Віктимність поведінки людини, причини, можливі наслідки

Размещено на http://www.allbest.ru/

«ВІКТИМНІСТЬ ПОВЕДІНКИ ЛЮДИНИ, ПРИЧИНИ, МОЖЛИВІ НАСЛІДКИ»

Зміст

Вступ

Поняття віктимності

Психологічні і правові основи віктимності, причини віктимної поведінки

Віктимна поведінка як психологічна проблема

Віктимологія як наука

Стосунки батьків і дітей та їх вплив на віктимність поведінки підлітків

Психотерапевтична допомога віктимним підліткам

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Глибокі зміни, що відбуваються у житті нашого суспільства, породжують багато труднощів не лише в економічній, політичній та соціальній сферах, а й в етико-психологічній. Наслідком ускладнення соціально-економічної і політичної ситуації, процесів, пов'язаних зі швидкими змінами в суспільстві, є, зокрема, бурхливе зростання кількості та розмаїття соціальних конфліктів, в основі яких часто бувають нерозуміння людьми одне одного, надмірна дратівливість, агресивні прояви. Увиразнення показників правопорушень і злочинів зумовлює актуальність дослідження факторів та передумов виникнення конфліктності, агресії, злочинності і пошуку шляхів їх запобігання.

Поняття віктимності

Віктимність окремої особи (індивідуальна віктимність) -- це об'єктивно притаманна людині (реалізована злочинним актом або залишена в потенції) здатність, схильність стати в певних обставинах жертвою злочину. Залежно від особистісних якостей і поведінки конкретного індивіда ступінь його уразливості може перевищувати середній (підвищена віктимність) або бути нижчим від середнього (мінімізована віктимність). Індивід не придбає віктимність у процесі життєдіяльності, а є віктимним з моменту народження і до смерті -- він не може не бути віктимним, оскільки живе в суспільстві, де не ліквідована злочинність, отже, існує об'єктивна можливість стати жертвою злочину.

Потенційна індивідуальна віктимність залежно від можливостей її реалізації в ситуаціях більш-менш широкого кола злочинів у зв'язку з особистісними якостями і професійною зайнятістю конкретної особи може розглядатися також з позиції її універсальності. З цієї позиції розрізняють віктимність загальну і вибіркову (спеціальну).

Віктимність окремої особи є відносним поняттям, оскільки завжди реалізується в певній ситуації, яка є для цього достатньою. Однакові особистісні якості, аналогічна поведінка можуть привести до різних наслідків залежно від конкретної ситуації (зовнішніх обставин, характеристики злочинця тощо). Іншими словами, необхідно розрізняти віктимність особисту і ситуативну.

У реалізації віктимних потенцій жертви певну роль відіграє взаємодія її суб'єктивних якостей і зовнішніх обставин. Ступінь віктимності особи є результатом складання ситуативного та особистого компонентів. Тому, як правило, шкода, яку завдано жертві, є наслідком реалізації особистої і ситуативної віктимності. Зокрема, ступінь вибіркової (спеціальної) віктимності значною мірою визначається професійною діяльністю (працівники міліції, охоронці, таксисти, інкасатори, касири та ін.), але разом з тим вибіркова віктимність є ситуативною, оскільки типовим для неї є перебування потенційної жертви в небезпечних ситуаціях. Водночас потенційна жертва може стати реальною вже тому, що опинилась у несприятливій ситуації, а її особисті якості й поведінка аж ніяк цьому не сприяли.

Психологічні і правові основи віктимності, причини віктимної поведінки

Проблемою віктимності займаються юристи, медики, психологи та інші фахівці і під віктимністю найчастіше розуміють особливості дій конкретної людини, чия поведінка може бути провокаційною, тобто небезпечною для неї самої і привести до скоєння злочину (Д.В.Рівман, 2002). Але на одне з головних питань про джерела розвитку віктимності, особливо у неповнолітніх, загальноприйнятої, чіткої відповіді у науковій літературі немає. Існує думка, що цей процес являється результатом особистісних якостей жертви (В.В.Гольберт, 1994). Інші дослідники стверджують, що чинниками формування віктимності являються умови ранньої соціалізації неповнолітніх. Медики підкреслюють врахування у формуванні віктимності патологічних змін в психіці підлітків, а юристи, за головний чинник даного феномена, вважають правосвідомість та правову компетентність. Водночас слід зазначити, що більшість дослідників, незалежно від їх фаху, сходяться до думки про те, що витоки цього процесу треба розглядати в системі „злочинець - жертва - ситуація”. При постанові питання: які чинники, психологічні чи юридичні мають домінуюче значення у формуванні віктимності, однозначної відповіді в літературі теж немає. В зв'язку з цим стає зрозумілим, що тільки інтегрований підхід до вивчення жертв допоможе зрозуміти суть віктимності. Саме цьому віктимність особистості постраждалих найбільше вивчається з позиції юридичної психології.

Таким чином можна підкреслити наступне:

- проблема віктимності вивчається в різних галузях науки і відповідно по-різному висвітлюється в дослідженнях;

- з психолого-правових позицій одностайної думки про чинники формування та механізми прояву віктимності немає;

- нерозв'язаними лишаються питання: за допомогою яких методів можна виявити віктимність; які існують підходи для прогнозування та контролю процесу віктимізації?

Віктимна поведінка як психологічна проблема

Традиційно дослідження причин агресії, злочинів та соціальних конфліктів спрямовуються на вивчення властивостей особистості агресора (злочинця), можливих причин вербальних або фізичних нападів, мотивів скоєння злочинів, особливостей конфліктної, агресивної чи злочинної поведінки. Водночас одна з найзначніших причин цих явищ залишається малодослідженою, хоча вона й очевидна: йдеться про віктимологічний аспект проблеми соціальних конфліктів і злочинів.

