"Культурна дипломатія, публічна дипломатія" і зовнішня культурна політика України (1991-2023 рр.): теоретико-методологічний, інституціональний і міжнародно-політичний аспекти

Кандидат історичних наук, доцент, Заслужений працівник освіти України

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Член правління Наукового товариства історії дипломатії та міжнародних відносин

У міжнародних відносинах початку XXI століття пильну увагу дослідників привертає культурна складова зовнішньополітичної та політико-дипломатичної діяльності держав. Цей інтерес обумовлений тим, що в сучасному світі культура дійсно є унікальним інструментом політичного регулювання, здатним гармонізувати міжнародний клімат, залагоджувати гострі кризи й конфлікти, активізувати суспільно - політичні процеси та інформаційно-комунікаційні зв'язки, зближати людей різної етнічної, релігійної, міжкультурної, соціокультурної та соціально-політичної приналежності.

Нові виклики часу, проблеми глобалізації, інтернаціоналізації', інституціоналізацп, культурної експансії, надають особливе звучання питанням використання культурного потенціалу в інтересах тієї або іншої держави. Розуміння цього знайшло відображення в цілому ряді різних документів, прийнятих багатьма державами світу, які, у загальному й цілому, можна назвати зовнішніми культурними концепціями держав [1].

Відзначимо, що звернення до національної культури як засобу досягнення певних політичних цілей - явище не нове в історії зовнішньої політики і дипломатії [2, с. 268-274]. Подібні приклади характеризують кожну історичну епоху, але тільки в сучасному світі цей процес набув офіційного оформлення у вигляді різних державних концепцій і доктрин, одержавши статус частини зовнішньої політики та дипломатичних практик держави [3]. зовнішня культурна політика дипломатичний

На сьогодні вже накопичено багатий досвід вироблення і реалізації стратегії зовнішньої культурної політики різними державами світового співтовариства, що може бути використаний і Україною. Безумовно, цей досвід повинен бути застосований до українських реалій і можливих перспектив лише з урахуванням національної специфіки, традицій, історії культурного, політичного, мовного, соціально -економічного розвитку нашої держави й особливостей менталітету українців.

Незважаючи на різноманітний спектр підходів до реалізації зовнішньополітичних культурних концепцій, лише деякі держави володіють дійсно ефективною й багатовекторною зовнішньою культурною політикою. Із цього погляду досвід створення таких концепцій можна розглянути на прикладі найбільших європейських країн: Німеччини, Франції, Великої Британії, Королівства Іспанія, Республіки Польща - відомих своїми багатими культурними традиціями, активними й різноманітними міждержавними стосунками. Крім того, ми думаємо, що саме досвід європейських країн для української моделі буде найбільш характерним і діючим.

Якщо говорити про теоретичні основи зовнішньополітичних культурних концепцій, то і французький, і німецький, і британський, і іспанський, і польський варіанти (моделі культурної зовнішньої політики) виходять із розуміння зовнішньої культурної політики як невід'ємної частини зовнішньої політики держави в цілому. При цьому всі пріоритети, характерні для загального політичного курсу держави, переносяться й на її культурну та інституціональну політику.

Зовнішньополітичні засади і пріоритети України в культурній політиці визначено в Законі України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики України» від 01 липня 2010 року № 2411-VI (у редакції від 31.03.2023р.) та в Указі Президента України «Про культурно-інформаційний центр у складі закордонної дипломатичної установи України» від 20.02.2006 р. № 142/2006 та ін.

За тридцять два роки незалежності Україна накопичила багатий досвід і потенціал подальшого розвитку культурно-гуманітарного співробітництва. На особливу увагу заслуговує діяльність Інститутів української культури, культурно-інформаційних центрів у складі закордонних дипломатичних установ України, інших українських інституцій соціокультурного спрямування, їх практичний досвід, принципи і форми діяльності, стратегії та перспективи подальшого розвитку, зокрема щодо питання використання культури як інструмента зовнішньої політики держави.

Основні напрями реалізації зовнішньої культурної політики провідних європейських країн, у тому числі й України, зводяться певною мірою до розвитку й популяризації національного мистецтва і культури в широкому розумінні цього явища, а також до пропаганди національного колориту, спорту й туризму. У свою чергу, вони можуть бути реалізовані як у традиційних формах, наприклад гастрольної та виставкової діяльності, спортивних змаганнях, так і в інноваційних проектах. Як правило, кожен із цих напрямів знаходить висвітлення у відповідних документах і покликаний підвищувати загальний культурний престиж та імідж держави за кордоном.

Велике значення в концепціях зовнішньої культурної політики європейських держав приділяється лінгвістичному фактору. Саме національна мова є потужним інструментом зовнішньої культурної політики й основою міжнародного спілкування. Крім того, знання мови сприяє глибокому засвоєнню іншої культури, долученню до національних цінностей тієї або іншої держави, розумінню ментальності народу. Так, зокрема, мовний фактор і розуміння того, що мова є потужним інструментом зовнішньополітичного культурного впливу, знайшло своє відображення й у зовнішній культурній політиці України.

Діяльність закордонних культурно-інформаційних центрів (КІЦ) у складі закордонних дипломатичних установ відображає основні напрями зовнішньої культурної політики України і, незважаючи на особливості реалізованих ними програм і специфіку держави перебування, у їхній діяльності можна відзначити багато загального, зокрема сполучення трьох найважливіших компонентів - освітнього, наукового й культурного, що дають найбільш глибоку уяву про духовний розвиток своєї держави.

У нашій державі такі функції виконує МЗС України, через культурно-інформаційні центри у складі закордонних дипломатичних установ України, та Міністерство культури та інформаційної політики України.

Їх основні завдання у сфері культурних зовнішніх зносин полягають у здійсненні через систему інституцій інформаційних, культурних, освітніх і гуманітарних зв'язків України з іншими державами, а також - сприяти роботі неурядових організацій у цій сфері, поширенню української мови й української культури.

