Емоційна поведінка та її змістові характеристики

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

РОЗДІЛ І. ЕМОЦІЙНА ПОВЕДІНКА ТА ЇЇ ЗМІСТОВІ ХАРАКТЕРИСТИКИ

1.1 Поняття «емоційна поведінка» та її суть

1.2 Основні теоретичні підходи у вивченні емоційної поведінки особистості

РОЗДІЛ ІІ. ВИДИ ЕМОЦІЙНОЇ ПОВЕДІНКИ

2.1 Агресивна поведінка, її види та форми прояву.

2.2 Особливості егресивної поведінки особистості

2.3 Фрустраційна поведінка та її особливості

2.4 Альтруїстична поведінка та її характеристика

емоційна поведінка неадекватність реакція

РОЗДІЛ І. ЕМОЦІЙНА ПОВЕДІНКА ТА ЇЇ ЗМІСТОВІ ХАРАКТЕРИСТИКИ

1.1 Поняття емоційної поведінки та її суть

В різноманітних ситуаціях життя людина стикається із необхідністю контролювати свої слова та дії, тому часто саме такі ситуації супроводжуються протистоянням між свідомими зусиллями і несвідомим, емоційною поведінкою. Проте в міру накопичення життєвого досвіду пом'якшується емоційна поведінка, хоча все одно потребує її регуляція концентрації сил та розуміння ситуації.

Емоційна поведінка має місце в ситуації, коли емоційне збудження створює емоційне забарвлення поточної поведінки і тоді відбувається суб'єктивна оцінка ситуації. Саме в такому зрізі ми можемо говорити про емоційну поведінку.

В.В. Бойко виокремлює три види емоційної поведінки в процесі спілкування: це резонування, відсторонення і дисонування [3, 398].

Емоційне резонування пояснюється як, здатність особистості відгукуватися на різні емоційні стани партнерів. Емоційний резонанс між партнерами зумовлює додавання їхніх енергій, закладених в емоціях, і стимулює додатковий психологічний ефект взаємодії - синергізм.

При емоційному відстороненні людина у відповідь на емоційний стан навколишніх виявляє невиразні, приглушені емоції. Вони можуть бути наслідком емоційної ригідності як властивості людини.

Для емоційного дисонування характерне, як зазначає Бойко, демонстративне виключення особистості з емоційної атмосфери спілкування або виявом емоцій, протилежних за змістом ситуації взаємодії: «Мне грустно потому, что... весело тебе» (М.Ю. Лєрмонтов), Емоційне дисонування може бути ознакою аутичності дітей. Ці діти не схильні виявляти емоції «за компанію»: коли всі веселяться, вони тримаються осторонь.

Емоційні довільні реакції (дії). На відміну від емоційного реагування, що здійснюється в людини й тварин мимоволі,-емоційні довільні реакції (дії) - це довільні, навмисні відповіді людини на емоціогену ситуацію. Ці відповіді можуть бути мовними й руховими [19, 234.].

За С.Д. Максименко діяльність людини, її поведінка завжди зумовлюють появу певних емоцій і почуттів, позитивне або негативне ставлення до неї. Ставлення до дійсності відображається в мозку і переживається як задоволення або незадоволення, радість, сум, гнів, сором. Такі переживання називають емоціями і почуттями, які у свою чергу регулюють емоційну поведінку [17, 586.].

Емоції та почуття здійснюють сигнальну та регулювальну функції, які спонукують людину до знань, праці, вчинків або утримують її від негативних вчинків.

Відповідно можна твердити, що емоції та почуття регулюють нашу поведінку. Емоції і почуття органічно пов'язані між собою, але за своїм змістом і формою переживання вони не тотожні.

Р.П. Мільруд дає класифікацію мовних довільних емоційних реакцій на прикладі емоційної поведінки вчителів.

Щодо мети педагогічної діяльності автор поділяє їх на конструктивні, псевдоконструктивні й деструктивні. Конструктивні реакції реально сприяють досягненню мети діяльності, псевдоконструктивні створюють видимість участі педагога в розв'язанні проблеми, деструктивні стають перешкодою для виходу з емоціогенної ситуації й навіть загострюють її.

Семантично виокремлено оцінні, захисні й регулюючі реакції (учителі оцінювали вчинки, захищали себе, учня або всіх учасників складної ситуації, регулювали поведінку), за спрямованістю емоційної реакції (дії) - зовншньоспрямовані, які містять вказівки учневі, самоспрямовані, які виражають свою думку про себе.

За характером активності реакції поділено на наступальні, відступу і раціональні; за виконуваною функцією - на мобілізуючі, заспокійливі та провокуючі [17, 586].

Сигнали про появу певних емоцій є поштовхом для виникнення емоційної поведінки, що потребує корекції.

1.2 Основні теоретичні підходи у вивченні емоційної поведінки особистості

Намагання розібратися в сутності емоційних явищ, зрозуміти значення емоційної поведінки в життєдіяльності людини з давніх-давен була предметом значного зацікавлення багатьох філософів, психологів, медиків. Отже, вивчення емоційної сфери і, зокрема, ролі емоцій в організації поведінки людини й сьогодні займає винятково важливе місце.

У теоретичних роботах, присвячених психології емоцій, вказується, на те, що умови і детермінанти, які визначають життя і діяльність людини, стають психологічно значущими і дієвими лише в тому випадку, якщо їм вдається проникнути в сферу емоційних відносин людини, і закріпитися в ній (Л.С. Виготський, В.До. Вілюнас, А.У. Запорожець, До. Ізард, С.Л. Рубінштейн і ін.) [4, 995].

