Політико-правові засади етнополітичної стабільності держави в умовах глобальних викликів

Размещено на Allbest.ru

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

етнополітична стабільність

Актуальність теми дослідження. У сучасному світі державам як етнополітичним системам доводиться мати справу зі збільшенням кількості та урізноманітненням загроз, що диктують необхідність наукового переосмислення значення поняття стабільності, яке перебуває у постійній трансформації. Аналіз наукового доробку засвідчив, що виникнення як у науковому, так і в практично-політичному дискурсі понять «етнічна безпека», «етнокультурна безпека», «етносоціальна безпека», які містять поняття «етнічна стабільність», «міжетнічна стабільність», та їх використання, попри термінологічну невизначеність, свідчить про актуалізацію проблематики забезпечення стабільності в етнополітичній сфері, необхідність її більш глибокого наукового аналізу. Сама поява терміна «етнополітична стабільність» продиктована виникненням принципово нових глобальних етнополітичних загроз та викликів для держави.

Етнополітична стабільність, як свідчить перебіг етнополітичних процесів в Україні та світі в цілому, є складним багатовимірним явищем, що дає можливість вивчати різні його проекції залежно від наукових завдань. У дисертації етнополітичну стабільність позиціоновано у широкому політологічному контексті. Дослідження політико-правових засад етнополітичної стабільності держави, їх подальше удосконалення неможливі без ґрунтовного вивчення підвалин цього феномена у вітчизняній та зарубіжній політичній думці, й зокрема етнополітології.

Проблема забезпечення етнополітичної стабільності має важливу прикладну спрямованість у сучасному глобалізованому світі, що стрімко змінюється. По-перше, етнічний склад держав не залишається сталим на тлі підвищення інтенсивності міграційних потоків. По-друге, кожна держава проводить зовнішню етнонаціональну політику щодо країн проживання власних національних меншин, яка часто має дестабілізаційне спрямування. Застосування сучасних інформаційних технологій нерідко набуває етноконфліктогенного характеру.

Усвідомлення необхідності стабілізації етнополітичної ситуації в Україні потребує наукового визначення, концептуалізації, з'ясування місця й ролі етнополітичної стабільності у політичних процесах, а також подальшої імплементації механізмів її забезпечення в національне законодавство. Перед українською етнополітологією стоїть цілий комплекс завдань зі всебічного вивчення проблеми етнополітичної стабільності держави, в тому числі пошуку політико-правових механізмів, які сприятимуть досягненню та підтриманню етнополітичної стабільності в сучасній Україні в складних умовах зовнішнього етнополітичного тиску.

2014 - 2016 роки ознаменувалися безпрецедентними викликами безпеці та етнополітичній стабільності України: анексія Криму та етнополітичний конфлікт на Сході України; прояви сепаратизму та втрата контролю над частиною території; формування самопроголошених квазідержавних утворень на Донбасі; неоголошена гібридна війна з Російською Федерацією, яка підтримує функціонування ДНР та ЛНР. Усі ці етнополітичні виклики взаємопов'язані, оформилися в цілу систему загроз етнополітичній безпеці держави, яку слід так само системно і комплексно нейтралізовувати.

Етнополітична ситуація в Україні ускладнюється втручанням зовнішнього фактора. Адже кожна держава як етнополітична система може виключно за рахунок внутрішніх ресурсів стабілізувати ситуацію всередині. Це передбачає корекцію, нейтралізацію негативних тенденцій, які потенційно чи реально загрожують етнополітичній стабільності. Однак у випадку зовнішнього втручання таких ресурсів виявляється недостатньо, і виникає необхідність допомоги з боку міжнародної спільноти.

Збройний конфлікт на Сході України продемонстрував, що світ стоїть перед новими викликами, до яких виявилися не готовими ні національні системи забезпечення безпеки, ні регіональні механізми, ні система міжнародного порядку, основа якої була сформована ще у повоєнні часи. Етнополітична дестабілізація з усіма її складовими (використання власної національної меншини для анексії територій країни її проживання, незаконні референдуми, неоголошена гібридна війна) вперше була використана в Європі для дезінтеграції суверенної держави. Ні міжнародно-правова, ні інституційна структура підтримання миру та безпеки на континенті не змогли протиставити застосуванню цієї технології жодних дієвих механізмів нейтралізації, тому потребують внесення змін та реформування з урахуванням нових глобальних викликів.

Актуальність досліджуваної проблематики обумовлена тим, що саме етнополітичний конфлікт на Сході України засвідчив: підтримання етнополітичної стабільності є найголовнішим і першочерговим завданням етнонаціональної політики пострадянських країн, запорукою територіальної цілісності та недоторканності. Водночас законодавство цих держав повною мірою не забезпечує етнополітичної стабільності. Удосконаленню законодавчої бази та напрацюванню ефективних заходів забезпечення етнополітичної стабільності держави має передувати ґрунтовне наукове дослідження цих процесів.

Витоки етнополітичної стабільності знаходимо в політичних трактатах Стародавнього світу. Арістотель, Демокрит, Конфуцій, Лао Цзи, Марк Аврелій, Мо Цзи, Платон, Шан Ян осмислювали причини політичної, в тому числі етнополітичної, нестабільності, її руйнівні наслідки для держав і пропонували власні проекти (моделі) побудови стабільної держави. Однак не кожна епоха внесла однаково цінний, з наукової точки зору, внесок у дослідження стабільності, зокрема етнополітичної. Зокрема, в Середньовіччі цьому питанню приділялося значно менше уваги, ніж у стародавню добу та Новий час. Осмислення сутності та особливостей явища стабільності зустрічаємо в працях Г. Гегеля, Т. Гоббса, І. Канта, Н. Макіавеллі, Ш. Монтеск'є, Ж. -Ж. Руссо, Г. Фіхте.

Вагомий внесок у розуміння етнополітичної системи, що, як і будь-яка політична система, функціонує на засадах стабільності, зробили Г. Алмонд, Л. Берталанфі, С. Дубовский, К. Ейк, Д. Істон, В. Кириченко, І. Родіонов, І. Терлецька, А. Хеслоп. Особливості соціальної і політичної стабільності у своїх працях досліджують М. Варій, М. Василик, М. Вебер, К. Гаджиев, А. Гуц, Е. Дюркгейм, К. О'Доног, О. Зелетдінова, В. Парето, О. Пилипенко, С. Савін, О. Семченко, Г. Семигін, І. Сидорчук, В. Таран, А. Чещевик, Д. Яворскі, М. Яворський, А. Ярославцева.

