Феномен "Нової холодної війни" з погляду політології міжнародних відносин
Чинники "холодної війни" як форми конфронтаційних відносин між державами. Аналіз сучасних американо-російських форм суперництва, конкуренції і конфронтації на предмет їх схожості чи відмінності з типологічними ознаками "холодної війни" 1940-1980 рр.
| Рубрика | Политология |
| Вид | статья |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 15.10.2020 |
| Размер файла | 81,7 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.Allbest.Ru/
Размещено на http://www.Allbest.Ru/
Размещено на http://www.Allbest.Ru/
Феномен «Нової холодної війни» з погляду політології міжнародних відносин
Толстов С.В.
Фесенко М.В
Анотація
Досліджено чинники і особливості феномена «холодної війни» як особливої форми конфронтаційних відносин між великими державами. Представлено критичний огляд основних версій і концептуальних підходів, які стосуються оцінки нинішнього стану і перспектив американо-російських відносин. Відзначається, що в своїй більшості дослідники і політичні коментатори схильні розглядати нинішню тенденцію до посилення суперництва великих держав як специфічний і видозмінений аналог «першої» «холодної війни» 1940-1980 рр. Основна альтернативна версія обґрунтовує загострення конкуренції і суперництва великих держав формуванням багатополярної системи міжнародних відносин, побудованої на децентралізації чинників сили і впливу.
У теоретичному плані видається важливим порівняльний аналіз різних форм суперництва, конкуренції і конфронтації провідних міжнародних акторів у різні історичні періоди на предмет виявлення їх схожості та відмінностей, в тому числі в порівнянні з типологічними ознаками «холодної війни» 1940-1980 рр.
Проведений аналіз підтверджує трактування феномена «холодної війни» як специфічної форми тривалих відносин конфронтаційного типу між країнами, які знаходяться в стані постійного конфлікту, утримуючись при цьому від прямого застосування військових методів протиборства.
Ключові слова: міжнародні відносини, «холодна війна», безпека, стримування, конкуренція, суперництво, невоєнні методи конфронтації.
Аннотация
Исследованы факторы и особенности проявления феномена «холодной войны» как особой формы конфронтационных отношений между великими державами. Представлен критический обзор основных версий и концептуальных подходов, касающихся оценки нынешнего состояния и перспектив американо-российских отношений. Отмечается, что в своем большинстве исследователи и политические комментаторы склонны рассматривать нынешнюю тенденцию к усилению соперничества великих держав как специфический и видоизмененный аналог «первой» «холодной войны» 1940-1980-х гг. Основная альтернативная версия обосновывает обострение конкуренции и соперничества великих держав формированием многополярной системы международных отношений, основанной на децентрализации факторов и силы и влияния.
В теоретическом плане представляется важным сравнительный анализ различных форм соперничества, конкуренции и конфронтации ведущих международных акторов в разные исторические периоды на предмет выявления их сходства и различий, в том числе по сравнению с типологическими признаками «холодной войны» 1940-1980 гг.
Проведенный анализ подтверждает трактовку феномена «холодной войны» как специфической формы длительных отношений конфронтационного типа между странами, которые находятся в состоянии постоянного конфликта, воздерживаясь при этом от прямого применения военных методов противоборства.
Ключевые слова: международные отношения, «холодная война», безопасность, сдерживание, конкуренция, соперничество, невоенные методы конфронтации.
Abstract
The factors and features of the manifestation of the phenomenon of the "cold war" as a special form of confrontational relations between the great powers are investigated. A critical review of the main versions and conceptual approaches regarding the assessment of the current state and prospects of US-Russian relations is presented. It is noted that for the most part, researchers and political commentators are inclined to consider the current trend towards increased rivalry between the great powers as a specific and modified analogue of the “first” “cold war” of the 1940s - 1980s. The main alternative version justifies the intensification of competition and rivalry of the great powers with the formation of a multipolar system of international relations based on the decentralization of factors and strength and influence.
In theoretical terms, it seems important to compare the various forms of rivalry, competition and confrontation of leading international actors in different historical periods in order to identify their similarities and differences, including in comparison with the typological features of the Cold War of the 1940s - 1980s.
The authors interpret the Cold War phenomenon as a specific form of longterm confrontational relations between the countries that are in a state of permanent conflict while refraining from direct military confrontation.
Keywords: international relations, the Cold War, security, deterrence, competition, rivalry, non-military methods of confrontation.
Постановка проблеми
Оцінюючи загострення напруженості у міжнародних відносинах, політичні оглядачі, аналітики та науковці чим далі частіше характеризують стан відносин між провідними державами як «Нову холодну війну», або «Другу холодну війну». Проте зазначений підхід подекуди викликає заперечення, насамперед через його доволі нечітку концептуальну обґрунтованість. Розв'язання цього спору потребує порівняльного аналізу політичного клімату у відносинах між СРСР і США в 1940-1980 рр. та стану напруженості у відносинах між провідними альтернативними центрами сили на сучасному етапі. Відтак виглядає доцільною чіткіша концептуалізація самого поняття «холодної війни» як політичного феномену, який характеризує стан високої й постійної напруженості в двосторонніх і багатосторонніх відносинах, однак супроводжується уникненням суб'єктів конфронтації від прямого застосування сили.
При цьому слід відзначити, що попри значний обсяг наукової та політичної літератури з проблематики «холодної війни», в науковому дискурсі й досі залишаються дискусійними критерії, які дозволяють визначити зміст цього феномену міжнародних відносин. Не дивно, що по мірі розгортання полеміки з приводу оцінки новітніх тенденцій у відносинах між США та Росією, колишня «холодна війна» 1940-1980 рр. все частіше стає предметом переосмислення у політичних та академічних колах.
Аналіз останніх досліджень і публікацій
Дослідження феномену «нової» холодної війни привертає увагу все більшої кількості науковців та політичних аналітиків. В цьому контексті заслуговує на увагу науковий доробок таких американських вчених, як У. Бернс [1], Р. Брауні [2], Р. Берт [3], Р. Гартхоф [4], Р. Гейтс [5], Т. Грем [6], Т. Карпетнер [7], С. Коен [8; 9], М. Лінд [10], Д. Мілбенк [11], О. Фрідман [12], Р. Хаас [13; 14].
Серед європейських коментаторів і дослідників, в статтях яких розглядаються поточні нюанси та особливості нової холодної війни, доцільно відзначити Н. Екдаля [15], Д. Мар'яновича [16], Н. Нугайреда [17], Ж. Пінателя, Е. Юссона [18], Ю. Райтасало [19]. Серед українських авторів дотичній проблематиці присвячено праці Є. Магди [20], В. Манжоли [21; 22], Т. Орлової [23], С. Толстова [24] та ін.
В сенсі презентації протилежних поглядів на спонукальні мотиви і причини нової холодної війни привертає увагу політико-академічний спір американським істориком і політологом С. Коеном (почесний професор Прінстонського і Нью-Йоркського університетів) і М. Макфолом (професор Стенфордського університету, колишній радник в адміністрації президента Б Обами і посол США в Росії в 2012-2014 рр.). В ході дискусії «Нова американо-російська холодна війна - хто винен?», яка транслювалася на телебаченні й висвітлювалася в журналі «The Nation», С. Коен стверджував, що багато в чому розгортанню «нової» холодної війни сприяла нерозважлива політика, яку США проводили з 1990-х рр. Натомість А. Макфол, керуючись аргументами, викладеними в його книзі «Від холодної війни до гарячого миру» [25], доводив, що в цьому винен В. Путін, який очолює Росію з 2000 р., і переконував, що початком «нової» холодної війни слід вважати події 2014 р.
