Політико-правові засади етнополітичної стабільності держави в умовах глобальних викликів

Дисертант, з огляду на неповну відповідність типології «мобілізаційна/автономна етнополітична стабільність» критеріям наукової чіткості, пропонує удосконалити її, запровадивши термінологічну діаду «вертикальна мобілізаційна та горизонтальна автономна етнополітична стабільність». Поняття «мобілізаційна стабільність» охоплює основного суб'єкта формування такої стабільності - владу. Адже мобілізуватися на досягнення мети може не лише влада, а й поліетнічне суспільство в цілому або окремі етноспільноти.

У четвертому розділі «Взаємозв'язок етнополітичної стабільності та національної безпеки держави» етнополітична стабільність держави досліджується в контексті наукових безпекових студій.

У першому підрозділі «Роль і місце етнополітичної стабільності держави у забезпеченні безпеки» дисертант відзначає, що поняття «стабільність» та «національна безпека» тісно пов'язані як у науці (безпекознавстві, політології), так і на практиці. Без формування та підтримання стабільності неможливе забезпечення безпеки жодної системи. Поліетнічне суспільство загалом та конкретні етноспільноти не можуть нормально функціонувати і розвиватися без забезпечення їх безпеки. Етнополітична стабільність, національна згода, соціальна співпраця, міжгрупова взаємодія, міжетнічне співжиття неможливі без такого важливого інституту, як безпека, який, у свою чергу, базується на забезпеченні стабільності.

Стабільність є підвалиною, головним і невід'ємним елементом забезпечення безпеки будь-якої системи. І одночасно - результатом функціонування інституту безпеки, ефективної політики безпеки у системі. Розбалансований, неефективний інститут безпеки не забезпечуватиме стабільності етнополітичної системи. При цьому механізми, які сприятимуть підтриманню етнополітичної стабільності в одній етнополітичній системі, враховуючи її унікальність, можуть мати зворотний ефект у іншій.

Збільшення кількості та урізноманітнення загроз у сучасному світі диктують необхідність наукового переосмислення понять безпеки і стабільності, що перебувають у постійній динаміці, еволюції. Останнім часом у суспільних науках з'явилося багато нових визначень безпеки, які містять елементи етнополітичної стабільності. Сама поява терміна «етнополітична стабільність» значною мірою продиктована актуалізацією нових загроз, викликів та небезпек для держави, суспільства і людини, що походять з етнополітичної сфери.

У другому підрозділі «Етнополітична стабільність як предмет безпекових студій у Російській Федерації» аналізується етнополітична стабільність у науковому безпековому дискурсі у Російській Федерації.

Важливим для встановлення взаємозв'язку стабільності та безпеки є осмислення понять етнічної та етнополітичної безпеки. Ні українські, ні західні дослідники окремо не виділяють етнічної безпеки. Проте це поняття широко представлене у російській політології, безпекознавстві та етнополітології. Зокрема, А. Іванова пропонує визначення етнополітичної стабільності як характеристики стану етнополітичних відносин, основою яких є система етнодержавних відносин, що містить такі елементи: суб'єкти цих відносин, тобто державу та етнічні групи; інститути реалізації інтересів цих суб'єктів; нормативно-правову базу, яка регламентує взаємовідносини суб'єктів та визначає функції держави щодо запобігання і розв'язання міжетнічних конфліктів. Попри всеосяжність визначення, його причинно-наслідкові зв'язки надто громіздкі, що ускладнює розуміння явища. Дослідниця наголошує на тому, що етнополітична стабільність є цілісною характеристикою стану системи, окремі елементи якої постають факторами етнополітичної стабільності й визначають її рівень на кожен конкретний момент. Але система, яка характеризується стабільністю, визначена некоректно і як система етнополітичних відносин, і як система етнодержавних відносин.

Деякі російські дослідники обстоюють вузьке розуміння етнічної безпеки (І. Набок) виключно як безпеки етнічної системи (етносів, націй, національних меншин). Для позначення національної безпеки в етнополітичній, етнокультурній сфері також напрацьовано поняття етносоціальної (І. Хусаінов) та етнокультурної безпеки (Л. Перепелкін). Остання відображає стан стабільного функціонування і цілісного відтворення культур основних соціальних об'єктів/суб'єктів та їх етнокультурної ідентичності при вільному взаємообміні. Дисертант зауважує, що не лише для наукового, а й політичного дискурсу РФ характерне довільне використання понять етнічної безпеки, етнічної, міжетнічної стабільності без чітких визначень, що у дисертації продемонстровано на прикладі аналізу ЗМІ-контенту і змісту окремих навчальних дисциплін (приміром, «Безпека міжконфесійних та міжетнічних відносин) у вищій школі.

Проте поява у науковому дискурсі понять «етнічна безпека», «етнокультурна безпека», «етносоціальна безпека», «етнічна стабільність», «міжетнічна стабільність» свідчить про актуалізацію досліджуваної проблематики, необхідність її більш глибокої розробки.

У третьому підрозділі «Етнополітична стабільність держави у безпековому дискурсі України» дисертант відзначає, що ситуація з визначенням, обґрунтуванням стабільності в етнополітичній сфері в українській етнополітології на порядок краща.