Теорію систем та методологію синергетики, яка використовується для вивчення феномена етнополітичної стабільності, до політичної науки застосовують В. Бранський, Л. Бевзенко, В. Василькова, К. Водоп'янов, Н. Геселева, Ю. Данилов, І. Добронравова, О. Живицька, В. Загорський, Н. Заріцька, О. Князєва, С. Курдюмов, В. Лутай, О. Максимова, Г. Рузавін, Г. Хакен.

Різні аспекти функціонування держави як етнополітичної системи, політико-правові механізми стабілізації ситуації у межах реалізації етнонаціональної політики досліджують в своїх працях: О. Антонюк, К. Вітман, В. Євтух, І. Зварич, О. Картунов, А. Кіссе, В. Котигоренко, І. Кресіна, О. Кривицька, В. Крисаченко, О. Куць, Л. Лойко, О. Майборода, О. Маруховська, Л. Нагорна, О. Натої, О. Нельга, Г. Нодіа, М. Обушний, І. Оніщенко, Т. Панфілова, М. Панчук, С. Римаренко, Ю. Римаренко, В. Степаненко, М. Степико, Ю. Тищенко, М. Товт, Л. Шкляр, М. Шульга, В. Явір.

Етнополітичну стабільність як невід'ємну складову етнополітичної безпеки виокремлюють М. Вавринчук, В. Горбатенко, А. Іванова, Ю. Калиновский, Ю. Косьмій, І. Набок, Л. Перепелкін, І. Хусаїнов, Н. Ціцуашвілі. Окремі аспекти етнополітичної стабільності та її роль у забезпеченні національної безпеки держави вивчають В. Антонов, А. Баланда, Л. Балацько, О. Данильян, О. Дзьобань, М. Дмитренко, В. Ковальський, В. Ліпкан, О. Полтораков, О. Резнікова, О. Фролова.

Проте комплексне осмислення політико-правових засад етнополітичної стабільності держави в умовах глобальних викликів не було предметом досліджень етнополітологів, що і зумовило вибір теми дисертації, її логіку і структуру.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках наукової теми відділу правових проблем політології Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України «Політико-правові засади трансформації партійної системи України» (2015 - 2016 рр., РК 0115U002138. Тема дисертаційного дослідження затверджена Вченою радою Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України 24. 03. 2016 р. (протокол № 3).

Мета і завдання дослідження. Основною метою дисертаційної роботи є комплексне дослідження політичних і правових засад етнополітичної стабільності держави в умовах глобальних викликів. З огляду на поставлену мету сформульовано такі дослідницькі завдання:

- виявити та дослідити історичні витоки, еволюцію політичного осмислення етнополітичної стабільності держави;

- здійснити аналіз наукових підходів до вивчення етнополітичної стабільності та напрацювати комплексну теоретико-методологічну базу дослідження цього феномена;

- виявити та концептуалізувати роль, місце та значення етнополітичної стабільності в етнополітичній системі (державі) ;

- дослідити явище політичної стабільності та встановити співвідношення понять «етнополітична стабільність» та «політична стабільність», дати авторське визначення етнополітичної стабільності держави;

- виявити особливості забезпечення етнополітичної стабільності в демократичних та авторитарних політичних режимах і здійснити класифікацію типів етнополітичної стабільності держави;

- з'ясувати значення етнополітичної стабільності у новітніх безпекових студіях України та інших держав;

- визначити особливості забезпечення етнополітичної стабільності у національній безпеці та етнонаціональній політиці Молдови, Грузії, України, Росії, охарактеризувати моделі етнополітичної стабільності цих держав;

- визначити основні чинники етнополітичної нестабільності та класифікувати політико-правові механізми забезпечення етнополітичної стабільності в Україні;

- проаналізувати вплив наслідків етнополітичної нестабільності (етнополітичний конфлікт, етнополітична дезінтеграція, анексія, окупація) на перспективи утвердження етнополітичної стабільності, збереження територіальної цілісності й суверенітету Української держави;

- запропонувати шляхи та засоби запобігання й протидії етнополітичній дестабілізації, оптимізації міжнародно-правових механізмів забезпечення миру, безпеки та стабільності у світі в умовах глобальних викликів.

Об'єктом дослідження є етнополітична стабільність держави.

Предметом дослідження є політико-правові засади етнополітичної стабільності держави в умовах глобальних викликів.

Методи дослідження. Особливості феномена етнополітичної стабільності держави зумовили специфіку методологічного інструментарію дисертаційної роботи. Теоретико-методологічною основою дослідження стала система світоглядно-філософських, загальнонаукових та спеціальних політологічних методів. Зокрема, філософські методи дали змогу осмислити суть етнополітичної стабільності як складного, багатогранного, суперечливого політичного явища, що розвивається нелінійно, детерміноване багатьма взаємопов'язаними об'єктивними і суб'єктивними чинниками.

Загальнонаукові методи аналізу, синтезу, аналогії, абстрагування, індукції та дедукції дали можливість розглядати об'єкт дослідження як стан, як властивість етнополітичної системи, як індикатор етнонаціонального розвитку держави, як політико-правовий інститут, як невід'ємну складову етнополітичної безпеки держави і, зрештою, як політичну технологію.

Для розуміння значення, місця та ролі етнополітичної стабільності в етнополітичній системі була використана загальна теорія систем, яка визнає ізоморфізм законів функціонування всіх об'єктів, які можуть бути характеризовані як система. Системний метод став основним у дослідженні етнополітичної стабільності, позаяк дав можливість дослідити роль етнополітичної стабільності у підтриманні рівноваги, розвитку і еволюції етнополітичних систем, з урахуванням структурних взаємозв'язків у внутрішньому та зовнішньому середовищах систем. Системний підхід уможливив комплексний аналіз феномена етнополітичної стабільності, виявлення особливостей її забезпечення у різних державах як етнополітичних організмах (системах).