За альтернативною версією С. Коена, нова холодна війна почала розгортатися одразу ж після закінчення «першої холодної війни» за відсутності якихось серйозних публічних дебатів, хоча в умовах демократії вони є чи не єдиним способом піддати критичному аналізу чи змінити офіційну політику. В результаті такого замовчування США з 1990-х рр. проводили стосовно РФ «нерозумну» політику, керуючись одними й тими ж основними переконаннями і принципами. На думку С. Коена, така ситуація принципово відрізняється від обставин попередньої холодної війни, коли з 1960-х по 1980-і рр. політика США регулярно обговорювалася як на високому політичному рівні, так і серед широких мас. Саме відсутність громадських дебатів, на переконання дослідника, є однією з причин того, що нова холодна війна є більш небезпечною, ніж попередня [26]. Як стверджує С. Коен, в 1990 р. керівництво США уклало й невдовзі знехтувало важливу «джентельменську» угоду: у відповідь на згоду М. Горбачова з тим, що об'єднана Німеччина стане членом НАТО, західні держави на чолі з президентом Дж. Бушем-старшим дали обіцянку про нерозширення НАТО на Схід. «В результаті порушення цього зобов'язання кілька років по тому виникли дві основні причини нової холодної війни. Перша полягає у тому, що на сьогодні НАТО, найпотужніший у світі військовий альянс, знаходиться біля кордонів РФ. Друга полягає у непохитності думки російської політичної еліти, яку виражає не тільки В. Путін, що США неодноразово порушували свої обіцянки, дані Москві» [26].
Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми.
Перебіг загальної наукової дискусії дозволив виявити низку проблемних зон у тлумаченні подій 1940-х - 1980-х рр. Адже з огляду на тривалість та інтенсивність суперництва двох наддержав у 1947/48 - 1990/91 рр. залишається відкритим принципове питання, чи була тогочасна «холодна війна» специфічною формою співіснування ворогуючих сторін, або вона мала характер протиборства, яке передбачало неминучу розв'язку, мусило закінчитися поразкою слабшого суперника й встановленням домінування переможців.
З погляду сьогодення ці зауваження визначають основні контури політичного і наукового дискурсу. Поява новітніх гіпотез з приводу того, чи можна вважати теперішнє загострення суперництва великих держав аналогом колишньої «холодної війни» 1947-1991 рр., потребує з'ясування, чи були тодішні й теперішні протиріччя подібними або принаймні однотипними за їх формою, ступенем гостроти та інтенсивності. Від відповіді на це питання залежить, наскільки продуктивним може бути порівняння історичних умов і типологічних ознак глобального протиборства між СРСР і США з різноплановими відносинами конкуренції та суперництва між великими державами сучасності.
Формулювання цілей статті
Робоча гіпотеза дослідження ґрунтується на припущенні, що феномен «холодної війни» є специфічною формою тривалих відносин конфронтаційного типу між країнами, які перебувають у стані постійного конфлікту, однак утримуються від прямого застосування збройних методів протиборства. На підставі цієї гіпотези як базового критерію порівняльного аналізу була поставлена мета проаналізувати основні концептуальні підходи науковців та політичних оглядачів до проблеми сучасних американо-російських відносин, які більшість авторів вважають специфічним аналогом «першої» «холодної війни» 1940-1980 рр. Суттєвий інтерес також становить оцінка взаємовідносин між різними міжнародними акторами на предмет їх схожості, відповідності чи відмінності у порівняні з типологічними ознаками «холодної війни» 1940-1980 рр.
Виклад основного матеріалу й обґрунтування отриманих результатів дослідження
Теоретико-методологічні підходи
Типову ідеологічну оцінку «холодної війни» знаходимо у «Великій радянській енциклопедії», яка тлумачила поняття «холодна війна» переважно в політико-ідеологічному сенсі - як синонім політики Заходу «стосовно СРСР та інших соціалістичних країн, а також народів, що боролися за національну незалежність, мир, демократію і соціалізм». Особливо наголошувалося, що політика «холодної війни» була спрямована на загострення і збереження стану міжнародної напруженості (в якості принципово важливої залежної перемінної). Цей чинник спричиняв і впродовж тривалого часу підтримував небезпеку виникнення «гарячої війни» (здебільшого в формі «балансування на межі війни»), що мало «виправдовувати гонку озброєнь, зростання військових витрат, посилення реакції та переслідування прогресивних сил у капіталістичних країнах» [ 27]
Новітні енциклопедичні видання та словники послуговуються ширшими й розлогішими засобами теоретичного узагальнення. Автор статті «Холодна війна» в «Українській дипломатичній енциклопедії» В.А. Манжола (професор Інституту міжнародних відносин Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка) вказує, що цей термін використовується для позначення стану конфронтації між СРСР і західними країнами на чолі зі США в період після закінчення Другої світової війни. Зазначене явище описується як «стан міжнародних відносин», яким були властиві постійна взаємна ворожість й недовіра, які ґрунтувалися на політичних, ідеологічних, економічних та суспільних відмінностях між наддержавами» [21].
За визначенням В.А. Манжоли, після поразки Німеччини в 1945 р. загострення протиріч між союзниками по антигітлерівській коаліції мотивувалося прагненням заповнити вакуум сили в Європі. В 1947-1949 рр. суперництво між ними призвело до згортання партнерства та поступового переведення протистояння в режим перманентної конфронтації. Однією з найважливіших складових тогочасної конфронтації була ідеологічна, адже дві наддержави «намагалися перебудувати повоєнний світ згідно зі своїми ідеологічними настановами», а їхня зовнішньополітична діяльність набувала, певною мірою, «месіанського характеру». СРСР та США будували свою політику на основі глибоко антагоністичних принципів: їх розділяли розбіжності з питань прав людини, громадянських свобод, соціально - економічного устрою світу та бачення тенденцій розвитку людства. Визначальним чинником «холодної війни» була гонка ядерних озброєнь. «Ядерний потенціал, який уможливлював цілковите знищення супротивника, виступив фактором стримування можливої великомасштабної війни між наддержавами та змусив їх реалізовувати конфронтаційні відносини мирними засобами» [21].
Характеризуючи явище «холодної війни», енциклопедія «Британніка» акцентує увагу на тому, що це було відкрите, проте обмежене суперництво між США і СРСР та їхніми союзниками. Відзначається, що глобальна геополітична, економічна та ідеологічна конфронтація між СРСР і його союзниками, - з одного боку, та США, країнами Західної Європи та їхніми союзниками, - з іншого, що тривала з середини 1940 -х до початку 1990-х рр., призвела до розпаду СРСР [28].