Уперше термін «етнополітична стабільність» в науковий обіг увів С. Римаренко у 1995 р. Саме в період становлення етнополітичної системи, налагодження взаємовідносин між державою та етнічними спільнотами, напрацювання правової бази регулювання етнонаціональної сфери проблеми забезпечення етнополітичної стабільності були не менш важливі, ніж нині, в умовах етнополітичного конфлікту. Однак термін «етнополітична стабільність» не отримав належного визначення у вітчизняній етнополітології.

У дисертації розглянуто еволюцію поняття етнополітичної стабільності у наукових дослідженнях. У працях Ю. Калиновського, Ю. Косьмія обґрунтовано виокремлення такої складової національної безпеки, як етнополітична безпека, актуалізації безпекової проблематики в етнополітичній сфері, запропоновано кілька визначень етнополітичної безпеки, що містять поняття етнополітичної стабільності. О. Маруховська вперше запропонувала визначати етнополітичну конфліктологію як науку про закономірності виникнення і розв'язання етнополітичних конфліктів, забезпечення етнополітичної стабільності. М. Вавринчук вважає етнополітичну стабільність головним етапом у забезпеченні етнополітичної безпеки.

Н. Ціцуашвілі, розглядаючи етнополітичну безпеку крізь призму етнополітичної стабільності, зазначає, що стан захищеності основних об'єктів етнополітичної безпеки характеризується етнополітичною стабільністю, здатністю держави та етносуб'єктів адекватно реагувати на загрози єдності поліетнічного суспільства, територіальній цілісності й суверенітету держави.

В. Котигоренко, вивчаючи ризики для держави в контексті етнополітичних загроз соціальній стабільності, розглядає саме етнополітичну стабільність. О. Майборода аналізує дестабілізаційний потенціал етнополітичної проблематики, наголошуючи, що державна етнополітика має бути спрямована на запобігання конфліктам між самими етнічними спільнотами, а також між ними та владою.

Аналізуючи конфліктогенний потенціал етнічності та основні фактори виникнення етнічних конфліктів, К. Вітман доходить висновку про те, що етнополітична стабільність сучасних держав великою мірою залежить від своєчасного розв'язання проблем сфери етнонаціональних відносин, забезпечення вільного розвитку, самобутності та прав представників національних меншин, розвитку демократії, етнокультурного плюралізму, інтеграції мігрантів.

У п'ятому розділі «Особливості забезпечення етнополітичної стабільності у пострадянських державах» дисертант проаналізував особливості забезпечення етнополітичної стабільності у Молдові, Грузії, Україні, Росії. У перших трьох основним чинником етнополітичної нестабільності впродовж тривалого часу залишається етнополітичний конфлікт (заморожений або в стадії ескалації), що супроводжується сецесією територій, воєнними діями, зовнішнім втручанням. Причому зовнішнім чинником дестабілізації виступає Російська Федерація. Однак досі не у всіх державах це знайшло відображення у змінах до законодавства та політиці безпеки.

У першому підрозділі «Молдова: політико-правові механізми протидії етнополітичній нестабільності» дисертант показує, що Концепція національної безпеки та Стратегія національної безпеки Республіки Молдова чільну увагу приділяють етнополітичним чинникам нестабільності порівняно з аналогами безпекових документів інших держав, що обумовлено Придністровським етнополітичним конфліктом. Однак перспективи його врегулювання примарні. Чим довше територія залишається окупованою, тим менша ймовірність відновлення територіальної єдності країни. Молдова вважається наступною державою, в якій Російська Федерація може застосувати технології етнополітичної дестабілізації. Тому політика національної безпеки Молдови насамперед спрямована на досягнення етнополітичної стабільності.

У роботі показано, що євроінтеграційні реформи в Україні, Грузії та Молдові відбуваються у схожих політичних, економічних, соціальних умовах і позитивно впливають на стабілізацію. Держави покладаються не лише на міжнародну підтримку, а й вживають превентивних заходів, самостійно нейтралізуючи фактори етнополітичної дестабілізації, які мають зовнішнє походження.

Уряд Молдови частково заборонив російський контент у ЗМІ, діяльність окремих проросійських партій, сепаратистську символіку, вживає заходів щодо протидії етнополітичній нестабільності та запобігання поширенню етнополітичного конфлікту на свою територію, виникненню нових вогнищ етнополітичної дестабілізації, зокрема в автономній Гагаузії.

У другому підрозділі «Грузинська модель забезпечення етнополітичної стабільності» розглянуто особливості протидії етнополітичній нестабільності в Грузії. Концепція національної безпеки, прийнята після російсько-грузинської війни (2011 р.) повною мірою відображає весь спектр загроз етнополітичного характеру для національної безпеки. Документ чимало уваги приділяє утвердженню стабільності та деструктивній ролі у цьому процесі РФ. Після втрати частини територій, що оформилися у невизнані квазідержави, Грузія дуже високо цінує етнополітичну стабільність. Зокрема, забезпечення регіональної стабільності є одним із національних інтересів поряд із суверенітетом і територіальною цілісністю. Так, термін «стабільність» у різних варіаціях ужитий в документі рекордну для пострадянських аналогів кількість разів - 27.

Забезпечення громадянської інтеграції (консолідації) є важливим завданням державної етнонаціональної політики, а дезінтеграція розглядається як потенційне джерело загрози національній безпеці. Тому основними пріоритетами політики визначені: деокупація захоплених територій суто мирними засобами, реінтеграція громадян, що проживають на цих територіях, відновлення державного суверенітету на всій території у межах кордонів Грузії.