Структурно-функціональний, формально-юридичний та порівняльний методи дали змогу детально проаналізувати законодавчу базу етнонаціональної політики і політики національної безпеки України та сусідніх держав, виявити спільні риси у забезпеченні етнополітичної стабільності в умовах сучасних глобальних викликів. Порівняльний метод використовувався для виявлення спільного й особливого у забезпеченні етнополітичної стабільності в пострадянських державах.

Аналіз емпіричних даних та моніторинг етнополітичних процесів застосовувався для виявлення основних внутрішніх та зовнішніх чинників етнополітичної нестабільності. Метод прогнозування використовувався для передбачення наслідків застосування тих чи інших політико-правових механізмів стабілізації етнополітичної ситуації, їх впливу на перебіг етнонаціональних процесів.

Моніторинг, порівняльний аналіз емпіричних даних були використані для вивчення особливостей забезпечення етнополітичної стабільності в Україні в умовах етнополітичного конфлікту, анексії частини території, гібридної війни, сепаратизму та інших викликів. На основі виявлених закономірностей об'єкт дослідження було типологізовано за допомогою методів систематизації та класифікації. Соціологічний метод було використано для вивчення етнополітичної ситуації в Україні та відповідно своєчасної корекції етнонаціональної політики Української держави.

Наукова новизна одержаних результатів зумовлена поставленою метою та змістом дослідницьких завдань, а також засобами їх розв'язання. Дисертаційна робота є комплексним теоретичним дослідженням феномена етнополітичної стабільності держави. У межах дослідження сформульовано низку теоретичних положень і висновків, що характеризуються новизною.

Вперше:

- виявлено, що перші згадки про суть феномена етнополітичної стабільності, спроби обґрунтування причин етнополітичної дестабілізації сягають передісторичної доби. Незважаючи на те, що мислителі Стародавнього Китаю, Риму та Греції, а також учені Нового часу не оперували поняттям «етнополітична стабільність», вони осмислювали причини етнополітичної нестабільності (конфліктогенну природу етнічної гетерогенності держави, війни між протодержавами), її руйнівні наслідки для суспільства і пропонували власні проекти (моделі) побудови етнополітично стабільної держави;

- концептуалізовано роль, місце та значення етнополітичної стабільності в етнополітичній системі (державі). Етнополітичну систему визначено як найбільш оптимальну дослідницьку систему координат для вивчення сутності явища етнополітичної стабільності. Етнополітична стабільність є невід'ємною властивістю етнополітичної системи, яка має складну структуру і виконує низку функцій, зокрема організаційно-інституційну, регулятивну, комунікативну, стабілізаційну, що є обов'язковою умовою еволюції системи;

- встановлено взаємозв'язок і співвідношення понять «політична стабільність» та «етнополітична стабільність». Доведено, що більшість характеристик політичної стабільності притаманні й етнополітичній стабільності, водночас остання є ширшим явищем, оскільки, крім політичної (в тому числі зовнішньополітичної), містить етнічну складову, яка має суттєвий стабілізаційний/дестабілізаційний вплив на етнополітичну систему (державу) ;

- запропоновано узагальнене авторське визначення етнополітичної стабільності держави як властивості та стійкого стану етнополітичної системи, що забезпечує збереження її внутрішньої структури, функціонування та розвиток в умовах внутрішніх і зовнішніх викликів;

- виявлено особливості забезпечення етнополітичної стабільності у національній безпеці та етнонаціональній політиці пострадянських держав (Молдови, Грузії, України, Росії), в яких головним чинником етнополітичної нестабільності залишається етнополітичний конфлікт (у замороженій стадії або стадії ескалації), що супроводжується сецесією територій, зовнішнім воєнним втручанням;

- визначено моделі етнополітичної стабільності Молдови, Грузії, України, Росії. Першим трьом із названих держав притаманний динамічний, горизонтальний автономний тип етнополітичної стабільності, характерний для поліетнічних демократичних держав, тоді як Російській Федерації - статичний, вертикальний мобілізаційний тип, характерний для авторитарних держав;

- розкрито особливості політико-правового забезпечення етнополітичної стабільності в Україні. Виявлено, що в ході етнополітичного конфлікту Українська держава суттєво переглянула політико-правове забезпечення (прийнявши оновлену Стратегію національної безпеки України, законодавство про захист інформаційного простору) та практичне наповнення політики забезпечення етнополітичної безпеки та етнополітичної стабільності, однак потребує створення сучасної і ефективної системи забезпечення національної безпеки, яка враховує дестабілізаційну дію деяких етнополітичних чинників.

Удосконалено:

- теоретико-методологічний інструментарій дослідження етнополітичної стабільності, зокрема запропоновано вивчати її за допомогою теорії політичних систем, системного аналізу, синергетики, методу системної декомпозиції. Виявлено, що стабільність є складним етнополітичним феноменом, складовою діалектичної взаємодії, бінарного зв'язку «етнополітична стабільність/нестабільність», присутнього в будь-якій політичній, у тому числі етнополітичній, системі;

- класифікацію видів етнополітичної стабільності: 1) за динамікою змін в етнополітичній системі та рівнем її відкритості - статичну, динамічну, абсолютну; 2) за ступенем дестабілізації - локальну, регіональну та загальнодержавну; 3) за суб'єктом ініціювання (формування) - мобілізаційну та автономну. Останній вид запропоновано удосконалити через невідповідність критеріям наукової чіткості, запровадивши і обґрунтувавши термінологічну діаду - «вертикальна мобілізаційна та горизонтальна автономна етнополітична стабільність».

