Феномен "Нової холодної війни" з погляду політології міжнародних відносин

Загострення міжнародної напруженості та активізація конкуренції між провідними державами змушують експертів замислюватися над можливими сценаріями, пов'язаними перебігом протистояння між США та РФ. Маючи на меті розробку евентуальної моделі та оцінку імовірних шляхів вирішення проблеми, колишні співробітники адміністрацій Р. Рейгана і Дж. Буша-старшого Р. Берт і Л. Крейнер порівнюють нинішні відносини між Росією і США з періодами початку 1960-х і початку 1980-х рр. Ці автори закликають до розширеного і збалансованого діалогу з Росією, оскільки його відсутність підвищує ймовірність помилок, які траплялися у попередні періоди, позначені загостренням двосторонніх відносин.

Р. Берт і Л. Крейнер іронізують, вже стало звичкою писати і говорити про те, що відносини між США і Росією ще ніколи не були гіршими, ніж зараз. Військове вторгнення РФ в Україну, її спроби втрутитися в американські вибори і замах із застосуванням речовини нервово -паралітичної дії на території Великобританії привели до того, що США дозволили російсько-американським відносинам скотитися до рівня холодної війни. Зараз відносини між цими двома країнами дуже нагадують небезпечні періоди початку 1960-х і початку 1980-х рр. Посли в обох столицях опинилися в ізоляції, американські сенатори, які приїздять до РФ, зустрічають там різку відсіч, а зустрічі на високому рівні сприймаються з підозрою. Російсько-американські відносини погіршилися настільки, що економічні санкції замінили собою дипломатію як головний інструмент взаємодії США з РФ [3].

В основу запропонованої концепції покладено оцінку історичного досвіду двосторонніх відносин. Р. Берт і Л. Крейнер відзначають, що політики, вчені та аналітики часто розглядають відносини США з Росією крізь призму витоків Другої світової війни, тобто керуються переконанням, що політика умиротворення неминуче веде до катастрофи. Однак розглядаючи витоки Першої світової війни, а також Корейської війни, можна прийти до альтернативного висновку. А саме, що відсутність діалогу теж може вести до прорахунків і конфліктів. Нагадаємо, що два попередні періоди різкого охолодження в стосунках між США і РФ мало не закінчилися катастрофою. Кульмінацією першого такого періоду на початку 1960-х рр. стала Кубинська ракетна криза, коли міжнародна система опинилася на межі ядерної війни. Другий період високої напруженості спостерігався на початку 1980-х рр. Тоді в Москві, яка мала нераціональні підозри щодо планів адміністрації Р. Рейгана, наказали збити південнокорейський цивільний літак. Криза розгорталася на тлі розміщення американських крилатих ракет у Європі. Невдовзі після цього радянське керівництво запідозрило, що військові навчання НАТО «Able Archer» (1983 р.) можуть стати початком превентивного ядерного удару з боку США. Москва привела свої стратегічні війська у стан бойової готовності, і в разі якогось прорахунку третя світова війна могла б стати реальністю [3].

Після двох зазначених епізодів президенти Дж. Кеннеді і Р. Рейган зрозуміли, що для уникнення подібних криз у майбутньому необхідні регулярні й тісніші контакти. Проведений влітку 2018 р. візит до Москви делегації Конгресу США на чолі з сенатором Р. Шелбі, а також поїздка сенатора Р. Пола були продиктовані саме такими міркуваннями. Обидві поїздки викликали чимало суперечок, однак обидві вони були здійснені заради того, щоб знайти теми для обговорення та сфери для співпраці між США і Росією. Саме такого більш «збалансованого» підходу дотримувалися американські адміністрації у відносинах з РФ починаючи з другої половини ХХ ст.

Р. Берт і Л. Крейнер впевнені, що США мають вести з РФ переговори заради розв'язання чотирьох основних питань - контролю над озброєннями, регіональних проблем, економічного співробітництва і захисту прав людини. Однак США не ведуть з Росією ніяких значимих переговорів з питань контролю над озброєннями вже майже десять років. Такі регіональні проблеми, як Сирія і Україна, є важливою темою для обговорення і пошуку рішень. Економічні питання вирішуються виключно шляхом посилення санкцій, а захист прав людини залишається в Росії гострою проблемою. До порядку денного доцільно додати й питання про втручання у вибори. Р. Берт і Л. Крейнер відзначають, що на прикладі Сирії і України США вже встигли переконатися в тому, що, військовий потенціал Росії став набагато могутнішим і продовжує зростати. Також не слід забувати, що Росія з її стратегічним ядерним арсеналом є єдиною в світі країною, здатною знищити США протягом години [3].

