Дефіцит демократії в європейському союзі: до поняття та розуміння феноменології

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дефіцит демократії в європейському союзі: до поняття та розуміння феноменології

М.О. Баймуратов,

Формування та розвиток, а також активне функціонування міжнародних міждержавних інтеграційних об'єднань, зокрема Європейського Союзу (далі - ЄС) стало відповідним мегатрендом світового розвитку другої половини ХХ-початку ХХІ ст. Об'єднані єдиними телеологічними домінантами на міжнародній договірній основі, - спочатку в економічній, а потім і в політичний сфері, - міжнародне регіональне співтовариство 27 держав (після виходу зі складу ЄС Великої Британії) сьогодні впевнено освоює співробітництво в правовій сфері, що засновано не тільки на єдиній законодавчо-нормативній базі, а й на становленні, розвитку, функціонуванні, перманентної трансформації діяльності системного комплексу інституцій законодавчої, виконавчої та судової влади цієї асоціації, єдиних нормах і формах організаційної та організаційно-правової діяльності з метою досягнення і реалізації єдиних телеологічних домінант в економічному, політичному та правовому розвитку.

Діяльність ЄС виступає яскравим прикладом об'єднаних можливостей держав щодо колективного багатопланового розвитку в основі якого лежить суттєве підвищення не тільки економічного і політичного потенціалу держави, а й стандартів життєдіяльності її громадян, що в умовах поглибленої інтеграції трансформувались нарівні з національним еле кторальним корпусом у загальноєвропейський електоральний корпус, набувши не тільки формалізацію у вигляді єдиного європейського громадянства, але і суттєвий вплив на вирішення питань становлення, розвитку і функціонування загальноєвропейських інституцій і подальшого розвитку і вдосконалення інтеграційних напрямів співробітництва між державами -членами. Саме це, на наш погляд, детермінує підвищений інтерес інших, т. зв. «третіх» держав, що не є сьогодні членами такого співтовариства до участі в його діяльності на правах спочатку асоційованого, а потім і повного членства в ЄС. Отже, недарма Верховною Радою України були внесені зміни до тексту Преамбули Конституції України 1996 року [1] щодо визначення і підтвердження: а) європейської ідентичності Українського народу; б) незворотності європейського курсу України та в) незворотності євроатлантичного курсу України, - і практична діяльність всіх державних інституцій нашої держави детермінована наведеними цими стратегічними завданнями і повинна бути скерованою на досягнення зазначених цілей.

Разом з тим, необхідно звернути увагу на те, що на фоні суттєвого посилення генеральної тенденції до поглиблення процесів європейської інтеграції, змістом якої є трансформація політичних систем держав-учасниць внаслідок бажання створити «все більш міцний союз» між народами і пов'язаний з нею феномен наднаціональності [2], спостерігаються відповідні явища не стільки деструктивного, скільки неналежного функціонального характеру, що можуть бути охарактеризовані для ЄС «пасткою дефіциту демократії».

За визнанням британського політолога Марка Леонарда, проблема тут полягає в тому, що демократична революція в Європі пройшла в основному непоміченою її громадянами [3, с. 147]. «Це відбувається тому, що жодна з областей, на яких спеціалізується Європарламент, - лібералізація торгівлі, валютна політика, усунення нетарифних бар'єрів, технічне регулювання в галузі захисту навколишнього середовища і в інших областях, - не фігурує в переліку питань, що цікавлять виборців» [3, с. 149]. Тобто, наведений автор бачить причиною появи дефіциту демократії у вирішенні ЄС питань, що не знаходять відклик у громадян цього об'єднання - вони є актуальними та важливими для держав-членів ЄС, але не для громадян цих держав. Отже, можна констатувати, що феноменологія «дефіциту демократії» виникає як наслідок апатії громадян ЄС до найважливіших інституційно-телеологічних питань функціонування об'єднання і фактичної інформаційної кризи у діяльності його представницьких структур.

Аналіз останніх досліджень та публікацій

Враховуючи важливість профільної феноменології «дефіциту демократії в ЄС», що виникла у функціонуванні інтеграційного об'єднання, її дослідженню були присвячені наукові праці Г. Абромайнта, А.В. Кулабухової, М.Гьореа, С. Хікса, Т. Кьоніна, Дж. Мажоне, Д. Вайлеа, О.М. Рудік, П. Маєа, Е. Моравчика, Ж. Томмасена, Л. Сементіла, А. Фоллесдала, О.Я. Трагнюк, Д. Фухса, Ф. Шарф та інших вчених.

Треба зазначити, що досліджувана проблематика має велике теоретичне і прагматичне значення для нашої держави, враховуючи її європейські намагання та вдосконалення практики втілення стандартів європейського права в національне законодавство України. Звідси, продовження наукових пошуків в цій сфері залишається актуальним та необхідним.

Тому, метою цієї статті є дослідження поняття та розуміння феноменології дефіциту демократії в Європейському Союзі.

