Українська парламентська еліта: кількісно-якісний аналіз ідентитетів (1990 - 2019)

Размещено на http://www. allbest. ru/

УКРАЇНСЬКА ПАРЛАМЕНТСЬКА ЕЛІТА: КІЛЬКІСНО-ЯКІСНИЙ АНАЛІЗ ІДЕНТИТЕТІВ (1990 - 2019)

Марія Степанівна Кармазіна, доктор політичних наук, професор,

Інститут політичних і етнонаціональних досліджень імені І. Ф. Кураса

НАН України

Анотація

У статті досліджується склад українського парламенту усіх дев'яти скликань (у період з 1990 до 2019 р. ) на основі кількісно-якісного аналізу біографічних даних 2658 парламентарів.

Кількісний аналіз використовувався, по-перше, для обрахунку загальної кількості депутатських мандатів та кількості осіб, які ці мандати здобували; по-друге, заради виявлення та ідентифікації осіб, які обиралися народними депутатами від 1 до 8 разів; по-третє, задля встановлення співвідношення між чоловіками і жінками-парламентарями. У ході якісного аналізу відбувалося виокремлення та подальше дослідження трансформації ідентитетів парламентарів кожного зі скликань Верховної Ради України.

Встановлено: персональні ідентитети («член партії», «позапартійний», «представник партії влади», «член роду, сім'ї», «земляк», «ресурсоутримувач» та ін. ) сприяли претенденту на місце в парламенті у ході його участі у передвиборчій боротьбі (зокрема, у 1998, 2002, 2012, 2014 та 2019 рр. в умовах функціонування в Україні змішаної виборчої системи, та у 2006 і 2007рр. пропорційної); свідома зміна парламентарем ідентитетів (набуття нової політичної ідентичності) забезпечувала його тривале перебування у законодавчому органі країни; за період І-ІХ скликань Верховної Ради України у парламенті окреслилося «владне ядро», що складається з кількох десятків «незмінних парламентарів», превалююча більшість з яких чоловіки. Незмінність персон у законодавчому органі свідчить, щонайменше, про посилення персоніфікації політики та певну дедемократизацію парламенту, що своєю чергою актуалізує питання подальшого удосконалення і виборчої системи в країні, і законодавства, що стосується функціонування політичних партій.

Ключові слова: Верховна Рада України, українська парламентська еліта, ідентитети парламентарів.

Abstract

Mariia Karmazina, Doctor of Political Sciences, Professor, I. F. Kuras Institute of Political and Ethnic Studies of the National Academy of Sciences of Ukraine.

The Ukrainian parliamentary elites: quantitative-qualitative analysis of identities (1990-2019).

The article examines the composition of the Ukrainian parliament of all nine convocations (between 1990 and 2019) on the basis of quantitative and qualitative analysis of the biographical data of2658 members of the parliament.

Quantitative analysis is used for the following purposes:

• Firstly, to calculate the total number of deputy mandates and the number of persons who havereceived these mandates;

• Secondly, to identify MPs elected from 1 to 8 times to the parliament;

• Thirdly, to establish a proportion of male and female MPs.

The qualitative analysis is aimed at identifying and studying the transformation of the MPs identities of each of the convocations of the Verkhovna Rada of Ukraine.

The research provided the following key findings:

• Candidates for a seat in the parliament benefited from the personal identities («party member», «nonparty», «representative of the party in power», «member of the clan, family», «fellow countryman», «resource holder», etc. ) during election campaigns (inparticular, in 1998, 2002, 2012, 2014 and 2019 in the conditions of a mixed electoral system functioning in Ukraine, and in 2006 and 2007 proportional);

• The deliberate change of identities by MPs (the acquisition of a new political identity) ensured their long stay in the country's legislative body;

• A «power core» has emerged in the parliament during the period of the I IX convocations of the Verkhovna Rada of Ukraine. It consists of several dozen «irreplaceable parliamentarians», the prevailing majority of whom are males. Such an irremovable part of the legislative body indicates an increasing personification of politics and a certain de-democratization of the parliament. Additionally, this finding raises the question of further improvement of both the electoral system and legislation concerning the functioning of political parties.

Key words: Verkhovna Rada of Ukraine, parliamentary elite of Ukraine, parliamentarians' identities.

Постановка проблеми

В Україні до нині відсутні наукові розробки, в яких би (заради тієї чи іншої дослідницької мети) аналізувалася специфіка трансформації ідентитетів народних депутатів України, обраних до Верховної Ради України за період усіх дев'яти скликань з 1990р. до 2019р. Задля заповнення цієї лакуни мною на базі даних, розміщених на офіційному вебпорталі Верховної Ради України (https://www. rada. gov. ua/) було, насамперед, створено своєрідний «біографічний компендіум» народних депутатів України І-ІХ скликань, у якому сконцентровані офіційні дані щодо усієї сукупності українських парламентарів, обраних з 1990 до початку 2020р. , всього 2 658 осіб.

Мета дослідження полягає в тому, щоб:

· на основі аналізу кількісних даних обрахувати загальну кількість депутатських мандатів та кількість осіб, які ці мандати здобували; виявити та здійснити ідентифікацію осіб, які обиралися народними депутатами від 1 до 8 разів; встановити співвідношення між чоловіками і жінками-парламентарями;

· виокремити та простежити трансформацію базових (з-поміж іншого соціокультурних, економічних, політичних та ін. ) ідентитетів парламентарів кожного зі скликань Верховної Ради України, які сприяли претендентам на депутатський мандат у ході багаторазової результативної боротьби за нього.

Осмислення трансформації ідентитетів законодавчої еліти може стати потенційним стартовим майданчиком для розуміння складності різноаспектних політичних процесів, явищ, феноменів в Україні і, своїм способом, посприяти актуалізації низки питань, пов'язаних не лише з демократизацією механізмів творення законодавчого органу країни, але й з подальшим удосконаленням інших механізмів зміцнення державних інститутів.

Верховна Рада України І (ХІІ) скликання: українсько-радянські ідентичності законодавців

У період перших років функціонування незалежної Української держави представники еліти, як відомо, були переважно вихідцями із партноменклатури, «директорів-господарників», які виступали своєрідним уособленням «передових загонів робітників, селян і трудової інтелігенції». Крім «цензу походження» (ідентитету походження), ця пострадянська еліта в Україні (зокрема обрані у 1990р. народними депутатами Верховної Ради УРСР) відповідала низці інших, встановлених радянською владою критеріїв, дотримувалася у своїй більшості певних ідеологічних настанов і мала, відповідно, узвичаєні політичні орієнтирі тощо. Тож на початку 1990-х років спектр ідентичностей людей, які, засідаючи у Верховній Раді України, спочатку лише сприяли реалізації політики, виробленої у Москві, а з кінця 1991р. перетворилися на суб'єктів політики і мали трансформувати інститут Верховної Ради УРСР в український парламент і почати самостійно приймати політичні рішення щодо своїх власних доль і долі усієї країни (чи впливати на їхнє прийняття), був нешироким, і ці ідентичності значною мірою були зумовлені і нівельовані «совєтським минулим» (зокрема, ідеологічними і поведінковими політичними стереотипами).