У роботі розглянуто формати, механізми і стимули пришвидшення реінтеграції, відновлення діалогу між громадянами Грузії, які живуть по різні боки окупаційної межі. Держава залучає ресурси і досвід міжнародного співтовариства у реалізації політики реінтеграції.

У третьому підрозділі «Етнополітична стабільність України: трансформація в умовах сучасних викликів» дисертант наголошує на необхідності дотримання балансу інтересів усіх етнічних спільнот, що проживають на території Української держави. Головна увага автора зосереджена на аналізі правових засад етнополітичної стабільності.

Незважаючи на демократичну етнонаціональну політику держави, для України актуальними залишаються етнокультурний розкол за етнорегіональним принципом, прояви сепаратизму, мовний конфлікт, політизація етнічності та інші дестабілізаційні чинники.

У ході етнополітичного конфлікту Україна суттєво переглянула правове забезпечення та практичне наповнення політики безпеки та стабільності, зокрема етнополітичної. Стратегія національної безпеки України 2015 р. більше концентрується на протидії зовнішнім небезпекам та викликам етнополітичній стабільності, на відміну від попередніх редакцій, які концентрувалися на внутрішніх загрозах. Держава потребує створення сучасної й ефективної системи забезпечення національної безпеки, яка враховує дестабілізаційну дію етнополітичних чинників, що використовуються у гібридній війні проти України. Автор також проаналізував заходи щодо посилення інформаційної підсистеми національної безпеки.

Модель етнополітичної стабільності Грузії, України, Молдови дисертант визначив як динамічну, горизонтальну автономну, гнучку, характерну для поліетнічних демократичних держав.

У четвертому підрозділі «Дестабілізація сусідніх держав як механізм підтримання етнополітичної стабільності Російської Федерації» досліджено модель етнополітичної стабільності цієї держави, яка використовує етнополітичну нестабільність як привід для втручання у справи суверенних пострадянських держав, агресії, анексії територій, як технологію дестабілізації ситуації в них. РФ стала джерелом етнополітичної нестабільності на пострадянському просторі. Вона заохочує сепаратистські рухи, підтримує відцентрові тенденції у пострадянських країнах з метою утримання їх під своїм геополітичним контролем та недопущення інтеграції в ЄС і НАТО. При цьому жорстко стабілізується ситуація всередині Російської Федерації, придушуються будь-які прояви політичної та етнополітичної нестабільності.

Основним чинником забезпечення етнополітичної стабільності всередині РФ стала гібридна війна назовні: розв'язання збройних етнополітичних конфліктів у сусідніх пострадянських державах, порушення миру, регіональної безпеки, добросусідських відносин з іншими державами. Росія щосили формує образ зовнішнього ворога, щоб стримувати дестабілізацію всередині держави, викликану соціально-економічними труднощами, санкціями, падінням економіки та рівня життя населення. При цьому в Стратегії національної безпеки засуджуються держави з нестабільною внутрішньополітичною ситуацією, що не контролюють власні території. Безумовно, у документі жодним чином не згадується участь Російської Федерації у інспіруванні нестабільності, регіональних суперечностей та конфліктів. Навпаки, держава бачить себе повноправним учасником та гарантом забезпечення стратегічної стабільності у світі. Дисертант етнополітичну стабільність РФ класифікує як статичну, негнучку, вертикальну мобілізаційну. Така модель стабільності гальмує гармонійний розвиток держави і суспільства, спричиняє відтік інтелектуалів, опозиції, призводить до накопичення невдоволення, до етнополітичної і соціальної мобілізації.

Роль громадянського суспільства в ініціюванні суспільно-політичних трансформацій у РФ мінімальна. Всі зміни ініціюються та санкціонуються владою, функції держави, особливо правоохоронних органів, гіпертрофовані. Громадянське суспільство є слабким, несформованим, неконсолідованим, а відтак нездатним протистояти авторитарним діям влади, одноособовому прийняттю рішень, зокрема щодо участі РФ у війнах та конфліктах, які негативно позначаються на етнополітичному розвитку держави.

У шостому розділі «Етнополітична нестабільність в Україні: основні чинники та механізми протидії» дисертант досліджує причини виникнення етнополітичної нестабільності в Україні та шляхи протидії їй.

У першому підрозділі «Етнічний конфлікт як основний чинник етнополітичної нестабільності в Україні» автор доводить, що етнополітичний конфлікт за участю зовнішнього чинника, який супроводжується анексією території, міжетнічною ворожнечею, проявами сепаратизму, спричинив порушення етнополітичної стабільності на локальному, державному та регіональному рівнях, і ступінь дестабілізації етнополітичної ситуації прямо залежить від форми (стадії) перебігу конфлікту, його масштабів, кількості учасників тощо. Запобігти виникненню конфлікту покликана зважена і водночас гнучка етнонаціональна політика держави. Втім вона була консервативною, характеризувалася повільним вирішенням проблем, хоча й вважалася ефективною з огляду на відсутність конфліктних ситуацій на етнічному ґрунті. Дестабілізаційний потенціал етнополітичних конфліктів спонукає державу до кардинального перегляду засад етнонаціональної політики, зокрема в частині мирного врегулювання етнополітичного конфлікту, напрацювання політики реінтеграції.

