(Не)скромні обійми Китаю: чинники зростання геополітичної суб'єктності КНР та ознаки глобальної кризи світового порядку

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Одеський національний університет імені І.І. Мечникова

Кафедра історії та світової політики

(Не)скромні обійми Китаю: чинники зростання геополітичної суб'єктності КНР та ознаки глобальної кризи світового порядку

Узун Ю.В., к. політ. н., доцент

м. Одеса, Україна

Анотація

Метою роботи є оцінка ризиків глобальної зміни світового порядку в умовах зростання всебічної конкуренції КНР та США, посилення торговельно-фінансового експансіонізму Китаю та результативності запровадженої ним «дипломатії боргів».

Емпіричний матеріал структурується в порядку аналізу чинників геополітичного розвитку для здійснення об'єктивної оцінки стану геостратегічних можливостей азіатської держави.

Порівняльний, структурно-функціональний, системний методи залучені для аналізу емпіричної частини. Значне місце в роботі відведено теоретичному аналізу наслідків зміни стратегії двосторонніх відносин КНР та США через заміну популярних ідей ліберальної теорії міжнародних відносин на ідеї, характерні для теорії реалізму, особливо в її «наступальному» варіанті. Продемонстровано стан науково-теоретичної дискусії, розгорнутої з приводу трансформації стратегії двосторонніх відносин КНР та США, підкреслено різноманіття підходів до формування цих відносин, показані контроверсії теорії «структурного реалізму», або «неореалізму», які задають тон теоретичному обґрунтуванню політичних рішень.

Автор приходить до висновку, що зростання всебічної конкуренції КНР та США є безальтернативним процесом; при наявному рівні геополітичної істерії в умовах розбалансованості міжнародного порядку відмова від ідей ліберальної теорії міжнародних відносин на користь ідей «наступального» реалізму сприятиме неконтрольованим формам захисних реакцій великих держав, охоплених параноєю нестримуваної агресії; занурення всіх гравців системи світових відносин в згубну «пастку Фукідіда» є реальністю глобальної зміни світового порядку з використанням всього спектра можливостей, включно з військовими, для гарантування «превентивного захисту». Але на найнебезпечному етапі росту до 2050 року Китай і далі буде залишатися «відображенням США», адаптуватися і намагатися бути активно «залученим» в «порядок», до якого його «залучали» і який він планує «осягнути».

Ключові слова: геополітика, КНР, конкуренція, США, світовий порядок.

Узун Ю.В. (Не)скромные объятия Китая: факторы роста геополитической субъектности КНР и признаки глобального кризиса мирового порядка

Резюме. В статье рассматриваются тенденции глобального изменения мирового порядка в контексте анализа геостратегических возможностей КНР. За основу берется факт ослабления монополярного устройства и кризис системы международных отношений. Целью исследования является оценка рисков глобального изменения мирового порядка в условиях роста конкуренции КНР и США, усиления торгово-финансового экспансионизма Китая и результативности проводимой им «дипломатии долгов». Значим вопрос последствий изменения стратегии двусторонних отношений КНР и США из-за замены идей либеральной теории международных отношений на идеи, характерные теории «наступательного» реализма (неореализма). В статье рассматривается дискурс, касающийся оценки перспектив преодоления «ловушки Фукидида» в сложившейся системе двусторонних отношений США и КНР. В качестве выводов предлагается признание эффективности роста геополитической субъектности Китая, учитывая его успехи в экономическом и социальном развитии; политике демографического расселения и диаспоральной политике; геоэкономической политике; мировой «валютной» конкуренции; внедрении региональных инициатив; деятельности социально-культурных, «земляческих» организаций, обеспечивающих геокультурное присутствие Китая в отдаленных регионах мира; инновационно-техническом и военно-стратегическом обеспечении защиты национального интереса. Указывается, что в условиях разбалансированности международного порядка отказ от идей либеральной теории международных отношений в пользу идей «наступательного» реализма способствует погружению игроков системы мировых отношений в губительную для мирового порядка «ловушку Фукидида» и неконтролируемые формы защитных реакций крупных государств. Тем не менее, в процессе наиболее опасного, с точки зрения открытой конкуренции, этапа пути до 2050 года Китай будет продолжать аккуратно преодолевать конфронтацию и настойчивее заключать в свои «объятия» регионы, создавая «глобальное общество с единой судьбой». Субъективные оценки намерений Китая будут оставаться предметом дискурса в ближайшие годы. Объективный процесс формирования нового мирового порядка будет определяться качеством двусторонних отношений и ответственностью обоих игроков.

Ключевые слова: геополитика, геостратегия, КНР, США, международные отношения.

Uzun Y.V. (Not)humble hugs of China: growth factors of the geopolitical subjectivity of the people's republic of China and the signs of the global crisis of the world order

Summary. The article considers the trends of global change in the world order in the context of analyzing the processes of transformation of the geostrategic capabilities of the People's Republic of China. The basis is the fact of the weakening of the monopolar system and the crisis of the system of international relations. The aim of the study is to assess the risks of global change in the world order in the face of growing competition in the PRC and the United States, strengthening China's trade and financial expansionism and the effectiveness of its «debt diplomacy». The question of the consequences of a change in the strategy of bilateral relations between China and the United States due to the replacement of popular ideas of the liberal theory of international relations with ideas and theories of «offensive» realism (neorealism) is also significant. The article discusses contemporary discourse regarding the assessment of the prospects for overcoming the «trap of Thucydides» in the current system of bilateral relations between the United States and China.

As conclusions, the recognition of the growth efficiency of China's geopolitical subjectivity is suggested, given its success in: economic and social development; the policy of demographic resettlement and the creation of a system of contacts with the diaspora; geo-economic policy; world «currency» competition; implementation of regional initiatives; activities of socio-cultural, «com- patriot» organizations that provide China's geo-cultural presence in remote regions of the world; innovation-technical and military-strategic ensuring the protection of national interest. It is stated that in the context of the imbalance of the international order, the abandonment of the ideas of the liberal theory of international relations in favor of the ideas of «offensive» realism immerses the players of the system of world relations into the «Fukidida trap» that is detrimental to the world order and the uncontrolled forms of defensive reactions of large states. Nevertheless, in the process of the most dangerous, from the point of view of open competition, stage of the path until 2050, China will continue to carefully overcome confrontation, and persistently embrace the regions, creating a «global society with one destiny». Subjective assessments of China's intentions will remain the subject of discourse in the coming years. The objective process of forming a new world order will be determined by the quality of bilateral relations and the responsibility of both players.

