Екологічний контекст сучасної війни

Размещено на http://www.allbest.ru/

Екологічний контекст сучасної війни

Концептуальні засади дослідження екологічного контексту військової активності

Соціальний і природний аспекти життя людини невіддільні: без соціального доволі складно пояснити зміни в навколишньому природному середовищі, а нехтуючи цими змінами, проблематично прогнозувати зміни в соціальному [White et al., 2016]. Для соціологічного дослідження екологічної проблематики важливим є той факт, що сама діяльність соціальних суб'єктів, спрямована на розв'язання проблем і ліквідацію (мінімізацію) екологічної небезпеки набуває конкретного соціального змісту у формі лобіювання екологічних законопроєктів, розроблення екологічних програм і планів, безпосередніх акцій соціального протесту з екологічними вимогами, комунікативних процесів у колах екологічних неурядових організацій.

На відміну від антропоцентричної парадигми, грунтованої на винятковості місця людини серед решти земних творінь завдяки притаманній людству культурі, нова екологічна парадигма (НЕП) розглядає людські істоти як єдиний вид серед багатьох інших, залучених у біотичні спільноти, що створив соціальне життя. Складні причинно-наслідкові взаємозалежності та наявність зворотних зв'язків у «павутині природи» зумовлюють непередбачувані наслідки в результаті соціальних дій [Millennium Ecosystem, 2003]. Тому екосоціологічні дослідження мають спрямовуватися на вивчення здатності людини як особливого виду до виживання у рамках певних параметрів екосистеми й за умов її впливу на інші види, що конкурують за ту саму екологічну нішу [Стегній, 2012: с. 50-51].

Серед різноманітних форм людської діяльності ведення війни призводить до наймасштабніших екологічних наслідків [Lanier-Graham, 1993]. Для кожної історичної епохи притаманні певні особливості ведення війни, зміна яких завжди була пов'язана з розвитком технології озброєння, використанням нових винаходів, а в новітній період з технологічним ускладненням усієї військової системи. Державна монополізація війни до кінця ХХ ст. означала, що певні правила війни принаймні загалом дотримувалися: правила військової стратегії, політичної раціональності та міжнародної легітимності.

Проте сучасні війни відбуваються в регіонах, де держава зазнає нестримного процесу дезінтеграції або де державотворення є настільки крихким, що еліти, які підтримують державу, не в змозі монополізувати застосування сили. «Сучасні війни» - це узагальнений термін для військових конфліктів, які відбуваються в усіх частинах світу після закінчення Другої світової війни. Щодо регіонального поширення, то їх переважна більшість припадає на країни третього світу, на Глобальний Південь, особливо південніше від Сахари. Вони не мають чіткого розмежування між війною та миром, формально не оголошуються та формально не закінчуються, як це можна побачити на прикладі «нескінченних» збройних конфліктів у Анголі, Конго чи в Афганістані. екологічний контекст військова активність

До 1990-х років локальні війни майже виключно були внутрішньодержавними конфліктами між сторонами громадянської війни, етнічними групами, племенами та/або прихильниками лідерів банд і регіональних воєначальників. Поширенню воєнізованих угрупувань сприяло масове озброєння гендерно-вікової когорти молодих чоловіків з країн третього світу. Для молодої людини, яка живе в регіоні, де панують бідність і структурне безробіття, єдиний шанс на краще життя надавала участь у бойових діях в якості найманця. Тому сучасні війни часто ведуться так, ніби вони є формою приватного найму [Einsiedel, 2017].

На початку 1990-х років почали говорити про «нові війни», про новий домінуючий тип війни. Так, німецький військовий історик і політолог Герфрід Мюнклер виступив із теорією де- регульованих воєн, без визнання норм міжнародного права, гуманітарних міркувань і угод щодо захисту цивільних осіб, поранених і полонених [Munkler, 2002]. Водночас він пояснює, що характеристики «нових воєн» аж ніяк не є абсолютно безпрецедентними. Він неодноразово порівнює такі збройні конфлікти з Тридцятилітньою війною.