Загалом у політичній літературі виразно простежується концептуальний акцент на уявленні, що «холодна війна» 1947-1991 рр. мала характер глобальної конфронтації між двома військово-політичними блоками на чолі зі США та СРСР. Попри окремі періоди розрядки напруженості, ці відносини зберігали високий рівень конфліктності. Водночас специфічного ознакою цих відносин було обмежене застосування воєнної сили та уникнення основними суперниками прямого військового зіткнення, - як між самими наддержавами, так і між ними та офіційними союзниками провідної держави-суперника, що очолювала протилежний блок. При цьому, з початку 1970-х рр. конфігурація міжнародної системи набула складнішої природи, яка вже не вимірювалася суто протистоянням між двома конкуруючими блоками [28].
Т.В. Орлова (професор історичного факультету Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка) розцінює «холодну війну» як аналог «третього світового конфлікту» - третю й останню світову війну ХХ ст. На її думку, з одного боку «холодна війна» мала ознаки «справжньої світової війни, яка закінчилася переділом світу на користь переможців і повним крахом (аж до розпаду) держав, що програли. З іншого - це була незвичайна, нетрадиційна війна, яка здійснювалася переважно в ідеологічній, політичній, економічній і технологічній сферах із використанням безпрецедентно жорстких невійськових і нетрадиційних засобів». Використання цих засобів врешті-решт і визначило характер, форми і масштаби «холодного» протиборства, яке аж ніяк не вписувалося у рамки звичайної збройної боротьби» [23, с. 261].
Шведський журналіст Н. Екдаль, розмірковуючи на тему одвічного й перманентного конфлікту в міжнародних відносинах, пропонує вважати «холодну війну» аналогом Третьої світової війни, яка велась «за довіреністю» (by proxy) й завершилася політичним об'єднанням більшої частини Європи, а розпочату 2001 р. глобальну війну проти тероризму - як сублімовану форму Четвертої світової війни, яка дивним чином зачепила всі больові точки «перших трьох світових війн» з акцентом на конфліктні зони Близького Сходу [15].
Серед характерних ознак і специфічних рис «холодної війни» як політичного феномену Т.В. Орлова відзначає наступні:
- вперше мав місце приклад, коли країна, яка розпочала світову війну, виграла її;
- вирішення ідеологічних суперечностей здійснювалося з використанням невійськових і нетрадиційних (насамперед інформаційних) засобів протиборства;
- розв'язання ідеологічних суперечностей не призвело до усунення геополітичних суперечностей;
- наявність ядерної зброї й усвідомлення небезпеки світової ядерної війни та її наслідків не дозволили застосувати військові засоби у глобальному масштабі;
- активне суперництво було винесене на територію «третіх» держав;
- підсумки війни не були юридично закріплені рішеннями міжнародної конференції держав-переможниць [23, с. 261-262].
Серед різноманітних оцінок «холодної війни» доцільно виокремити дві протилежні точки зору. Ряд дослідників вважають, що «холодна війна» 1947/48-1990/91 рр. була унікальним породженням обставин XX ст., і що нічого подібного у минулому доти не спостерігалося. За цією логікою, глобальне протистояння другої половини ХХ ст. було зумовлено розподілом світу між конкуруючими, протилежними в політико-ідеологічному сенсі системними об'єднаннями, та появою ядерної зброї. Протилежна точка зору полягає у тому, що подібні феномени відносин конфронтаційного типу - її історичні аналоги - мали місце навіть у давнину, наприклад, під час майже 120-річного протистояння Риму і Карфагену в III-II ст. до н.е. Адже обидві сторони намагалися завдати одна одній найбільшої шкоди морськими блокадами, підривними діями, перетягуванням союзників, встановленням прямого контролю над стратегічно важливими опорними пунктами, тиском на нетривких союзників і нейтралів, провокуванням повстань, таємною дипломатією тощо. Зазначається, що схожі ситуації та притаманні ним ознаки поведінки зустрічаються і в сучасній практиці, наприклад у формі жорстких санкцій і системної блокади, яку США впродовж тривалого часу провадили щодо окремих країн на кшталт Куби, Ірану, Лівії, Іраку, Сирії, КНДР та ін.
В сучасній політичній літературі новітні тенденції у відносинах між США, - з одного боку, та Росією та Китаєм, - з іншого, все частіше розглядаються як своєрідна реінкарнація протистояння часів «холодної війни». На нашу думку, ці твердження справедливі насамперед у тому, що сучасний стан суперництва між великими державами, як і конфронтаційний тип відносин другої половини ХХ ст., дуже близький до балансування на грані війни. При цьому, як і за часів «холодної війни», відносини між конкуруючими державами не передбачають заздалегідь запланованого прямого воєнного зіткнення сторін. Доцільно зауважити, що учасники конфронтації офіційно визнають один за одним статус опонентів, суперників чи супротивників. При цьому різниця між «ворогом» і «супротивником» по - суті залежить від наявності чи відсутності прямого силового конфлікту і воєнних дій. Інакше кажучи, якщо стан війни не впроваджується, та несанкціонованих військових зіткнень не спостерігається, сторони зазвичай визначають одна одну як супротивників. Якщо трапляються поодинокі інциденти на кшталт збиття цивільних лайнерів чи брутальних порушень міжнародного права, учасники протистояння можуть свідомо утримуватися від надмірного загострення напруженості й залишатися упродовж певного часу в стані «ні війни, ні миру». Однак у разі прямих воєнних зіткнень, коли спрацьовує логіка спіралі ескалації, супротивники починають безпосередньо й офіційно вважати один одного ворогами і вживати це поняття у повсякденному дискурсі.
В попередні епохи спіраль ескалації здебільшого звершувалася зіткненням ворогуючих армій на полі бою незалежно від того, чи були окремі суспільства морально готові до війни. Проте в умовах американо-радянського змагання 1947-1991 рр. обидві сторони усвідомлювали небезпеку прямої воєнної конфронтації, надаючи, за відносно нечисленними винятками, перевагу непрямим формам протиборства в «третьому світі».
Хитка грань між супротивником і ворогом зазвичай доволі умовна. Навіть якщо сторони потенційно усвідомлюють небезпеку загострення відносин, що може призвести до прямого воєнного конфлікту, вони здебільшого воліють уникати тих дій, які здатні прискорити воєнну розв'язку. До того ж реалії постбіполярного світу виявили значний потенціал гнучкості міжнародної системи, що слугує підставою для висновку про можливість її еволюційних змін за уникнення прямих зіткнень між провідними державами, які визначають та уособлюють її полярну структуру.
Загалом термінологічний апарат доктринальних документів сучасних держав світу засвідчує й дозволяє виокремити певну понятійну різницю між ворогом і супротивником. Адже ворог - це або уособлення екзистенціальної загрози, яка може бути нейтралізована лише шляхом її знищення (типовим прикладом застосування таких понять є словосполучення вороги миру, свободи, цивілізації тощо), або це супротивники, які втілюють чи уособлюють пряму загрозу певному державному суб'єкту та його суспільному організму. При цьому згаданий термін найчастіше використовується для позначення іншої сторони протиборства у традиційному контексті війни.