Key words: geopolitics, geo-strategy, PRC, USA, international relations.

Постановка проблеми

Сьогодні є очевидним, що жодні відносини не будуть настільки важливими для ХХІ століття, як відносини між США - першим геополітичним гравцем світу - та Китаєм, геополітичні можливості та значення якого у світі зростають. Розвиток Китаю не лише трансформує життя п'ятої частини населення світу, але впливає на мільярди. Швидке економічне зростання Китаю, розширення його регіонального та глобального впливу, продовження військової та технічної модернізації зміщують геополітичний ландшафт, і на фоні стратегічної атрофії світового порядку сприяють невизначеності майбутнього.

47 років після того як в 1972 році президент США Річард М. Ніксон відвідав КНР, між США та КНР відбувався процес встановлення взаємних відносин, обґрунтований в США політикою «залучення» («engagement»), внаслідок якої відносини КНР зі США були перетворені з «антагоністичних» на цілком «діалогічні» в межах «дипломатичних», встановлених у 1979 році. Навіть на межі ХХІ ст. «нормальні відносини» з Китаєм в США визначалися як стратегічно вірні. На це вказує висловлення секретаря у справах національної безпеки Джоржа Буша Кондолізи Райс у лютому 2000 року: «торгівля може відкрити китайську економіку і, зрештою, її політику. Цей погляд демонструє віру у владу ринків і економічну свободу для політичних змін, але ця віра підтверджена досвідом у всьому світі» [1]. У процесі «нормалізації відносин» Китай став набагато більш інтегрованим у міжнародну спільноту, більш відкритим для соціального, економічного та політичного впливу, отримав імпульс росту.

Існує думка (Карла А. Хіллза, Денніса С. Блера, Семпсона Яннузі), що прогрес Китаю за останні 40 років пройшов за рахунок США та розвинутих країн світу [2]. Між тим є і інша думка, висловлена Майклом Свейном, що «розвинутий Китай сприяв загальному глобальному зростанню, особливо в період спадів, таких як спад економіки 2008-2010 рр., коли економіка США перебувала у тяжкому становищі та американські інвестори, які співпрацюють з Китаєм, досягли прибутків для своїх акціонерів у США та інших країнах» [3]. Також співпраця з КНР, на думку її прихильників, китайські інвестиції та технічні обміни з США сприяли розвитку передових технологій в Силіконовій долині та за її межами, незважаючи на те, що Пекін, очевидно, викрадав американські технології; крім того, американці отримали недорогі продукти, виготовлені в Китаї. На конструктив взаємодії двох держав вказує і те, що поки адміністрація Трампа не прийняла деструктивне рішення про вихід з Паризької кліматичної угоди, Пекін і Вашингтон співпрацювали у справі стримування змін клімату. Також до 1989 року США отримували вигоду від військового співробітництва та співпраці у сфері безпеки з Пекіном, спрямованого на «стратегічне вирівнювання» відносин з СРСР [3]. Отже деякий час політика «залучення» була взаємовигідною та результативною.

Втім після тридцяти п'яти років «залучення» США та Китай увійшли в стан непростих відносин. Екс-президент Б. Обама намагався уникати конфронтації, хоча ноти недовіри у його висловах, зокрема про те, що США мають більше боятися слабкого Китаю, ніж сильного, впевненого Китаю, були помічені експертами [4, с. 491].

У 2017 р. складність відносин двох країн продемонстрував бестселер екс-міністра оборони та директора Центру з науки та міжнародних відносин ім. Белфера - Еллісона Грехема «Призначені для війни: чи можуть Америка і Китай уникнути пастки Фукідіда?», в якій відносини США та КНР порівняні з ситуацією історичних відносин Афін та Спарти, а під «пасткою Фукідіда» визначено «фатальну невідворотність війни в ситуації, коли з двох конкуруючих держав у однієї зростає міжнародна вага, а в іншої - страх» [5]. Популярності терміну «пастка Фукідіда» для характеристики відносин США та КНР додав факт того, що публікація з назвою «Обидва головних гравця в регіоні несуть моральні зобов'язання триматися подалі від пастки Фукідіда» з'явилася на сторінці «Нью-Йорк Таймс» 6 квітня 2017 р. в день зустрічі Д. Трампа та С. Цзіньпіня.

Гіпернаціоналізм адміністрації президента Д. Трампа надав ускладненим відносинам характер «війни», використовуючи «обвинувачення», «вимоги» та «ультиматуми». Реальність політики, що «третує», демонструють не лише риторичні знахідки Трампа, але і стратегічні документи його адміністрації, такі як «Стратегія національної безпеки США 2017 р.» [6], «Короткий огляд стратегії національної оборони на 2018 р.» [7] і «Стратегія США щодо вільного та відкритого Індо-Тихо- океанського регіону» (2017) [8], в яких прямо зазначається, що Китай є фундаментальною та реальною загрозою інтересам США (поряд з Росією, Іраном та Північною Кореєю). У документах стверджується, що Пекін має намір побудувати ревізіоністський, китайськоорієнтований світовий порядок, несумісний з ліберальною міжнародною системою під керівництвом США. Такі риторичні форми спілкування з позиції «світового вихователя», який задіює не лише «пряник», але й «батіг», який «вимагає», провокують панічні прогнози, погіршення інтеракцій і або демонструють мислення з нульовою сумою майже в усіх сферах взаємодії, або, навпаки, мають стратегію спровокувати КНР на передчасні дії у сфері великої геополітики.

Зміни у двосторонніх міжнародних відносинах відбуваються не лише через позицію адміністрації США, але й через позицію керівництва Китаю, в якому зростає підозра щодо підтримки США так званої «п'ятої колони», особливо на тлі громадських заворушень у Гонконзі 1 липня 2019 р, і через що посилюється партійний контроль, президентська вертикаль влади, зростає бачення опори у збройних силах та військових коаліціях. Також очевидно, що ряд китайських діячів дійшли висновку, що США вступили в фазу системної кризи, і тому голосніше виступають з тезою про мету Китаю «обійняти увесь світ» [12].

Отже, метою нашої роботи є оцінка ризиків глобальної зміни світового порядку в умовах зростання всебічної конкуренції КНР та США, посилення торговельно-фінансового експансіонізму Китаю та результативності запровадженої ним «дипломатії боргів».