- тлумачення явища етнополітичної стабільності в сучасній етнополітичній думці України. Виявлено, що в українській етнополітології найбільше уваги етнополітичній стабільності приділяється саме у дослідженнях етнополітичної безпеки; що виокремлення підсистеми етнополітичної безпеки у системі національної безпеки зумовлене необхідністю ефективного забезпечення етнополітичної стабільності та протидії дестабілізаційним чинникам (етнічним конфліктам, проявам сепаратизму). Етнополітична стабільність є невід'ємним елементом забезпечення національної безпеки і одночасно результатом функціонування інституту безпеки;

- характеристику політики реінтеграції Молдови та Грузії, які мають тривалий досвід врегулювання етнополітичного конфлікту та його інституційного й правового супроводу. Змодельовано перспективи застосування політико-правових механізмів реінтеграції в Україні, зокрема забезпечення правової та інституційної бази реінтеграції, імплементації політики інтеграції як складової державної етнонаціональної політики, з метою стабілізації етнополітичної ситуації;

- визначення основних чинників етнополітичної нестабільності в Україні. Доведено, що етнополітичний конфлікт за участю зовнішнього фактора, який супроводжується анексією частини території, міжетнічною ворожнечею, проявами сепаратизму, належить до основних чинників етнополітичної нестабільності на локальному, державному та регіональному рівнях, а ступінь дестабілізації етнополітичної ситуації прямо залежить від форми (стадії) перебігу конфлікту;

- класифікацію політико-правових механізмів протидії етнополітичній дестабілізації в Україні, зокрема виокремлено та обґрунтовано ендогенні (внутрішні) та екзогенні (зовнішні) механізми. Як ендогенні класифіковано реінтеграційні проекти, зокрема налагодження діалогу з населенням тимчасово окупованих територій, визнання і закріплення його прав, децентралізації влади; як екзогенні - запровадження санкцій та обмежень проти держави-агресора, дипломатичний тиск, переговори.

Отримали подальший розвиток:

- розуміння етнополітичної стабільності держави як динамічної характеристики. Абсолютизація незмінності, непорушності, законсервованості структури етнополітичної системи і відносин значно посилює статичну складову стабільності й ослаблює динамічну, яка забезпечує імплементацію позитивних змін, формування відповідних інституцій із форм участі громадянського суспільства в управлінні, що забезпечує стабільний демократичний розвиток держави і суспільства;

- типологізація етнополітичної стабільності відповідно до особливостей забезпечення в демократичних та авторитарних політичних режимах. Виокремлено гнучкий (в умовах демократії) та жорсткий (в умовах авторитарних режимів) типи етнополітичної стабільності. Незважаючи на позірну легкість формування етнополітичної стабільності в авторитарних режимах (за допомогою недемократичних методів), жорстка стабільність є внутрішнім чинником неминучого руйнування етнополітичної системи;

- концептуалізація місця етнополітичної стабільності у новітніх безпекових студіях України та інших держав. Виявлено, що останнім часом у вітчизняній та зарубіжній етнополітології з'явилося багато нових визначень безпеки, які містять елементи етнополітичної стабільності, що викликано актуалізацією нових загроз та викликів етнополітичної сфери;

- переосмислення трансформації традиційних ролей суб'єктів/об'єктів у забезпеченні етнополітичної безпеки та етнополітичної стабільності. Доведено, що в сучасному світі чіткий поділ між суб'єктами та об'єктами забезпечення нівелюється, адже громадянське суспільство, що є об'єктом, поступово починає виступати суб'єктом забезпечення етнополітичної безпеки та етнополітичної стабільності, беручи на себе основні функції стабілізації етнополітичної ситуації;

- розуміння процесу етнополітичної дезінтеграції як прямого наслідку етнополітичної нестабільності (на прикладі анексії Автономної Республіки Крим та формування квазідержавних утворень ЛНР та ДНР). Доведено, що попри визначальну роль зовнішнього фактора не останню роль в етнополітичній дестабілізації відіграла консервативна модель державної етнонаціональної політики України, яка характеризувалася пасивністю і стриманим вирішенням проблем, цим самим створюючи передумови для використання етнополітичної дестабілізації як політичної технології;

Практичне значення одержаних результатів дослідження. Теоретичні положення дисертаційного дослідження, висновки та рекомендації можуть бути основою для подальшого понятійно-категоріального осмислення етнополітичної стабільності та супутніх (інклюзивних) етнополітичних процесів (етнополітичної системи, етнополітичного конфлікту, етнополітичної дезінтеграції, гібридної війни, сепаратизму). Концептуальні положення дисертації можуть стати методологічним підґрунтям для подальших досліджень етнополітичної та етнонаціональної проблематики. Теоретичне значення дисертації полягає у концептуалізації етнополітичної стабільності держави як базової характеристики етнополітичної системи, практичне - у запровадженні категорії етнополітичної стабільності, імплементації її у практичну етнонаціональну політику.

Основні положення дисертації можуть бути використані як рекомендації у розв'язанні актуальних етнополітичних проблем, у ході внесення змін до законодавства, що регламентує етнополітичну сферу. Висновки можуть сприяти напрацюванню законодавчої бази етнонаціональної політики та політики національної безпеки України, зокрема розробці Концепції державної етнонаціональної політики. Дисертаційне дослідження спрямоване на виявлення потенційних чинників етнополітичної нестабільності держави, запобігання трансформації їх у реальні загрози етнополітичній безпеці та на нейтралізацію їх деструктивних наслідків, а відтак може бути відправною точкою для коригування, підвищення ефективності моделі етнонаціональної політики України.

Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані у навчальному процесі, зокрема викладанні низки політологічних дисциплін - етнополітології, етнодержавознавства, етноконфліктології, при розробці навчальних програм, спецкурсів, підготовці навчальних посібників.

Апробація результатів дослідження. Дисертація виконана й обговорена у відділі правових проблем політології Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. Основні положення, висновки і пропозиції дисертаційного дослідження були представлені на круглих столах і науково-практичних конференціях: міжнародній науковій конференції «Політичні кризи в державах та регіонах Європи: внутрішні передумови та зовнішні виклики у ХХ - на початку ХХІ століття» (м. Ужгород, 16-17 жовтня 2014 р. ; тези опубліковано) ; міжнародних науково-практичних конференціях «Право і держава: проблеми розвитку і взаємодії у XXI ст. « (м. Запоріжжя, 30-31 січня 2015 р. ; тези опубліковано) ; «Суспільні науки: сучасні тенденції та фактори розвитку» (м. Одеса, 23-24 січня 2015 р. ; тези опубліковано) ; «Рівень ефективності та необхідність впливу суспільних наук на розвиток сучасної цивілізації» (м. Львів, 27-28 лютого 2015 р. ; тези опубліковано) ; «Людське співтовариство: актуальні питання наукових досліджень» (м. Дніпропетровськ, 20-21 лютого 2015 р. ; тези опубліковано) ; «Пріоритети розвитку суспільних наук в ХХІ столітті» (м. Одеса, 10-11 квітня 2015 р. ; тези опубліковано) ; «Науково-теоретичні аспекти вирішення глобальних проблем сучасності» (м. Дніпропетровськ, 17-18 квітня 2015 р. ; тези опубліковано) ; «Актуальні питання та проблеми розвитку сучасної цивілізації: історичні, соціологічні, політологічні аспекти» (м. Херсон, 17-18 квітня 2015 р. ; тези опубліковано) ; «Суспільні науки: історія, сучасність, майбутнє» (м. Київ, 8 травня 2015 р. ; тези опубліковано) ; «Сучасні виклики для суспільних наук в умовах глобалізації» (м. Одеса, 15-16 травня 2015 р. ; тези опубліковано) ; «Сучасні виклики для суспільних наук в умовах глобалізації» (м. Львів, 29-30 травня 2015 р. ; тези опубліковано) ; «Фактори та умови модернізації предмета досліджень представників суспільних наук» (м. Дніпропетровськ, 5-6 червня 2015 р. ; тези опубліковано) ; «Суспільні науки: виклики і сьогодення» (м. Одеса, 12-13 червня 2015 р. ; тези опубліковано) ; «Нові завдання суспільних наук у ХХІ столітті» (м. Київ, 19-20 червня 2015 р. ; тези опубліковано) ; круглому столі «Регіональна політика і децентралізація влади в Україні в контексті євроінтеграційних процесів» (м. Київ, 26 травня 2015 р. ; тези опубліковано).