Інститути української культури, Культурно-інформаційні центри здійснюють активну діяльність по формуванню об'єктивного подання інформації про сучасну Україну, її економічний, освітній, науковий, культурний і духовний потенціал, про проведені реформи й зовнішньополітичний курс держави, сприяють установленню міцних гуманітарних, освітньо-наукових, культурних зв'язків із закордонними партнерами на основі взаємовигідного співробітництва.

Одним із основних напрямів діяльності культурно-інформаційних центрів у складі закордонних дипломатичних установ України є робота із підвищення статусу української мови у світі, зміцненню її позицій як мови світової культури. Активне сприяння в цьому напрямі роблять також закордонні дипломатичні представництва України, які є основними центрами української мови за межами нашої держави. На їхній базі працюють курси української мови, серед яких останнім часом стали переважати професійно орієнтовані програми й форми викладання, наприклад інтенсивні короткострокові курси для журналістів, бізнесменів тощо. Значну частину слухачів таких курсів становлять студенти (здобувачі вищої освіти) і школярі, особливий контингент становлять представники української діаспори.

У всіх культурно-інформаційних центрах, крім мовної підготовки ведеться й різнопланова культурно- просвітницька робота. Її форми і засоби реалізації надзвичайно різноманітні: організація конкурсів з української мови і літератури, випускні вечори слухачів мовних курсів, літературні вечори, зустрічі з українськими поетами й письменниками, митцями і мистецтвознавцями. Під егідою цих центрів нерідко організуються театральні студії, музичні клуби, літературні вітальні. Культурно-інформаційними центрами проводиться значна методична робота, зокрема, по наданню допомоги закордонним україністам, викладачам української мови і літератури, регулярно влаштовуються семінари, конференції, круглі столи, консультації.

Географія поширення діяльності українських культурно-інформаційних центрів досить широка. Традиційними стали такі заходи, як тижні української мови, дні української мови й культури, а також методичні семінари для викладачів української мови у багатьох державах світу. Разом з інституціями держави перебування культурно-інформаційні центри України проводять національні олімпіади з української мови, української літератури та історії, виставки-презентації українських вишів. Ці заходи користуються незмінним інтересом і залучають чимало учасників з різних держав.

Компаративний аналіз зовнішньополітичних стратегій, що стосуються основних напрямів і форм реалізації зовнішньої культурної політики провідних європейських держав, свідчить про їх вагомі здобутки і напрацювання у цій сфері. Разом з тим, вони являють собою найцікавіший досвід організації культурного обміну в сучасному світі. Їх значення тим більш цінне, що вони дозволяють не тільки запозичити позитивний досвід реалізації культурної політики, а й сприяють розвиткові міждержавного культурного діалогу, зокрема - певною мірою виступають противагою процесам культурної експансії, вестернізації, американізації тощо.

Європейські країни мають унікальний культурний потенціал. Саме в Європі зародилися загальнолюдські цінності й виникли ті механізми й форми культурних контактів, які одержали найбільший розвиток у сучасному світі. Багаті історичні традиції європейських держав покладені в основу процесів культурної інтеграції й знайшли відбиття в їх сучасних культурних концепціях та соціокультурних моделях [4].

У сучасному мінливому світі, безперечно, роль і значення культури буде неухильно зростати. Це на сьогодні стає вочевидь як для політиків, так і для учасників культурного обміну і освітніх програм. Тільки спільні міжнародні зусилля громадськості, міжкультурний діалог, толерантна і виважена зовнішня культурна політика й державна підтримка дозволять зробити духовну спадщину світової цивілізації надбанням кожного жителя планети, а зовнішню культурну політику кожної держави, у т.ч. - й України, потужним фактором успішного вирішення самих гострих і нагальних проблем сучасності в умовах глобалізації [5].

Одним із головних пріоритетів державної культурної політики України є інтеграція в європейський і світовий контекст, вивчення та узагальнення зарубіжного досвіду у сфері культурної дипломатії, публічної дипломатії, практичного удосконалення підходів і стратегій зовнішньої культурної політики іноземних держав. Відповідно, Україна брала участь у Міжурядовій конференції з питань культурної політики і розвитку, організованій ЮНЕСКО у Стокгольмі (Швеція, 1998р.), у Міжнародному форумі з питань культурної політики в Оттаві (Канада, 1998р.), Конференції «Діалог цивілізацій» у Вільнюсі (Литва, 2001р.), у міжнародних заходах у рамках Програми розвитку ООН (ПРООН) та міжнародних проектах ЮНЕСКО (2009-2023 рр.) тощо [5].

Багато роблять у галузі міжнародного культурного співробітництва окремі особи та недержавні організації за підтримки вітчизняних і міжнародних фондів і організацій, таких як Міжнародний фонд «Відродження», Британська Рада в Україні, Швейцарська культурна програма в Україні, Іете Інститут у Києві, Шведський Інститут, Французький культурний центр та інші.

З 2002 року і по теперішній час Міністерство закордонних справ України, Міністерство культури та інформаційної політики України, Комітети Верховної Ради України та незалежний Інформаційно- аналітичний центр «Демократія через культуру» долучилися і активно співпрацюють щодо культурних програм Ради Європи.

Поруч з зовнішньополітичною, політико-дипломатичною та зовнішньоекономічною діяльністю важливим напрямом міжнародного співробітництва України початку ХХІ століття є культурно-гуманітарна сфера. За своїм особливим потенціалом і можливостями, цей напрям має значний вплив на двосторонні й багатосторонні відносини, суттєво доповнює політичні та економічні контакти України із іноземними державами.

