(Не)скромні обійми Китаю: чинники зростання геополітичної суб'єктності КНР та ознаки глобальної кризи світового порядку

Ще в березні 2009 р. у зв'язку з розвитком світової економічної кризи Китай запропонував на базі SDR створити світову резервну валюту, яка могла б замінити в цій якості долар США. З тих часів до сьогодні валютна конкуренція залишається найвагомішим чинником геоекономічної реструктуризації світового порядку.

Як зауважив радник Ради енергетичної безпеки США та співдиректор Інституту аналізу глобальної безпеки Гал Люфт, «кожна четверта людина на планеті живе сьогодні в країні, уряд якої прагне покласти край гегемонії долара. Зрив їх зусиль повинен стати головним національним пріоритетом Вашингтона» [56]. Отже США веде боротьбу з «паралельними фінансовими системами», і в 2018 р. ця боротьба загострилася. В 2018 р. з пропозицією перейти на розрахунки в національній валюті, відмовившись від американського долара, виступив Р. Ердоган, звернувшись до економічних партнерів [57]. На саміті в липні 2018 р. країни БРІКС (Бразилія, РФ, Індія, КНР, Південноафриканської Республіки) закликали до активної боротьби проти гегемонії долара Туреччину, Ямайку, Індонезію, Аргентину і Єгипет. З 2018 р. Китай почав купувати нафту в Анголи, газ у Росії, вугілля у Монголії, продукти в Бразилії за юані, плануючи перейти на такі розрахунки з Саудівською Аравією та Іраном. У 2018 р. Китай ввів забезпечені золотом ф'ючерсні контракти - «петроюані» - на Шанхайській міжнародній енергетичній біржі, що стало першим недоларовим критерієм сировини в Азії. інноваційний стратегічний конкуренція китай америка

6. Високий рівень ініціативності у створенні міжнародних та регіональних структур, в діяльності міжнародних та регіональних організацій

Не менш важливим чинником зростання геополітичної ваги Китаю є чинник участі в діяльності офіційних глобальних організацій, таких як Рада Безпеки ООН, МВФ, Велика двадцятка, а також в діяльності таких макрорегіональних і регіональних організацій як ШОС, БРІКС, РІК, АТЕС. Особливої уваги заслуговує активність країни з ініціювання нових форматів співробітництва. Зокрема:

1) В Азії: а) Ініціатива Чіангмая (CMI, 2000) як механізм фінансової взаємодопомоги і валютного обміну в рамках інтеграційної моделі «АСЕАН + 3»; б) Ініціатива зі створення Фонду Шовкового шляху і Азіатського банку інфраструктурах інвестицій (AIIB, який почав роботу в 2016 р. і налічує 69 членів і 24 потенційних - з усього світу).

Втім ці ініціативи, за думкою Чень Д. та Ху Д., посилюють протистояння США та КНР за регіональне лідерство в Азії, і тому в той час як КНР розвиватиме ініціативу «Один пояс - один шлях», «Регіональне комплексне економічне партнерство» (ИСЕР), зону вільної торгівлі Китай - АСЕАН, США спрямує зусилля на відновлення Транстихоокеанського партнерства або приєднається до Нового Комплексного та прогресивного договору про Транстихоокеанське партнерство (СРТРР). Китайські експерти вказують, що другим ризиком в цьому протистоянні стає посилення військової напруженості в питаннях щодо територій Тайваня та Південно-Китайського моря (це демонструє розміщення Китаєм ракет на штучних островах цього моря, внаслідок чого США виключили можливість участі Китаю в морських вченнях «Римсько-Тихоокеанський регіон» (ШМРАС) восени 2018 р., а також сприяли посиленню темпу морських перевезень у навколишніх водах поблизу Тайванської протоки, що посилило напругу у відносинах Пекіна, Тайбея, Вашингтона) [58; 18].