Виклад основного матеріалу

У вітчизняній доктрині державного управління під «дефіцитом демократії» розуміють явище, що притаманне сучасним демократичним режимам або міжнародним організаціям, яке характеризується недостатнім рівнем демократичної легітимності їх інститутів та певною невідповідністю їх діяльності, механізмів та процедур сучасним демократичним стандартам [4, с. 124].

Отже, системний аналіз наведеної дефініції дозволяє виокремити наступні риси цієї феноменології:

а) «дефіцит демократії» це явище, що є не тільки притаманним, але і ординарним для сучасних демократичних режимів (внутрішньодержавний рівень - Авт.) або міжнародних організацій (міжнародний універсально-регіонально-субрегіональний рівень - Авт.) (суб'єктний критерій - Авт.);

б) його характерологічною ознакою виступає:

- недостатній рівень демократичної легітимності (демократичного визнання, тобто визнання з боку широких верств населення) їх інститутів (функціонально-легітимний критерій - Авт.);

- певна невідповідність діяльності, механізмів та процедур в межах таких інститутів сучасним демократичним стандартам (управлінсько-нормативний і процесуальний критерій - Авт.).

Треба зазначити, що, на нашу думку, сукупність наведених критеріїв повинна в обов'язковому порядку бути доповнена психо-психологічним критерієм, що характеризує низку ознак:

а) формування індивідуальної, групової та колективної свідомості громадян держав - членів ЄС щодо розуміння та сприйняття системи цінностей об'єднання, порядку денного його діяльності, функціонування його інституційної структури на демократичних засадах - через особистісну, групову та колективну участь у реалізації наведених завдань;

б) наявності власної, групової, колективної системи інтересів відносно ЄС та його діяльності та відповідного позиціювання щодо їх реалізації через відповідну індивідуальну, групову і колективну залученість до їх вирішення;

в) формування відповідної європейської правосвідомості на основі сприйняття європейських цінностей, залучення до процесів їх реалізації через призму діяльності інституційної структури інтеграційного об'єднання.

Треба зазначити, що поняття «дефіцит демократії» було введено в науковий обіг та практичний вжиток у 1970-х роках французьким юристом Жоржем Веделем, який надав загальну характеристику цього явища у Доповіді, присвяченій необхідності розширення законодавчих повноважень Європарламенту, від 25 травня 1972 року. І хоча сам термін «дефіцит демократії» у документі не вживався, однак в ньому підкреслювалася і обґрунтовувалася важливість демократизації Співтовариств шляхом залучення громадян до політичного життя через Парламентську Асамблею (Європейський парламент) [5, с. 169].

Отже, проблема «дефіциту демократії» полягає у відсутності в громадян держав-членів ЄС достатніх та реальних правових механізмів безпосередньо впливати на зміст політичних рішень, що приймаються на рівні ЄС. Разом з тим залучення людини (особистості, громадянина держави, жителя-члена територіальної громади, громадянина ЄС) до загального політичного процесу на всіх його рівнях, - виступає як самостійна важлива функція не тільки політичних інститутів, а і органів публічної влади різного рівнів (публічна державна, публічна самоврядна (муніципальна) влада, наднаціональна влада інтеграційного об'єднання) і не може бути повністю розкрита за допомогою тільки понять участі і навіть мобілізації, бо потребує глибоких досліджень в сфері юриспруденції та філософії, міжнародному праві та міжнародних відносин, соціології, соціальній психології тощо.

Крім того, необхідно враховувати і іншу позицію. Так, вітчизняний дослідник О. Я. Трагнюк слушно підкреслює, що «наявність проблеми «демократичного дефіциту» не означає, що політична система ЄС є недемократичною як така. Це радше відображає труднощі, пов'язані зі спробами розвитку демократії на наднаціональному рівні, поза рамками традиційної національної держави» [6, с. 88]. Виходячи з системного аналізу цієї доктринальної позиції, можна стверджувати, що йдеться не стільки про загальну демократичну нелегітимність інституцій ЄС, скільки про нестачу демократичного інструментарію (форм, методів, прийомів, технологій, механізмів тощо) впливу суспільної думки на прийняття політичних рішень через низький рівень політичної залученості громадян держав -членів інтеграційного об'єднання до процесу розробки та прийняття політичних рішень та врахування їх думки по його підсумках.

В той же час наведена доктринальна позиція може бути охарактеризована як загальнотеоретична. Це підтверджується тим фактом, що в європейському дискурсі наукових досліджень сам термін і одночасно термінологічна зв'язка «дефіцит демократії» вживається в двох випадках, - звідси, можна констатувати, що вона і може бути витлумаченою двояким чином.

По-перше, цим терміном прийнято позначати невідкладність для ЄС іншого, більш глибокого та досконалого формату демократії, відмінного від демократій других об'єднань держав, оскільки ЄС, не будучи державою, фактично реалізує суверенні права держави - прийняття и виконання законів. Тобто, йдеться про вплив на зазначені процеси стратегічної феноменології інтеграційного об'єднання - наднаціональності, що порушуючи класичні настанови розподілу влад на міжнародному рівні, фактично створює якісно новий політичний ландшафт і надає управлінсько-демократичним механізмам якісно нового політичного дизайну.

