Проросійські виступи на Сході України навесні 2014 р. та проголошення так званих "ДНР" і "ЛНР" у баченні українського політикуму

ад'юнкт кафедри гуманітарних наук

Анотація

PRO-RUSSIAN PROTESTS IN EASTERN UKRAINE IN THE SPRING OF 2014 AND THE PROCLAMATION OF THE SO-CALLED «DPR» AND «LPR» IN THE VISION OF UKRAINIAN POLITICUM

The vision of pro-Russian protests in Eastern Ukraine in the spring of 2014 and the proclamation of the so-called “DPR” and “LPR” by the Ukrainian politicians is researched. It is alleged that the beginning of the Anti-Terrorist Operation (ATO) in some parts of Donetsk and Luhansk regions was preceded by a series of pro-Russian rallies in Eastern and Southern Ukraine, organized by Russian special services curators in the context of the so-called “Russian Spring” during March-April 2014, whose participants proclaimed the slogans of separation of the regions from Ukraine and accession to the Russian Federation (RF), holding local referendums on the federal system of Ukraine, giving Russian the status of second state and against the new Ukrainian government, who headed the state after the victory of Euromaidan, the ideas ofwhich pro-Russian activists did not support. The beginning of the so-called “Russian Spring” in Donbas was perceived differently by various segments of Ukrainian politicum. For the authorities formed after the Euromaidan victory, the beginning of events in Eastern Ukraine, in particular the proclamation ofpseudo-republics, was the result of Russian saboteurs who, using local separatist circles and supporting them financially and providing weapons and equipment. aims to destabilize the situation in the South and East of Ukraine, and even - to eliminate it as a state. Instead, pro-Russian circles stressed that the situation around the emergence of the so-called “DPR” and “LPR” was simply a response to the “ineffective actions” of official Kyiv, which did not want to communicate with residents of Eastern Ukraine, did not allow regions to manage their own finances, ignored the issue of giving Russian the status of state in general, and even in general imposed on Donbass the unpopular idea ofEuropean integration, and, according to the definition of radical left circles, “neo-Nazi” ideology.

Key words: Pro-Russian protests in Eastern Ukraine in the spring of 2014, proclamation of the so-called “DPR” and “LPR”, pseudo-referendums, Ukrainian society, politicum.

Постановка проблеми

Сучасна російська агресія проти України, втілена в анексії українського Криму навесні 2014 р. та подальшій окупації частини українського Донбасу, ставить перед вітчизняними дослідниками завдання з дослідження передумов, витоків, перебігу та надання можливих сценаріїв подальшого розвитку російсько-української війни. Важливе місце в цьому контексті належить розгляду дискусій, які виникали всередині українських політикуму та ЗМІ довкола розгортання проросійських виступів на Сході України навесні 2014 р., проголошення на цьому тлі у квітні 2014 р. так званої «Донецької народної республіки» (ДНР) та «Луганської народної республіки» (ЛНР) та проведення 11 травня 2014 р. під дулами російських автоматів «референдумів» щодо питання створення згаданих сепаратистських псевдореспублік.

Аналіз досліджень

Історіографія досліджуваної теми перебуває лише на стадії становлення. Законодавчі та правові аспекти проблематики розглядали М. Веселов (Веселов, 2017), С. Дрьомов та О. Резнікова (Дрьомов, Резнікова, 2016), Т. Котормус (Котормус, 2017); соціально-економічні - О. Балуєва та О. Келембет (Балуєва, Келембет, 2016), К. Мойсеєнко (Мойсеєнко, 2018), А. Черкасов (Черкасов, 2016); геополітичні та безпекові - С. Бульбенюк (Бульбенюк, 2017), А. Гольцов (Гольцов, 2017), В. Горбулін та загалом колектив Національного інституту стратегічних досліджень (Світова гібридна війна, 2017), П. Гай-Нижник та Л. Чупрій (Гай-Нижник, Чупрій, 2016), Г Перепелиця (Перепелиця, 2015). Однак досі немає дослідження, в якому комплексно та цілісно розглядали б питання щодо проросійських виступів на Сході України, котрі відбувались навесні 2014 р., та проголошення так званих «ДНР» та «ЛНР» крізь призму візій українського суспільства, й подана стаття є однією з перших спроб у цьому напрямі.