Теоретико-методологічне обґрунтування дослідження. Виходячи з припущення, що наявний стан відносин між США та КНР вже є наслідком потрапляння обох країн в «пастку Фукідіда», що обертається посиленням взаємної недовіри та агресивною конкуренцією, стаття має на меті відповісти на такі питання:

- Які підходи до формування двосторонніх відносин задають тон теоретичному обґрунтуванню політичних рішень обох країн і як стан науково- теоретичної дискусії, розгорнутої з приводу трансформації стратегії двосторонніх відносин КНР та США, впливає на прогнозування стабільності міжнародних відносин?

- Наскільки реальним є ризик ситуації глобальної зміни світового порядку в умовах зростання всебічної конкуренції КНР та США, посилення торговельно-фінансового експансіонізму Китаю, результативності запровадженої ним «дипломатії боргів», зростання його геополітичної суб'єктності?

- Яка «вага» геополітичного статусу КНР і які чинники обумовлюють можливості КНР претендувати на статус лідера процесу трансформації світового порядку?

Стаття поділена на дві частини: теоретичну та емпірічну. По-перше, в основній частині емпіричний матеріал структурується в порядку аналізу чинників геополітичного розвитку КНР (економічних, валютно-фінансових, культурних, політичних, дипломатичних та військово-стратегічних) для здійснення оцінки стану системи геостратегічних можливостей азіатської держави. Завдяки структурно-функціональному аналізу, де кожен чинник геополітичного зростання постає самостійним функціональним елементом, досліджується геополітична система, яку утворила та розвиває КНР. Порівняльний метод дозволяє визначити динаміку в розвитку досліджуваних чинників в двосторонньому балансі можливостей КНР та США. Відтак структурно-функціональний, порівняльний та системний методи залучені для аналізу емпіричної частини. По-друге, залучені емпіричні дані мають надати аргументи на користь теоретичних міркувань з приводу визначення загального стану геополітичного статусу КНР як «лідера» процесу трансформації світового порядку.

По-третє, прогнозування ризиків глобальної зміни світового порядку спирається на аналіз стану науково-теоретичної дискусії, розгорнутої з приводу зміни стратегії двосторонніх відносин КНР та США, та на визначення домінуючого теоретичного обґрунтування політичних рішень.

Так, значимим є питання наслідків зміни стратегії двосторонніх відносин КНР та США через заміну популярних ідей ліберальної теорії міжнародних відносин на ідеї, характерні для теорії реалізму, особливо в її «наступальному» варіанті [9]. Суть дилеми демонструє дискусія, розгорнута щодо формування стратегії двосторонніх відносин, зокрема між прихильниками версій «наступального» чи «оборонного» реалізму, які є версіями «структурного реалізму», або «неореалізму» (Г. Роуз, К. Уолтс, Дж. Міршаймер, Й. Головічс) [10; 11]. Якщо прихильники «оборонної» версії реалізму підкреслюють можливості статус-кво та миру до тих пір, поки агресивна держава не почне війну, то прихильники «наступальної» версії реалізму вказують на те, що найбезпечніше для держави завжди прагнути ще більшої влади і це є просто проявом обережності.

Втім прихильники обох версій теорії реалізму згодні з тим, що посилення міжнародної анархії означає, що держави мають покладатися на себе для виживання і що їх зусилля щодо забезпечення власної безпеки незмінно посилюють рівень небезпеки, що призводить до «дилеми безпеки». Саме на це і вказує, зокрема, теза Стівена Уолта: «Застосування моделі стримування до небезпечного супротивника посилює його параною і розпалює захисні реакції, одночасно нестримування політики агресора, швидше за все, розпалить його апетит і утруднить його стримування в майбутньому» [11].

Актуальний стан сучасних досліджень

На актуальність досліджень контурів нового світового устрою за більш активною участю Китаю вказує підвищення числа монографій, статей та наукових заходів, присвячених цій темі. Так, наприкінці травня 2019 р. в Одеському національному університеті імені І.І. Мечникова пройшла Міжнародна науково-практична конференція «Китай - Україна: перспективи академічного та ділового співробітництва». На конференції були присутні гості з Генерального консульства КНР в Одесі, зокрема пан Генеральний консул Сун Ліцюнь та його заступниця Чень Юйжун, радник з питань громадської інформації Посольства КНР в Україні пан Дін Цзяньвей. Також були присутні президент Китайської академії міжнародних проблем, Надзвичайний і По- вноважений Посол КНР пан Ці Чженьхун та директор Інституту Євразії Китайської академії міжнародних проблем пан Лі Цзиго разом з науковою співробітницею Китайської Академії міжнародних проблем пані Чен Мінь. На конференції були представлені доповіді представників академічних закладів КНР та України. В доповідях О.І. Брусиловської, К.В. Вакарчук, А.М. Захарченко, С.В. Коч, В.В. Попкова, М.С. Покася, Фенг Ма (Feng Ma) були проаналізовані нові контури глобального світу в умовах розгорнутої конкуренції світових гравців.

Так, професор О. Брусиловська, аналізуючи роль США та адміністрації Трампа в погіршенні відносин США та КНР, прийшла до висновку, що ці відносини тепер не є «відносинами партнерів», а рух США до впровадження більш «дешевої зовнішньої політики» може обернутися для США стратегічною поразкою [12, с. 24-27]. Натомість, підкреслюючи помилковість судження Фукуями щодо «великого завершення історії» в 1990-х роках, коли американська модель демократизації отримала «очевидну першість», та таку ваду попереднього етапу глобалізації як брак «партнерських відносин», професор В. Попков акцентував увагу на нових можливостях та нових форматах глобалізації, зростанні значущості іншої соціально-економічної та політичної моделі світоустрою, яку презентує Китай. В розвиток цього, представник Чіатонгського університету КНР - Фенг Ма визначив, що очевидний внесок Китаю в глобальний соціальний розвиток демонструє «горизонти нового устрою», але це загострює ризики переходу людства через «нове критичне перехрестя» [12, с. 12-17].

