Інформатизація суспільства

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Зміст

Вступ

1. Проблеми інформатизації при становленні інформаційного суспільства

1.1 Нетрадиційні підходи до створення Національного інформаційного простору та їх використання

1.2 Глобальна інтелектуальна революцію та її вплив на інформатизацію суспільства

2. Нормативно-правова база інформатизації суспільства

2.1 Закони щодо інформатизації суспільства

2.2 Національна програма інформатизації суспільства

3. Інформатизація освіти як приклад інформатизації суспільства

3.1 Причини відставання освіти

3.2 Цілі та напрямки розвитку інформаційного суспільства

3.3 Проблеми освіти і їх вирішення

3.4 Перспективи розвитку інформатизації освіти

Висновки

Література

Вступ

Актуальність теми дослідження інформаційного суспільства та проблем його вирішення в сучасних умовах трансформації українського суспільства потребують всебічного аналізу, вироблення нових способів, методів та механізмів використання інформації як джерела конструювання нових знань та знаннєвої економіки.

В умовах трансформації соціуму на порядок денний стають проблеми глобалізації науки і глобалізації освіти.

Глобалізація науки і глобалізація освіти - це процеси формування планетарної системи зростаючого знання, що постійно розвивається, направленого на систематичне освоєння людиною оточуючого світу, отримання, збереження і використання адекватної і глибокої інформації про закономірності буття оточуючого світу. Будучи формою суспільної свідомості, наука ввійшла в архетип сучасного постіндустріального, інформаційного суспільства і є одним із бурхливо розвиваючих соціальних інститутів, в контексті яких відіграє багато соціально значущих ролей, що й покладає на неї велику відповідальність за життя не тільки окремої людини, а й всієї планети. Експоненціальне зростання наукового знання в умовах сучасної глобалізації всього суспільного життя породжує нову парадигму науки. Якщо раніше наукове пізнання йшло спокійно, без бурхливих змін, то сьогодні ситуація істотно змінюється.

Зростання науки набуває вибухового та інтенсивного характеру, в контексті якого наука виконує ряд принципово значущих функцій:

1) адаптуюча, через посередництво якої виробляється здатність пристосовуватися до природних і соціальних умов життєдіяльності;

2) варіативна, коли наука продукує оптимальну поведінку соціуму в оточуючому середовищі;

3) моніторингова, яка характеризується тим, що наука втягується в глобальну систему спостереження і контролю за природними і соціальними процесами, прикладом чого можуть слугувати екологічні лабораторії, метереологічні станції і супутники, астрофізичні обсерваторії, різні заовідні зони;

4) інформативна, коли наука дає людям нові знання і точну інформацію про оточуючий світ.

Зараз вже багато хто розділяє точку зору, що інформатизація суспільства -- це загальний і неминучий процес в розвитку людської цивілізації, що альтернативи інформатизації немає, інформатизація -- це прорив в майбутнє. Сформулюємо базові визначення, що використовуються в дальшому викладі.

Інформатизація -- це процес широкомасштабного використання інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ) у всіх сферах соціально-економічного, політичного і культурного життя суспільства з метою підвищення ефективності використання інформації і знань для управління, задоволення інформаційних потреб громадян, організацій і держави і створення передумов переходу країни до інформаційного суспільства [4].

Інформатизація суспільства -- це створення високоорганізованого інформаційного середовища, яке обумовлює вирішення всього комплексу завдання, що висуваються суспільством.

Інформаційне середовище -- сукупність технічних і програмних засобів зберігання, обробки і передачі інформації, а також політичні, економічні і культурні умови реалізації процесів інформатизації.

З інформатизацією пов'язують рішення проблем ефективності державного управління, прискорення темпів науково-технічного прогресу, розвитку наукомістких виробництв і високих технологій, якісного поліпшення системи освіти, зростання продуктивності праці, вдосконалення соціально-економічних відносин, духовного життя, поліпшення життєвого рівня і демократизації суспільного життя. Відбувається осмислення суті нинішньої технологічної трансформації в її взаємодіях з економікою і суспільством, отримані важливі результати в створенні і використанні електронних технологій.

1. Проблеми інформатизації при становленні інформаційного суспільства

Даючи загальну оцінку процесам інформатизації, що відбуваються в світі, можна стверджувати, що сьогодні в основному реалізуються традиційні підходи до інформатизації, що полягають в:

- розвитку національних і корпоративних комп'ютерних мереж;

- створенні інформаційних порталів, баз даних і баз знань;

- вдосконаленні телекомунікаційної інфраструктури;

- розширенні сфери використання Веб-технологій.

Розвиваючи процеси інформатизації в такому напрямі, суспільство прийде до того, що з'являться величезні труднощі в забезпеченні інформаційних процесів, у тому числі в науково-технологічній і освітній сферах. Наочний приклад тому -- глобальна мережа Інтернет. Вже зараз важко здійснювати запити без вказівки прямої адреси звертання. Неможливо здійснювати складні запити, для задоволення яких необхідні аналітичні процедури пошуку. Можна припускати виникнення труднощів, коли в найближчому майбутньому кількість серверів глобальної мережі Інтернет перевищить мільярд. Іншими словами, вже в осяжному майбутньому суспільство зіткнеться з проблемами недосконалості:

- комп'ютерних мереж (переважання ідеології корпоративних мереж замість зваженої концепції розвитку єдиної Національної комп'ютерної мережі);

- інформаційної взаємодії при пошуку і доступі доінформації;

- існуючих інформаційних технологій, які об'єктивно недоступні широким верствам населення;

- мовного середовища для взаємодії людини з інформаційним простором в умовах багатомовності.