Мета статті - проаналізувати українську суспільно-політичну думку щодо проросійських виступів на Сході України, які відбувались навесні 2014 р., та проголошення так званих «ДНР» та «ЛНР», опираючись на погляди, що поширювались у політичних та медійних середовищах України у 2014 р.

Виклад основного матеріалу

Початку проведення Антитерористичної операції (АТО) в окремих частинах Донецької та Луганської областей передувала серія проросійських мітингів на Сході та Півдні України, організованих зокрема російськими кураторами зі спецслужб у контексті реалізації так званої «русской весны» упродовж березня-квітня 2014 р., учасники яких проголошували гасла відокремлення відповідних регіонів від України та приєднання до Російської Федерації (РФ), проведення місцевих референдумів щодо федерального устрою України, надання російській мові статусу другої державної та проти нової української влади, яка очолила державу після перемоги Євромайдану, ідеї котрого проросійські активісти не підтримали.

Найбільше в контексті теми дослідження цікавлять події, які відбулись навесні 2014 р. в Донецькій та Луганській областях, головно в їх обласних центрах. Так, у Донецьку проросійські акції протесту розпочалися ще 28 лютого, а 7 квітня в залі засідань облради за участі близько 120 «народних депутатів» (точної кількості не оголошували), які прибули з міст Донецької області, проголосили Декларацію про утворення так званої «Донецької народної республіки» («ДНР») на території всієї Донецької області. Крім того, самопроголошені депутати ухвалили рішення про проведення 11 травня референдуму щодо питання створення так званої «ДНР» (Збори міста, URL).

За схожим сценарієм відбувались події і в окупованих РФ Луганську та частині Луганської області. Розпочалось із того, що 1 березня 2014 р. біля пам'ятника Тарасові Шевченку в Луганську пройшов мітинг проросійських організацій під триколірними прапорами РФ та Російської імперії. Упродовж 6-10 квітня 2014 р. в Луганську проросійськими сепаратистами було захоплено основні державні установи, зокрема будівля управління Служби безпеки України в Луганській області, обласне управління Національного банку України, 27 квітня ними ж було «проголошено» про створення так званої «Луганської народної республіки» («ЛНР»), а 29 квітня близько 3 тисяч проросійських демонстрантів захопили будівлю Луганської ОДА, згодом - обласне телебачення й обласну прокуратуру та будівлю Луганської міської ради (Луганськ «під контролем», URL). 11 травня 2014 р., як і в частині Донеччини, на окупованих Росією теренах Луганської області включно з Луганськом відбулись так звані «референдуми» щодо державної самостійності так званих «ДНР» і «ЛНР», проведений усупереч міжнародним нормам та Конституції України, його результати ані українською стороною (Референдум «Донецької республіки», URL), ані ЄС та США (ЄС каже, URL; США не визнають, URL) не були визнані.

Зазначені події були по-різному оцінені серед української державної та політичної верхівки.

Виконувач обов'язків президента України та голова ВРУ Олександр Турчинов уважав проведення проросійських акцій на Донбасі в березні-квітні 2014 р. та проголошення так званих «ДНР» та «ЛНР» наслідком провокативної діяльності «агентури Кремля» «другою (після Криму) хвилею спецоперації Росії з дестабілізації ситуації в Україні, мета якої - повалити владу, зірвати вибори й розірвати країну на шматки <.. .> розвернути кримський сценарій на Донбасі» (Чепурко, 2014). У відповідь 13 квітня Олександр Турчинов підписав указ про заходи щодо забезпечення консолідації громадян України і припинення громадянського протистояння в Донецькій і Луганській областях. Документ передбачав проведення реформ, пов'язаних із децентралізацією влади, формуванням виконавчих органів місцевими радами, істотним розширенням повноважень територіальних громад та матеріальної й фінансової основи місцевого самоврядування, дієвими механізмами участі громадськості у прийнятті органами місцевого самоврядування рішень тощо (Указ Президента України, URL).