Відомо, що життя сучасної людини характеризується зростанням інтенсивності і частоти емоційних навантажень. Цьому сприяють стрімка зміна соціального середовища, підвищення темпу життя, руйнування традиційних сімейних устроїв,також екологічні катаклізми тощо. На все це людина реагує певними переживаннями, і, як наслідок, - вона втрачає контакт зі своїм душевним станом. У кожної свідомої людини-особистості є бажання зрозуміти себе і керувати своєю поведінкою, бо її нерозуміння негативно впливає на фізичне і психічне здоров`я,і як наслідок: збільшення числа психосоматичних захворювань, важких душевних станів (тривожно-депресивних розладів), емоційних “вибухів” і конфліктів і, в врешті - решт, незадоволеність собою. Отже, емоції мають важливе значення, бо служать засобом мобілізації організму, що дозволяє переборювати події та ситуації, що відбуваються в навколишній дійсності.

Великого значення впливу емоцій на поведінку надавав К. Ізард. Він звертав увагу на те, що участь емоцій в управлінні поведінкою і діяльністю людини обговорювалася ще мислителями Стародавньої Греції.

Згодом, всередині XVII століття голландський філософ Б. Спіноза теж вважав головною спонукальною силою поведінки афекти, до яких він відносив в першу чергу потяги, пов'язані як з тілом, так і з душею. Він писав: «Бажання, що виникає унаслідок незадоволення або задоволення, ненависті або любові, тим сильніше, чим більше ці афекти» [13,475]. Б. Спіноза також відзначив подвійний характер емоцій, які можуть сприяти можливості тіла до дії або обмежувати її.

Пізніше 3. Фрейд прирівнював афекти до психічної енергії як джерела мотивації.

Декілька інший аспект ролі емоцій в управлінні поведінкою відзначили Н.Я. Грот і Г. Мюнстерберг.

Н. Грот розробив чотирьохланкову класифікацію психічної діяльності, в якій відчуття і емоції поставив на друге місце як наслідок відчуттів і уявлень і як один з етапів управління життєдіяльністю

Р. Мюнстерберг, відзначаючи спонукальну і підсилюючу (енергетичну) роль емоцій, писав: «...Емоція повинна направляти весь організм до дії якого-небудь одного певного роду. Подібно до того, як увага дає концентрацію уявлення проти усіх уявлень, що заважають, і конкурують, так само емоція дає концентрацію реакції і затримує всі решта можливі види діяльностей....Емоція -- це органічна хвиля, яка проходить через всю центральну нервову систему, пригнічуючи і усуваючи все, що не має відношення до джерела емоційного збудження». Неважко відмітити, що, по суті, мова йде про участі емоцій в створенні домінантного вогнища, що направляє поведінку людини і тварини».

Треба відзначити, що в історії вивчення емоцій був і інший період, коли емоції розглядалися, як відзначив Л.С. Виготський, «як побічні явища, що ніяк не беруть участь в реальному житті людини, як просте усвідомлення периферичних змін».

У. Мак-Дугалл визначив емоції як афектний аспект інстинкту, а Г. Спенсер і Т. Рібо оголосили емоційні стани людини пережитками їхнього тваринного минулого. Ж.П. Сартр вважає, що емоції призводять до «деградації свідомості». Була висловлена і протилежна точка зору, що під натиском прогресуючого інтелекту деградують емоції.

С.Л. Рубінштейн писав, що емоції є суб'єктивною формою існування мотивації (потреб): він визначає емоції як суб'єктивну форму існування мотивації.

Практично, ототожнення емоційних і мотиваційних феноменів має місце у Г.М. Бреслава, коли він пише про «емоційну децентрации», розуміючи під нею здатність представити бажання іншої людини.

В.К. Вілюнас приписує емоціям також і функцію організатора нестереотипної цілеспрямованої поведінки. На думку автора, емоція володіє здібністю до координації і поєднання ряду одиничних процесів чутливості в цілеспрямований поведінковий акт [5, 289].

Ми уже звертали увагу на висловлювання психолога-дослідника К. Ізарда, але не можливо не звернути увагу на ще одне, його справедливе зауваження.

Вивченням проблеми емоційної поведінки займалися різні дослідники. Дослідженням емоцій і емоційної поведінки займалися представники біхевіоризму Дж. Уотсон, Е. Даффі, він писав що термін «емоція» зручний для позначення певних специфічних форм зміни поведінки, які не надаються до пояснення, і що він заважає точним дослідженням, тому від цього терміна варто відмовитися. Також до них належали М. Мейєр, У. Мак-Дугал, В. Вундт, В. Квін, П. Куттер, О.М. Лєонтьєв, П.О. Рудик, О.Г. Маклаков, Л.М. Веккер, Е.П. Ільїн.

Тому саме зараз перед психологами особливо гостро постає завдання виховання емоційної культури і протистояння негативним для психічного і фізичного здоров`я тенденціям соціального середовища. Адже сучасна культура активно вторгається в емоційний світ і життя людини. Поляризація емоційних проявів все частіше стимулює активний пошук раціональних прийомів регуляції емоцій, вихід яких з-під контролю загрожує і внутрішній психологічній стійкості людини, і стабільності її суспільних зв`язків.

Здатність розумно керувати своїми емоціями завжди вважалась важливою характеристикою мудрості. Про це точно сказав свого часу Декарт: ті люди, яких особливо хвилюють пристрасті, можуть насолодитись життям в найбільшій мірі.