2) В Європі: а) Ініціатива щодо підготовки укладення Всеосяжної інвестиційної угоди між КНР та ЄС в 2020 р., з якої отримано підтримку від керівництва ЄС на саміті ЄС - Китай в Брюсселі 9 квітня 2019 р. і що підтверджує Декларація [59], яка дозволила голові Європейської Ради Д. Туску і голові Європейської Комісії Ж.-К. Юнкеру заявити на заключній прес-конференції про «прорив» і «великий крок» вперед. «Проривом» названі: відмова КНР надавати державні субсидії китайським промисловим підприємствам; відмова КНР від практики «примусової передачі технологій» китайським компаніям в обмін на доступ на ринок КНР; домовленість про обговорення реформування СОТ для усунення «глобальних торговельних викликів»; б) Ініціатива «16+1» як новий формат співробітництва з країнами Центральної та Східної Європи, запропонована в рамках ініціативи «Один пояс - один шлях» в 2012 році.

Ініціативи КНР в Європі підтримані фінансово: з 2008 р. до 2016 р. обсяг китайських інвестицій в країни ЄС підвищився з 840 млн. доларів до 42 млрд. доларів. Доктор Вальбона Зенелі - голова Департаменту стратегічних ініціатив Європейського центру досліджень у сфері безпеки ім. Джорджа Маршалла, вказує, що загальний обсяг китайських інвестицій в Європу, включаючи злиття, поглинання та інвестиції, на початок 2019 р. складає 348 млрд. доларів, і Китай придбав понад 350 європейських компаній за останні 10 років. І хоча частка китайських ПІІ в Європі складає лише 2,2% і залишається низькою порівняно з лідируючими на ринку США 38%, китайські інвестиції в ЄС швидко розвиваються і ростуть безпрецедентними темпами [14]. За оцінками фінансових експертів до 2020 р. Китай стане найбільшим світовим інвестором.

3) В Африці Китай запропонував Вісім ініціатив (на період 20182020 рр.) у різноманітних сферах, анонсовані С. Цзіньпіном на Пекінському саміті Форуму співробітництва Китай - Африка (ЕОСАС, створений в 2000 р.), що проходив 3-4 вересня 2018 р. під гаслом «Китай і Африка: шлях до сильної спільноти і спільного майбутнього завдяки взаємовигідній співпраці» [60]. Інвестиції КНР в країни Африки є також значними. Так, китайські інвестиції в Африці на південь від Сахари склали 299,6 млрд. доларів з 2005 до 2018 рр. і в 2018 р. С. Цзіньпін пообіцяв інвестувати ще 60 млрд. доларів [61]. Крім того, в період з 2000 до 2015 р. Китай надав країнам Африки 94,4 млрд. доларів у формі позик та кредитів.

Активність КНР в Африці сприяла процесу його політичного визнання: в період 2013-2018 рр. Буркіна-Фасо, Сан-Томе і Прінсіпі, Свазіленд і Гамбія заявили про встановлення дипломатичних відносин з КНР.

Маючи намір стримувати «хижацькі дії Китаю, як елемента більш широких китайських стратегічних ініціатив... з метою просування китайського глобального панування», Джон Р. Болтон, радник Д. Трампа з національної безпеки (з квітня 2018 р.), оприлюднив нову Стратегію для Африки [51], спрямовану на активацію зусиль союзників США в регіоні, зокрема на підтримку «Об'єднаних сил 05 «Сахель», до складу яких входять Мавританія, Нігер, Чад, Буркіна-Фасо і Малі, яких підтримують США і які є гарним прикладом величезного потенціалу для співробітництва в галузі безпеки в Африці». Отже нова Стратегія США для Африки небезпідставно визнається ще одним чинником загострення геополітичного протистояння США та КНР [18].

4) в регіоні Латинської Америки з часу, коли в КНР був вперше опублікований «Документ про політику Китаю щодо країн Латинської Америки і Карибського басейну» (11 листопада 2008 р.) [62], Китай значно посилив свої позиції. Цьому сприяла, в тому числі, і політика США, переорієнтована після подій 11 вересня 2001 р. на Близький Схід, протекціонізм США, брак інвестицій.

Для Китаю посилення стратегічних можливостей в цьому регіоні є особливо важливим через те, що саме в Латинській Америці 9 країн регіону (з 16 країн по всьому світу) визнають Тайвань: Парагвай, Беліз, Гватемала, Гондурас, Нікарагуа, Гаїті, Сент-Кітс і Невіс, Сент-Люсія, Сент-Вінсент і Гренадіни). Втім «дипломатія чекової книжки» сприяє покращенню ситуації, на що вказує визнання КНР в 2017-2018 рр. Панамою, Домініканською Республікою та Сальвадором, які відмовилися визнавати Тайвань на користь КНР.