1.1 Нетрадиційні підходи до створення Національного інформаційного простору та їх використання

Для вирішення вказаних вище проблем необхідно розвивати нетрадиційні підходи до створення Національного інформаційного простору. До таких підходів належить:

1. Створення в глобальних інформаційних просторах центрів інформаційно-аналітичної підтримки з функціями інтеграторів, концентраторів і навігаторів інформації з універсальними і спеціалізованими модулями і блоками, що використовують сучасні високоефективні методи і засоби аналітики, системного аналізу, моделювання і оптимізації з процесах обробки інформації.

2. Формування в моделях інформаційного простору на національному, регіональному і міжрегіональному рівнях проблемно-орієнтованих інформаційних просторів (фінансово-економічного, освіти, науки, культури, медичного і т.п.). Такі простори є високоорганізованою і високодинамічною інфраструктурою, яка впорядкована за технологічними параметрами і правовими питаннями. Виділення проблемно-орієнтованих інформаційних просторів в моделях інформаційного суспільства (як віртуальних, так і фізичних) дозволить створити винятково благотворні умови для досягнення багатоцільової інтеграції його суб'єктів.

3. Розвиток в моделях інформаційного простору мультилінгвистичних середовищ, як засіб забезпечення багатомовності. Створення таких середовищ є винятково складним завданням, але воно вирішується у ряді країн, у тому числі і в Україні, і необхідно чекати появи нових технологій для його вирішення.

4. Використовування інтелектуальних інформаційних технологій для зручності діяльності людини в інформаційному просторі, оптимізації пошуку необхідної інформації і ухвалення рішень.

Інтелектуальні інформаційні технології -- це різноманітність методів, способів і алгоритмів зберігання, обробки, передачі інформації і її представлення на мові і в образах, зручних для сприйняття користувача; це технології, в яких були зафіксовані усвідомлені дії людини як відображення його інтелекту при вирішенні завдань.

Інтелектуальні інформаційні технології надзвичайно складні в розробці і прості у використанні, а значить, широко доступні кожному індивіду в суспільстві. На сьогоднішній день розрізняють три типи інтелектуальних технологій: «бачу і розумію, що бачу»; «чую і розумію, що чую»; «сприймаю знання, накопичую їх і використовую для вирішення завдань і прийняття рішень». Ці технології забезпечують якісно новий рівень взаємодії людини з комп'ютерними системами і засобами інформатизації, наближаючи його до природного людського спілкування. Український уряд, розуміючи виняткову важливість створення таких технологій, прийняв Державну науково-технічну програму «Образний комп'ютер». Розвиваючи підходи, визначені в програмі, вчені і фахівці України переконані, що таким чином можна вирішити ряд проблем на шляху побудови інформаційного суспільства.

Отже, були сформульовані деякі вимоги і умови, яким повинне задовольняти інформаційне суспільство для ефективного вирішення всього комплексу завдань, що висуваються його суб'єктами, з використанням перспективних ІКТ.

Можна з упевненістю говорити, що сучасні інформаційні технології об'єктивно недоступні широким верствам населення: вони вимагають спеціальної підготовки, кваліфікації навіть на фоні високого освітнього рівня населення. За даними ЮНЕСКО тільки 6% населення використовують Інтернет в професійній діяльності або в особистих цілях.

Образний комп'ютер -- це інтелектуальна система комп'ютерного представлення моделей образного сприйняття світу. Основна мета програми «Образний комп'ютер» -- створити інтелектуальні інформаційні технології, якими можна озброїти вже існуючі комп'ютери, забезпечивши при цьому якісно новий рівень спілкування людини з комп'ютерними системами.

1.2 Глобальна інтелектуальна революцію та її вплив на інформатизацію суспільства

В сучасних умовах формування інформаційного суспільства відбувається глобальна інтелектуальна революція [8], яка відбувається у нас на очах, яка є наслідком розвитку інтелектуального мислення людей і перетворення його на колективну професіональну діяльність, формування організацій, служб і мереж, що сумісно обробляють інформацію. В кінці ХХ - на початку ХХІ століття глобальна інтелектуальна революція стала результатом розвитку науково-технічної революції і суміжної з нею глобальної соціальної революції, що повністю змінила соціально-політичний і соціально - культурний характер сучасної епохи. Феномен глобальної інтелектуальної революції, як і інформаційної, породжений розвитком декількох історичних процесів. По-перше, переходом людей до розумової праці, що було пов'язано із створенням персональних технічних і програмних засобів і глобальних мереж інтелектуального виробництва, розповсюдженням і присвоєнням знань та інформації, формування і «розмноженням» числа загальнодоступних баз даних по всім сферам діяльності людини («асоційована пам'ять», «колективний інтелект» людства). По-друге, формуванням нового, інформаційного суспільства, в якому головною і визначальною фігурою стає професіонал, який отримав програмну підготовку і озброєний найновішою технікою перероблення інформації. По-третє, розвиваються гігантські «машини» колективного перероблення інформації. По-четверте, відбувається розвиток мобільної інтелектуальної власності і процес глобалізації економіки як конфліктного виявлення зростаючої глобальної інтелектуальної трансформації. Сфера інтелектуальної діяльності (інфосфера) стає головним джерелом багатства і підпорядковує собі «реальну економіку» (техносферу).

В результаті цих процесів виник новий термін «світова освіта» як глобальна стратегія освіти, в якій розвиваються ідеї соціальної рівності та економічної справедливості, а також гуманістичні суспільні цінності.

Національні гуманістичні цінності кожного суспільства повинні стати невід'ємною частиною нового типу освіти. Істотною частиною освіти повинно стати, як відмічає Є.П. Менон, виявлення конкретних глобальних проблем, які мають транснаціональну і кроскультурну значущість і широкі цивілізаційні наслідки. Інше важливе значення повинно відбутися і у відносинах учителя та учня і у традиційних психологічних підходах до виховання та освіти. Як в особистих, так і в інституційних відносинах повинно домінувати нове почуття партнерства. Це нове почуття сумісного вивчення, дослідження і втілення автоматично стає частиною механізмів виробництва - розподілу - споживання в економічній сфері. Зміниться якість досідження причин подій, так як і дослідження будуть озброєні більш об'ємним, порівняльним, міжкультурним дослідницьким знанням. Зменшується соціальна, економічна, і культурна напруга і нерівність. Процес вироблення чіткої формули і структури національної та світової освіти не повинен бути без варіантним, проте в будь-якому проекті необхідно зберегти головне: злагода в суспільстві повинна бути досягнута лише через інтелект, розум та освіту.