Теоретичний аналіз наукових досліджень і публікацій показав, що останнім часом все більше зацікавлення науковців і практиків викликають проблеми агресії, насильства і конфліктів, а також віктимології.

Вивченню проблеми конфліктів присвячено праці багатьох дослідників (Г. Андреєва, О. Анцупов, Є. Афонін, О. Бандурка, О. Барабанщиков, В. Бойко та інші). Їх аналіз дозволяє зробити висновок, що інтенсивність і характер перебігу будь-яких конфліктів (побутових, виробничих, педагогічних, криміногенних тощо) залежать переважно від поведінки тих, хто їх провокує. При тому, саме ці особи насамкінець здебільшого залишаються у програші, опиняючись у ролі постраждалих, жертв.

Значну низку праць і вітчизняні, і зарубіжні вчені присвятили дослідженню особливостей агресивної поведінки осіб різних вікових груп (Н. Алікіна, К. Бютнер). Вивчались різні форми агресивної поведінки (Г. Андреєва, В. Бобир). Науковці розглядали також проблеми агресивності у зв'язку з конфліктами ( Г. Васильєва), емоціями (В. Вілюнас, Т. Дембо), фрустрацією (А. Бандура). Низку праць присвячено дослідженню агресивних проявів у осіб з патопсихологічними відхиленнями (М. Буянов, І. Жданова) та агресивних дій криміногенного характеру (Н. Алікіна). Проте в усіх цих дослідженнях увага зосереджується на поведінці агресорів, а особливості сприяючої, або віктимної, поведінки потенційної жертви майже зовсім не враховуються. Але ж відомо, що поведінка потенційної жертви дуже впливає на характер розгортання агресивної взаємодії та її наслідки (Р. Берон, Д. Річардсон). Часто саме поведінка жертви є основною причиною актуалізації агресивних проявів з боку потенційного агресора чи злочинця.

Найсуттєвіші причини злочинів різних типів вивчались у рамках спеціалізованих кримінологічних досліджень (Г. Шнайдер та інші). Проте ці розвідки сконцентровані переважно на аналізі соціальних і правових факторів злочинності. Аналізуючи соціально-психологічні причини злочинності, дослідники-кримінологи, як правило, зосереджують увагу на особливостях особистості та поведінки злочинця, не враховуючи такого важливого компонента, як контекстуальна взаємодія злочинця і жертви. Тим часом саме аналіз цієї взаємодії і, особливо, поведінки потенційної жертви найчастіше дає ключ до розуміння причин правопорушень і пошуку шляхів їх запобігання.

Очевидно: сукупність якостей, що характеризують злочинця, сприяють скоєнню злочину лише при взаємодії з сукупністю особистісних властивостей, що характеризують жертву, особливо за певних об'єктивних обставин. Віктимогенні ознаки поведінки та особистості жертви (постраждалого) є істотними умовами реалізації причинного зв'язку, де наслідками виступають дії агресора чи злочинця. Тому для ефективної профілактики конфліктів і злочинів вкрай необхідні віктимологічні дослідження, зокрема - психологічні дослідження віктимної поведінки.

Слід зазначити, що віктимологічний аспект проблеми запобігання соціальних конфліктів і злочинів на сьогодні залишається малодослідженим. Це пояснюється тим, що протягом багатьох років питання віктимологогії вивчались переважно в рамках кримінології і кримінальної психології (Ю. Антонян, В. Васильєв). Водночас дослідження причин віктимізації, виявлення сукупності психологічних властивостей особистості, що сприяють становленню її віктимної поведінки, є досить важливим для пошуку заходів профілактики конфліктів, боротьби зі злочинністю та зниження рівня віктимізації населення.

Отже, віктимологічний підхід до вирішення проблем запобігання таких соціально-негативних явищ, як деструктивні конфлікти, правопорушення та злочини, є вельми актуальним і перспективним. Проте наукові дослідження віктимної поведінки потенційної чи актуалізованої жертви, на жаль, здебільш обмежуються аналізом кримінальних, кримінологічних та карно-процесуальних аспектів. Такий підхід видається вельми обмеженим.

Віктимологія як наука

Віктимологія (від латинського „victim” - „жертва” та грецького „logos” - докладно про що-небудь, вчення) у буквальному перекладі означає - „докладно про жертву”, або „вчення про жертву”.

Як окремий, самостійний напрям віктимологія зародилась порівняно недавно. Її започаткування пов'язують хронологічно з періодом після Другої світової війни, яка забрала мільйони людських життів. Сама ж ідея про роль жертви у механізмі скоєння злочину не є новою. Вона знайшла своє відображення в численних юридичних та літературних пам'ятках та інших джерелах, починаючи зі стародавніх часів. На рівні наукових досліджень віктимогеннi передумови злочинів стали вивчатися з другої половини 40-х років ХХ сторіччя . Поступово виокремився самостійний науковий напрям - віктимологія. Проте й нині не спостерігається одностайності у визначенні й трактуванні основних віктимологічних понять і категорій, зокрема й щодо місця віктимологічних знань у системі наук загалом. Насамперед: самостійність будь-якої науки визначається її об'єктом і методологією. Віктимологія вивчає закономірності та особливості поведінки жертви, процес перетворення людини на жертву, соціальні процеси, внаслідок яких окремі індивіди та цілі соціальні групи наражаються на різного роду страждання. Тому предметом віктимології виступає поведінка жертви, а об'єктом - сама жертва.

