Українська парламентська еліта: кількісно-якісний аналіз ідентитетів (1990 - 2019)

Зрештою, Ю. Тимошенко, прийшовши до парламенту на початку 1997р. як безпартійна, брала участь у виборах 1998р. як член ВО «Громада», з 2002 як член ВО «Батьківщина».

Таким чином, партійність (як і позапартійність) була інструментом / ідентитетом, яким політики, що семикратно обиралися народними депутатами України, користувалися надзвичайно результативно. Традиційна безпартійність (у випадку Мустафи Джемілєва) напевно не викликала заперечень у власників політичних сил, які заносили його до своїх виборчих списків, оскільки кримськотатарський лідер самою своєю присутністю, вочевидь, забезпечував політсилу значним ресурсом частиною голосів свого народу. Для обранців-семикратних «чемпіонів» електоральних уподобань партійність, партійна ідентичність була річчю відносною: її змінювали від 2 (О. Абдуллов, Ю. Тимошенко) до 3 (А. Деркач, С. Соболєв) і навіть 4 (Ю. Іоффе) разів. Лише В. Пинзеник був або безпартійним, або членом партії «Реформи і порядок». Такою ж відносною була належність до парламентської фракції чи групи: фракцію впродовж однієї парламентської каденції депутати змінювали, як свідчить «випадок Іоффе», до 8 разів.

Вражаючим є запас міцності семиразових володарів депутатського мандата: із 7 осіб до Верховної Ради України ІХ скликання пройшло 6 з них (крім В. Пинзеника);

21 особа з-поміж парламентарів ставала народними обранцями по 6 разів, у тому числі С. Буряк, С. Головатий, К. Жеваго, Я. Кендзьор, В. Кириленко, С. Ківалов, Ю. Ерук, В. Ларін, В. Макеєнко, Є. Мармазов, М. Мартиненко, А. Матвієнко, С. Сас, П. Симоненко, С. Терьохін, О. Стоян, О. Турчинов, О. Фельдман, П. Цибенко, Н. Шуфрич, В. Яворівський.

Зверну увагу на те, шо з 21 парламентаря було 6 осіб (С. Головатий, Я. Кендзьор, В. Макеєнко, Є. Мармазов, А. Матвієнко, В. Яворівський), яким вдалося змінити стілець у Верховній Раді УРСР на крісло в українському парламенті. І це перша особливість/ідентет «групи-21». Були й інші, які характеризували поведінку парламентарів. У прагненні стати народними депутатами, кандидати використовували різні механізми: виступали з ідентетом самовисуванця за підтримки (чи без неї) якоїсь з політичних партій або брали участь у виборах за списками котроїсь із політсил. Відстеживши постфактум незмінність/зміну партійного членства і членства у парламентській фракції, можемо виявити тактики, використання яких запобігало «електоральному відлученню» від законодавчої влади впродовж 6 парламентських каденцій:

а) нескінченна експлуатація «совєтського комуністичного ресурсу» членство в КПУ, яким скористалися Є. Мармазов, П. Симоненко, П. Цибенко;

б) тактика «всеїдності». Яскраву прихильність до неї продемонстрували, наприклад, С. Буряк, С. Головатий, Ю. Крук, В. Макеєнко, О. Стоян, О. Фельдман. Так, наприклад, С. Буряк чотири рази (на момент виборів) значився безпартійним, двічі членом ВО «Батьківщина». При цьому його «фракційне життя» було куди більш різноманітним: у парламенті ІІІ скликання був членом фракції партії «Єдність», у ІУ скликанні змінив 9 фракцій/ груп, у V-УІ скликаннях парламенту входив до фракції «Блок Юлії Тимошенко» та «Блок Юлії Тимошенко «Батьківщина», а закінчив свою депутатську діяльність у Верховній Раді України УІІ скликання у фракції ПАРТІЇ РЕГІОНІВ, після розвалу якої (у 2014р. ) встиг побути членом групи «Економічний розвиток». Інший приклад: С. Головатий у 1990р. увійшов до Верховної Ради УРСР як комуніст, але згодом уже був членом НРУ, надалі ж, залишаючись безпартійним, політик заходив до парламенту у складі «Виборчого блоку Юлії Тимошенко», блоку «НАША Україна» і, зрештою, за списком Партії Регіонів;