Одним із прикладів розвитку інформаційного суспільства є розвиток віртуальної освіти, яка є видом освіти, в якій в якості технологічної основи використовуються найновіші комп'ютерні технології. В сучасному світі бурхливо розвивається дистанційна форма освіти, в якій базовою технологією є глобальна мережа Інтернет. Завдяки цій формі багато людей на всіх континентах можуть отримувати якісну середню, вищу і спеціалізовані освіту, не від'їжджаючи із свого будинку. В її рамках комунікація викладачів і студентів здійснюється з використанням ряду служб Інтернету - електронної пошти, телеконференцій, передачі файлів тощо.

Комп'ютерні віртуальні технології дозволяють значно скоротити час, як відмічає А.В. Юхвід, постільки включаються в роботу всі органи почуттів, то фактична інформація, що сприймається за допомогою цих технологій, набуває образного і зрозумілого вигляду. В сучасному використанні комп'ютерних віртуальних технологій і технології CD - ROM відкриваються нові можливості для створення навчальних курсів на компакт-дисках. Такі курси були б більш ефективними за рахунок використання трьохвимірних образів і гіпертекстів, а також доступу до величезної кількості інформації, записаної на компакт-дисках. Сумісне використання комп'ютерних віртуальних технологій і глобальної мережі Інтернет формує нове інформаційне середовище, в якому той, хто навчається, може реалізувати навчання у вигляді творчого процесу, зробити доступними результати навчального процесу в Інтернеті для людей всього світу, спілкуватися дистанційно з викладачами і тими, хто навчається в кіберпросторі, отримувати доступ до необмежених інформаційних ресурсів Інтернет. В контексті розвитку інформатизації суспільства глобалізація освіти являє собою процес все більшого пристосування системи навчання і виховання до запитів глобальної ринкової економіки, що постійно розширюється, щоб подолати межі національних держав.

Зростаюча залежність економіки від знання породжує ідею створення Єдиної світової освітньої системи (ЄСОС), що заснована на єдиних освітніх стандартах. Освіта розглядається як платна послуга і товар, як сфері підприємництва і ринкових відносин, більше того, як одна із високоприбуткових галузей економіки. Глобалізація освіти суперечлива по своїм наслідкам. Зростає попит на освіту, особливо - вищу. Позитивною тенденцією є масовізація вищої освіти: так, чисельність студентів у світі з 13 млн. у 1960 р. збільшилася до 82 млн. у 2000 р., а у 2025 р. може перевищити 100 млн. Негативна сторона масовізації освіти - різке розширення платної освіти, обмеження доступу до якісної освіти для всіх, все більш вузька спеціалізація, падіння якості, одним словом - поява примітивізації в освітньому процесі. В умовах інформатизації глобалізація освіти та НТР створюються передумови і можливості для швидкого розвитку відкритої та дистанційної освіти (ДО), що дозволяє поставляти освітні послуги через супутники та Інтернет в буквальному значенні слова, входячи у кожний дім.

Це явище також є суперечливим. З однієї сторони, дистанційне навчання відкриває можливості навчання для мільйонів людей, а з іншої сторони - перетворює освіту на знаряддя управління масами, маніпуляцію їх свідомістю. В умовах однополярного світу та встановлення нового світового порядку глобалізація освіти стає важливим інструментом для трансформації образу життя країн і народів, руйнування національних культур і держав. Глобалізація тосвіти - це серйозний виклик національним інтересам країни, на який повинна бути знайдена відповідь у вигляді оптимального співвідношення сильної системи державної національно орієнтованої освіти і сильної системи високоякісної недержавної освіти, здатної вести конкурентну боротьбу з провідними освітніми структурами Заходу. Глобалізація освіти у епоху інформатизації - це всезагальна зміна порядку розподілу знання через освітні інститути, завдяки яким поступово формується парадигама «навчаючого суспільство». В процесі глобалізації освіти навчальна діяльність всіх без виключення соціальних і вікових груп населення стає головним засобом розвитку і відтворення. Глобалізація освіти зумовлена перш за все економічною інтеграцією різних держав (наприклад, Європейський Союз, країни АСЕАН, СНД), діяльністю транснаціональних корпорацій (Coca-Cola, McDonalds, IBM, Sony, BMW та ін.), перерозподілом фінансових потоків і більш вільною міграцією робочої сили.

Глобалізація освіти безпосередньо пов'язана із загостренням суперечностей між розвинутими країнами і країнами третього світу (так звана проблема Північ-Південь), у зв'язку з чим основними напрямками вирішення цієї суперечності у сфері освіти є: а) забезпечення спадковості освіти національної школи (етноцентризм) і мультикультурної університетської освіти; б) феномен « втечі мозку» за кордон. Як відмічає В.М.Геєць, перехід до нової інформаційної епохи та економіки знань, по-перше, повинен носити характер соціального технократичного проекту (проектів), що має в своїй основі декілька інноваційних проектів локомотивного характеру; по-друге, власне наукові розробки, які будуть відповідати технологічному укладу виробництв і системі управління, що базується на інформаційно- комунікаційних технологіях тільки у випадках їх безперервної масової трансформації у повсякденне знання; по-третє, інтелектуальний потенціал суспільства грає ще одну важливу функцію, яка пов'язана протистоянням руйнівним процесам руйнації суспільної свідомості. Перехід до економіки знань повинен бути розрахований на достатньо тривалий період і в ньому проблема інновацій, навчання на протязі життя, партнерські зв'язки, обмін знаннями за допомогою інформаційних мереж, залучення до активного соціального життя є лише першочерговими складовими формування економіки на основі знань. Про це свідчать два форуми (в Парижі у 2002 р. і в Хельсінкі у 2003 р.), на яких були узагальнені можливості і проблеми переходу до економіки на основі знань, доля країн - кандидатів на вступ до ЄС, а також визначений перехід від теорії до практики. Тому майбутнє інформаційне суспільство справедливо називають суспільством знань. Отримання нових знань є кінцевою метою використання інформації. З іншої сторони, знання являються і активним інструментом отримання нової висхідної інформації.