Така невідкладність, що виникає, диктується насамперед відповідною слабкістю звичних, - за рахунок акцентування морально-політичних характерологічних переваг інтеграційного проекту, - способів легітимації політичного влаштування ЄС та перспектив його подальшого розширення. Справа в тому, що членство все більшої кількості держав -учасниць детерміноване і пов'язане не стільки з ідеологічними настановами, - з ідеями, на яких свого часу ґрунтувалося створення європейської спільноти в післявоєнну епоху, скільки обумовлено іноді з суто економічнім розрахунком [7, с. 33-34]. Крім того, процес прийняття рішень «під все більш широке коло повноважень загальноєвропейського центру» стає все більш філіграннім. А це, своєю чергою, також загострює проблему легітимності прийняття цим центром управлінських рішень. Наведений підхід знаходить своє відображення в доктринальних настановах європейських вчених та політиків.

Так, італійський дослідник Сандро Гоці вважає, що «дефіцит демократії» виникає як результат того, що представниками держав-членів в загальноєвропейських інститутах є уряди, тобто виконавча влада, а не парламенти - законодавча влада [8, с. 22]. Отже, йдеться про відповідні «відступи» від реалізації на практиці принципових домінант теорії розподілу влад в межах єдиної політичної влади. Це призводить до того, що європейські уряди, зустрічаючись в Брюсселі для прийняття «актів з пріоритетом перед національними законами», фактично займаються законодавчою діяльністю и при цьому не підпадають під процедуру національного парламентського контролю, звичного та ординарного для процесу прийняття рішень на загальнодержавному рівні. Звідси така ситуація, як стверджує Гоці, виправдовує твердження, у відповідності з яким «сучасний Євросоюз передбачає демократію як спадщину цінностей та інституцій, які поділяються країнами-членами, в кожній з яких представники народу контролюють діяльність виконавчої влади; але сам Союз не є демократичним ... Демократія залишається недосяжною для об'єднаної Європи, поки її форма правління буде містити правила и узаконювати практику дій за зразком міжнародних співтовариств ... Застосування таких правил и практик погрожує посиленням домінування уряду над національними парламентами и тим самим впливом на конституції держав-членів, тобто на саму демократію, що передбачена для Євросоюзу» [8, с. 22]. Звідси, йдеться про актуалізацію та об'єктивацію необхідності побудови всього демократичного дискурсу та механізму, що його реалізує, на основі класичних параметральних владних ознак та системи сталих управлінсько-нормативних координат, що аналогічні внутрішньодержавним.

Своєю чергою, італійський дослідник, колишній прем'єр-міністр Італії Романо Проді, зауважує, що позначена ситуація може мати як мінімум два небажаних наслідки. А саме: або вона трансформує ЄС в міжнародний клуб для обговорення, якому буде не під силу об'єднати суверенні інтереси навколо загальноєвропейського інтересу. Або ж, - введе в оману людей тим, що постійно буде мотивувати їх до створення все нових і нових організацій, вільних від будь - якого демократичного контролю [9, с. 69]. Отже, йдеться про можливість настання негативних наслідків, що є результатом свідомих порушень загальнодемократичних процедур функціонування представницької влади народів держав-членів ЄС, що з одного боку, будуть «розмивати» основоположні засади державного суверенітету, а точніше його ознаки верховенства влади; а з іншого, - можуть «запустити» неконтрольований з боку представницької влади держав-членів процес створення та копіювання організаційних структур, що фактично буде скерований на нівелювання суверенних прав держав -членів.

Більш продуктивною та більш чіткою, на нашу думку, виступає доктринальна позиція професорки політичних наук школи державного управління імені Дж. Кеннеді при Гарвардському університеті Піпии Норріс, яка вважає, що в разі «дефіциту демократії» йдеться насамперед про проблему взаємозв'язку між громадянами і Євросоюзом. Звідси, будучи центральною проблемою всього європейського проекту, «дефіцит демократії», так чи інакше, пов'язаний з механізмами політичного представництва в Європейському Союзі. На думку П. Норріс, в ЄС існують два канали такого представництва - непрямий, роль якого виконують національні уряди, и прямий, в роли якого виступає Европарламент. «Проблема демократичного дефіциту полягає в наступному: чи здатні ці прямі и непрямі канали впливати на те, щоб преференції громадян враховувалися при прийнятті рішень в ЄС» [10, с. 444]. Або: «Дилема, що стоїть як перед Європейським Союзом, так і перед національними державами, полягає в тому, як добитися суспільної підтримки одночасно на обох рівнях» [10, с. 445]. Оскільки ж значні повноваження в Євросоюзі передані європейськім наднаціональнім органам, а Європарламент при цьому володіє відносно слабкими повноваженнями і має недостатню соціальне и партійне представництво, спостерігається обмеження доля суспільства в широкому обговоренні проблем, причому як інтеграції, так и внутрішньої політики своїх держав и в цілому - неохоча ідентифікація себе з ЄС. Отже, «залишається велика и серйозна прірва між поглядами мас та еліти на ці питання, а європейську інтеграцію більшою мірою підтримують політичні лідери, ніж суспільство» [10, с. 446].