Підстави для таких тверджень забезпечує, насамперед, аналіз складу народних депутатів у Верховній Раді України І (ХІІ «українського совєтського») скликання (1990-1994) (див.: [Верховна Рада України дванадцятого скликання 1998: 141-386]), який допомагає виокремити у депутатському корпусі групи за певними ідентифікаційними критеріями: етнічним (що мав вагу в умовах СРСР) та соціальним походженням, освітою та спеціальністю, партійністю і, відповідно, політичними орієнтаціями тощо.

Проведений аналіз засвідчив, що, за моїми підрахунками, переважна кількість депутатів (із 475 осіб, яким вдалося володіти депутатськими мандатами у період 1990-1994 рр. ) була українцями понад 350 осіб, близько 100 осіб росіянами, по 5 осіб заявляли свою національність як білоруси і євреї. Серед депутатів було по одній персоні, які зазначили себе представниками інших національностей адигеєць, болгарин, вірменин, німець. Крім цього, візьмемо на замітку два моменти: перший до Верховної Ради УРСР у 1990р. не увійшло жодного кримського татарина; другий окремий феномен у Раді уособлювала група осіб, щодо національності яких інформація не була зафіксована, тобто феномен (і своєрідний ідентитет) «людей без національності», чиєю небезінтересною відмітною рисою було перебування на високих посадах у радянських владних лабіринтах. Зокрема, бракує інформації щодо національності колишнього першого секретаря ЦК КПУ С. Гуренка, першого заступника міністра внутрішніх справ УРСР В. Дурдинця, майбутнього заступника міністра Кабінету Міністрів України (з 1995 р. ) А. Толстоухова, керівника з 1994р. управління з питань територій Адміністрації Президента України та першого заступника голови АПУ (з 1995р. ) В. Яцуби, заступника головного редактора журналу «Вітчизна» В. Яворівського та ін. ). При цьому у близько 400 народних обранців (незалежно від національності) місцем народження зазначалася Україна, понад 50 осіб народилися у різних регіонах РРФСР, від 1 до 4 осіб місцями свого народження вказали такі території, як Аджарська та Башкирська АРСР (по 1 особі), Азербайджанська (1), Білоруська (4), Грузинська (3), Казахська (3), Молдавська (2), Туркменська (1) та Узбецька (2) «совєтські соціалістичні республіки». Крім того, Німецьку Демократичну Республіку місцем свого народження вказав 1 депутат, а Польщу 3.

Безпосередніми місцями народження кожного народного депутата «малими батьківщинами» зазначалися не тільки села, міста й містечка в українських регіонах, не лише російські «станицы» чи воєводства Польщі, але й, наприклад, «радгосп імені Паризької Комуни» (місце народження колишнього першого заступника голови Держагропрому УРСР, міністра, першого заступника міністра сільського господарства України В. Ситника). Тобто, до Верховної Ради України зразка 1990р. , що постала в умовах функціонування специфічної мажоритарної виборчої системи без можливості альтернативного вибору (для виборців), увійшли представники з найрізноманітніших регіонів СРСР.

Окремий важливий момент: на офіційному вебпорталі Верховної Ради України й у книзі «Верховна Рада України дванадцятого скликання. 1990-1994 роки» (1998) інформація щодо того чи іншого депутата взята, найбільш ймовірно, з його власноруч поданих даних, і цим даним характерне різночитання з даними, розміщеними на інших ресурсах. Зокрема, на веб-порталі Верховної Ради України й у згаданій книзі місцем народження В. Яворівського вказано с. Теклівці Крижопільського району Вінницької області, натомість у Вікіпедії у статті «Яворівський Володимир Олександрович» місцем народження письменника зазначено село Теклівка, яке, як уточнено, у 1942р. «входило до складу Трансністрії провінції Королівства Румунія». Таким чином, можна припустити, що за тих чи інших обставин особистість не прагнула абсолютно чітко окреслити межі свого ідентитету «місце народження», виокремити у своїй біографії «королівське підданство» чи ін. і, по можливості, уникала надання абсолютно точної інформації щодо себе чи свідомо «оновлювала» свою громадянську належність, користуючись адміністративним поділом, чинним на 1990р.

За соціальним походженням більшість обранців походила із селянських сімей (209), трохи більше з родин робітників (150 осіб), значно менше із родин службовців 113 (у т. ч. військовослужбовців 21 чол. ).

Рівень освіти депутатського корпусу був доволі високим: лише кілька з депутатів мали середню, середню спеціальну чи незакінчену вищу освіту (як, наприклад, відомий письменник І. Драч). Решта, хоча й починали свою біографію як колгоспники (наприклад, депутат О. Коцюба), слюсарі (Я. Аптер), токарі (Г. Асеєв), швачки (Р. Богатирьова), водії (П. Лазаренко) чи були «робітником рибкомбінату» (як Г. Архіпова), мали вищу. Найбільш поширеними спеціальностями, здобутими свого часу майбутніми депутатами, були такі, як: інженер (-радіоелектронник, -шахтобудівник, -будівельник, суднобудівельник, -механік, -технолог, -гірник, -судноводій і т. п. ) чи фахівець у галузі сільського господарства. Значно менше було юристів, вчителів, лікарів, журналістів та ін. Була серед народних обранців і незначна кількість кандидатів і докторів наук, академіків.

Приблизно четверта частина депутатів мала специфічне доповнення до здобутого фаху закінчили такі заклади, як Вища партійна школа при ЦК КПУ, Військово-політична академія імені В. Леніна, Академія суспільних наук при ЦК КПРС, Військова академія Генштабу ЗС СРСР, Академія МВС СРСР тощо, які виконували як функцію своєрідних соціально-політичних ліфтів для особи, так і були маркерами (ідентитетами) її однозначно «совєтського духу».

Показово, що посади, з яких претенденти йшли балотуватися у народні депутати (попри здобутий фах), були високими: директори, різного роду «керівники» й «завідувачі», «головні» й «заступники головних», члени й очільники районних та обласних рад, виконавчих комітетів, члени чи секретарі міськкомів, райкомів, обкомів КПРС. Лише в спорадичних випадках низка осіб, які не мали вищої освіти, ставала депутатами з якісно інших посад: «горновий доменної печі» (В. Бадов), «гірничий робітник очисного вибою шахти» (В. Головач), «машиніст локомотиву» (Ю. Головко), «завідувач автогаражем» (І. Гринчук), «водій» (М. Дзюба) тощо.

