Види та критерії психологічної зрілості людини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Дніпропетровська національна академія

Кафедра Психології

Контрольна робота

з дисципліни: Психологія

на тему: Види та критерії психологічної зрілості людини

Викладач Туболець І.І.

Дніпропетровськ 2012



План

1. Види та критерії психологічної зрілості людини

2. Психологічні особливості прогнозування поведінки особистості

Список літератури



1. Види та критерії психологічної зрілості людини

Незважаючи на широке повсякденне тлумачення й використання поняття зрілості, у психологічній науці проблема зрілості належить до відносно молодих областей знання.

Багато дослідників відзначають, що розробка проблеми зрілості утрудняється неоднозначністю розуміння й трактування даного феномена. В одному випадку в стверджують про вивчення вищих досягнень у тій або іншій сфері психічної діяльності людини й тим самим розкриття, у першу чергу, особистісного й соціально-психологічного аспектів проблеми зрілості, в іншому - зрілість розглядають як особливий етап цілісного онтогенезу людини, що визначає загальнопсихологічну й індивідуально-психологічну спрямованість дослідження. Подоланню неоднозначності трактування поняття зрілості сприяє вироблення чіткої системи уявлень про її різні види й прояви. особистість зрілість дефінітивний дозрівання

З погляду біологів під зрілістю розуміється такий рівень у розвитку людини, коли наступає статевозрілий стан, тобто той час, коли людський організм здатний розмножуватися й породжувати собі подібних. Така біологічна зрілість задається переважно генетично для кожного виду, у тому числі й для людини.

Є ряд додаткових умов, що впливають на час біологічної зрілості людини. Час зрілості залежить від статі, раси, географії проживання і якості їжі. В африканських народів, наприклад, статева зрілість наступає в 7-9 років. У європейців (кавказоїдной раси) - в 12-14 років, у східних народів (наприклад, китайців) - в 14-16 років. У всіх випадках у жінок зрілість наступає на 1-2 роки раніше, ніж у чоловіків. Більш калорійна їжа також сприяє ранньому статевому дозріванню. Раннє дозрівання приводить і до ранньої смерті. Дійсно середньо-статистично довше живуть східні народи, а також народи, що проживають на північних широтах, що вживають менш калорійну їжу, і, як виключення із правила, довше живуть жінки, хоча дозрівають на 1-2 роки раніше. Основна причина даного феномена, очевидно, пов'язана з дією соціального фактора. Чоловікам, що йдуть, на думку Б.А. Геодакяна, "поперед еволюції", доводиться постійно освоювати нові екологічні ніші, що обумовлює більш часті й сильні стреси. Жінки зіштовхуються зі стресовими ситуаціями значно рідше, що й забезпечує їм більш спокійне й тривале життя.

Досягнення статевої зрілості зовсім не означає припинення розвитку людини як біологічної істоти. Статева зрілість виступає лише як основна віха, крапка відліку в розвитку людини. Тільки після статевого дозрівання психічні й психофізіологічні функції людини починають досягати так званого дефінітивного стану, тобто такого стану, коли їхні основні параметри принципово не відрізняються від значень функцій статевозрілої людини в певній популяції. Як правило, дефінітивний стан досягається в період підліткового і юнацького віку, коли в людини як окремого індивіда формуються стабільні форми поведінки, характерні для дорослих осіб. Це зовсім не означає, що психічні й психофізіологічні функції дозрівають одночасно.

Закон гетерохронного розвитку психічних і психофізіологічних функцій людини означає, що різні психічні й психофізіологічні функції дозрівають (тобто досягають дефінітивного стану) у різний час. Для багатьох психічних і психофізіологічних функцій такий час уже встановлений, або встановлюється в конкретних дослідженнях (наприклад, для пам'яті, уваги, інтелекту, темпераменту, ЕЕГ і т.д.). Однак розкид "дефінітивного" дозрівання за часом не так вуж великий і варіює в різних популяціях для різних функцій у середньому від 12 до 20 років.

Дефінітивний тип дозрівання психічних і психофізіологічних функцій залежить в істотному ступені від індивідуальних біологічних особливостей дозрівання людини і йде паралельно з формуванням вторинних і третинних статевих ознак. Після досягнення психічними й психофізіологічними функціями "дефінітивного" стану спостерігається їхня відносна стабілізація (плато) протягом приблизно 20-25 років. Після 40-45 років відбувається поступове зниження їхньої ефективності - падає гострота слуху, зору, координація, м'язовий тонус і т.д. Погіршуються, особливо після 60-65 років багато фізіологічних показників.