Чинникам геополітичного зростання Китаю та особливостям геополітичних стратегій та тактик щодо забезпечення такого зростання присвячені дослідження С. Коч [13, с. 66-74] та М. Покася [12, с. 141-144]. Регіональні аспекти позиціювання Китаю також є об'єктом аналізу в Україні. Так, відносини Китаю з країнами Латинської Америки та Близького Сходу розглянуті в роботах К. Вакарчук та А. Захарченко. Авторки зазначили нові форми присутності та геополітичні завдання Китаю у відповідних регіонах [12, с. 32-36, 37-41]. Визначення позиційної діяльності КНР в науково-теоретичній дискусії супроводжується стриманими, але доволі поважними оцінками. Так, однозначність позиції Китаю щодо визнання правлячого уряду Б. Асада в Сирії показала А. Захарченко, звертаючи увагу на те, що «спостерігаючи за боротьбою США та Росії на сирійській арені, Китай намагається позиціонувати себе як незацікавлену сторону, а також як найвідповідальнішого міжнародного гравця серед трьох світових держав» [12, с. 41]. Ці питання демонструють характер позиціювання та роль Китаю в сучасних регіональних процесах.

Зацікавленість академічної спільноти проблемами світоустрою та ролі Китаю має і практичну сторону можливого розвитку українсько-китайських відносин. Цьому питанню присвячено, зокрема, праці таких дослідників як С. Гловацька [12, с. 28-31], А. Мокрецький [15], С. Руденко [12, с. 75-79], Чжан Юньлін [16, с. 26-29], а також результати дослідницьких проектів, таких як проект Інституту світової політики - «Аудит зовнішньої політики: Україна - Китай» [17].

Переоцінка соціально-економічних та політичних можливостей та ризиків двосторонньої взаємодії в умовах глобальної конкуренції США та Китаю здійснюється не лише в Україні, але в більшості країн світу, втягнутих в глобальні процеси, які керовані світовими гравцями та челленджерами. Але очевидно, що найбільшу увагу відносинам США та КНР приділяють в країнах, найбільш стурбованих реалізацією власного національного інтересу та непередбачуваністю майбутнього.

Так, китайські дослідники Чень Діндінг та Ху Джаньянг визначили п'ять ризиків для американо-китайських відносин в 2019 році (протистояння в Східній Азії, в Південно-Китайському морі, в Африці, у сфері кіберпростору та кібертехнологій, в політиці утворення військових стратегічних альянсів), застерігаючи, що «2018 рік був відзначений міжнародними викликами, коли конфронтація між США і Китаєм підійшла до краю повномасштабної кризи... можливо, що наступний рік стане роком, коли вдача закінчиться для обох сторін». Автори вказують, що «слон вже в кімнаті» і залишається остання надія на велику торговельну угоду [18]. Приводом для катастрофи може стати одна з тарифних війн, кібератака, «гуркіт ядерних клинків», або «ситуація сили» [19].

Хел Брандс - американський професор інституту Джона Гопкінса, науковий співробітник Центру стратегічних і бюджетних оцінок, автор книг «Створення однополярного світу: зовнішня політика США і підвищення порядку після закінчення холодної війни» (2016 р.), «Велика американська стратегія в епоху Трампа» (2018 р.) в статті «Американські холодні воїни мають ключ до керування Китаєм. Заходу потрібний план, як це було проти Радянського Союзу», опублікованій у січні 2019 р., посилаючись на досвід «застосування стратегії США до СРСР, вказав на необхідність аналогічної стратегії США щодо КНР. На думку Брандса, «Пекін прагне замінити Вашингтон як провідну владу не тільки в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні, але і в усьому світі. Китай кинув ідеологічний виклик. Китайські лідери заявили, що модель авторитарного капіталізму перевершує американську модель ліберальної демократії. Вони підтримують авторитарні режими від Камбоджі до Зімбабве, використовуючи корупцію та інші операції впливу, щоб зашкодити функціонуванню демократій в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні та за його межами, а також побудувати високотехнологічну поліцейську державу вдома» [19].

Позиція Брандса, на нашу думку, є однією з тих, які войовничо та дещо параноідально сприймають сучасний стан розвитку КНР. Автор демонструє позицію саме тієї частини суспільства США, яка не терпить «іншого» в його «зазіханні» на американську «першість». Саме така позиція найбільше демонструє страх та нетерпимість, закликає до патріотичної готовності, до найгіршої з форм суперництва. На думку Брандса, «критичне питання полягає вже не в тому, наскільки ці відносини приречені на суперництво, але наскільки глибоким, витривалим і небезпечним буде це суперництво» [19]. Поширення такої форми дискурсу не сприятиме зусиллям гармонізації відносин і є типовим для «наступального реалізму».

Схожої, але дещо іншої думки, більш характерної для версії «оборонного реалізму», дотримується науковий співробітник Центру нової американської безпеки Роберт Д. Каплан - автор книг «Повернення світу Марко Поло: війна, стратегія та американські інтереси у ХХІ столітті» [20], «Як ми будемо боротися з Китаєм» (2005) [21; 22]. На його думку, американсько-китайська боротьба за формування ХХІ століття буде нагадувати американсько-радянську конкуренцію за домінування після 1945 року, і стан холодної війни буде тривати десятиліття незалежно від того, чи буде укладена торговельна угода між КНР та США, і в цій гібридній війні «Вашингтон може перемогти, якщо він буде більш терплячим, ніж Пекін». Це вимагає від американських дипломатів та військових «грати ... в торгівлі ... тримати публічну риторику спокійною і аргументованою. Оскільки пристрасть стає справжнім ворогом в цьому змаганні . в світі мегафонів глобальних мереж пристрасть пробуджує імпульс до утвердження статусу, який часто є джерелом воєн. І це означає застосування концепції стримування Джорджа Кеннана: «будь пильним, почекай їх». Тому що. китайська система чим більше авторитарною стає, тим більш стає схильною до краху». Каплан вказує, що Китай, економіка якого сповільнюється слідом за створенням значного середнього класу, може зазнати соціальної і політичної напруженості вже в наступному десятилітті і боротьба з «внутрішнім ворогом» стимулюватиме посилення авторитаризму та опозицію до нього. Втім, ослаблений Китай розуміється як більш небезпечній для Америки, ніж сильний Китай, «оскільки в умовах внутрішньої кризи керівництво Китаю буде розпалювати націоналізм як засіб соціальної згуртованості та експансіонізм для її забезпечення» [22]. Сьогодні, на думку Каплана, категорії «вірогідної війни» та «можливої війни» співвідносяться на рівні 50% на 50%, і, очевидно, що гарячий конфлікт в Південному або Східно-Китайському морі вплине на світову фінансову систему набагато сильніше, ніж крах Іраку, Сирії, Лівії або Ємену. І єдиний факт, який заважає Китаю стати ще більш агресивним у Східно-Китайському морі, - це страх, що Японія може перемогти його у відкритому конфлікті, що принизить керівництво Пекіна, поставить під сумнів стабільність самої КПК. Таким чином, на думку Каплана, Китай буде чекати кілька років, поки не перевищить Японію у військово-морській та авіаційній силі. За умов реального військового протистояння переважаючим видом протистояння буде морське, в основному в Південно-Китайському морі та в Індійському океані [22].