Безумовна більшість осіб, обраних у 1990р. до Верховної Ради УРСР, була членами КПРС, чий партійний стаж нараховував у 1990р. по кілька десятиліть (з 1948р. у С. Дорогунцова, з 1950 р. у М. Артеменка, Г. Ванєєва, з 1953р. у В. Бондаренка). Утім, траплялися особи, які декларували свою участь у Народному Русі України (що згодом став політичною партією), Українській Республіканській партії Написання назв партій тут і далі подається згідно з реєстраційними документами політичних сил, зареєстрованими Міністерством юстиції України. (зареєстрована Мін'юстом України у 1990), Партії державного відродження України (ПДВУ, діяла у 1990-1996), Демократичної партії України (зареєстрована Мін'юстом України у 1991) тощо.

Таким чином, ідентичності людей, які приймали політичні рішення у 1990-1994 р. , визначалися «типовими біографіями». «Типовість», власне, зумовлювалася типовими (з мінімальними відмінностями «фронтовик», «афганець», «чорнобилець», закінчив ВПШ чи військово-політичний та ін. заклад, обирався депутатом Верховної Ради СРСР тощо) алгоритмами розбудови кар'єри:

• робітник / робітниця, колгоспник студент член КПРС просування кар'єрними сходами до позиції «керівник», «директор», «начальник / заступник начальника» депутат (наприклад, Я. Аптер, В. Євтухов);

• робітник / робітниця, колгоспник студент член КПРС просування кар'єрними сходами у комсомольській та партійній сфері - депутат (напр. , Г. Архіпова);

• учень профтехучилища служба в армії - член КПРС військовий навчальний заклад / курси підготовки політпрацівників військова / військово-політична кар'єра депутат (напр. , Ю. Бабанський);

• робітник / робітниця, колгоспник парторг / член райкому чи обкому депутат (напр. , І. Гринчук, П. Лебедик, В. Мартинчук);

• студент член КПРС кар'єра у сфері відповідно до здобутої спеціальності вихід на всесоюзний рівень депутат (наприклад, Р. Лубківський, Д. Павличко, В. Яворівський)

* студент кар'єра у сфері відповідно до здобутої спеціальності -дисидент, відбув ув'язнення 1-3 рази безробітний / робітник / робота за фахом депутат (Г. Алтунян, Б. Горинь, М. Горинь, Л. Лук'яненко, В. Чорновіл).

Таким чином, потрапити до «совєтського елітарного політичного середовища» можна було, найперше, скориставшись соціальними ліфтами, що пропонувалися тогочасною державою, основними серед яких було членство в КПРС, яке уможливлювало подальше кар'єрне зростання; значні переваги мали особи з вищою освітою, додатковим «бонусом» для яких було не лише навчання у ВПШ, Академії суспільних наук та ін. , але й робота у всесоюзних організаціях (наприклад, секретарювання у Спілці письменників СРСР), обрання до Верховної Ради СРСР та ін.

Основними «совєтськими ідентитетами» людей, яким правляча партія довіряла реалізовувати політику в УРСР у 1990р. , були: робітник, селянин, службовець; «фронтовик», «афганець», «чорнобилець»; переважно член КПРС, але й (як наслідок перебудовчих процесів, що розпочалися у СРСР з 1980р. ) член нових українських партій (наприклад, УРП, засновник якої Л. Лук'яненко був ув'язнений за створення у 1959р. підпільної «Української робочо-селянської спілки»); особа з різнопрофільною вищою освітою, спорадично зі середньою, середньою спеціальною, незакінченою вищою освітою, слухач/студент вищих партійних/військово-політичних та ін. закладів УРСР чи СРСР; ексдисидент. Саме такі люди виявилися спроможними у серпні 1991 р. обґрунтувати і відстояти основну політичну цінність для кожного українця: державну незалежність, проголосувавши свого часу за постанову «Про проголошення незалежності України».

Верховна Рада України ІІ (ХІІІ) скликання як віддзеркалення нових соціально-політичних ідентитетів країни та представників парламентської еліти

Якщо звернутися до облікових карток (розміщених на згаданому вебпорталі парламенту) осіб, які були обрані до Верховної Ради України ІІ (ХІІІ) скликання, то очевидними стають зміни в інформуванні громадськості щодо біографічних даних (а отже, й ідентитетів) народних обранців, оскільки облікові картки вже не містили даних щодо соціального походження депутатів. Утім, у них і далі фіксували інформацію щодо розташування та номер виборчого округ переможця, дату народження, національність, освіту, професію, посаду й останнє місце роботи, членство у партіях, дані щодо вчених ступенів і звань та відомості щодо попереднього обрання до законодавчого органу.

Аналіз доступних для вивчення ідентитетів дозволяє дійти висновку, що склад Верховної Ради ІІ (ХІІІ) скликання, цього по-своєму першого українського парламенту (обраного в умовах політичної незалежності Української держави), зазнав певних якісних змін:

· кардинально оновився, оскільки 373 особи (із 436, які були депутатами у період другого скликання) увійшли до Верховної Ради України вперше і, відповідно, 63 вдруге. Тобто склад парламенту оновився трохи більше ніж на 85%. Тож, з одного боку, лише кожен 6,92-й депутат (14,45%) мав попередній парламентський досвід роботи, а з іншого ці депутати були своєрідною «совєтською стигмою» вищого законодавчого органу вже незалежної країни;

· Верховна Рада України стала більш розмаїтою (порівняно зі своєю попередницею) у етнічному сенсі: у парламенті були представлені 13 національностей: українці (327), росіяни (82), євреї (6), білоруси (2), болгари (2), адигейці (1), караїми (1), молдавани (1), німці (1), поляки (2), румуни (1), угорці (1), чуваші (1). Національність кількох осіб не була зазначена в обліковій картці парламенту (зокрема, Ю. Кармазіна, П. Осадчука, Ю. Тимошенко та ін. );

· ступінь освіченості парламентарів залишався досить високим: вищу освіту мали 416 осіб; незакінчену вищу 4; середню спеціальну 7; загальну середню 7. Двоє осіб не зазначили наявність освіти (як свідчили картки обліку депутатів). Тобто, 95,41% представників законодавчої еліти мали вищу освіту;

