Результати парламентських виборів в Угорщині 3 квітня 2022 р. та перспективи українсько-угорських відноси (частина 2)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Результати парламентських виборів в Угорщині 3 квітня 2022 р. та перспективи українсько-угорських відноси (частина 2)

Держалюк М.С.

Стаття присвячена виборам до Державних Зборів Угорщини 3 квітня 2022р., які завершилися перемогою і здобуттям конституційної більшості нині правлячою коаліцією Фідесу-Угорського громадянського союзу та Християнсько-демократичної народної партії (ХДНП) - (Fidesz-KDNP). Аналізується її виборча платформа «Війна або мир», центром якої було ставлення до російсько-української війни. Вказується, що ця війна розділа політичні сили Угорщини на два табори - прихильників нейтралітету (миру) або прихильників підтримки України (війни). Правляча коаліція відстоювала нейтралітет, невтручання у війну, що гарантувало збереження миру і спокою для громадян Угорщини. Усі опозиційні сили демонстрували прихильність до України проти Росії. Влада звинувачувала останніх у тому, що їхня проукраїнська і антипутінська діяльність складала небезпеку і загрозу поширення війни на територію Угорщини. Наголошується, що завдяки такій позиції Фідес-ХДНР в цілому по Угорщині і особливо серед закордонних угорських спільнот здобув переконливу перемогу, а опозиційний блок із шести партій, хоч і переконливо переміг у 17 з 18 округів Будапешта, в цілому по країні зазнав значної поразки.

Висвітлюються основні причини неочікуваної перемоги правлячої коаліції Фідес - ХДНП на цих виборах. Серед них: коаліція гнучко поєднала центристські і правоцентристські цінності, синтезувала їх і вивищилася над вузькопартійними інтересами, перетворилася на широкий народний фронт угорської нації. Зазначається й те, що упродовж 12-ти річного перебування при владі в країні було завершено трансформаційні перетворення: прийнято новий Основний закон (конституцію), сформовано відповідне законодавство, запроваджено національно - демократичну модель політичної і економічної влади, що відповідала державним і єесевським стандартам. Внутрішня політика спрямовувалася на розвиток традиційних галузей економіки і формування сучасних форм господарювання. Відносно високий економічний розвиток країни було забезпечено завдяки ефективному використанню іноземних інвестиц ій, міжнародних ринків, які далеко не обмежуються країнами ЄС. Угорщина розвиває тісне співробітництво з країнами усіх регіонів, якщо забезпечуються її національні інтереси. Велика увага приділяється підтримці і захисту угорських спільнот, які мешкають у сусідніх з Угорщиною державах (Румунії, Словаччині, Сербії, Україні).

На законодавчому рівні статус закордонних угорців у порівнянні з угорцями самої країни практично прирівнюється. Політика національного єднання, визнання угорців, незалежно від країни їхнього проживання, членами єдиної угорської нації, набула загального схвалення. Сконцентрованість внутрішньої та зовнішньої політики на пріоритеті угорських інтересів допомогла Фідесу перетворитися на авторитетну і надійну політичну силу країни, яка цивілізованими методами бореться за майбутнє Угорщини, всебічний розвиток її народу, збереження ідентичності угорських закордонних спільнот, недопущення асиміляції, масової еміграції та обмеження їх прав за національними ознаками. Крім того, правлячій коаліції вдалося сформувати надійний фінансовий, кадровий, медійний потенціал, значною мірою розширити електоральне поле своєї діяльності, з яким жодна опозиційна політична сила конкурувати не в змозі, особливо під час виборів до Державних Зборів. Проаналізовано якісний склад нового парламенту. Висвітлюється перебіг обрання нового Президента Угорщини 9 березня, спікера новообраного парламенту, його заступників та керівників парламентських фракцій 2 травня, і насамкінець - Прем'єр-міністра Угорщини 16 травня та затвердження нового уряду країни на чолі з Віктором Орбаном 24 травня.

Велика увага приділяється формуванню угорсько-українських відносин. Аналіз політичних процесів під час виборчої кампанії та у перші місяці після завершення виборів, зокрема ставлення Будапешта до агресії РФ проти України, до формування угорсько-українських взаємин, дозволив зробити висновки, що пріоритети міжнародної діяльності правлячої коаліції Угорщини залишатимуться незмінними: служіння інтересам угорської нації на усіх територіях її проживання, зокрема підтримка, захист і надання допомоги угорським національним спільнотам у Румунії, Словаччині, Сербії та Україні. Результати парламентських виборів в Угорщині 3 квітня 2022 р. підтвердили, що ці принципи є незмінними і продовжують носити зобов 'язальний характер у діяльності владних інституцій Угорщини.

Підкреслюється, що рівень розвитку двосторонніх відносин Угорщини із сусідніми державами узалежнюватиметься від того, наскільки будуть забезпечуватися інтереси угорських закордонних спільнот (надання подвійного громадянства, статусу автономії для спільноти, формування умов культурно-освітнього розвитку на національній мові і традиціях). У такому ж стані перебуватимуть і угорсько-українські відносини. Угорщина підтримує територіальну цілісність України, її європейський вибір, засуджує російську агресію, підтримує санкційну політику ЄС проти РФ, надала притулок для 800 тис. біженців з України. Понад 100 тисяч осіб з України перебуває в Угорщині нелегально. Угорщина дозволила з 19 липня транзит зброї інших держав через її територію до України. Але вона продовжує зберігати нейтралітет у російсько-українській війні, підтримує енергетичні санкції ЄС проти РФ у такий спосіб, щоб це не зашкодило її економічним іитересам. Водночас вона не погоджується на застосування щодо угорської спільноти Закарпаття низки положень законів про освіту та порядок застосування української мови як державної на території України, що набули чинності в 2017 та 2019 рр.

Ключові слова: Угорщина, вибори 2022 р., правляча коаліція, російська агресія, Україна, двосторонні відносини, угорська спільнота Закарпаття, врегулювання проблеми.