Слід відзначити значну активізацію за тридцять два роки незалежності України інтеграційних процесів в культурно-гуманітарній сфері, що було досягнуто завдяки постійній роботі над такими головними завданнями, як: утвердження України у міжнародному співтоваристві як цивілізованої, демократичної європейської держави з багатими культурними традиціями, як надійного партнера у розв'язанні сучасних проблем у галузях культури, освіти, науки, інформації, туризму, молоді та спорту; співробітництво в галузі реституції культурних цінностей; сприяння духовному відродженню і розвитку культури України шляхом ознайомлення з найкращими цінностями світової культури, а також поширення власних культурних і науково-технічних здобутків у світі; збагачення передовим зарубіжним досвідом у різних сферах інтелектуальної діяльності людини та доступ до сучасних технологій; підготовка та підвищення кваліфікації фахівців у навчальних закладах зарубіжних країн; впровадження європейських норм і стандартів в системі освіти і науки України; здійснення спільних наукових, культурних й освітній проектів; забезпечення для українців за межами України можливостей зберігати рідну мову, культуру, національні традиції та надання їм допомоги в цьому.

Цілеспрямованому розвиткові культурно-гуманітарних зв'язків України із іноземними державами сприяло створення солідної профільної договірно-правової бази, яка нині налічує понад 400 міжурядових і міжвідомчих договорів, угод, протоколів та програм в галузях культури, освіти і науки.

З метою реалізації поставлених завдань МЗС України постійно ініціює обговорення питань співробітництва в галузі культури, освіти і науки в ході візитів вищих посадових осіб держави, активно сприяє проведенню в десятках країн світу різноманітних міжнародних культурно -мистецьких акцій, як наприклад, дні культури, фестивалі мистецтв, художні виставки та концерти. Численні виступи українських виконавських колективів, виставки творів з колекцій провідних українських музеїв, експозиції українських художників сприяють зміцненню міжнародного авторитету України, дають можливість зарубіжній громадськості ознайомитися з культурними та мистецькими здобутками нашої країни, переконатися у тому, що Україна становить органічну частку європейської спільноти зі своїми багатими культурними та духовними традиціями. Відбувається також активне ознайомлення вітчизняної аудиторії з кращими набутками світового мистецтва.

У цьому зв'язку варто відзначити успішне проведення таких великомасштабних акцій, як Фестиваль польської культури (2002 р.) та Дні німецької культури (2003 р.), Дні культури Грузії (2007 р.), Дні культури Сербії (2009 р.), Дні культури Азербайджану (2009 р.), Дні культури США (2010р.), Дні культури Вірменії (2011 р.), а також - відповідно - Дні культури України у Франції (1999 р.), Німеччині (2000 р.), Китаї та Азербайджані (2002 р.), Грузії (2003 р.), Польщі (2005 р.), Ізраїлі (2007 р.), Сінгапурі (2008 р.), Словенії (2009 р.), Бельгії (2009 р.), Китаї (2010 р.), Сирії (2010 р.) та багато інших заходів у 2011-2021 роках [5].

На підтвердження прагнень України інтегруватися в європейські структури, МЗС України вживаються активні заходи для поступового розширення нашої присутності в Європейському культурному просторі, зокрема, шляхом зміцнення наших позицій у такій впливовій інституції, як Рада Європи, членом якої Україна є з 1995 року. Програмним питанням діяльності Ради Європи в цій сфері є формування єдиного європейського культурного простору із збереженням самобутності кожної з європейських культур. Європейська культурна конвенція, стороною якої є й Україна, забезпечує базу для багатостороннього співробітництва в галузях освіти, культури, культурного надбання та молодіжних питань.

Серед заходів Ради Європи, спрямованих на сприяння об'єднуючим процесам у галузі культури та охорони культурної спадщини, слід відзначити ініційовані Радою Європи Дні європейської культурної спадщини, які, починаючи з 2002 р. і по теперішній час, широко проводяться в Україні на державному рівні: серед населення проводиться робота з популяризації охорони і збереження культурної спадщини, надання, насамперед молоді і дітям, вільного доступу до пам'яток культури, проведення безкоштовних екскурсій та тематичних заходів у музеях, заповідниках, на території визначних археологічних пам'яток тощо.

Високо були оцінені експертами Ради Європи, які у липні 2003 року перебували в Україні з метою опрацювання національного звіту по Україні «Культурна політика і культурне розмаїття», досягнення України у питаннях освіти національних меншин, зокрема мови викладання, змісту підручників. Ними був висловлений намір сприяти запозиченню українського досвіду іншими багатонаціональними державами - членами Ради Європи, залученню України до програм Ради Європи, спрямованих на реалізацію прав національних меншин.

Проводиться також робота щодо залучення України до програм Ради Європи у галузях освіти та гендерної рівності. Із зацікавленими міністерствами і відомствами проробляється питання участі України у програмах Європейського Союзу в гуманітарній сфері. Серед суто гуманітарних аспектів варто відзначити постійну роботу над отриманням Україною гуманітарної допомоги, оздоровленням українських дітей за кордоном тощо.

Виходячи з викладеного і позитивно оцінюючи здобутки культурно-гуманітарної діяльності двадцяти років незалежності України, пріоритетними напрямами наступного десятиліття в гуманітарній сфері мають бути: подальша робота по розбудові договірно-правової бази культурно-гуманітарних відносин; забезпечення інтеграції України в європейський і світовий простір шляхом посилення співпраці з Радою Європи, Європейським Союзом; активна іміджева політика, яка має отримати нове наповнення в результаті створення розгалуженої мережі інформаційно-культурних центрів України за кордоном; подальше поступове впровадження європейських норм і стандартів у системі освіти і науки, поширення власних культурних і науково-технічних здобутків; вирішення практичних питань повернення в Україну культурних цінностей, зокрема, проведення переговорного процесу з питань реституції культурних цінностей з такими країнами, як Німеччина, Нідерланди, Польща, Велика Британія, Франція, Королівство Іспанія.