· як і в попередньому скликанні Верховної Ради України, превалююча кількість парламентарів (без урахування 63 осіб, що вдруге стали парламентарями) до обрання посідали такі посади, як: «голова / заступник голови», «голова колгоспу/директор радгоспу», «голова правління агрофірми», «директор» (зокрема, О. Панасовський директор Вуглегірської ДРЕС; М. Поживанов директор малого підприємства «Азовтехна», Ю. Тимошенко генеральний директор об'єднання «Єдині енергетичні системи України» та ін. ), «президент», «начальник» (залізниць, контрольно-ревізійних управлінь) та ін. Тобто контролювали певні ресурси. При цьому, що показово, не всі «начальники» чи «президенти» мали вищу освіту. Так, лише середню спеціальну освіту мали, приміром, президент корпорації «Республіка» І. Бакай та начальник штабу цивільної оборони міста Красноармійська М. Заварзін;

· невелика кількість парламентарів зазначала свої попередні посади, як «учитель» (Р. Безсмертний, К. Самойлик, П. Степанов, С. Чейпеш та ін. ), «директор школи» (Є. Красняков), «аспірант» (В. Чемерис), «асистент кафедри» (зокрема, І. Попеску), «викладач» (А. Юрковський, В. Юрковський), «доцент» (В. Альошин, С. Гмиря, Н. Карпачова, О. Карпов, В. Шибко та ін. ), «завідувач кафедри» (В. Буткевич, Л. Глухівський, Т. Кияк, В. Костицький, Н. Марковська та ін. ), «декан» (у т. ч. В. Ковтунець, М. Костицький, М. Чечетов), «ректор / проректор» (О. Степанов, В. Яблонський), «науковий співробітник» (В. Алексєєв, Г. Демян, В. Стретович та ін. ), «студент» (А. Звонарж), «докторант» (І. Білас, С. Драгомарецький), «директор академічного інституту» (В. Семиноженко, В. Сторіжко та ін. ).

Серед народних обранців були й такі фахівці, як «лікар» (С. Пасько), «редактор / працівник газети» (О. Вітович, С. Ткаченко, Г. Угаров, В. Шевченко), «юрист» (В. Євдокимов), «суддя» (Ю. Кармазін, В. Півторак), «адвокат» (О. Матковський, В. Медведчук, Б. Райковський та ін. ), «прокурор» (приміром, Г. Васильєв прокурор Донецької області, Г. Старовойтова прокурор міст Красноперекопська та ін. ). Кілька осіб попереднім місцем роботи вказали структури СБУ (М. Карнаух, Г. Омельченко, М. Петренко, С. Сінченко, О. Черноусенко), військову розвідку (О. Скіпальський) чи міліцію (наприклад, О. Бандурка, А. Єрмак, О. Жир). Ці характеристики однозначно свідчили про відкритість власне українського парламенту не лише для численних «партійних інженерів», а й для інших представників того прошарку осіб, яких у «совєтський час» називали «інтелігенцією», і для котрих входження у владу ставало можливим тільки у разі повного набору інших (крім освіти) ідентитетів (зокрема, як вказувалося вище, членства в КПРС, перебування на комсомольських і партійних посадах тощо);

· прикметною особливістю Верховної Ради України, обраної у 1994р. , став не тільки «похід у владу інтелігенції», але й голів колгоспів, радгоспів та агрофірм. Їх, за моїми підрахунками, увійшло до парламенту 11,45% (близько 50 осіб), що також свідчило про нову соціально-політичну дійсність у країні;

· кількість робітників у парламенті, як і в попередній час, залишалася незначною менше 10 чоловік. Серед народних депутатів було кілька осіб «тимчасово непрацюючих» (С. Аксененко, А. Кондратюк та ін. ) чи «пенсіонерів» (Л. Лук'яненко);

· вибори засвідчили надзвичайну привабливість законодавчого органу не лише для «політичного діяча» (як назвав себе експрезидент) Л. Кравчука, Голови Верховної Ради України І. Плюща та його першого заступника В. Дурдинця, але й інших персон, які у попередній час обіймали найвищі державні пости і посади у структурах виконавчої влади. Серед них були Прем'єр-міністр України Є. Марчук; віцепрем'єр-міністр України М. Жулинський; віцепрем'єр-міністр України В. Ландик; Прем'єр-Міністр Уряду Автономної Республіки Крим А. Франчук; виконувач обов'язків Прем'єр-Міністра України Ю. Звягільський; міністр фінансів України П. Германчук; міністр охорони здоров'я Ю. Спіженко; міністр економіки Р. Шпек; міністр промисловості А. Голубченко; міністр сільського господарства та продовольства України Ю. Карасик та 3 заступники міністра А. Засуха, М. Парасунько та В. Яковенко; міністр охорони навколишнього середовища Ю. Костенко; перший заступник та заступник міністра зовнішніх економічних зв'язків України, відповідно, В. Гладуш та А. Раханський; перший заступник міністра внутрішніх справ України В. Недригайло; заступник міністра економіки В. Кальник; заступник міністра транспорту Ю. Крук, заступник міністра енергетики та електрифікації І. Магда та ін. Тобто можна твердити, що особи, які у попередній час мали владу, не збиралися від неї відмовлятися;

· чимала когорта обраних до Верховної Ради України по-своєму відобразила нові політичні реалії молодої незалежної держави: серед парламентарів були персони, обрані з таких посад, як «керівник Служби Президента України» (А. Бутейко) та «заступник керівника Служби Президента України» (В. Омеліч), «Представник Президента України» (зокрема, М. Данча, В. Завалевська, В. Корнелюк, Д. Попов, М. Рудченко. М. Товт, П. Шейко та ін. ), «радник Президента України» (В. Симоненко), «радник Голови Верховної Ради України» (Н. Вітренко), «радник Прем'єр-міністра України» (В. Суслов), «помічник міністра оборони України» (В. Мулява), керівники місій у складі посольств України (Ю. Іоффе), «голова/ заступник голови ОДА / РДА» та працівники ОДА / РДА (кількість яких у складі парламенту була значною), очільники різноманітних державних комітетів (Ю. Буздуган, М. Дудченко, Г. Загородній, М. Ковалко, М. Сургай, І. Ямковий, С. Янко та ін. ), корпорацій (А. Золотарьов, О. Іщенко), фондів (В. Сергієнко, В. Терьохін та ін. ) тощо;

· склад української парламенту засвідчив зміни в соціально-економічних реаліях держави: парламентарями стали представники низки банківських структур (приміром, С. Буряк голова акціонерного банку «Брокбізнесбанк; В. Гетьман голова біржового комітету Української міжбанківської валютної біржі; О. Єльяшкевич виконувач обов'язків голови правління акціонерного банку «Херсонінвестбанк», В. Литвин директор Дніпропетровської філії Київського народного банку та ін. );

· уперше до парламенту були обрані не лише представники традиційних профспілок (зокрема, О. Стоян), але й інших громадських об'єднань (наприклад, В. Бондаренко член координаційної ради громадського об'єднання «Вибір»; В. Євтухов президент Українського союзу промисловців і підприємців та ін. );

· парламентарями ставали не просто члени інших (а не лише КПУ) партій, але низка партійних функціонерів (наприклад, М. Горбаль голова Київської крайової організації Української республіканської партії; А. Зарудний співголова Тернопільської крайової організації НРУ; О. Лавринович заступник голови НРУ; Я. Стецько голова КУН, Ю. Тима - голова Тернопільського обласного комітету Української Національної Асамблеї та ін. ).