Війну, яку США та їхні союзники розгорнули проти Іраку та його диктаторського режиму навесні 2003 р., Г. Мюнклер розглядає як другий тип нових воєн, як війну за гегемонію та порядок з боку наддержави. Публічно визнаною метою акції в Перській затоці була зміна режиму в Іраку, стабілізація Близького Сходу та надання арабським країнам демократичної та економічно ефективної моделі для наслідування. Війна була виграна у військовому плані швидко, але політично вона не принесла ані стабільності в Іраку чи регіоні, ані початку економічного піднесення. Натомість ця війна дала змогу США отримати доступ до других за величиною запасів нафти у світі [Munkler, 2003]. З погляду британської дослідниці Мері Калдор, «нові війни» є типом організованого насильства, який можна описати як переплетіння війни, організованої злочинності та масових порушень прав людини. Актори є глобальними і місцевими, державними й приватними, ведуться заради партикулярних політичних цілей із застосуванням тактики терору та дестабілізації [Kaldor, 2012].

На думку критиків теорії «нових воєн», більшість притаманних їм рис є не новими, а типовими для воєн, які велися до кінця геополітичного протистояння «Схід - Захід» [Schlichte, 2011]. Водночас визнається, що фінансування збройних конфліктів змінилося із закінченням геополітичної напруженості між СРСР і США [Tonnies, 2009]. Йдеться про функціонування та поширення «економіки насильства», заснованої на торгівлі природними ресурсами. Насамперед цей термін просто описує спосіб, у який держави та недержавні актори фінансують насильницькі конфлікти. Крім того, економіка насильства розуміється як соціальний простір, у якому розподіл і привласнення ресурсів контролюється насильством [Heupel, 2009].

Економіка насильства вписана в транснаціональні мережеві структури та зв'язки із так званою тіньовою глобалізацією. Зазвичай іноземні компанії отримують концесії на розробку родовищ ресурсів у конфліктуючих сторін. Червоні кхмери, наприклад, співпрацювали з тайськими компаніями, яким дозволяли вирубувати дерева на своїх ділянках. Природні ресурси також зазвичай продаються через іноземні компанії. В Анголі південноафриканська компанія De Beers купила алмази у UNITA, щоб продати їх на міжнародній біржі в Антверпені. Поставки зброї також зазвичай організовуються через приватних осіб. У Ліберії компанії, які отримали концесії на ресурси, самі постачали зброю та інше озброєння. В інших випадках учасники конфлікту використовували доходи, отримані від торгівлі природними ресурсами, на оплату посередників зі Східної Європи [Pugh, 2004]. Новітнім прикладом активного використання природних ресурсів для фінансування війни є РФ, яка завдяки продажу нафти і газу на світових ринках отримує багатомільярдні надходження, навіть за умов західних санкцій проти експорту російських енергоносіїв та погіршення цінової кон'юнктури.

Важливість різних способів ведення війни в аналізі екологічних наслідків війни полягає у виявленні частоти, масштабу та складності екологічних ефектів, які зазвичай асоціюються з різними видами війни. Під екологічними ефектами розуміються зміни умов природного середовища (довкілля). Такі зміни можуть мати позитивний і негативний характер, зумовлювати поліпшення або погіршення природних життєвих умов. Екологічний ефект впливає або може впливати в майбутньому на економічні результати матеріального виробництва і невиробничої сфери. Екологічний ефект характеризується такими ознаками, як: походження (природний або штучний, зумовлений діяльністю людини), форма вияву (явний і латентний), можливість кількісного виміру (вимірювальний і невимірю- вальний).

Гібридна сутність сучасної війни полягає в переході від симетричної до асиметричної війни шляхом поєднання політичної, економічної, інформаційної та екологічної кампаній. Відбувається мобілізація людей і ресурсів, руйнація частини виробничих потужностей і зменшення національного багатства, зміна геополітичної ситуації, масове поховання загиблих, необхідність переселення постраждалих, інформаційне забезпечення (контрпропагандистське прикриття). Телебачення більше не функціонує лише як дзеркало подій, а стає медій- ним простором прийняття рішень. Як зауважує Карл Прюм,

історіографія «нових воєн» має стати їх медійною історією [Prumm, 2005].

За екстремальних умов державна система органів екологічної політики значною мірою втрачає функції атрибуту організаційної структури інституту екологічної безпеки. Неконтрольованим продуцентом надлишкових соціально- екологічних ризиків стають активні бойові дії. Ґрунтуючись на теоретичних підвалинах НЕП, ведення сучасної війни правомірно розглядати в сенсі ризиків цілеспрямованого впливу соціальних акторів на природне середовище, наслідки якого зазвичай повертаються іншим соціальним суб'єктам і суспільству в цілому у вигляді «віддачі середовища», обсяги та часовий континуум якої важко прогнозувати. Імовірнісні ефекти природного середовища - «ефекти бумерангу», за термінологією У. Бека, - мають свої закономірності та структури, і в цьому сенсі вони є предметом соціально-екологічного аналізу.