При цьому пріоритетними напрямами концептуалізації та інституціоналізації культурної політики України в цілому на перспективу мають залишатися: приділення уваги культурі як невід'ємній частині соціально-економічного розвитку; багатоканальне фінансування культурної діяльності і розробка фіскальних та податкових механізмів стимулювання розвитку культурних і креативних індустрій; запровадження програмно-цільового методу фінансування культури; розробка середньострокових і довгострокових програм у галузі культури; узгодження визначення поняття культури як основи культурної політики; розробка і ухвалення нового базового закону про культуру; збалансування культурного розвитку з економічним ростом; запровадження нових принципів фінансування і контролю (принцип «на відстані витягнутої руки», громадський моніторинг); зміцнення позиції регіонів, «третього сектора» і комерційних організацій у процесі прийняття політичних рішень у галузі культури; розвиток міжнародного і культурно - гуманітарного співробітництва.

Використовуючи європейський і світовий досвід, Міністерство закордонних справ України і Міністерство культури та інформаційної політики України мають чітко і виважено визначити майбутні потреби і розвивати свої можливості відповідно до нових викликів світового глобалізованого простору. Це є одним з його ключових завдань. За останнє десятиліття Європа сформулювала кілька ключових принципів своєї культурної політики, які залишаються базовими і у першому десятилітті ХХІ століття. Так, ще у звіті Ради Європи «In from the Margins» (1997) зазначено, що більшість європейських країн здійснюють свою культурну політику відповідно до чотирьох ключових принципів: сприяння [розвитку] культурної ідентичності; сприяння культурному різноманіттю; сприяння творчості; сприяння участі в культурному житті.

Реалізуючи свою культурну політику, органи влади (національні, регіональні, місцеві) європейських країн сьогодні демонструють ряд спільних тенденцій, які певною мірою тотожні й українським тенденціям: вони підтримують культурну діяльність з огляду на притаманну їй цінність; вони підтримують культуру як засіб досягнення певних цілей соціально-економічної політики, включно з розвитком громадянського суспільства; вони визнають вплив культурного сектора як самостійного сектора економіки та важливу взаємодію між неприбутковою діяльністю та культурними і творчими індустріями; вони заохочують розвиток самоврядних інституцій та мереж; вони співпрацюють з різними партнерами в державному, приватному та незалежному секторах; вони визначають відповідальність органів влади на національному, регіональному та місцевому рівні відповідно до принципу субсидіарності; вони збалансовано, через гнучкі програми фінансування проектів, реагують на потреби культурних інституцій, заохочуючи творчий розвиток, індивідуальні мистецькі ініціативи та нові методи роботи [5; 6, с. 18-31].

Для досягнення поставлених цілей необхідна міжміністерська та міжвідомча кооперація, і відповідальність за її координування покладено на відповідне Міністерство; ця діяльність зазвичай включає стосунки з Міністерствами фінансів, освіти і науки, закордонних справ, соціальної політики, праці, юстиції, охорони здоров'я тощо.

Якщо загальноєвропейські тенденції та моделі торкнулися й України, то це означає, що перед інституціями в Україні, які відповідають на сьогодні за реалізацію завдань зовнішньої культурної політики України, стоять і цілковито нові виклики, включаючи такі питання: як реорганізуватися, щоб змістити акцент в роботі на лідерство і стратегічне мислення; як сформувати модернізаційну програму і виховати відчуття мети; як сформулювати національні цілі і політичні орієнтири і запровадити субсидіарність; як забезпечити професійне обстоювання інтересів, консультації, координування та оцінювання і як використовувати найкращі, часто зовнішні ресурси на контрактній основі; як співпрацювати з широким колом партнерів на центральному (інші міністерства й відомства), на регіональному і місцевому (області, муніципалітети, культурні заклади, неурядові та приватні організації), а також міжнародному рівні тощо.

Їх нова роль і перспективи діяльності мають відображатися в організаційній структурі, яка передбачає використання горизонтальних і вертикальних зв'язків у виробленні культурної політики і в роботі в цілому. За цих умов їх основні функції можуть включати: підтримання ефективних зв'язків з іншими міністерствами та відомствами, робота яких впливає на культуру; моніторинг та координування участі Міністерства в роботі над законодавством, що має вплив на культуру; співпрацю з парламентським комітетом з питань культури задля моніторингу, доопрацювання чи просування законопроектів; підтримання ефективних зв'язків з регіональними та місцевими владами; моніторинг реалізації культурної політики та забезпечення її регулярного перегляду; моніторинг потреб та координування навчальної роботи; налагодження механізму збирання, аналізу та оприлюднення статистики культури; виявлення та просування «кращих практик» та нових культурно-гуманітарних моделей; визначення потреб Міністерства у проведенні наукових досліджень.

Водночас, із чіткішим та жорсткішим окресленням сфери повноважень Міністерств, на які покладено реалізацію головних завдань зовнішньої культурної політики України, має покращитися й управління зовнішніми очікуваннями. Зокрема йдеться про припинення деяких малоефективних іміджевих проектів і культурних заходів Міністерств, або перенесення акцентів та їх ролі в інших. Як засвідчує європейська практика, Україна не єдина держава, де очікування гравців культурного сектора та громадськості вищі за результати, які здатні забезпечити держава, відповідні інституції та урядові структури, відповідальні за культуру. Отже, є необхідність активно управляти очікуваннями.

Аргументація на користь змін має проводитися в позитивному контексті. За останні тридцять два роки Незалежності в культурному секторі України зроблено багато такого, чим можна пишатися. Очевидним успіхом держави і Міністерства закордонних справ України та Міністерства культури та інформаційної політики України є те, що, попри неймовірні труднощі, несприятливу економічну й політичну ситуацію, інституціям, відповідальним за культуру, вдалося зберегти більшу частину інфраструктури. Отже, аргументом на користь змін має бути не те, що стара культурна політика і система управління та координування є хибними, а те, що вони вже не відповідають запитам майбутнього [5; 7, с. 80-93].

Вагома роль у зовнішній культурній політиці належить мережі та діяльності Інститутів української культури, культурно-інформаційних центрів у складі закордонних дипломатичних установ України .