Правда, вони можуть переживати і багато важких хвилин, якщо вони не вміють правильно використовувати пристрасті. Але мудрість більш за все корисна тим, що вона вчить панувати своїми пристрастями і так вміло ними розпоряджатись, щоб легко можна було перенести заподіюване ними зло і навіть витягти з них радість.

РОЗДІЛ ІІ. ВИДИ ЕМОЦІЙНОЇПОВЕДІНКИ

2.1 Агресивна поведінка, її види та форми прояву

У Вільній енциклопедії подано наступне розуміння агресивної поведінки. Агресивна поведінка, агресія (фр. aggressif -- нападаючий, войовничий, від лат. aggredior -- нападаю) у тварин -- дії тварини, адресовані іншій тварині, з метою її залякування, придушення або нанесення їй фізичних травм.

Зазвичай агресивна поведінка розглядається як складова частина внутрішньовидового агоністичного поводження, але іноді говорять і про агресивність хижака стосовно жертви і т. п

Внутрішньовидова агресія сприяє формуванню ієрархії при високій щільності популяції і територіальності при низькій її щільності. Часто агресивна поведінка виявляється вже на ранніх стадіях онтогенезу. При захисті групової території спостерігається колективна агресивна поведінка хазяїнів стосовно чужинців. В багатьох випадках агресивна поведінка стимулюється статевими гормонами.

Тому, можна твердити, що агресивна поведінка відігравала захисну роль на певних етапах онтогенезу, хоча зараз її трактування змістилося в іншу сторону.

Наприклад, в деяких джерелах подають наступне трактування агресії та агресивної поведінки. Агресія (лат. aggredi -- нападати) -- індивідуальна чи групова форма деструктивних дій чи поведінки особистості, яка спрямована на використання сили, нанесення фізичної або психологічної шкоди людям і суперечить нормам існування у соціумі [4, 562].

Готовність суб'єкта до агресивної поведінки розглядається як відносно стійка риса особистості-агресивність, неконтрольований, вияв якої деструктивно впливає на взаємодію.

Агресивність як риса особистості може реалізовуватись у різноманітних формах - мстивість, ворожість, хамство, заздрощі, образи, сварки, погрози, нищівна критика. Все це збентежує, посилює напруженість іншої людини активізує у неї різні способи психологічного захисту.

Фрустраційні теорії агресії (Д. Доллард, Л. Берковіц та ін.) розглядають агресію як наслідок фрустрації (лат. frustratio -- обман) -- перешкоди цілеспрямованій дії людини. Теоретичне ядро цієї теорії вибудовується на таких положеннях:

§ агресія є суттєвою, але не єдиною відповіддю індивіда на фрустрацію;

§ регулюють агресивну поведінку культура, звичаї, виховання;

§ агресивна енергія не виробляється автоматично як внутрішній процес, вона є наслідком події, що відбувалася в навколишньому середовищі, поразки в досягненні мети;

§ агресія пов'язана з покаранням: в одних випадках воно може посилити, а в інших -- послабити чи взагалі не вплинути на її прояв [1, 455].

Досліджуючи причини цього феномену, Л. Берковіц обґрунтував поняття “відповідні умови середовища (сигнали), що викликають агресію”, яке є проміжним між поняттями “фрустрація” та “агресія”. Фрустрація, на його погляд, не завжди і не відразу спричинює агресію, вона пробуджує у людини стан емоційної активації (гнів), який готує агресивну поведінку. Ця поведінка проявляється лише в наповненій агресивними сигнальними стимулами ситуації. Отже, джерелами акту агресії є гнів індивіда та зовнішні сигнали.

Л. Берковітц вів між фрустрацією й агресивною поведінкою дві змінні: гнів - як спонукальний компонент і пускові подразники - які запускають агресивну реакцію.

Гнів виникає, коли досягнення цілей, на які спрямовано дію суб'єкта, блокується. Наприклад, агресія як наслідок гніву, пов'язаного з розлукою з батьками, може виявлятися в маленьких дітей. Однак гнів не спричиняє агресивну поведінку. Для цього необхідні адекватні йому пускові подразники, які повинні шляхом міркування пов'язатися суб'єктом із джерелом гніву, тобто із причиною фрустрації. Багато психологів, у тому числі й американські, цю теорію не поділяють.

Згідно з теорією соціального научіння (А. Бандура та ін.) агресії, як й інших форм поведінки, набувають у результаті індивідуального досвіду взаємодії. Людина вдається до агресії не тільки тому, що це може бути корисним, вона переймає її як модель поведінки, спостерігаючи за іншими людьми. Зрозуміти і дослідити агресію можна, підійшовши до неї не з точки зору фрустраційних умов і покарань, а з погляду заохочувальних її наслідків. Агресивної поведінки можна навчитися шляхом моделювання, перебуваючи під впливом середовища. Це положення А. Бандура підтвердив таким експериментом: проглядаючи фільм, діти спостерігали агресивну і неагресивну поведінку дорослого щодо певних іграшок.. Кожна модель поведінки мала два варіанти наслідків: покарання і винагородження. Різні групи дітей спостерігали одну з чотирьох моделей поведінки дорослого: агресію, що винагороджувалася; агресію, що каралася; неагресивну поведінку, яка винагороджувалася; неагресивну поведінку, що каралася [6, 228].