У більшості вікових періодизацій психофізіологічного розвитку виділяється чотири загальних етапи. Перший етап - допубертатний (у середньому до 12 років), другий - період становлення дефінітивного стану (у середньому від 12 до 20 років), третій - період стабілізації (плато) - у середньому від 20 до 45 років. І нарешті, четвертий етап - період зниження ефективності психічних і психофізіологічних функцій (у середньому від 45 років, особливо після 65 років, до кінця життя).

Загальні закони гетерохронного розвитку (дозрівання) психічних і психофізіологічних функцій, справедливі в цілому для популяції, можуть істотно порушуватися в окремих індивідів у силу індивідуальних генетичних причин або ж причин внутрішньоутробного характеру. Відомі численні випадки як надмірно раннього, так і надмірно пізнього розвитку тої або іншої психічної або психофізіологічної функції. Але є й інший, більш важливий аспект зрілості людину, що не залежить, або мало залежний від його біологічних властивостей, а саме аспект, що характеризує досягнення психічними утвореннями свого найвищого (акмеологічного) значення, що забезпечують людині так званий особистісний ріст, найвищі рівні її розвитку.

Принципова відмінність "акмеологічної" зрілості від "дефінітивної" полягає в тому, що акмеологічна зрілість ставиться, насамперед, не до окремих психічних і психофізіологічних властивостей і функцій, а до цілісних утворень і структур психіки людини. Досягши своєї вершини, свого піка, акмеологічна зрілість не зупиняється на досягнутому рівні, а продовжує увесь час поступово рости, досягаючи нових вершин, нових піків.

Вивчення розвитку людини, особливо дорослої, "зрілої" людини, стало в останні роки предметом спеціальної науки - акмеології. Зокрема, О.О. Бодальов визначає акмеологію як науку, що вивчає феноменологію, закономірності й механізми розвитку людини на щаблі її зрілості й особливо при досягненні нею найбільш високого рівня в цьому розвитку. Щабель зрілості (вершина зрілості, акме) - це, на думку О.О. Бодальова, багатомірний стан людини, що характеризує, наскільки людина відбулася як громадянин, як особистість, й особливо як фахівець-трудівник (професіонал "екстра-класу"). У цей час розвивається не тільки загальна акмеологія, але і її прикладні галузі: акмеологія управлінська, педагогічна, військова, спортивна й ін.

Досягнення однієї вершини (акме) ще не гарантує досягнення повної зрілості. В.М. Русалов вважає, що зрілість наступає тоді, коли людина не тільки досягає вершини у своєму розвитку, але й здобуває здатність передати плоди свого розвитку іншій людині, стає зразком, еталоном (громадянина, сім'янина, професіонала "екстра-класу" і т.д.), тобто, гідною наслідування й тиражування за допомогою навчання. Коли людина досягає своєї акме, вона стає еталоном, максимально розвиненою в акмеологічному змісті особистістю, розвиненою емоційно, морально, інтелектуально й соціально.

В екзистенціальній і гуманістичній психології вже давно введені такі поняття, як самоактуалізована особистість, "людина, яка функціонує повністю", "зріла особистість". На жаль, риси, або особливості, такої зрілої особистості описуються досить поверхово й досить суб'єктивно. Зріла особистість, наприклад, за Г. Олпортом, здатна подивитися на себе з боку. У неї близькі відносини із друзями. Вона знає свої сильні й слабкі сторони й т.д. Подібні характеристики такої особистості ми знаходимо й в А. Маслоу, і в К. Роджерса. Але виникають питання: чи можна об'єктивно виміряти "екзистенціальну" зрілість особистості, чи можна взагалі фіксувати вікову динаміку дозрівання такої особистості? До такої можливості ще далеко з тієї причини, що немає ясності в концептуальному апараті опису не тільки зрілої особистості, але й особистості взагалі. Часто плутають особистість із індивідуальністю, особистість із суб'єктом, суб'єкт із індивідуальністю або навіть із індивідом. Деякі західні психологи не відрізняють і не намагаються відрізняти, наприклад, особистість від індивідуальності. Для них (наприклад, для В. Штерна, або Г. Олпорта, ці терміни практично взаємозамінні.