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження викладені у 38 наукових публікаціях, зокрема у 22 статтях, опублікованих у наукових фахових виданнях, в тому числі 4 публікації - у зарубіжних наукових виданнях, внесених до міжнародних наукометричних баз, 15 тез доповідей на конференціях та 1 інтернет-публікація.

Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, шести розділів, поділених на підрозділи, висновків та списку використаних джерел (459 найменувань). Обсяг дисертації становить 431 сторінку, з яких основний текст - 380 сторінок, список використаних джерел - 51 сторінку.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі автор обґрунтовує актуальність дисертаційної теми, розкриває ступінь наукової розробки проблеми, зв'язок з науковими програмами й темами, визначає мету, завдання, предмет і об'єкт, а також методологічну основу дослідження, наукову новизну, теоретичне і практичне значення, апробацію результатів дослідження, структуру роботи.

У першому розділі «Теоретико-методологічні засади дослідження етнополітичної стабільності держави» дисертант досліджує теоретико-методологічні підходи до визначення етнополітичної стабільності, пропонує власне авторське визначення цього феномена.

У першому підрозділі «Теоретико-методологічні підходи до вивчення етнополітичної стабільності» проаналізовано теоретико-методологічні підходи до вивчення явища та напрацьовано комплексну теоретико-методологічну базу дослідження етнополітичної стабільності. Констатовано труднощі систематизації теоретико-методологічної основи для дослідження етнополітичної стабільності виключно як етнополітичного явища. Адже етнополітичну стабільність можна визначати як стан, властивість етнополітичної системи, як індикатор етнонаціонального розвитку держави, як політико-правовий інститут, як невід'ємну складову етнополітичної безпеки держави і, зрештою, як політичну технологію. Комплексний, міждисциплінарний характер досліджуваної проблематики обумовив застосування методологічного апарату, почасти не притаманного етнополітології.

Етнополітична стабільність є складним явищем, що дає можливість застосувати цілу низку методів під час вивчення його вимірів. Використовуючи положення та інструментарій загальної теорії систем, теорії політичних систем, системного аналізу, синергетики, системної декомпозиції, автор доводить, що етнополітична стабільність є невід'ємною властивістю, функцією, ознакою етнополітичної системи, якій притаманні такі характеристики, як здатність до самоорганізації та еволюції, відкритість, нелінійність, динамічність, ієрархічність, наявність позитивних та негативних зворотних зв'язків, покликаних стабілізувати етнополітичну систему.

Розглядаючи етнополітичну стабільність як характеристику/властивість етнополітичної системи, автор використовує методологічний інструментарій синергетики, адже стани максимальної нестабільності системи є точками біфуркації, в яких передбачити напрям еволюції етнополітичної системи дуже складно, тож набагато ефективніше вжити заходів стабілізації системи, що запобігають їх виникненню.

За допомогою теорії політичних систем дисертантом з'ясовано механізм підтримання стану стабільності, в тому числі етнополітичної, політичною системою і виявлено, що підтримання стабільності є іманентною функцією етнополітичної системи, від виконання якої залежить її самозбереження і еволюція. Функція підтримання стабільності притаманна всім системам, що демонструють тривале збереження у часі, тому стабільність характеризується одночасно як властивість, ознака, характеристика системи і як її стан. У роботі розглянуто механізм забезпечення етнополітичної стабільності у відкритих та закритих системах. На прикладі аналізу терористичних актів у Франції і трансформації ставлення до мігрантів автор доводить, що для стабільного функціонування етнополітичної системи необхідна наявність не лише позитивних, а й негативних зворотних зв'язків, які її стабілізують.

У другому підрозділі «Концептуалізація етнополітичної стабільності держави» проаналізовано наукові підходи до осмислення етнополітичної стабільності. Значний внесок у напрацювання теоретико-методологічних підвалин дослідження етнополітичної стабільності зробили вітчизняні вчені: М. Вавринчук, К. Вітман, В. Євтух, І. Зварич, О. Картунов, В. Котигоренко, О. Майборода, О. Маруховська, Л. Нагорна, М. Обушний, І. Оніщенко, М. Панчук, М. Товт, Н. Ціцуашвілі, М. Шульга.

В історичному контексті стабільність є однією з іманентних характеристик розвитку суспільства в межах державної самоорганізації, що підтверджується в етнодержавознавчих теоріях І. Кресіної, С. Римаренка, Ю. Римаренка, Л. Шкляра, М. Шульги.

На основі їх вивчення автором зроблено висновок про те, що державність є головним антиентропійним механізмом, ускладненням етнополітичної системи, що забезпечує стабільний розвиток етносу. Одні етноси опиняються у більш сприятливих умовах і використовують свій шанс на формування держави, перетворюючись на нації, інші впродовж всієї історії розвитку перебувають у дискримінованому становищі національної меншини. На думку автора, відстежувати етнополітичну стабільність як етнополітичне явище найзручніше у випадку розуміння держави як етнополітичної системи.