 Results of Parliamentary Elections in Hungary on April 3, 2022 and Prospects of Ukrainian-Hungarian Relations (Part 2).

Derzhaliuk M.

The article is dedicated to the elections to the State Assembly of Hungary on April 3, 2022, which ended with the victory and acquisition of a constitutional majority by the now ruling coalition of Fidesz-Hungarian Civil Union and the Christian Democratic People 's Party (KDNP) - (Fidesz- KDNP).

It analyzes its electoral platform “War or Peace”, the center of which was the attitude to the Russian-Ukrainian war. It is indicated that this war divided the political forces of Hungary into two camps - supporters of neutrality (peace) or supporters of Ukraine (war). The ruling coalition advocated neutrality, non-intervention in the war, which guaranteed the preservation of peace and tranquility for the citizens of Hungary. All the opposition forces showed support for Ukraine against Russia. The authorities accused the latter of the fact that their pro-Ukrainian and anti-Putin activities posed a danger and threatened the spread of the war to the territory of Hungary. It is emphasized that thanks to this position, Fidesz-KDNP won a convincing victory in Hungary as a whole and especially among the Hungarian communities abroad, while the six-party opposition bloc, although it won convincingly in 17 of Budapest 's 18 districts, suffered a significant defeat in the country as a whole.

The main reasons for the unexpected victory of the ruling coalition Fidesz - HDNP in these elections are highlighted. Among them: the coalition flexibly combined centrist and center-right values, synthesized them and rose above narrow party interests, turning into a broad popular front of the Hungarian nation. It is also noted that during the 12-year remaining stay in power in the country, transformations were completed, namely, a new Basic Law (constitution) was adopted, relevant legislation was formed, and a national democratic model of political and economic power was introduced according both to the state and EU standards that complies with state and EU standards. The internal policy was aimed at the development of traditional branches of the economy and the formation of modern forms of management. Relatively high economic development of the country was ensured thanks to by the effective use of foreign investments, international markets, which are far from being limited to EU countries. Hungary develops close cooperation with countries of all regions, if its national interests are ensured. Great attention is paid to the support and protection of Hungarian communities living in countries neighboring Hungary (Romania, Slovakia, Serbia, Ukraine). At the legislative level, the status of Hungarians abroad is almost equal to that of Hungarians in the country itself. The policy of national unity, the recognition of Hungarians, regardless of their residency country of residence, as members of a united single Hungarian nation, gained general approval. The concentration of domestic and foreign policy on the priority of Hungarian interests helped Fidesz to turn into an authoritative and reliable political force of the country, which, using civilized methods, fights for the future of Hungary, the comprehensive development of its people, the preservation of the identity of Hungarian communities abroad, the prevention of assimilation, mass emigration and the restriction of their rights along national lines. In addition, the ruling coalition managed to form a reliable financial, personnel, and media potential, to significantly expand the electoral field of its activities, which no opposition political force is able to compete with, especially during the elections to the State Assembly.

The qualitative composition of the new parliament was analyzed. The progress of the election of the new President of Hungary on March 9, the speaker of the newly elected parliament, his deputies and heads ofparliamentary factions on May 2, and finally the Prime Minister of Hungary on May 16 and the approval of the country 's new government headed by Viktor Orbвn on May 24, is highlighted.

Great attention is paid to the formation of Hungarian-Ukrainian relations. The analysis of political processes during the election campaign and in the first months after the end of the elections, in particular the attitude of Budapest to the aggression of the Russian Federation against Ukraine, to the formation of Hungarian-Ukrainian relations, allowed us to draw conclusions that the priorities of the international activities of the ruling coalition of Hungary will remain unchanged: serving the interests of the Hungarian nation on in all territories of its residence, in particular support, protection and assistance to Hungarian national communities in Romania, Slovakia, Serbia and Ukraine. The results of the parliamentary elections in Hungary on April 3, 2022 confirmed that these principles are unchanged and continue to be binding in the activities of the Hungarian government institutions.

It is emphasized that the level of development of Hungary's bilateral relations with neighboring states will depend on ensuring the Hungarian foreign communities interests how the interests of the Hungarian foreign communities will be ensured (granting dual citizenship, autonomy status for the community, creating conditions for cultural and educational development based on in the national language and traditions). Hungarian-Ukrainian relations will be in the same condition state. Hungary supports the territorial integrity of Ukraine, its European choice, condemns Russian aggression, supports the EU's sanctions policy against the Russian Federation, and provided shelter for 800,000 refugees from Ukraine. More than 100,000 people from Ukraine stay are in Hungary illegally. Since July 19, Hungary has allowed the transit of weapons from other countries through its territory to Ukraine. Yet But it continues to maintain neutrality in the Russian-Ukrainian war, supports EU energy sanctions against the Russian Federation in such a way that it does not harm its economic interests. At the same time, it does not agree to the application of certain legal provisions on education the procedure for using the Ukrainian language as the official language on the territory of Ukraine, that came into force in 2017 and 2019 to the Hungarian community of Tran scarpathia of a number ofprovisions of the laws on education and the procedure for using the Ukrainian language as the official language on the territory of Ukraine, which came into force in 2017 and 2019.

It is emphasized that the settlement of cultural and educational issues of the Hungarian community of Transcarpathia should become a priority task for both countries.

Keywords: Hungary, the 2022 elections, the ruling coalition, Russian aggression, Ukraine, bilateral relations, the Hungarian community of Transcarpathia, settlement of the problem.

Українсько-угорські відносини у ХХ - на початку ХХІ століть

Позиція Угорщини щодо українського питання у міжвоєнний період залежала від формування міжнародних відносин. У 20-і рр. ХХ ст., коли українські землі були четвертовані між Росією, Польшею, Чехословаччиною і Румунією, і шансів для формування соборної України не передбачалося, тому Угорщина такою ідеєю не переймалася. Вся її увага сконцентровувалася на пошуках міжнародної підтримки задля ревізії встановлених Тріанонським договором кордонів на свою користь.