Системний аналіз наведених положень дає змогу стверджувати про системні недоліки в демократичному супроводженні і забезпеченні євроінтеграційних процесів, що знаходять свій вираз у наступному: а) в основі дефіциту демократії лежить функціонально-ідеологічний конфлікт між громадянами держав-членів ЕС та самим ЄС, що виникає в результаті недостатнього використання демократичних механізмів залучення широких верств населення до механізму прийняття рішень в інтеграційному об'єднанні - внаслідок або повної відсутності таких механізмів або неналежного їх застосування; б) наведений конфлікт не може бути позитивно і продуктивно вирішеним лише через представництво держав -членів в ЄС на рівні урядів (виконавчої влади) і Європарламенту як органу ЄС, що володіє в основному декларативними та недостатніми функціями відносно відображення, представництва та реалізації демократичних інтересів громадян Союзу; в) такий стан справ призводить до політичної апатії, яка проявляється в тому, що значна частина громадян держав -членів ЄС не хоче ідентифікувати себе як членів міждержавного інтеграційного об'єднання; г) звідси, на жаль європейська інтеграція набуває підтримки не стільки широких мас громадян, скільки політичної еліти; а це, своєю чергою, г') об'єктивує та актуалізує необхідність вирішення цієї проблематики через активніше та більш ширше застосування відповідного демократичного інструментарію, причому, фактично в тому демократичному дискурсі ЄС, що вже існує.

Представляє суттєвий науковий інтерес доктринальна позиція з цього питання видатного німецького філософа Юргена Габермаса, який пояснює «дефіцит демократії» конституційно- політичними причинами, зокрема тим протиріччям, яким позначений ЄС в контекстуалізації своєї правової природи. Йдеться про те, що, з одного боку, ЄС - це наднаціональна організація, заснована на основі міжнародних договорів і така, що не має власної конституції. У цьому сенсі ЄС не є державою. З іншого ж боку, наднаціональні органи ЄС інтенсивно і перманентно створюють європейське право, яке, по-перше, пов'язує його членів між собою; по-друге, детермінує виникнення у них взаємних облігаторних зобов'язань; по-третє, претендує на первинний і установчий характер таких відносин, фактично відкидаючи первинний і установчий характер національних конституцій, бо саме в цьому сенсі ЄС має такі суверенні права, які колись були абсолютною прерогативою держави. При цьому, джерела права ЄС, - постанови Комісії та Ради міністрів, а також рішення Суду Європейських співтовариств зачіпають відносини держав - членів ЄС все глибше і глибше. Ба більше, європейська виконавча влада може виконувати свої постанови, навіть незважаючи на опір національних урядів. У той же час, поки повноваження Європарламенту залишаються незначними, ці постанови не можуть повністю компенсувати відсутність безпосередньої демократичної легітимації шляхом «вольового акту об'єднаних європейських громадян». Тому, робить висновок Габермас, виконавча європейська влада не може розглядати свою легітимність як просте продовження легітимності урядів держав -членів ЄС [11, с. 220]. Отже, знову йдеться про дефіцит застосування легітимаційного масиву і потенціалу громадян держав-членів ЄС у політичній участі щодо прийняття рішень у межах інтеграційного об'єднання.

Саме акцентуючи на цьому свою увагу, Ю. Габермас пов'язує «дефіцит демократії» з появою в практичній площині діяльності ЄС своєрідних «ножиць», що виникають між збільшенням обсягу повноважень європейських органів влади і недостатністю легітимації «встановлюваного європейського розпорядку». Він переконує, що «Правопорядок легітимний лише тоді, коли він в однаковій мірі забезпечує автономію своїх громадян. Останні автономні лише тоді, коли адресати права можуть сприймати себе одночасно і їх авторами. А автори вільні тільки як учасники законодавчих процесів, які регулюються таким чином і здійснюються в таких комунікативних формах, що все можуть допустити: прийняті таким чином правила заслуговують загального і раціонально-мотивованого схвалення» [11, с. 300].

Треба наголосити на тому, що наведена позиція володіє великим методологічним та аксіологічним потенціалами. Вона фіксує основоположні зв'язки, що виникають у соціумі, завдяки глибинним процесам взаємодії людини з правом, а саме закріплює своєрідну «тріаду»: а) легітимність будь-якого правопорядку (держави, інтеграційного об'єднання, іншої спільноти тощо) виникає лише тоді, коли він забезпечує політичну автономію своїм громадянам (вони є вільними у формуванні та прояві своєї думки); б) громадяни будуть автономні лише тоді, коли вони будуть виступати не тільки адресатами, а і авторами правових норм (передбачається активний процес залучення людини до нормо/законопроєктувальної діяльності); в) така свобода людини буде забезпечена лише при її участі у законодавчому процесі, що побудований на засадах демократичної комунікативної взаємодії, яка супроводжується відповідними формами реалізації її політичної думки, та реальних можливостях її належного врахування.