Однак ці констатації не додають ясності. У короткостроковій перспективі очікується, що відносини між РФ і США, як і раніше, будуть непростими, однак вони не втратять своєї важливості для решти світу. Простих шляхів розв'язання протиріч, які розділяють дві країни, не існує. Тому сформулювати сценарій розвитку американо-російських відносин на довгострокову перспективу вкрай важко. Внутрішні події в кожній з країн і загальносвітові тенденції можуть спонукати їх до перегляду відносин з точки зору пріоритетів. Погляди на вимоги безпеки і добробуту теж можуть змінюватися, а поняття винятковості може бути по-новому витлумачено. Традиційні основи відносин змагання або зміцняться, або виявляться підірваними. Так само й прийдешні труднощі можуть або розпалити конфлікт, загострити конкуренцію, або послужити стимулом для співпраці. Серед прогнозних оцінок стану і перспектив американо-російських відносин вирізняється нарис Т. Грема «Відносини між США та Росією у новій ері», надрукований у журналі «The National Interest» у січні 2019 р. [6]. На думку Т. Грема, суттєвий вплив на американо-російські відносини матимуть чотири основні тенденції.

Перша тенденція полягає в тому, «що глобальна динаміка переміщується з Європи в Східну Азію, з Північної Атлантики в Азіатсько - Тихоокеанський регіон. Стрімко поширюється вплив Китаю, про що свідчить ініціатива «Один пояс, один шлях». Хоча темпи росту китайської економіки в найближчі роки, ймовірно, сповільняться, глобальна присутність Китаю вже досягла таких масштабів, що серйозна затримка в розвитку, наприклад, затяжна рецесія, матиме далекосяжні наслідки для світової економіки і політичної рівноваги. Тим часом Європа залишиться головним джерелом економічної активності, але її політичний вплив буде залежати від того, чи буде вона послідовно просуватися до консолідації, особливо в галузі зовнішньої і оборонної політики, або ж національні держави віддадуть перевагу поверненню собі суверенної влади і вирішуватимуть питання безпеки на континенті кожна окремо. По мірі того як будуть розроблятися і вводитися в експлуатацію родовища сланцевого газу і нафти щільних шарів, а також технології використання поновлюваних джерел енергії, Близький Схід, ймовірно, почне грати набагато меншу роль у глобальному енергетичному балансі і, отже, поступово втратить своє стратегічне значення. Тим часом глобальне потепління і супутнє танення полярних льодовиків підвищать стратегічне значення Арктики: стануть доступними не тільки її потужні природні ресурси, а й прибуткові морські маршрути, що з'єднують Європу, Східну Азію і Північну Америку.

Другу тенденцію уособлює технічний прогрес у галузі штучного інтелекту, робототехніки, обчислювальних технологій, методів комунікації і біогенетики, який істотно вплине на всі аспекти людської діяльності. Технічний прогрес поставить у центр відносин світових держав технологічну конкуренцію. Нові технології матимуть далекосяжні наслідки для відносин влади, що зв'язують державу, суспільство і індивідуума, й спричинять глобальну полеміку з приводу основних цінностей, громадянських прав і прав людини.

Третя тенденція стосується міжнародної системи, яка, ймовірно, збереже свою взаємопов'язаність, попри ослаблення процесу глобалізації в умовах, коли країни прагнуть відновити свій суверенітет шляхом зміцнення кордонів як у фізичному, так і в цифровому просторі. Ця взаємопов'язаність неминуче супроводжуватиметься певним ступенем взаємозалежності основних держав, і ті держави, які найбільш майстерно зможуть маніпулювати цими факторами, піднімуться на вершину глобальної ієрархії. Водночас ця взаємопов'язаність викличе транснаціональні проблеми, зокрема поширення екстремістських ідеологій, груп і злочинних організацій. Потрапивши до рук зловмисників новітні технології зможуть завдавати колосальні збитки. Зміни клімату теж відіграватимуть важливу роль у глобальному порядку денному. Для вирішення цих проблем будуть потрібні деякі колективні ініціативи великих держав та інших країн світу.