На підставі аналізу результатів експерименту було зроблено такі висновки:

§ діти, котрі спостерігали агресивну модель, були у своїх вчинках агресивніші, ніж їх однолітки, які спостерігали за протилежною моделлю поведінки дорослого;

§ діти, котрі спостерігали агресію, що винагороджувалася, проявляли її частіше, ніж діти, які спостерігали агресію, що каралася;

§ агресія дорослого, що каралася, відтворювалася дітьми в іграх з подібними іграшками.

Ці дослідження дали змогу з'ясувати причини соціальної агресії, що стало передумовою науково вивіреної профілактики цього явища, формування неагресивної моделі поведінки.

Агресивна поведінка починається з виникнення конфліктної (при спілкуванні) або фруструючої (при діяльності) ситуацій, які мають роль зовнішнього стимулу. Однак виникнення цих ситуацій ще не свідчить про виникнення в людини станів конфлікту чи фрустрації. Для виникнення стану конфлікту, по-перше: необхідно, щоб зіткнення думок, бажань, інтересів, цілей між тими, хто спілкується, було усвідомленим для субєктів; по-друге, необхідно, щоб суб'єкти спілкування не захотіли піти на компроміс; по-третє, необхідно, щоб між ними виникла взаємна неприязнь: ворожість (або принаймні в одного з них).

Для агресивної поведінки характерне зараження. Агресивність та агресивна поведінка також залежать від суспільних умов.

Хоча агресію розглядають як соціально-негативне явище, для збереження внутрішнього гомеостазу в організмі, а в остаточному підсумку - і здоров'я людини, вона може відігравати позитивну роль. Існує думка, що відкрита агресивна поведінка є при фрустрації «катарсисом», чимось таким, що очищає, звільняючи від тривалого й тяжкого стану злості. Однак, як показали дослідження, така «розрядка» не завжди спричиняє бажаний результат.

Помста являється особливою формою ворожої агресивності, для якої характерна затримка в вияві безпосередньої агресії. Її мета - відплатити за заподіяну образу, страждання. Помста може набувати різних форм, у тому числі й неадекватних. Водночас помста може бути захистом від почуттів, які спричиняють тривогу й завдають таких страждань, яких людина хоче позбутися.

За К. Ізардом існує тісний зв'язок між гнівом та агресією. Користь емоції гніву полягає в тому, що вона мобілізує енергію людини і дозволяє ій робити певні дії в цілях самозахисту. Проте не існує досліджень про прямий взаємозв'язок між емоцією гніву і агресивною поведінкою. Він переконував у тому, що гнів мобілізує енергію і що спеціальне тренування і навики регуляції гніву можуть виявитися корисними в тих ситуаціях, коли людині необхідно захистити себе, але це не означає, що емоція гніву обов'язково приводить до агресії.

Одним з чинників, що обумовлюють постійність агресивної поведінки, є, мабуть, поріг емоції гніву. Люди з низьким порогом гніву (агресивній мотивації) частіше переживають цю емоцію. Хоча гнів не обов'язково приводить до агресії, часте переживання гніву підвищує вірогідність деяких форм агресивної поведінки. Також при дослідженні реакції тварин на дратівливу стимуляцію (Berkowitz, 1983), підтверджується той факт, що біль є природженим активатором гніву і агресивних тенденцій. Проте набудуть спонуки до дії агресивний характер чи ні, залежить від ряду интраиндивидуальных і ситуативних змінних.

Розглядаючи проблему вираження гніву і агресивних тенденцій, не можна не торкнутися проблеми статевого диморфізму.. Агресивність часто асоціюється з сексуальною потенцією, але цей взаємозв'язок обумовлений, мабуть, не тільки біологічними, але і культуральними чинниками. Дуже багато людей розглядають агресивність як ознаку мужності. Часто чоловік, боячись, що його син виросте боягузом або стане гомосексуалістом, усвідомлено або неусвідомлено заохочує в нім прояви агресії, які насправді не є виправданими.

У міжособистісній взаємодії важливо врахувати чинники, що провокують соціальну агресію. Серед чинників, які провокують агресивну поведінку, виокремлюють такі:

§ норма відплати (вендети, кровні війни та ін.). У деяких культурах агресія, ворожість щодо іншого є нормою;

§ ефект зброї. Якщо у людини є зброя, вона шукатиме можливостей її використати, тобто наявність зброї підвищує схильність до агресивної дії;

§ страх покарання. Небезпека бути покараним знижує агресивність, проте на рецидивістів загроза покарання менше впливає;

§ самоствердження. Вдаючись до агресивних вчинків, приниження іншого, людина самрстверджується сама [1].

За результатами проведених досліджень можна зробити висновкь, що пригнічення агресії та прояви агресивної поведінки є неефективними, так само як вираження гніву стосовно інших. на інших. Потрібно заохочувати і розвивати в собі кооперативність і неагресивну поведінку. Особистість стає менш агресивною, частіше вдається до неагресивних дій, якщо її агресивну поведінку ігнорувати.

2.2 Егресивна поведінка

Егресивна поведінка є ще однією формою фрустраційної поведінки. Егресивна поведінка - це відхід від фруструючої, конфліктної, важкої ситуації. Ця поведінка виявляється в різних формах: уникнення важких завдань, відповідальних доручень.

Егресивну поведінку спричиняють такі обставини за М. Дерешкявічусом:

§ відсутність позитивного емоційного ставлення з боку інших;

§ розбіжність власної самооцінки з оцінкою інших;

§ непосильні вимоги до суб'єкта, які породжують фрустраційні

§ переживання (постійний страх перед невдачею);

§ переживання безсилля, втрата надії на можливість

§ перебороти труднощі, позбутися покарання;

§ негативне ставлення до вимог [Дерешкявічус].