Р.Д. Каплан критикує політику Трампа та його прихильників («трампстерів») за те, що вони не здатні відмежувати економічну війну від війни із застосуванням військових технологій, а тому остання стає все більш можливою. Цікавою є думка Каплана про те, що технологічні зв'язки заохочують такий конфлікт, а не пом'якшують, оскільки «і США, і КНР заселяють одну й ту ж саму інформаційну цифрову систему, в межах якої взаємне вторгнення, перехід кордонів, втручання у внутрішні справи відбувається за один клік комп'ютера».

Хел Брандс, погоджуючись з тезою Каплана щодо можливості застосування аналогії «радянсько-американського протистояння», втім критикує її за обмеженість. Оскільки нинішній розподіл глобальної влади не настільки біполярний, як це було під час холодної війни з СРСР, а сучасний Китай не є авторитарним, як СРСР, а, навпаки, вбудований в систему глобальних торговельних відносин, він «проінформований та озброєний». Брандс, дотримуючись переваг тактики «м'якої сили», виступає за розгортання наступальної «політики стримування Китаю шляхом поширення ліберальних ідей в Китаї, запровадження програм «культурного стримування»: від подібних плану Маршалла до ініціатив громадської дипломатії - спрямованих на зміцнення демократичного ядра Західного блоку і демонстрацію хибності комунізму, як відповіді на світові політичні та економічні проблеми» [19].

Розробки і Х. Брандса, і Р. Каплана демонструють бачення ситуації критиками Трампа та його адміністрації, яку звинувачують у «вузькості мислення», в діяльності, подібній «вбиванню кувалдою», в «дипломатичній незграбності». Р. Каплан закликає переосмислити стратегію США через визнання зміни географії після розпаду СРСР: «Європа зникає, Євразія об'єднується». Каплан критикує Трампа за «мілітаристський імідж», вказує на невиправдане скорочення «м'яких» невоєнних засобів впливу, розглядає плани Трампа на національну безпеку як перший етап «трагічного заспокоєння» США [22].

Втім і Каплан, і Брандс зазнають критики за надмірний неоорієнталізм у визначенні стратегії США з боку Дага Туастада [23]. Їх позиція піддається критиці і за підживлення мілітаристських імперських дискурсів у дусі класичної імперської геополітики з цитуванням Х. Макіндера, А. Мехена, і за розгортання теорії «наступального реалізму» Джона Міршаймера (теорія стверджує, що держави рідко задовольняються рівнем впливу на світовій арені і завжди намагаються отримати перевагу перед іншими для досягнення повної безпеки [9]), і за слідування логіці класичного реалізму Г. Моргентау та теорії «звичайного стримування», при якій рівень безпеки держави визначається залежним від того, наскільки вона здатна переконати потенційних супротивників у своїй силі (з боку Харма де Блайя [25], Пола Річардсона [26], Ніка Мегорана [24]).

Особливо цінною виглядає критика, висловлена Полом Річардсоном, щодо тенденції до постійної інверсії та аналізу сучасної політики США та Китаю через «редукціоністські геополітичні лінзи», які «звеличують тіні Макіндера, Мехена, Монро» та інших ідеологів класичної геополітики та їх теоретичні впливі на сучасних діючих політиків, військових та аналітиків. Річардсон наводить аналіз статей останніх років, в яких засуджені за мілітаризм геополітичні ідеї знов служать поляризації та провокують конфліктну риторику. Він вказує на статті сучасних знакових американських дослідників, які містять «довгі тіні Макіндера» чи демонструють «неомеханство», серед яких публікації Г. Джона Ікенбері «Іллюзії геополітики: неминуча сила ліберального порядку», Гейра Лундестада «Імперія на запрошення? Сполучені Штати і Західна Європа, 1945-1952 рр.», Майкла Хардта та Антоніо Негрі «Імперія», Чака Гегеля «Внесок Сполучених Штатів в регіональну стабільність», Патріка М. Кроніна «Як світ відновлюється в Азіатсько-Тихоокеанському столітті, так і Сполучені Штати», Френка Гоффмана «Приморське суспільство в епоху неомеханців» в «Оспорюване суспільство: майбутнє американської влади в багатополярному світі», виданій Авраамом Данія та Джеймсом Малвеноном, Джорджа Уілла «Блакитний національний ґрунт» військово-морського флоту Китаю», Джеймса Холмса та Тоші Йошихара «Китайські «Карибські острови» в Південно-Китайському морі», Роберта Каплана «Географія китайської влади», Стівена Уолта «Робота з китайською доктриною Монро». Річардсон вказує, що «неомеханство» можна знайти і у виступах американських генералів (адмірала Патріка Уолша, про що Річард Галлоран написав статтю «Висхідний Схід: Уолш дивиться на Макіндера для військово-морської стратегії» і на що вказує інтерв'ю, взяте Йоіті Като: «Інтерв'ю: Патрік Уолш: Південно-Китайське море може стати новою «стратегічної опорою») та американських політиків (Хіларі Клінтон «Тихоокеанський вік Америки») [26].

На думку Річардсона, популяризація геополітичних інверсій минулих історичних етапів стає обопільною. З'являються роботи китайських авторів, подібні роботі Чжіюань Лін «Америка загрожує Китаю : що лежить в основі стратегії США».

Взаємний страх, перехресний інтерес, наприклад, в регіоні Східно-Китайського моря, відтак виявляється представленим крізь призму риторики минулого століття, в той час як питання в іншому - в тому, що визнавав ще президент Обама: «Набагато складніше закликати Китай вирішити свої морські суперечки відповідно до Конвенції з морського права, коли Сенат Сполучених Штатів відмовився її ратифікувати» [27].

Отже, очевидно, що дослідники більшою мірою схильні використовувати концепції класичної геополітики, концепції реалізму, наступального реалізму, стримування, ніж концепції постмодернізму (поструктуралізму) Річарда Ешлі, Джеймся дер Деріана, Майкла Шапіро, Роба Уолкера та критичної геополітики - Джерарда О'Товтела та Джона Еґн'ю, що робить неможливим перехід від домінування категорій «ієрархії», «влади», «могутності» до категорій «діалог», «баланс», «рівновага».