У центрі уваги Угорщини перебували Карпатський регіон та Галичина, які на думку керівництва Угорщини, мали перебувати відповідно у руках Угорщини та Польші, бо ці дві країни були вічними і єдиними захисниками європейської цивілізації, християнства проти варварів на Сході - Туреччини та Росії у середньовічні части та більшовицької Росії у ХХ ст.

Напередодні Другої світової війни ставлення СРСР, Польші, Румунії, Угорщини до українського національно-визвольного руху на противагу Чехословаччини було суцільно ворожим; їх об'єднувала антиукраїнська позиція, прагнення кожної сторони краще використати свідомі верстви українства на свою користь. Водночас усіма ними чинився активний спротив консолідації українських визвольних сил, вживалися заходи для їх ослаблення, недопущення формування української державності; на всіх українських етнічних землях, що перебували у складі цих держав, здійснювалася колоніальна політика з особливостями, притаманними конкретному окупантові.

Закарпаття стало першим регіоном, де зреалізувалися великодержавницькі ідеї Угорщини, оскільки вона не задовільнилася оволодінням 10 листопада 1938 р., завдяки Мюнхенській угоді та рішенням Першого Віденського арбітражу, південними районами Словаччини та чотирма районами Закарпаття (Ужгородським, Мукачівським, Берегівським і Виноградівським), де на той час угорський етнос чисельно переважав. Угорщина вдалася з середини березня 1939 р. до анексії всієї території Карпатської України вупереч тому, що у цьому краї українці складали понад 70% населення, і на кінець 1930-х рр. українські ідеї зміцніли серед широких верств населення, прагнення до української незалежності, об'єднання в соборній Українській державі стало домінуючим. І проголошення 15 березня 1939 р. Карпатської України як незалежної держави було цьому підтвердженням. Окупація Карпатської України Угорщиною відбулася всупереч положенням Мюнхенської угоди, але завдяки згоді Німеччини 14 березня 1939 р. на цю анексію. Усі впливові країни промовчали, жодна з них, як творці Версальської системи, так і її противники - зокрема й СРСР, не виступили на захист Карпатської України. Будапешт мотивував анексію Закарпаття не етнічним, а історичним правом, що цей край був інтегральною частиною Угорського королівства, яке, за його твердженнями, завжди входило до складу Угорщини, за виключенням 1920-1939 рр., а русини, які складали більшість у цьому краї, упродовж тисячолітнього спільного проживання з угорцями у культурному відношенні, за менталітетом і способом життя стали ближчими до угорців, ніж до українців.

Такі однобокі оцінки вимагають уточнення. В історії розвитку всієї Карпатської України, формування національно-визвольних ідей, консолідації українців навколо державницьких устремлінь найбільшу роль відігравали насамперед самі закарпатські русини, їх ідейні й духовні поводирі, а також конструктивні реформи з боку Австрії, Чехословаччини, національно-визвольні змагання у Галичині та Великій Україні. Завдяки такому широкому і тривалому міжнародному впливу проголошення 15 березня 1939 р. незалежності Карпатської України продемонструвало, що українці краю стали зрілою європейською нацією, довели своє право на самостійність. Саме сукупність позитивного впливу західного світу та спроможність українства підтримати національно-визвольні ідеї виявилися вирішальним чинником у перемозі української незалежності у цьому краї.

Угорське керівництво оцінило захоплення Закарпаття у березні-квітні 1939 р. найбільшим досягненням на міжнародній арені у ХХ ст., а відновлення спільного кордону Угорщини та Польші на сході - рівнозначним питанню життя чи смерті обох держав. Окрім того, приналежність і майбутнє Закарпаття розглядалося Угорщиною у контексті загальноєвропейської і навіть світової проблеми, оскільки через цей край східна деспотія легко проникали в Європу (монголо-татари, царська Росія як жандарм Європи у ХІХ ст., більшовицька Росія на початку ХХ ст.). Угорщина добре знала ціну загрозам Карпатського коридору. У період угорської революції 1848-1849 рр. та у роки Першої світової війни угорська нація двічі зазнавала тяжких ударів з боку Російської імперії, здійснюваних через Карпати, які відіграли велику роль у поразці та падінні Австро-Угорщини. Акцент робився на стратегічному розташуванні Закарпаття, яке завжди було дуже важливим і зручним для воєнних операцій тих, хто ним володів. Тому його утримання мало важливе значення для усієї Європи. Втрата Закарпаття представлялася найбільшою небезпекою саме для Угорщини, оскільки руйнувалися історичні основи її державності та цілісність територій усього Карпатського регіону; прискорювалися такі ворожі для Угорщини національні, політичні й культурні перетворення в краї, після яких угорська нація назавжди втрачала своє домінування, а українці (русини), навпаки, здобували повну перевагу. Збереження Закарпаття у складі Угорської держави у майбутньому розглядалося найважливішим завданням зовнішньої політики Угорщини.

Після захоплення Закарпаття відновився спільний угорсько-польський кордон протяжністю 150 км, що стало основою для активізації боротьби Польщі та Угорщини проти українського визвольного руху. Для обох сторін найголовнішим було добитися спільного ведення самої нещадної боротьби проти загонів Карпатської «Січі», УПА, незалежно від того, громадянами якої країни були її вояки.

Для стабілізації становища у Закарпатті урядом Угорщини упродовж 1939-1940 рр. готувався законопроект про автономію, проте восени 1940 р. його не було прийнято через небезпеку сусідства з СРСР, який з середини вересня 1939 р. зайняв Західну Україну і вийшов у Карпатах на кордон з Угорщиною. В обгрунтуванні відмови зазначалося, що проект автономії готувався, коли сусідньою на сході була Польща, а після того, як на кордоні з Угорщиною з'явився Радянський Союз, то це кардинально змінило ситуацію. З набуттям автономного статусу Закарпаття підвищувалися б шанси Москви та її сателітів у Києві впливати на місцеве населення цього краю.