Проте традиційно кримінологічні науки зосереджують увагу, головним чином, на вивченні особистості злочинця: хто він, які чинники впливали на його розвиток, яким є процес морального формування особистості правопорушника, що зумовлює його злочинну поведінку, насамкінець, які запобіжні заходи повинні застосовуватися, щоб уникнути повторення злочину? Віктимологія ж висуває інше завдання: вивчати у різних якостях і проявах жертву. Ця наука прагне дати відповіді на питання: хто є постраждалий, які фактори впливали на його розвиток, яким є механізм його поведінки в тій чи тій ситуації, чому саме ця особа стала жертвою? Кінцева мета вивчення особистості постраждалого - виробити запобіжні заходи, що дозволяють уникнути ситуацій, у яких приводом злочинної дії може стати особистість або поведінка самої жертви.

Те, що багато науковців тривалий час розглядали віктимологію як один з напрямків кримінології, призвів до суттєвого звуження об'єкта дослідження віктимологічної науки. На цьому звуженні навіть наполягали деякі дослідники-кримінологи. Так, Л. Франк зазначав, що „коли йдеться про віктимологію, ми маємо, однак, на увазі не жертву взагалі (наприклад, нещасних випадків, експлуатації, алкоголізму тощо) і не постраждалих від будь-якого правопорушення (адміністративного, громадського, трудового), а постраждалого від злочину”. Вчений неодноразово наголошував саме на цьому аспекті віктимології. Обмеженість і спрямованість предмета та об'єкта цієї науки деякі дослідники намагались увиразнити в її терміні: кримінальна віктимологія (П. Дагель, В. Полубинський, В. Рибальська, Д. Турчин), криміналістична віктимологія (В. Шиканов, Є. Центров), деліктна віктимологія, травмальна віктимологія - вчення про жертву нещасних випадків (В. Полубинський) тощо.

Отже, у вузькому аспекті віктимологія вивчає жертв злочинів, тобто постраждалих від злочинних дій. Згідно з карно-процесуальним законодавством, постраждалою визнається особа, котрій злочином завдано моральної, фізичної або майнової шкоди. Це одна з центральних фігур попереднього слідства та розгляду справи в суді, якщо йдеться про злочин проти особистості: вбивство, тілесне ушкодження, зґвалтування, грабіж, розбій, автотранспортну подію, хуліганство тощо.

Проте в ширшому розумінні термін жертва означає будь-яку особу, яка зазнала страждань від насилля, нещастя, невдачі, або навіть „внаслідок відданості чомусь”. З огляду на таке визначення, людина може стати жертвою не лише в процесі злочину, а й у будь-якій життєвій ситуації. Жертвами повинні вважатися також постраждалі від стихійного лиха, катастроф, війн, внаслідок нещасних випадків, побутових чи виробничих конфліктів тощо. Наприклад, В. Полубинський пропонує вирізняти такі категорії жертв: постраждалі від неправомірних дій інших осіб, власної поведінки, збігу негативних обставин, нещасного випадку. Тож в якості об'єкта віктимології має виступати не лише постраждалий від злочину, а будь-яка жертва в широкому розумінні цього терміна, а віктимологічні дослідження не повинні зводитися до рівня кримінальних.

За самостійність віктимологічної науки (за віктимологію в широкому розумінні) виступав, зокрема, румунський дослідник Б. Мендельсон. Вочевидь, механізми віктимізації, індивідуально-особистісні та соціально-психологічні передумови становлення віктимної поведінки, проблеми компенсації та соціально-психологічної реабілітації жертв кримінальних і некримінальних подій схожі. Тому вважається, що звуження об'єкта віктимологічних досліджень лише до жертв злочинів є невиправданим.

Отже, об'єктом віктимологічних досліджень у широкому розумінні повинна виступати жертва будь-якого рівня й типу (у тому числі й жертва злочину), а предметом - поведінка жертви до, в момент та після завдання шкоди або страждань. Йдеться про віктимну поведінку жертви.

Під віктимною (віктимогенною) розуміють таку поведінку, при якій жертва певним чином сприяє скоєнню злочину, свідомо чи несвідомо створює об'єктивні та суб'єктивні умови для криміналізації, зневажаючи запобіжними заходами. Таке визначення є справедливим стосовно поведінки жертв будь-якого типу, що знову підкреслює недоречність звуження предмета віктимології лише до рівня вивчення віктимної поведінки в кримінальних ситуаціях. Головна ознака віктимної поведінки - це здійснення певних дій або бездіяльність, які сприяють тому, що людина опиняється в ролі постраждалої, в ролі жертви.

З огляду на це положення, слід зауважити, що віктимна (або така, що їй сприяє) поведінка також повинна досліджуватися в двох аспектах: вузькому та широкому. У вузькому розумінні віктимною поведінкою вважаються конкретні діяння (дії або бездіяльність), їх сукупність у конкретній ситуації, внаслідок застосування яких людина стає жертвою. В широкому розумінні віктимна поведінка - це складна система взаємодії між потенційною жертвою і оточенням. Саме внаслідок такої взаємодії людина за певних умов і стає жертвою.

Виокремлення як предмета віктимології поведінки жертви іманентно передбачає власне психологічний аналіз окремих патернів поведінки, які за певних умов можуть набувати віктимогенного характеру. Разом з тим, об'єктом вивчення віктимології є жертва, а отже людина, яка зазнала певних ушкоджень, збитків тощо, або потерпає від несприятливого збігу обставин чи дій оточуючих. Відтак, на перший план знову виходять саме психологічні засади віктимологічних досліджень.