У другому підрозділі «Етнополітична дезінтеграція як наслідок етнополітичної нестабільності» дисертантом досліджуються наслідки етнополітичної нестабільності, етнополітична дезінтеграція, зокрема анексія Автономної Республіки Крим та формування квазідержавних утворень, які стали наслідком застосування технології етнополітичної нестабільності в Україні.

Автор доводить, що анексія Криму стала яскравим прикладом неефективності державної етнонаціональної політики в регіоні. Етнополітична ситуація тут була перманентно нестабільною внаслідок дії низки етнополітичних чинників (етнічний склад, історична належність регіону, втручання Росії), однак держава практично не вживала заходів щодо корекції етнополітичних процесів. За всі роки незалежності України Крим не став українським в етнополітичному розумінні: не було заблоковано інформаційний, пропагандистський, фінансовий вплив з боку Росії; процеси формування української політичної нації на основі громадянської належності гальмувалися; не здійснена реабілітація депортованих осіб, зокрема кримських татар. Це стало причиною конфліктності міжетнічної взаємодії, етнополітичної нестабільності, підживлюваної постійним втручанням РФ. Анексія Криму вказує на необхідність постійного моніторингу діяльності сусідніх держав щодо своїх національних меншин на території України. Етнополітична нестабільність не трансформувалася б у сецесію півострова, якби Росія не взяла «активну участь» у цьому процесі.

РФ також сприяла проявам сепаратизму на Сході України, надаючи неофіційну військову та фінансову підтримку сепаратистськи налаштованим місцевим елітам, однак офіційно заперечуючи свою участь у дестабілізації ситуації в Україні. Самопроголошена влада ЛНР та ДНР за подібним до кримського сценарієм провела місцеві референдуми про вихід зі складу держави. Україна у відповідь вдалася до силових механізмів боротьби з проявами сепаратизму в межах Антитерористичної операції. Однак припинити існування нелегітимних ДНР та ЛНР не вдалося через відсутність контролю над спільною ділянкою кордону Луганської та Донецької областей з РФ. Незважаючи на те, що державі вдалося успішно протидіяти поширенню технологій етнополітичної дестабілізації на решту території, Автономна Республіка Крим та частина Донецької й Луганської областей залишаються окупованими. Функціонування на Сході України самопроголошених, квазідержавних утворень є постійним джерелом етнополітичної нестабільності в державі.

У третьому підрозділі «Ендогенні та екзогенні політико-правові механізми стабілізації етнополітичної ситуації в Україні» автор здійснив класифікацію політико-правових механізмів протидії етнополітичній дестабілізації на Сході України. Політико-правові механізми класифіковані в роботі як ендогенні (внутрішні) - діалог з населенням охоплених сепаратизмом територій, децентралізація влади, закріплення прав громадян на тимчасово окупованих територіях (визнання кримських татар корінним народом) та екзогенні (зовнішні) - запровадження санкцій та обмежень проти РФ, засудження збройної агресії, дипломатичний тиск, переговори.

Дисертант зазначає, що держава як етнополітична система може за рахунок внутрішніх ресурсів стабілізувати ситуацію всередині. Забезпечення етнополітичної безпеки передбачає корекцію, нейтралізацію негативних тенденцій, які потенційно чи реально загрожують етнополітичній стабільності та розвитку. Однак у випадку зовнішнього втручання цих заходів виявляється недостатньо, тому потрібно залучати зовнішні ресурси протидії. Саме така ситуація склалася в Україні внаслідок сепаратизації регіонів за втручання РФ.

Оскільки переговори виявилися неефективними з огляду на невиконання РФ домовленостей, а військова допомога з боку країн Заходу могла бути розцінена як участь у воєнному конфлікті, то головним екзогенним механізмом стабілізації ситуації стали міжнародно-правові санкції проти держави-агресора. На думку автора, міжнародно-правові санкції є формою міжнародно-правової відповідальності, за допомогою якої відновлюють порушені права та домагаються відшкодування завданих збитків.

Тільки комплексний підхід і поєднання ендогенних та екзогенних політико-правових механізмів може забезпечити ефективність у протидії масштабній, зовнішньо інспірованій етнополітичній дестабілізації.

Політологічний аналіз політико-правових засад етнополітичної стабільності держави в умовах глобальних викликів дає змогу зробити такі висновки:

1. Перші згадки про сутність і значення феномена етнополітичної стабільності, спроби обґрунтування причин етнополітичної дестабілізації можна датувати передісторичною добою. Незважаючи на те, що мислителі Стародавнього Китаю, Риму та Греції не використовували поняття «етнополітична стабільність», вони осмислювали, аналізували причини етнополітичної нестабільності (конфліктогенну природу етнічної гетерогенності держави, війни між протодержавами), її руйнівні наслідки для держав і пропонували власні проекти (моделі) побудови стабільної держави. Це свідчить про те, що без забезпечення стабільності не мислили розвитку тогочасних етнополітичних систем (що розумілися як поліси-держави, імперії) вже у стародавні часи.

2. Теорія політичних систем, системний аналіз, синергетика, метод системної декомпозиції дали змогу виявити, що стабільність є складним етнополітичним феноменом, складовою діалектичної взаємодії, бінарного зв'язку «етнополітична стабільність/нестабільність», присутнього в будь-якій політичній, у тому числі етнополітичній, системі й водночас однією з її властивостей, форм (станів) існування, котра знаходила оформлення впродовж історичного поступу найчастіше у вигляді держави як різновиді самоорганізації етнополітичного організму.