На визначальну роль держави в підтриманні етнополітичної стабільності, балансу етнополітичних інтересів вказують визначення державної етнонаціональної політики (В. Євтуха, О. Майбороди, О. Антонюка), її головних завдань та пріоритетів (І. Кресіна, В. Кремень). У своїх працях дослідники підтверджують, що у забезпеченні етнополітичної стабільності, визначенні її особливостей, конкретного набору політико-правових механізмів вирішальну роль відіграє держава, спираючись на механізми саморегулювання, які використовує громадянське суспільство та поліетнічна нація. Для здійснення ефективного управління етнополітичними процесами необхідно прогнозувати наближення фази розбалансування етнополітичної системи, її перехід у нестабільний стан і не допустити входження в зону біфуркації, де ступінь керованості системи різко знижується. З цією метою в межах державної етнонаціональної політики та політики етнополітичної безпеки здійснюються моніторинг, виявлення та запобігання або ж нейтралізація джерел етнополітичної нестабільності.

З метою більш глибокого розуміння явища етнополітичної стабільності досліджено її антипод - явище етнополітичної нестабільності (представлене в теоріях М. Яворського, В. Тарана) та процес етнополітичної дестабілізації. Актуальність вивчення цих етнополітичних процесів обумовлена тим, що вони притаманні сучасній Україні в умовах глобальних викликів. На основі аналізу дестабілізації етнополітичної ситуації на Сході України доведено, що в складній структурі, якою є етнополітична система, прояви дестабілізації в одній сфері можуть врівноважуватися стабілізаційними заходами з боку інших підсистем.

У третьому підрозділі «Роль та місце етнополітичної стабільності в етнополітичній системі» показано значення етнополітичної стабільності в державі як етнополітичній системі. Дисертант доводить, що стабільність є складним етнополітичним феноменом, складовою діалектичної взаємодії, бінарного зв'язку «етнополітична стабільність/нестабільність у будь-якій політичній, у тому числі етнополітичній, системі, водночас однією з її властивостей, форм (станів) існування, котра знаходила оформлення впродовж історичного поступу у вигляді держави як різновиду самоорганізації етнополітичного організму. Етнополітична стабільність є невід'ємною властивістю етнополітичної системи, яка має складну структуру і виконує низку функцій, зокрема організаційно-інституційну, регулятивну, комунікативну, стабілізаційну, що є обов'язковою умовою еволюції системи. На думку автора, вузьке розуміння етнополітичної стабільності - це стабільність безпосередньо етнополітичної системи, яка утворюється внаслідок перетину, взаємодії політичної та етнічної складових. Широке поняття етнополітичної стабільності охоплює внутрішнє середовище етнополітичної системи - поліетнічне суспільство, що складається з певної кількості етноспільнот, яка варіюється залежно від етнічного складу держави, та зовнішнє середовище, в якому функціонує етнополітична система. Запропоновано узагальнене визначення етнополітичної стабільності держави як властивості, стійкого стану цієї етнополітичної системи, що забезпечує збереження її внутрішньої структури, функціонування та розвиток в умовах внутрішніх та зовнішніх викликів.

У роботі встановлено взаємозв'язок і співвідношення понять «політична стабільність» та «етнополітична стабільність». Вивчення обох явищ показує, що більшість характеристик політичної стабільності (представлені в теоріях О. Семченка, М. Василика) притаманні також етнополітичній стабільності. Водночас етнополітична стабільність є ширшим явищем, оскільки, крім політичної (в тому числі зовнішньополітичної), містить етнічну складову, яка має суттєвий стабілізаційний/дестабілізаційний вплив на етнополітичну систему (державу).

Дисертантом обґрунтоване розуміння етнополітичної стабільності держави як динамічної характеристики: з точки зору політичних перетворень, етнополітична стабільність не є синонімом незмінності, непорушності, законсервованості етнополітичної структури і відносин. Адже консервація розвитку етнополітичної сфери не є ознакою стабільності, вона свідчить про зупинку розвитку етнополітичної системи, яка рано чи пізно призведе до нестійкості, етнічної напруженості, а відтак до етнополітичної дестабілізації. Незмінюваність певних етнополітичних систем зовсім не означає їх стабільності. На перший погляд, найстабільнішими, з етнополітичної точки зору, є саме авторитарні і тоталітарні політичні режими. Але за рахунок консервації етнополітичної системи, її структури, правил взаємодії етнополітичних суб'єктів та взаємовідносин такі системи набагато частіше схильні до руйнування, хаосу, перетворюючись на джерело етнополітичних конфліктів і загальної регіональної нестабільності

Автор доводить, що абсолютизація незмінності, непорушності, законсервованості структури етнополітичної системи і відносин значно посилює статичну складову стабільності й ослаблює динамічну, яка забезпечує імплементацію позитивних змін, формування відповідних інституцій зі стихійних форм участі громадянського суспільства в управлінні, що забезпечує стабільний демократичний розвиток держави і суспільства.

Етнополітичну стабільність набагато складніше забезпечити в умовах демократії, адже демократичні форми участі етносуб'єктів у політиці часто дестабілізують етнополітичну ситуацію. Однак етнополітична стабільність за умов демократичного режиму, попри складність формування та досягнення, є гнучкою, тривалішою і надійнішою. Незважаючи на позірну легкість формування етнополітичної стабільності в авторитарних режимах (за допомогою недемократичних методів), статична стабільність є внутрішнім чинником неминучого руйнування етнополітичної системи, що обумовлено її жорсткістю та незмінністю. Це дозволяє виокремити два типи стабільності залежно від політичного режиму - гнучку до змін (в умовах демократії) та жорстку, незмінну (в умовах авторитарних режимів).

У другому розділі «Особливості осмислення етнополітичної стабільності у політичній думці» показано еволюцію розуміння етнополітичної стабільності держави у політичній думці.

У першому підрозділі «Витоки етнополітичної стабільності у політичних трактатах Стародавнього світу» показано, що в так звані передісторичні часи представники влади і філософи вже починають займатися питаннями етнополітики, здійснюючи пошук методів і засобів збереження величезних імперій.