Четверта тенденція пов'язана з тим, що нерівномірний економічний і технологічний прогрес створять нову структуру розподілу влади в світі. «Навряд чи це буде однополярна або біполярна система. Швидше за все виникне ціла низка центрів влади, що володіють більшими чи меншими можливостями, які в кінцевому підсумку впишуться в більш -менш стійку глобальну ієрархію. З позицій сьогодення, у КНР та США є найбільше шансів опинитися на вершині, тоді як інші країни, включаючи Росію, Індію, Японію і, можливо, деякі європейські держави, можуть зайняти в цій ієрархії гідні місця. Регіональні держави з'являться на Близькому Сході, в Африці та Латинській Америці. У цю суміш увійдуть і численні транснаціональні суб'єкти, в тому числі терористичні й кримінальні угруповання. І деякі з яких можуть мати значний вплив на світові справи» [6].

Розмірковуючи з приводу перспектив американо-російських відносин М. Лінд (професор Школи Ліндона Джонсона при Техаському університеті) вважає, що наразі залишається усього два стратегічних варіанти: стримування і розрядка. Ці два варіанти доповнюють один одного, оскільки мета стримування сьогодні - в тому, аби зробити завтра можливим введення переговорів про розрядку з позиції сили.

З цього погляду, в період першої «холодної війни» політика стримування була найбільш ефективною, коли вона поєднувала форми гонки озброєнь і ембарго, які підривали економічну базу СРСР. Найбільшими невдачами американської політики стримування стали війни в Кореї та В'єтнамі. Величезні фінансові та людські втрати США в ході цих двох конфліктів призвели до різкого падіння рівня підтримки політики стримування, яку праві маккартисти різко критикували в 1950-х і на початку 1960-х рр., називаючи її занадто миролюбною. Натомість у 1960-х і 1970-х рр. ліві виступали проти війни й вважали політику стримування занадто агресивною. У другій холодній війні - навіть більшою мірою, ніж у першій, «США повинні користуватися своїми перевагами, в першу чергу технологіями та економікою». Уникаючи ризику опинитися втягнутими в тривалі й витратні опосередковані війни, США також мають уникати витрачання коштів військового бюджету на підготовку збройних сил до евентуальних війн з Китаєм на морі або до сухопутних війн з Росією, «яких ніколи не буде» [10]. М. Лінд доводить, що головний виклик для США становить змагання з Китаєм, що потребує злиття в єдиному комплексі геополітики і геоекономіки. На його думку, якщо сучасна епоха й може характеризуватися як «друга холодна війна», значення в ній економічних інструментів перевищує вагу військових факторів, хоча й не витісняє їх повністю.

Суттєвий елемент полеміки стосується питання про те, яка з сторін має кращі шанси на перемогу в умовах нової «холодної війни». Хоча більшість західних авторів переконані у перевагах США, деякі оглядачі висловлюють відмінну точку зору. Приміром, оглядач авторитетного видання «The Washigton Post» Д. Мілбенк стверджував, що керівництво США саме прискорює демонтаж вигідного для Заходу ліберального міжнародного порядку. Цьому, на його думку, сприяло проголошене Д. Трампом рішення про виведення військ США з Сирії (грудень 2018 р.). Таким кроком Д. Трамп спантеличив союзників, які брали участь у кампанії проти «Ісламської держави», відкинув курдів, ізолював Ізраїль і «віддав Росії та Ірану весь Близький Схід». Невдовзі з'явилися повідомлення про те, що Д.Трамп наказав військам готуватися залишити Афганістан. З цього приводу Д. Мілбенк робить висновок, що жоден радянський лідер не вигадав би кращого сценарію, ніж той, який Д. Трамп створив для В. Путіна [11].

Хоча аргументи М. Мілбенка значною мірою обумовлені опозиційними настроями представників Демократичної партії у перебігу гострої американської внутрішньополітичної дискусії, його закиди на адресу Д. Трампа значною мірою спираються на реальні події та факти. Адже своїми заявами Д. Трамп «вбив клин між США і союзниками по НАТО в уявленнях щодо майбутнього альянсу. Він зажадав повернути Росію до «Великої вісімки», з якої її вигнали за вторгнення в Україну. США пригрозили вийти зі Світової організації торгівлі і ввели мита, які сильно послаблюють організацію. Президент США відмовився від захисту прав людини, змирився з вбивством американського журналіста в Саудівській Аравії і налагодив стосунки з диктаторами по всьому світу. Президент США створив конфлікт з Європою через угоду з Іраном і кліматичні зміни. Однак Д. Трамп зустрівся з диктатором Північної Кореї, який не зробив жодної суттєвої поступки в питанні ядерного роззброєння. Окрім цього, втрачено довіру американців до виборів, міністерства юстиції, ФБР, судів і вільної преси. Зрештою було втрачено й двопартійний консенсус щодо загрози з боку Росії. 42% виборців - республіканців називають Росію союзником, про що свідчить опитування «Gallup». Для порівняння, в 2014 р. таких було лише 22% [11].