Етнополітична стабільність є властивістю, функцією, ознакою етнополітичної системи, якій притаманні такі характеристики, як здатність до самоорганізації та еволюції, відкритість, нелінійність, динамічність, ієрархічність, наявність позитивних та негативних зворотних зв'язків, покликаних стабілізувати етнополітичну систему. Етнополітичну систему визначено як найбільш оптимальну дослідницьку систему координат для вивчення сутності явища етнополітичної стабільності. Етнополітична стабільність є невід'ємною властивістю етнополітичної системи, яка має складну структуру і виконує низку функцій, зокрема організаційно-інституційну, регулятивну, комунікативну, стабілізаційну, що є обов'язковою умовою еволюції системи.

3. Більшість характеристик політичної стабільності притаманні й етнополітичній стабільності. Водночас остання, як свідчать сучасні етнополітичні процеси в Україні та сусідніх державах, є ширшим етнополітичним феноменом, адже, крім політичної (в тому числі зовнішньополітичної), містить етнічну складову, що справляє суттєвий стабілізаційний або дестабілізаційний вплив на етнополітичну систему.

4. Вузьке розуміння етнополітичної стабільності - це стабільність безпосередньо етнополітичної системи, яка утворюється внаслідок перетину, взаємодії політичної та етнічної складових. Широке поняття етнополітичної стабільності охоплює внутрішнє середовище етнополітичної системи - поліетнічне суспільство та зовнішнє середовище, в якому функціонує етнополітична система. Узагальнене визначення етнополітичної стабільності держави: властивість, стабільний стан етнополітичної системи, що забезпечує збереження її внутрішньої структури, функціонування та розвиток в умовах внутрішніх та зовнішніх викликів.

5. Етнополітична стабільність держави не означає незмінності, непорушності, законсервованості етнополітичної структури і відносин. Абсолютизація цих характеристик значно посилює статичну складову стабільності й ослаблює динамічну, яка забезпечує імплементацію позитивних змін, формування відповідних інституцій зі стихійних форм участі структур громадянського суспільства в державному управлінні та прийнятті політичних рішень, що забезпечує стабільний демократичний розвиток держави і суспільства.

6. Етнополітичну стабільність набагато складніше забезпечити в умовах демократії, адже демократичні форми участі етносуб'єктів у політиці часто дестабілізують етнополітичну ситуацію. Незважаючи на позірну легкість формування етнополітичної стабільності в авторитарних режимах (за допомогою недемократичних методів), статична стабільність є одночасно внутрішнім чинником неминучого руйнування етнополітичної системи, що обумовлено її жорсткістю та незмінністю. Це дає підстави виокремити два типи етнополітичної стабільності залежно від політичного режиму - гнучкий (в умовах демократії) та жорсткий (в умовах авторитарних режимів).

7. Поєднання теорії політичної стабільності та етнополітичної практики (вивчення етнополітичної ситуації в окремих державах) дає можливість класифікувати етнополітичну стабільність за такими критеріями: 1) динамікою змін в етнополітичній системі та рівнем її відкритості - статичну, динамічну, абсолютну; 2) за ступенем дестабілізації - локальну, регіональну та загальнодержавну; 3) за суб'єктом формування - мобілізаційну та автономну. Останній вид запропоновано удосконалити з огляду на неповну відповідність критеріям наукової чіткості, запровадивши термінологічну діаду - «вертикальна мобілізаційна та горизонтальна автономна етнополітична стабільність». Динамічна, горизонтальна автономна етнополітична стабільність має низку переваг, її функціонування можливе лише у відкритій, демократичній етнополітичній системі.

8. Поява поняття і терміна «етнополітична стабільність» значною мірою зумовлена актуалізацією нових загроз, викликів для безпеки держави, суспільства і людини, що походять з етнополітичної сфери. В українській етнополітології найбільше уваги феномену етнополітичної стабільності держави приділяється саме у дослідженнях етнополітичної безпеки. Виокремлення підсистеми етнополітичної безпеки у системі національної безпеки викликане необхідністю більш ефективного забезпечення етнополітичної стабільності та протидії чинникам дестабілізації (етнічним конфліктам, проявам сепаратизму та ін.) Етнополітична стабільність постає невід'ємним елементом забезпечення безпеки й одночасно результатом функціонування інституту безпеки.

9. Особливості забезпечення етнополітичної стабільності у національній безпеці та етнонаціональній політиці Молдови, Грузії, України зумовлені таким чинником етнополітичної нестабільності, як етнополітичний конфлікт (у замороженій стадії або стадії ескалації), що супроводжується сецесією територій, зовнішнім військовим втручанням. Україна, Молдова та Грузія забезпечення стабільності багато в чому пов'язує з євроатлантичною інтеграцією та розвитком демократії. Російська Федерація використовує зовнішню етнополітичну та військову агресію для досягнення етнополітичної стабільності всередині власної країни. Модель етнополітичної стабільності Грузії, України та Молдови може бути визначена як динамічна, горизонтальна автономна, гнучка етнополітична стабільність, характерна для поліетнічних демократичних держав, а Російської Федерації - як статична, вертикальна мобілізаційна, характерна для авторитарних режимів.