Прем'єр-міністр України Арсеній Яценюк наголосив, що у східних областях реалізують план із вторгнення іноземних військ (Збори міста, URL). Він висловив упевненість, що мешканці Донецької, Луганської та Харківської області, де найбільш активними були заворушення, прагнуть жити в унітарній країні, хоч і не заперечував, що в державі постала нагальна потреба з реформи децентралізації (Чепурко, 2014).

Надійшла офіційна реакція й зі сторони українських правоохоронців. Так, голова МВС Арсен Аваков рішуче засудив як «антидержавні» події в Донецьку та Луганську, анонсував застосування жорстких методів щодо тих, хто безпосередньо напав на державні будівлі, правоохоронні органи та просто мирних громадян, але акцентував на тому, що «ситуація буде унормовуватись без крові» (Чепурко, 2014).

Відрізнялись позиції й українських парламентарів.

Народний депутат України, лідер націоналістичного ВО «Свобода» Олег Тягнибок ще в середині березня 2014 р. вбачав у подіях на Сході України слід «московської агентури та бойовиків», які сплановано прибули на Донбас із РФ із метою дестабілізації ситуації в регіоні та в Україні загалом (Виступ Тягнибока, URLa). Водночас нардеп відкидав будь-які пропозиції колег із парламенту щодо федералізації України, стверджуючи, що за необхідності здійснення реформи децентралізації, «за державним устроєм Україна має бути унітарною державою, ніяких федерацій і навіть ніяких автономій» (Виступ Тягнибока, URLb).

Тодішній народний депутат України, лідер фракції «УДАР» Віталій Кличко 11 березня 2014 р. в залі Верховної Ради України (ВРУ) зазначив, що проросійські провокації на Донбасі здійснювали «політичні гастролери», в яких на меті було внесення «на українську землю безладу та хаосу», однак оскільки, на його думку, наприклад, у Донецьку, «десятки тисяч людей <.> виходять на демонстрації, на мітинги в підтримку єдності проти агресії <.> які прагнуть захисту та безпеки, жити в мирі та спокої», а тому, за прогнозами Кличка, була можливість вирішити ситуацію на Донбасі якнайшвидше (Виступ Кличка, URLa). Однак уже 25 березня його бачення шляхів вирішення «донбаського питання» було радикальнішим: він виступав за закриття українсько-російського кордону, «припинення пропаганди ненависті російськими каналами засобів масової інформації та телебачення» через заборону та блокування трансляції відповідних інформаційних ресурсів РФ в Україні та притягнення до відповідальності всіх осіб, причетних до «розгойдування» проросійських мітингів на Донбасі (Виступ Кличка, URLb).

Парламентар із фракції «Батьківщина» В'ячеслав Кириленко пояснював кризові явища, які охопили Донецьк та Луганськ навесні 2014 р., реалізацією спроб російського президента Володимира Путіна «розколоти, роз'єднати українців за будь-якою ознакою <.> поневолити Україну через внутрішню окупацію чи зовнішню агресію» (Виступ Кириленка, URL).

Ще один представник «Батьківщини» Микола Томенко називав антиурядові акції в Донецьку та Луганську «путінською різнею» та «бійнею», учасники якої, представлені неонацистськими та проросійськими організаціями, мали на меті сформувати «пояс підтримки російської війни й Путіна на сході й півдні України» (Виступ Томенка, URL). А Сергій Соболев 8 квітня 2014 р, після самопроголошення так званої «ДНР», закликав нардепів терміново підготувати внесення змін до Постанови 740-VII «Про засудження застосування насильства, що призвело до загибелі людей» (прийнятого після масових убивств на Євромайдані 18-20 лютого 2014 р) щодо незастосування сили до мирних протестів, оскільки на Донбасі РФ через свої спецслужби ініціювала під прикриттям мирних протестів проведення справжніх антидержавних та антиурядових сепаратистських провокацій (Виступ Соболева, URLa).