Пріоритетними країнами співпраці для Китаю, з огляду на обсяг прямих інвестицій в період з 2005-2018 рр. в ці країни, залишалися Бразилія (64,89 млрд. доларів), Аргентина (28,7 млрд. доларів), Венесуела (20,9 млрд. доларів), Еквадор (13 млрд. доларів), Чилі (9,4 млрд. доларів). В такі країни як Куба та Нікарагуа, близькі КНР за ідеологічною орієнтацією, Китай вклав в цей період менше одного мільярда доларів (800 млн. доларів та 530 млн. доларів відповідно) [61]. Загалом китайські інвестицій в Південну Америку в період 2005-2018 роки склали 169,4 млрд. доларів, в Латинську Америку - близько 250 млрд. доларів. Отже Латинська Америка є другим напрямком китайських інвестицій після Азії. Кількість китайських підприємств в Латинській Америці перевищує 2000, і вони створили для цих країн понад 1,8 млн. робочих місць [63].

При цьому з усього регіону останні 15 років «особливими» були відносини з Бразилією: крім БРІКС, Китай і Бразилія брали участь в діалозі країн, що розвиваються (Китай, Бразилія, Індія, Мексика та ПАР), з керівниками «Великої вісімки», покликаному розвивати співробітництво Південь - Південь і Південь - Північ. Також КНР та Бразилія активно співпрацювали в форматі «Група-77» + Китай, займаючи однакову позицію в питаннях зміни клімату.

22 січня 2018 р. на Форумі Китаю і Союзу держав Латинської Америки і Карибського басейну (СЕЛАК) в Чилі міністр закордонних справ КНР Ван Йі закликав країни регіону до участі в програмах Китаю «Один пояс - один шлях», зазначаючи, що Китай буде залишатися «прихильником відкритих стратегій». Тоді ж між КНР та СЕЛАК була підписана друга з 2011 року широка угода про розширення співробітництва [64].

Між тим, за даними глави латиноамериканського департаменту МЗС КНР Чжао Беньтана, дев'ять країн Латинської Америки підписали з Китаєм меморандуми про взаєморозуміння щодо співпраці у сфері спільної реалізації програми «Один пояс - один шлях»: з п'ятьма з них підписано угоди про всеосяжне стратегічне партнерство (з Бразилією (1993), Венесуелою (2001), Мексикою (2003), Аргентиною (2004) і Перу (2008), а з чотирма були встановлені відносини стратегічного партнерства (Чилі, Коста-Рікою, Еквадором, Уругваєм) [30].

Адміністрація Трампа розглядає активність Китаю в Латинській Америці з природною підозрою [29]. «Стратегія національної безпеки США 2017 року» включає тезу, що «Китай прагне втягнути регіон у свою орбіту через державні інвестиції та позики», і тезу про занепокоєння з приводу підтримки Китаєм «диктатури у Венесуелі» [6]. Пізніше державний секретар М. Помпео висловив занепокоєння про «хижацьку економічну діяльність» Китаю в регіоні, а Південне командування США виступило в 2019 р. з заявою, в якій висловило стурбованість тим, що Китай розширює свій плив у півкулі, часто за рахунок інтересів США, в контексті його інвестицій в портову інфраструктуру регіону та інфраструктуру Панамського каналу [30].

5) Регіонами підвищеного інтересу Китаю є Арктика і Антарктика. Так, ще в 2009 р. КНР під час обговорення «Договору про Антарктику» в Аргентині (в Буенос-Айресі) повідомила про намір почати розвідку мінеральних і вуглеводневих ресурсів, але це суперечить Мадридському протоколу Договору, який визначає Антарктиду в якості «природного заповідника, призначеного для вічного миру і науки». На території регіону претендує ряд країн, але до 2048 р. їх інтереси «заморожені», хоча експерти вказують на те, що 14 держав, що підписали договір про Антарктиду, досі не ратифікували прийнятий в 1991 р. і чинний з 1998 р. Мадридський протокол. Китайський уряд вважає, що «Договір про Антарктику» є тимчасовим компромісом, який порушується, наприклад, Австралією, і тому квапиться закріпити свою присутність, що й було зроблено шляхом сто- рення бази «Кульлунь».