10. Російська Федерація на нинішньому етапі розвитку є головним джерелом етнополітичної нестабільності на пострадянському просторі. Держава заохочує сепаратистські рухи, підтримує відцентрові тенденції у пострадянських країнах з метою утримання їх під своїм геополітичним контролем та недопущення їх інтеграції в ЄС і НАТО. При цьому жорстко стабілізується ситуація всередині країни, придушуються будь-які прояви політичної та етнополітичної нестабільності, в тому числі за допомогою недемократичних механізмів та застосування сили. Роль громадянського суспільства в ініціюванні суспільно-політичних трансформацій у Російській Федерації мінімальна, основні зміни ініціюються та санкціонуються владою, функції держави, особливо правоохоронних органів, гіпертрофовані. Така модель стабільності гальмує гармонійний розвиток держави і суспільства, спричиняє відтік інтелектуалів, опозиції, призводить до накопичення невдоволення, етнополітичної мобілізації.

11. Накопичений у Молдові та Грузії досвід урегулювання етнополітичного конфлікту, реінтеграції територій, інституційного та правового супроводу цих процесів, механізми забезпечення етнополітичної безпеки та етнополітичної стабільності доцільно запозичити й використати для стабілізації етнополітичної ситуації в Україні. Політика реінтеграції повинна стати невід'ємною складовою державної етнонаціональної політики. Реінтеграція невизнаних сепаратистських утворень та анексованого півострову - одне з головних завдань внутрішньої політики України, що прагне зберегти територіальну цілісність, і важлива передумова досягнення етнополітичної стабільності держави.

12. В ході етнополітичного конфлікту Україна суттєво переглянула правове забезпечення та практичне наповнення політики безпеки та стабільності, зокрема етнополітичної. Стратегія національної безпеки України 2015 р. більше концентрується на протидії зовнішнім небезпекам та викликам етнополітичній стабільності, на відміну від попередніх редакцій, які концентрувалися на внутрішніх загрозах. Аналіз окремих точкових заходів посилення інформаційної підсистеми національної безпеки, зокрема протидії пропаганді й дезінформації, засвідчив, що саме виклики інформаційної сфери сформували ґрунт для етнополітичної дестабілізації, сепаратизації та анексії територій. Наразі держава потребує створення сучасної й ефективної системи забезпечення національної безпеки, яка комплексно враховує дестабілізаційну дію етнополітичних чинників, що використовуються у гібридній війні проти України.

13. Етнополітичний конфлікт за участю зовнішнього чинника, який триває в Україні з 2014 р. і супроводжується анексією частини території, міжетнічною ворожнечею, проявами сепаратизму, належить до основних чинників порушення етнополітичної стабільності на локальному, державному та регіональному рівнях. Ступінь дестабілізації етнополітичної ситуації прямо залежить від форми (стадії) перебігу конфлікту.

14. Етнополітична дезінтеграція України є прямим наслідком етнополітичної нестабільності, на що вказує анексія Автономної Республіки Крим та формування квазідержавних утворень ЛНР та ДНР. Попри визначальну роль зовнішнього фактора не останню роль в етнополітичній дестабілізації відіграла консервативна модель державної етнонаціональної політики України, яка характеризувалася пасивністю і стриманим вирішенням нагальних проблем, створюючи передумови для використання етнополітичної нестабільності як політичної технології. Функціонування на Сході України самопроголошених, квазідержавних утворень є постійним джерелом етнополітичної нестабільності в державі.

15. Для протидії етнополітичній дестабілізації на Сході Україна використовує політичні й правові механізми, які були класифіковані як ендогенні (внутрішні) та екзогенні (зовнішні). Як ендогенні класифіковано реінтеграційні проекти, зокрема налагодження діалогу з населенням тимчасово окупованих територій, визнання і закріплення його прав, децентралізації влади; як екзогенні - запровадження санкцій та обмежень проти держави-агресора, дипломатичний тиск, переговори. Тільки комплексний підхід і поєднання ендогенних та екзогенних політико-правових механізмів може забезпечити ефективність у протидії масштабній, зовнішньо інспірованій етнополітичній дестабілізації.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Індивідуальна монографія:

Асланов С. А. Етнополітична стабільність держави: політико-правовий аналіз / С. А. Асланов. - Держ. ВНЗ «Ужгород. нац. ун-т», НДІ політ. регіоналістики. - Ужгород: Ліра, 2016. - 462 с.

Рецензії:

Наумкіна С. М. Етнополітична стабільність держави: актуальність дослідження / С. М. Наумкіна // Соціально-політичні студії: вісник наукової думки аспірантів та студентів факультету суспільних наук Ужгородського національного університету. - 2016. - Вип. 7. - С. 178.

Нагорняк М. М. До питання забезпечення етнополітичної стабільності держави / М. М. Нагорняк // Держава і право. - 2016. - Вип. 72. - С. 245-246.

Статті у зарубіжних фахових наукових виданнях, внесених до міжнародних наукометричних баз:

1. Асланов С. А. Етнополітична стабільність: етнічні аспекти феномена / С. А. Асланов // Science and Education a New Dimension: Humanities and Social Sciences (Угорщина). - 2014. - № II (4). - Issue 23. - Р. 51-55.

2. Асланов С. А. Взаємозв'язок етнополітичної стабільності та характеристик політичної системи / С. А. Асланов // Evropskэ politickэ a prбvnн diskurz (Чехія). - 2015. - Т 2. - Вип. 3. - С. 181-185.

3. Асланов С. А. Классификация типов этнополитической стабильности / С. А. Асланов // Legea si Viata (Молдова). - 2015. - № 7/3 (283). - С. 2-5.