Для соціологічного дослідження обраної тематики вельми продуктивним є використання методологічних підходів нової субдисципліни «екології воєнних дій» (warfare ecology), яка розглядає біофізичні та соціально-економічні системи як поєднані, а характер впливу ведення війни на довкілля пов'язує з її таксономічною схемою, виокремленням трьох етапів - підготовчого, гарячої фази та повоєнної активності. Кожна стадія включає кілька ключових елементів, наслідки (табл. 1).

Усі три етапи генерують екологічні ефекти. Підготовка до сучасної війни потребує значних витрат ресурсів, накопичення стратегічних матеріалів, випробування зброї, проведення мілітарного навчання та супутніх активностей.

Наслідком інтенсивних тренувань на полігонах є нерозір- вані боєприпаси, хімічне забруднення, кратерування ландшафту, знищення рослинності, ерозія ґрунтів. Під час бойових дій руйнується середовище проживання, відбуваються неконтрольований розподіл награбованих ресурсів для фінансування збройних формувань комбатантів, дезорганізація наявних соціально-етичних систем. У повоєнний період даються взнаки інтенсивне забруднення, масоване мінування території, пошкоджені та зруйновані інфраструктурні об'єк- ти, деградовані ландшафти та екосистемні послуги, довготривалі розлади психічного здоров'я постраждалого населення.

Таблиця 1

Загальним підсумком сучасної війни є повсюдне й пришвидшене скорочення придатного для життя людей простору, заміщення самопідтримувальних екосистем штучними, які потребуватимуть з часом дедалі більше ресурсів на їх відновлення та підтримання. Це актуалізує необхідність поглибленого розгляду екологічних наслідків воєнних дій з акцентом на розробленні нових політичних інструментів та угод аналогічно до захисту прав людини у воєнний час. Через труднощі, пов'язані з проведенням досліджень у районах військової діяльності (зокрема, через обмежений доступ, небезпечні умови), інформація, що стосується військового впливу на довкілля, є відносно рідкісним явищем, і часто цей вплив вивчають через роки після припинення військової активності. Соціально-екологічні дослідження допомогли б виявити екологічні наслідки військової діяльності, вплив воєнних дій на структуру екосистеми і таким чином встановити можливості пом'якшення негативних наслідків у розробленні оптимальних стратегій реабілітації та відновлення уражених ділянок довкілля. Прямим негативним ефектом воєнних дій є «екоцид» - знищення рослинного або тваринного світу, отруєння атмосфери й водних ресурсів, порушення харчового ланцюга і збою в екосистемі у майбутньому. Згідно з міжнародним правом, під екоцид підпадають факти цілеспрямованого негативного впливу на природне середовище, у тому числі й під час бойових дій [Machlis, Hanson, 2008].

На територію України припадає 35% біорізноманіття Європи. За перший рік повномасштабного вторгнення РФ п'ята частина заповідного фонду України відчула на собі наслідки бойових дій, під загрозою знищення опинилися близько 600 видів фауни та 750 видів флори, зокрема червонокнижні види. Внаслідок бойових дій пошкоджено 160 із 271 об'єктів Смарагдової мережі загальною площею 627 тис. гектарів. Ці «смарагдові» об'єкти є частиною європейської системи охо- ронюваних природоохоронних територій і природних середовищ існування видів, що перебувають під загрозою зникнення. Станом на весну 2023 р. три млн гектарів лісів в Україні постраждали через російську агресію та потребують відновлення. З метою відновлення стійких до кліматичних змін лісів з високими захисними властивостями Міністерство захисту довкілля та природних ресурсів затвердило Перелік чужорідних видів дерев, заборонених у відтворенні лісів і полезахисних смуг. Висока насіннєва продуктивність інвазивних видів дерев не дає шансів місцевим видам проростати, захоплюючи все нові території та позбавляючи інші рослини доступу до світла. Особливо активно такі види поширюються у пошкоджених екосистемах. Положення про заборону використання чужорідних видів дерев також увійшли до Державної стратегії управління лісами України до 2035 р. та Стратегії біобезпеки та біологічного захисту.