Наведена позиція фактично нівелюється реаліями повсякденної діяльності інституційної структури ЄС, в умовах якої: а) недостатня і слабка легітимність європейських інститутів веде до того, що переважна більшість громадян не сприймає його в якості повноважного суб'єкта, який приймає закони та інші обов'язкові рішення, оскільки він як би «ховається за країнами - членами»; б) самі рішення ЄС незрозумілі і не підзвітні громадянам ЄС [7, с. 34]; в) «вплив громадян на спільноту поки є слабким, і ЄС ще не є системою, де керівники відповідають за свої дії перед громадянами» [8, с. 23]; ба більше г) з придбання законодавчої сили рішеннями Ради міністрів ЄС, можна констатувати, що «демократичний принцип, згідно з яким керуючі повинні регулярно звітувати на виборах перед керованими, в політичній системі ЄС союзу істотно припинений» [8, с. 37].

Протиріччя в побудові демократичного дискурсу в межах ЄС, що спостерігаються, загострили проблему приналежності до нього громадян, яка все ще залишається вторинною ознакою політичної ідентичності для тих, хто має паспорт громадянина ЄС. Отже, це означає, що національна держава, регіон, територіальна громада - тобто, саме державні та внутрішньодержавні індикатори залишаються вихідним пунктом розвитку демократії. Тому в міру посилення впливу ЄС на умови життя громадян держав -учасниць буде зростати гострота питання про те, а чи варто їм погоджуватися з рішеннями віддалених європейських органів влади проти самих себе. Звідси, проблема легітимності стає проблемою переконливої єдності - «переконливого зв'язку» - європейців і ЄС [12].

А це, своєю чергою, ставить під питання політичні смисли всього загальноєвропейського проєкту, бо: а) ЄС покликаний не тільки забезпечити схвалення проекту інтеграції окремими групами шляхом презентації вигідності для них європейських політик вирішення спільних проблем; б) він повинен вибудувати між цими групами і загальноєвропейським центром тісні зв'язки; в) такі зв'язки повинні в подальшому розвивалися не тільки виходячи з розрахунку вигод/витрат, але і з урахуванням чіткої європейської інтеграційної перспективи; г) для цього, як мінімум слід усвідомити, що довірена інститутам ЄС «європейське суспільне благо» не можна прирівнювати до безперервного розширення компетенції загальноєвропейського центру [7, с. 34-35]. Отже, йдеться про якісно нові виміри комунікативної взаємодії громадян ЄС та його інституційної структури, що повинні пройти відповідну перевірку на «демократичність» та взаємодію у руслі нового демократичного дискурсу, що буде враховувати інтереси широких верств населення держав-членів щодо їх залучення у процес прийняття рішень в межах інтеграційного об'єднання.

По-друге, визначаючи «дефіцит демократії» в ЄС, європейські дослідники звертають увагу на той самий наведений нами вище психо-психологічний критерій профільної феноменології, який торкається складних і суперечливих процесів становлення індивідуальної, групової і колективної психології громадян ЄС та відповідних форм європейської свідомості відносно інтеграційного об'єднання. Йдеться про становлення у громадян ЄС почуття причетності до нього, формування своєрідного тесту приналежності до європейської колективної ідентичності. Отже, представники європейської доктрини визнають, що розширення бази легітимації, - за рахунок перенесення практики останньої з рівня результатів (прийнятих рішень) на рівень спільного вироблення політичних програм, які стосуються громадян усіх держав-членів (прийняття рішень), залишається неможливим, - і, отже, такий дефіцит не може бути подоланий в принципі ніколи.

На слушну думку П. Норріс, це детермінується тим, що міністри в Раді ЄС мало звертають увагу на громадську думку під час переговорів з різних напрямків європейської політики та сфер спільного співробітництва, що підлягають інтеграційній взаємодії. Вони можуть лише приділити більшу увагу очікуваної реакції своїх громадян на результати проведеної внутрішньої політики і тому, як громадські лідери оцінять дії міністрів на заключній сесії скликання [10, с. 444]. Причиною такої оцінки, що надається у гіпотетичних негативно-перспективних тонах, виступає насамперед відсутність у громадян ЄС усвідомлення своєї приналежності до єдиної політичної спільності, а саме відсутність такого усвідомлення, яке виводить їх за рамки національних держав, що утворюють цю спільність. Характеризуючи таке усвідомлення, Ю. Габермас вказує, що воно формується тільки «в контексті можливого взаєморозуміння, яке визначається інтерсуб'єктивністю» [11, с. 225] (тобто, наявністю могутніх тенденцій до об'єднання та спільної розробки загальних телеологічних домінант існування та взаємодії, як це має місце, наприклад, у територіальній громаді - Авт.).