Ще одним аргументом на користь необхідності проведення віктимологічних досліджень на психологічному рівні є виокремлення віктимності як віктимологічного поняття. З'ясуванню індивідуально-психологічних властивостей та якостей особистості жертви, що сприяють її віктимізації, присвячено цілу низку досліджень. Сукупність якостей, явищ, психологічних властивостей, характеристик особистості, що сприяють її віктимній поведінці та віктимізації, складають віктимність особистості. Віктимність (або віктимогенність) - це набуті людиною фізичні, психічні й соціальні риси та ознаки, котрі можуть зробити її схильною до перетворення на жертву.

Необхідно зауважити, що віктимність, як особлива властивість особистості й поведінки потенційної жертви, притаманна далеко не всім постраждалим (адже є ситуаційні, випадкові жертви). Це свідчить, що в межах кримінології вирішується ціла низка питань стосовно постраждалих від злочину, які не мають жодного зв'язку з проблемами віктимності. До речі, саме фахівці з кримінології, криміналістики, карного процесу прагнуть аналізувати індивідуально-психологічні якості та властивості постраждалих від жертв злочину. То де ж та межа, що окреслює рамки професійної спеціалізації і компетенції?

Визначити місце віктимології в системі наук намагалися майже всі дослідники, які так чи інакше долучались до вивчення цієї проблематики. Але її складність і неоднозначність, як видно, не дозволяє знайти більш-менш прийнятну відповідь на запитання, що виникають.

Так, Г. Міньковський ще 1984 року наголошував: „Назріла необхідність розглядати самовідтворення злочинності у ширшому контексті, ніж це робиться нині…”. В. Полубинський 1985 року писав, що „в сучасних умовах, коли науковий прогрес здебільш забезпечується завдяки диференціації та інтеграції окремих галузей знання, закономірно постає питання про необхідність комплексного, системного дослідження жертв (усіх видів і категорій) у рамках окремої наукової дисципліни”.

Підкреслюючи специфіку місця віктимології в системі кримінальних наук (знову ж - вузький підхід), Л. Франк зазначав: „Віктимологія не „конкурує” з кримінологією, криміналістикою, карним правом чи карним процесом, а, навпаки, слугує їм як допоміжна дисципліна, доповнює їх поглибленим вивченням проблем на межі кримінальних наук, проблем, котрими жодна із згаданих галузей права спеціально не переймається”.

Загалом віктимологію визначали: як „підгалузь” соціології, як приватну криміналістичну теорію, як самостійний напрям у кримінологічній науці, як кримінологічне вчення про жертву. В. Полубинський підкреслював, що „поряд з правознавцями феномен жертви вивчають психологи і соціологи”. Дехто з вчених висловлювався за необхідність глибокого і всебічного теоретичного вивчення жертв (у широкому розумінні) на біографічному, психологічному та соціальному рівнях.

Л. Франк, аналізуючи вперше введене ним поняття віктимності, згодом наголошує, що „першорядного значення набуває дослідження віктимності на психологічному рівні, адже це може дати відповідь на основне питання віктимології: чому саме дана особа або дана група осіб (соціальна, демографічна, психологічна) стають жертвами того чи іншого злочину? Для цього, в свою чергу, необхідно дослідити, в якій мірі вольові, емоційні та інші психологічні й соціально-психологічні процеси, риси особистості впливають на ступінь віктимності тих чи тих осіб, як ці риси проявляються в критичний момент конфліктної ситуації, чому за схожих обставин так легко одні стають жертвами шахрайства, зґвалтування, пограбування, а інші благополучно уникають небезпеки. Вирішення цих та багатьох інших питань, зокрема питання про розробку підстав для соціально-психологічної класифікації постраждалих, дає можливість глибше вивчити причини злочинності й розробити нові рекомендації щодо профілактики певних категорій злочинів, адже психічними процесами… можна управляти, а поведінку людей прогнозувати”.

Брак чіткої визначенності у трактуванні елементів поняттєвого апарату віктимології, у розумінні її місця як самостійного наукового напряму, пояснює розбіжність поглядів фахівців різних спеціалізацій на систему методів віктимології. Так, досить важко погодитися з методологічним апаратом, запропонованим кримінологами. Зокрема, Л. Франк виокремлював такі методи віктимології: цілеспрямований аналіз судової і слідчої статистики, судової і слідчої практики, діяльності товариських судів і народних дружин; вивчення матеріалів судово-медичної, судово-психологічної, судово-психіатричної та інших видів експертиз; створення спеціальної статистики про постраждалих, зокрема латентних, опитування постраждалих, злочинців та осіб, які протягом тривалого життя не зазнали долі постраждалих; анкетування; експериментальні дослідження в галузі психології і мотивації поведінки постраждалих шляхом моделювання окремих ситуацій і процесів, аналіз правових норм „та інші загальновідомі прийоми соціологічних досліджень” стосовно даного предмета вивчення.

Дивно і прикро, що чи не найголовніший напрям - психологічні дослідження - кримінологи сприймають іноді майже як допоміжний. Проте в цій статті ми не ставимо завдання здійснювати ретельний аналіз методів віктимології. І викладене вище слугує лише прагненню показати, що віктимологія є цілком самостійним науковим напрямом, котрий має і об'єкт, і методи досліджень (хоч поки що й не досить чітко визначені).

Підсумовуючи викладене, доходимо таких висновків:

1. Віктимологія - самостійний науковий напрям, що має свої, специфічні предмет, об'єкт і методи дослідження.

2. Віктимна поведінка потенційної чи актуалізованої жертви, як предмет віктимології, потребує ретельного всебічного дослідження для виявлення причин та умов віктимізації і пошуку шляхів зниження рівня віктимності населення (у тому числі й латентної).

