Еміграція євреїв із радянського союзу в політиці президентів США (1961-1989)

Основна частина

президент америка єврей еміграційний

Важливим елементом політики США щодо єврейської еміграції з Радянського Союзу є передвиборча риторика кандидатів на найвищий державний пост і політика новообраних президентів. Особисте зацікавлення в отриманні більшої кількості голосів у передвиборчій гонці та бажання заручитися підтримкою уже на посаді мотивували політиків співпрацювати з усіма можливими категоріями суспільства.

Під час проведення дослідження опрацьовано дотичні до порушення проблеми праці, зокрема: М. Фрідмана та А. Чеміна [17], П. Бувальди [10], Ю. Кошаровского [3], В. Енгеля [6], що комплексно проаналізували проблематику еміграції євреїв із Радянського Союзу, та частково охарактеризували політичне сприйняття цього явища в американському політикумі. Детальніше, у контексті відзначення якихось річниць чи важливих подій, безпосередньо політику президентів США досліджували І. Стол [39], Дж. Маоз [23], Б. Босток [8], П. Кенгур [22] відомі американські журналісти та науковці. Джерельною основою публікації є мемуари (С. Чарного [5]) та інтерв'ю (Н. Щаранського [1]). Крім того, опрацьовано виступи конгресменів [13, 14, 15] та з'ясовано їхню позицію щодо зменшення квот на виїзд з СРСР; промови президентів [16, с. 31; 28; 37] на різноманітних з'їздах та конференціях [11, 12], ініційованих американськими євреями з метою допомоги своїм побратимам; зустрічі президентів із прем'єр-міністрами Ізраїлю та обговорення зовнішньополітичних ініціатив обох країн [30].

Мета статті полягає в аналізі особливостей політики адміністрації президентів США щодо еміграції євреїв із Радянського Союзу (1961-1989). Реалізація поставленої мети полягає в таких завданнях: охарактеризувати зміст, бачення та спроможність розв'язання проблеми еміграції євреїв із Радянського Союзу в адміністрації президентів; проаналізувати силу впливу американсько-єврейського лобі; з'ясувати роль і вагомість питання в контексті внутрішньої та зовнішньої політики кожного із президентів.

Джон Кеннеді, як кандидат у президенти, мало цікавився проблематикою радянських євреїв і не зовсім підтримував усі влаштовані акції на підтримку останніх, вважаючи, що країна повинна вирішувати більш значущі завдання. Проте, уже після перемоги на президентських виборах, він змінив свою позицію, можливо, ураховуючи той факт, що Льюїс Вайнштайн голова Національної консультативної ради з питань зв'язків із громадськістю, член президентської команди, єврей за походженням посприяв збільшенню кількості голосів на користь представника Демократичної партії саме від єврейської громади [17, с. 110].

Сам Л. Вайнштайн згодом згадував, що в одній із приватних розмов попросив Дж. Кеннеді застосувати свій вплив у розмові з радянським лідером щодо критичної ситуації, пов'язаної з євреями, зазначивши, що з усіх американських президентів лише Теодор Рузвельт наважився відверто говорити про погроми, ще за царювання Миколи ІІ. Тоді Кеннеді, за словами Вайнштайна, не забарився з відповіддю: "Ось перед тобою стоїть ще один такий президент" [39].

Маєр Фельдман ще один помічник в адміністрації Дж. Кеннеді, який, стежачи за міжнародними подіями, неодноразово згадував про складнощі еміграції радянських євреїв [21]. Очевидно, що неабиякий вплив на політику та рішення президента справляли євреї за походженням, зокрема Авраам Рібікофф секретар із питань охорони здоров'я, освіти та соціального забезпечення та Артур Гольдберг секретар праці [36, с. 91].

На серйозніший рівень обговорення ця проблема вийшла в 1963 р., після проведення першої великої міжнародної конференції у Парижі, на якій, зокрема, намагалися знайти шляхи подолання кризи в нереалізації еміграційних запитів радянського єврейства. Цього ж 1963 р. у Сполучених Штатах відбулися дві взаємопов'язані події, що фактично підкреслили наявність активної єврейської діаспори. З'їзд Клівлендського комітету щодо випадків антисемітизму в СРСР, створеного під керівництвом Луї Розенблюма, згодом першого президента Американського єврейського комітету [40], та проведена конференція у Нью-Йорку стосовно "статусу євреїв у Радянському Союзі" підняли американсько-єврейську общину на новий рівень усвідомлення проблематики [11]. Тоді всі лідери ухвалили рішення про те, що "американські євреї більше мовчати не будуть, і робитимуть усе можливе для допомоги їхнім побратимам, що залишилися у тоталітарному Радянському Союзі" [17, с. 30].