Вияву егресивної поведінки сприяють підвищена сугестивність суб'єкта, наслідування іншим особам, які виявляють цей тип поведінки в подібних ситуаціях, очікуване полегшення після уникнення можливих неприємностей, очікування необмеженої волі, самостійності.

Афект неадекватності - це одна з форм афективної поведінки, в основі якої лежать негативні емоційні переживання, котрі виникають у людини в результаті незадоволення певних життєво важливих для неї потреб. Особливо часто афект неадекватності трапляється при завищеному рівні домагань. Визнати свою неспроможність означає для людини піти врозріз із наявною потребою зберегти свою самооцінку. Але вона не хоче цього допустити. Звідси виникає неадекватна реакція на свій неуспіх, яка виявляється у формі афективної поведінки. Вона також виявляється у підвищеній вразливості, упертості, негативізмі, замкнутості, емоційній нестійкості. Афективна реакція постає в цьому разі як захисна.

Скарга - це ініціативне звертання дитини до дорослого, в якому виражається прагнення поділитися своїми переживаннями, які виникли в конфлікті, найчастіше з однолітками. Цей вияв потреби дитини у взаєморозумінні й співпереживанні дорослого в ситуації, коли її скривдили або коли її позиція не збігається з позицією інших людей, що теж спричиняє в неї переживання.

А. Рузська й Л. Абрамова виокремили чотири типи скарг у дітей залежно від змісту переживань, приводів і цілей звертання до дорослого.

Перший тип скарг вони назвали конкретно-емоційними. Змістом цих скарг є прикрість, образа, фізичний біль, заподіяні однолітком або такі, що виникли з іншої причини. Зовні ці скарги супроводжуються яскравими афектами (лементом, плачем). Дитина шукає в дорослого в одних випадках пестощів й уваги, в інших - співчуття, однакового з нею ставлення дорослого до кривдника.

Дитина хоче, щоб дорослий покарав кривдника й цим довів, що він, як і сама дитина, зневажає кривдника. Однак дитина задовольняється вже тим, що дорослий визнав неправоту кривдника, поспівчував їй. Реалізація покарання не є для неї обов'язковою. Тому дошкільник скаржиться виховательці на своїх близьких, показує подряпину й розповідає, як йому було боляче та ін.

Другий тип скарг - практично-дієві. Вони виникають у ситуаціях предметних дій і взаємодій дітей, у результаті зіткнення інтересів однолітків. Дитина шукає реальної допомоги дорослого в усуненні виниклих перешкод. Найпоширенішим емоційним оформленням скарг цього типу є обурення. Плач і крик використаються як засіб «натиску» на дорослого.

Третій тип скарг - пізнавально-етичні. Вони виникають у ситуаціях порушення однолітками різного роду правил. Потреба в скарзі виникає в дитини тому, що вона не може змиритися з тим, що правило, котре встановив дорослий, порушується. Скаржачись на інших, діти повідомляють дорослим (найчастіше - тим, до кого більше прив'язані, авторитетному дорослому) про вчинки й провини однолітків, не виявляючи на перший погляд ніякої особистої зацікавленості, «користі». Тому ці скарги вирізняються порівняно спокійним емоційним тоном.

Четвертий тип скарг - особистісні. Вони виникають у взаєминах дітей з дорослими та однолітками й пов'язані з афективно- оцінним аспектом цих взаємин, з оцінкою моральних аспектів особистості однолітка й власної особистості. Скаржачись на однолітків, дитина намагається показати себе з кращого боку й одержати схвалення як у пізнавальному, так і в моральному аспекті. Вона прагне домогтися позитивного ставлення дорослого до себе.

Бідкання (скорбота). Бідкання, або, як його називає Дж. Ейвріл, скорбота, - це соціокультурна поведінка, зумовлена переживанням горя, пов'язаного із втратою близької людини. Для бідкання використовуються різні дії - плач, голосіння, стогін тощо.

Вони багато в чому зумовлені історичними традиціями, що існують у народі або певній соціальній групі. Японці, переживаючи горе, можуть усміхатися при сторонніх, щоб не обтяжувати їх своїми переживаннями. Відповідно до християнських традицій, небіжчика оплакують, влаштовують поминки в день похорону, на дев'ятий і сороковий день. Водночас потрібно, щоб відсумувавши, людина якомога швидше відійшла від свого горя й поверталася до нормального способу життя, у тому числі й на роботу (на третій-п'ятий день). У Єгипті ж, навпаки, близьких покійного заохочують зосереджуватися на своєму горі.

Плач можна розглядати з двох позицій - як мимовільне експресивне вираження горя, що виявляється в сльозах, і як навмисне вираження невдоволення, горя. Саме про останні випадки йдеться, коли плач розглядають як одну з форм емоційно зумовленої поведінки, що виконує адаптивну функцію.

Еволюційна функція плачу - це виживання немовляти при його руховій безпорадності: неможливість бігти до матері робить домінуючою реакцією саме плач, як сигнал для неї.

Символами страждання є також заборона одружитися або виходити заміж після смерті чоловіка впродовж року, приписи носити чорний жалобний одяг, не відвідувати розважальні заходи тощо. З іншого боку, дотримання цих правил має спонукати навколишніх надавати підтримку й втішати людину.

2.3 Фрустраційна поведінка

Термін «фрустрація» довгий час використовувався в повсякденній мові і, отже, застосовувався для позначення явищ різного порядку. Процес перетворення його в науковий термін йшов декількома шляхами.