У роботі показано, що дестабілізаційна або стабілізаційна роль етнічних викликів для протодержав та розвитку людства осмислювалася філософами розвинених на той час цивілізацій. Аналіз трактату «Судження і бесіди» Конфуція свідчить про те, що стабільність є однією з головних підвалин конфуціанства. Мислитель запропонував патріархальну концепцію держави, що дозволяє характеризувати її з позицій сучасної політичної науки як стабільну, збалансовану етнополітичну систему патріархального типу. Стримане консервативне ставлення до традицій, упереджене ставлення до новацій та експериментів, подолання протиставлення індивідуального та суспільного гарантує єдність, гармонійний, стабільний розвиток держави та суспільства. Потреби конфуціанського суспільства вищі за індивідуальні бажання. Таке суспільство буде стабільним, якщо всі позитивно сприйматимуть своє соціальне/етнічне становище в ньому, поважатимуть конфуціанські цінності, чинитимуть морально без винагороди чи покарання, тиску чи примусу.

У дисертації показано, що підтримання, збереження стабільності як головної умови гармонійного розвитку держави обгрунтовували Шан Ян, Лао Цзи, Мо Цзи. Попри те, що всі мислителі Стародавнього Китаю у своїх вченнях у той чи інший спосіб намагалися запропонувати власний проект побудови стабільної держави, найбільш повне відображення принцип стабільності знайшов у даосизмі. Засновник течії Лао Цзи дає цінні рекомендації щодо здійснення політики запобігання дестабілізації в державі. Стабільність постає проявом рівноваги, гармонії та спокою і є однією з найважливіших цінностей, запорукою успішного функціонування держави. Ідеї щодо етнополітичної стабільності знаходимо також у працях античних філософів - Демокрита, Сократа, Платона, Арістотеля, Марка Аврелія, Сенеки. Зокрема, Арістотель чимало уваги приділяв вивченню чинників дестабілізації, аналізуючи причини конфліктів (переворотів, заколотів) та нестабільності у державі, серед яких найбільший інтерес становить різноплемінність (поліетнічність) населення. Цей чинник мовою сучасної етнополітичної науки означає етнічну гетерогенність, яка є конфліктогенним чинником та породжує етнічну нестабільність у державах. Отже, перші згадки про суть явища етнополітичної стабільності, спроби обґрунтувати причини етнополітичної дестабілізації можна впевнено датувати античною добою. Філософсько-політичні течії цієї доби звеличували порядок, спокій та стабільність як головні політичні цінності, засуджуючи нестабільність, спроби дестабілізації та хаосу.

У другому підрозділі «Етнополітична стабільність держави у політичній думці Нового часу» аналізуються варіанти розуміння феномена стабільності у працях мислителів Нового часу.

Як показано в роботі, не кожна епоха зробила однаково цінний, з наукової точки зору, внесок у дослідження стабільності, зокрема етнополітичної. Зокрема, в Середньовіччі цьому питанню приділялося значно менше уваги, ніж у Стародавню добу та Новий час. Осмислення сутності явища стабільності в працях мислителів Нового часу засвідчило, що стабільність вважалася запорукою ефективного розвитку та функціонування держави. Етнополітична стабільність постає складовою суспільної, або політичної, стабільності, яку покликана забезпечувати держава як форма організації народу, нації. Перші витоки стабільної, злагодженої взаємодії влади і поліетнічного громадянського суспільства як складових етнополітичної системи (держави) знаходимо в працях філософів саме цієї доби.

Дисертант зазначає, що Н. Макіавеллі першим запровадив у науковий дискурс термін «стабільність» щодо держави. Важливою складовою його політичної теорії є пошук найбільш ефективних механізмів досягнення стабільності в державі: єдність і стабільність визначено як два основних поняття для будь-якого правителя. Трактат «Володар» вказує на те, що мислителі цієї доби помічали прямий зв'язок між стабільністю та формою правління.

Аналізуючи соціум, Т. Гоббс розглядав два діалектичні процеси, які сучасною мовою можна охарактеризувати як процеси стабілізації та дестабілізації - відштовхування і притягування. Відштовхування (дестабілізація) призводить до «війни всіх проти всіх», виникає в результаті страху людей перед смертю і прагнення до самозбереження. Наслідком цього постає необхідність упорядкування, притягування (стабілізації). Надалі ці тенденції сприяють об'єднанню, створенню суспільства і формуванню держави. Досліджував мислитель також причини занепаду та розпаду (дезінтеграції держав) як дестабілізаційних процесів.

Ш. Монтеск'є обгрунтував необхідність поділу влади, стримувань та противаг для забезпечення політичної стабільності. В його працях актуалізується суспільна потреба у порядку, безпеці, справедливості. Ж. -Ж. Руссо концептуалізував суспільний договір як формулу об'єднання людей у громадянське суспільство та державу демократичного типу, яка постає формою організації, стабілізації суспільних відносин.

На думку автора, актуальними для дослідження етнополітичної стабільності держави є теорії про державу і державний устрій кінця XVIII - початку XIX ст. І. Кант, як і давньогрецькі філософи, намагався створити модель ідеальної стабільної держави, в якій головну роль має відігравати законодавство. Важливим для розуміння стабільності держави є його вчення про місце і роль антагонізмів у суспільно-політичному житті. Держава буде стабільною лише тоді, коли базуватиметься на основі взаємної відповідальності громадянина і держави, які постають у теорії І. Канта рівноцінними суб'єктами права.

У роботі показано, що одну з найстабільніших моделей держави створив Г. Гегель, який досліджував діалектику стабільності. Основним станом держави мислитель називав рівновагу між суспільством і владою та засуджував розмежування, відокремлення громадянського суспільства й держави.

Тож стабільність постає комплексним феноменом, більш складним, ніж в античну добу. Важливою складовою стабільності вважалися рівність та дотримання прав, поділ влади, взаємні обов'язки громадян та держави, запровадження республіканської форми правління.

У третьому розділі «Етнополітична стабільність держави: основні типи» здійснено класифікацію явища етнополітичної стабільності держави за різними критеріями.

У першому підрозділі «Етнополітична стабільність у закритих і відкритих етнополітичних системах» дисертант аналізує особливості забезпечення етнополітичної стабільності в етнополітичних системах закритого і відкритого типів. Незважаючи на те, що окремих досліджень і класифікацій етнополітичної стабільності не проводилося, слід відзначити праці А. Макаричева, О. Семченка, О. Кривицької, К. Вітмана, А. Колодій, М. Василика, О. Майбороди, Є. Бистрицького, Ю. Мацієвського, М. Яворського, В. Євтуха, які стали науковою базою класифікації цього феномена.