Показово, що у парламенті, що функціонував у 1994-1998 рр. , були представники 16 політичних сил, серед яких Партія праці, Комуністична партія України, Громадянський конгрес України, Народний Рух України, Українська республіканська партія, Соціалістична партія України, Селянська партія України, Соціал-демократична партія України, Конгрес Українських Націоналістів, Партія економічного відродження Криму, Партія демократичного відродження України, Демократична партія України, Українська консервативна республіканська партія, Українська Національна Асамблея, Соціал-демократична партія України (об'єднана), Християнсько-Демократична партія України;

· ознакою найвищого законодавчого органу держави було одночасне перебування у ньому родичів: батька і сина А. Франчука та І. Франчука, братів В. Костицького та М. Костицького та ін. (цей факт триматимемо в умі задля відстеження у подальшому розвитку феномену «родинності у владі»).

Таким чином, особливими відмітними рисами Верховної Ради України ІІ скликання були:

· вагоме персональне оновлення її складу з одночасною присутністю в її складі значної кількості осіб, які мали прикметний ідентитет

· досвід роботи в попередньому парламенті, в органах виконавчої влади різного рівня та місцевого самоврядування;

· етнічне та партійне урізноманітнення народних обранців, їхній високий освітній рівень;

· переважна кількість парламентарів до перемоги на виборах до Верховної Ради України володіли значними ресурсами, зокрема, владними, адміністративними, матеріальними (про що дозволяють твердити посади, які вони обіймали), символічними, інтелектуальними тощо, які по-своєму віддзеркалювали артикульовані й неартикульовані цінності законодавчої еліти.

Трансформація ідентитетів парламентарів на зламі століть

У другій половині 1990-х років з'явилися інші підстави для входження до еліти: з розвитком багатопартійності і появою феномену «партії влади» (про яку заговорили у зв'язку з появою та діяльністю Народно-Демократичної партії) саме належність до останньої і, відповідно, ідентитет «член партії влади» уможливлювала просування до «елітарного верху» найперше, законодавчих та виконавчих органів влади в центрі і на місцях, до органів самоврядування. При цьому застосовувалися й інші найрізноманітніші ідентитети, що полегшували персоні входження до парламентської еліти володіння родинними, земляцькими, корупційними зв'язками, як і ресурсами (матеріальними, фінансовими та ін. ), жорстка боротьба за які зумовила появу у деяких представників політичної еліти специфічного ідентитету «політик з кримінальним минулим».

Аналіз депутатського корпусу Верховної Ради України ІІІ скликання (19982002), що була обрана на основі змішаної виборчої системи, засвідчив урізноманітнення національних ідентитетів (за рахунок, наприклад, появи в парламенті представників кримськотатарського народу). Утім, проаналізувати етнічні ідентитети парламентарів цього скликання повноцінно не вдасться, оскільки облікові картки значної кількості з них, представлені на офіційному порталі парламенту, вже не містили відповідних даних, як і були відсутніми дані щодо соціального походження того чи іншого народного депутата.

Проведений аналіз партійної належності парламентарів засвідчив, що вони були членами 22 політичних партій. Таким чином, відбулося не просто розширення спектра політико-партійних ідентитетів законодавчої еліти (порівняно із народними депутатами попереднього скликання Верховної Ради України): частина партій (із легалізованих і зареєстрованих Мін'юстом України на той час) уперше увійшли до парламенту як суб'єкти-переможці виборчого процесу. Тобто ідентитет «партійна належність» представника еліти парламентаря був піднятий на новий якісний рівень.

Освітній рівень парламентарів залишався високим: лише двоє осіб мали загальну середню освіту, 12 осіб середню спеціальну, 4 незакінчену вищу. Відомості щодо освіти кількох чоловік у картках відсутні.

Особливою прикметою парламенту, обраного у 1998 р. , стало те, що 176 особи (із 477) мали досвід роботи у Верховній Раді України І (ХІІ «українського совєтського») чи ІІ (обраного вперше в незалежній Україні) скликань. Таким чином, у 1998р. парламентарями вперше стали лише трохи більше ніж на 63 % депутатів. Відповідно, близько 37% були саме тими, яким вдалося стати народним обранцем вдруге чи навіть втретє. Це особлива прикмета (ідентитет), і вона важлива з огляду, щонайменше, на те, що постійна належність до законодавчого органу, таким чином, розглядалася низкою парламентарів як незаперечна особиста цінність. Особливо 34 особами, яким вдалося бути обраними тричі підряд і серед яких були такі відомі особистості, як Ю. Звягільський, Ю. Іоффе, В. Пинзеник, С. Головатий, Я. Кендзьор, Є. Мармазов, І. Заєць, Ю. Костенко, М. Косів, П. Мовчан, О. Мороз, О. Панасовський, І. Плющ, Т. Стецьків, Л. Танюк, Б. Олійник, І. Юхновський та інші, яким вдалося (безумовно, володіючи певним ресурсом!) утримати свої владні позиції і плавно трансформувати свій «совєтський шлях» у «шлях незалежності». Утім, серед цих 34 особистостей була низка й тих, яким ресурсу вистачило на перемогу лише під час виборів до Верховної Ради України перших трьох скликань (Б. Бойко, В. Бортник, В. Костицький, П. Лазаренко, В. Марченко, А. Хунов, В. Череп, Д. Чобіт та ін. ).

Крім того, у ході аналізу складів Верховної Ради України перших трьох скликань критерій «незмінність осіб в законодавчій владі» дозволив зафіксувати й зародження такого феномену, як «родинність» у парламенті одночасного, почергового чи наступного (один за одним) перебування у парламенті родичів. Зокрема, у 1990р. до Верховної Ради УРСР були обрані Б. та М. Горині. Тоді ж народним депутатом став В. Карасик, до якого за результатами виборів 1994 р. долучився його брат Ю. Карасик. У 1994р. депутатський мандат отримав С. Довгань, який у парламенті наступного третього скликання, обраному в 1998р. , засідав разом з братом К. Довганем.

Депутатом Верховної Ради України перших трьох скликань був В. Костицький, при цьому у складі парламенту ІІ скликання він перебував разом зі старшим братом М. Костицьким. Парламентарі А. Франчук та І. Франчук (батько й син) засідали у Верховній Раді України ІІ, ІІІ та IV скликання одночасно.