На думку Дж. Ходжосона, інформація - це сукупність даних, які вже інтерпретовані, які мають певний смисл, а знання - це продукт використання інформації. На думку М. Кастельса і Д. Белла, знання - це сукупність організованих висловлювань про факти чи ідеї, систематизовану інформацію, організовані дані, які передаються; знання є своєрідним наслідком інформації, яка усваюється, в основі якої пошук істини про складні багатогранні явища сучасної дійсності. Саме тому знання, що формуються, є активним джерелом, тобто причиною нової інформації. Посилення інтелектуального і творчого потенціалу людей дозволяє активізувати процес перероблення інформаційних масивів знань про природу і суспільство, які в кінцевому випадку слід перетворити, як відміча В.Г.Кремень, на продуктивну силу. Американський соціолог Р.Кроуфорд, називаючи сучасне суспільство «суспільством знань», прослідковує такий еволюційний ланцюжок трансформації категорій «інформація» і «знання»: нове знання приводить до виникнення нової технології, яка викликає породження нових економічних змін; за ними слідкує продуцювання соціально-політичних перетворень з метою формування нової парадигми, що визначає новий погляд на світ. Найважливішим принципом методології інформаційного аналізу соціально-економічних явищ є багаторівневий аналіз даних явищ з позицій інтегрального багаторівневого підходу. В умовах вирішення проблем інформаційного суспільства слід виокремети наступні інтегральні функціонально структуровані рівні організації цілісно існуючих явищ і процесів:

1) фактологічно-подійний контекст інформації (первинна інформація);

2) статистично-знакова інформація (кодова інформація);

3) синтаксично-мовленнєва інформація (інформаційна граматика);

4) семантично-смислова інформація (інформаційний зміст);

5) семантико-змістовний зміст ( таємний інформаційний зміст);

6) вольове інформаційне векторне цілеполагання (позитивне чи

негативне);

7) генетична (генетична інформація);

8) субстанціональний (єдиний інформаційний принцип чи глибинна;

першопричина цілісного існування всіх явищ і процесів).

Як свідчить аналіз розвитку проблем інформаційного суспільства, слід виокремити сім еволюційно-інформаційних стадій розвитку людської цивілізації, зумовлених відповідними типами інформаційних технологій:

1) Перша (усно-мовленнєва) інформаційна технологія пов'язана з виникненням усвідомленої мови як загальноприйнятого засобу комунікативного спілкування між людьми в суспільстві; мовленнєва технологія передачі і відтворення доцільної інформації;

2) Друга (письмова) - пов'язана з виникненням письма і граматичних правил; письмова технологія передачі і відтворення доцільної інформації, яка передається за допомогою знакових носіїв (символи, сигнали, знаки, рукописи);

3) Третя (книгодрукування) - пов'язана з виникненням книгодрукування; книжна технологія передачі і відтворення доцільної інформації; інформація, що передається за допомогою знакових носіїв (письма, книги);

4) Четверта (радіотелефонна) - пов'язана з виникненням різноманітних (електромагнітних) технологія передачі і відтворення доцільної інформації; інформація передається за допомогою різного роду електромагнітних сигналів, які перетворюються в певні символи по телеграфу, телефону, радіо і телебаченню, що зумовило революційний переворот в швидкості і об'ємах передачі, оброблення, виробництва і накопичення інформації у суспільстві;

5) П'ята (комп'ютерна) - пов'язана з виникненням комп'ютера; комп'ютерна технологія передачі і відтворення доцільної інформації; інформація передається, обробляється і відтворюється за допомогою ЕВМ і комп'ютерів, що зумовило революційний переворот у способі оброблення і роботи з великими об'ємами інформації;

6) Шоста (глобальна комп'ютерно-мережева) - пов'язана з виникненням і розповсюдженням комп'ютерних, телекомунікаційних і космічних мереж зв'язку і передачі інформації, заснованих на сучасних речовинно-енергетичних технологіях і засобах зв'язку; величезні потоки інформації збираються, обробляються і відтворюються за допомогою комп'ютерних мереж і комп'ютерного супутникового зв'язку; до них відносяться різноманітні діючі і формуючі комп'ютерні мережі (глобальна мережа Інтернет, національні, регіональні, локальні мережі); цей етап свідчить про вступ людської цивілізації у початкову стадію інформаційного суспільства;

7) Сьома (універсальна інформаційно-мережева біоквантова інформація) - пов'язана з виникненням універсальних (уніфікованих, стандартизованих) не речовинних (цифрових) квантово-інформаційних технологій передачі і відтворення інформації (наприклад, квантові комп'ютери, поєднання зі своїми персоніфікованими біоносіями та поєднані в універсальну глобальну комп'ютерно-гуманітарну мережу; це дозволяє сформувати і розвивати універсальну глобальну гуманітарно-комп'ютерну (біоквантову) супермережу по збиранню, обробленню, виробництву, накопиченню, використанню доцільної інформації у всьому світі і у всіх сферах життя людського суспільства, а також дозволити в певній мірі здійснювати в глобальному масштабі тотальне управління індивідами і тотальний контроль за подіями в інформаційній сфері суспільства.