Фрустрбція ((від лат. frustratio -- омана, марне очікування)) - психічний стан людини, що виражається в характерних переживаннях і поведінці і те, що викликається об'єктивно непереборними (або суб'єктивно сприйманими як непереборні) труднощами на шляху до досягнення мети [14, 546].

Фрустрація - це психічний стан, який досить часто переживають люди в процесі професійної діяльності. Фрустрація привносить дезорганізуючий характер в професійну діяльність людини. Зачасти нездатність особистості знайти істинну причину невдачі, проаналізувати можливі різноманітні стратегії виходу із складної ситуації приводить до того, що внаслідок стереотипності поведінки в неї притупляються, а не розвиваються професійні здібності. Фруструючі ситуації, що виникають досить часто в процесі діяльності особистості зрештою створюють у неї відчуття безвихідності, психологічної безпорадності, відчаю, хронічної фрустрації.

Численні дослідження призвели до існування різних точок зору на появу і динаміrу фрустраційної поведінки.

У психологічній літературі є спроби звести явище фрустрації в ранг абсолютно закономірних явищ, обов'язково виникаючих в життєдіяльності організму і особистості. Так, Л. Майер вважає, що поведінка тварини або людини залежить від двох потенціалів. До першого з них належить «репертуар поведінки», детермінований спадковістю, умовами розвитку і життєвим досвідом. Другий потенціал складають вибіркові або відбіркові процеси і механізми. Вони, у свою чергу, поділяються на діючі при мотивованій діяльності і виникаючі при фрустрації. Перші функціонують, коли діяльність спрямована на досягнення мети на основі відповідних мотивів, одним з яких (вельми важливим) є задоволення потреби. В таких випадках поведінка - завжди шлях до вирішення задачі. Зовсім інші вибіркові процеси і механізми мають місце при фрустрації: тоді як мотивована і цілеспрямована поведінка відрізняється варіабельністю, конструктивністю або зрілістю і «вправою в свободі вибору», нецілеспрямована поведінка відрізняється рисами деструктивності, ригідності і незрілості.

Деякі автори розглядають фрустрацію як процес, що відбувається в організмі в результаті дії фрустратора (Л. Берковиц, Дж. Браун, Р. Сієрс, С. Розенцвейг і ін.), інші - пропонують відносити даний термін тільки до самого факту перешкоди (С. Чайльд, С. Уотерхауз і ін.). Більшість авторів розглядають фрустрацію в зв'язку із ситуацією, в якій діяльність суб'єкта блокується, як реакцію на певний вид подразників. (Р. Баркер, Т. Дембо, Дж. Доллард, Р. Стагнер і ін.). Г. Заремба, М. Левітов, Л. Мітіна, В. Семиченко, Т.Яценко та ін. ставлять фрустрацію як психологічну проблему особистості.

В працях Н.Д. Левітова фрустрація розуміється як стан людини, що виражається в характерних особливостях переживань і поведінки яка викликається об'єктивно непереборними (або такими, що суб'єктивно так розуміються) труднощами, які виникають на шляху до досягнення мети. Єдиних поглядів на психологічну природу фрустрації не існує [15, 202].

Так, Д. Майєрс вважає, що фрустрація - це блокування цілеспрямованої поведінки, переживання невдачі. Розбіжність між бажаним і можливим підсилює фрустрацію. Водночас, деякі вчені вказують на необхідність тлумачити фрустрацію як агресію.

Е. Фромм вважає, що фрустраційна поведінка являє собою спробу, інколи і невдалу, досягнути фрустрованої цілі [25, 432]. К. Гольдштейн навпаки, стверджує, що поведінка такого типу взагалі, ніякій цілі, вона дезорганізована і невпорядкована. Цю поведінку він називає «катастрофічною».

Н. Майєр вважає, що необхідною ознакою фрустраційної поведінки є втрата орієнтації на вихідну фрустровану ціль.загалом, можна виділити два важливі параметри, якими можна окреслити повідку в фруструючій ситуації.

Загальновизнаний авторитет в сфері вивчення фрустрації С. Розенцвейг дає таке визначення: «Фрустрація має місце в тих випадках, коли організм зустрічає більш менш непереборні перешкоди або обструкції на шляху до задоволення будь-якої життєвої потреби» [23, 323].

Стан фрустрації за спрямованістю може виражатися у трьох формах поведінки (реакцій) людини: екстрапунітивній, інтрапунітивній та імпунітивній.

Екстрапунітивна форма пов'язана з виникненням внутрішнього «підбурювача» до агресії, зі спрямованістю реакцій ззовні (зовнішньообвинувачувальні реакції). Людина звинувачує в тому, що сталося, обставини, інших людей. У неї з'являється дратівливість, розчарування, озлобленість, упертість, прагнення домогтися поставленої мети. Поведінка внаслідок цього стає малопластичною, примітивною, використовуються раніше завчені форми поведінки, навіть якщо вони не дають бажаного результату.

Інтрапунітивній формі фрустрації властива автоагресія: звинувачення у невдачі самого себе, поява почуття провини. У людини виникає гнітючий настрій, тривожність, вона стає замкнутою, мовчазною. Розв'язуючи завдання, людина повертається до більш примітивних форм, обмежує види діяльності й задоволення своїх інтересів.

Імпунітивна форма реагування пов'язана зі ставленням до невдачі або як до неминучого, фатального, або як до малозначущої події, поправної згодом. Людина не звинувачує ні себе, ні інших.