Про намір Китаю брати участь в ініціативах щодо Арктики було зазначено в частині «Великої стратегії», яка охоплює період тринадцятої п'ятирічки на 2016-2020 рр. [65]. Але ще в 2009 р. КНР подала заявку на отримання статусу спотерігача в рамках Арктичної Ради, до якої входять США, Канада, Росія. Данія, Фінляндія, Ісландія, Швеція, Норвегія, та заручилася підтримкою Данії, що викликало неоднозначну реакцію як визнання того, що в Арктичний регіон повертається «велика геополітична гра» [66]. В якості морської матеріально-технічної бази на архіпелазі Шпіцберген в 2004 р. КНР заснувала наземну базу «Хуане Чжань», де швартується криголам тонажністю 8 тис. тон.

У 2017 р. транспортні коридори в Північному Льодовитому океані, зокрема Північний морський шлях, були включені Китаєм в ініціативу «Один пояс - один шлях». На початку 2018 р. міжнародному співтовариству була представлена перша в історії КНР «Біла книга з політики КНР в Арктиці», в якій заявлено інтерес Китаю до взаємодії з країнами Арктичного регіону з метою «захисту і просування миру». Політика Китаю в Арктиці будується на трьох принципах: поваги до партнерів, співпраці і взаємної вигоди для всіх залучених сторін. Останній принцип полягає в пропозиції інвестицій і технологій в обмін на участь в розробці ресурсів і доступ до транспортних шляхів. Одним із завдань є диверсифікація маршрутів, що зв'язують Китай з родовищами природних ресурсів і найбільшими світовими ринками Європи та Північної Америки. Оскільки південні маршрути Морського Шовкового шляху виявляються критично залежними від ситуації у вузьких місцях коридорів: Малаккській протоці і Суецькому каналі, Китай націлений на участь у побудові «Арктичного синього економічного коридору» переважно на території російської частини Арктики [67].

7. Активація діяльності ЗМІ, соціально-культурних, «<земляцьких» організацій, що забезпечують геокультурну присутність Китаю у віддалених регіонах світу

Дипломатичній регіональній активності Китаю сприяє активація діяльності китайських ЗМІ, соціально-культурних, «земляцьких» організацій, китайських освітніх центрів, які забезпечують геокультурну присутність КНР у віддалених районах світу. За даними Freedom House 2019 р., «уряд Китаю, Комуністична партія Китаю (КПК) та їх довірені особи швидко розширили свій вплив на канали виробництва і розповсюдження ЗМІ за кордоном.

.Китайська влада впливає на контент ЗМІ по всьому світу за допомогою трьох основних стратегій: просування пропаганди КПК, придушення критичних точок зору і управління системами доставки контенту» [68]. Йдеться про те, що Китай контролює платформи, які використовуються в інших країнах для трансляції новин. В Африці, наприклад, китайська телевізійна дистриб'юторська компанія Star Times допомогла телерадіокомпаніям в Кенії, Нігерії, Уганді і Замбії перейти від аналогового до цифрового телебачення. При цьому китайська компанія вирішує, які станції можуть переглянути її глядачі в цих країнах. Хоча Star Times є приватною компанією, вона отримує субсидії від уряду Китаю. У звіті організації «Репортери без кордонів» 2019 р. вказується, що, китайський уряд щорічно інвестує до 1,3 млрд. доларів США для збільшення глобальної присутності китайських ЗМІ і завдяки цим інвестиціям китайські державні теле- і радіокомпанії в останні роки змогли значно розширити свою міжнародну діяльність. Китайська глобальна телевізійна мережа транслюється в 140 країнах, а China Radio International веде мовлення на 65 мовах [69].

Як зазначають експерти, зокрема в США, «Китай розширює свої канали для американської аудиторії і збільшує обмеження на американські ЗМІ в Китаї. В червні 2019 р. китайська влада заблокувала ще кілька американських ЗМІ з Інтернету в Китаї, включаючи сайти The Washington Post, The Christian Science Monitor і NBC News» [70].