Російський економіст В. Іноземцев, використовуючи термін «економіка знань», підкреслює, що активним виробничим ресурсом суспільства є лише та інформація, яка засвоюється людиною і не існує поза свідомістю. Провідною ланкою в інформаційному суспільстві є система формування знань, носієм яких є сама людина. Перехід до інформаційного суспільства передбачає засвоєння інноваційної моделі соціально-економічного розвитку. Без цілісного погляду на інноваційність неможливо забезпечити стабільний та ефективний розвиток економіки. Звідси стає зрозумілим, відмічає В. Кремень, що крім науки, у забезпеченні інноваційного розвитку економіки і соціальних сфер провідна роль належить освіті, яка формує суспільство знань. Успішно функціонувати в інноваційній економіці людина не може без відповідної технологічної готовності, тому головним напрямком модернізації освіти є тільки інформатизація.

Інформаційна революція на межі тисячоліть вносить якісні зміни в соціально-економічну систему (інформатизація факторів суспільного виробництва і образу життя людей, глобалізація суспільних зв'язків тощо). Зміни, що відбуваються в сучасному суспільстві, є постійним атрибутом суспільного життя, висуваючи нові вимоги до формування знань, навичок, мотиваційного інструментарію і образу життя людей. В розвинутих країнах вже сформована постматеріальна економіка, де найважливішим активом є не матеріальні ресурси - товари, сировина, робоча сила, обладнання, а дещо невловиме - інтелект, інформація,знання. У відповідності з підрахунками експертів, у 90-і рр. ХХ ст. більше чим 70% зростання валового національного продукту постіндустріальних держав, які і відносяться до невловимого. Головним ресурсом постматеріальної неоекономіки є людський капітал. Інноваційні зусилля вчених західних країн в останні десятиріччя були переорієнтовані із сфери пошуку загальних закономірностей і створення новіших теорій на нові, принципово відмінні сфери діяльності (на розробку фінансово-правових схем і різноманітних віртуальних технологій). Визначальна роль у формуванні інноваційної економіки повинна належати державним інститутам. Взагалі роль держави в інноваційній сфері заключається, в першу чергу, у створенні відповідного правового поля, адже сполучення різноманітних інтересів суб'єктів інноваційної діяльності потребує специфічної правової регуляції їх взаємовідносин.

В економічній теорії існує, як мінімум, два напрямки аналізу феномена інформації. Перший напрямок досліджує економіко-інформаційні аспекти господарського життя. Прикладом тут можуть слугувати доробки Дж. Стіглиця і Дж. Аккерлофа, логіка яких направлена на пояснення інформаційної асиметрії між господарюючими суб'єктами. В рамках другого підходу інформація виступає як товар чи послуга (з набором відповідних характеристик), що надаються окремо чи з електронною апаратурою (інформаційно-економічні дослідження відображаються в доробках Веріана і Шапіро). Застосування теорії систем в економіці дозволило зробити висновок, що мережеві зовнішні ефекти здійснюють негативний вплив на ефективність ринків інформації. На сучасному етапі розвитку суспільства люди не надають особливого значення ефективності розповсюдження віртуальних благ, проте з часом актуальність даного питання буде зростати. Як свідчить аналіз інформатизації, слід виокремити певне коло проблем інформаційного суспільства:

1) технологічний прогрес, ядром розвитку якого є Інтернет, який ще не отримав достатньо об'єктивних методів кількісної оцінки;

2) специфікація прав власності в Інтернеті;

3) ефективність розподілу електронних ресурсів не може бути визначена в силу порушення класичних гіпотез;

4) висока мобільність капіталу, що являє собою основний фактор нестабільності для всіх типів економічних систем;

5) необхідність вироблення раціональної і суспільно ефективної корисності розподілу ціни інформаційних послуг між споживачами;

6) затрати і вигоди стандартизації інформаційної індустрії потребують більш детального і конкретного економічного аналізу.

2. Нормативно-правова база інформатизації суспільства

2.1 Закони щодо інформатизації суспільства

При дослідженні нормативно-правової бази інформатизації суспільства доцільним буде провести аналіз Постанови Верховної Ради України від 16 лютого 1999 р. «Про діяльність Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади щодо забезпечення свободи слова, задоволення інформаційних потреб суспільства і розвитку інформаційної сфери в Україні» [1]. Верховна Рада України відзначила, що Кабінет Міністрів України, інші органи виконавчої влади належною мірою не забезпечують реалізацію державної політики інформатизації, що спрямована на затвердження свободи слова, плюралізму і демократичних принципів інформаційної діяльності, інформаційного суверенітету та інформаційної безпеки України, зміцнення та розвитку її інформаційної інфраструктури. Підтвердженням цього, як вважає Верховна Рада України, є, наприклад, те, що більше року в силу відсутності підзаконних нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України фактично не діє Закон України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів».

Було також відзначено, що Кабінет Міністрів України не забезпечив виконання Указу Президента України від 22 квітня 1998 р. «Про деякі заходи щодо захисту інтересів держави в інформаційній сфері», зокрема, не вніс на розгляд Верховної Ради України передбачений цим Указом проект закону про здійснення контролю за станом безпеки в комп'ютерних мережах передачі даних України. У зв'язку з відсутністю даного контролю в цій сфері постійній загрозі піддаються автоматизовані банківські системи, викрадається службова інформація, в інформаційному просторі вільно почувають себе так звані «хакери», поширюються комп'ютерні «віруси» і дезінформація. До цього причетні оператори комп'ютерних станцій, що зосереджені у державних закладах та установах, як це просліджується на прикладі функціонування в Україні комп'ютерної мережі «Fido Net».