4. Асланов С. А. Классификация типов этнополитической стабильности: вертикальная мобилизационная и горизонтальная автономная / С. А. Асланов // Право и политика: научно-методический журнал (Киргизія). - 2015. - № 1. - С. 66-69.

Статті у фахових наукових виданнях України:

5. Асланов С. А. Роль етнополітичної стабільності в національній безпеці України / С. А. Асланов // Політологічний вісник: зб. наук. праць. - К. : ВАДЕКС, 2014. - Вип. 73. - С. 326-334.

6. Асланов С. А. Особливості дестабілізації етнополітичної ситуації в Україні: заборона ідеологій / С. А. Асланов // Держава і право: зб. наук. праць. - К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2014. - Вип. 63. - С. 324-331.

7. Асланов С. А. Дестабілізація етнополітичної ситуації в Автономній Республіці Крим / С. А. Асланов // Актуальні проблеми політики. - Одеса: Національний ун-т «Одеська юридична академія», 2014. - Вип. 52. - С. 163-172.

8. Асланов С. А. Ризики етнополітичної нестабільності: спроби етнополітичної дезінтеграції України / С. А. Асланов // Політологічний вісник: зб. наук. праць. - К. : ВАДЕКС, 2014. - Вип. 74. - С. 322-331.

9. Асланов С. А. Етнополітична стабільність: особливості теорії та практики / С. А. Асланов // Держава і право: зб. наук. праць. - К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2014. - Вип. 64. - С. 426-433.

10. Асланов С. А. Особливості застосування нових політико-правових механізмів етнополітичної дезінтеграції: гібридна війна в Україні / С. А. Асланов // Порівняльно-правові дослідження. - 2014. - № 1. - С. 45-53.

11. Асланов С. А. Ендогенні та екзогенні механізми стабілізації етнополітичної ситуації в Україні: міжнародно-правові санкції / С. А. Асланов // Держава і право: зб. наук. праць. - К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2014. - Вип. 65. - С. 362-370.

12. Асланов С. А. Формування невизнаних квазідержавних утворень як фактор етнополітичної нестабільності в Україні / С. А. Асланов // Трибуна. - 2014. - № 1 (4). - С. 32-34.

13. Асланов С. А. Етнічний конфлікт як чинник етнополітичної нестабільності (на прикладі гібридної війни в Україні) / С. А. Асланов // Держава і право: зб. наук. праць. - К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2014. - Вип. 66. - С. 314-322.

14. Асланов С. А. Міжнародно-правові механізми протидії технології етнополітичної дестабілізації / С. А. Асланов // Порівняльно-правові дослідження. - 2014. - № 2. - С. 223-230.

15. Асланов С. А. Витоки етнополітичної стабільності у політичних трактатах античності / С. А. Асланов // Держава і право: зб. наук. праць. Серія: Політичні науки. - К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2015. - Вип. 67. - С. 73-84.

16. Асланов С. А. Витоки етнополітичної стабільності у політичних трактатах Стародавнього Китаю / С. А. Асланов // Політологічний вісник: зб. наук. праць. - К. : ВАДЕКС, 2015. - Вип. 77. - С. 213-221.

17. Асланов С. А. Етнополітична стабільність: теоретико-методологічні засади дослідження / С. А. Асланов // Держава і право: зб. наук. праць. Серія: Політичні науки. - К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2015. - Вип. 68. - С. 78-89.

18. Асланов С. А. Етнополітична стабільність крізь призму теорії політичних систем / С. А. Асланов // Політологічний вісник: зб. наук. праць. - К. : ВАДЕКС, 2015. - Вип. 78. - С. 440-449.

19. Асланов С. А. Проблематика забезпечення етнополітичної стабільності / С. А. Асланов // Вісник Львівського нац. ун-ту ім. І. Франка: філософсько-політологічні студії. - 2015. - Вип. 7. - С. 333-340.

20. Асланов С. А. Етнополітична стабільність у етнополітичній системі / С. А. Асланов // Актуальні проблеми політики. - Одеса: Фенікс, 2015. - Вип. 55. - С. 116-123.

21. Асланов С. А. Невизнані квазідержавні утворення як фактор етнополітичної нестабільності в Україні / С. А. Асланов // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. - 2015. - Вип. 1. - С. 207-216.

22. Асланов С. А. Етнополітичний конфлікт (гібридна війна на Сході України) як наслідок регіональної етнонаціональної політики / С. А. Асланов // Віче. - 2015. - № 14. - С. 2-4.

Публікації в інших виданнях та матеріали конференцій:

23. Асланов С. А. Про деякі особливості застосування регіональних політико-правових механізмів етнополітичної дезінтеграції: гібридна війна в Україні / С. А. Асланов / Матеріали міжнар. наук. конф. «Політичні кризи в державах та регіонах Європи: внутрішні передумови та зовнішні виклики у ХХ - на початку ХХІ століття» // Науковий вісник Ужгородського нац. ун-ту. Серія Політологія, соціологія, філософія. - 2015. - Вип. 1 (18). - С. 127-128.

24. Асланов С. А. Міжнародно-правові механізми протидії етнополітичній дестабілізації / С. А. Асланов / Матеріали міжнар. наук. -практ. конф. «Право і держава: проблеми розвитку і взаємодії у XXI ст. « (м. Запоріжжя, 30-31 січня 2015 р.). - Запоріжжя: Запорізький нац. ун-т, 2015. - С. 184-187.