Поява стану фрустрації й тієї чи іншої форми реагування залежить від особистісних особливостей людини, у зв'язку із чим введено поняття фрустраційної толерантності, тобто стійкості до фрустраторів. Особи зі слабкою нервовою системою частіше виявляють інтрапунітивну форму фрустрації, із сильною нервовою системою - екстрапунітивну форму (агресію).

Виокремлюють такі види фрустраційного реагування:

§ рухове порушення - безцільні й неупорядковані реакції;

§ апатія;

§ агресія і деструкція;

§ стереотипія - тенденція до сліпого повторення фіксованої поведінки;

§ регресія, яка виявляється в примітизації поведінки, у звертанні до поведінкових моделей, які домінували в більш ранні періоди життя або в зниженні якості виконання [23, 323].

Існування різних точок зору призвело до того, що під час аналізу поведінки у фруструючій ситуації виділяють два параметри.

Перший можна назвати мотиводоцільністб, який полягає в наявності осмисленого перспективного зв'язку поведінки з мотивом, що констатує психологічну ситуацію. Другий параметр організація поведінки ціллю, незалежно чи досягнення цієї цілі веде до реалізації мотиву.

2.4 Альтруїстична поведінка та її суть

Альтруїзмом часто в літературі називають форму емоційної поведінки.

Альтруїзм (лат. Alter інший) - етичний принцип, приписуючий безкорисливі дії, спрямовані на благо і задоволення інтересів іншої людини (людей). Як правило, використовується для позначення здатності приносити свою вигоду в жертву, ради загального блага [2, 766].

Альтруїзм (франц altruisme) - дія (сукупність дій) індивіда (групи особин), що приводить до збільшення пристосованості др індивіда (групи) за рахунок зниження власної пристосованості

Під альтруїстичною розуміють поведінку, спрямовану на благо інших і не розраховану на якусь зовнішню винагороду. Багато в чому альтруїзм виявляється завдяки наявності в людей емпатії, тому його можна розглядати як один із видів емоційно зумовленої поведінки.

Вперше уявлення про альтруїстичну поведінку введено Дж Б. Холдейном і потім найбільш, послідовно розвивалося Р Тріверсом. Всяка поведінка особи, що знижує її репродуктивний потенціал і що підвищує репродуктивний потенціал інших членів популяції, може розглядатися як прояв альтруїзму.

Залежно від спрямованості особистості альтруїзм може набувати різних форм.

Виявлено, що вияв альтруїзму пов'язаний з мотивами морального обов'язку й морального співчуття. У першому випадку альтруїстичні вчинки відбуваються заради морального задоволення і ставлення до об'єкта допомоги може бути різним, навіть негативним. Тут допомога має жертовний характер («відриває від себе»). У другому випадку альтруїзм виявляється у зв'язку з ідентифікаційно-емпатичним злиттям допомога не має характеру жертовності.

Альтруїзм особистості набуває змісту тільки в соціальній діяльності, оскільки лише широкий соціальний контекст забезпечує його правильну інтерпретацію.Чистий (справжній, автентичний) альтруїзм не має свідків, не пов'язаний з винагородами, вдячністю. Великі гуманістичні вчення, класична література проповідують його як найвищу цінність людства, взірець. Але іноді альтруїстична поведінка виявляється лише на публіці, а вчинки зумовлені особистою вигодою. У близьких взаєминах особливо значущими стають солідарність, міжособистісна гармонія, згуртованість, справедливий розподіл винагороди. Наріжним каменем поверхових взаємин є розподіл винагороди відповідно з вкладом кожного у виконанні завдання.

У процесі обміну між незнайомими або відносно знайомими людьми домінують егоїстичні мотиви, пов'язані з досягненням максимальної винагороди. Цілком протилежна за своєю суттю така операція між близькими людьми (друзями), оскільки під час її здійснення не менше, ніж свої, враховуються інтереси протилежної сторони. Якщо близька людина перебуває у скрутному становищі, готовність допомогти їй зростає. Такий вид альтруїзму ґрунтується на співчутті. Альтруїстичні дії пов'язані із соціальними нормами, які диктують відповідні їм поведінку, життєві зобов'язання. Доведено, що альтруїзм мотивують норми взаємності, справедливості, соціальної відповідальності.

Норма взаємності є моральним кодом і передбачає, що люди швидше за все допоможуть, а не нашкодять тим, хто їм допоміг.

Норма справедливості є критерієм перевірки блага чи його дефіциту, відсутності. Йдеться про те, що людині властива віра у справедливе існування, в те, що кожен отримує по заслузі. Вона особливо співчуває тим, чия доля видається їй несправедливо тяжкою, що є мотивом альтруїстичних вчинків стосовно них. Послаблюють альтруїстичний вчинок безвідповідальна поведінка, зовнішній вигляд жертви, гіпертрофоване розуміння внутрігрупової солідарності та ін.

Норма соціальної відповідальності передбачає, що люди повинні надавати допомогу іншим, не розраховуючи на винагороду чи вигоду.

Дуже часто процес надання допомоги гальмують такі причини:

§ розмивання відповідальності. Якщо свідком складної ситуації є одна особа, вона відчуває, що саме їй потрібно втрутитися, за наявності багатьох свідків почуття відповідальності розподіляється між всіма;

§ суспільна оцінка. Кожен із свідків зволікає, оскільки намагається з'ясувати, що відбувається, як розгортатимуться події далі, тому всі вони подають один одному приклади пасивної поведінки. Отже, процес соціального порівняння спричинює помилкове тлумачення ситуації, згідно з яким проблематична подія трактується як цілком безпечна;

§ боязнь оцінки. Присутність інших людей викликає почуття невпевненості, адже вони стануть свідками того, що відбуватиметься. Якщо ж свідок упевнений у своїх силах і компетентності, то присутність інших може стимулювати його бажання допомогти.