Виснаження природних ресурсів унаслідок активних бойових дій також безпосередньо пов'язане з пролонгацією функціонування економіки насильства в повоєнний період [Heupel, 2009]. Фактично кілька спроб ООН підтримати імплементацію мирних угод провалилися в 1990-х роках, зокрема, через те, що незадоволені конфліктуючі сторони все ще могли отримувати прибуток від торгівлі природними ресурсами. В Анголі та Сьєрра-Леоне, наприклад, такі спроби також провалилися, тому що UNITA та RUF продовжували отримувати високий прибуток від контрабанди алмазів і в такий спосіб мали змогу продовжувати свій збройний опір. У Камбоджі червоні кхмери змогли блокувати виконання всеосяжного мирного договору протягом кількох років, головним чином тому, що вони мали змогу використовувати значні доходи від торгівлі дорогоцінним камінням і деревиною для утримання своїх бойових підрозділів [Wennmann, 2005].

Основні зусилля ООН спрямовані на остаточне припинення насильницьких конфліктів, які фінансуються торгівлею природними ресурсами, стимулювали пошук ефективних інструментів для послаблення економіки насильства, типової для «нових воєн». Першим інструментом є короткострокові заходи, спрямовані на припинення насильницьких конфліктів і стабілізацію мирних процесів на початковому етапі. Таким інструментом виступає військове втручання різноманітних силових структур з метою витіснення озброєних груп із зон видобування природних ресурсів. У Камбоджі уряд направив регулярну армію для відвоювання лісів уздовж кордону з Таїландом. В Анголі уряд найняв приватну охоронну компанію, щоб витіснити UNITA з алмазних родовищ. У Сьєрра-Леоне миротворці ООН прагнули розширити свою присутність на алмазних родовищах. Військові інтервенції виявилися ефективною стратегією послаблення економіки насильства в короткостроковій перспективі. Фактично у кількох випадках вони змогли значно послабити економіку озброєних груп і чинити тиск на озброєні групи, щоб вони припинили військові дії. У той же час військове втручання не є гарантією тривалого миру. Так, згідно з дослідженням Філіпа Ле Бійона та Еріка Ніколла, лише в половині випадків послаблення економіки насильства, досягнуте внаслідок військового втручання, призвело до тривалого миру [Le Billon, Nicholls, 2007].

Другим інструментом є кооптація збройних груп: збройним групам дозволяється продовжувати отримувати дохід від торгівлі природними ресурсами, якщо вони припиняють бойові дії та зобов'язуються не використовувати виручені кошти для оснащення бойових підрозділів. Як альтернатива окремим командирам дозволяється продовжувати експлуатацію та відчуження ресурсів, якщо вони припинять збройний опір і відокремлять свої підрозділи від керівництва. Однак кооптація збройних груп є не лише морально сумнівною - актори, які застосовують насильство, винагороджуються, що зумовлює значні ризики. З одного боку, відповідні поступки можуть залучити послідовників, які також хочуть забезпечити права на експлуатацію природних ресурсів. З другого боку, навряд чи можливо створити прийнятну для населення систему сталого використання ресурсів, якщо окремі права будуть передані колишнім конфліктуючим сторонам [Ballentine, Nitzschke, 2003].

Третім інструментом є багатосторонні санкції, спрямовані на запобігання або принаймні обмеження торгівлі природними ресурсами з зон конфлікту. З кінця 1990-х років Рада Безпеки ООН все більше забороняє торгівлю природними ресурсами, доходи від якої використовуються недержавними та державними суб'єктами для фінансування насильницьких конфліктів. Ще на початку 1990-х років вона підтримала мораторій на експорт стовбурів дерев, який тимчасова адміністрація Камбоджі запровадила, щоб послабити червоних кхмерів. Згодом Рада наклала ембарго на алмази з Анголи та Сьєрра-Леоне, які не мають державного сертифікату походження, а також на алмази з Кот-д'Івуару, щоб послабити насильницьку економіку [Cortright et al., 2002].

Ефективність міжнародних санкцій щодо використання природних ресурсів для фінансування воєнних дій поки неоднозначна, що підтверджує сучасна російсько-українська війна. На тлі антиросійських санкцій, введених у зв'язку з вторгненням РФ в Україну, Індія та Китай викупили у квітні 2023 р. переважну більшість російської нафти за цінами, що перевищували встановлену країнами G7 «стелю цін». Санкції також є переважно короткостроковим інструментом, спрямованим на припинення гарячої фази воєнного конфлікту.