Вважається дуже важливим прийняття рішення Верховною Радою України щодо розробки проекту інформаційного кодексу України. Єдиний інформаційний простір України торкається всіх сфер діяльності в суспільстві, охоплює всі регіони та території країни. Тому норми права інформаційного законодавства присутні в більшості законодавчих актів України. Інформаційне законодавство, що включає нормативно-правові акти, які цілком присвячені питанням правового регулювання в інформаційній сфері, і окремі норми за даним предметом в інших нормативно-правових актах, є одночасно основним інструментом реалізації та однією з головних сфер формування державної інформаційної політики. На цей час уже прийнято і діє ряд базових «інформаційних» законів: «Про інформацію», «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації», «Про державну таємницю», «Про звернення громадян», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про телебачення і радіомовлення», «Про інформаційні агентства», «Про науково-технічну інформацію», «Про захист інформації в автоматизованих системах», «Про рекламу», «Про авторське право та суміжні права», «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів», «Про Національну програму інформатизації», «Про Концепцію Національної програми інформатизації» тощо. Проте, останнім часом процес формування інформаційного законодавства, зокрема, за допомогою законів істотно сповільнився, хоча достатньо широке коло правових відносин в інформаційній сфері так і залишилося неурегульоване. Насамперед, це стосується права громадян на свободу одержання інформації, відповідальності за неподання і приховання інформації, за поширення недостовірної інформації і дифамації, порядку та умов використання інформації обмеженого доступу, включаючи персональні дані, комерційну, службову та інші види таємниць, проблем інформаційного забезпечення формування громадянського суспільства і діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, розвитку засобів масової інформації, масової комунікації і зв'язку в умовах ринкової економіки, регулювання ринку інформаційної продукції та послуг і т.д.

Природно, така нормативно-правова база не дозволяє повноцінно розвивати інформаційні відносини, не може поки змінити реальну ситуацію. На наш погляд, розробка інформаційного законодавства повинна враховувати входження України до інформаційного суспільства і відповідну цьому етапу розвитку нову державну інформаційну політику - соціально-технологічну, в якій є місце проблемам інформаційних прав особистості, узгодженню інтересів людини - суспільства - держави. Так само було б доцільним поставити акцент на правовій інформатизації, припускаючи певну аналогію з правовою державою, де домінує принцип верховенства права (законності). Це питання ще потребує подальшої наукової розробки, тому актуальність цих досліджень не викликає ніякого сумніву.

У зв'язку з вищевикладеним вважаємо, що розробка інформаційного законодавства України повинна здійснюватися за такими головними напрямками:

- реалізація прав юридичних і фізичних осіб на інформацію;

- правове формування інформаційних ресурсів в умовах рівності всіх форм власності і ринкової економіки;

- забезпечення інформаційної безпеки держави, суспільства, громадянина;

- захист інтелектуальної власності на вироблену інформацію;

- захист прав громадян в умовах переходу до інформаційного суспільства;

- правова інтеграція у світовий інформаційний простір;

- відповідальність за правопорушення в сфері інформації, інформатизації та єдиного правового інформаційного простору.

Роботи в розглянутих напрямках потребують координації, без якої неможливо усунути невиправдане дублювання, виявити і ліквідувати прогалини в законодавстві, скоротити терміни створення актів, підвищити їх якість і ефективність включених до них правових норм, забезпечити доступ до законодавства громадянам, державним органам, громадським організаціям, комерційним корпораціям. Вирішити визначені проблеми можна тільки у разі здійснення систематизації інформаційного законодавства шляхом кодифікації. Відомо, що «кодифікація - це спосіб систематизації, що складається в значній переробці й узгодженні групи юридичних норм, що пов'язані загальним предметом правового регулювання. Результатом кодифікації є єдиний, зведений, юридично і логічно цілісний, узгоджений нормативний акт - кодекс. Кодифікаційний законодавчий акт (кодекс) об'єднує в суворо встановленому порядку норми права, що регулюють будь-яку галузь (сферу) суспільних відносин». Варто зауважити, що інформаційне законодавство належить до комплексного законодавства. Тут предметом регулювання є інформаційна сфера суспільних відносин, а не їх вид, що характерно для галузей права.

Безумовно, робота з кодифікації інформаційного законодавства є складною і відповідальною. При цьому «має місце не тільки зовнішнє впорядкування нормативного матеріалу», що пов'язаний з інформаційною сферою суспільних відносин, «його розташування у визначеному порядку» (наприклад, правове регулювання загальних питань інформації; правове регулювання в сфері засобів масової інформації; питання авторського права; організаційно-правове, фінансово-економічне забезпечення інформації та соціального захисту журналістів; питання правової інформації), «але і перегляд норм, які мають місце в законах та інших нормативних актах, скасування тих, що втратили актуальність, вироблення нових, усунення прогалин, розбіжностей та протиріч, їх узгодження». Як відзначає С.С. Алексєєв, «кодекси належать до більш високого рівня законодавства. Кожний кодекс - це як би самостійне, розвинуте, юридичне «господарство», в якому повинно бути все, що необхідно для юридичного регулювання тієї або іншої групи відносин - і загальні принципи, і регулятивні інститути всіх головних різновидів цих відносин, і правоохоронні норми тощо. Причому весь цей нормативний матеріал приведено в єдину систему, розподілено за розділами і підрозділами та узгоджено».

Варто зауважити, що можливі два види трактування інформаційного законодавства: широке та вузьке. Широке включає в поняття інформаційного законодавства акти законодавчих органів і підзаконні акти (акти органів управління та суду); вузьке - акти законодавчих органів (закони і постанови Верховної Ради України). Ми будемо розглядати систему інформаційного законодавства, виходячи із широкого трактування. Вважаємо за необхідне підкреслити, що «стосовно галузевих юридичних наук теорія права і держави виступає як загальнотеоретична, методологічна, базова наука. Її висновки, загальнотеоретичні положення є основою для вирішення спеціальних питань галузевих наук». Дійсно, у наших дослідженнях про правову основу державної інформаційної політики ми весь час спираємося на загальні поняття і принципи, що виробляє теорія держави і права. Дуже актуальною сьогодні є думка Платона про те, що з усіх наук найбільш удосконалює людину, що ними займається, наука про закони. Звідси однією з найважливіших проблем на шляху створення інформаційного суспільства в Україні є формування і розвиток його правового фундаменту, основу якого складає спеціальне інформаційне законодавство. Це нова гілка українського законодавства, що розвивається (і є комплексним законодавством), яка покликана забезпечити регулювання відносин в інформаційній сфері під час створення, руху і споживання інформації в суспільстві та державі. Ряд країн (США, Німеччина, Франція та ін.) набагато раніше приступили до формування такого законодавства. Формування і розвиток українського інформаційного законодавства - це широкомасштабна діяльність, яка проникає так чи інакше у всі галузі права, охоплює правотворчість різноманітних владних органів держави і припускає участь у цьому процесі різних суб'єктів. У цьому зв'язку таку діяльність необхідно проводити за спеціальною державною програмою, в рамках здійснення певної інформаційно-правової політики.