Проте феномен «холодної війни» 1940-1980 рр. виглядає набагато складнішим. Адже з одного боку, центросилові учасники «холодної війни» уникали воєнного зіткнення, хоча й вели запекле змагання в ідеологічній, політичній, економічній і технологічній сферах з використанням різноманітних невійськових і нетрадиційних засобів. З другого боку, за своїми довготерміновими результатами, «холодна війна» мала схожість з наслідками справжньої світової війни, яка закінчилася перерозподілом світу на користь переможців і повним крахом держав, що програли. Не менш важливим було й те, що політичні підсумки «холодної війни», за певними винятками, не були закріплені у формі зобов'язуючих багатосторонніх міжнародних договорів чи рішень міжнародних конгресів. Спочатку про обопільне прагнення до міцного миру лідери США та СРСР оголосили під час зустрічі на Мальті (2-3 грудня 1989 р.). Згодом були укладені часткові угоди, що стосувалися розв'язання окремих невирішених питань, пов'язаних з наслідками Другої світової війни (Договір про остаточне врегулювання щодо Німеччини від 12 вересня 1990 р.), та підписані політичні документи («Паризька хартія для нової Європи» від 21 листопада 1990 р. та Спільна декларація США та РФ від 1 лютого 1992 р.), які декларували прихід нової ери «демократії, миру та єдності». В Спільній декларації президентів Дж. Буша - старшого та Б. Єльцина окремо йшлося, що США і Росія не розглядають один одного «в якості потенційних супротивників» [ 29].
Загалом можна стверджувати, що «холодну війну» як своєрідний феномен міжнародних відносин найбільш виразно характеризують методи, які застосовувалися її учасниками. Серед них важливе значення мали системне стримування, яке стосувалося різних сфер відносин, включаючи насамперед військову, створення постійних військових блоків та економічних об'єднань, застосування економічних санкцій і блокад, обмеження економічних і гуманітарних зв'язків, організація підривної діяльності та підтримка антиурядових сил. З цієї точки зору явище «холодної війни» слід розуміти як форму тривалих відносин конфронтаційного типу між країнами, які перебувають у стані постійного конфлікту, широко використовують як силові, так і несилові форми тиску на супротивника, однак утримуються від прямого застосування збройних методів протиборства.
Показово, що саме питання про закінчення «холодної війни» 1940-1980 рр. й досі залишається дискусійним. Адже про завершення «холодної війни» сторони заявили раніше (1989 р.), ніж відбувся розпад СРСР (1991 р.) [4, р. 404-408]. Й тому видається цілком імовірним, що відчуття усунення загроз, пов'язаних зі станом «холодної війни», сприяло переважно мирному саморозпуску СРСР. Описуючи перебіг радянсько-американських відносин кінця 1980-х рр., вже згадуваний нами американський історик і політолог С. Коен констатував, що сторони оголошували про завершення «холодної війни» принаймні в два етапи. Спочатку - в січні 1989 р., залишаючи президентську посаду, про це заявив Р. Рейган, а згодом аналогічну тезу підтвердили Дж. Буш-старший і М. Горбачов, які визнали мальтійський саміт 2-3 грудня 1989 р. початком відліку «якісно нової епохи в радянсько-американських відносинах» [8, с. 105].
С. Коен намагався довести, що навіть припускаючи, що Рейган і Буш грали «ключові» ролі, «холодна війна» ніколи б не завершилася, якби не ініціативи М. Горбачова. При цьому, як визнавали безпосередні учасники подій включно з Дж. Бушем-старшим, припинення «холодної війни» було здійснено таким чином, аби в ній були лише переможці й не було переможених [8, с. 105].
Отож, фактично «холодна війна» закінчилася між 1988 і 1990 рр., тобто за півтора-три роки до грудня 1991 р. Однак одразу після саморозпуску СРСР американська сторона з подачі самого ж Дж. Буша-старшого переписала ці історичні реалії. Тоді Буш-старший виголосив нову оціночну сентенцію, що «холодна війна не закінчилася», адже вона була виграна Америкою. Цю тезу підхопили пропагандисти американського тріумфалізму на кшталт М. Макфола, Дж. Голдгейєра, Дж. Геддіса та ін., які пов'язували кінець «холодної війни» з ліквідацією СРСР [8, с. 106, 181]. Результатом цих зусиль стала «нова історія» в дусі казки зі щасливим кінцем, написаної так, «як це бачиться з Америки» і влаштовує більшість американців. Однак, застерігає С.Коен, якщо майбутні історики будь шукати відповідь на питання, коли почалася нова «холодна війна», «вони, можливо, з'ясують, що вона почалась у той момент, коли американці переписали кінець попередньої, викресливши звідти спадок Горбачова» [8, с. 106].
Оцінюючи передумови нової «холодної війни», ознаки якої почали виявлятися ще наприкінці 1990-х рр., оглядачі висловлюють доволі відмінні оцінки та твердження. На думку С. Коена, першим симптомом принципового розходження позицій американського і російського керівництва була операція НАТО проти Союзної республіки Югославія в 1999 р. На його думку, початкові імпульси нової «холодної війни» були закладені у Вашингтоні, а не в Москві. При цьому новітня «холодна війна» видається небезпечнішою, ніж попередня.
Концепція С. Коена ґрунтується на трьох основних постулатах:
«По-перше, епіцентром першої холодної війни був Берлин, далеке від Росії місце. Різні війни, в яких США і Росія протистояли одне одному опосередковано, теж відбувалися далеко від їх кордонів, у так званому «третьому світі». Однак нова холодна війна розгортається на російському порозі: від Балтійського регіону до України і Грузії. З точки зору військового протистояння ми з Росією стикаємося безпосередньо, чого не було в недавньому минулому. Якщо ми додамо до цього Сирію, де обидві сторони воюють у безпосередній близькості, якщо ми додамо до цього чорноморський регіон, де російські та американські сили діють поруч один з одним на море і в повітрі, все це спричиняє серйозну тривогу. Це ... свого роду, мінні розтяжки, за які легко зачепитися.
По-друге, під час Кубинської кризи президент Кеннеді і радянський лідер Микита Хрущов були вільні у виборі дій. Американський політичний істеблішмент не перешкоджав їм у переговорах, які допомогли уникнути ядерної війни. Але я не можу уявити, враховуючи рівень демонізації і Путіна, і Трампа в американській пресі, що в разі виникнення подібної кризи сьогодні ці дві людини будуть мати свободу вести переговори для вирішення кризи.
По-третє, на відміну від колишньої епохи, сьогодні в Америці немає організованого життєздатного антивоєнного руху. Зараз у нас немає опозиції ядерній війні або холодній війні. Її немає ні в основних засобах інформації, ні в Держдепартаменті, ні в головних політичних партіях, за винятком однєї-двох осіб, ні в студентських містечках, які зберігають мовчання. Єдиним противником холодної війни у вищіх сферах американської політики, можливо, є президент Трамп, але я в цьому не впевнений» [9; 30].
Оцінюючи розбіжності в політичних і академічних оцінках нової «холодної війни», доцільно перелічити їх базові концептуальні відмінності. Вони стосуються таких аспектів, як причини виникнення нового протистояння, визначення ступеня його жорсткості, з'ясування причин залучення, інтересів і мотивацій учасників конфлікту, та, не в останню чергу, - встановлення фактичних ініціаторів нового етапу протистояння, прогнозування його ймовірного перебігу та наслідків.