Відштовхуючись від цих тверджень, Д. Мілбенк задається питанням: «Чому Трамп розвалив так багато, отримавши натомість так мало?». Запропоновані пояснення перелічених нюансів у політиці республіканської адміністрації вписуються в контекст ініційованого демократами «Рашагейту» і ґрунтуються на підозрах про приватні переговори, які під час передвиборної кампанії 2016 р. Росія вела з представниками Д. Трампа про бізнес-операції і публікацію викрадених документів, які шкодили кандидату від демократів. «Тим часом Д. Трамп хвалив В. Путіна, а його команда послабила пункти платформи Республіканської партії, які стосувалися Росії». В 2018 р. у Гельсінкі «Трамп поставив порожнє слово Путіна вище тверджень американських розвідувальних служб. Американського президента постійно дратували наполегливі доводи його соратників про збереження санкцій проти Росії. І деякі з тих, хто ще міг чинити опір любові Трампа до Путіна, вже пішли, зокрема радник з національної безпеки Г. МакМастер, держсекретар Р. Тіллерсон, глава адміністрації президента Дж. Келлі та міністр оборони Дж. Меттіс. Цілі покоління американців платили велику ціну й несли важкий тягар повсюди - від Берліна до Сайгона і Гавани. Тепер, через 29 років після падіння Берлінської стіни, Трамп банально подарував Москві перемогу в холодній війні, яка була їй не по зубах» [11].

Утім, на практиці процес глобальної конкуренції великих держав виглядає складнішим, а політика Д. Трампа навряд чи є настільки капітулянтською, як її зображають конкуренти з Демократичної партії. До певної міри змістовну складову міжнародних процесів висвітлюють позиції сторін на Мюнхенській конференції з проблем безпеки, яка щорічно проводиться з 1963 р. Цей форум виконує роль нейтральної платформи, де висловлюються підходи й позиції держав-конкурентів. Разом з тим Мюнхенська конференція вважається своєрідним барометром стану міжнародної стабільності, на якій представники провідних країн висловлюють свої оцінки та прогнози. В цьому контексті видається корисним аналіз матеріалів останньої, 55-ї Мюнхенської конференції, яка відбулася 15-17 лютого 2019 р.

Напередодні відкриття конференції, на початку лютого 2019 р. Д. Трамп оголосив про намір виходу США з Договору про знищення ядерних ракет середньої і меншої дальності (ДРСМД; англ. - Intermediate-Range Nuclear Forces Treaty, INF). На першому етапі, з 2 лютого США в односторонньому порядку призупинили виконання всіх зобов'язань, які випливають з цього радянсько-американського договору, укладеного 1987 р. Цьому передував подвійний ультиматум США і НАТО на адресу Москви з вимогою впродовж 60 днів припинити порушення його умов, пов'язаних з розробкою і розгортанням ракетної системи 9М729. Росії пропонувалося або ліквідувати ракети 9М729, або модернізувати їх, скоротивши дальність польоту. Російське керівництво зі свого боку виступило з погрозами і висунуло зустрічні звинувачення. Такий перебіг подій потенційно може спричинити ефект «ядерного доміно» - припинення решти американо-російських домовленостей з контролю над озброєннями.

Аргументуючи свою позицію, адміністрація Д. Трампа посилалася на розвиток ракетних озброєнь КНР, яка не підлягала обмеженням ДРСМД. В якості можливого способу розв'язання колізії, у Вашингтоні припускали розширення кола учасників угоди, якщо Росія припинить розробку ракет з дальністю від 500 до 5500 км, а Китай погодиться приєднатися до нової угоди, що передбачало б ліквідацію більшої кількості його ракетного потенціалу. Утім, за будь-яких обставин Китай навряд чи погодиться ліквідувати свої ракети середньої та меншої дальності, які становлять основу його оборонного комплексу.