У сучасному світі культура все більше перетворюється на ключовий елемент суспільного, гуманітарного розвитку. Завдяки їй члени суспільства мають змогу реалізувати свій творчий потенціал, долучитись до всього духовного й художнього багатства світової цивілізації, зберігати і збагачувати власну історико-культурну спадщину у всьому її різноманітті.

Масштабні зміни у світових соціально-економічних, науково-технологічних процесах привели до переоцінки самої ідеї суспільного розвитку. Переосмислення ролі й місця культурно-мистецької сфери в житті сучасних суспільств породило оновлену концепцію людського (гуманітарного) розвитку. В європейській культурній традиції останніх двох століть розвиток трактувався в просвітницько- раціоналістичному сенсі, як синонім прогресу, тобто інтенсивного освоєння потенціалу людини й природи, зростання економіки, оновлення технологій, підвищення добробуту тощо. При цьому роль культури й мистецтва вважалася другорядною.

Сучасна етнічна ситуація в багатьох країнах світу складалася не відразу й сьогодні, як і раніше, відчуває динамічні явища, які визначаються процесами внутрішнього й зовнішнього порядку. Вивчення змін в етнічному складі, у розселенні й чисельності народів і національних груп, у їхній етнічній самосвідомості, мові, культурі, у міжнаціональних відносинах і т.д. важливо сьогодні своєю спряженістю цих проблем з політичними й соціально-економічними процесами. Однією з особливостей етнічного складу населення нечисленних народів світу є те, що поряд з корінними народами проживають групи численних вихідців з інших країн світу.

Забезпечення міжнародного культурного обміну в Україні має здійснюватися відповідно до Основ законодавства України про культуру (введено в дію Постановою Верховної Ради України № 2141-ХІІ від 19.02.92 р.). Одним із актуальних завдань в системі пріоритетів діяльності МЗС України є створення та інституціональний розвиток мережі культурно-інформаційних центрів у складі закордонних дипломатичних установ України та організація їх діяльності на засадах, визначених Указом Президента України від 20 лютого 2006 року №142 «Про культурно-інформаційний центр у складі закордонної дипломатичної установи України» та ін. [9]

Основними завданнями культурно-інформаційних центрів є: сприяння розвитку міжнародного співробітництва України з державою перебування в галузі культури, освіти, науки та техніки, туризму, фізичної культури і спорту; поширення в державі перебування інформації про Україну; ознайомлення громадян держави перебування з історією і культурою України, сприяння вивченню української мови на території цієї держави; підтримання зв'язків з українцями за кордоном, сприяння задоволенню їх культурно-мовних, інформаційних та інших потреб; поширення інформації про туристичні можливості і привабливість України, сприяння співробітництву з державою перебування в туристичній галузі.

За період 2008-2023 років Міністерством закордонних справ України було інституціонально засновано понад 30 культурно-інформаційних центрів та інших інституцій у складі дипломатичних представництв України в Австрії, Бельгії, Греції, Грузії, Ізраїлі, Казахстані, КНР, Молдові, Польщі, Португалії, Румунії, США, Франції, ФРН, Італії та Генерального консульства України в Стамбулі. За умови забезпечення належного фінансування, планується повнопрограмне функціонування культурно - інформаційних центрі в Болгарії, Естонії, Іспанії, Чехії, Угорщині, Великій Британії, Канаді, Словаччині та Генеральному консульстві України в Мюнхені.

Змістовне наповнення діяльності культурно-інформаційних центрів забезпечується МЗС України спільно з Міністерством культури та інформаційної політики України, Міністерством освіти і науки України та ін. До цієї роботи залучаються також обласні адміністрації та громадські організації України. Культурно-інформаційні центри України за кордоном стали важливим каналом поширення в країнах акредитації інформації про політичне, економічне, наукове та культурне життя нашої держави. У рамках поставлених перед МЗС завдань культурно-інформаційні центри діють як інструмент формування позитивного іміджу нашої держави за кордоном. Протягом 2008-2023 років в них організовано та проведено понад 20 000 значних громадсько-політичних заходів, присвячених різним аспектам зовнішньої і внутрішньої політики України - пам'ятним датам української історії та культури, мистецьких та книжкових виставок, театральних вистав, фестивалів; тематичних конференцій, зустрічей тощо.

Суттєво розширилася і конкретизувалася робота з представниками політичних, ділових, наукових кіл та громадських організацій країн акредитації. Особливий акцент робиться на організації роботи серед закордонного українства, задоволенні його гуманітарних, мовних та інформаційних потреб. Значна увага приділяється діяльності, спрямованій на розширення присутності України в інформаційному просторі держави перебування культурно-інформаційного центру. Інформаційно-роз'яснювальна робота проводиться в тісній взаємодії із засобами масової інформації та з використанням Інтернет-мережі.

Пріоритетним напрямом у роботі культурно-інформаційних центрів стало проведення культурно- просвітницьких заходів, конференцій, круглих столів та семінарів з актуальних проблем української історії та донесення до зарубіжної громадськості інформації та документальних джерел про ці сторінки української історії [8, с. 43].

Культурно-просвітницькі та мистецькі акції, які організовуються культурно -інформаційними центрами, висвітлюються місцевими ЗМІ, мають широкий резонанс серед зарубіжної громадськості, сприяють утвердженню позитивного іміджу України як європейської держави з великим потенціалом.

Аналізуючи практичний досвід культурно-інформаційних центрів у складі закордонних дипломатичних установ України від їх започаткування до сьогодення можна окреслити наступні підсумки їх діяльності, які на сьогодні: дозволили надати системного характеру роботі в культурно -гуманітарній сфері, удосконалити її змістовне наповнення; зміцнили культурно-інформаційну присутність нашої держави за кордоном, продемонструвало її прагнення до поглиблення конструктивного та взаємовигідного співробітництва у галузі культури, освіти, науки та техніки, туризму, фізичної культури і спорту; сприяли підвищенню авторитету та утвердженню позитивного іміджу нашої держави в країнах акредитації, поширенню інформації про здобутки та духовні цінності української культури; забезпечили ефективний зв'язок Української держави з громадянами України, які постійно проживають або тимчасово перебувають за кордоном.