Інформаційну пропагандистську політику Китай здійснює через Департамент пропаганди Комуністичної партії Китаю; Центральний комітет з пропаганди та ідеології, який включає керівників ЗМІ; Інформаційне бюро Державної ради, Департамент єдиної передової роботи (забезпечує фінансування та управління ЗМІ КНР за кордоном); Інформаційне агентство «Синьхуа», що перебуває під контролем партії, має більше 10 тисяч працівників, здійснює роботу 10 мовами і має 162 міжнародні бюро; Китайська медіагрупа «Голос Китаю» (CMG); Китайська глобальна телевізійна мережа (CGTN), яка веде програми на п'яти мовах, які транслюються в 140 країнах; та ще 16 глобальних систем здійснення інформаційного глобального впливу (соціальних мереж як «WeChat»; електронних пошукових енциклопедій, як «Baidu»; форумів як «BRICS Media Forum»; мікроблогів, як «Sina Weibo»; мереж волонтерських тролів, як «Little Pinks»; система «ЗМІ китайської діаспори» - газети «New Zealand's Chinese Herald» та «Australia's Pacific Times», «Qiaobao») [69].

Крім поширення системи ЗМІ зростає число та диверсифікується спектр китайських асоціацій за кордоном. Раніше вони були організовані за принципом приналежності до певної «ціосян» (місце виходу мігрантів), діалектої групи. Сегодня вони організуються як бізнес-асоціації. Їх визначальною рисою є включеність в транснаціональну діяльність, регулярна взаємодія з асоціаціями в інших країнах і з китайськими властями різного рівня. Транснаціональна взаємодія веде до формування глобальних китайських мереж глобальної китайської діаспори, організації якої знаходяться під контролем Пекіна, який покладає на них функції народної дипломатії. Експерти відмічають тенденцію їх укрупнення, інституціоналізації та централізації. Прикладом такої мережевої організації є Інститути Конфуція, які почали діяти з 2004 р. за рахунок фінансування з Пекіну. Сьогодні цю мережу складають понад 500 інститутів у 154 країнах. При цьому експерти відмічають, що зростання китайських підприємств, організацій, структур супроводжується зростанням осередків Комуністичної партії Китаю.

8. Участь в процесах вирішення регіональних конфліктів

На XIX з'їзді Комуністичної партії Китаю в 2017 р. Сі Цзіньпін зазначив, що: «Соціалізм з китайською специфікою вступає в нову епоху нової китайської зовнішньої політики в її двуєдиному курсі вітати у себе і йти зовні...». Він зазначив, що слід «приділяти однакову увагу «залученню» і «виходу на глобальний рівень» ... для подальшого відкриття Китаю через зв'язки, що йдуть на схід і захід, через сушу і море» [71].

Акцентуючи увагу на тому, що китайська мрія може бути реалізована тільки в мирній міжнародній обстановці і в умовах стабільного міжнародного порядку, а відтак активна позиція у вирішенні регіональних конфліктів є тактикою забезпечення «китайської мрії» становлення розвинутого соціалізму, С. Цзіньпінь зазначив: «...ми приймемо політику для просування лібералізації на високому рівні і сприяння торгівлі та інвестиціям, пілотування зон вільної торгівлі. відкриття портів вільної торгівлі... Але Китай ніколи не відмовиться від своїх законних прав та інтересів. Ніхто не повинен очікувати, що ми проковтнемо все, що підриває наші інтереси. Китай проводить національну політику, яка носить оборонний характер. Розвиток Китаю не представляє загрози для іншої країни. Китай ніколи не прагнутиме до гегемонії або розширення» [71].

У своєму посланні С. Цзіньпін привніс в китайську зовнішню політику 4 нові ідеї:

1) новий тип відносин великих держав - «заміна цивілізаційної відчуженості обміном, заміна конкуренції взаємним навчанням і заміна переваги - співіснуванням»;

2) дипломатія великої держави з китайською специфікою;

3) побудова глобального суспільства з єдиною долею

4) новий тип міжнародних відносин, що означає активну участь у вирішенні регіональних протиріч за допомогою нових ініціатив.