Принагідно постає питання про те, які форми конфронтації можуть розглядатися як ознаки саме цього феномену міжнародних відносин, і чи завжди довготривале протистояння з позиції сили чи на межі загрози застосування сили дозволяло утримуватися від сповзання до прямого конфлікту центросилових держав.
З цього приводу С. Коен схильний вважати «холодну війну» доволі поширеним феноменом такої форми взаємовідносин між державами, за якої «в більшості сфер переважають конфлікти і конфронтація, що все більше поглиблюються», які, однак, хоча й не завжди, відбуваються без збройного зіткнення [8, с. 102]. В якості історичного прикладу таких відносин С. Коен посилається на п'ятнадцятилітнє невизнання США Радянської Росії (до 1933 р.), яке було різновидом «холодної війни», однак без гонки озброєнь та інших прямих загроз на адресу один одного. «З другого боку, радянсько-китайська «холодна війна», що тривала з 1960-х по 1980-і рр., супроводжувалася окремими збройними прикордонними конфліктами». Хоча, за свідченням С. Коена, «відносини «холодної війни» можуть відрізнятися за формою, причинам і змістом», найбільшу небезпеку мало саме американо-радянське протистояння через присутність у ньому гонки ядерних озброєнь [8, с. 102].
Загалом припущення про неможливість американо-російської «холодної війни» після розпаду СРСР виявилися хибними, адже вони базувалися «на переконанні, що пострадянські конфлікти між Вашингтоном і Москвою більше не уособлюють змагання різних економічних і політичних систем», не мають ідеологічного і глобального підтексту, «і взагалі, що пострадянська Росія надто слабка», аби витримати ще одну «холодну війну». Тому після застосування Росією сили проти Грузії в 2008 р. американські урядові функціонери включно з президентом Дж. Бушем-молодшим і держсекретарем К. Райс намагалися пом'якшувати свої оцінки нової ситуації, обмежившись висловленням жалю з приводу дій Москви і загострення ворожнечі між США та Росією [8, с. 102-103]. Відтак на практиці визнання нового стану конфронтаційних відносин між США та Росією розтяглося до початку української кризи в лютому-березні 2014 г., анексії Криму та розпалення воєнного конфлікту в Донбасі.
Паралельно постало питання про те, на яке коло країн може поширюватися нова фаза протистояння між США та Росією, та до якої міри до неї долучаються статусні союзники США серед країн-членів НАТО й учасників двосторонніх зобов'язань союзницького типу в інших регіонах світу. При цьому виявися природний інтерес до порівняння стереотипів «холодної війни» у відносинах між США та Росією та в стосунках США з іншими «підсанкційними» державами (Іран, Північна Корея, Сирія, Куба).
Слід також враховувати низку інших прикладів сталої ворожнечі між країнами сучасного світу. Подекуди територіальні чи ідеологічні спори призводять до вимушеної консервації конфронтаційних відносин між країнами через неможливість досягнення перемоги традиційними засобами. Фактичний стан війни вже багато років характеризує відносини між Індією та Пакистаном і між Азербайджаном та Вірменією. Як свідчить досвід міжнародних відносин, довгостроковий стан напруженості чи прямої ворожнечі тривалий час може зберігатися у відносинах між Росію і Грузією, Кіпром і Туреччиною, Ізраїлем та Іраном. Попри відсутність стану війни, триває дипломатичне невизнання Ізраїлю з боку більшості арабських країн.
Хоча наведений перелік конфліктних ситуацій має низку спільних рис, через переплетіння різних аспектів та змістовних причин зазначених конфліктів вони важко піддаються загальній класифікації.
Концептуалізація феномену «холодної війни»
Попри визнання комплексної природи феномену «холодної війни», в макроісторичному контексті це поняття розглядається багатьма дослідниками як споріднене з проголошенням і публічною артикуляцією політики стримування. Таке концептуальне тлумачення дозволяє перенести наголос на політичні протиріччя та геополітичні інтереси, відсунувши на другий план економіку та ідеологію.
Основна аргументація такого підходу полягає в тому, що на прикладі російських операцій у Сирії та Україні керівні кола США вже встигли переконатися, що, військовий потенціал Росії став набагато потужнішим і продовжує зростати. Оскільки дії Росії несуть пряму загрозу міжнародній стабільності й можуть заохочувати інших до ревізіонізму і неконтрольованої експансії, США мають реагувати на таку політику шляхом запровадження санкцій та вимагати їх дотримання від широкого кола своїх союзників. При цьому наголошується, що відмова від політики довгострокового стримування загрожуватиме домінуючому статусу США в міжнародних відносинах і посилюватиме загальний стан анархії, який суперечить американським інтересам у сфері національної безпеки та стабільності західного світу [1; 13; 14] .
Другий поширений концептуальний підхід західних аналітиків полягає у визнанні нової «холодної війни» наслідком нової фази міжнародної конкуренції, спричиненої змінами в співвідношенні сил між провідними державами та помилковими рішеннями політичних лідерів. Порівнюючи стан стабільності міжнародної системи з періодом 1945-1990 рр., оглядачі французького журналу «Атлантіко» Ж.-Б. Пінатель та Е. Юссон зауважують, що за біполярної системи дві провідні держави були водночас і супротивниками, і партнерами. Як супротивники вони виступали в сфері ідеології та в обмежених за масштабами війнах, де вели боротьбу, використовуючи регіональні держави, як приміром у В'єтнамі. Тим не менше, «вони були партнерами у відверненні ядерної ескалації, котра призвела б до взаємного знищення. Саме тому після Карибської кризи дві наддержави почали переговори про скорочення і обмеження ядерної зброї». Після розпаду СРСР США залишилися єдиною наддержавою, однак не скористалися з цього для встановлення стабільного світового порядку. Серед помилкових рішень французькі експерти називають авантюри США в ісламському світі, включно з підтримкою радикальних ісламістів в Афганістані, окупацію Іраку та порушенням обіцянок М. Горбачеву щодо нерозширення НАТО в Європі. Згодом дестабілізація України та російське вторгнення до Криму призвели до відновлення холодної війни між Європою і Росією, що «забезпечило США втілення їх головного стратегічного завдання: відвернення формування євразійського об'єднання, котре могло б кинути виклик їх світовому пануванню» [18].
В ході дискусії щодо особливостей та специфіки нової «холодної війни», яка з різною інтенсивністю простежується з весни 2014 р., дослідники й коментатори розподілилися на дві умовні групи - тих, хто називає винуватцем нового «холодного» протистояння називає керівництво РФ, і тих, хто вважає, що в початку нової холодної війни винні США.
Оцінюючи новітні зміни в міжнародній системі, професор Національного університету оборони Фінляндії Ю. Райтасало вважає період після закінчення «холодної війни» ХХ ст., коли міць США досягла свого піку, певним винятком у міжнародних відносинах, адже «суперництво є нормальним елементом міжнародної політики». Однак на жаль для сучасного Заходу, його експансивна модель політики безпеки ґрунтувалася на надмірно оптимістичних прогнозах щодо здатності західних держав залишатися на вершині міжнародної ієрархії. Згодом «вона увійшла в суперечність з традиціоналістським великодержавним світоглядом Росії та Китаю». Визнаючи Росію та КНР головними винуватцями нової «холодної війни», Ю. Райтасало бачить її причину в тому, що Росія і КНР не приймають програму міжнародної безпеки, на якій наполягає Захід, хоча й «намагаються не вдаватися до інструментів війни». Це, на його думку, має позитивне значення, оскільки «знижує ймовірність початку війни між Росією або Китаєм і Заходом». Тією мірою, якою суперництво в сірій зоні пом'якшує міжнародну напруженість, його слід сприймати як «позитивне явище» [19].