Культурно-інформаційні центри є стрижневим елементом зовнішньої культурної політики України й каналом постійного міжнародного діалогу. Для них характерні одночасно доступність розповсюджуваного культурного продукту, системи спілкування й висока якість інформації та заходів. Усі дії, проведені культурно-інформаційними центрами, в остаточному підсумку повинні працювати на формування сприятливого зовнішньополітичного іміджу держави, що представляється ними, на підвищення його міжнародного престижу та іміджу України [9].

Однак, лише провідні європейські держави мають дійсно потужні системи культурних центрів, які нагромадили великий досвід роботи, мають значні засоби, фінансові можливості, наділені широкими повноваженнями й досить ефективно проводять культурну політику своїх країн паралельно з посольствами й іншими закордонними установами. Тому для України щодо цього, безумовно, буде цікавий і корисний досвід, накопичений Польщею, Іспанією, Францією, Німеччиною й Великою Британією, визнаних «культурних полюсів» Європи і які мають у своєму арсеналі власні підходи до формування зовнішньої культурної політики й керуванню культурними центрами. Очевидно, що, використовуючи свої системи культурних центрів, держави можуть не тільки проводити зовнішню політику, але й сприяти зміцненню співробітництва, взаєморозуміння, взаємодії між народами, поліпшенню міжнародного клімату.

Публічна та культурна дипломатія є відносно новими формами міжнародних відносин і дієвим засобом формування іміджу держави за кордоном. Саме на початку ХХІ століття вони поповнили інструментарій сучасної дипломатії та стали результативно впроваджуватися на практиці провідними державами світу.

На сьогодні, в умовах коли інформація поширюється у світі набагато швидше, ніж будь-коли раніше, реалізація форм і методів дипломатії традиційним шляхом - через секретні угоди між урядами або дії з позиції сили, має все менше сенсу, оскільки вага оцінки міжнародної спільноти є набагато важливішою, ніж переваги, що може отримати держава з класичної або таємної дипломатії.

Культурна і публічна дипломатія передбачають, крім іншого, налагодження довготривалих взаємин, що створюють сприятливі умови для державної політики [10, с. 32-36].

Термін «публічна дипломатія», запропонований у 1965 році американським дипломатом Е. Джуіліоном, визначає відносини між державами, за яких не використовують традиційні урядові зв'язки, метою публічної дипломатії є інформування міжнародної громадськості, підтримання контактів з іншими країнами у сфері освіти, культури і спорту, спрямованих на створення привабливого образу своєї держави.

Зокрема, спортивні досягнення поляків (підготовка та проведення чемпіонату світу з футболу ЄВРО- 2012) та впізнаванні у світі імена польських діячів мистецтва і культури є зразками культурної та публічної дипломатії. Завдяки радіо, телебаченню та інтернету обмін інформацією відчутно спростився, що дає великі переваги, але й, водночас, вимагає більшої виваженості й ретельності в міждержавних стосунках. Сьогодні не достатньо лише підлаштувати методи та віднаходити інноваційний інструментарій здійснення дипломатії до сучасних нових викликів і загроз ХХІ століття [11, с. 241-245]. Ефективна комунікація із спільнотами інших країн вимагає прийняття нової парадигми публічної дипломатії [12].

Вклад безпосередньої урядової інформації в довготривалі культурні відносини залежить від трьох вимірів або етапів публічної дипломатії, причому важливі всі три виміри. Перший і найбільш обов'язковий вимір - це щоденне спілкування, до якого належить роз'яснення суті рішень у внутрішній і зовнішній політиці. Цей вимір також включає підготовку до боротьби з кризами. У разі наявності вакууму інформації після тієї чи іншої події заповнити його поспішають інші [13, р. 11].

Другий вимір - це стратегічне спілкування, що розвиває серію простих тем, багато в чому схоже на політичну або рекламну кампанію, тоді як перший вимір виражається у годинах і днях, другий займає тижні, місяці та навіть роки.

Третій вимір публічної дипломатії є розвитком міцних взаємин із ключовими особами впродовж довгих років і навіть десятиріч за допомогою стипендій, програм обміну, навчання, семінарів, конференцій, круглих столів і доступу до каналів засобів інформації. Ці програми розвивають особисте спілкування з підвищеною довірою, яке створюється тісними взаєминами [14, с. 3].

На відміну від дипломатії традиційної публічна дипломатія не передбачає взаємодії між урядами окремих держав, а лише між урядом однієї країни та громадськістю іншої. Власне в цьому полягає різниця між традиційною дипломатією і публічною, які, однак, повинні існувати пліч-о-пліч, бо інколи уряди бувають більш переконливими у відстоюванні своїх позицій з окремих питань, ніж у формуванні іміджу своєї держави в цілому.

Публічна дипломатія охоплює аспекти міжнародних відносин, які виходять за межі традиційної дипломатії [15, с. 5-10]. Вона включає в себе аспекти культурної, інформаційної, наукової, освітньої співпраці, спрямованої на досягнення політичних та економічних цілей та формування позитивного іміджу держави за кордоном. Власне завдяки поєднанню цих видів діяльності запускається механізм, який у британському зовнішньополітичному відомстві називається «тематичним програмним

менеджментом» [16, с. 26-27].

Нові реалії ХХІ століття поставили нові вимоги до працівників дипломатичної служби Республіки Польща, а також до всіх осіб, які представляють державу за кордоном. Дипломати, перебуваючи тривалий час на території іноземної держави, знають які там панують звичаї, які зміни відбуваються в настроях суспільства та в якому напрямі слід продовжувати діяльність у цій країні, щоб якнайкраще захищати державні інтереси. Отже роль закордонних установ повинна продовжувати розвиватися, у короткостроковій перспективі - до 2025 року, у напрямі заохочення й спрощення взаємних контактів на рівні міжлюдських відносин, а також співпраці з неурядовими організаціями [17].