В. Чорновіл був народним депутатом Верховної Ради України І, ІІ та ІІІ скликань, а його син Т. Чорновіл ІІІ, IV, V та VI.

Зрозуміло, що перемогу братів Горинів, як і В. Чорновола, на виборах у радянський час по-своєму зумовив їхній «дисидентський ресурс». Карасики спромоглися трансформувати свій «радянський ресурс» (найперше членство в КПРС, досвід партійної роботи, високі посади та ін. ) у ресурс, що виявив свій потенціал на виборах до українського парламенту у 1994 р. Як і С. Довгань, який йшов до Верховної Ради України по мажоритарному округу з посади голови радгоспу в Бериславському районі Херсонської області. Ставши очільником Селянської партії України, яка на парламентських виборах 1998р. (що вже проводилися за змішаною виборчою системою) спромоглася подолати виборчий бар'єр (у складі виборчого блоку СПУ та, власне, СелПУ) у багатомандатному виборчому окрузі, В. Довгань, який посідав 2-ге місце у виборчому списку згаданого блоку, спромігся не лише сам «повторити» своє депутатство, але й по-своєму посприяти брату: 8-му (прохідну) позицію у списку блоку посів член СелПУ, голова Бериславської райради К. Довгань, який, відповідно, також став парламентарем. Таким чином, партія виявилася новітнім інструментом / ресурсом, що дозволив постати родинному феномену Довганів у Верховній Раді України ІІІ скликання.

Партійність як ідентитет за певних умов перетворювалася на потужний ресурс, оскільки електорат, зорієнтований на певні ідентитети, надавав свою підтримку одним партіям та позбавляв такої підтримки членів інших політичних сил. Це змушувало претендентів на депутатський мандат неодноразово змінювати свою партійність. Так, В. Костицький на момент набуття депутатських повноважень (у травні 1993р. ) був членом ХДПУ, у 1994р. безпартійним (як і старший брат), у 1998р. членом Християнського народного Союзу, але позафракційним. Франчук-батько, як і Франчук-син, на момент прийняття депутатських повноважень наприкінці 1995р. був безпартійним. На момент виборів 1998р. батько залишався безпартійним, але у парламенті увійшов до складу фракції «нової партії влади» СДПУ (о), а Франчук-син був членом «старої партії влади» НДП. У 2002р. залишаючись безпартійним, А. Франчук у Верховній Раді України IV скликання кілька разів змінював парламентську фракцію, увійшовши спочатку до фракції «Єдина Україна» Написання назв парламентських фракцій та партій, які входили до їх складу, тут і далі подано згідно з даними вебпорталу Верховної Ради України. , а потім до фракції СДПУ (о), згодом до групи «Довіра народу», групи «Відродження», зрештою до фракції Політичної партії «ВІДРОДЖЕННЯ». Щодо Франчука-сина, то будучи «знову безпартійним», він у парламенті майже повністю повторив шлях переходу по фракціях свого батька: фракція «Єдина Україна», фракція СДПУ (о), фракція СПУ, група «Довіра народу», група «Відродження», фракція Політичної партії «ВІДРОДЖЕННЯ».

Щодо батька й сина Чорноволів, то В. Чорновіл мав єдину партійну належність Народний Рух України і у Верховній Раді України ІІІ скликання входив до фракції НРУ. А от Т. Чорновіл після перебування у парламенті з липня 2000р. до середини травня 2002р. у фракції партії «Реформи і порядок»-Реформи-конгрес у наступні приходи до парламенту демонстрував «політичну гнучкість»: на момент виборів у 2002р. уже був членом Партії «Реформи і порядок» і входив спочатку до фракції «Наша Україна», потім до групи «Центр», а далі здійснив специфічний політичний розворот (від попередніх цінностей) і увійшов до фракції «Регіони України», згодом до фракції Партії регіонів у Верховній Раді України «Регіони України».

Таким чином, визначення політичної ідентичності «незмінних осіб у владі» річ невдячна, але точно можна сказати, що:

· депутати, переходячи з партії до партії чи з фракції до фракції, керувалися власними інтересами, особистими цінностями-орієнтирами тощо;

· низка парламентарів демонструвала прихильність до «партії влади» і виявляла бажання належати саме до неї: ідентифікація особи парламентаря з «партією влади» незаперечно надавала йому якихось переваг (ресурсних, передовсім) і політичних перспектив;

· низка депутатів незмінно дотримувалася демократичних цінностей і орієнтирів і в 1990-х роках обирала членство у партіях національно-демократичного спрямування. Утім, деякі з цих партій швидко деградували, перетворюючись у партії «однієї особи» (як характеризували, приміром, ХНС на чолі зі В. Стретовичем);

· партійна (як і фракційна) належність була інструментом досягнення власних цілей і лише сюхвилинним маркером політичної ідентичності нардепів, свідченням їхніх «неочевидних цінностей».

Надалі, крім Костицьких, Франчуків, Чорноволів та ін. , «родинність» у Верховній Раді України підтримувалася братами і сестрами (наприклад, О. та С. Барнами, О. та А. Тягнибоками, М. та Д. Добкіними, О. та В. Шевченками, Б. та Я. Дубневичами, В. та В. Ландиками, трьома Балогами з В. Петьовкою, С. та Ю. Льовочкіними), батьками й дітьми (приміром, В. та Ю. Луценками, П. та О. Порошенками, М. та О. Азаровими), подружжями (І. Богословська В. В. Мельниченко, Н. Королевська Ю. Солод), тестями і зятями (Ю. Звягільський Вечерко), які були представниками найрізноманітніших політичних сил. Статус депутата («владу у спадок») політики «дарували» дітям загиблих однопартійців шляхом внесення їх прізвищ до партійних списків на прохідні місця (як це було у випадку Л. Оробець, Л. Ємця).

«Незмінне ядро» українського парламенту: ідентифікація «незмінних» та статистика «одной дворазово обраних»

Загалом за період 1990-2019 рр. (згідно з аналізом даних, розміщених на офіційному вебпорталі українського парламенту) мандат народного депутата був виданий уповноваженим органом 4 278 разів. При цьому найменшу поки що (до закінчення повноважень сьогодні чинного парламенту ще є час, а отже і шанси для появи нових народних депутатів, які можуть прийти на зміну вибулим з тих чи інших причин) кількість мандатів здобули народні депутати Верховної Ради України ІХ скликання 424 (на початок 2020 р. ). А найбільшу їх кількість 538 ті, які працювали у парламенті країни впродовж 2007-2012 рр. , тобто у складі законодавчого органу VI скликання (див. табл. 1).