На збільшення мовних сигналів з жорсткою та ієрархічною семантикою вказує промова віце-президента США М. Пенса від 4 жовтня 2018 р. та самого Д. Трампа, наприклад, від 12 червня 2019 р., коли на прес-конференції з польським колегою А. Дудою у Вашингтоні Д. Трамп заявив: «Якщо торговельна угода між США та Китаєм не буде підписана, американська сторона введе чергові мита на китайські товари на суму 325 млрд. доларів» [28]. Дещо знизила градус напруги зустріч Д. Трампа та С. Цзіньпіна на саміті 020 в японській Осаці 29 червня 2019 р. із заявами лідерів про підготовку чергових перемовин щодо торговельної угоди.

Нові хвилі протистояння США та Китаю вивчаються такими дослідниками як Суйшен Чжао [4], Грехем Т. Еллісон [5], Карлa А. Хіллз, Семпсон Яннузі, Денніс Блер [2], Чень Діндін та Ху Цзюньян [18], Даглас Фарах і Кетрін Бабіно [29], Марк Саліван та Томас Лум [30], Майкл Д. Свейн [3], Білахарі Каусікан [31], Марк Бісон та Фуцзянь Лі [32], Цзиньхань Цзен [33], Юй Юндін [34], Чжан Бін і Цзоу Цзіньсянь [35] та іншими, внесок яких в аналіз двосторонніх відносин США та Китаю, а також в оцінку перспектив глобального розвитку залишається безперечно важливим.

Виклад основного матеріалу

Оскільки метою статті є оцінка реальності ризиків глобальної зміни світового порядку в умовах зростання всебічної конкуренції КНР та США, то слід наголосити на наявності ознак очевидної атрофії системи світового порядку. А саме на:

- зростанні протиріч між світовими гравцями у сфері розподілу ресурсів;

- зростанні територіальних претензій, найчастіше з використанням риторики про «історичну справедливість» і «право нації»;

- ескалації зовнішньополітичного тиску і примусу;

- активації відкритого міжнародного геоекономічного, геополітичного та геокультурного суперництва.

Світовий економічний розвиток обумовив суттєві зрушення в системі встановленого після Другої світової війни «статус-кво». У «геополітичний рух» прийшли регіони світу, які вважалися раніше «більш-менш стабільними». Серед ряду територіально-політичних утворень, що висувають очевидні претензії на визнання в якості суб'єкта регіональної або світової політики, особливо активним є сучасний Китай, реалізація політики якого здатна привести до глобальних змін світового порядку.

У 2017 р. на XIX з'їзді Комуністичної партії Китаю був принятий «План дій щодо національного відродження» та реалізації «стратегії трьох кроків» Ден Сяопіна, яка з 1978 р. визначила завдання 3 етапів розвитку:

1. до 2010 р. (акумуляція потенціалу),

2. до 2021 р. (технологічний прорив),

3. до 2049 р. (лідерство у світі).

З часу обрання Сі Цзіньпіна головою КНР в 2013 році і отримання ним титулу «основного лідера» країни в 2016 році Китай вийшов з тіні та перейшов до реалізації «третього кроку стратегії» - позиціонування на міжнародній арені. На посилення «китайського» чинника у світовій політиці вказують:

1. успіхи в економічному і соціальному розвитку та в їх презентації - поширення «позитивного» образу Китаю;

2. політика «внутрішньої господарської автаркії»

3. політика внутрішньодержавного демографічного розселення та посилення контактів з діаспорою;

4. політика активної геоекономіки та економічної інтервенції;

5. заявка на провідну участь у світовій «валютній» конкуренції;

6. високий рівень участі в діяльності МВФ, 020, ООН, у створенні та діяльності нових міжнародних структур, подібних до ШОС, БРІКС, РВК, АТЄС, ін.;

7. активація діяльності соціально-культурних, «земляцьких» організацій, що забезпечують геокультурну присутність Китаю у регіонах світу;

8. участь у процесах вирішення регіональних конфліктів; 9. демонстрація інноваційно-технічних та військово-стратегічних можливостей територіальної оборони та захисту «позатериторіального національного інтересу».

1. Успіхи в економічному та соціальному розвитку, і в їх презентації - поширення «позитивного» образу Китаю

Китайські успіхи в економічному розвитку - це, перш за все, стабільне зростання ВВП з 1979 р. до 2010 р., коли середньорічне зростання складало 9%, а в 1984 р. та в 2007 р. було вищим за 14% (відповідно рокам: 15, % та 14%). Наступне зниження не стало критичним. Зростання в 2019 р. зберігається на рівні вище за 6,2%. Це обумовило заняття Китаєм другої позиції в рейтингу світових економік (після США) ще в 2014 р. Крім того, в 2014 р. за таким показником ВВП як «паритет купівельної спроможності валют» Китай зайняв перше місце в світі. Цей показник в КНР продовжує зростання [36]. Експерти Державного інституту розвитку та стратегічних досліджень при Китайському народному університеті (КНУ, Пекін) в 2018 році зазначили, що «2019 рік стане ключовим етапом у формуванні нових тенденцій в економіці Китаю, оскільки уряд почав використовувати нові стимули переходу до ринку...» [36]. Передбачається, що в 2019 р. позитивне сальдо складе 99,4 млрд. доларів.

Економічні перегони світових лідерів та їх суперництво супроводжується інформаційними баталіями інститутів і дослідних центрів. Професори Вашингтонського інституту Брукінгса в 2017 р. заявили, що Китай завищував рівень зростання свого ВВП у звітах 2014-2015 рр., щоб знизити свої збитки від падіння фондового ринку та девальвації юаня [37]. На противагу їм співробітники Фонду Карнегі за міжнародний мир (зокрема колишній директор по Китаю у Світовому банку Юйконь Хуан) і експерти ООН заявили, що уряд Китаю, навпаки, публікує занижені показники (на 3-4%), що не враховують прибутку від сектора послуг і приватного виробництва [38].

Економічний розвиток отримав ідеологічну підтримку в 2012 р. в соціально-політичному курсі «Китайська мрія», суть якого відродження нації, використовуючи

1) переваги «соціалізму з китайською специфікою»;

2) підтримуючи єдність нації шляхом посилення партійної дисципліни;

3) здійснюючи заходи, спрямовані проти дискредитації влади. Тільки за першу половину 2017 р. за корупційні правопорушення були покарані 210 тис. чиновників, серед яких - 38 високопоставлених.