Інші представники європейської політико -правової доктрини дають цьому явищу більш жорстку характеристику, що свідчить про пріоритет в цьому процесі національних інтересів та домінант: «У термінах популярного нині понятійного апарату: немає ніякого

загальноєвропейського «громадянського суспільства»; його можливість залишається прив'язаною до комунікативних спільнот, які ми називаємо націями» [7, с. 40].

Досить влучно характеризує ці домінуючи процеси Ю. Габермас, на думку якого, в умовах відсутності об'єднаного в європейську мережу громадянського суспільства і «розрізаної за зразком європейської політичної арени партійної системи» наднаціональні процеси прийняття рішень все більш і більш ставатимуть незалежними від процесів формування громадської думки і політичної волі, які продовжують організовуватися в національному вимірі [11, с. 219, 227]. Фактично йдеться про відірваність наднаціонального рівня прийняття рішень від процесів формування інтересів та волі громадян держав-членів ЕС.

Крім того, Ю. Габермас зазначає, що легітимність того чи іншого ладу визначає насамперед узгодженість політичного керівництва з культурними формами життя, які є конститутивними для ідентичності народу. Отже: а) Європа тому не здатна виробити власну Конституцію, що немає «суб'єкта», який її зможе виробити; б) тому, що не має спільної європейської ідентичності, а отже, і «відносно гомогенного» європейського демосу. Далі він констатує, - до тих пір, поки не існує єдиного народу європейської держави, який був би «відносно гомогенним», щоб сформувати демократичну волю, немає «політичної волі громадян, яка була б інтегрована в вимірі всієї Європи», не може бути і ніякої європейської Конституції [11, с. 221]. Отже, йдеться про дуже делікатні, складні і суперечливі ознаки, форми, сторони, тенденції і концепти існування та функціо нування національної конституційної психології та правосвідомості, що стають суттєвим психо-психологічним бар'єром на шляху виникнення, формування і розвитку загальноєвропейської індивідуальної, групової і колективної психології і таких ж форм європейської свідомості, - які необхідно подолати. Звідси своєрідними ліками в цих процесах можуть бути тільки тенденції до становлення, формування, розвитку, легалізації, легітимації та вдосконалення внутрішньо-демократичних форм взаємовідносин інституційної основи ЄС з широким загалом громадян його держав-членів.

На глибоку кризу національного конституційного правопорядку в процесі поглиблення європейської інтеграції вказують і інші дослідники європейської інтеграції. Так, автори наукової праці «Європейська інтеграція» констатують, що «Інакше кажучи, демократія базується на конституційно і регулятивно заданому, понятійному колективному суб'єкті як такому» [7, с. 38]. У той же час німецький дослідник М. Гердеген вказує на фактичну відсутність єдиного суверена на загальному європейському рівні, він зазначає, що європейського народу немає ні як національної основи для здійснення наднаціональної суверенної влади, ні як прив'язки для того, щоб зробити можливою демократичну легітимацію ЄС [13, с. 102]. Свій висновок він обґрунтовує відповідними аргументами, з якими не можна не погодитись, а саме:

- по-перше, громадянство ЄС не передбачає таких тісних взаємин в площині «громадянин - Євросоюз» в ході реалізації прав і зобов'язань, які властиві громадянству держави (відсутня філософія взаємних прав і обов'язків зобов'язаних суб'єктів - Авт.);

- по-друге, сукупність громадян ЄС не формує єдності політичних воль (відсутня єдина система політико-правових домінант - Авт.);

- по-третє, навіть представництво громадян Союзу через Європарламент як орган, створений народами держав-членів, здійснюється «опосередковано», в залежності від встановленого для кожної конкретної держави -члена кількості представників, які від нього обираються [13, с. 280] (відсутнє адекватне безпосереднє представництво відносно єдиного «електорального корпусу» держав-членів ЄС, воно носить ілюзорний характер - Авт.).

- по-четверте, підсумком наведеного вище, і це вже констатує Ю. Габермас, є те, що «брюссельська бюрократія» непереборно тягне за собою «перепад між керівними органами, що складають власні програми, і системними мережами, з одного боку, і демократичними процесами - з іншого» [11, с. 216] (констатація факту наявності системних протиріч та невідповідності між діями владних структур інтеграційного об'єднання і демократичними сподіваннями та устремліннями громадян його держав-членів - Авт.).

В світлі наведеного вище, суттєвий доктринально -науковий та праксеологічний інтерес представляють шляхи вирішення профільної проблематики, тобто, фактично засоби подолання «дефіциту демократії», що виник в процесі діяльності ЄС.