Таблиця 1. Кількість мандатів народного депутата, виданих обраним до Верховної Ради України І-ІХ скликання*

* Складено на основі даних, оприлюднених на вебпорталі Верховної Ради України.

Разом з тим, якщо аналізувати списки обраних, спираючись на критерій «незмінності при владі», то з'ясуємо, що статус народного обранця набували, за моїми підрахунками, фактично лише 2 658 чол. Тобто ціла низка осіб ставала народними обранцями по кілька разів, хоча жодній з цих осіб не вдалося увійти до парламенту усіх дев'ятьох скликань. Утім, тих, хто виявився спроможним зробити це кількаразово (від 2 до 8 разів), нині нараховується 33,6%.

Хто ці люди, які стали фактично творцями українських успіхів і негараздів?

Аналіз депутатського корпусу впродовж 30 років (з 1990р. до 2019р. ) засвідчив таке:

вісім разів «електоральними улюбленцями» ставали дві особи Ю. Звягільський та І. Кириленко. Перший заходив до Верховної Ради УРСР у 1990р. як комуніст з тридцятирічним (з 1960р. ) стажем, голова Донецької міськради, а перед тим директор шахти імені О. Ф. Засядька ВО «Донецьквугілля». Цінність його персони (для тодішніх можновладців) по-своєму виявилася у 1993р. , коли він був призначений першим віце-прем'єр-міністром, потім виконуючим обов'язки прем'єра. Згодом про свою роботу в уряді Ю. Звягільський висловився як про «єдину дурницю» у власному житті. Тож надалі пан Звягільський полем своєї діяльності обирав парламент України, куди вдруге і втретє він проходив з ідентитетом «безпартійний».

З початком ХХІ ст. Ю. Звягільський «перевизначився» з партійною належністю: з IV до VIII скликання включно парламентар був членом Партії регіонів (як значиться у обліковій картці депутата, розміщеній на вебпорталі Верховної Ради України) і входив до низки проросійськи зорієнтованих парламентських фракцій «Регіони України», «Єдина Україна», «Партії регіонів у Верховній Раді України», «Політичної партії «Опозиційний блок» у Верховній Раді України восьмого скликання», що по-своєму віддзеркалило відданість парламентаря певним цінностям.

Удев'яте увійти до парламенту Ю. Звягільському завадив хіба що вік: у лютому 2020р. йому виповнилося 87 років.

Щодо І. Кириленка (1956 р. н. ), то він присутній у парламенті з грудня 1995р. , куди був обраний з посади першого заступника голови Дніпропетровської облради народних депутатів як безпартійний у виборчому окрузі № 96. Аналіз його просування політичною драбиною висвітлює інструменти, використовувані політиком з метою постійного перебування у владі. Найперше відмова від членства в КПРС, хоча у «совєтський час» він пройшов типовий шлях комсомольського, а згодом партійного працівника, який у 1991р. встиг здобути «маркер лояльності»: закінчив Академію суспільних наук при ЦК КПРС. Як позапартійний самвисуванець І. Кириленко переміг на парламентських виборах 1998 р. на Дніпропетровщині в окрузі №36. Утім, за даними ЦВК, у багатомандатному виборчому окрузі І. Кириленко балотувався у складі Всеукраїнського об'єднання «Громада» (№10 у списку). Свою кандидатуру зняв 16 квітня 2002р. Таким чином, місце у списку ВО «Громада» стало своєрідним інструментом «підстраховки» на шляху боротьби за депутатський мандат. Якщо взяти до уваги, що у Верховній Раді України політик увійшов до фракції «Батьківщина», то, можна твердити, що не останню роль у цьому відіграло те, що І. Кириленко, народившись у Запорізькій області, здобув освіту і далі працював на Дніпропетровщині, тобто ідентифікувався як представник останньої, як «свій» для фракції «Батьківщина».

У 2000-2002рр. І. Кириленко, залишивши парламент, працював в уряді (спочатку на чолі з В. Ющенком, далі А. Кінахом), ставши міністром аграрної політики України. У парламентських виборах 2002р. І. Кириленко брав участь уже як член Народної аграрної партії України і здобув перемогу у багатомандатному загальнодержавному окрузі у складі Виборчого блоку політичних партій «За Єдину Україну!»³ (порядковий номер у списку 16). Утім, невдовзі І. Кириленко знову перейшов на роботу в уряд (на чолі з В. Януковичем), де обійняв посаду віцепрем'єр-міністра (з АПК).

Таким чином, шлях Кириленка-політика у 1990-х на початку 2000-х рр. підводить до думки, що єдиним ціннісним орієнтиром була участь у владі, при цьому колір прапора політсили, ціннісні орієнтири, що уможливлювали володіння владою, особливого значення не мали.

Обрання І. Кириленка до Верховної Ради України V скликання у 2006р. , який на момент виборів уже був безпартійним, відбулося у багатомандатному загальнодержавному окрузі у складі виборчого блоку «Блок Юлії Тимошенко» (порядковий номер у списку 70), до фракції якого він і увійшов. На позачергових виборах 2007р. до Верховної Ради України VI скликання І. Кириленко констатував своє членство у ВО «Батьківщина» і, відповідно, як і в попередній раз, був обраний до парламенту по багатомандатному загальнодержавному округу у складі виборчого блоку «Блок Юлії Тимошенко» (порядковий номер у списку той самий 70). Став членом фракції «Блок Юлії Тимошенко», а згодом фракції «Блок Юлії Тимошенко «Батьківщина».

Членство (з 2007р. ) у політичній партії ВО «Батьківщина» забезпечило І. Кириленку входження до парламенту під час виборів у 2012, 2014, 2019рр. завдяки перемозі у багатомандатному загальнодержавному окрузі ВО «Батьківщина», у списках якої він, відповідно, піднявся спочатку на 15-те та 14-те місце, а у 2019р. на 6-те. Був він, відповідно, і членом фракції ВО «Батьківщина»;

7 осіб ставали парламентарями по сім разів: О. Абдуллін, А. Деркач, Мустафа Джемілєв, Ю. Іоффе, В. Пинзеник, С. Соболєв, Ю. Тимошенко. Показово, що 3 з народних обранців (як і згаданий Ю. Звягільський) уміло трансформували свої «совєтські ресурси» в ресурси, що виявилися підходящими/достатніми для роботи з виборцями в незалежній Україні. Тож Ю. Іоффе був парламентарем унаслідок перемоги на виборах до Верховної Ради України Щ VII-IX скликань; В. Пинзеник І-ГУ та VI-VHI; С. Соболєв І-ІІ, ІУ, VI-IX. Інші 4 особи вперше були обрані до парламенту у 1994 чи 1998 р. Так, Ю. Тимошенко засідала у Верховній Раді України ІІVI та VIH-IX скликань; О. Абдуллін, А. Деркач, Мустафа Джемілєв ІІІ-ІХ скликань.