Тому одним з першочергових завдань повинна стати розробка комплексної програми розвитку інформаційного законодавства, що визначає його склад та структуру, послідовність і тимчасовий графік розробки та прийняття спеціальних законодавчих актів та окремих правових норм, що регулюють весь комплекс інформаційних відносин. Пріоритети цієї програми повинні видозмінюватися в міру об'єктивних змін поточних пріоритетів в інформаційній політиці. Перспективним, актуальним і своєчасним завданням інформаційної політики і є завдання створення проекту інформаційного кодексу України, а в кінцевому рахунку - формування високої інформаційно-правової культури громадян.

Щоб подібна політика призвела до названого ефекту, важливо визнати і реально здійснювати в сучасній українській державі як самостійну і основну таку спеціальну внутрішню функцію, як інформаційну. Окремі дослідники виділяють її в рамках функції політичного управління. Однак, на сьогоднішній день, ми вважаємо, що це вже застаріло. Якщо Україна хоче стати інформаційним суспільством, держава повинна спеціально займатися цими проблемами на рівні основного напрямку діяльності, приділяючи їм відповідну увагу і докладаючи для їх вирішення значних зусиль. Інформація зараз - це наріжний камінь нашої державності, політичної влади, яка все більше буде отримувати риси інформаційної влади.

У сучасних демократичних суспільствах юридичний спосіб регуляції відносин між владою і засобами інформації втілюється, насамперед, у законодавчому встановленні і реальному забезпеченні права громадянина на інформацію.

Розглянемо докладніше деякі напрямки розвитку інформаційного законодавства України, враховуючи при цьому, що життя вносить свої корективи, і інформаційне законодавство повинно бути динамічним та конструктивним і не перетворюватися лише в добрі наміри.

Сьогодні найбільш гострою проблемою в Україні є відсутність у більшості громадян довіри до державної влади, впевненості в тому, що всі гілки і структури влади, всі її посадові особи працюють в інтересах суспільства, а не в інтересах самої влади або своїх особистих. Тому державна інформаційна політика повинна бути скерована, насамперед, на усунення «дефіциту довіри до влади», який перешкоджає просуванню по шляху реформ. У цьому розумінні ключовою проблемою є створення відкритого інформаційного середовища, що включає в себе забезпечення інформаційної прозорості державної влади, необхідної для формування громадянського суспільства і досягнення взаємодії між суспільством та владою на принципах довіри, порозуміння і ділового партнерства. Для вирішення цього завдання необхідно реалізувати комплекс юридичних, організаційно-технологічних і економічних заходів. Розглянемо спочатку комплекс правових заходів.

Насамперед, необхідно так би мовити «запустити» механізм практичної реалізації конституційного права на свободу одержання інформації. Правовою основою такого механізму повинні стати законодавчо закріплені чіткі правила, умови та порядок одержання громадянами та інституціональними структурами суспільства інформації в органах державної влади і місцевого самоврядування, від інших державних і недержавних юридичних осіб, а також прямий доступ до державних і недержавних інформаційних ресурсів. У законодавстві про діяльність органів державної влади і місцевого самоврядування повинно також бути закріплено обов'язки й відповідальність цих органів та їх посадових осіб за інформування громадян і всіх структур суспільства, за надання їм інформаційних послуг, за накопичення, зберігання і використання державних інформаційних послуг у сферах відповідальності цих органів. Це дозволить інформаційно «зміцнити» авторитет державної та місцевої влади, правопорядок і істотно обмежити можливості корупційних відносин у владних структурах.

При цьому тільки в рамках законодавства доступ до деяких видів інформації повинен бути обмеженим з метою захисту особистих прав і свобод громадян, інтересів економічних та інших структур суспільства, держави і національної безпеки. Особливо збалансований підхід потрібний під час роботи з персональними даними і шифрування інформації, тому що саме в цих сферах найбільш можливе виникнення загроз недоторканності особистого життя й обмеження прав на особисту, сімейну і комерційну таємницю як при надмірному втручанні держави, так і у разі несанкціонованої діяльності недержавних структур.

Не тільки система органів державної влади і місцевого самоврядування, але і саме суспільство є потужним джерелом та споживачем інформації. Але для того, щоб цей інформаційний потенціал міг бути ефективно використаний в інтересах розвитку кожної особистості, суспільства в цілому і держави, необхідно інституціональне структурування суспільства, що є важливим кроком на шляху до формування демократичного громадянського суспільства. Основою діяльності всіх політичних, громадських, професійних, корпоративних та інших структур суспільства є інформація. Тому подібні структури потенційно створюють значну кількість незалежних джерел інформації та депозитаріїв недержавних інформаційних ресурсів. Наявність багатьох структурованих і упорядкованих незалежних джерел інформації розширює для масового користувача можливості одержання достовірної інформації в зручній для нього формі, створюють умови для підвищення оперативності та достовірності інформаційного забезпечення прийняття управлінських рішень в органах влади, ефективності інформаційної підтримки привселюдної, політичної та громадської діяльності, а також формування і впливу громадської думки як справжньої «четвертої влади» в демократичному суспільстві.