3. Як інтегрований науковий напрям, віктимологія синтезує кримінологічні, криміналістичні, соціологічні та інші знання про постраждалих (жертв), серед яких центральне місце мають посідати знання психологічні.

4. Саме дослідження віктимної поведінки як психологічної проблеми дозволяє вирішити найбільшу низку проблем особистісної девіктимізації.

Отже, була зроблена спроба окреслити контури парадигми віктимологічних досліджень, показати значення віктимології як інтегрованої галузі наукових знань. Вважається, що найперспективнішим напрямом вирішення віктимологічних завдань слід вважати саме психологічні дослідження віктимної поведінки, яка є безпосереднім предметом віктимології.

Стосунки батьків і дітей та їх вплив на віктимність поведінки підлітків

Депресивні, часто мазохістичні матері і надто налаштовані на критику батьки (батьківські ролі можуть бути інвертовані, але один з батьків має бути „жертвою”, інший - „переслідувачем”) в умовах холодності взаємин з дітьми формують у дітей страх виявитися слабкими. Часто це страх не впоратися з несвідомими потягами й афектами. Акти насилля в сім'ї такі страхи посилюють. Ці обставини обумовлюють використання певних захисних механізмів (надмірний контроль, проективна ідентифікація, дисоціація та відігрування), що надає поведінці підлітка психопатичної симптоматики. Підліток починає копіювати поведінку агресора, а це найчастіше призводить до виникнення тієї ситуації насилля, якої він намагався уникнути.

У випадку, коли дитячо-батьківські відносини характеризуються постійною ситуацією оцінювання, діти реалізують не власні бажання, а нереалізовані бажання батьків. Це породжує страх бути знедоленими, виникають проблеми з самоповагою, розвивається „помилкове Я” на догоду батькам. Цим обумовлюється використання таких захисних механізмів, як ідеалізація і знецінювання, характерних для нарцисичного типу організації особистості підлітка, схильного ідеалізувати можливого агресора, котрий одержує додаткову можливість використовувати такого підлітка для задоволення своїх агресивних прагнень.

Шизоїдному типу організації особистості притаманна конфліктність між бажанням близькості і збереженням дистанції, страх бути покинутим і/або поглиненим одночасно. Розвивається такий тип в умовах суперечливих комунікацій, що дезорієнтують, у ситуації, коли один з батьків є спокусником, що порушує певні межі, а інший жорстко критикує. У цій ситуації підліток використовує такі захисти, як ізоляція та аутистичний відхід від реальності, в результаті не може розраховувати на підтримку та захист оточуючих. Крім того, такі підлітки частіше випадають з груп однолітків, стають у групі ідеальними „цапами-відбувайлами”.

Сором'язливість, страх виявитися безпомічним перед сильними і значимими іншими розвиваються у дитини у відносинах із садистичними чи надто тривожними батьками, які не довіряють собі й дитині, а це обумовлює розвиток параноїдного типу особистості, яка використовує в життєдіяльності такі захисти, як проекція, заперечення, реактивне утворення. Крім того, такі підлітки схильні до створення надцінних ідей, серед яких може бути й ідея про власну жертовність, тоді як навколишній світ сприймається (в руслі проекції власних агресивних імпульсів) таким, що переслідує. Ситуацію насилля такі підлітки зазвичай не витісняють, а роблять вигляд, що її не було. Крім того, їм притаманний так званий стокгольмський синдром, при якому переживання страху і ненависті до агресора змінюється протилежним утворенням.

Депресивний тип особистості використовує такі захисти, як інтроекція, звертання проти себе внаслідок властивих їй страху безпорадності, страху бути покинутим, наявністю ірраціональної провини за бажання бути самостійним та агресивним. Вони розвиваються в дитячо-батьківських відносинах, що характеризуються придушеними і зверненими на себе гнівними реакціями на емоційне насилля батька. Дитячі взаємини з батьками, що критикують та індукують провину, при наявності інверсії дитячо-батьківських відносин (у дитини роль батька, що піклується) приводять до залежності і страху залишитися самотнім. В результаті розвивається мазохістичний (саморуйнуючий) тип особистості, що використовує як захисти звертання проти себе, інтроекцію, ідеалізацію.

Саме підлітки з депресивним типом особистісної організації, який в окремих випадках може формуватися як мазохістичний, є ідеальною жертвою, оскільки вони самі виправдовують пережите насилля і беруть на себе провину за нього, звільняючи агресора від відповідальності за заподіяну шкоду.

Маніакальний/гіпоманіакальний (циклотимний) тип організації особистості обирає такі захисти, як заперечення та відреагування, що обумовлюється сильною тривогою, пов'язаною з негативними емоціями, якими не вдається управляти та які заперечуються. Розвивається такий тип особистості внаслідок травми, повторної сепарації, надмірної батьківської критики й характеризується наявністю сильного травматичного переживання. Як правило, підлітки з таким типом особистості переживають травму, як і депресивні, але вони використовують психологічні захисти примітивнішого рівня, що не дозволяє їм робити висновки з травматичної ситуації. Відтак підвищується ймовірність її повторення.

Обсесивно-компульсивний тип організації особистості розвивається в умовах моралізування в родині, нав'язування відповідальності, яка викликає почуття провини, що призводить до розвитку страху, сорому стосовно заборонних думок чи дій, виникненню провини за щирі почуття. Використовуються такі захисти, як ізоляція у обсесивних, анулювання у компульсивних, реактивне утворення. Як правило, такі підлітки зосереджуються на отриманій травмі, що може призвести до формування нав'язливих станів чи дій.