Приклад відмінного підходу пропонує американський фахівець у сфері політики та безпеки, старший науковий співробітник Інституту Катона й постійний автор журналу «American Conservative» Т. Карпентер. Він переконує, що в політиці США та їх європейських союзників по НАТО щодо Росії простежувався певний провокативний підтекст. На думку Т. Карпентера, численні непродумані дії з боку урядів США і країн-членів НАТО зіпсували відносини з РФ, і в останні роки правління адміністрації Б. Обами призвели до початку нової «холодної війни». За адміністрації Д. Трампа ситуація лише погіршилася, адже навіть виникла загроза перетворення холодної війни на гарячу [7].
Т. Карпентер зауважує, що американські лідери почали неправильно вибудовувати відносини з Росією майже одразу після відставки Дж. Буша-старшого. В своїй аргументації дослідник посилається на мемуари Р. Гейтса, який був міністром оборони в останні роки адміністрації Дж. Буша - молодшого і перші роки адміністрації Б. Обами (2006-2011 рр.) [5].
Т. Карпентер цитує фрагмент зі спогадів Р. Гейтса, в якому йдеться про Мюнхенську конференцію з безпеки 2007 р., на якій російський президент В. Путін виступив з різкою критикою позиції Заходу включно з планами розміщення елементів системи протиракетної оборони в Центральній Європі. Р. Гейтс відверто жалкував, що в своїй доповіді Дж. Бушу-молодшому він не попередив президента США про небезпеку продовження розширення НАТО й недоцільність розміщення об'єктів ПРО в країнах ЦСЄ. Обґрунтовуючи свою позицію, Р. Гейтс писав: «Отримання згоди Горбачова на входження об'єднаної Німеччини до НАТО було величезним досягненням. Однак поспішні дії по включенню багатьох з колишніх підлеглих СРСР держав до лав НАТО одразу після його розвалу були помилковими», а «угода з урядами Румунії та Болгарії про ротацію військ, розміщених на базах у цих країнах, була непотрібною провокацією». За таких обставин, стверджував Р. Гейтс, спроба адміністрації США «привести Грузію і Україну в НАТО свідчила про очевидну переоцінку своїх можливостей». Цей крок був «безрозсудним ігноруванням того, що в РФ вважали своїми власними життєво важливими інтересами» [7].
Т. Карпентер наполегливо доводить потребу в перегляді акцентів політики США щодо Росії, оскільки вона лише збільшує загальну небезпеку. Адже, на його думку, позиція трьох послідовних американських адміністрацій (включаючи Б. Клінтона, Дж. Буша-молодшого і Б. Обаму) до нової капіталістичної і демократичної Росії виявилася жахливо короткозорою. Навіть до приходу В. Путіна до влади й задовго до того, як РФ стала неліберальною демократією, а потім і відверто авторитарною державою, західні країни почали ставитися де-факто до неї як до ворога. Країни НАТО влаштували цілу серію провокацій, хоча сама РФ не проводила агресивну політику, яка могла б стати підставою для таких дій. Отож, «країни НАТО ставляться до Росії як до ворога, і сьогодні існує серйозна небезпека, що ця країна (Росія) стане саме такою. Подібний розвиток подій буде особливо трагічним випадком пророцтва, що самореалізується» [7].
Доцільно зауважити, що на політичному рівні ані керівництво РФ, ані лідери США не визнають, що прагнуть повторення «холодної війни». Однак при цьому спостерігається збільшення військових витрат у Росії, США, державах-членах НАТО та багатьох інших країнах. Країни-члени НАТО розміщують війська на своєму східному фланзі, а Швеція, що не входить до НАТО повернулася до служби за призовом. Своєю чергою Росія відновила дальнє патрулювання стратегічної бомбардувальної авіації і регулярно оголошує про створення нових зразків військової техніки.
В зв'язку з цим О. Фрідман (аналітик з Кінгс коледжу в Лондоні) відзначає, що хоча холодна війна була не тільки ядерним протистоянням. Як відомо, численні небезпечні ситуації, пов'язані з геополітичним змаганням, наприклад Карибська криза, ставили людство на грань взаємного знищення. Однак «це був період колосальних фінансових і політичних втрат, а також виняткової нестабільності в усьому світі. Аби уникнути повторення холодної війни, західному керівництву напевно доведеться приймати серйозні політичні рішення. Зокрема Заходу слід визнати той факт, що Росія є великою державою» [12], яка буде захищати свої національні інтереси.
В експертному середовищі подекуди висловлюються застереження, що попри безліч відмінностей між конфронтацією біполярного періоду і теперішньою холодною війною, нова холодна війна може стати прологом до нової світової війни. Так, С. Коен вважає ознаками прямої небезпеки такі інциденти, як захоплення російськими військовими 25 листопада 2018 р. «кількох невеликих військових кораблів України у спірних територіальних водах недалеко від новозбудованого Керченського мосту, який з'єднує територію Росії з Кримом» [9].
С. Коен наголошує на деяких суттєвих проблемних нюансах. Адже, на відміну від першої холодної війни, політичним епіцентром якої була Німеччина, цей епізод стався в безпосередній близькості до кордонів РФ і серйозно зачепив національні інтереси України. За певних обставин подібний «прикордонний інцидент», як його назвав В. Путін, міг би спровокувати масштабну війну Росії і Заходу. Друга вагома відмінність від першої холодної війни полягає у тому, що через звинувачення Д. Трампа в змові з Росією, хоча обґрунтованість цих звинувачень так і не була доведена, президент США не йде на перемовини з РФ. Після інциденту в Керченській протоці він скасував заплановану зустріч з В. Путіним. Тобто криза, що обумовлює важливість перемовин, стала причиною їх скасування через перебіг внутрішньополітичної ситуації у США. В широкому розумінні в результаті ми отримуємо подальшу мілітаризацію нової холодної війни та скорочення можливостей дипломатії [9].
В арабських країнах оглядачі здебільшого сприймають перебіг відносин між США та Росією в контексті назрівання перспективи реальної війни. Можливість зіткнення між провідними державами постало в порядку денному західних лідерів у контексті зміцнення східного флангу НАТО. Побоювання балто-чорноморських країн щодо можливого нападу з боку Росії лише в 2017 р. спричинило збільшення витрат на Європейську оборонну ініціативу на 3,4 млрд. доларів. Велика частина цих додаткових коштів була призначена на розгортання американської бронетанкової бойовий бригади на півночі Європи, що слугує підтвердженням намірів США і НАТО готуватися до можливої війни проти РФ [31].
Український дослідник Є. Магда вважає, що початковою точкою відліку нової холодної війни був виступ В. Путіна на Мюнхенській конференції з безпеки 10 лютого 2007 р. Саме тоді В. Путін відверто заявив про претензії на участь в розподілі глобальних сфер впливу. Сенс його звернення полягав у заклику до США зважати на амбіції Кремля та його бачення міжнародної ситуації. В. Путін нарікав на гіпертрофоване застосування військової сили з боку Заходу й переконував, що «однополярний світ не відбувся».