Акмеологічна зрілість людини складається з моральної, соціальної, особистісної й інтелектуальної зрілості. Можна також говорити й про духовну зрілість, і про цивільну зрілість, і про професійну зрілість і т.д. Всі ці аспекти виявляють різні рівні властивостей людини й мають потребу в різних способах для свого опису й виміру, без чого неможливо судити, коли ж дана структура досягла свого апогею, або максимуму, і стала еталоном для наслідування.

Найбільш загальною, зовні спостережуваною властивістю людини є "суб'єкт". На думку С.Л. Рубінштейна, основними ознаками суб'єкта є його здатність до саморозвитку, самовизначення, самовдосконалення, інакше кажучи, здатність досягати вищого оптимального рівня свого розвитку, свого ідеалу. На думку А.В. Брушлінського, суб'єкт завжди активний, соціальний, ідеологічний і історичний. Суб'єкт будує й переробляє суспільство. Суб'єкт голосує, займається політикою, відстоює свої моральні позиції. Таким чином, основний зміст поняття "суб'єкт" полягає в тому, що в ньому відбивається найвищий рівень розвитку психіки людини.

Суб'єкт, як і будь-яке інше складне системне психічне утворення, може бути незрілим (таким, що не досяг своєї акме) і зрілим (таким, що досяг своєї акме). Незрілі й зрілі форми суб'єкта утворюють континуум. Зрілий суб'єкт діє на користь суспільства й вирішує соціальні завдання для людини, виконує функцію ідеалу в суспільстві. Незрілий суб'єкт руйнує суспільство, знищує духовні цінності суспільства, при цьому він може бути високоінтелектуальною людиною й емоційно врівноваженою особистістю, більш того, він може бути здатним дивитися на себе з боку, у нього можуть бути близькі відносини із друзями й т.д. Таким чином, незрілий суб'єкт може мати цілком зрілу особистість. Цей парадокс ми нерідко спостерігаємо в реальному житті. Тільки при наявності рівня зрілого суб'єкта людина стає творцем не тільки свого життя, але й сприяє творчості інших людей, приймає відповідальні рішення по взаємодії із зовнішнім світом, із суспільством. Індивідуальність, особистість і індивід - усього лише внутрішні засоби, інструменти для реалізації життєвих траєкторій суб'єкта.

Зрілий суб'єкт може бути зіставлений з вищим рівнем розвитку особистості. На думку А. Маслоу, далеко не всі люди досягають рівня самоактуалізації (не більше 10% людей). Відбувається це тому, що, відповідно до поглядів А. Маслоу, для самоактуалізації, крім внутрішніх психологічних механізмів і досвіду, необхідні певні зовнішні соціальні умови:

· по-перше, необхідно задовольнити біологічні потреби людини (мати гарну їжу й екологію);

· по-друге, мати дах над головою й мати гідний заробіток;

· по-третє, мати родину;

· по-четверте, одержувати повагу з боку навколишніх.

Таким чином, самоактуалізована особистість - це особливий продукт взаємодії внутрішніх і зовнішніх умов. Більше того, далеко не кожна людина, що досягла рівня самоактуалізації, за А. Маслоу, стає автоматично зрілим суб'єктом. Зрілий суб'єкт - це особливий просоціальний тип самоактуалізованої особистості, що творить себе й сприяє творчості інших людей у вільному суспільстві. У недемократичних суспільствах не може бути багато самоактуалізованих особистостей (їх тільки одиниці).

Зрілість залежить у першу чергу, від самого суб'єкта, від його індивідуальності, особистості і його індивідних властивостей, якими він розташовує. Тільки зрілий індивід, тільки зріла особистість, тільки зріла індивідуальність може "породити" зрілого суб'єкта. Однак зрілість суб'єкта не наступає автоматично після того, як індивід, особистість і індивідуальність досягли своєї зрілості. Вирішальна роль у формуванні зрілого суб'єкта належить, безперечно, соціальним, політичним, моральним, а більш широко - духовним факторам того суспільства, у якому живе й розвивається людина. У зв'язку із цим часовий розкид досягнення найвищої (акмеологичної) зрілості суб'єкта може досить сильно коливатися - від 35-55 років і до самої смерті. А при відсутності адекватних соціальних умов може не наступити ніколи.