Істеричний тип особистості характеризується несвідомою тривогою, почуттям провини, сорому, страху вторгнення, експлуатації і відкидання. Захисти: витіснення, сексуалізація, регресія, протифобне відігрування зовні. Витіснення у підлітків з таким типом особистості призводить до зниження тривоги на певний час та до її підвищення внаслідок того, що витіснений зміст прагне стати усвідомленим. Це не дозволяє таким підліткам застосувати інтелект для опанування травми. Як правило, агресор сексуалізується, ситуація насилля стає бажаною, внаслідок чого підліток починає переживати сором чи провину.

Для дослідження особливостей віктимної поведінки підлітків використовувалася методика визначення типу їх віктимної активності (ТВА) (розроблена в межах нашого дисертаційного дослідження).

Патологічна сімейна роль „Сімейний герой” має пряму кореляційну залежність із загальною віктимністю і прихованим її типом. Це може свідчити, що, реалізуючи очікування батьків в ідеальній дитині і стаючи їхнім нарцисичним розширенням, дитина задовольняє свою потребу в їх схваленні і турботі, але тим самим перекреслює власне „Я”. У зв'язку з цим вона позбавляється можливості реалізовувати свої щирі бажання і потреби, тому їх задоволення можливе тільки при знятті відповідальності шляхом отримання статусу жертви.

Така роль має і зворотну кореляційну залежність із соціальною бажаністю, що засвідчує існування протесту проти нав'язаних норм і правил і сформовану схильність бути жертвою в якості компромісу між бажанням і забороною.

Зворотна кореляція з агресивним і підбурюючим типами говорить про дотримання культурних вимог і заборон Супер-Его на демонстрацію агресії, що підтверджує тезу про те, що підлітки з таким типом реалізують бажання батьків у більшій мірі, ніж бажання власні.

Патологічна сімейна роль „Занедбана дитина” має пряму кореляцію із соціальною бажаністю, що говорить про прагнення підлітка мати вигляд цінного та гідного любові.

Спостерігаємо також зворотні кореляційні залежності між цією роллю і загальною віктимністю, ситуаційним і прихованим типами віктимності. Отже, результати дослідження дозволяють говорити, що підлітки з таким типом менш інфантильні, краще усвідомлюють свої дії, вільніші в реалізації своїх потреб і здатні до самозахисту. У цій групі прагнення одержати схвалення і позитивну оцінку від людей з високим соціальним статусом може виступати як передумова формування віктимності, однак залежність від людей з таким статусом (батьків, учителів, старших товаришів тощо) призводить до ситуації травматизації тільки за умови навмисної експлуатації підлітка з їх боку.

Патологічна сімейна роль „Цап-відбувайло” є окремим випадком ролі „Занедбана дитина”, бо має спільні з нею кореляції: пряму (із соціальною бажаністю) і зворотну (з ситуаційним типом віктимності). Це свідчить про наявність інвертованих дитячо-батьківських стосунків, за яких відповідальність за неприємності, що трапляються, покладається на дитину, котра прагне довести, що вона гідна любові й уваги. Отже, ця група підлітків схильна перебільшувати свої вади і ступінь відповідальності, що може переживатися як травма. Більше того, травмуючим є саме факт такого ставлення батьків, що позначається на формуванні недовіри до всіх дорослих. Відтак, якщо підліток стане жертвою, є дуже мала ймовірність, що він розповість про це дорослому. Цим можуть пояснюватися одержані нами результати, у яких не спостерігається прямих кореляцій з розглянутими типами віктимності і наявність високої кореляції зі шкалою соціальної бажаності.

Віктимні підлітки - це діти, що жертвують своїм “Я” для того, щоб бути прийнятими родинною системою або такою, що її може замінити. Таким чином, на процес дезадаптації і формування віктимності впливають особливості психологічних захисних механізмів батьків, причому існують відмінності у впливі захисних механізмів батьків і матерів або людей, які їх замінюють і виконують відповідні функції. Захисні механізми батьківської психіки вкупі з обраним виховним стилем формують наявність тривожності, навіюваності і агресивності як базових особових рис підлітка, його захисні механізми і - тим самим - тип особистісної організації підлітка і поведінкові форми його боротьби з тривогою.

Віктимна поведінка - це будь-яка форма поведінки, якщо її можна визначити як провокативну. Виділяються форми віктимності відповідно формам провокації можливого агресора - агресивна поведінка з вербальними і невербальними компонентами, провокуюче пасивна поведінка і випадково провокуюча поведінка, що базується на інтелектуальній недостатності підлітка.

Також був розроблений опитувальник для виявлення особових детермінант віктимності (ОДВ) підлітка і показана експериментально залежність між типом віктимності, тривожністю, захисними механізмами батьківської психіки і стилем виховання. Були визначені типи віктимності підлітків, що частіше зустрічаються, і найбільш патологічні для розвитку і функціонування психічного апарату підлітка родинні ролі.

Загальні особливості прояву віктимності: віктимність в поведінці більшою мірою визначається не стільки зовнішніми провокативними проявами агресії, які швидше відштовхують потенційного агресора, скільки провокативною демонстрацією власної безпорадності або залежності. Агресивний і підбурюючий типи віктимності відрізняються тільки формою і ступенем появу агресивності, що може привести до травматизації. Ситуативна віктимність визначається інфантильністю і частим використовуванням витиснення і регресії, які виключають адекватне усвідомлення наслідків тих дій, у тому числі і проявів агресивності, що властиві підлітку і можуть привести до травматизації. Прихований тип віктимності пов'язаний з тим, що підліток ситуацію з мінімальним ризиком травматизації перетворює на травматичну через існування внутрішнього протесту проти обмежень його потреб. Цей тип віктимності пояснюється дією протифобічного відігрування, дисоціації, проективної ідентифікації, витіснення, сексуалізації і регресії, які приводять до психологічної готовності стати жертвою як єдиного засобу реалізувати несвідоме прагнення і відповідати при цьому вимогам Супер-Его.