Для сучасних розвинених держав переваги застосування принципів публічної дипломатії здаються очевидними, але ще тридцять років тому, коли у Європі все ще відчувався вплив «холодної війни», а кордони між Сходом і Заходом закривала «залізна завіса», принципи контактів Польщі з іноземними партнерами визначалися лише рамками класичної дипломатії.

Соціальні, політичні та економічні зміни, які відбулися в Республіці Польща після 1989 року, показали необхідність створення в рамках МЗС Республіки Польща структурного підрозділу, відповідального за формування образу Польщі у світі. Тоді ж було сформульовано власну позицію, згідно з якою публічна дипломатія - це всі дії держави за кордоном, спрямовані на формування громадської думки в інших державах. Роль, яку виконувало МЗС Республіки Польща в реалізації цього завдання, включала в себе як координацію діяльності закордонних установ, так і програмно-аналітичне та методично- інформаційне забезпечення цієї діяльності [18].

Ураховуючи унікальний історичний досвід Республіки Польща, держава повинна була виробити власну модель культурної та публічної дипломатії, з урахуванням своїх фінансових можливостей. Необхідно було визначити стратегічні, довгострокові пріоритети діяльності в цій галузі на 2012-2017 роки. Другим питанням було визначення балансу між великою кількістю дрібніших проектів і невеликою кількістю потужних заходів, які б привернули до себе увагу засобів масової інформації у 2015-2017 роках. Республіка Польща не може презентувати себе на підставі популярності мови, як це має місце у випадку Великої Британії, Франції, Італії, Іспанії чи Німеччини, куди багато людей приїжджає для того, щоб вивчити мову, одночасно пізнаючи культуру, політику, мистецтво, економіку, людей і формуючи особисте ставлення до держави [19, s. 7].

Вона мусить привертати до себе увагу по-іншому, адже невдалі іміджеві проекти насправді є гіршими, ніж відсутність пропаганди. Аби виділитися з маси заходів, їх концепція повинна базуватися на цікавих ідеях і неординарному підході. Це може бути, залежно від специфіки конкретної країни або, наприклад, показ мод, мистецький вернісаж або футбольний матч.

Польща розуміє, що позитивний образ держави є цінним активом, який буде приносити дивіденди у майбутньому і допомагатиме в розбудові сучасної держави. І власне тому Республіка Польща вважає культурну і публічну дипломатію одним із найефективніших засобів формування позитивного іміджу своєї держави у світі. Сильною стороною іміджевої політики є багатство і різноманітність польської культури, яка на багатьох напрямах відповідає світовим тенденціям. Загальні принципи популяризації Республіки Польща у світі відповідають напрямам зовнішньої політики і пріоритетам дипломатичної діяльності, які проголошені Міністром закордонних справ до 2020 року.

Культурна дипломатія є основним інструментом публічної дипломатії, що сприяє формуванню позитивного іміджу держави у світі. Недаремно в американській дипломатії її називають «новою інтелігентною силою» (англ. smart power).

За останні десятиліття інтерес до сфери культури у світі значно зріс, можливо у відповідь на глобалізаційні та поліцентричні процеси. Новий вимір культури, яка розглядається зараз в якості ринкового продукту, є важливим чинником, що береться до уваги при оцінці привабливості країни для іноземних інвесторів.

Досягнення у сфері культури та творчості сприяють інноваціям в інших галузях економіки, розвитку інформаційних і комунікаційних технологій. Отже інвестиції в культуру є одночасно важливими «прискорювачами» розвитку країни взагалі.

Головною урядовою інституцією, що займається формуванням позитивного іміджу Республіки Польща за кордоном через культуру, є Міністерство закордонних справ.

Головним департаментом Міністерства закордонних справ, який відповідає за іміджеву політику Польщі шляхом культурної дипломатії, є Департамент публічної та культурної дипломатії. Виконавцем політичного завдання в галузі культури є Польські інститути, культурні аташати, а також всі інші закордонні установи, де немає окремої посади, відповідальної за популяризацію культури.

До повноважень відповідного Департаменту (у рамках культурної дипломатії) передусім належать: стратегія, планування й координація іміджевої політики Польщі згідно з такими напрямами:

- розробка іміджевої стратегії Польщі через культуру (а також освіту та науку), включаючи визначення адресатів, основних цілей, форм і засобів пропаганди та ії політичного обґрунтування;

- формулювання цілей культурної (і наукової) пропаганди для закордонних установ на основі пріоритетів польської зовнішньої політики і специфіки культурних і політичних умов у країнах перебування;

- підготовка іміджевих програм за кордоном на основі національних культурних пропозицій;

- підготовка програм та координація заходів і проектів у галузі культурної пропаганди в окремих країнах та регіонах, і в рамках таких важливих заходів, як постійні ярмарки, фестивалі й інше.

Діяльність Департаменту підпорядкована пріоритетам зовнішньої політики уряду, що реалізується Міністерством. Департамент, як і всі державні структури Польщі, у період з 1989 року до сьогодні зазнавав внутрішніх реформ, змінювались і його назви. У деякій мірі вони ілюстрували еволюцію концепції просування польської культури, а саме:

Реорганізація Міністерства закордонних справ, яка розпочалась у 2009 році, включає також зміни і розширення сфери завдань, що реалізуються Департаментом публічної та культурної дипломатії, особливо завдань стратегічних, концептуальних і аналітичних. Уперше після майже двох десятиліть термін «культурна дипломатія» відображено в назві Департаменту.