в) здобування депутатського мандата у складі чи за підтримки «партії влади» (наприклад, ПАРТІЇ РЕГІОНІВ) або ж із залученням власного політичного ресурсу, як це мало місце у випадку з С. Ківаловим («власником» Української морської партії Сергія Ківалова). Потужний ресурс, яким володів К. Жеваго, дозволяв йому, залишаючись безпартійним, перемагати на виборах як самовисуванець або у складі виборчого блоку: йому були раді!

г) використання проукраїнської чи проєвропейської, або антиукраїнської / антиєвропейської, чи проросійської риторики і відповідних політичних сил, що розділяло виборців України і спонукало голосувати за «своїх».

Ще одна особливість, що впадає в очі: президенство В. Януковича та, відповідно, зміна балансу сил стали тими чинниками, які, можна припустити, перешкодили декому з народних депутатів знову бути обраним до українського парламенту. Утім, іншим вдалося примножити свої ресурси за час каденції у Верховній Раді України VI скликання і, відповідно, перейти на європейський рівень діяльності. Подальша ж зміна політичної ситуації в країні (зокрема, події 2014р. ) припинила постійну присутність у Верховній Раді України осіб з ідентитетом «комуніст». Утім, жодних перешкод не постало на шляху інших персон (для яких «комуністичний ресурс» не мав значення, але які характеризувалися високим ступенем «політичної маневреності») і вони попри все потрапили до VIII скликання парламенту (К. Жеваго, В. Кириленко, С. Ківалов, С. Ларін, М. Мартиненко, А. Матвієнко, О. Турчинов, О. Фельдман, Н. Шуфрич). Зрештою, своєрідний «суперресурс» (яким стала «трансформована» упродовж 2014-2019 рр. Партія регіонів) уможливив проходження до Верховної Ради України ІХ скликання трьох осіб (із 21) С. Ларіна, О. Фельдмана та Н. Шуфрича;

51 особа здобувала депутатський мандат 5 разів (тобто більшу частину скликань українського парламенту).

Жіночий пул «незмінних»

Зверну увагу, що, якщо серед тих, хто ставав парламентарем 6-8 разів, була лише одна жінка Ю. Тимошенко, то кількість п'ятикратних переможниць електорального відбору була більшою - 5 жінок, серед яких Т. Бахтєєва, Р. Богатирьова, К. Ващук, Л. Григорович, К. Самойлик.

Першою з них (ще у 1990р. ) була обрана Р. Богатирьова, яка вдруге потрапила вже до українського парламенту у 1998р. , у чому їй, можна припустити, посприяв набутий у попередні кілька років новий ресурс/ідентитет повноваження наукового консультанта Президента України Л. Кучми у складі його Адміністрації. Показово, що на момент обрання до Верховної Ради України ІІІ скликання (у окрузі на Донеччині) Р. Богатирьова була членом Християнсько-демократичної партії України, але у парламенті увійшла до фракції Регіони України. На момент обрання до Верховної Ради України наступних IV, V та VI скликань Р. Богатирьова була членом Партії регіонів і як «регіоналка» у 2002р. перемогла у окрузі на Донеччині, у 2006 та 2007рр. пройшла до парламенту за списком згаданої Партії регіонів.

З II до VI скликання у парламенті засідали Л. Григорович та К. Самойлик. Л. Григорович уперше стала парламентарем завдяки перемозі в одному з округів рідної Івано-Франківщини, а потім (ставши членом НРУ) перемагала за списком НРУ, далі за списком «Блоку Віктора Ющенка «Наша Україна». Ставши членом партії «Народний Союз Наша Україна», за списком Блоку «НАША Україна» і, зрештою, за списком блоку «НАША УКРАЇНА НАРОДНА САМООБОРОНА». Політик, відповідно, входила до парламентських фракцій, до яких належала партія, в якій вона була членом. Тобто Л. Григорович завжди належала до сил, які в електоральній свідомості пов'язувалися з проукраїнською позицією й суто українським інтересом.