Як зауважує Є. Магда, лише збиття малайзійського авіалайнера МН-17 в липні 2014 р. виявилася для Заходу тим «чорним лебедем», який перевернув Росії як агресора. Адже виявилося, що «навіть якщо спробувати розрахуватися з агресором за рахунок України, це ніяк не вбереже європейців від ризику опинитися в ролі жертв нової агресії» [20, с. 23]. Однак і після цього США і ЄС надавали перевагу економічним санкціям проти Росії, а не якимось військово-політичним акціям. Лише в липні 2016 р. на саміті у Варшаві НАТО ухвалило рішення про розміщення додаткових сил у Центральній Європі і Балтії. Хоча їх чисельність не перевищувала розмірів бригади, що навряд чи могло б вплинути на хід потенційних бойових дій, «сам факт повернення заокеанських сил НАТО на Європейський континент виглядав показовим». Як мінімум з тієї причини, що військові НАТО розміщені в колишніх соціалістичних країнах та пострадянських республіках. Хоча особливості президентства Д. Трампа залишаються предметом експертних дискусій, його ексцентрична манера поведінки стала асиметричною відповіддю на агресивні плани В. Путіна. Саме Д. Трамп вимагає підвищення військових витрат НАТО до визначених договором про її створення - 2% від ВВП країни-учасниці». В кінці жовтня 2018 р. з боку адміністрації США була висловлена ініціатива про вихід США з Договору про ліквідацію ракет малої і середньої дальності. «США перестали робити вигляд, що не помічають, як РФ порушує договір, запустивши розвиток цих видів озброєння. Так чи інакше, але цей крок з договору дав свіжий імпульс розмовам про нову холодну війну» [20, с. 24].
Втім, для розуміння суті протистояння слід мати на увазі, що військовий бюджет США перевищує російські військові витрати в дев'ять разів. На частку США припадає добра третина військових витрат у світі. По суті, будь-які конкретні заходи по реалізації планів Д. Трампа зробити «Америку знову великою» в частині модернізації ракетного озброєння, ВМФ і авіації можуть поставити перед Росією нерозв'язні проблеми, які вона, втім, здатна компенсувати асиметричними заходами. Серед них - успішне розігрування керованого хаосу в Західній Європі в 2017-2018 рр. шляхом роздування проблем, пов'язаних з міграцією та «посилення тиску на суміжні держави, серед яких Україна займає особливе місце» [20, с. 24-25]. Утім, за теперішніх обставин розв'язка в новій холодній війні навіть не проглядається. З одного боку, Захід «не може сприймати ситуацію спокійно й ігнорувати існуючу загрозу. З другого - ні США, ні ЄС не зацікавлені в гіпотетичному розпаді Росії так само, як у 1991 р. не були зацікавлені в розпаді СРСР». Якби не страшний 2014 рік та пряма військова присутність на Близькому і Середньому Сході, «РФ так і залишилась би в клубі наддержав (Є8), і ніхто б не переймався її керованою дезінтеграцією» [20, с. 25].
Ухиляючись від поглиблених теоретичних узагальнень, численні американські оглядачі звертають увагу на небачену за масштабами активізацію оборонних зусиль США. Так, наприкінці серпня 2018 р. в США був офіційно поновлений Другий флот ВМС, що має діяти в Північній Атлантиці. Це рішення пов'язується зі стурбованістю з приводу посилення військової загрози з боку Росії. Як заявив на урочистій церемонії відновлення флоту керівник військово-морських операцій ВМС США, адмірал Дж. Річардсон, «Другий флот підвищить нашу здатність маневрувати і вести бойові дії в Атлантиці, і, як наслідок, допоможе зберегти перевагу Америки на морі». Прикметно, що під час кубинської ракетної кризи 1962 р. кораблі Другого флоту США відіграли провідну роль, забезпечивши морську блокаду острова і перекривши радянські канали постачання. Рішення про розформування Другого флоту було прийнято з метою економії витрат у 2011 р. на тлі зниження напруженості у відносинах з Москвою після проголошеного адміністрацією Б. Обами курсу на «перезавантаження» відносин з Росією [2].
Військовий оглядач Сі-ен-ен Р. Брауні свідчить про зростаючу стурбованість Пентагона з приводу військової активності РФ в формі присутності підводних човнів в Атлантичному океані, відновлення патрулювання розвідувальних кораблів вздовж східного узбережжя США й повідомлень про розробку російського підводного ядерного «безпілотника». Як стверджує адмірал Дж. Річардсон, у Стратегії національної оборони США, «розробленій почасти через підвищення активності і піднесення Росії, ясно сказано, що ми повернулися в еру суперництва з боку країн, які відкидають рівність можливостей і переслідують свої обмежені цілі». Як передбачається, Другий флот США буде взаємодіяти з Військово-морськими силами в Європі, Четвертим і Шостим флотами США, надаватиме підтримку колективним силам НАТО і новому Штабу об'єднаних збройних сил НАТО в Норфолку (штат Віргінія) [2].
Особливості традиціоналістського підходу
американський російський конфронтація холодний війна
Попри популярність суджень, що сучасне загострення відносин між США та Росією в багатьох рисах нагадує «холодну війну» 1940-1980-х рр., в експертному середовищі цей висновок не дістав суцільного визнання.
Відомий американський аналітик Т. Грем (керуючий директор міжнародної консалтингової фірми Kissinger Associates, старший директор по Росії в Раді національної безпеки США 2004-2007 рр.) заперечує ототожнення нинішнього «похолодання» в американо -російських відносинах з «холодною війною» 1940-1980-х рр. Т. Грем стверджує, попри те, що відносини між двома країнами досягли найнижчої точки з початку 1980-х рр., сучасний міжнародний контекст і характер їх відносин радикально відрізняються від попереднього. Суть заперечень полягає в тому, що розподіл влади в світі вже не можна назвати біполярним, як це було за часів «холодної війни». Скоріше можна констатувати зародження нової багатополярної системи. США і Росія «більше не беруть участі в глобальній екзистенціальній боротьбі двох діаметрально протилежних систем» з відмінними поглядами на людину і державу. Вони скоріше уособлюють «різні варіанти капіталістичної економічної системи» [6].