Перший, самий вищий рівень можна назвати "суб'єктно-змістовно-особистісним" рівнем індивідуальності. Це - рівень індивідуальності, найбільш тісно взаємодіючий із суб'єктом. Цей рівень становлять індивідуальні (особистісні) сенси життя, особиста (індивідуальна) система цінностей, самовідносин, самооцінок. Зазначені характеристики індивідуальності (особистості) "дозрівають" у міру того, як людина (індивідуальність) переконується в особистій ефективності цих змістів, цінностей, самовідносин. Ці змісти, цінності, самовідносини можуть безперервно мінятися, рости й ускладнюватися. Все життя йде пошук нових змістів, нових цінностей. Змістовно-особистісний рівень індивідуальності досягає свого апогею (акме) приблизно до 30 - 50 років. Подальше поступове нарощування акме (поява нових піків) цього змістовно-особистісного рівня індивідуальності може мати місце протягом всього життя. Людина і як суб'єкт, і як індивідуальність, і як особистість навіть перед смертю шукає нові сенси життя, нові цінності. Очевидно, що суб'єктно-змістовний особистісний рівень індивідуальності аналогічний екзистенціальному (гуманістичному) розумінню особистості, прийнятому в західній психології.

Другий (проміжний) - "особистісний динаміко-змістовний" рівень індивідуальності. Сюди відноситься інтелект і характер. Характеристики цього рівня залежать не тільки від соціальних факторів (досвіду, освіти, самоосвіти), але від природних передумов: темпераменту й індивідних властивостей, насамперед від властивостей нервової системи. У зв'язку із двоїстою детермінацією властивостей цього рівня можна говорити як про їх дефінітивну, так і акмеологічну зрілість. Дефінітивні аспекти зрілості інтелекту й характеру (зрілість психічної активності, зрілість швидкості психічних процесів, пластичності, емоційного порога й інших формально-динамічних компонентів, що входять в інтелект і характер). Час дефінітивного дозрівання формально-динамічних аспектів інтелекту й характеру відбувається в середньому приблизно у віці від 12 до 20 років. Акмеологічні аспекти інтелекту й характеру (ментальний і мотиваційний досвід, копінг-стратегії й інші змістовні характеристики) досягають свого апогею значно пізніше - у 25-45 років. Досягши своєї вершини, вони продовжують розвиватися й далі, про що свідчать численні дослідження про підвищення показників, наприклад, інтелекту, у людей похилого віку, якщо вони продовжують займатися професійною діяльністю. Суб'єктно-змістовний і динаміко-змістовний рівні індивідуальності являють собою "особистість". Така особистість органічно включена в індивідуальність, а індивідуальність у суб'єкт.

Третій рівень індивідуальності - темпераментальний. Містить у собі поведінкові, стильові, формально-динамічні, або темпераментальні, властивості індивідуальності. Формально-динамічні властивості, або властивості темпераменту, у своєму розвитку залежать переважно від біологічних факторів, зокрема, від властивостей нервової системи, що пояснює їхню стабільність і відносну незалежність від змісту поточної діяльності. Формально-динамічні властивості досягають дефінітивного стану, тобто дозрівають приблизно до 12-20 років. Акмеологічний аспект дозрівання темпераментальних властивостей, очевидно, не існує, оскільки ці властивості у своєму розвитку обумовлені в основному біологічними факторами.

Четвертий рівень індивідуальності охоплює біологічні властивості людини як індивіда. Цей рівень (шар) є найглибшим, самим "внутрішнім" утворенням людини. Це - властивості нервової системи, тілесні й інші властивості, які вивчаються в диференціальній психофізіології. Це природні передумови розвитку людини. Індивідние властивості, також як і темпераментальні, мають тільки один аспект зрілості, а саме, дефінітивний. Становлення даного рівня - це розвиток мозку і його структур, формування властивостей нервової системи, які лежать в основі формально-динамічних властивостей, або темпераменту. Останні обумовлюють формування властивостей інтелекту й характеру. Не виключено також, що ці останні, тобто властивості характеру й інтелекту, впливають на формування суб'єктно-змістовних особистісних властивостей індивідуальності.

В.М. Русалов висловлює припущення про те, що індивідуальність у цілому (незалежно від рівня), пов'язана з унікальністю, самобутністю, дозріває (досягає свого стійкого апогею) досить у пізньому віці приблизно в середньому - до 30-50 років.