Філософія діяльності Польських інститутів є частиною головних завдань МЗС. Інститути служать формуванню позитивного іміджу Польщі, але цю основну мету вони реалізують через презентативність культури. Аналіз документів Департаменту, а також інших досліджень з цих питань, свідчить, що приблизно десять років тому змінилась концепція форми функціонування інститутів. Почався повільний відхід від концепції будинків культури, які до тих пір лише доповнювали культурне життя Полонії. Нова формула функціонування польських інститутів полягала в перетворенні їх в осередки популяризації культури та інформації. Модель менеджерського бюро, в якому основним робочим інструментом є знання, а не власна виставкова площа чи глядацька зала, призвела до того, що це були структури невеликі та економічно раціональні. Брак власного публічного простору ефективно мотивував до виходу назовні, щоб вписатися в культурне життя міста і середовища, в якому цей інститут працює.

Особлива роль інститутів полягає у виявленні місцевих культурних реалій і отриманні унікальних знань про ключових операторів з тим, щоб з цього знання могли отримувати користь зацікавлені міністерства (Міністерство культури, Міністерство закордонних справ), національні культурні установи, місцеві органи влади та неурядові організації.

Культурні аташати є істотним елементом інституціонального, організаційного і виконавчого потенціалу в галузі культурної дипломатії. Їхнє завдання в останні роки полягає в проведенні заходів, спрямованих на поширення знань про Польщу.

Дипломатичні установи здійснюють культурну дипломатію через:

- самостійні ініціативи за участю місцевих партнерів;

- співпрацю з місцевими промоутерами культури, які зацікавлені польськими пропозиціями;

- підтримку культурних проектів за участю польських митців та установ.

Польські закордонні установи повинні забезпечувати надання повної інформації про культурне й мистецьке життя, беручи до уваги польські інтереси в регіоні та країні.

Роль польських інститутів є ширшою, оскільки не полягає лише в налагодженні зв'язків між зацікавленими культурними чи науковими установами, або окремими митцями в Польщі та країні перебування, а передбачає, що інститути будуть співорганізаторами (або організаторами) конкретних культурних проектів. Їх головне завдання - поширення польської культури, знань з історії та національної спадщини у світі, а також пропаганда співпраці в галузі культури, освіти, науки та громадського життя. У багатьох випадках Польські інститути виконують також функції відділів у справах культури і науки посольств Республіки Польща [20].

Пріоритетом діяльності Польських інститутів є налагодження дружніх, тісних контактів з представниками місцевих засобів масової інформації, ефективний вплив на якнайширші місцеві творчі та експертні кола країни перебування, що формують громадську думку. Своєю діяльністю Польські інститути сприяють розширенню кола майбутніх союзників у справі популяризації польських надбань працівників і студентів вузівських відділень полоністики та славістики.

Метою діяльності Польських інститутів - є популяризація польського наукового і культурного життя, презентація найцікавіших і найрізноманітніших подій та явищ, що відбуваються у Польщі. Польські інститути є компетентними центрами промоції Польщі завдяки освітньо-інформаційній діяльності. Вони забезпечують польську присутність у культурному житті окремих держав. Головним завданням цих представництв є впровадження польської культури до найвпливовіших центрів країн, їхнього функціонування, а також дії, спрямовані на відчутну польську присутність у міжнародних проектах. Найбільш корисною формою організації промоційних культурних заходів є співпраця з місцевими осередками культури, що, з одного боку, зменшує витрати, а з іншого - гарантує контакт із місцевою аудиторією.

Як правило, штат Польських інститутів складається з шести-восьми осіб: директор та один працівник, відряджений з Польщі, два або три місцевих експерти, що досконало володіють мовою, знають специфіку країни перебування і мають налагоджені контакти в місцевих культурних середовищах, а також два технічних працівники. Цей склад може дещо видозмінюватися, враховуючи особливості країни перебування. У 1998 році існувало 16 інститутів, три роки пізніше - уже 20. На початок 2017 року в структурі МЗС Республіки Польща вже діє 48 інститутів культури і 46 культурних аташатів. На перспективу опрацьовується питання відкриття нових польських інституцій культури у 2018-2028 роках [20].

Після виходу з політичної ізоляції в 1989 році питання формування позитивного іміджу Польщі за кордоном залежало лише від інфраструктури, кадрових можливостей, рівня сучасності інструментів та методів діяльності. Усі ці елементи, яким раніше не надавали ніякого значення, показали слабкість культурної дипломатії. До середини дев'яностих років стагнація у питаннях іміджевої політики своєї держави не була предметом серйозної стурбованості й перебувала в кінці списку пріоритетів. У 1997 році ведучий департамент дійшов висновку, що координація політики пропаганди Польщі поза її кордонами залишає бажати кращого. На початку іміджева діяльність МЗС зводилась до адміністрування, загальноінформаційної діяльності, з часом - до підготовки ознайомчих матеріалів, інформаційних брошур, історично-культурних довідників тощо. У рамках пропаганди вступу до НАТО були ініційовані програми ознайомлювальних поїздок, в основному для журналістів.

Інтенсифікація пропагандистської діяльності наступила в кінці дев'яностих. Спочатку це були розпорошені та неузгоджені дії, які реалізувалися в першу чергу за рахунок ентузіазму та креативності окремих керівників закордонних установ [21].

Від 2000 до 2023 року - це період інституціонального розвитку публічної дипломатії та культурної дипломатії Республіки Польща. Саме 2000 рік став початком формування нової якості культурної дипломатії та публічної дипломатії:

- почалася розбудова мережі закордонних установ, підвищилася їх активність та мобільність. Було скликано конференцію культурної дипломатії, де головну увагу було приділено питанням тренінгу та вдосконалення роботи директорів польських інститутів і працівників культурної дипломатії:

- створено Інститут Адама Міцкевича;

- збільшено бюджети закордонних установ та Міністерства на культурно-наукову діяльність;

- затверджено Стратегію, яка регулювала питання пропаганди Польщі - «Рамкова Програма закордонної пропаганди процесу вступу Польщі до ЄС на 2000-2002 роки»;