Перейнявшись метою побудови «глобального суспільства з єдиною долею» та завданням укріплення міжнародного статусу Китаю, що буде реалізовуватися в два етапи: 2020-2035 рр. - етап «помірно процвітаючої держави», 2035-2050 рр. - етап досягнення «розквіту соціалізму», С. Цзіньпінь з 2014 року провів п'ять міжнародних зустрічей на вищому рівні. Лише в 2013 р. він 28 разів виїжджав за кордон, відвідавши п'ять континентів, 56 країн, а також штаб-квартири найбільших міжнародних і регіональних організацій.

Підкреслюючи миролюбні наміри Китаю, С. Цзіньпінь вказує на участь китайських миротворців в Аденській затоці як форму міжнародної антипіратської діяльності [71]. Втім підвищення регіональної та міжнародної активності КНР демонструє більше те, що КНР частіше використовує своє право вето в Раді безпеки ООН в питаннях вирішення збройних конфліктів. На це вказують голосування з ситуацій у М'янмі (2007), на Близькому Сході (2011-2017), з врегулювання відносин у Сирії, Іраку, Венесуелі (2019). Особливою є позиція КНР щодо врегулювання ситуації в Сирії, продемонстрована безпрецедентною кількістю (більше 50%: 6 з 11 голосувань за історію застосування цього права країною) [12, с. 41].

Демонструючи свою сталу позицію, Китай формує образ «третьої сили» та пропонує інвестиції країнам, постраждалим в ході воєнних конфліктів, одночасно вирішуючи питання власної внутрішньої та зовнішньої політики (наприклад, 2019 р. - угоди Китаю та Іраку, Китаю та Сирії).

Тим не менше, участь у врегулюванні конфліктів в одних регіонах не применшує активності Китаю як сторони в інших конфліктах. Адже пам'ятаємо, що сказав С. Цзіньпінь: «Китай ніколи не відмовиться від своїх законних прав та інтересів. Ніхто не повинен очікувати, що ми проковтнемо все, що підриває наші інтереси» [71]. На це, зокрема, вказують ситуації між:

1) КНР і Японією (2012-2013, архіпелаг Сенкаку (Даоюйдао) на території Східно-Китайського моря);

2) КНР і країнами басейну Південно-Китайського моря (2009-2018, де існує спір щодо 3 млн. км² шельфу навколо архіпелагу Спратлі);

3) КНР і Індією (2017 щодо плата Доклам);

4) КНР та Республікою Тайвань (2019 з питання поставок США F-16 на Тайвань).

Очевидно, що намагання Китаю «сприяти вирішенню регіональних конфліктів», а не «встановлення гегемонії» (за словами С. Цзіньпіна), особливо в регіонах, визнаних «зонами відповідальності» або «зонами реалізації національного інтересу» США, утворює ситуацію гострої регіональної конкуренції двох держав, сприяє розбалансуванню статус-кво.

9. Демонстрація інноваційно-технічних та військово-стратегічних можливостей територіальної оборони та захисту «позатериторіального національного інтересу»

Керівництво КНР визнає, що відродження статусу «Великої держави» на глобальному рівні міжнародних відносин країни з історією в п'ять тисяч років має пройти важкий шлях модернізації, щоб і «надалі відігравати свою роль в якості великої і відповідальної країни, брати активну участь у реформуванні та розвитку глобальної системи управління і продовжувати вкладати китайську мудрість і силу в глобальне управління» [71].

Написання «блискучої глави про новий шлях до соціалістичної модернізації» та «зробити Китай країною новаторів» [71] є завданням КНР на наступні тридцять років, в які за допомогою оновлених «технічних» та «оборонних» можливостей країна буде реалізовувати національну мрію. Вже сьогодні Китай пишається тим, що він здійснив успішний запуск космічної лабораторії Tiangong-2, ввів в експлуатацію глибоководний пілотований апарат Jiaolong і сферичний телескоп з апертурою в п'ятсот метрів (FAST) Tianyan, здійснив запуск супутника-зонда темної матерії Wukong і супутника квантової науки Mozi, а також випробувальний політ авіалайнера C919. Також країна пишається своїми технічними можливостями будівництва на островах в Південно-Китайському морі.

Для розвитку «оборонних можливостей» також зроблено чимало. На XIX з'їзді КПК Сі Цзіньпін заявив, що «до середини ХХІ ст. Народно-визвольна армія має стати силою світового класу» [71].