Водночас санкції можуть сприяти істотному скороченню фінансових надходжень за умови моніторингу їх неухильного виконання. Так, у резолюції ПАРЄ «Політичні наслідки агресії РФ проти України» (червень 2023 р.) заявлено про створення механізму для моніторингу дотримання санкцій і відстеження ухилення від їх дотримання. З метою протидії використання природних ресурсів для ведення війни в резолюції оголошено створення стратегічної європейської автономії від російських нафти й газу, а також заходи щодо запобігання перепродажу російських корисних копалин до Європи через треті країни.

Довгостроковими системами регулювання економіки насильства можуть слугувати транснаціональні режими сертифікації торгівлі природними ресурсами. Найдосконалішим режимом такого роду є Схема сертифікації Кімберлійського процесу, яка набула чинності 2003 р. й призначена для запобігання торгівлі так званими конфліктними діамантами, і підтримується численними державами, неурядовими організаціями та приватними компаніями. Держави-підписантки (включно з Україною) зобов'язуються експортувати та імпортувати лише діаманти, які мають сертифікати походження від національних систем сертифікації, які, своєю чергою, відповідають узгодженим мінімальним стандартам. Кімберлійський процес, втім, поки що не був дуже успішним, оскільки стандарти часто не виконуються, а порушення караються лише у виняткових випадках. Порівнянного режиму сертифікації для торгівлі деревиною ще не існує.

Іншим інструментом, орієнтованим на довгострокову перспективу, є національні системи регулювання, які гарантують справедливе та стійке використання ресурсів. Тобто правила та процедури, які дозволяють широкій громадськості належним чином брати участь у доходах від використання природних ресурсів і запобігають надмірній експлуатації природи для отримання короткострокових прибутків. Навіть незважаючи на те, що багато урядів риторично зобов'язалися створити такі системи регулювання, їх широкого впровадження не відбулося.

Повоєнні екологічні ефекти безпосередньо пов'язані з утилізацією. Віддалений вплив хімічних речовин зумовлений як їхньою потенційною стійкістю, так і недоліками національних програм утилізації накопиченої зброї. Після Другої світової війни бойові хімічні речовини, такі як гірчичні гази та миш'якові отрути, упаковували в контейнери і безпосередньо утилізувались в океані, що стало поширеною практикою тогочасного світу [Smith, 2011]. Утилізація таких хімікатів в океані пов'язана з ризиком корозії металевих контейнерів і вимивання хімічної речовини в океан, що може призвести як до локалізованого впливу, так і до більш масштабного поширення через харчовий ланцюг окремих видів риб. Зокрема, було встановлено, що компонент хімічної зброї адамсит постійно міститься у тканинах атлантичної тріски. Виявлений факт демонструє біоампліфікацію Ампліфікація - збільшення кількості певних фрагментів ДНК шляхом молекулярного клонування. та накопичення цієї речовини на вищих трофічних рівнях [Long, 2009].

Наслідком інтенсивного використання важкої броньованої техніки в російсько-українській війні стала надмірна кількість спалених на фронті танків, бойових броньованих машин і військових автомобілів. У повоєнний період Україна на тривалий час залишиться найбільшим у світі постачальником військового металобрухту. За оцінками асоціації «УаВтормет», станом на квітень 2023 р. підтверджені обсяги ворожої техніки, що можуть бути переведені в категорію металобрухту, сягали 480-500 тис. тонн. Зазначений військовий металобрухт становить потенційну екологічну загрозу з огляду на забрудненість металу залишками вибухових речовин, органічних відходів, дизпалива і технічних речовин. Збір і переробка знищеної військової техніки в металобрухт є технологічно складним і вартісним процесом. Для перетворення танку на товарний металобрухт кожний об'єкт підлягає обстеженню на вибухо- небезпечність, санітарній обробці з наступним аналізом хімічного складу металу та сортуванням.

Наявна кількість військового металобрухту є достатньою для організації нових підприємств або переоснащення існуючих ливарних виробництв. На перешкоді цьому - надмірна зарегульованість і непрозорість ринку з переробки брухту чорних, кольорових і дорогоцінних металів, а також не- узгоджене законодавство, насамперед визначення юридичного статусу військового брухту і гарантій права власності на нього. Інституційною рефлексією профільних міністерств має стати розробка державної політики поводження з військовим металобрухтом. Необхідний чіткий юридичний механізм із надання залишкам військової техніки статусу брухту, її списання і набуття інвесторами гарантій права власності на неї. У ситуації обмежених фінансових можливостей України доцільним є стимулювання інвестиційних проєктів за рахунок законодавчого і регулятивного унормування супутніх процесів.