25. Асланов С. А. Етнополітична стабільність: теоретичні засади / С. А. Асланов // Зб. тез міжнар. наук. -практ. конф. «Суспільні науки: сучасні тенденції та фактори розвитку» (м. Одеса, 23-24 січня 2015 р.) - Одеса: Причорноморський центр досліджень проблем суспільства, 2015. - С. 114-117.

26. Асланов С. А. Особливості дестабілізації етнополітичної ситуації в Україні / С. А. Асланов // Матеріали міжнар. наук. -практ. конф. «Рівень ефективності та необхідність впливу суспільних наук на розвиток сучасної цивілізації» (м. Львів, 27-28 лютого 2015 р.). - Львів: ГО «Львівська фундація суспільних наук», 2015. - С. 61-65.

27. Асланов С. А. Гібридна війна в Україні як етнічний конфлікт / С. А. Асланов // Зб. тез міжнар. наук. -практ. конф. «Людське співтовариство: актуальні питання наукових досліджень» (м. Дніпропетровськ, 20-21 лютого 2015 р). - Дніпропетровськ: НО «Відкрите суспільство», 2015. - С. 84-89.

28. Асланов С. А. Роль етнополітичної стабільності у політичному вченні Аристотеля / С. А. Асланов // Матеріали міжнар. наук. -практ. конф. «Пріоритети розвитку суспільних наук в ХХІ столітті» (м. Одеса, 10-11 квітня 2015 р.). - Одеса: Причорноморський центр досліджень проблем суспільства, 2015. - С. 109-113.

29. Асланов С. А. Етнополітична стабільність у політичних трактатах античності / С. А. Асланов // Матеріали міжнар. наук. -практ. конф. «Науково-теоретичні аспекти вирішення глобальних проблем сучасності» (м. Дніпропетровськ, 17-18 квітня 2015 р.). - Дніпропетровськ: НО «Відкрите суспільство, 2015. - С. 90-93.

30. Асланов С. А. Витоки концептуалізації етнополітичної стабільності: вчення Конфуція / С. А. Асланов // Матеріали міжнар. наук. -практ. конф. «Актуальні питання та проблеми розвитку сучасної цивілізації: історичні, соціологічні, політологічні аспекти» (м. Херсон, 17-18 квітня 2015 р.). - Херсон: Видавничий дім «Гельветика», 2015. - С. 145-147.

31. Асланов С. А. Синергетика як методологія дослідження етнополітичної стабільності / С. А. Асланов // Матеріали міжнар. наук. -практ. конф. «Суспільні науки: історія, сучасність, майбутнє» (м. Київ, 8 травня 2015 р.). - К. : ГО «Київська наукова суспільнознавча організація», 2015. - С. 93-96.

32. Асланов С. А. Роль зворотного зв'язку у забезпеченні етнополітичної стабільності (на прикладі теракту в Charlie Hebdo) / С. А. Асланов // Матеріали міжнар. наук. -практ. конф. «Сучасні виклики для суспільних наук в умовах глобалізації» (м. Одеса, 15-16 травня 2015 р.). - Одеса: Причорноморський центр досліджень проблем суспільства, 2015. - С. 98-101.

33. Асланов С. А. Особливості застосування теорії систем до вивчення етнополітичної стабільності / С. А. Асланов // Матеріали міжнар. наук. -практ. конф. «Фактори та умови модернізації предмета досліджень представників суспільних наук» (м. Дніпропетровськ, 5-6 червня 2015 р.). - Дніпропетровськ: НО «Відкрите суспільство, 2015. - С. 93-97.

34. Асланов С. А. Теоретичні засади дослідження етнополітичної стабільності / С. А. Асланов // Матеріали міжнар. наук. -практ. конф. «Сучасні виклики для суспільних наук в умовах глобалізації» (м. Львів, 29-30 травня 2015 р.). - Львів: ГО «Львівська фундація суспільних наук», 2015. - С. 112-114.

35. Асланов С. А. Етнополітичний конфлікт (гібридна війна на Сході України) як наслідок регіональної етнонаціональної політики / С. А. Асланов // Регіональна політика і децентралізація влади в Україні в контексті євроінтеграційних процесів: зб. наук. праць. - К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України; Київський ун-т права НАН України, 2015. - С. 180-187.

36. Асланов С. А. Типы этнополитической стабильности: классификация / С. А. Асланов // Матеріали міжнар. наук. -практ. конференції «Нові завдання суспільних наук у ХХІ столітті» (м. Київ, 19-20 червня 2015 р.). - Київ: ГО «Київська наукова суспільствознавча організація», 2015. - С. 103-106.

37. Асланов С. А. Этнополитическая стабильность: типология явления / С. А. Асланов // Матеріали міжнар. наук. -практ. конф. «Суспільні науки: виклики і сьогодення» (м. Одеса, 12-13 червня 2015 р.). - Одеса: Причорноморський центр досліджень проблем суспільства, 2015. - С. 118-120.

38. Асланов С. А. Погляд на проблему етнополітичної стабільності [Електронний ресурс] / С. А. Асланов / Просвітницько-пізнавальний інтернет-портал «заКарпатія», 01. 05. 2014. - Режим доступу: http: //www. zakarpatia. com/? p=2385.

Размещено на Allbest.ru