Еволюційна психологія виокремлює два типи альтруїзму -- захист роду, відданість йому і взаємна вигода. Представники її вважають, що людей потрібно вчити альтруїзму, оскільки гени егоїстичних індивідів виживають з більшою вірогідністю, ніж гени тих, хто собою жертвує.

Вважається, що альтруїзм може передаватися дітям як частина сімейного сценарію, звична модель поведінки через наслідування і через телевізійні просоціальні моделі впливу. Ефективнішим є навчання альтруїзму без залучення засобів зовнішньої стимуляції: заохочення і покарання, адже такі вчинки не підлягають матеріальним вимірам, їх здійснюють за велінням серця, совісті, честі. Знання умов, які сприяють альтруїстичній поведінці, причин, що гальмують вияви альтруїзму, допомагають людям стати уважнішими до оточення. Альтрїстична поведінка може бути неусвідомлена форма реакції (переважає у тварин) або носити усвідомлений (що формується в людському суспільстві) характер, коли альтруїст чекає у відповідь благ для себе або родичів. Альтруїстична поведінка може грати важливу роль в эволюції стосунків між особинами.

Чотири головних підходи впливали на розвиток допоміжної поведінки, особливо високоморальний, еволюційний, психоаналітичний, з позицій теорії соціального навчення і когнітивної теорії розвитку. Еволюційний підхід пов'язаний з пошуком біолог. і соц. умов, які можуть сприяти формуванню альтруїстичної поведінки. Тут існують дві точки зору. Згідно першої точки зору, альтруїстична поведінка необхідна для виживання людини як вигляду, тому генам альтруїстичної поведінки виявлялася перевага при відтворенні популяції. Згідно другої точки зору, альтруїстична поведінка є продуктом соціокультурної еволюції: люди істоти егоїстичні за своєю природою, проте соц. еволюція за допомогою культурного тиску протидіє індивідуальним егоїстичним тенденціям для того, щоб сприяти альтруїстичній поведінці, що представляє цінність для групи або суспільства. Психоаналітичний підхід підкреслює значення довготривалих наслідків досвіду раннього дитинства і пізнього дитинства.

Згідно підходу з позицій теорії соціального научіння, допоміжної поведінки навчаються в процесі взаємодії з соціальним оточенням. Умови, сприяючі набуттю допоміжної поведінки, виділяються в першу чергу позитивне підкріплення і моделювання, а також індукція і виконання ролі. Когнітивний підхід до розвитку підкреслює якісні зміни в аспекті когнітивної, соціальної перспективи і розвиток моральних думок як необхідні умови для формування високоморальної просоціальної допоміжної поведінки

З перебігом часу було запропоновано інтеграцію двох останніх підходів в рамках теорії когнітивного научіння. Згідно цьому підходу, система саморегуляції лежить в основі формування самоконтролю - здатності виконувати жертовну поведінку без очікування зовнішніх винагород.

Таким чином, існує схожість поглядів на альтруїзм між трьома різними теоріями - соціального обміну, соціальних норм і еволюційної психології. Кожна теорія пропонує два типи просоціальної поведінки: взаємний обмін типу „ти - мені, я - тобі” і, не обмежене ніякими умовностями надання допомоги. Ці три теорії працюють на трьох взаємодоповнюючих рівнях пояснення. Якщо еволюційний погляд відповідає істині, то наші генетичні схильності повинні знайти своє вираження в психологічних і соціологічних явищах.

Отже, альтруїзм - це мотив надання кому-небудь допомоги, не пов'язаний свідомо з власними егоїстичними інтересами. Суб'єктивно він проявляється в почутті симпатії, орієнтованості на надання допомоги іншим людям. Альтруїзм протиставляється егоїзму, який несумісний з безкорисливою турботою про благо інших людей, готовністю жертвувати для них особистими інтересами.

Основною рушійною силою альтруїстичної поведінки вважається бажання покращити становище інших людей, а не очікування певної нагороди (як це, на думку зарубіжних вчених, відбувається у тварин), чи будь-яка інша причина, в якій можна побачити корисливий інтерес.

Американські соціальні психологи прогнозують наступні пояснення альтруїзму:

§ причина бажання допомогти іншим людям полягає в емпатії, щасливій людині;

§ людина допомагає іншим, оскільки прагне подолати власний негативний емоційний стан. Вигляд горя чи страждання інших людей засмучує даного індивіда, і він хоче позбутися цих відчуттів.

Альтруїстична поведінка розглядається як стратегія, яка розвивається в процесі природного відбору. Проявляючи альтруїзм до близьких генетичних родичів (наприклад, до дітей), люди забезпечують збереження людського генофонду. Допомагаючи комусь сьогодні (наприклад, пропускаючи другий автомобіль в чергу перед собою), ми вважаємо, що ця послуга буде „повернена” нам пізніше.Зарубіжні культурні теорії, в свою чергу, акцентують увагу на розвитку норм альтруїзму, маючи на увазі норму соціальної відповідальності (допомогу тим, хто її потребує) і норму взаємної відповідальності (допомога тим, хто допоміг вам). Прихильники цих теорій стверджують, що соціальна еволюція здійснює більш значний вплив на людський альтруїзм, ніж біологічна еволюція, яку сповідують соціобіологічні теорії.

Размещено на Allbest.ru

...