Розчленування Польщі між Німеччиною і СРСР, повернення Галичини до складу УРСР у кінці вересня 1939 р., виникнення у Карпатах радянсько- угорського кордону внесло докорінні зміни у воєнно-політичну обстановку, східну політику Угорщини. З самого початку СРСР та Угорщина демонстрували зацікавленість у дотриманні і збереженні мирних відносин між ними. Спільними зусиллями російські та угорські війська коректно поводилися з усіма біженцями з Польщі, зокрема й з офіцерами, дозволяли їм переходити чи в Румунію, чи в Угорщину. Жалю не було лише для «напівозброєних українських терористичних груп». Угорські і радянські війська спільними зусиллями їх розбивали і розсіювали в Карпатських горах. Угорська сторона визнавала, що радянські війська відіграли вирішальну роль у придушенні визвольного руху українців у Карпатах, що набув масового характеру, що радянські частини уникали всього, що шкодило формуванню добрих стосунків між СРСР та Угорщиною. З відновленням 24 вересня 1939 р. дипломатичних відносин між Угорщиною та СРСР співробітництво між обома державами в районі Карпатського регіону поглибилося. Особливо активно обидві сторони боролися проти українського визвольного руху в цілому в Україні й особливо у Галичині і на Закарпатті.

При домінуванні Німеччини українське питання набуло стрімкого розвитку у Європі у 30-40-і рр. ХХ ст., відповідно на ці процеси реагувала й Угорщина. Будапешт не заперечував формування Української держави на східних і центральних її теренах. Серед політиків Угорщини поширювалися думки про те, що краще на кордонах Угорщини постала б українська держава, ніж величезна російська імперія. Угорщина готова була йти на союз і зближення з такою Україною при умові, що вона буде перебувати під протекторатом Німеччини. У Будапешті вважалося, що Велика Україна за силою переважатиме всю коаліцію країн Малої Антанти разом взятих. Тому Угорщина готова була стати союзницею України, щоб разом протистояти Малій Антанті і задовільняти спільні інтереси у регіоні [1].

Оскільки СРСР не визнавав переглянутих на користь Угорщини кордонів у 1938-1941 рр., зокрема й окупації Закарпаття, тому у Будапешті запанувала антирадянська позиція. У стратегічних планах Угорщини під час німецько- радянської війни СРСР розглядався найбільшим ворогом і тому першочерговим її завданням стало підтримати збройно блок країн на чолі з Німеччиною, щоб витіснити СРСР з Європи далеко на Схід, що було гарантією збереження за Угорщиною повернутих до неї територій. Реалізація великодержавницьких планів Угорщини щодо СРСР у роки німецько- радянської війни позначалися особливою агресивністю.

Перемога країн Антинімецької коаліції у Другій світовій війні забезпечила повне домінування СРСР у Східній Європі, що дозволило приєднати основні етнічні українські землі (Східну Галичину, Закарпаття, Північну Буковину, Південну Бессарабію) до УРСР у складі Радянського Союзу. Синхронізованим переселенням поляків із західних теренів України до Польщі, а українців із східних воєводств Польщі до України у 1946-1947 рр. Радянський Союз та Польща прагнули знизити рівень міжнаціонального загострення між поляками та українцями. Хоча ця операція здійснювалася у насильницький спосіб. Мотиви повоєнного обміну населення між Україною та Польщею за етнічною ознакою можна зрозуміти, чого не скажеш про насильницьке переселення українців Західної Галичини на західні і північі землі після їх очищення від вигнаних німців. Також жорстокою виглядала політика депортації німців із Чехословачини (декрети Е. Бенеша), Польщі, СРСР до Німеччини та обмін угорців Словаччини на словаків Угорщини. Ці акції набули засудження на міжнародній арені, але не серед переможців у війні.

Роль країн Антинімецької коаліції, насамперед СРСР, в об'єднанні українських земель була видатною. Український народ вперше у своїй історії набув соборності у межах його основних територій. За таку соборність український народ заплатив дуже велику ціну. Понад 8 млн. українців загинуло у роки війни проти країн німецької коаліції, що було визначальним фактором, своєрідною компенсацією при визначенні її кордонів переможною Антинімецькою коаліцією. Завдяки перебуванню в єдиному суспільно- економічному організмові уже ніщо не могло перешкодити формуванню модерної української нації, всупереч усім реакційним акціям Центру, які мали постійне місце у другій половині ХХ ст. Незважаючи на трагічність становища, значні обмеження українців у складі СРСР (колонізація, русифікація, визискування ресурсів на користь мілітаризації імперії), вирішальним стало соборне перебування основних складових етносу та земель у складі однієї держави.

Неспроможність реформувати тоталітарний устрій, забезпечити перехід до політичного плюралізму у житті як СРСР, так і країн соціалістичного табору, сприяти переростанню унітарних принципів господарювання до ринкових, забезпечити прийнятні засади національних та інтернаціональних приницпів у житті кожної, формування основ соціальної держави призвело СРСР, як і всю систему соціалізму, до неминучого падіння. Соціалістичні країни шляхом тяжкої транформації суспільно-політичної та соціально-економічної моделі державного устрою прискорено приєдналися до західноєвропейських інституцій. Кожна союзна республіка, зокрема й Україна, добившись незалежності у кордонах станом на 1991 рік, зіштовхнулися з нечуваними труднощами внутрішнього характеру. Неоціненним надбанням України у складі СРСР стало отримання оптимальних кордонів, запоруки її успішного розвитку у післятрансформаційний період [2, с. 55-85].

Після досягнення Україною незалежності її відносини із сусідніми країнами набули рівноправного і повноцінного розвитку, зацікавленість у розв'язанні існуючих проблем, породжених минулим, посіли чільне місце у їхніх стосунках. У перше десятиліття після розпаду СРСР і формування незалежних РФ та України співробітництво Угорщини плідно розвивалося з обома державами. Відносини між Угорщиною та Україною у 1991-2018 рр. позначалися значними успіхами, поглибленням двостороннього співробітництва, основу яких склали сприятливі умови для розвитку угорської спільноти на Закарпатті. Швидко були сформовані органи самоуправління, культурно-освітня система на угорській мові. Завдяки допомозі Угорщини угорська спільнота зміцніла в економічному й фінансовому відношенні. Її представники набули подвійного громадянства, спрощених умов перебування в Угорщині, їхній правовий статус прирівнювався до громадян Угорщини. Питання про автономію, подвійне громадянство, оптимізацію застосування в освітній сфері державної та угорської мов чекали свого подальшого удосконалення.

