, що стосується досліджуваної проблеми, можна визначити як постійну, ефективну, відповідальну, стратегічно вмотивовану дiяльнiсть органiв дeржавної влади та органiв мiсцeвого самоврядування щодо реалізації державних та регіональних цільових програм з метою забезпечення, реалізації та охорони проголошених прав і свобод людини і громадянина.

3. У сфері захисту прав і свобод людини і громадянина домінуючим є космополітичний підхід. Поряд з цим важливе значення має діяльність національних інститутів у цій сфері. Дієвими засобами впливу на забезпечення прав і свобод в Україні є адміністративні суди, які не лише їх захищають, а й виступають їх гарантією, оскільки надають можливість відстоювання громадянами своїх законних інтересів і претензій перед державою та її окремими органами. Адміністративними судами здійснюються контроль, коригування, стабілізація та, водночас, легітимація діяльності конкретних інститутів відповідальних за реалізацію державної політики у сфері захисту прав і свобод людини і громадянина. Фактично, вони не дають можливості окремим владним органам виходити за чітко окреслені правові та політичні межі. Окреме місце в системі захисту прав і свобод людини і громадянина належить Конституційному Суду України, потенціал якого в цій сфері досі не задіяний належним чином. З огляду на це, доцільним є запровадження інституту конституційної скарги з метою посилення ролі громадянського суспільства у процесі забезпечення державної політики у сфері захисту прав і свобод людини і громадянина. На відміну від судової системи, прокуратура України є самостійним органом на який покладено захист прав і свобод. Тобто, вона не лише здійснює вплив на державну політику в даній сфері, а й забезпечує її реалізацію. Однак, роль прокуратури в захисті прав і свобод дещо зменшилася внаслідок скасування прокурорського нагляду за додержанням і правильним застосуванням законів України. Відповідно, функція нагляду за додержанням прав і свобод людини і громадянина здійснюється лише у формі представництва інтересів громадянина або держави в суді, що й вказано в перехідних положеннях Закону України «Про Прокуратуру». Отже, варто включити її до загального переліку функцій прокуратури, зазначеного у ст. 2 даного закону, оскільки захист прав і свобод людини і громадянина здійснюється прокуратурою не лише у формі представництва інтересів громадянина в суді. Скасування прокурорського нагляду за додержанням законів України повинно призвести до посилення ролі Уповноваженого Верховної Ради з прав людини як однієї з інституційних гарантій прав і свобод. Досвід функціонування спеціалізованих омбудсманів у ряді європейських країн засвідчує, що Україна потребує створення розгалуженої системи спеціалізованих омбудсманів. У процесі реалізації інституціональних і нормативних змін слід враховувати як політичні реалії в Україні, так і менталітет українського народу з метою досягнення оптимального результату під час здійснення відповідних перетворень.