Для аналізу проблеми зрілості важливо уточнювати, який її аспект мається на увазі - дефінітивний або акмеологічний. Дефінітивна зрілість після проходження свого плато починає з віком поступово знижуватися. Акмеологічна - навпаки, після досягнення вершини (акме) продовжує збільшуватися, досягати нових вершин, очевидно, за рахунок системних реорганізацій психічних властивостей. Протилежний напрямок векторів руху дефінітивної й акмеологічної зрілості зрештою приводить до того, що фізично безпомічна людина похилого віку нерідко виявляє собою зразок одухотвореної, проясненої особистості (індивідуальності, суб'єкта). В цьому полягає одна із причин глибокого, наростаючого внутрішнього конфлікту (або, скоріше, трагедії) людей похилого віку.

Можна виділити наступні характеристики зрілості людини:

· базальні емоційні властивості (страх, гнів, сум, радість) - це властивості темпераменту; вони дозрівають, тобто стають стійкими в дефінітивному змісті, до 12-20 років;

· темпераментальні й біологічні (індивідні властивості) характеризуються зрілістю тільки в дефінітивному змісті й дозрівають (тобто досягають вершини-плато) приблизно до цих же років;

· "емоційність" як внутрішній світ тонких світоглядних почуттів, очевидно, необхідно віднести, якщо виходити з уявлень С.Л. Рубінштейна, до суб'єктних властивостей. Ці ціннісно-значеннєві емоційні характеристики дозрівають тільки в акмеологічному змісті. Відбувається таке дозрівання значне пізніше - у середньому приблизно до 35-55 років;

· моральні властивості - це теж властивості суб'єкта. Вони дозрівають в акмеологічному змісті також досить пізно, приблизно в ті ж роки, що й характеристики "світоглядної" емоційності, а при відсутності адекватних умов соціального середовища - ніколи;

· cуб'єктно-змістовні особистісні властивості (змісти, цілі, самовідносини, самооцінки) дозрівають в акмеологічному змісті до 30-50 років;

· динаміко-змістовні властивості особистості - інтелект, характер - характеризуються двома типами зрілості: і дефінітивної, і акмеологічної. У дефінітивному змісті зрілість інтелекту й характеру наступає в середньому до 12-20 років. В акмеологічному змісті - до 25-45 років.

Особливу наукову проблему являє собою професійна зрілість. Взаємозв'язок і взаємовплив характеристик особистості й діяльності, динамічний характер цього процесу визначили постановку проблеми психологічного вивчення процесу формування особистості професіонала. Опорними у вивченні даної проблеми є поняття "професіонал", "професіоналізація", "професіоналізм", "компетентність", "кваліфікація" і "професійна зрілість". Остання категорія ("професійна зрілість") є інтегруючою властивістю суб'єкта праці, вона відбиває як процес формування професіонала ("професіоналізація"), так і його результат ("професіоналізм", "кваліфікація", "компетентність"). Зміст поняття "професійна зрілість" розкривається в ряді досліджень.

Професійну зрілість можна визначити як властивість суб'єкта праці, що характеризується вищим рівнем особистісного й професійного розвитку й проявляється у високому професіоналізмі, кваліфікації й компетентності, а також у гармонічному розвитку моральних, етичних, культурних, соціальних і професійно значимих якостей і рис особистості.

Формування професіонала полягає не тільки в придбанні їм великого обсягу й широкого спектра знань, навичок і вмінь, професійного досвіду й майстерності, але також у вихованні, розвитку зрілої особистості. Професійне компоненти майстерності здобуваються, розвиваються й актуалізуються тільки при особистісному усвідомленні великого значення особистих і суспільних цілей, змісту й результатів діяльності, що визначає формування позитивної професійної мотивації, соціальної й професійної відповідальності, працездатності й готовності до праці, ініціативності й творчості, задоволеності працею, прагнення до вдосконалювання й інших якостей, які характеризують рівень професійної зрілості суб'єкта праці. Професійна зрілість відбиває відповідність особистих ідеалів, установок, цінностей, сенсу життя й діяльності вимогам професійного, соціального, психологічного середовища.

Показники зрілості особистості професіонала можуть виступати в наступних формах: 1) розуміння системи моральних цінностей, пов'язаних із професією; 2) здатність до нагромадження й аналізу власного професійного досвіду; 3) прийняття адекватної моделі образа еталонного професіонала й прагнення у своєму розвитку відповідати йому; 4) здатність максимально мобілізувати свої зусилля, особистісні ресурси на досягнення поставлених цілей; 5) прояв почуття задоволеності працею; 6) прагнення до самовдосконалення; 7) відсутність особистісних деформацій; 8) уявлення про особистісні функціональні можливості організму й психіки й ступеня їхньої відповідності вимогам професії й т.д.