Міжнародні оглядачі зауважували, що пропозиції США дістали підтримку всіх без винятку європейських союзників попри те, що в разі скасування ДРСМД саме Європа невдовзі становитиме мішень для нових російських ракет, поставлених на бойове чергування [33]. При цьому слід відзначити, що спочатку А. Меркель все ж таки вдалася до критики рішення США про вихід з ДРСМД, так само, як і з приводу позиції Д. Трампа по Ірану та Сирії.

Колізії, пов'язані з руйнуванням режиму контролю над озброєннями, привертають увагу до більш фундаментальної проблеми, пов'язаної з розхитуванням правил і норм міжнародної взаємодії. Оцінки глобальних тенденцій все частіше пов'язуються з руйнуванням ліберального світового порядку та марністю спроб повернення до колишнього стану. Експерті висновки зводяться до констатації, що міжнародна система вступила в нову епоху суперництва між великими державами. Стратегічні документи США визначають Китай і Росію як головних суперників, і багато хто з американських посадовців акцентує увагу на цій загрозі. Стратегічне мислення сучасного Китаю все частіше наголошує на поступовому занепаді США як наддержави, що згодом змусить американське керівництво відмовиться від світового панування. Як відзначається в доповіді Мюнхенської конференції з безпеки (2019 р.), документи китайської компартії втілюють віру, «що історія на боці Китаю», в це супроводжується все більш «напористою» поведінкою КНР за кордоном [34].

Погіршення відносин між Росією і Заходом уособлює небезпеку ескалації гонки новітніх озброєнь: «після майже трьох десятиліть стійкого скорочення озброєнь двома найбільшими ядерними державами, обидві країни в 2019 р. можуть змінити курс і відновити гонку озброєнь» [34]. В разі скасування ДРСМД США і Росія дістануть легальну можливість виробляти й приймати на озброєння ядерні ракети середньої дальності наземного базування, що відновлює спогади про ракетну кризу в Європі на початку 1980-х рр. В новій ситуації, звинувачуючи адміністрацію Д. Трампа у виході з договору, Кремль намагається отримати іміджеві здобутки. Адже в Москві розраховували на те, що НАТО не зможе прийти до консенсусу в питанні розгортання нових американських ракет в Європі, й тому Росія отримує перевагу. Однак під загрозою опинився ще один елемент режиму контролю над стратегічними озброєннями, який стримував небезпечне суперництво. Після скасування ДРСМД між США та Росією «дуже малоймовірно, що вони продовжать дію договору СНО-3 про обмеження стратегічних ядерних озброєнь, термін якого закінчується в 2021 р.» [34].

З такою оцінкою погоджуються і російські експерти. На думку керівника неурядової Російської ради з міжнародних справ О. Кортунова, після виходу США з договору про ліквідацію ракет середньої та меншої дальності майже напевно не буде продовжений і Договір про скорочення наступальних озброєнь (СНВ-3), підписаний Б. Обамою і Д. Медвєдєвим у 2010 р. Таким чином світ вступає в період, коли впродовж певного часу доведеться обходитися без договорів про ядерні озброєння: «Це сіра зона, в якій будуть і взаємні звинувачення, взаємна критика, трохи воєнної істерії, обов'язково гонка озброєнь, можливо не в таких масштабах, як у части холодної війни, але в певній формі вона обов'язково буде» [Цит. за: 35].

Важливе спостереження стосується прояву системних чинників як фактору, який сприяє розбалансуванню режимів контролю над озброєннями. Договори, які встановлювали контроль на озброєннями, а також регулювали їх обмеження та скорочення, відображали логіку колишньої біполярної системи. Можна стверджувати, що вони надовго пережили свою епоху. Їх продовження чи перегляд змушують враховувати нову референтну базу, контури якої ще взагалі несформовані. Отож можна лише констатувати відсутність нової багатосторонньої системи контролю озброєнь, яка б підходила для міжнародного порядку, що формується. Хоча президент Д. Трамп натякав, що він разом з головою КНР Сі Цзіньпіном і президентом В. Путіним «почне переговори про припинення масштабної і безконтрольної гонки озброєнь», на даний час усі ці країни лише нарощують свої арсенали. Як зазначав В. Путін на своїй щорічній прес-конференції 2018 р., «по суті, ми зараз спостерігаємо розвал міжнародної системи стримування озброєнь, гонки озброєнь». За його словами, створення нових зразків військової техніки, таких як гіперзвукові ракети, стало необхідною відповіддю на рішення США вийти з Договору про ПРО і створення системи протиракетної оборони. На думку оглядачів, довгоочікуваний огляд американської ПРО, що вийшов в середині січня 2019 р., лише посилюватиме побоювання Москви з приводу того, що в якийсь момент Росія вже не зможе подолати протиракетну оборону США і, зазнавши нападу, втратить можливість нанести гарантований другий удар у відповідь [34].