Однак головний аргумент Т. Грема все ж полягає в тому, що російсько-американські відносини більше не визначають структуру міжнародної системи. Вони радше «займають своє місце серед багатьох інших двосторонніх і багатосторонніх відносин, які формують систему міжнародних відносин і міжнародний порядок денний». Фактично Росія вже не перебуває в центрі уваги американської зовнішньої політики, нехай навіть США залишаються для неї головним пріоритетом. Сьогодні США зосереджені на вирішенні інших питань, включаючи Китай і міжнародний тероризм. Нова Стратегія національної безпеки (2017 р.) не змінює цю картину, хоча й визначає Росію як ревізіоністську державу і стратегічного конкурента. Схожим чином у ній ідентифікований і Китай. До того ж, СНБ- 2017 «називає головними загрозами безпеці Іран, Північну Корею та міжнародний тероризм» [6]. Водночас Т. Грем визнає, що як і в ситуації колишньої «холодної війни», відносини між США та Росією досить довго залишатимуться напруженими і визначатимуться в більшій мірі конкуренцією, що часом межує з прямою конфронтацією, ніж співпрацею. Тому «в найближчому майбутньому не варто сподіватися ні на партнерство, якого очікували одразу по закінченні холодної війни, ні на нове «перезавантаження», ні на швидке поліпшення відносин, навіть якщо відчуження буде не настільки інтенсивним». Розбіжності в поглядах на світовий порядок, підходах до регіональних конфліктів і фундаментальних цінностях, які повинні лежати в основі політики, «занадто серйозні для кардинальних змін. ... Невідомо, як довго триватиме цей період стратегічної конкуренції, і в якому напрямку будуть розвиватися російсько-американські відносин в найближчі п'ятдесят років. Багато що залежатиме від подій всередині країн і світових тенденцій». В майбутньому відносини між США і Росією характеризуватимуться або байдужістю, якщо одна з країн перестане відігравати вирішальну роль у світових справах, або, якщо обидві країни збережуть свою значимість, «постійним протистоянням, стратегічною конкуренцією, чи стратегічним співробітництвом з далекосяжними глобальними наслідками» [6].
...Подобные документы
Дослідження теоретичної моделі багатополярної системи міжнародних відносин (БПСМВ). Чинники стабільності та конфліктогенності БПСМВ. Базові підходи до конструювання мультиполярної моделі. Взаємодетермінованість світової політики і знань про неї.
статья [25,0 K], добавлен 11.09.2017Арабо-ізраїльський конфлікт в цілому і війна 1973 року є надзвичайно важливими подіями з огляду на регіональну систему та на систему міжнародних відносин. Еволюція Близькосхідного конфлікту та міжнародні відносини періоду арабо-ізраїльської війни 1973 р.
курсовая работа [45,0 K], добавлен 11.06.2008Поняття "політологія" та об’єкти дослідження політології. Соціальні функції та методи політології. Поняття, категорії, закони (закономірності) політології. Роль та місце політології в системі суспільних наук. Воєнні питання в курсі політології.
реферат [30,4 K], добавлен 14.01.2009Сутність політології як науки, предмет її дослідження. Політична сфера, особливості її функціонування і розвитку. Структура і основні функції політології. Методи політологічного дослідження. Визначення місця політології серед інших суспільних наук.
реферат [42,5 K], добавлен 13.07.2016Визначення міжнародних відносин і світового політичного процесу. Аналіз їх структурних елементів. Світова політика і глобальні проблеми сучасності, їх сутність, групи, походження і шляхи їх вирішення. Участь України в сучасних міжнародних відносинах.
реферат [32,5 K], добавлен 06.02.2011Напрями досліджень методів в зарубіжній політології. Розвиток американської політичної науки, вплив об'єктивних зовнішніх дій на її становлення. Етапи політичної науки після Другої світової війни. Особливості політичної науки в США, Німеччині та Франції.
реферат [27,7 K], добавлен 20.06.2009- Пріоритети партнерства зі Сполученими Штатами Америки в контексті посилення обороноздатності України
Розгляд сучасних пріоритетів стратегічного партнерства України зі Сполученими Штатами Америки у сфері безпеки і оборони в контексті гібридної війни. Аналіз положень безпекової політики США, викладених в оновлених редакціях стратегічних документів.
статья [24,8 K], добавлен 11.09.2017 Семюель Хантінгтон (1931–2008) як відомий американський політолог і геополітик, його погляди на класичну теорію міжнародних відносин. Гіпотеза Хантінгтона: стосунки конфлікту чи співпраці між державами визначаються культурною ідентичністю суспільства.
статья [17,4 K], добавлен 26.07.2011Зміст і сутність політики та політичного життя в суспільстві. Політологія як наука, її категорії, закономірності та методи. Функції політології як науки. Політика як мистецтво. Закони розвитку політичного життя, політичних систем, політичних відносин.
реферат [58,1 K], добавлен 07.11.2008Становлення комуністичного режиму у Чехословаччині після другої світової війни та спроби його реформування. Придушення "Празької весни", окупація Чехословаччини військами країн ОВД. "Ніжна революція" – основний фактор краху комуністичної системи.
дипломная работа [120,2 K], добавлен 27.04.2007Аналіз предмету, методу, об’єкту і суб’єкту політології - науки про політичне життя суспільства, закономірності функціонування політики, політичних систем, окремих політичних інститутів, їх взаємодію як між собою, так і з іншими підсистемами суспільства.
реферат [23,2 K], добавлен 10.06.2010Система наукових понять та категорій у політології, взаємодія з соціально-політичними науками. Роль політології в системі суспільних наук. Воєнні питання в курсі політології. Основні етапи розвитку політичної думки та політологічні концепції сучасності.
реферат [23,3 K], добавлен 14.01.2009Міжнародні відносини, їх система та структура. Геополітичні концепції міжнародних відносин. Сутність та типологія міжнародних конфліктів. Міжнародна безпека у сучасному світі. Сучасний політичний процес. Теорія політичного розвитку. Процес глобалізації.
курс лекций [65,9 K], добавлен 20.05.2013Основні поняття власності, її види і форми. Місце власності в системі суспільних відносин. Місце власності в системі суспільних відносин, демократизація політичного режиму в Росії та трансформація власності в Росії. Перспективи розвитку власності.
реферат [18,9 K], добавлен 26.04.2009Інформаційна війна як цілеспрямовані інформаційні впливи, що здійснюються суб’єктами впливу на об'єкти впливу з використанням інформаційної зброї задля досягнення мети. Принципи її ведення, аналіз технологій. Вплив на розвиток міжнародних відносин.
дипломная работа [189,7 K], добавлен 11.10.2014Дослідження та аналіз міжнародно-історичних причин агресивної поведінки Росії, передусім щодо колишніх радянських республік. Ретроспективний огляд згаданої проблеми в контексті середньовічних міжнародних відносин у регіоні Центрально-Східної Європи.
статья [42,9 K], добавлен 19.09.2017Створення спеціальних державних органів, які виконували функції по забезпеченню пропагандистської діяльності за кордоном. Використання радіоефіру, надсилання листівок військовому та місцевому населенню супротивника. Управління воєнною інформацією.
статья [30,9 K], добавлен 06.09.2017Дослідження сутності, основних понять та критеріїв політології. Характеристика її головних функцій – тих ролей, які виконує політична наука стосовно суспільства (академічні, світоглядні, методологічні). Аналіз елементів внутрішньої структури політології.
реферат [21,7 K], добавлен 10.06.2010Визначення поняття "фашизм", його ідейні принципи, умови і причини виникнення, економічна політика. Загальна характеристика вчення. Механізм фашистської держави. Історія фашизму до кінця ІІ Світової війни. Шляхи розв'язання проблеми неофашизму в Україні.
курсовая работа [63,9 K], добавлен 21.03.2011Польща як одна з країн постсоціалістичної Європи, сучасна територія якої сформувалася після Другої світової війни. Поняття політичної системи, її елементи. Сучасна політична та партійна система Польщі, її специфіка та етапи формування, фактори впливу.
реферат [14,0 K], добавлен 18.01.2011