Уміння суб'єкта діяльності співвідносити свої функціональні можливості й потреби із професійними вимогами є одним з найбільш важливих показників професійної зрілості. Самооцінка професіонала більшою мірою орієнтована на його внутрішні еталони. Усвідомлене, реалістичне ставлення до себе веде до того, що знання про себе починають регулювати й вести за собою емоції. Число парціальних самооцінок скорочується, самооцінка здобуває узагальнений характер.



2. Психологічні особливості прогнозування поведінки особистості

Прогнозування поведінки індивідів і груп має велике значення в різних сферах соціальної діяльності - у політиці, економіці, освіті, екології і таке інше. Використання системи поведінкового прогнозування необхідно в практиці професійного відбору персоналу для різноманітних служб, у підготовці та впровадженні тих або інших соціальних програм і політичних рішень тощо.

Сучасна психологічна наука, яка покликана підвищувати психологічну "чутливість" суспільства, спрямована, зокрема, на розвиток у людей, які є "наївними спостерігачами", здатності вбачати та пророкувати свою власну поведінку та поведінку інших людей у різних ситуаціях міжособистісної (у тому числі конфліктної) взаємодії.

Проблема розуміння й прогнозування поведінки людини входить до сутності всієї соціально-психологічної науки й відноситься до числа її фундаментальних проблем. Успішно досліджена, вона зберігає свою теоретичну значимість та актуальність до сьогодні.

Соціальна психологія часто зіштовхується з неузгодженістю між відомостями про факти повсякденного досвіду й даними експериментальних досліджень. Зокрема, це відноситься до суперечливих висновків про можливості досить точного прогнозу поведінки конкретного індивіда в нестандартній ситуації, який з одного боку є, "наївним спостерігачем" на рівні здорового глузду, з використанням життєвих знань про особистісні особливості індивіда і його типовою поведінкою в багатьох аналогічних ситуаціях, а з іншого боку, - соціальним психологом на підставі наукових даних.

Питання про вирішення зазначеного протиріччя й ряд інших, які відносяться до виявлення наукових закономірностей пророкування соціальної поведінки, вимагають спеціальних теоретичних і емпіричних досліджень.

Дослідження факторів детермінації прогнозування соціальної поведінки має серйозні наукові традиції. Протягом тривалого часу в психології домінувала позиція "персонологів", що пояснювали поведінку людини головним чином особистісними факторами. При цьому соціальна ситуація розглядалася, за правило, як імпульс до дії, що актуалізувала відповідну "особистісну рису", диспозицію. Численні емпіричні дослідження крос-ситуативної погодженості поведінки, що проводилися на великих вибірках, дозволили дійти висновку: поведінкові реакції випробуваних, спеціально підібраних для виміру певних особистісних рис, незмінно давали мало підстав для пророкування реакцій тих же випробуваних в інших ситуаціях, створених для виявлення таких же самих рис. Ще далі у своїх висновках дійшов У. Мішел, який показав, що кореляція між оцінками рис особистості за стандартними вербальними шкалами і об'єктивними поведінковими проявами дуже низка. Отже, особистісні риси мають невелику прогностичну можливість.

Могутність впливу безпосередньої соціальної ситуації на поведінку (а виходить, і на наукову можливість його пророкування) було доведено вперше К. Левіном. Предметом особливого інтересу Левіна була здатність ситуаційних факторів і соціальних маніпуляцій впливати на індивідуальну поведінку, що традиційно вважалося відображенням особистісних диспозицій і переваг.

Соціально-психологічні експерименти К. Левіна і його колег дозволили обґрунтувати основне положення ситуаціонизму про те, що соціальний контекст будить до життя потужні сили, що стимулюють або обмежують поведінку. Був висунутий важливий для рішення завдань прогнозування поведінки принцип канальних факторів, що дозволяє встановити, чому одні ситуаційні фактори мають більший вплив, а інші - менший. Трактуючи соціальну поведінку як функцію особистості й ситуації, а також акцентуючи увагу при цьому на особливість ролі другого фактора, К. Левін уперше зв'язав разом ситуаційні й диспозиційні детермінанти поведінки й показав, що вплив будь-який "об'єктивно" стимулюючої ситуації залежить від суб'єктивного значення, що надається їй особистістю. Звідси - для конкретного індивіда необхідно враховувати, як він сам "позначує" ситуацію, інтерпретує, розуміє її як цілісну систему елементів.