Слід вказати, що якщо з 1949 до 1979 р. концепція безпеки країни концентрувалася на захисті територіальної цілісності і суверенітету, то з 2015 р. КНР впроваджує стратегію «активної оборони» [71], оскільки не має на меті «встановлення власної гегемонії чи розширення». Причиною «активної оборони» визначаються «провокаційні дії ряду країн та їх військова присутність на незаконно окупованих китайських островах», а це «обумовлює впровадження спецзаходів оборони національних інтересів», «пристосування до тенденцій нової глобальної військової революції».

Мова йде про покращення «боєготовності як в традиційній, так і в нових областях безпеки», про розробку «нових бойових сили і сили підтримки», про «військову підготовку в бойових умовах», «прискорення розвитку інтелектуальних збройних сил», «покращення бойових можливостей для спільних операцій на основі мережевої інформаційної системи». В контексті останнього положення кібербезпека отримує особливе значення і тому в 2017 р. в КНР став чинним Закон «Про кібербезпеку», який дозволяє правоохоронним органам країни заморожувати рахунки іноземних громадян і організацій, які підозрюються в саботажі державної інформаційної інфраструктури. В цьому контексті привертає увагу конфлікт США та КНР щодо заборони діяльності китайської телекомунікаційної кампанії «Huawei», яку звинувачують у шпигунстві [72], та реакція з боку США: нова «Кіберстратегія США» 2018 р. від Міністерства оборони США, в якій Китай та РФ визначні як загрози національній безпеці США [73, с. 1], та «Огляд засобів контролю за деякими новими технологіями (штучним інтелектом, біотехнологіями, обчислювальними системами, системами позиціонування та навігації, аналітики даних і робототехніки)» від Міністерства торгівлі та Бюро промисловості та безпеки США [74], в якому запроваджуються можливості уряду США обмежити діяльність таких кампаній як Huawei [18].

Великого значення також набуває Програма розвитку «Флоту синіх вод», що зможе проводити операції за межами власної виключної економічної зони, створення широкої мережі морських торговельних та військово-морських баз - «пунктів базування та матеріально-технічного забезпечення» в регіонах реалізації національного інтересу, а саме з метою забезпечення морських торговельних шляхів, за концепцією «Нитки перлин» [71; 12, с. 141-144]. За даними М. Покася, за сумарною водотонажністю бойових кораблів ВМС НОАК знаходиться на другому місці в світі, поступаючись лише військовому флоту США, і що головні зусилля китайських військових зосереджені на створенні «Флоту синіх вод», який може проводити операції на відстані до тисяч морських миль. Концепція «Нитка перлин», оголошена в 2013 р. в коментарях до доповіді Центральної військової ради ЦК КПК, спрямована на забезпечення створення мережі військових баз за межами національної території, що передбачає перевлаштування «пунктів тилового та матеріально-технічного забезпечення бойових кораблів та допоміжних суден з метою забезпечення безпеки морських торгових шляхів в Індійському та у західній частині Тихого океану». Так, лише в західній частині Тихого океану та в Індійському океані КНР розгортає чотири «нитки» власних морських баз, можливості яких дозволяють швартування кораблів усіх класів, включаючи авіаносці, створювати стратегічні авіаційні бази, встановлювати апаратуру радіотехнічної розвідки та інше.

Слід вказати, що чисельність військових сил КНР є найбільшою у світі - це 2 млн. 35 тис. осіб. Витрати на оборону в 2001-2009 рр. зросли з 17 млрд. доларів до 71 млрд. доларів В 2019 р. військовий бюджет склав 177,49 млрд. доларів (хоча за оцінками Стокгольмського інституту досліджень проблем миру, Stockholm International Peace Research Institute (SIPRI) - 250 млрд. доларів США) [75, c. 18].

Для порівняння слід вказати, що військовий бюджет США, за даними SIPRI, складає 658,7 млрд. доларів. Отже різниця є значною, і це посилює напругу через розуміння очевидності подальшої гонки озброєнь та конкуренції технологій глобальних суперників в найближчі роки.