Певною пасивністю української сторони щодо ситуації на Сході України був обурений і нардеп із групи «Суверенна європейська Україна» Олесь Доній, який вимагав якомога швидшого закриття українських кодонів із РФ, посилення виконавчої вертикалі влади, створення штабу з виходу України із кризи, активізації контрпропаганди проти проведення місцевих референдумів на Донбасі та у Криму, тамтешніх дій російських спецслужб та їхніх поплічників (Виступ Донія, URLa, b).

Лідер «Радикальної партії» Олег Ляшко одним із найбільш очевидних аргументів щодо безпосереднього впливу РФ на події на Харківщині, Донеччині та Луганщині вважав «синхронність дій терористів-сепаратистів у Луганську, Донецьку й Харкові <...> одночасне захоплення будівель обласних адміністрацій, одночасне захоплення підрозділів Служби безпеки, спроби захоплення телевізійних центрів» (Виступ Ляшка, URL).

Один із керівників «ПР» Борис Колесніков висловив переконання, що початок протестів на Сході України означив необхідність передачі регіонам більше повноважень та зменшення на них упливу центральної влади, надання російській мові поруч з українською статусу державної, однак, як не дивно, рішуче виступив проти ідеї федеративного устрою України (Білоусова, URL).

Натомість інший представник «ПР» Нестор Шуфрич, не надавши якихось конкретних оцінок подіям на Донбасі, лише зазначав, що українські можновладці мали б у таких умовах «зробити все, щоби на вулицях було неможливо бачити людей зі зброею, щоби акції, якщо на те е воля людей, носили виключно мирний характер, і держава гарантувала їм це право» (Виступ Шуфрича, URL).

Подібні тези висловлював ще один «регіонал» Сергій Тігіпко, який указував на необхідність амністії для проросійських активістів на Донбасі, початку боротьби з озброеними особами, відповідальність за появу яких нардеп поклав на нову українську владу, а також розширення повноважень регіонів (Виступ Тігіпка, URL).

Зрештою 8 квітня 2014 р. ще один представник «ПР» Владислав Лук'янов зазначав, що Україна навесні 2014 р. опинилась на межі громадянської війни, причому в цьому нардеп звинувачував не дії РФ та проросійських активістів, а, власне, українську владу, яка, мовляв, незаконно почала застосовувати на Донеччині, Луганщині та Харківщині зброю проти «людей, які вийшли зі своїми вимогами» (Виступ Лук'янова, URL).

Лідер Комуністичної партії України Петро Симоненко запевняв, що в «умовах загострення суспільно-політичної ситуації» (так він характеризував події у Криму та на Донбасі) настав оптимальний час для надання регіонам самостійно розпоряджатись власними фінансовими надходженнями й забезпечити найактивнішу участь пересічних громадян у вирішенні своеї долі та країни загалом (Петр Симоненко: «Будущее Украины», 2014). До того ж навіть після проголошення так званої «ДНР» на початку 2014 р. та подальшої активізації сепаратистських тенденцій в частині Луганської області, Петро Симоненко основну провину за такий стан справ покладав саме на українську владу, яка, мовляв, ще, починаючи від 1991 р., ігнорувала вимоги громадян на Сході та Півдні України, зокрема щодо «визначення державної позиції у справі статусу російської мови; необхідності проведення місцевих референдумів для того, щоб захистити свої права та інтереси на те, як вони оцінюють культуру, історії, події; федералізації країни». Натомість, на думку лідера КПУ, офіційний Київ надалі зволікав із такими заходами, не йшов на діалог із мітингарями в Донецьку та Луганську, й навіть більше - звинуватив їх у сепаратизмі, почав погрожувати «силовиками та озброеними особами, арештами», тоді, коли «безкарними залишились «націоналісти, які під час Майдану в Києві захоплювали СБУ, міліцію, арсенали», а з початком подій у Криму та на Донбасі ще й «утворили бандформування», розпочавши «розбої» в Україні, таким чином реалізовуючи не лише «американський», але й «російський» сценарії «зі знищення Незалежності України, її розколу та розграбування» (Виступ Симоненка, URL).