Мірою щодо посилення «монолітності» й «ідеологічного контролю» є інтернет-цензура за концепцією «мережевого суверенітету» Фань Біньсіна - творця «китайського фаєрволу». Не менш дієвими є технології слідкування за робітниками на їх робочому місці, за представниками іноетнічних меншин тощо [39].

2. Політика «внутрішньої господарської автаркії»

Зміцнення «внутрішньої монолітності» супроводжується активною політикою «внутрішньої господарської автаркії» - прагнення до самозабезпечення та збереження диверсифікації економіки.

Віце-президент Світового банку, директор Китайського центру економічних досліджень Джастін Іфу Лін довів, що «економічне чудо Китаю» - результат «автаркії» та «диверсифікації економіки». Світове визнання такої моделі розвитку відбулося в 2001 році у зв'язку з фактом вступу Китаю до СОТ. Забезпечення автаркії супроводжується зростанням споживання енергоносіїв:

- У 2017 р. Китай став найбільшим у світі імпортером нафти, обійшовши за цим показником США [40, с. 123]. До 2020 р. потреба Китаю в імпорті нафти, за думкою експертів, досягне 450 млн. т, а в 2025 р. - 710 млн. т на рік.

- Споживання природного газу в КНР в 2005 р. склало 50 млрд. м³, в 2015 р. - 225 млрд. м³, до 2030 р. очікується зростання до 480 млрд. м³. Переведення виробництва з вугілля на газ збільшить споживання газу до 700 млрд. м³ на рік.

- КНР зацікавлена в диверсифікації поставок нафти та газу та здійснює пошук вигідних контрактів. Стратегічного характеру для КНР набув контракт 2014 року на поставку газу за допомогою нового газопроводу «Сила Сибіру» [41].

- Китай займає перше місце в світі за рівнем споживання та виробництва електроенергії: в 2017 р. в країні вироблено 1/4 частину цього ресурсу від світового виробництва.

Урядова програма «Зроблено в Китаї-2025», прийнята в 2015 р. з подачі прем'єра Лі Кецяня як програма середньострокового державного планування, ставить завдання досягнення Китаєм технологічного лідерства в ряді найважливіших галузей - ІТ-індустрії, авіабудуванні, виробництві медобладнання, енергетиці, роботобудуванні.

Да оцінками Чжан Бін і Цзоу Цзіньсянь, Китай переступив поріг доходу (ВВП на душу населення в КНР складає більше 12 тис. доларів), необхідний для реструктуризації його економки: Китай подолав пік індустріалізації та переходить до розвитку «сервісної економіки» [35, с. 43]. Це, зокрема, демонструє розвиток туризму: Китай займає третє місце в світі за чисельністю туристів, що також вказує на успіхи в диверсифікації господарства.

Не менш важливими є успіхи в зростанні соціально-економічного потенціалу та рівня життя в країні: індекс розвитку людського потенціалу досяг «високого» - 86 місце в світі (до речі, в України 88 місце). До 2020 р. в КНР планують досягти показника середнього класу на рівні 40% населення.

3. Політика внутрішньодержавного демографічного розселення та посилення контактів з діаспорою

Окрім чинників економічного зростання та забезпечення економічної автаркійності, Китай проводить політику внутрішньодержавного демографічного розселення та політику посилення контактів з діаспорою, які розуміються як «стратегічні».

У вирішенні проблем з перенаселенням, як відомо, Китай прийняв політику обмеження народжуваності, але не тільки. Китай здійснює політику інтернування, що демонструє ситуація в заселеній мусульманами провінції Сінцьзянь [43]. Не менш активною є політика, спрямована на «переток» населення в рамках зовнішньоторговельної політики, в результаті якої китайським підприємствам дозволено інвестувати кошти у відкриття філій за кордоном за умови роботи на них китайських громадян. Експорт робочої сили знижує тиск перенаселення в Китаї, забезпечує зовнішню роботу китайських підприємств за допомогою китайської робочої сили, сприяючи поверненню національного капіталу. Так Китай одночасно забезпечує демографічну та економічну присутність в стратегічних центрах світової торгівлі.

Закордонна китайська діаспора є найбільш чисельною у світі. Китайське населення континентів Америки становить 7,29 млн. осіб, з них 75,5% (5,51 млн. осіб) мешкають у США та Канаді. Китайські компанії з'явилися й у виробництві, й у сфері послуг. Етнічні китайці активно інвестують в банківську сферу, є засновниками великих банків (Американський каліфорнійський банк, Американський азіатський банк, ін.) і мають частки в ряді інших банків (наприклад, Національний банк Джорджії). Сьогодні більше двох тисяч «нових» китайських мігрантів працюють лише на одному детройтському автомобільному підприємстві, компанії «нових» китайських мігрантів відкриті в американській «Силіконовій долині» [44]. У США частка китайців, зайнятих у сфері організації виробництва, збільшилася з 20% в 1940 р. до 50% до 1980 р. [45, с. 270]. Змінюється не лише соціальний стан етнічних китайців, але й тип їх соціальної інтеграції: замість анклавного типу використовується дисперсний тип, що вказує на поліпшення соціальних адаптаційних механізмів етнічної групи. Якщо раніше більшість китайських організацій створювалася на базі чайна-таунів, то для «нових» мігрантів, прибулих після 1978 р., об'єктом вибору місця для життя є передмістя великих міст з облаштованою інфраструктурою. Вони більш інтегровані в суспільства проживання і в той же час підтримують більш міцні зв'язки з Китаєм та ідеєю відродження китайського націоналізму. Їх патріотизм заснований на економічних успіхах Китаю та підтриманий політикою Китая.

Ще в 1989 р. Цзян Цземінь на 4-му Всекитайському з'їзді представників реемігрантів заявив, що: «Китаю треба більше дізнатися про навколишній світ, а зовнішньому світові - про Китай. Велика кількість зарубіжних китайців, які проживають на п'яти континентах, можуть допомогти людям в інших країнах краще пізнати Китай» [46]. Так, КНР закликала зарубіжних китайців проявляти активну життєву позицію в країнах проживання: дотримуватися законів країн проживання; відкривати в країнах перебування бізнес; створювати організації «хуацяо» («хуаі» - етнічні китайці, народжені за кордоном), домагатися визнання від місцевої влади і відстоювати інтереси малих національностей в країнах проживання та інтереси Китаю [45].