З наростанням агресивної політики РФ на міжнародній арені, зокрема проти України, що переросла з 24 лютого 2022 р. у повномасштабну війну, відносини Угорщини з Україною почали слабшати, а з Росією - зміцнюватися. Знаходячись між цими двома полюсами Україна стала об'єктом їхнього зближення, кожна з яких переслідує в Україні свої державницькі інтереси.

Намагання Москви закріпити на законодавчому рівні статус російської мови як другої державної, а відповідно Будапешта добитися цього в межах Закарпатської області породили рішучий спротив в Україні. У відповідь на таку закономірну протидію відносини Угорщини з Україною погіршилися, а Росії - нечувано загострилися. Остання вдалася до окупації Криму, східних регіонів України. У відповідь на гуманітарний натиск з їхнього боку, Україна схвалила 17 вересня 2017 р. та 15 травня 2019 р. закони про освіту та про порядок застосування української мови як державної на усій території України. Ці кроки Української держави виявилися адекватними і були прийняті виключно як контрзаходи проти аргесивної політики РФ, а не стільки з причин поведінки угорських спільнот чи представників влади Угорщини. Однак, угорська сторона на це відреагувала негативно: посилила протидію Україні на євроатлантичному шляху, саботувала виконання законів в освітньо-культурних установах угорської спільноти Закарпаття. Під час розширення війни РФ проти України Угорщина активізувалася. Використовуючи цей чинник, Угорщина почала зі своєї сторони посилювати тиск на Київ, до того ж синхронізовуючи його із наростанням ворожих дій РФ проти України.

Для Угорщини будь-які геополітичні зміни, якщо вони ведуть до ослаблення становища у регіоні чи міжнародних позицій сусідньої держави, в якій мешкає багаточисельна угорська спільнота, вважаються сприятливими, оскільки у Будапешта підвищуються шанси на сприяння покращенню становища угорських спільнот, пом'якшенню негативного впливу на них умов несправедливого Тріанонського мирного договору 1920 р. Так, ще на початку агресії Росії проти України В. Орбан весною 2014 р. висунув вимоги щодо надання угорцям Карпатського регіону подвійного громадянства, набуття автономії, забезпечення національно-культурної і освітньої сфери рідною мовою. Проблема 200 тисяч закарпатських угорців України (насправді їх чисельність тоді не перевищувала 150 тисяч осіб) набула особливого загострення після інавгураційної промови В. Орбана у парламенті у травні 2014 р. Через кілька днів він виступив за надання автономії угорським меншинам, зокрема й на Закарпатті, що Угорщина усіма силами буде підтримувати позитивне вирішення цих трьох завдань. З падінням режиму В. Януковича, початком агресії РФ проти України, окупації Криму рівень українсько-угорських відносин продовжував знижуватися. Спротив зріс після набуття чинності у 2017 і 2019 рр. законів про освіту та про порядок забезпечення функціонування української мови як державної на території України. У нинішні часи двосторонні відносини переживають кризу без будь- якого діалогу на міністерському, не кажучи вже про вищий політичний рівень. Взаємини обох держав не покращуються не тільки через різні підходи Будапешта і Києва щодо питань забезпечення культурно-освітніх умов для угорської спільноти Закарпаття.

Оскільки концепція Росії про історію України грунтується виключно на імперських сфальсифікованих чинниках, що формувалися упродовж понад півтисячі років і здобули міцні позиції в зарубіжній історіографії, тому грунтовне висвітлення історії України з древніх часів, формування і розквіту Руської держави до середини ХIII ст., поширення наукових результатів на міжнародному рівні, зокрема у країнах Європи, набуває особливої актуальності. Російські концепції історії Русі домонгольської і післямонгольської доби продовжують переважати у висвітленні усіх її ключових складових. Вони продовжують панувати в історичній науці зарубіжних держав, зокрема й в Угорщині. Російські погляди на історію України продовжують справляти вагомий вплив на політикум та історичну науку Угорщини. Цьому сприяла відсутність об'єктивних наукових праць у самій Росії, недоступність до першоджерел національної історії інших народів російської'/радянської імперії. Українська історіографія історії України повільно позбавляється колоніальних натаритів, сформованих у Російській імперії за останні чотири століття. Це заважає розглядати Руську державу як перше державне утворення українського народу, що сучасна Україна та українська нація є її спадкоємницею. В історичній науці Угорщини продовжують домінувати найбільш доступні російські історичні праці, в яких концепції становлення російської імперії, починаючи з ТХ ст. і до нинішніх часів, пронизані ідеологічними мотивами. Серед таких авторів особливою увагою відзначаються: Є.В. Анічков, С.Д. Бабішин, Г. Вернадський, Н.Н. Воронін, Б.Д. Греков, Н.К. Гудзій, В.М. Кларін, М.В. Левченко, М.В. Літаврін, Д.С. Лихачов, В.В. Мавродін, Е. Ханіч, А.С. Орлов, В. Пархоменко, В.М. Петров, М.Д. Прісельков, Н.Н. Розов, Н.А. Смірнов, А.Т. Соболевський, В.О. Соловйов, М.Н. Тихоміров, А.В. Черепнін, В.Т. Янін та інші.

Значну складову у цій частині науки становлять й зарубіжні автори: угорські - Міхай Геллер, Тмре Товт, Тмрені Тібор, німецькі - Альфред Кашдан, Герман Мулерт, Р. Ступперіч, Георг Острогорські, Хільдегард Шедер; французькі - Анре Гуллон, Бернард Лейб, Стевен Рунціман; британець Ніколас Ханс.