Загальна віктимність, прихований тип віктимності і ситуативний тип віктимності є першорядними у формуванні і реалізації віктимної активності підлітка, а агресивний і підбурюючий типи можна розглядати як окремі випадки ситуативного типу активності, оскільки підліток не замислюється, як на інших людей діє його поведінка, тобто у нього відсутній зворотний зв'язок, і це робить неможливим самокорегування його поведінки і адекватну реакцію на загрозу.

Патологічні родинні ролі впливають на формування віктимності так: “родинний герой” реалізує очікування батьків щодо ідеальної дитини і стає їх нарцисичним розширенням, задовольняє потребу в схваленні і турботі. Цим самим вона перекреслює власне “Я”, у зв'язку з чим позбавляється можливості реалізовувати свої справжні бажання і потреби, тому їх задоволення можливе тільки при знятті відповідальності шляхом отримання статусу жертви. У підлітка присутній протест проти нав'язаних норм і правил, який витісняється, але він дотримується культурних вимог і заборон Супер-Его на демонстрацію агресії, і таким чином в нього формується схильність бути жертвою як компроміс між бажанням і забороною.

“Занедбана дитина” прагне виглядати цінною і гідною любові, менш інфантильна, ніж підлітки з попередньою роллю, більшою мірою віддає звіт у власних діях, більшою мірою вільна в реалізації своїх потреб і здатна до самозахисту. Але її потреба отримати схвалення і позитивну оцінку від людей з високим соціальним статусом може виступати як передумова формування віктимності, з тією обмовкою, що залежність підлітка від людей з високим соціальним статусом (батьків, вчителів, старших товаришів) приводить до ситуації травматизації тільки за умов навмисної експлуатації підлітка з їхньої сторони.

“Цап-відбувайло” є окремим випадком ролі “занедбана дитина”, а також результатом інвертованих дитячо-батьківських стосунків, при котрих відповідальність за неприємності покладається на дитину, яка прагне довести, що вона гідна любові і уваги. Вона перебільшує свої недоліки і ступінь відповідальності, що само по собі може переживатися як травма.

Частка кожного типу віктимної поведінки і представленості патологічної родинної ролі в загальній вибірці всіх травмованих склала: 1) родинний герой: для 48% вибірки травмованих підлітків властива інверсія дитячо-батьківських відносин, завищення своїх можливостей, страх виявитися знеціненим; 2) цап-відбувайло: 35% вибірки травмованих підлітків виконують функцію громовідводу для реалізації агресивних і тривожних прагнень батьків і використовуються як стабілізатор родинної системи; 3) занедбана дитина: 14% вибірки травмованих підлітків шукають аналог сім'ї поза родинною системою і таким чином схильні до згубного впливу вулиці, але вони більш адаптовані в порівнянні з двома вищенаведеними типами; 4) родинний блазень: 3% вибірки травмованих підлітків зазнають необхідність підтримувати типаж неповноцінного, що великою мірою закріплює інфантильні реакції на ситуацію, яка несе ризик травматизації.

Типи віктимної поведінки: 1) загальна віктимність в поведінці: 20% вибірки травмованих підлітків переживають небезпечну ситуацію як емоційно привабливу і ідеалізують агресора; 2) агресивний тип: 17% вибірки травмованих підлітків долає фрустрацію за допомогою фізичної сили; 3) підбурюючий тип: 17% вибірки травмованих підлітків долає фрустрацію за допомогою демонстрації здатності “вкусити” суперника; 4) прихований тип: 17% вибірки травмованих підлітків мають внутрішньо-особову проблему, яка дестабілізує адекватні поведінкові реакції на ситуації, пов'язані з ризиком для психологічного і фізичного благополуччя підлітка; 5) ситуативний тип: 8% вибірки травмованих підлітків нездатні переробити отриману травму через постійну дію захисних механізмів витіснення і дисоціації, що запускаються автоматично і приводять до неадекватних поведінкових реакцій на ситуації, пов'язані з ризиком для психологічного і фізичного благополуччя підлітка.

Психотерапевтична допомога віктимним підліткам

Головна мета психотерапії полягає в тому, щоб допомогти підлітку висловити, а потім і переробити страхи і конфлікти, що виникли в результаті насильства над ним. Наступним етапом терапії можна вважати відновлення втраченої довіри до батьків, дорослих людей. Досягнувши такого результату, необхідно скоординувати адекватну самооцінку. Завершальним етапом буде навчання підлітка самостійному розв'язанню проблем і профілактика віктимності (якщо така виявлена).

Психоаналітично орієнтована модель терапії з травмованими підлітками включає два етапи - роботу з батьками і власне з підлітком. Роботу доцільно починати з прояснення конфліктів і проблем самих батьків, а також виявити форму і ступінь впливу цих проблем на відносини з дітьми. Необхідно діагностувати і пропрацювати психологічні захисти, за допомогою яких батьки виправдовують свою поведінку і які заважають їм розуміти істинну природу останньої, внаслідок чого вони зменшують ступінь тяжкості шкоди, заподіяної власним дітям.