Через отримання широкого розголосу справа дійшла і до Конгресу, де питання "Юдеї та юдаїзм у Радянському Союзі" врешті винесли на розгорнуте обговорення. Головний доповідач Філіп Гарт, сенатор із Мічигану, розповів про асиміляцію та дискримінацію трьох мільйонів євреїв, назвавши політику Радянського Союзу, культурним геноцидом: "Синагоги закривають, рабинів арештовують; забороняють утворювати єврейські школи та організації, публікувати літературу, практикувати обряди..." [13]. Зрештою, було зроблено кілька важливих висновків. Найперше, наголошувалося на відмінності між царськими погромами (основною метою яких було лише обмеження місць проживання) та радянським антисемітизмом, який фактично руйнував юдаїзм як такий [13].

Ці події підштовхнули Дж. Кеннеді до розуміння про можливість маніпуляції фактами дискримінації у Радянському Союзі і політичному маневруванні на Близькому

Сході [43]. Більше того, на президента вплинули уже здавна напрацьовані дружні взаємовідносини з державою Ізраїль, у якій він вбачав своєрідного союзника: "Ми маємо традиційно продовжувати дружні зв'язки з Ізраїлем, із країною, яка, так само як і ми, прагне віднайти шлях до свободи" [37]; "Ми прагнемо миру та процвітання для всього Близького Сходу, дух сіонізму проілюстрував необмежену мудрість та наполегливість..." [46].

Через вище перераховані причини Дж. Кеннеді ставав щоразу прихильнишим до формування сприятливої політики у вирішенні зазначеного питання, зокрема на зустрічі з радянським міністром закордонних справ Андрієм Громико президент виголосив своє невдоволення щодо недотримання прав людини у СРСР [17, с. 32]. Згодом, через наполягання Американського єврейського комітету (AJC), відбулася чотиригодинна зустріч між кількома представниками кабінету Кеннеді й Анатолієм Добриніним. Незважаючи на підбір значної кількості підтвердженої інформації, радянський дипломат запевняв, що ніякого переслідування євреї не зазнають [45, с. 188].

За наступника Дж. Кеннеді, Ліндона Джонсона, проголосувало близько 90 % єврейської громади США, що стало одним із найвищих показників в історії президентських виборів [26]. Таку довіру Л. Джонсон, очевидно, заслужив через свої проникливі промови, у яких він дуже часто згадував про свою ще закладену з дитинства прихильність до євреїв: "У дитинстві, коли я читав Біблію, мене вражала сила та людяність цього народу. З давніх часів не змінилося нічого. вони і надалі продовжують боротися і ми маємо їм допомогти. ми разом маємо побудувати кращий світ, де будуть процвітати мир та свобода".

Що стосується американського сенату, то кількість стурбованих конгресменів із промовами, де фігурувала б тема політичного та культурного переслідування євреїв у Радянському Союзі, постійно збільшувалася. Зокрема, цікаву доповідь з усіма статистичними даними підготував сенатор із Нью-Джерсі Гаррісон Вільямс. "Попри те, що на 1 мільйон віруючих припадає лише 70 синагог, радянська влада продовжує їх закривати. Крім того, євреям заборонено ховати тіла на спеціальних єврейських кладовищах, публікуватися на івриті, контактувати з родичами, що живуть за кордоном" резюмував Г. Вільямс, підкресливши, що "поширення жорстокого антисемітизму не можна допускати у майбутньому." [14].

У 1965 р. президент Л. Джонсон із власної ініціативи відвідав єврейський мітинг з нагоди так званого Національного запалення вічного вогню на ритуальному семисвічнику (менорі). Організатори свята офіційно вручили Л. Джонсону заяву з мільйоном підписів, із проханням до уряду розгорнути свою діяльність у напрямі допомоги радянським євреям. Президент прийняв петицію, пообіцявши належно відреагувати на дискримінаційні процеси, які відбувалися в СРСР: "Історія показує, що ставлення до меншин є барометром, за допомогою якого можна виміряти моральне здоров'я суспільства. y Радянському Союзі існують принципові суперечності між задекларованими принципами та реальними практиками" [16].

Водночас рабин Артур Шнейєр, який неодноразово звертався до президента та Конгресу, наголосив: "Одного разу світ уже поплатився за своє мовчання. Отож, давайте зробимо так, щоб єврейські лідери почали говорити про проблему еміграції, а американський парламент діяти". Тоді ж він попросив допомоги у протестантської та католицької спільнот США: "Давайте спільними зусиллями допоможемо трьом мільйонам євреям, які проживають у Радянському Союзі" [15].

Незважаючи на те, що радянські євреї настійно вимагали "пробуджувати єврейську світову громадськість від сну", реакція ізраїльського політикуму на розвиток подій у США не забарилася і виявилася стримано негативною: "Тиск і гостра критика Радянського Союзу можуть лише нашкодити у процесі пришвидшеного надання еміграційних дозволів" [17, с. 39].