Цікаво, що Х. Шедер видав книгу, у 1929 р. у Гамбурзі, під назвою «Москва - третій Рим», а Р. Ступперіч у 1935 р. у Берліні - велику статтю «Київ - другий Єрусалим». А угорський вчений І. Тібор у статті «Москва - Третій Рим», Будапешт, 1998 р., проаналізував цю теорію ортодоксальної церкви і довів її цілковиту неспроможність.

Деякі угорські громадські діячі продовжують ототожнювати древню Русь ще домонгольських часів з Російською державою, не бачать принципової різниці між поняттями «Русь» і «Росія», «руський» і «русский». Так, Шандор Чікош замість назви «Руська держава» того періоду застосовує термін «Київська Росія». Інші автори вживають назву «стара Росія» для домонгольського і «Росія» після монгольського періоду. В усіх випадках допускаються помилки, бо на момент окупації руських земель Ордою на північно-східних теренах державні утворення називалися Володимирським, Суздальським, Тверським, Ростовським, а не московським чи «русскими». Для Руських земель тривала окупація чингізханами обернулася для них втратами, занепадом. І лише для однієї з них - Московської - цей період виявився сприятливим і доленосним. Московське князівство утворилося найпізніше, зате у процесі занепаду влади Орди перетворювалося на велике царство, потім державу, що запанувала у північній частині древньої Русі. Вершиною її зміцнення став 1721 р., коли Московська держава змінилася на Росію/Російську імперію.

В Угорщині повільно виробляється понятійний апарат з чітким розмежуванням між термінами «Русь» та «Росія», що це різні державні утворення, які за етнічними та історичними факторами ніяк не співпадають, що поняття «руський» народ не може ототожнюватися з «русским» народом. Для багатьох угорських фахівців ці поняття є тотожними чи подібними, з тією лише різницею, що перші стосуються домонгольського періоду, а другі - наступної доби. Вважається, що у межах Руської держави існували Київська, Новгородська, Московська Русь, в яких домінував єдиний слов'янський етнос, що мав спільні етнічні ознаки, що народності в еволюційний спосіб розвивалися в єдиному цілому у державному і національному відношенні. Поза належною увагою залишається й те, що у складі Руської держави знаходилося понад 25 князівств, в яких між народностями півдня і півночі були неспівставимі етнічні ознаки. У ті часи сформували три різні народності - праукраїнська, білоруська та московська. Визначний вплив на південні князівства справляли Візантія, варяги та балканські слов'янські народи, а на північно-східні - фіно-угорські племена, які складали велику питому вагу серед тамтешнього населення. Під впливом більш вищої Візантійської цивілізації на їхніх землях упродовж VIII-ІХ ст. поширилося християнство. Під час розвитку торгівлі та зміцнення звязків між Візантією і Персією з півдня та варяжськими державами Скандинавії, насамперед Швецією під впливом останніх у них зародилися форми державності від Києва до Новгорода. Важливим було й те, що на момент захоплення Ордою південної та північно-східної частин Руської держави у середині ХІІІ ст. уже завершився процес формування трьох різних народностей - української, білоруської та московської. А після розпаду Русі процеси переростання їх в окремі нації на цих землях лише прискорилося, що остаточно завершилося у ХVІ ст.

В угорській історіографії стародавня історія України як окремої держави та її титульної нації набула певного вивчення, але у вузлових питаннях саме українського державо- і націєтворення залишаються ще значні прогалини. Найбільшою серед них є те, що розвиток пра- українських і білоруських племен з кінця І-го - початку ІІ-го тисячоліть подається на основі загальноросійських концепцій, сформованих у ХУИІ-ХХ ст. Буцімто, усі вони походять від антів, які мешкали у IV-VII ст. між Дніпром і Дністром, а Руська держава і руські народності розглядаються в єдиному контексті «русского» етносу. Міклош Сабо з цього приводу влучно підкреслює, що після варварських пограбувань Києва у 1169, 1203 рр. північними князівствами Руська держава розпалася на кілька незалежних утворень. Південні князівства від'єдналися від північно-східних ще до приходу монголо-татарського нашестя. Цей процес швидко і остаточно завершився з окупацією ординцями більшості земель Русі [3, р. 30].

Перша державність угорців у ХІ - початку ХVІ ст., як і Руська держава українців у ІХ - середині ХІІІ ст., були дуже успішними. У наступні часи обидві держави загинули під ударами монголо-татарських та османських завойовників. Після цього обидва народи перебували під іноземним гнітом VI- VII ст., що загальмувало їхній розвиток. Обидва народи пишаються своїми першими і досить успішними державними утвореннями. На жаль, рівень висвітлення історії Угорського королівства та Руської держави, їх значимості і доленосності в обох державах є неспівставимим.

Здобутки і втрати Угорщини у Х-ХVІ ст. висвітлені угорськими фахівцями грунтовно і системно. Для угорців досягнення Королівства Святого Іштвана складають основу національної ідеї наступних періодів, нинішніх державників та переважної частини угорців, незалежно від місця їх проживання і соціального стану. Перша угорська державність залишається у свідомості нинішніх поколінь угорців гордістю, яка надихає їх на солідарність і боротьбу за свої права й у нинішні часи. Для українців же їхній перший успішний державотворний витвір - Руська держава - не став поштовхом для формування державницьких ідей, основою їх подальшого зміцнення через поневолення спочатку монголо-татарами, а потім через уярмлення і закріпачення Московією, ще більш тиранічною від золотоординців.

Міклош Сабо велику увагу приділив тяжкій долі української нації у складі царської Росії. Він наголошує, що у 1897 р. рівень писемності балтійських народів складав 70-80% населення, у європейській частині самої Росії до 23% населення, а у підросійській Україні цей показник не досягав 13%. Починаючи з 1804 р., навчання в Україні українською мовою було заборонено, а з 1876 р. ця заборона ще більше посилилася. Навіть назву «Україна» не дозволялося вживати під час офіційних і публічних заходів, а лише «Малоросія». Переслідувалося поширення літератури українською мовою, книговидання, театральні вистави, виконання пісень, вживання народного епосу, віршів Тараса Шевченка. Дозволялося функціонування лише ортодоксальних церковних навчальних шкіл на російській програмі. За таємне навчання українською мовою з 1892 р. передбачався штраф до 300 крб., або тюремне ув'язнення на три місяці. Висновки автора дуже слушні: українське населення, якому Росія так багато зобов'язана в освіті її мешканців упродовж XVII- XVIII ст., у кінці XIX ст. було зведене до найнижчого рівня писемності серед народів імперії [3, р. 440].