У роботі з підлітками використовування моделі короткострокової терапії диктується міркуваннями економічного характеру, а також тим, що клієнти-підлітки звичайно не мають мотивації на тривалу терапію. Задача психолога полягає в своєчасному розпізнаванні гіпертрофованого захисного механізму і виробленні стратегії нівеляції його шкідливої дії. З'ясувавши провідне афективне переживання підлітка і тип психологічного захисту, йому властивої, можна визначити вторинну вигоду від існуючого симптому і намітити конструктивніший спосіб її досягнення без використовування даного захисного механізму.

Запропоновані такі моделі терапевтичної допомоги, як контейнуюча і підтримуюча межі "Я", яка встановлює нормальні довірчі міжособові відносини; катарсична, підтримуюча і збагачуюча (ампліфікативна), яка підтримує дорослі форми реакції, засновані на здатності підлітка впоратися з ситуацією, що травмує. Ці моделі ґрунтуються на класифікації жертв насильства на основі визначення ступеня віктимної активності; класифікації травматичних переживань на основі властивого жертвам типу особистісної організації; визначення ступеня патологізації дитячо-батьківських відносин, яка впливає на генезис віктимності підлітків.

У основі кожного типу віктимної активності лежить розділення загальної вибірки травмованих підлітків на наступні групи: - агресивні віктимні (спостережуваний поведінковий аспект віктимізації); - активні (зваблюючи-підбурюючі) віктимні (спостережуваний вербальний аспект віктимізації); - пасивні віктимні (приховані аспекти віктимізації);- некритичні віктимні (ситуативна віктимізація); - випадкові невіктимні травмовані.

Наш терапевтичний досвід показав, що до групи агресивних віктимних жертв, що демонструють поведінковий аспект віктимізації, відносяться підлітки з психопатичним і яскраво вираженим істеричним типами особистісної організації. Найбільш оптимальна модель терапії для даної групи підлітків - контейнуюча і підтримуюча межі "Я".

Групу активних (зваблюючо-підбурюючих) віктимних жертв, у яких явно помітний вербальний аспект віктимізації, складають підлітки з маніакальним і мазохистичним типами особистісної організації. Стратегія терапії даної групи підлітків орієнтується на встановлення нормальних довірчих міжособових стосунків.

Групу пасивних віктимних підлітків, віктимізація яких обумовлюється дією прихованих чинників, що виявляються тільки в процесі психоаналізу, складають, як правило, підлітки з шизоїдним, обсесивно-компульсивним і депресивним типами особистісної організації. Модель терапії для даної групи - катарсична, підтримуюча і збагачуюча.

Некритичні віктимні підлітки, яких також можна виділити в окрему групу, мають ряд специфічних рис, завдяки яким відбувається підвищення ризику ситуативної віктимізації. Тобто, активність таких підлітків не стільки провокує можливу травматизацію, скільки робить неможливим її профілактику. До даної групи відносяться підлітки з істеричним типом особистісної організації, де провідним психологічним захистом, разом з витісненням, виступає регресія, а також такий, якій рідко зустрічається, але яскраво помітний дисоціативний тип, що відщеплює травму і таким чином позбавляється доступу до інформації, як уникнути її повторення. Для даної групи підлітків рекомендується терапія, що підтримує дорослі форми реакції, засновані на здатності підлітка впоратися з ситуацією. Проте необхідно, щоб терапевтична фрустрація торкалася саме інфантильних реакцій, а не відчуттів, пов'язаних з травм.

Висновок

Опрацьовуючи особливості, причини і наслідки віктимної поведінки в даній роботі дійшла висновку, що такі прояви можуть спостерігатись у кожної людини. Віктимна поведінка може нести несприятливі наслідки, і її виникнення може бути пов'язаний з найрізноманітнішими причинами: від ставлення батьків до дитини у сім'ї до проблем у країні. Тому, щоб уникнути положення жертви слід контролювати поведінкові дії. Адже сучасне суспільство здатне провокувати на ті дії, які можуть зашкодити власне нам.

Було виявлено, що більшу схильність до віктимної поведінки мають підлітки. На це мають вплив і батьки. Але існує ряд психотерапевтичних програм, що спрямовані на допомогу віктимним підліткам.

Тож, якби складно не перебігали стосунки в суспільстві - завжди є раціональний вихід.

Список використаної літератури

1. Белоусова З. И., Гиренко С. П. Проблемы виктимного поведения личности. - Запорожье, 1996.

2. Вандышев В. В. Виктимология: что это такое?. - Л.: О-во „Знание” РСФСР, 1978. - 20 с.

3. Васильев В. Л. Юридическая психология. - СПб: Питер, 2001.

4. Полубинский В. И. Виктимологические аспекты профилактики преступлений. - М., 1980.

5. Полубинский В. И. Правовое учение о жертве. - М. 1985. - 273 с.

6. Ривман Д. В. Потерпевший от преступления: личность, поведение, оценка. - Л., 1973.

7. Фаттах А. Виктимология: что это такое и каково ее будущее? // Международное криминологическое обозрение. - Т. 21. - № 2-3. - Париж, 1967.

8. Франк Л. В. Виктимология и виктимность. Учеб. пособ. Душанбе, 1972. - 126 с.

9. Христенко В. Е. Психология жертвы. - Х.: Консум, 2001.

10. Кернберг О. Агрессия при расстройствах личности и перверсиях. - М.: Класс, 1998. - 368 с.

11. Кернберг О. Отношения любви (норма и патология). - М.: Класс, 2000. - 256 с.

12. Минская В. С., Чечель Г. И. Виктимологические факторы и механизмы преступного поведения. - Иркутск: 1988. - 120 с.

13. Мак-Вильямс Н. Психоаналитическая диагностика. - М.: Класс, 1998. - 480 с.

Размещено на Allbest.ru