Варто звернути увагу на те, як змінювалася партійна належність парламентарів. О. Абдуллін у 1998р. на момент виборів був безпартійним і увійшов до фракції партії «Демократичний союз». У 2002р. політик вже декларував себе членом СДПУ (о) і впродовж каденції здійснив переходи по кількох фракціях. У 2006р. він уже був членом ВО «Батьківщина», і усі наступні його перемоги на парламентських виборах були пов'язані з цією політсилою.

Зміни партійної ідентичності А. Деркача були такими: 1998р. (обраний у виборчому окрузі № 159 у Сумській області) позапартійний, член фракції партії «Трудова Україна»; 2002р. (порядковий номер у списку Виборчого блоку політичних партій «За Єдину Україну» 11) член політичної парті «Трудова Україна», фракції «Єдина Україна», згодом фракції політичних партій Промисловців і підприємців України та «Трудова Україна», зрештою, фракції СПУ; 2006р. член СПУ (порядковий номер у списку 9), фракції Соціалістичної партії України; 2007р. (порядковий номер у списку Партії регіонів 96) безпартійний, член фракції Партії регіонів; у 2012р. (висуванець Партії регіонів у виборчому окрузі 159, Сумська область) член Партії регіонів, фракції ПАРТІЇ РЕГІОНІВ; 2014р. (самовисуванець у виборчому окрузі 159, Сумська область) безпартійний, група «Воля народу»; 2019р. (самовисуванець у виборчому окрузі 159, Сумська область) безпартійний, позафракційний.

Мустафу Джемілєва не привабила жодна з політичних партій України: він завжди був безпартійним і до Верховної Ради України у 1998р. пройшов за списком НРУ (№9), відповідно був у фракції НРУ; у 2002р. за списком виборчого блоку політичних партій «Блок Віктора Ющенка «Наша Україна» (у списку №28) та був у фракції «Наша Україна», згодом фракції Народного Руху України. У 2006р. ситуація була аналогічною: М. Джемілєв став парламентарем, будучи обраним за списком Блоку «НАША Україна» (у списку №45) та вступив до фракції згаданого блоку; у 2012р. за списком ВО «Батьківщина» (у списку №12), був членом фракції, створеній партією; у 2014р. за списком ПАРТІЇ «БЛОК ПЕТРА ПОРОШЕНКА (у списку №5) та у створеній нею фракції; зрештою, у 2019р.

· за списком Політичної партії «Європейська Солідарність» (у списку №6) і у відповідній партійній фракції.

Комуніст Ю. Іоффе, обраний у 1990р. у виборчому окрузі №55 на Луганщині у Верховній Раді УРСР входив до групи «Промисловці»; у 1994р. безпартійний І. Іоффе переміг на виборах у 248-му виборчому окрузі; у 1998р.

· у 111-му (Луганщина) та увійшов до фракції партії «Трудова Україна»; у 2002р. , ставши членом партії «Трудова Україна», переміг у 112-му виборчому окрузі (Луганщина) і за парламентську каденцію змінив 8 фракцій («Єдина Україна»; політичних партій Промисловців і підприємців України та «Трудова Україна»; політичної партії «Трудова Україна»; фракція «Трудова Україна» та Народно-демократичної партії; фракція Народно-демократичної партії та групи «Республіка»; група «Воля народу»; фракція «Партії промисловців і підприємців України»; фракція СДПУ (О)). Після шестирічної «парламентської перерви» Ю. Іоффе уже як член тогочасної «партії влади» Партії регіонів та її висуванець, був обраний у 2012р. (виборчий округ 112, Луганщина) до Верховної Ради України та увійшов до фракції ПАРТІЇ РЕГІОНІВ у Верховній Раді України. Утім, у 2014р. Ю. Іоффе здобув перемогу на парламентських виборах уже як безпартійний самовисуванець (у вищезгаданому виборчому окрузі 112) і увійшов до фракції Політичної партії «Опозиційний блок». У 2019р. , змінивши партійність та ставши членом Політичної партії «ОПОЗИЦІЙНА ПЛАТФРМА ЗА ЖИТТЯ», політик був обраний до парламенту за її списком (порядковий номер у списку 12) та увійшов до фракції, створеної цією партією.

В. Пинзеник увійшов до парламенту у 1992 р. як переможець у 262-му виборчому окрузі (Львівщина); у 1994р. безпартійний політик переміг у 264-му виборчому окрузі (Львівщина); у 1998 р. на момент парламентських виборів В. Пинзеник був членом партії «Реформи і порядок», здобув перемогу у 117-му виборчому окрузі та увійшов до фракції партії; у 2002р. , посівши 5-те місце у виборчому списку виборчого блоку партій «Блок Віктора Ющенка «Наша Україна», політик був обраний по багатомандатному загальнодержавному округу й у Верховній Раді України увійшов до фракції «Наща Україна». У 2007 р. В. Пинзеник увійшов до парламенту за списком «Блоку Юлії Тимошенко» (позиція у списку - 6) та перебував у фракції, створеній вказаним блоком. На вибори 2012р. В. Пинзеник ішов уже як безпартійний за списком Політичної партії «УДАР (Український Демократичний Альянс за Реформи) Віталія Кличка» (7-ма позиція у партійному списку) та увійшов до створеної партією фракції; у 2014 р. за списком Партії «БЛОК ПЕТРА ПОРОШЕНКА» (№17) та, відповідно, входив до фракції партії у парламенті.

С. Соболєв, який переміг у радянський час у 186-му окрузі м. Запоріжжя, був (на момент виборів 1990р. ) членом ПДВУ Ідентитет «член ПДВУ» зберігся і під час парламентських виборів 1994р. , коли С. Соболєв переміг у виборчому окрузі 183 (Запорізька область). Утім, на вибори до Верховної Ради України XV скликання політик ішов як член партії «Реформи і прядок» за списком виборчого блоку політичних партій «Блок Віктора Ющенка «Наша Україна» (порядковий номер у списку 16) і за парламентську каденцію змінив 3 фракції («Наша Україна»; політичної партії «Народний Союз Наша Україна»; політичної партії «Реформи і порядок»). У 2007р. , будучи обраним у багатомандатному загальнодержавному окрузі за списком «Блоку Юлії Тимошенко» (порядковий номер у списку 25), С. Соболєв у подальшому (у 2012р. , 2014р. та 2019р. ) під час парламентських виборів проходив за списком ВО «Батьківщина» спочатку як безпартійний (у 2012р. , порядковий номер у списку 8), потім як член цієї партії (у 2014 та 2019рр. , обидва рази порядковий номер у списку 4) та входив до партійної фракції у Верховній Раді України VII-IX скликань.