Очевидність «пастки Фукідіда» в цих умовах демонструє промова віце-президента США М. Пенса від 4 жовтня 2018 р. щодо посилення жорсткості політики адміністрації Трампа відносно Китаю, в політиці якого переважає «конкуренція, а не співробітництво», «економічна агресія» через «викрадення американської інтелектуальної власності», «авторитарні тенденції через запровадження цензури та релігійні переслідування», «втручання у вибори в США», «зростаюча військова агресія Китаю», особливо в Південно-Китайському морі [76]. Розуміння небажання США бездієво споглядати на зростання загрози власним інтересам з боку Китаю ставить питання здатності міжнародної спільноти зупинити процес ескалації напруги мирним шляхом.

Вищепроаналізовані дані дозволяють зробити висновок, що в умовах зростання геополітичної суб'єктності Китаю з огляду на його успіхи в економічному та соціальному розвитку; диверсифікації економіки та забезпеченні високого рівня внутрішньої господарської автаркії; політиці внутрішньодержавного демографічного розселення та створенні системи контактів з діаспорою; геоекономічній політиці та забезпеченні ефективності «дипломатії боргів»; світовій «валютній» конкуренції; підвищенні рівня участі в діяльності макрорегіональних, регіональних структур та запровадженні регіональних ініціатив; діяльності соціально-культурних, «земляцьких» організацій, що забезпечують геокультурну присутність Китаю у віддалених регіонах світу; презентації мети міжнародної діяльності та в процесах самопрезентації як послідовного та стабільного суб'єкта вирішення регіональних конфліктів; інноваційно-технічному та військово-стратегічному забезпеченні як територіальної оборони, так і захисту «позатериторіального національного інтересу» - зростання всебічної конкуренції КНР та США є очевидним і безальтернативним.

Очевидним здається і те, що при наявному рівні геополітичної істерії в умовах демонстрованої анархії та розбалансованості міжнародного порядку відмова від ідей ліберальної теорії міжнародних відносин на користь ідей «наступального» реалізму сприятиме неконтрольованим формам захисних реакцій великих держав, охоплених параноєю нестримуваної агресії. Відмова від категорії «залучення» в теоретичному обґрунтуванні політичних рішень та застосування категорій «всебічного превентивного стримування» в контексті вирішення «дилеми безпеки» впливає на агресивність характеру дискурсу та обумовлює поширення найгірших прогнозів в можливостях забезпечення стабільності міжнародних відносин.

Занурення всіх гравців системи світових відносин у згубну для світового порядку «пастку Фукидіда» є фактичною реальністю глобальної зміни світового порядку в найближчі роки з використанням всього спектра можливостей, включно з військовими, для гарантування «превентивного захисту».

Проте згідно з китайським прислів'ям «останній етап подорожі позначає лише середину шляху», Китай не стане поспішати та ризикувати. Проходячи найнабезпечніший етап власного росту до 2050 року, Китай і далі буде залишатися «відображенням США, не розбиваючи американське дзеркало», буде адаптуватися і використовувати рецепт Ден Сяопіна «переходити річку, обмацуючи камені». Щодо іншого рецепту Сяопіна - «приховувати свої можливості і триматися в тіні», - то дотримуватися його вже неможливо, але виникає потреба захищати здобуте на шляху «глобального суспільства з єдиною долею», що вимагатиме більшої жорсткості, активності.

Оцінки реальних намірів Китаю будуть залишатися суб'єктивними як стратегії «перемогти ворога його ж зброєю» та встановити новий глобальних порядок, як стратегії реставрації бінарної стійкості світового порядку чи як стратегії побудови «глобального мультицивілізаційного суспільства з єдиною долею» згідно з ліберальною версією міжнародних відносин.

Але ми не можемо дозволити собі бути оптимістичними, оскільки конфлікти відбуваються і тоді, коли їх не очікують, оскільки в їх основі анархія та обопільний страх. Об'єктивним є лише те, що у період невизначеності та підвищення нестабільності і США, і Китай несуть відповідальність за переважну частку глобальних змін. Такі країни як Україна, знаходячись на перетині ліній реалізації геостратегій таких геополітичних «важкоатлетів» як США чи Китай, безумовно, мають забезпечити внутрішнє розуміння ситуації та обрати гідну відповідь щодо вирішення «дилеми безпеки», роблячи ставку на максимальну нівеляцію агресивної риторики, пошук можливих компромісів та реалізацію національного інтересу.

Список використаної літератури