Громадсько-політичне структурування суспільства - одне з першочергових завдань усіх гілок влади в Україні, суть якого полягає в якнайшвидшому створенні відповідної правової бази та забезпеченні на її основі сприятливих умов, включаючи можливу державну підтримку діяльності різноманітних політичних, громадських, професійних і корпоративних структур, а також здійснення контролю за суворим дотриманням цими організаціями Конституції України і чинного законодавства. На жаль, у сучасній в Україні політичній ситуації законодавство в сфері громадсько-політичного структурування суспільства є зоною активної сутички протиборчих політичних інтересів, що суттєво гальмує процес формування громадянського суспільства. Проте, рано чи пізно ця проблема повинна бути вирішена, а також забезпечена чітка правова регламентація діяльності громадсько-політичних структур суспільства.

Для усунення проблеми «дефіциту довіри до влади» державна інформаційна політика повинна бути спрямована не тільки на те, щоб органи влади забезпечували надання оптимальним для споживача чином інформації, що запитується, але і на стимулювання прямого діалогу влади з суспільством, ініціатором якого повинна виступати сама державна влада. Механізм взаємодії з суспільством, що широко та ефективно використовується у демократичних державах, - загальновизнаний і є невід'ємною частиною та найважливішою функцією державного управління. Цей механізм також потребує нормативного правового забезпечення, проте, в більшому ступені - організаційного. Ефективність цієї взаємодії, а також, узагалі, принципова можливість його реалізації цілком залежить від усвідомлення державною владою необхідності забезпечувати інформаційну прозорість своєї діяльності та активно проводити відкритий діалог із суспільством та його структурами.

Одна з базових основ відкритого громадянського суспільства - це практично реалізована свобода інформації. Сучасні інформаційно-комунікаційні технології, засоби і системи обчислювальної техніки і зв'язку, наприклад технологія Internet, та перспективи їх розвитку не тільки надають принципово нові, найширші можливості для вільного масового поширення інформації, масового інформаційного обміну та комунікацій, але і дозволяють говорити про інформаційну революцію, що відбувається у кінці XX ст., результатом якої стане новий тип демократичного суспільства - інформаційне суспільство.

Проте, сьогодні навіть в економічно розвинених країнах доступність передових інформаційно-комунікаційних технологій для масового користувача, їх впровадження в повсякденне життя кожної людини залишаються серйозною проблемою, у першу чергу, економічною. Тому, як і раніше, величезну роль у забезпеченні свободи інформації, в масовому інформуванні грають традиційні засоби масової інформації - періодичні друковані видання, радіо і, особливо телебачення. Події, що відбуваються в останній час в Україні, показали, що засоби масової інформації, «інформаційні війни», що провокуються ними, їх використання як «інформаційної зброї» у вузько корпоративних інтересах у боротьбі за політичну та економічну владу оказують значний, далеко не позитивний вплив на хід реформ.

Українські засоби масової інформації на законодавчому рівні одержали свободу слова, свободу від цензури, політичну і професійну незалежність від державної влади, проте не знайшли стійкої матеріальної бази для вільної самостійної діяльності, тобто в поточний момент відсутній правовий механізм забезпечення та реалізації прав і свобод засобів масової інформації.

В умовах недостатньої розвиненості громадсько-політичних структур та відсутності певної державної політики в галузі масової інформації «незалежні» засоби масової інформації, що уражені хворобою економічної несвободи, фактично змушені виражати не думку суспільства, а приватні або корпоративні інтереси у просторі мас-медіа своїх явних і неявних власників. При цьому не без їх участі впроваджується міф про те, що саме засоби масової інформації є «четвертою владою», якою у справжній демократичній державі повинна бути громадська думка, що сформована самим суспільством та його громадсько-політичними структурами, яка виражається через засоби масового інформування, які включають традиційні засоби масової інформації.

В подібній реальній ситуації державній владі, яка дійсно прагне об'єктивно інформувати громадян і сприяти формуванню громадянського суспільства, необхідно забезпечити на нормативно-правовому рівні реалізацію прав і свобод засобів масової інформації. Очевидно, що успіх цієї акції залежить від комплексу заходів, що застосовуються (нормативно-правових, організаційно-технологічних, економічних). На вирішення цих проблем, які істотно впливають на весь хід перетворень в Україні, і повинна бути спрямована в першу чергу інформаційна політика в сфері засобів масової інформації, зокрема, її правова база.

Тому, нормативно-правова база інформатизації суспільства являє собою сукупність нормативних актів, які дозволяють використовувати інформацію та інформатизацію суспільства в повсякденному житті без порушення встановлених норм та правил існування суспільства. Саме нормативно-правове забезпечення інформатизації суспільства слугує рамками дозволенності з боку держави та суспільства.

2.2 Національна програма інформатизації суспільства

З метою інтеграції України в світову спільноту як рівноправного партнера, необхідно враховувати, що в даний час розвинені країни переходять до інформаційного суспільства, в якому інформація, засоби і методи роботи з нею є найважливішими ресурсами держави. У зв'язку з цим, питання інформатизації суспільства вимагають невідкладного вирішення.

У 1998 році в Україні була прийнята Національна програма інформатизації та відповідний закон. Цей Закон визначає загальні засади формування, виконання та корегування Національної програми інформатизації.

Національна програма інформатизації визначає стратегію вирішення проблеми забезпечення інформаційної підтримки соціально-економічної, екологічної, науково-культурної та іншої діяльності у сферах загально-державного значення. Згідно Закону про Національну програму інформатизації, завданням є створення правових, організаційних, науково-технічних, економічних, фінансових, методичних і гуманітарних засад регулювання процесу формування та виконання цієї Програми та окремих її завдань (проектів).

До суб'єктів, які беруть участь у відносинах, що регулюються цим Законом, належать:

1) замовники робіт з інформатизації;

2) виконавці окремих завдань (проектів) інформатизації;

3) організації, що здійснюють експертизу окремих завдань та проектів інформатизації;