Повоєнна політика миру та безпеки стикається зі значними викликами гуманітарного та економічного розвитку, пов'язаними із серйозною деградацією екосистемних послуг - усіх корисних ресурсів і вигод, які людина може отримати від природи. На важливості екосистемних послуг наголошується у новому законі ЄС про відновлення природи, який пропонується ухвалити національним парламентам до кінця 2024 р. Закон передбачає розробку планів для відновлення водно-болотних угідь, річок, лісів, пасовищ, морських екосистем і видів, що мешкають у них, збільшення біорізноманіття, відновлення тих функцій, які природа надає нам безплатно, наприклад, очищаючи воду і повітря, запилюючи культури, зменшуючи вплив повеней і посух, стримуючи глобальне потепління. Від екосистемних послуг залежить задоволення фундаментальних потреб людини в середовищі існування й продуктах харчування, а отже, від них безпосередньо залежить рівень життя людської спільноти [Василюк, Ільмінська, 2020].

Серед екосистем, які зазнають негативного впливу військових дій, найбільше страждає екосистема ґрунту. До ерозії

грунтів під час війни призводять не лише вибухи боєприпасів, а й прямі пошкодження Ґрунтового покриву важкою технікою, а також вириті фортифікаційні споруди та окопи різних типів. Враховуючи, що більшість військових дій у південному регіоні нашої країни відбувались у зоні поширення родючих ґрунтів України та Європи, вплив забруднення та ерозії на сільське господарство буде навіть більш значним, ніж на дику природу.

За даними ДСНС, станом на березень 2023 р. загальна площа замінованих територій в Україні внаслідок російської агресії становила 174 тис. кв. кілометрів, що дорівнювало третині всієї території країни. Реабілітація землі, розчленованої вирвами, є ресурсовитратним шляхом, тому рішення щодо нього слід приймати з урахуванням аналізу щільності та важкості наслідків ушкоджень. Неминучим є те, що частина територій дійсно має неприпустимо великі рівні забруднення. На думку окремих екологів, вивчення рівня забруднення на таких величезних площах навряд чи можливе найближчими роками і вимагатиме набагато більших коштів, ніж розмінування. Тому пропонується розглянути кардинально альтернативний варіант, який не потребує жодних засобів - «залишити територію у спокої та дати природі відновитися» [Василюк, Коло- дежна, 2022: с. 9] у рамках так званої зеленої реконструкції (green reconstruction).

Останню слід розглядати як комплексний середньо- та довгостроковий підхід до розв'язання проблем довкілля, охорони здоров'я, економіки постраждалих від війни територій. Міжурядова група експертів з питань зміни клімату (IPCC) пропонує розглядати зелену реконструкцію як перехід від досягнення окремих, розрізнених, непов'язаних цілей сталого розвитку до стійкого до зміни клімату розвитку шляхом одночасного скорочення викидів парникових газів (mitigation) та адаптації, зокрема зменшення вразливості шляхом скорочення втрат біорізноманіття [IPCC, 2022]. Таке розуміння зеленої реконструкції потребує розробки спеціальної програми саме повоєнного відновлення довкілля.

Зелена реконструкція є необхідністю для забезпечення виживаності та конкурентоспроможності економіки України в майбутньому. Реконструкція не повинна відтворювати старі довоєнні активи, засновані на викопних копалинах. Відновлювані джерела енергії (ВДЕ) все більше впроваджуються по всьому світу, а витрати на них і виробничі методи продовжують знижуватися порівняно з викопною енергією. У контексті поточної геополітичної напруженості економічна залежність від імпортованого викопного палива передбачає величезний ціновий ризик для будь-якої економіки порівняно з енергією з ВДЕ, що має лише капітальні витрати [Saha et al., 2022]. Чіткі імперативи декарбонізації випливають не лише з очевидної необхідності досягнення більшої енергетичної безпеки та незалежності, а й з вимог щодо вступу до Європейського Союзу після надання Україні статусу країни-кандидата на вступ [Zhou, Anthony, 2023].