На противагу їй комуністка К. Самойлик, хоч у 1994р. також здобула перемогу в окрузі на Херсонщині, надалі до Верховної Ради України (з III до VI скликання включно) проходила за списком представників партії «комуністів-капіталістів».

Що ж до уродженки Рівненщини К. Ващук, то, тут стратегія поведінки була ще іншою: у 1994 р. вона була безпартійною переможницею у окрузі на Волині; на виборах 1998р. , будучи членом Аграрної партії України, здобула перемогу в окрузі на Волині; у 2002р. , залишаючись членом АПУ, пройшла до Верховної Ради України за списком блоку «За Єдину Україну!» та за період каденції змінила 5 фракцій (вочевидь, дотримуючись лінії поведінки нового лідера партії); у 2007р. як член Народної Партії (перейменованої АПУ) здобула депутатський мандат за списком «Блоку Литвина». Зрештою, про те, що партії і блоки - річ відносна, К. Ващук довела під час виборів до парламенту у 2012р.: обернувшись на безпартійну, вона увійшла до парламенту за списком Партії регіонів. Однак деградація «регіоналів» змусила терміново відмовлятися від членства у згаданій фракції та стати членом групи «Суверенна європейська Україна».

Обличчя «п'ятикратно-успішних» парламентарів-чоловіків

Говорячи про чоловіків, які п'ять разів успішно здолали парламентські перегони і, відповідно, ставали парламентарями, то їх, за моїми підрахунками, налічувалося 46 осіб В. Бондаренко, О. Борзих, Г. Васильєв, Й. Вінський, О. Голуб, І. Гринів, О. Єдін, І. Заєць, Р. Зварич, А. Кінах, Л. Клімов, Р. Князевич, А. Кожем'якін, М. Косів, Ю. Костенко, В. Ландик, А. Мартинюк, В. Матвєєв. С. Матвієнков, П. Мовчан, О. Мороз, Г. Немиря, Г. Омельченко, Ю. Павленко, О. Панасовський, О. Парубок, І. Плющ, І. Попеску, П. Порошенко, В. Рибак, Д. Святаш, Є. Сігал, Т. Стецьків, Я. Сухий, В. Сушкевич, Л. Танюк, В. Таран (Терен), Б. Тарасюк, О. Ткаченко, М. Томенко, В. Хмельницький, В. Хомутиннік, О. Чорноволенко, І. Шпров, Д. Шенцев, І. Шкіря. .

Якими були особливості (ідентитети) цієї своєрідної «чоловічої когорти»?

а) 12 осіб стали народними депутатами за часів УРСР у 1990 р. (О. Борзих, І. Гринів, І. Заєць, А. Кінах, М. Косів, Ю. Костенко, П. Мовчан, О. Мороз, О. Панасовський, І. Плющ, Т. Стецьків, Л. Танюк), а далі, як і деякі інші, вдало трансформували свій «совєтський ресурс» у ресурс, що виявився ефективним в умовах незалежної держави. Утім, підгрупа мала свої особливості: одні особи були парламентарями безперервно з 1 до V скликання включно (О. Борзих, О. Мороз, О. Панасовський, Л. Танюк), у інших була однократна перерва у парламентській діяльності (І. Заєць, М. Косів, Ю. Костенко, П. Мовчан, І. Плющ, Т. Стецьків: І-ІІІ, W-VI скликання). Зрештою, можна виокремити «випадок Кінаха», який засідав у Верховній Раді України І, ІІІ, V-VII скликань. А, крім того, унікальний випадок І. Гриніва, котрий, увійшовши у стіни Верховної Ради УРСР, зміг повернутися туди внаслідок перемоги на виборах до українського парламенту JV (за списком «Блоку Віктора Ющенка «Наша Україна» як член партії «Реформи і порядок»), VZ (за списком «Блоку Юлії Тимошенко» як член партії «Реформи і порядок»), VB (за списком ВО «Батьківщина» як безпартійний) та VHt (за списком ПАРТІЇ «БЛОК ПЕТРА ПРОШЕНКА») скликань. Тобто зі згаданих 12 осіб він «першим прийшов і останнім (відбувши VIII скликання) пішов».