Таким чином, якщо колишня «холодна війна» дала поштовх створенню механізму контролю над розповсюдженням зброї масового знищення і скороченню озброєнь двох головних ядерних держав, становлення багатополярності і прискорення технічного прогресу спричиняють кризу режиму контролю над озброєннями. Термін дії СНО-3 закінчується в 2021 р., й оскільки сторони не докладають зусиль для його продовження, використовувати механізми контролю озброєнь в новому геополітичному кліматі буде проблематично.

Відтак роль ядерної зброї зростає. Крім США і Росії, всі дев'ять держав, що володіють ядерною зброєю розширюють або модернізують свої арсенали, маючи намір домагатися переваги в умовах нової невизначеності. Нездатність стримати північнокорейську ядерну програму і прикра ситуація довкола іранської ядерної угоди загрожують «ефектом доміно» в формі подальшого масового розповсюдження ядерної зброї [34].

Такий стан справ не дає підстав очкувати на створення ефективних механізмів контролю розгортання нових засобів воєнного нападу. Гіперзвукові ракети, що поєднують безпрецедентну швидкість і маневреність, можуть обходити будь-які наявні системи ПРО і радикально скорочують час реагування для того, проти кого спрямований ракетний удар. Проте гонка гіперзвукових систем вже почалася, і, ймовірно, її очолює Росія. Тим часом, важкі безпілотні літальні апарати з дальністю дії в тисячі кілометрів, такі як американський «Предейтор», вже поступили на озброєння 30 країн. Китай став провідним експортером ударних безпілотників. В умовах багатополярної геополітичної конфігурації практично неможливо укладати двосторонні угоди, які встановлюють паритет між двома країнами й водночас усувають загрози з боку третіх сторін. Таким чином, «двостороння епоха» контролю над озброєннями закінчується. Але й багатосторонні інструменти контролю над озброєннями теж можуть припинити своє існування. Тому, вважають автори доповіді 55-ї Мюнхенської конференції з безпеки (2019 р.), державні органи, в чиїх руках знаходиться доля контролю над озброєннями, «повинні відновити активний пошук вирішення цієї проблеми» [34].

Дебати на 55-й Мюнхенській конференції з питань безпеки засвідчили суттєві розбіжності в ставленні провідних держав світу до тенденцій і перспектив багатосторонніх відносин. Серед них доцільно відзначити наступні:

- Відставання політичної свідомості від міжнародних реалій знаходить прояв у сподіваннях більшості представників європейських країн і міжнародних організацій на відновлення міжнародної стабільності та звичних правил гри.

- Посилення розбіжностей між політикою США та позиціонуванням більшості європейських країн, що спричиняє прояви напруженості і відчуження у відносинах між американським керівництвом та ЄС та супроводжується евентуальними спробами зближення між Європою та Росією [16].

- Заклики представників ЄС, насамперед лідерів ФРН до активізації багатостороннього співробітництва залишаються без відповіді з боку інших провідних міжнародних акторів. Коли на 55-й Мюнхенській конференції А. Меркель запросила Китай приєднатися до переговорів про роззброєння між США та Росією, член Політбюро ЦК КПК Ян Цзечі відповів, що «Китай розвиває свої можливості суворо у відповідності зі своїми оборонними потребами, які не становлять загрози нікому іншому. Тому ми проти багатостороннього підходу» [36].

- Основними дискусійними проблемами, які є предметом принципових розходжень між США та провідними країнами ЄС, залишаються угода стосовно іранської ядерної програми від 14 липня 2015 р., відмова США від паризьких домовленостей щодо попередження кліматичних змін та посилення торговельних суперечностей.

- Російське керівництво продовжує спроби гри на суперечностях між США та ЄС, включаючи питання безпеки і контролю над озброєннями.