За динамікою змін в етнополітичній системі та рівнем її відкритості дисертант виокремлює статичну, динамічну та абсолютну етнополітичну стабільність. Статична етнополітична стабільність характеризується формуванням та збереженням сталості етнічних і політичних структур, етнонаціональних відносин. Вона спостерігається там, де практикуються недемократичні типи етнонаціональних відносин: 1) патерналістський - відносини панування та підкорення (домінування одного етносу і утиск інших етноспільнот) ; 2) тип деетнізації відмінностей - насильницьке зменшення чисельності етносуб'єктів (колонізаторська політика, етноцид, асиміляція).

Автор зазначає, що статична етнополітична стабільність базується на уявленнях про непорушність підвалин етнополітичної сфери, уповільнененому (що трактується як обережний, стриманий) темпі етнонаціонального розвитку, застосуванні консервативних підходів у етнонаціональній політиці. За умов статичної етнополітичної стабільності будь-які зміни трактуються як загроза етнополітичній безпеці, порушення міжетнічного миру, балансу інтересів етноспільнот, джерело міжетнічних конфліктів. Такий тип стабільності характерний для політичних систем закритого типу. Вимоги етноспільнот щодо підвищення свого етнополітичного статусу ігноруються, жорстко придушуються або спрямовуються в інше русло. Дисертант ілюструє особливості функціонування статичної етнополітичної стабільності в етнополітичній системі закритого типу, до яких належить Росія, становищем кримських татар у окупованому Криму.

Дисертант відзначає, що динамічна етнополітична стабільність формується і підтримується відкритими етнополітичними системами, які активно використовують усі доступні можливості та ресурси для оновлення, модернізації, розвитку. Відкриті етнополітичні системи перебувають у постійній взаємодії з іншими етнополітичними системами на міжнародному та регіональному рівнях. Такі системи відкриті до інновацій, діалогу, обміну напрацьованими механізмами підтримання етнополітичної стабільності, вони не створюють великої кількості бар'єрів, на відміну від закритих, статичних етнополітичних систем.

Всі етноспільноти, що входять до складу цих етнополітичних систем і формують поліетнічне громадянське суспільство, розглядаються як невід'ємний елемент розвитку, прогресу, збереження унікальності та самобутності. Їх участь у формуванні етнонаціональної політики, забезпеченні динамічної етнополітичної стабільності всіляко заохочується державою. Відкриті етнополітичні системи не опираються змінам, а перетворюють їх на чинник забезпечення стабільності: інкорпорують внутрішні й зовнішні імпульси у демократичний етнополітичний процес. У цьому, на думку автора, полягають переваги динамічного типу етнополітичної стабільності щодо інших типів.

У дисертації показано, що абсолютна етнополітична стабільність передбачає не тільки повну нерухомість етнополітичної системи та її елементів, а й ізоляцію від будь-яких впливів ззовні. За такого типу стабільності домінує конфронтаційний (конфліктний) спосіб регулювання етнополітичних інтересів, що базується на придушенні або навіть ліквідації певних груп інтересів. Єдиною силою етнополітичної інтеграції, досягнення і підтримання стабільності вважається примус. Неправові, насильницькі механізми підтримання стабільності розглядаються як ефективний метод вирішення поточних етнополітичних проблем. Хоча дослідники переконані, що абсолютної (повної) стабільності у сучасному світі не спостерігається, адже навіть у найстабільнішій сучасній державі неможливо уникнути ротації влади, діяльності опозиції, проте, як доводить дисертант, етнополітична система Корейської Народно-Демократичної Республіки може бути кваліфікована як система з абсолютною етнополітичною стабільністю.

У другому підрозділі «Типологія етнополітичної стабільності держави за суб'єктом забезпечення» дисертант здійснює класифікацію типів етнополітичної стабільності за суб'єктом забезпечення, виокремивши мобілізаційний та автономний типи. Перший з них формується в тих етнополітичних системах, де відбувається мобілізація того чи іншого (або кількох одночасно) елемента, підсистеми з метою досягнення стабільності. Ініціатором такої стабільності завжди є влада. Цей тип стабільності може формуватися як наслідок криз, етнополітичних конфліктів, війн, відкритого насильства, примусу з боку держави. Мобілізаційна стабільність найчастіше спостерігається у перехідних та авторитарних етнополітичних системах, де лідер держави (або провладна партія) задає певний курс стабілізації, ставить мету і вимагає її жорсткого дотримання. Як приклад мобілізаційного типу стабільності дисертантом проаналізовано сучасний етап етнополітичного розвитку Російської Федерації: застосування маніпулятивних технологій впливу на масову свідомість, пропаганди, звернення до етнічних міфів «ефективно» працюють у закритому суспільстві.

Автономний тип етнополітичної стабільності формується знизу, поліетнічним суспільством, консолідованим щодо досягнення певної мети (наприклад, повалення злочинної влади, зміна вектора розвитку держави). Автономний тип етнополітичної стабільності не залежить від політичної волі окремих суб'єктів і підтримується більшістю структур громадянського суспільства. Етнополітична система України, починаючи з 2014 р. (Революція Гідності, анексія Криму та гібридна війна на Сході України) формує і водночас підтримується автономною етнополітичною стабільністю. Як приклад, дисертант аналізує декомунізацію України.

За автономного типу етнополітичної стабільності може сформуватися єдність влади і суспільства, необхідна для проведення глибоких соціально-економічних і політичних перетворень. Така етнополітична система виконує покладені на неї функції стабілізації головним чином за рахунок легітимації влади знизу. А це можливо тільки в умовах поступового зміцнення позицій демократичного режиму, який був сформований за участі консолідованого поліетнічного суспільства. Влада не претендує на роль головного суб'єкта перетворень, вона підтримує постійний діалог із суспільством, враховує громадську думку, інкорпорує рішення та ініціативи знизу. Суперечності не консервуються, а швидко вирішуються у демократичний спосіб за участі громадських організацій. За автономної етнополітичної стабільності утверджуються демократичні цінності - добробут, міжетнічний мир, злагода, внутрішньосуспільний консенсус, правова держава.