Когнітивний феноменологічний підхід до пояснення й прогнозування поведінки, що йде від К. Левіна, зробив загальноприйнятим поняття про те, що поведінка визначається не ситуацією, що може бути описана "об'єктивно" або за погодженою думкою декількох спостерігачів, а ситуацією, яка існує суб'єктивно, яка дана суб'єктові в його переживаннях.

Вагомий внесок у розвиток цього поняття внесли соціальні психологи інтеракціоністського напряму, що довели, що самі ситуації тією самою мірою є функцією особистості, у якій поведінка особистості є функцією ситуації.

Експериментально встановлено, що люди самі активно вибирають ситуації на основі особистісних диспозицій, за допомогою категоризації й інтерпретації здійснюють визначення ситуацій, конструюють і оцінюють їх у своїх когнітивних процесах, здатні змінювати ситуації своєю присутністю й поведінкою. Тим самим люди фактично самі створюють той соціальний світ, у якому вони живуть. Однак справедливо й зворотне - різні нестандартні ситуації можуть змінювати людей до невпізнанності.

Сучасні американські послідовники К. Левіна Л. Росс і Р. Нісбетт, що узагальнили результати експериментальних досліджень, показали, що передбачуваності соціальної поведінки сприяє взаємодія особистісних і ситуаційних факторів. Разом з тим вони фундаментально обґрунтували тезу про те, що інформація про ситуаційні змінні більш важлива для відносно точного прогнозу поведінки людини, чим знання його особистісних диспозицій.

У сформований сьогодні у світовій психологічній науці інтегративний індивідуально-ситуаційний підхід до розуміння, поясненню й прогнозування поведінки внесли свій внесок і радянські психологи.

Деякі принципові методологічні ідеї були висловлені ще Л. Виготським, що запропонував розглядати особистісне й ситуаційне в єдності, висуваючи як одиниця такої єдності переживання людини, тобто його активне відношення до ситуації.

З подібним підходом співзвучне поняття особистісного змісту, введене в психологію О.М. Леонтьєвим, основні положення теорії установки Д.М. Узнадзе, концепція відносин особистості В.М. М'ясищева й запропоноване ним поняття значимої ситуації.

Виконана нами систематизація численних факторів, що забезпечують можливість прогнозування поведінки діючої особи, виглядає наступним чином.

Ми розділили множину факторів на три групи: особистісні, ситуаційні фактори та фактори суб'єктивної інтерпретації ситуації. Остання група фактично поєднує фактори перших двох і свідчить про те, як фактори ситуації репрезентуються у свідомості діючого суб'єкта і яке значення для нього здобувають.

До особистісних факторів ми віднесли:

- мета діючої особи - короткочасні й довгострокові;

- намір;

- особливості цілісної системи уявлень про навколишній світ;

- судження про цінності, про значимі ситуації;

- особливості особистісних установок, що сприяють їхньому впливу на поведінку (сила; ступінь особистісної значимості; стійкість із часом, виразність тощо);

- життєві стратегії;

- фактори соціального інтелекту (у тому числі рівень розвитку й гнучкість механізму когнітивного оцінювання ситуацій);

- специфіка сприйняття себе;

- інтегральні особистісні характеристики (ступінь інтернальності; властивості "харді" - твердості, невразливості - або придбаної безпорадності);

- традиційні риси особистості, що дають можливість пророкування поведінки лише за певних умов:

– якщо прогноз ґрунтується на широкій і різноманітній сукупності минулих спостережень і націлений не на одиничні майбутні дії й результати поведінки, а на усереднені для майбутнього періоду;

– якщо прогноз націлений на відносну ймовірність екстремальних результатів, а поведінки людини, до якого він ставиться, у минулому було екстремальним (порівняно з поведінкою інших);

– якщо прогноз ураховує базову частоту для сукупності індивідів (особливо якщо вона екстремальна).