б) із 34 інших парламентарів «злам 2014р. » спромоглися пережити і вп'яте того року увійти до Верховної Ради України (крім вищезгаданого І. Гриніва) такі депутати, як Р. Зварич (ІІІ-VI, VIII), Л. Клімов (IV-VIII), С. Матвієнков (III-V, VII-VIII), Д. Святаш (IV-VIII), Б. Тарасюк (IV-VIII), М. Томенко (IV-VIII), В. Хомутиннік (IV-VIII), І. Шкіря (IV-VIII), а також низка осіб, яким це вдалося і у 2019р. , у тому числі Р. Князевич (V-IX), А. Кожем'якін (V-IX), Г. Немиря (V-IX), Ю. Павленко (IV-VI Vm-IX), Д. Шенцев (V-IX). Окремо виділю П. Порошенка (III-V, VII, IX).

Чотириразові «улюбленці» виборців та інші. 105 осіб здобували депутатський мандат 4 рази, з яких 11 жінок: А. Александровська (ПІ-VT), О. Білозір (W-V VIH), О. Бондаренко (ІІІ-VI), І. Геращенко (VT-IX), Л. Денісова (V-VIB), Т. Засуха (ІІІ-VI), О. Кондратюк (VTIX), Н. Королевська (V-V, VIH-IX), А. Лабунська (V-VB, IX), Ю. Льовочкіна (V1-IX), В. Семенюк (ІІ-V);

· 232 особи здобували депутатський мандат 3 рази. Серед них жінок було 8: О. Бєлькова (VH-IX), І. Богословська (ІІІ, УІ-УП), О. Бондаренко (V-VH), Г. Герман (V-VH), В. Заклунна (ІІІ-V), М. Іонова (VB-IX), О. Нетецька (VVH), Я. Стецько (П-JV);

· 476 осіб здобували депутатський мандат 2 рази. У тому числі 39 жінок;

· 1764 осіб здобували депутатський мандат 1 раз. У тому числі 187 жінок, з яких 12 були депутатками, обраними у 1990р. , тобто за радянського часу, а 74 під час парламентських перегонів 2019р.

«Незмінність по-комуністичному»: випадок з членами однієї із парламентських партій

Феномен «незмінності» можна простежити на прикладі окремої партії, члени якої неодноразово ставали парламентарями. Для цього проаналізуємо присутність у 1994-2014рр. (упродовж ІІ-VII скликань) у Верховній Раді України партії з ідинтететом у назві «комуністична», власне КПУ. За моїми підрахунками, (див. таблицю 2) у Верховній Раді України ІІ скликання комуністами (на момент виборів) себе декларували 99 осіб. При цьому, що небезінтересно, 11 з них (С. Гуренко, С. Дорогунцов, Є. Мармазов, В. Матвєєв, Б. Олійник, О. Панасовський, В. Петренко, М. Потебенько, О. Стешенко, М. Шульга, В. Яценко) були обраними і до Верховної Ради УРСР у 1990р.

У 1998р. до парламенту, який, нагадаю, формувався за змішаною системою, за списком КПУ на чолі з П. Симоненком було обрано 88 комуністів (у т ч. Є. Мармазов, Б. Олійник, О. Панасовський, О. Стешенко, В. Яценко), у 2002р. 60 (у т. ч. П. Симоненко), 2006р. 21 , 2007р. 30,2012р. 34. Тож, у парламенті ІІ скликання (сформованому в умовах функціонування мажоритарної виборчої системи) та у Верховній Раді України ІІІ-VII скликань (за списком КПУ) комуністи здобули всього 332 мандати.

Таблиця 2. Кількість мандатів народного депутата, виданих членам КПУ, обраним до Верховної Ради України ІІ-VII скл икань (1994-2014 рр. ) *