З 2002 р. Китай впроваджує плани «Допомагаючи хуацяо, розвиваємо батьківщину і виграємо». Плани передбачають посилення взаємодії між старими і новими мігрантами та мігрантськими спільнотами, тобто між «хуажень» (етнічні китайці, натуралізовані в інших країнах), «хуаі» і «синь імінь» («нові» мігранти) в глобальному масштабі. Політика щодо закордонних китайців проводиться під гаслом «консолідувати серця, об'єднувати розум, розвивати можливості для відродження великої китайської нації» [45].

Для підтримки зв'язків з діаспорою уряд Китаю організовує програми під гаслом «Залучення до китайських коренів», підтримуючи феномен «тайкунжень» («астронавтів») - «гнучкого» або «інструментального» громадянства для представників китайської діаспори, тобто громадянства, пов'язаного з досягненням бізнес-цілей [47, с. 296].

Політику соціально-культурної мобілізації «китайського населення» за кордоном супроводжує політика інтеграції через асиміляцію «населення Китаю». Йдеться про політику щодо етнорелігійних меншин, особливо ісламської меншини уйгурів, що мешкає в регіоні Сінцянь і зазнає навіть відділення дітей від сімей з некитайською культурою, їх інтернування та «правильне» виховання в гігантських інтернатах [48; 49]. Слід зазначити, що з боку китайських урядовців ці дії пояснюються політикою «соціального захисту» дітей.

4. Політика активної геоекономіки та економічної інтервенції

Маючи економічні можливості, трудовий ресурс, систему лобіювання національних інтересів за кордоном та глобальні цілі, Китай впроваджує активну геоекономіку, економічну інтервенцію. Так, восени 2018 р. не залишилися непоміченими заголовки ЗМІ про те, що «Китай купив державу Африки» [50]. Йшлося про Замбію, яка опинилася в борговій залежності. Китайські структури стали власниками залізниці до Танзанії, Коледжу розвитку природних ресурсів (геологорозвідка), телеканалів (в тому числі «державного»), електростанцій та інших стратегічних підприємств. Важливо, що китайські структури фізично контролюють вкладені активи, зокрема на залізниці за допомогою своїх менеджерів, інженерів, та навіть машиністів. Обслуговування боргів та інвестицій обходиться Замбії в півмільярда доларів щорічно. Фінансові штрафи переважили сукупні заощадження країни, що є фактичним дефолтом і національною катастрофою Замбії. Аналогічно з 2014 по 2016 рр. відношення зовнішнього боргу до ВВП Джібуті зросло з 50% до 85%, причому більша частина цього боргу перед Китаєм і через це Джібуті може передати контроль над контейнерним терміналом Доралех, стратегічно розташованим морським портом на Червоному морі, китайським державним підприємствам, а якщо це станеться, то за словами радника Д. Трампа Дж. Болтона, «баланс сил на Африканському Розі - на головних артеріях морської торгівлі між Європою, Близьким Сходом та Південною Азією - зміниться на користь Китаю. І наші військові... можуть зіткнутися зі ще більшими проблемами в зусиллях з захисту американського народу» [51].

В МВФ заговорили про «дипломатію боргів», яку веде Китай не лише в Африці, але і в інших регіонах світу (зокрема в Шрі-Ланці, яка передала Китаю порт Хамбантота (70% акций на 99 років) та аеропорт Матталу).

Геоекономічна діяльність Китаю і відкрита конкуренція призвели до початку торгової війни зі США в 2018 р. [52, с. 7]. Її початок пов'язують доповіддю Торгового представництва США в Конгрес в січні 2017 р. [52] та з заявою Д. Трампа, про те, що «Китай «ґвалтує» США». В 2018 р. країни встановили взаємні тарифи і мита. Китай також подав позов до СОТ. Вимога Трампа спрямована на те, щоб змусити Китай лібералізувати свою торгову політику і допустити США до здійснення перевірки реформування.

Між тим експерти вказують на те, що Китай є найбільшим власником американського державного боргу (1,2 трлн доларів) і якщо для вирішення своїх фінансових проблем Пекін буде змушений вдатися до розпродажу трежеріс (боргових зобов'язань уряду США), це стане проблемою і для долара, і для всієї світової економіки.

Ситуацію торгової війни прокоментував Сорос, виступаючи на Всесвітньому економічному форумі в Давосі в січні 2019 року. За його оцінкою, США і Китай переживають «холодну війну», яка легко може перейти в «гарячу» фазу. Винуватцями він назвав С. Цзіньпіна, «ворога відкритих товариств», і Д. Трампа, вказавши, що його політика «може зірвати цілі політики США» [53].

Китайські ж експерти Чень Д. та Ху Д., Ю. Юйдін вказують на те, що саме Д. Трамп виступив ініціатором торгової війни, і не тільки з Китаєм, але і з Європою, Мексикою, Канадою та Японією, і що політика Китаю це тільки політика у відповідь [54; 55].

5. Заявка на провідну участь у світовій «валютній» конкуренції

Насправді ж торговельній війні США та Китаю передувала заявка Китаю на провідну участь у світовій «валютній» конкуренції [54]. З 1 жовтня 2016 р. китайський юань включений МВФ у валютну корзину платіжного засобу - SDR. Отже юань став резервною валютою поряд з доларом США, євро, японською ієною і британським фунтом стерлінгів. За вазою в кошику (яка використовується для розрахунку курсу SDR) юань займає третє місце, випереджаючи ієну і фунт.

Втім юань є резервною, але не повністю конвертованою валютою, оскільки Пекін зберігає контроль над нею, незважаючи на «рекомендації» МВФ. Діяльність створеної в 1994 р. Системи торгівлі іноземними валютами (CFETS) - «китайської валютної біржі» призвела до того, що юань став найвпливовішою у світі валютою з тих, які опинилися за межами списку вільно конвертованих валют (ВКВ). Зараз юань обертається на валютному ринку обмежено конвертованих валют, який за вартісним обсягом операцій поступається ринку платіжної системи CLS, створеної в 1997 р. G20. Але «шлюзом», що відкриває континентальному Китаю світовий валютний ринок, є валютний ринок Гонконгу, і це пояснює невеликі масштаби валютного ринку самого Китаю (в 2016 р. валютний ринок Китаю посідав лише 12-те місце в рейтингу валютних ринків країн за показником середньодобових оборотів після Великобританії, США, Сінгапуру, Гонконгу, Японії, Франції, Німеччини, Австралії, Данії, Канади, Нідерландів). Хоча середньодобові обороти валютного ринку Китаю за період 2004-2016 рр. виросли з 1 млрд. до 73 млрд. доларів [55].