В цьому сенсі представляє інтерес доктринальна позиція Л. Зідентопа, який пропонує для пошуку таких шляхів (засобів) поставити та усвідомити такі питання [14, с. 1 -2]:

- чи може Європа, незважаючи на історію класового конфлікту і наявності політичних культур, створених різними формами держави, мати «єдиний етичний образ» (йдеться, на нашу думку, про створення відповідних загальних європейських правових стандартів, щодо регламентації та регулювання політичних процесів, зокрема, виборчих - Авт.);

- чи зможуть європейські країни, політична культура яких сформувалася в боротьбі за суверенні права і тісно з цими правами пов'язана, відмовитися від претензій на «суверенітет» (йдеться, на нашу думку, про складні процеси трансформації феноменології державного суверенітету в умовах європейської інтеграції, зокрема про процеси його відповідного «розмиття» та делегування суверенних повноважень держав-членів ЄС на користь самого ЄС [15] - Авт.);

- чи може в Європі сформуватися культура згоди, яка є передумовою ефективного представницького правління і якій властиві переконання, що закон можна змінити, якщо він неадекватно відображає волю народу. При цьому треба розуміти, що сама культура згоди народжується з практики самоврядування і, своєю чергою, сприяє виникненню так званого «розмитого, або ідеалістичного, патріотизму» - особливого типу націоналізму, розмитого ідеалістичними уявленнями про «належну» форму правління, яка передбачає, що демократія є елементом національної ідентичності та гордості (отже, йдеться, про складні процеси формування загальної європейської інтерсуб'єктивності, що фактично базується на коренях європейського муніципалізму, - в контексті відмови від національних ідеологічних пріоритетів на користь отримання загального результату з широкої демократизації життя в інтеграційному об'єднанні - Авт.);

- як убезпечити розподіл владних функцій в ЄС, щоб він не став новим Левіафаном, якщо в Європі прийнято інстинктивно ототожнювати соціальні реформи і гарантії справедливості з централізованою владою, а тенденції до централізації влади історично є вкрай слабкими. В умовах відсутності консолідованого політичного класу і загальної політичної культури, - того, що становило основу американського федералістського експерименту, - ризик сповзання європейського федералізму до бюрократичних форм не можна недооцінювати (йдеться про складний і суперечливий процес пошуку, формування, легалізації, використання адекватних форм демократичної участі громадян ЄС (громадян держав-членів) в політичному житті ЄС - Авт.).

Системний аналіз наведених питань, що можна назвати важливими «темами- проблемами» дискусії про проблему демократії в Європі, призводить нас до двох найважливіших проблем: а) про виникнення європейського політичного класу і б) про тип політичної культури, що формується в ході європейської інтеграції.

Треба наголосити, що згідно Л. Зідентопу, у першому випадку йдеться про необхідність формування європейського політичного класу, відкритого, нетерпимого до бюрократії і чутливого до вимог різних соціальних груп і прошарків населення. Така необхідність диктується тим, що тільки навички самоорганізації громадян є ефективним засобом проти посилення державної влади. У цьому контексті відповіді вимагають такі питання, як: які умови існування дійсно демократичної еліти і як слід обирати лідера - на підставі вибору між двома конкуруючими елітами або ж на підставі віри в харизматичні якості лідера?

За твердженням Л. Зідентопа, здатність вибирати справжнього лідера формується внаслідок такого досвіду участі в політичному процесі, який виходить за рамки простого голосування на виборах, внаслідок досвіду прийняття рішень, визначення цілей, що стосуються не тільки змісту державної політики, а й якості демократичного процесу як такого. Сьогодні ж вибори до Європейського парламенту - це один із заходів в календарі виборця. На нашу думку, треба зазначити, що такий досвід в загальнополітичному розумінні у громадян ЄС вже є, - це багатовіковий досвід їх активної участі у місцевому самоврядуванні, формуванні муніципального руху, в процесах соціально-політичної практики, що завершуються активізацією процесів індивідуальної, групової і колективної політико-правової соціалізації в межах територіальної громади і формуванням багатовидового соціально-політичного габітусу - чому активно допомагають соціальні рольові позиції людини в локальному соціуму, що виникають, формуються, змінюються, трансформуються відповідно до набуття неї життєвого досвіду, обсягу соціальної практики, проходження відповідних етапів свого життєвого циклу.

Друге питання - більш риторичне: як сформувати політичний клас в європейському масштабі, якщо не існує європейського народу, європейської мови, європейської громадської думки і єдиних європейських норм підзвітності держави громадянам? У той же час, якщо європейський політичний клас не сформується, стверджує Л. Зідентоп, то Європа просто виявиться ширмою для централізованого бюрократичного правління, зосередженого в Брюсселі. Вихід з цієї дилеми він вбачає на шляху виконання низки умов. По-перше, умова спільної віри, суть якої зводиться до того, які спільні переконання сьогодні може запропонувати Європа. У цьому плані «демократичні зобов'язання» Європи підлягають конкретизації за допомогою принципу самоврядування в сенсі представницького правління і принципу розширення переліку «природних» прав людини (знову виходимо на конституююче значення місцевого самоврядування як основної засади позитивного політичного правління - Авт.). Подруге, умови космополітизму, що дозволяє подолати погляд на європейську стратегію як на один з аспектів вузьконаціональних питань (йдеться про наполегливі та перманентні спроби формування загальноєвропейських політико-правових цінностей, причому не стільки в їх нормативному і праксеологічному розумінні, скільки в їх формуванні і закріпленні в індивідуальній та колективній політико-правовій свідомості європейців - Авт.). По-третє, умови формування спільної мови, роль якої покликана виконати англійська мова (це актуальне положення, що скерована на формування відповідної «мовної ідентичності» громадян ЄС, однак це питання стає дискусійним після брекзиту (brexit) Великої Британії - Авт.).