І все ж стосунки між обома країнами залишалися дружніми та взаємовигідними, особливо після того, як президент підписав указ про надання більшої фінансової підтримки Ізраїлю. У 1965 р. переслана допомога становила 71 млн дол, а це на 75 % більше від наданої ще адміністрацією Дж. Кеннеді. Крім того, що на наступний рік суму збільшили до 130 млн дол, президент ухвалив дозвіл на купівлю Ізраїлем зброї у Сполучених Штатів. Свої виступи перед ізраїльськими представниками президент розпочав фразою про "спільну повагу обох країн до людської свободи та демократії" [29]. Ці факти викликали позитивні відгуки серед представників єврейської спільноти, а самого Л. Джонсона назвали першим дійсно проізраїльським президентом [23].

Урешті, через тиск та наполягання Західних держав, у 1966 р. на конференції у Парижі голова Ради Міністрів СРСР Олексій Косигін заявив про надання дозволу радянським євреям без будь-яких перепон, у разі власного бажання, покинути межі СРСР на основі закону про "возз'єднання сімей". Проте переслідування та арешти не припинялися. Зокрема, у 1967 р. до трьох років ув'язнення засудили єврейського активіста Бориса Кочубевського через участь в агітаційному зібранні, на якому присутні активісти вимагали дозволу виїхати до Ізраїлю [41].

Політику нового президента Річарда Ніксона історики охарактеризували як контроверсійну. Прийшовши до влади в 1969 р., він вперше серед усіх президентів отримав найменшу кількість голосів (17 %) від єврейської спільноти [43]. Уже передвиборчий слоган про "бажання завершити період конфронтацій і ввійти в еру перегорів з СРСР" насторожив американських євреїв, які щойно розпочали активну фазу боротьби за своїх побратимів за океаном. Ще більше насторожувала новосформована зовнішньополітична програма, у якій ішлося, що "відтепер усі нові зобов'язання розглядатимуть крізь призму ретельної оцінки американських національних інтересів в інших країнах та конкретних загроз цим інтересам" [2, с. 112]. Головною метою Р. Ніксона впродовж усього президентського терміну було налагодження американсько-радянських відносин і сприяння міжнародній розрядці [3].

Через підписання двосторонніх угод із Радянським Союзом про обмеження систем протиракетної оборони та накопичення ядерної зброї, Р. Ніксон постійно намагався уникати загострень, пов'язаних із протестами американських євреїв [2, с. 113], вважаючи, що "радянські євреї не є пріоритетним завданням для США" [5]. А після влаштованих Лігою Захисту терористичних актів він та держсекретар Генрі Кіссінджер, єврей за походженням, почали побоюватися, що це може призвести до переривання переговорів із радянською стороною. Через ці причини президент під час зустрічі у 1973 р. з єврейськими представниками усіляко ухилявся від позитивної відповіді щодо підтримки ідеї про запровадження поправки Джексона Веніка, вважаючи, що "це може негативно вплинути на відносини обох держав" [10, с. 101].

На прохання єврейських організацій США, під час візитів до Москви 1972 та 1974 рр. Р. Ніксон планував порушити питання про переслідування радянських євреїв [24]. Однак безпосередньо він сам рідко порушував цю тему перед радянським керівництвом, вважаючи, що це може лише завадити у налагодженні відносин між обома країнами [8].

Більше того, під час відвідин Л. Брежнєвим Сполучених Штатів у 1973 р., за наказом президента були запроваджені додаткові заходи безпеки з метою уникнення терористичних актів. Попри все, радянську делегацію на чолі з Генеральним секретарем ЦК КПРС Л. Брежнєвим зустріла 10-тисячна демонстрація з гаслами про засудження політики щодо євреїв в СРСР. Зрештою, значну частину запланованих поїздок і відвідин скасувала адміністрація президента через побоювання, що ці заходи можуть підірвати престиж та традицію гостинності США [9].

Така неоднозначна позиція Р. Ніксона дещо насторожувала місцеві єврейські організації. Врешті, до нового етапу обговорення його політики повернулися у 2010 р., коли були обнародувані виявлені звукові записи приватної розмови Р. Ніксона та Г. Кіссінджера. У шквалі гострої критики, колишнього президента знову звинуватили у ксенофобії за висловлювання на адресу євреїв. Найбільше обурила фраза про те, що "проблема радянських євреїв це не наша справа і якщо їх би там навіть знищували в концентраційних таборах, то це проблема недотримання прав свободи, але це ніяк не стосується США" [18].

Усе ж, в історії президентства Р. Ніксона можна знайти факти, які свідчать про його лояльність до євреїв. Можливо, він ігнорував проблему радянських євреїв, проте займав непорушну позицію щодо держави Ізраїль, про яку він неодноразово згадував "як про найкращого друга" [42]. У 1973 р. завдяки зусиллям його адміністрації Ізраїлю виділили 44 млн дол для допомоги прибулим переселенцям із Радянського Союзу. Проте найбільшу підтримку фіксуємо у війні Судного дня 1973 р., коли фактично завдяки постачанню зброї із США Ізраїль переміг у боротьбі зі своїм історичним ворогом [20]. Цього ж року на знак вдячності до Білого Дому приїхала Ґолда Мейєр, а взаємозв'язки між обома країнами і надалі розвивалися у сприятливому руслі [24].