Видана угорською мовою книга відомого українського публіциста Миколи Рябчука «Дві України: реальні кордони, віртуальні ігри» мало в чому допоможе у цьому відношенні. Для цього потрібно перекласти низку історичних праць сучасних українських вчених і довести їх до уваги угорської громадськості.

Частковий внесок у наближення до правдивого висвітлення історії Русі домонгольського періоду зробили сучасні угорські вчені - Чілла Федінець, !ван Халас та Міхай Товт у колективній праці, виданій у Будапешті 2016 р. під назвою «Незалежна Україна. Розбудова держави, конституційний процес і втрачені цінності». Автори зазначають, що Руська держава у X-XII ст. була серйозним фактором у Європі. Її виникнення і розвиток відбувалися під впливом Візантійської та Шведської імперій, які на той час були найсильнішими центрами європейської цивілізації: перша на півдні, а друга - на півночі Європи. Торгівельні стосунки між ними забезпечувалися по Дніпру від Чорного до Балтійського морів і у зворотньому напрямку. Їх політичний, культурний та державницький вплив мав вирішальне значення для розвитку Русі. Тому династія Рюриковичів (варязьких князів) правила на землях Русі, а потім на її осколках - Новгородському і Псковському князівствах - понад 700 років, до початку XVI ст. Натомість у всіх інших князівствах, покорених і васальних від Орди, правили ставленики чингізханів. Ця традиція збереглася до початку XVII ст.

В умовах ординської окупації, констатують ці автори, староруська держава розпалася. Після цього територія, багата на землі, корисні копалини, водні ресурси, кліматичні умови, що складе майбутню державу Україна, не могла функціонувати як самостійний центр, тому вона тривалий час була периферією і провінцією політичного життя. Причина у тому, що землі нинішньої України упродовж майже двох тисяч років знаходилися на перехресті основних шляхів для переселення усіх великих середньоазіатських народів у Європу, а після цього цей весь регіон став центром зіткнення інтересів сильніших центральноєвропейських держав. Після майже двохсотлітнього іга південно-західні землі Руської держави на заході були розчленовані між Польським, Литовським, Угорським королівством [4, р. 9-11].

Для північно-східних князівств колишньої Русі процеси набули сприятливого розвитку. Засвоївши під час занепаду Золотої Орди її традиції державотворення, централізувавши і деспотизувавшити владу, Московські князі, об'єднавши навколо себе сусідні князівства, вдалися до покорення північних народностей та захоплення Новгородських і Псковських земель, які ще зберігали домонгольські порядки. Виникнення і успіхи Московської держави відбулися завдяки сприятливому геополітичному розташуванню та успадкуванню й умілому застосуванню монгольських традицій. Підкоривши території у північних регіонах, але не маючи шансів здолати Лівонські народи та пробитися до Балтійського моря через опір сильного Шведського королівства, Московія вдалася до завоювання східних регіонів на Волзі та Приураллі, а з кінця XVII ст. до захоплення південних земель.

Уникаючи оцінок складних питань Русі домонгольської доби, Балаж Лентгар сфокусувався на розгляді історії України козацьких часів, зокрема XVII ст., приділив увагу політиці пригнічення України царською владою, процесам русифікації, національно-визвольним змаганням українців у період нової та новітньої історії. Дослідження домонгольського періоду в історії України він відклав на пізніше [5; 6].

Громадський діяч Ш. Чікош наголошував, що українська нація сформувалася у кінці XV ст. на території нинішньої центральної і східної України, до якої він відносить лише землі Запорізької Січі. А решта територій, на його думку, до України були приєднані царською Росією у 1654-1917 рр.; південно-східні області - В. Леніним у 1922 р.; західні області, Південну Бессарабію, Буковину, Закарпаття - Й. Сталіним у 1939-1940, 1945 рр.; і накінець Кримський півострів - М. Хрущовим у 1954 р. Він при цьому ігнорує найголовніші фактори, що завершилися об'єднанням цих земель - переважанням українського етносу на цих територіях. На жаль, він відмовчувався, що етнічні українські землі поступово приєднувалися до Української держави завдяки дуже тяжким жертвам і тривалій кровопролитній боротьбі. Крім того, Ш. Чікош безпідставно звинувачував українських патріотів у націоналізмі і фашизмі, коли вони виборювали незалежність і суверенітет України. Він зазначав, що при владі в Україні перебуває фашистська хунта, яка у путчистський спосіб захопита владу у лютому 2014 р. На його думку, нацистська хунта України є найбільшим руйнівником Української держави. Її спроби побудувати націоналістичну державу в Україні зазнали краху. Ш. Чікош стверджував, що лише Росія самовіддано бореться за порятунок України і прагне втятувати хоча б те, що ще можна врятувати. Заявляючи, що повернення Криму до Росії у 2014 році - «це лише одне з виправлень серед допущених низки історичних несправедливостей», він не насмілився назвати й інші несправедливості, які також чекають виправлення [7, р. 8-16].

Звичайно, подібні оцінки Ш. Чікоша, сформовані під впливом пропаганди РФ і видруковані на сторінках прокомуністичного журналу Угорщини, спрямовані на угорську громадськість, але сприймаються нею негативно, бо вони неправдиві, грубо порушують норми інформаційної доброчесності, перевершують цим навіть позицію правлячої еліти Угорщини. Прикро, що автор - відомий дипломат, який здійснював свою місію й в Україні, опустився до рівня жириновських та зюганових.