До ситуаційних факторів нами віднесені наступні:

- групові норми й цінності;

- усвідомлення себе членом конкретної групи;

- групова згуртованість; "корпоративний дух";

- дискусія при груповому ухваленні рішення;

- груповий тиск;

- соціальний тиск із боку неформальної референтної групи;

- когнітивний дисонанс між поглядами індивіда й групи;

- соціальна фацілітація й дифузія відповідальності;

- тиск на особистість групових меншостей;

- групова поляризація думок;

- стиль лідерства (керівництва);

- соціально-психологічний клімат (атмосфера) у групі;

- конкуренція (міжособистісна й міжгрупова);

- конфлікт (міжособистісний і міжгруповий);

- характерні патерни групової поведінки;

- компетентність, підготовленість членів групи;

- соціальні ролі;

- рольова невизначеність;

- рольове перевантаження (недовантаження);

- рольовий конфлікт;

- ступінь складності й структурованості розв'язуваного завдання;

- зовнішні спонукальні фактори: погроза, примус, обіцяна винагорода, публічне схвалення, особисте прохання тощо;

- "канальні" фактори (наявність конкретного поведінкового каналу для реалізації наміру);

- феномен дрібного проступку (ситуація "нога у двері");

- ізольованість від соціуму;

- фактори соціального макросередовища: культурні цінності, норми, звичаї макросередовища; екологічні, економічні й технологічні фактори.

У групу факторів суб'єктивної інтерпретації ситуації ми включили:

- переконаність суб'єкта у власному виборі ситуації й поведінки в ній або в змушеному підпорядкуванні обставинам;

- інтерпретація й оцінка подій і факторів соціального оточення суб'єктом через призму цілей і намірів;

- використання механізму когнітивного оцінювання для віднесення ситуації до того або іншого типу;

- особистісна значимість ситуації;

- використання при інтерпретації ситуації критеріїв соціального порівняння, "середнього рівня порівняння", "рівня порівняння альтернатив";

- вплив на суб'єктивну інтерпретацію ситуації помилок каузальної атрибуції (фундаментальної помилки, "помилкового консенсусу", "ілюзорних кореляцій", мотиваційної упередженості).

На завершення доцільно виділити ті умови, які сприяють ефективності прогнозу поведінки суб'єкта.

1. Наявність у спостерігача знання психологічних закономірностей прогнозування поведінки індивіда.

2. Погодженість самооцінки суб'єкта з оцінкою його особистості й поведінки з боку спостерігача.

3. Погодженість інтерпретації об'єктивних факторів ситуації з боку спостерігача й суб'єкта.

4. Облік спостерігачем факторів мінливості й нестійкості суб'єктивної інтерпретації ситуації.

5. Здатність спостерігача зробити логічне виправлення на невизначеність об'єктивних особливостей ситуації або її суб'єктивної інтерпретації суб'єктом.

Вищий рівень прогнозу поведінки досяжний тільки науковій психології, що переборює психологічні недосконалості, типові помилки й омани "наївного спостерігача" ("повсякденного психолога").

Таким чином, ми систематизували різноманітні фактори прогнозування спостережуваної поведінки особистості. Не всі з них несуть однаковий внесок в передбачуваність майбутніх дій індивіда, тому що не всі є стійко важливими і потужними детермінантами поведінки. Однак всі ці фактори взаємозалежні й можуть підсилювати один одного.

Таким чином можна дійти до висновку про те, що для спостерігача, озброєного знанням наукової психології, необхідний аналіз всієї системи факторів, які спонукають і стримують активність поведінки діючої особистості. Саме надлишкова детермінованість поведінкових актів спостережуваного індивіда дозволяє робити в цілому адекватні пророкування його поведінки на майбутнє.



Список літератури

1. Л.Ф., Коржова О.Д. Психологія життєвих ситуацій. - М.: Російське педагогічне агентство, 2008. - 263 с.

2. Виготський К.С. Криза семи років // Собр. тв. в 6-ти тт. - Т. 4. - М.: Педагогіка, 2009. - З. 376-385.

3. Левін. Теорія поля у соціальних науках. - СПб.: Мова, 2000. - 368 с.

4. Левін. Конфлікт між аристотелевским і галилеевским способами мислення в сучасній психології / К. Левін //Психологічний журнал. - 2010. -Т. 11. - № 5. - C. 134-158.

5. Магнуссон Д. Требуется: психологія ситуацій // Психологія соціальних ситуацій / Упоряд. і заг. ред. Н.В. Гришиною. - СПб.: Пітер, 2001. - З. 153-159.

6. Психологія соціальних ситуацій / Упоряд. і заг. ред. Н.В. Гришиною. - СПб.: Пітер, 2001. - 416 с.

7. Петренко В.Ф., Мітіна О.В. Методологічні аспекти вивчення: динаміки суспільних систем // Тез. XI Міжнародний конф. за логікою, методології та філософії науки і техніки. - М., 2010.

Размещено на Allbest.ru

...