Наступною «темою-проблемою» європейських дебатів про демократію, як зазначалося вище, виступає досить спірне питання про можливість формування в ході європейської інтеграції двох типів політичної культури, що повинен пройти на рівні індивідуальної і колективної свідомості та правосвідомості європейців, а також знайти своє відбиття в їх індивідуальній та колективній загальній психології та правовій психології. Перший тип представники європейської політико-правової доктрини визначають як культуру згоди, що дозволяє громадянину стати не тільки носієм прав і громадянських свобод, а й активною мотивованою і дійовою особою, переконаною в тому, що норми і права не стільки формують наші наміри, скільки вчать нас знаходити в законі недоліки, які слід виправити (передбачається формування активного користувача своїми правами та знавця технології їх використання - Авт.). Другий тип політичної культури - це культура цинізму, що закріплює за населенням роль пасивних спостерігачів політичного процесу і культивує в ньому негативного ставлення до закону, по-перше, як до чогось далекого; по-друге, як до чогось чужого, нав'язаного експертами; по-третє, як до якоїсь умовності, яку можна порушувати і обходити всюди, де це тільки можливо, нехтуючи та відкидаючи його нормативні поведінково-діяльнісні настанови (правовий нігілізм) (результатом чого буде формування соціально пасивного, аполітичного громадянина, що сповідує правовий нігілізм та соціальну автаркію - Авт.).

Треба наголосити на тому, що культура згоди, її розвиток та вдосконалення неминуче веде та безпосередньо є пов'язаною з активними процесами становлення європейської федерації, яка передбачає не тільки і не стільки введення загальних політико-правових стандартів, - скільки реальну формалізацію, контекстуалізацію, узаконення (легалізацію) та легітимацію місцевої і регіональної автономії, а також надання представникам їх відповідни х територіальних людських спільнот - громад, максимальної можливості для участі в політичному житті. На нашу думку, це суттєво підсилить стратегічні тенденції подолання «дефіциту демократії», що будуть безпосередньо і напряму сформовані «знизу-догори» та фактично стануть презентувати інтереси широкого загалу громадян держав -членів ЄС, які, своєю чергою, стануть членами європейської федерації. Отже, «європейський інтеграційний проект» повинен гарантувати не тільки верховенство закону, захист фундаментальних прав людини і функціонування представницьких інститутів (ідеологічно, нормативно, функціонально, контекстуально, на управлінсько-діяльнісному рівні), а й такий розподіл влади на всіх рівнях суспільної організації ЄС, щоб реалізувати активне (а не формальне - за рахунок отримання європейського паспорта) громадянство в ЄС. Звідси, йдеться про наповнення новим, воістину революційним нормативно-діяльнісним змістом та новою функціонально-результативною якістю відносин, що виникають між громадянами ЄС та самим інтеграційним об'єднанням: а) в контексті підвищення ефективності і результативності інституту європейського громадянства; б) у розумінні розширення можливостей для громадян ЄС впливати на процес прийняття політичних рішень в ньому; в) з метою розширення і вдосконалення форм їх демократичної участі у процесах всередині інтеграційного об'єднання; г) для активізації процесів формування мотивації щодо участі широких верств населення ЄС в міждержавному і, одночасно, - майбутньому федеративному політико-правовому процесі.

Крім того, на продуктивну думку Л. Зідентопа, федералізм в ідеалі покликаний сформувати нову культуру відносин між малими та великими державами шляхом створення механізму поєднання їх переваг. Отже, невеликим державам федералізм повинен забезпечити безпеку і силу великих держав, а інтереси і амбіції останніх розподілити таким чином, щоб не допустити ні непомірною централізації влади, ні тиранії більшості [14, с. 28].

Тому, дуже оптимістичним уявляється висновок представників європейської доктрини про те, що в будь-якому випадку, успіх «європейського інтеграційного проекту» визначається його здатністю стимулювати активне ставлення індивідів до своїх суспільних обов'язків, демонструвати їм такі вигоди від участі в політичному житті, як розподіл влади, формування людського характеру (вміння і потреба знаходити компроміси) і заохочення розмаїття. Цей проект повинен фокусувати увагу на процесах управління, а не тільки на результати вжитих політичних рішень. У цьому випадку предметом гордості європейців будуть якісні аспекти управління як процесу, в якому вони беруть активну участь. Європа, зазначає Л. Зідентоп, сьогодні потребує активних громадян, а не бездумної соціальної солідарності або атавістичного патріотизму, які виступають сьогодні в образі Співтовариства.