Здобутки Руської держави були привласнені правителями Московського царства, традиції якої успішно продукувалися у російській та радянській імперіях, а український чинник надовго викреслювався з історії древньої Русі. Перша українська державність стала власністю Московської держави, згодом - Російської імперії, набула тотального трактування як безперервної тисячолітньої «русской» історії з кінця ІХ ст., від часів Рюриковичів і до нинішніх часів. Якщо Русь успадкувала візантійські та норманські цінності, адаптувала їх до звичаїв місцевих народностей, то основу Московської держави склали державотворні принципи Золотої Орди. Після завершення колонізації українських та білоруських земель у XVIII-ХІХ ст. сформувалися основи самодержавницької національної ідеї Росії. Згідно з її постулатами, древня Русь була першою спільною державою великоросів, малоросів та білорусів, формування яких започаткувалося у ті часи, а завершилося в єдиній Російській імперії. Вони становили єдиний народ з певними мовними і етнічними особливостями. «Единорусской» концепцією пронизані усі історичні, художні твори, усі сфери політичного, економічного, соціального, духовного і релігійного життя. У часи СРСР ці процеси продовжувалися під гаслами формування єдиної спільноти - радянського народу.

У німецькомовних джерелах, які активно поширювалися у XVII-ХІХ ст. в Угорщині, історія Русі, її державотворні та національні процеси, хоч і меншою мірою, але подавалися під меншим впливом великодержавницької історіографії Росії. Але ці паростки, на жаль, не прижилися в Угорщині. Навіть такі німецькі назви як der alte Rus, Russe, Russin, Ukrainer, Russia, Russland, Russische, Russisch, не кажучи вже про об'єктивне висвітлення процесів становлення і розвитку Руської держави, Московського князівства, різних етносів/народностей, які у домонгольські часи почали формуватися в окремі народності. Проблема у тому, що упродовж XVI - кінця ХІХ ст. Угорщина перебувала у складі Габсбурзької монархії. Вона почала відроджуватися як незалежна держава лише з кінця XIX ст. Цей процес остаточно завершився у кінці 1918 р. Відсутність тісних взаємин між Габсбургами та царською Росією, геополітичне протистояння між пангерманізмом і панславізмом, що наростало, негативно впливало на рівень наукових досліджень, що торкалися Росії, Російської монархії/імперії.

Увага до Російської імперії, її зовнішньої політики і внутрішнього становища посилися лише у ХІХ-ХХ ст., коли ця імперія почала витісняти Османську імперію з країн Східної Європи і Балкан. Співпраця на антиосманській основі зближувала царську Росію та Габсбурзьку монархію, але кожна з них прагнула забезпечити своє домінування на звільнених територіях, через що відносини між ними весь час залишалися напруженими. Лише через століття, коли Угорщина та Росія опинилися у таборі переможених (Угорщина зазнала розчленування у 1918-1920 рр., втративши 47% етнічних земель і 33% чисельності угорської нації, а Росія після розпаду СРСР у 1991 р. і втрати основних колоній), зазнали значних обмежень на міжнародній арені, коли на початку ХХІ ст. складалася нова геополітична ситуація, їхні національні ідеї з низки позицій співпали і обидві держави почали зближуватися. Особливо у період, коли склалися певні умови, щоб спробувати переглянути європейський правопорядок на свою користь, повернути свій вплив на втрачених територіях, відновити домінування у регіоні, що прискорило зближення Росії та Угорщини.

Проте їхні державницькі прагнення здійснюються різними методами і лише частково співпадають між собою. Росія вдається до відновлення свого панування на землях інших народів шляхом їх загарбання і колонізації, а Угорщина прагне виправити несправедливі умови Тріанонського мирного договору у мирний спосіб, спрямований на збереження розчленованої угорської нації у державах їхнього проживання. В умовах ЄС її політика спрямована насамперед на якомога тісніше співробітництво з усіма оточуючими Угорщину країнами і народами, зміцнення солідарності між усіма частинами угорства. На думку відомого угорського фахівця Ласло Хованця, конституційний лад і демократичні засади Угорщини мають стати зразковими для усього регіону. Він вважає, що одним із ключових елементів для реалізації національної ідеї Угорщини є збереження угорства на усіх теренах його проживання у Карпатському басейні. На відміну від Росії, яка продовжує колоніальну політику у відношенні до інших народів, подібно до попередніх віків, Угорщина відмовилася від гегемонізму і опікується лише інтересами угорських спільнот, які є автохтонним населенням у сусідніх країнах [8, p. 102-104].

Представники «русской» нації, розселені у країнах колишнього СРСР, виконували месіанську роль у проведенні політики окупації, асиміляції та русифікації корінних народів колишніх союзних республік. Нині вони очільники сепаратизму у тих країнах, які Москва прагне відвоювати і повернути до свого впливу і складу. Можна припустити, що реваншистські елементи національної ідеї Угорщини також мають тенденцію до посилення під час наростання війни РФ проти України. Однак, в умовах членства Угорщини в ЄС і НАТО ревізія кордонів для неї унеможливлюється. Водночас РФ прагне відновити не тільки своє панування над народами колишнього СРСР, а й максимально загарбати їхні території. Ця основна складова національної ідеї РФ не співпадає з ключовими принципами зовнішньої політики Угорщини.

Але повернемося до післяпарламентського життя в Угорщині. Український аналітик Д. Тужанський звертає особливу увагу на те, що у складі сформованого 16 травня 2022 р. нового уряду Петер Сійярто залишився на посаді міністра закордонних справ. Він оцінив цю політичну постать виключно проросійською, позиція і діяльність якої формується і спрямовується на захист «угорських національних інтересів»; а зближення Угорщини з РФ в умовах повномасштабної війни останньої проти України не може розглядатися інакше як антиукраїнською. Починаючи з 2010 р. В. Орбан сформував нову зовнішню політику країни під назвою «Відкриття на Схід». Усі вважали, що це курс на розширення співробітництва з країнами Азійсько-Тихоокеанського регіону. Але дуже швидко з'ясувалося, що це орієнтація в основному на Росію з певним відходом від Європейського Союзу та його керівних інституцій.