Домінування і підпорядкування на терезах інтерсуб’єктивної взаємодії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Домінування і підпорядкування на терезах інтерсуб'єктивної взаємодії

Будь-які владно-підвладні стосунки мають сенс лише тоді, коли охоплюють щонайменше дві сторони: одну, яка владує, домінує, і другу, яка є об'єктом такого домінування, владування. Якщо владно-підвладні співвідношення вважати за атрибутивну характеристику кожного акту соціальної взаємодії, то належить визнати в ньому наявність двох сторін: домінантної і підпорядкованої. Навіть коли йдеться про поведінку окремого автономного суб'єкта, дуже опосередковано пов'язану з певним соціальним контекстом, то й у цьому випадку його позиція може бути охарактеризована за ознаками домінування - підпорядкування: відповідно інший - підпорядкований або домінантний - суб'єкт може бути присутній опосередковано, невидимо, умовно.

Домінування (владування, панування) і підпорядкування (упокорення, приневолення, підлеглість) - вічні і невід'ємні сторони людського спілкування. Скрізь, де є навіть двоє людей, можемо зафіксувати більш чи менш виражені співвідношення владних позицій однієї людини і підвладних - іншої. Таке співвідношення має безліч форм, видів, рівнів і цілком очевидно являє собою одну з найістотніших характеристик людського існування. Інша річ, що далеко не завжди ці характеристики є очевидними як для їхніх суб'єктів, так і для сторонніх спостерігачів.

Порівняно очевиднішими стосунки домінування - підпорядкування виявляються тоді, коли втілюються в певних соціально визначених статусах учасників взаємодії, тобто коли за певними нормами й правилами, писаними чи неписаними, один суб'єкт ніби має право керувати діями іншого суб'єкта, впливати на нього, а цей інший має обов'язок підкорятися розпорядженням першого. У такому вигляді стосунки домінування і підпорядкування досить виразно поділяють людей на групи, сторони, що протистоять одна одній. Васютинський зазначає, що позиції домінування і підпорядкування, як взаємно протилежні полюси такої собі дихотомії, фіксуються набагато легше, а для непсихологічних контекстів вони взагалі є майже єдино можливими. Стосунки розглядаються або як такі, у яких має місце рівність між учасниками, або як такі, де одна сторона має перевагу, а друга їй підпорядковується.

Чітке розмежування суб'єктів панування і суб'єктів підпорядкування зумовлює ще й ту соціально-психологічну обставину, що позиції й переваги владного статусу легше розпізнаються й визнаються. У владному контексті взаємин домінантна сторона зазвичай постає як очевидніша. Це, зокрема, дістає свій вияв у помітно більшій кількості термінів, що означають різні види й форми домінування: панування, керівництво, лідерство, перевага, вищість, зверхність тощо, тоді як підпорядкування має набагато менший синонімічний ряд.

Факт більшої очевидності владної позиції може мати принаймні три психологічні пояснення. По-перше, владна сторона виразніше виявляє, втілює свою власну суб'єктність. Вона є стороною ініціативною, яка приймає рішення, нав'язує їх іншим учасникам, визначає дискурс спілкування. По-друге, для самого суб'єкта мотивація посідання владної позиції є очевиднішою й зрозумілішою, ніж мотивація підпорядкування. По-третє, домінантна позиція, як правило, має вищий соціальний престиж.

Владна позиція, владний вплив завжди мали більше шансів бути ідентифікованими, ніж позиція протилежна. У соціально-психологічних уявленнях їм звичайно приписувалася сильніша мотиваційна дія, вищий діяльнісний статус. Тому особливо важливим з погляду психологічного аналізу стосунків домінування - підпорядкування видається з'ясування психологічного змісту позицій узалежнення, підкорення, підлеглості. Хоча ці позиції звичайно не набувають такого виразного втілення, як позиції домінування, їхня роль у стосунках зовсім не є, бо й не може бути менш вагомою.

Досить широке розуміння явища влади веде до визнання її за іманентну властивість кожної живої істоти (як у Ф. Ніцше) або психічного індивіда (як в А. Адлера). І в тому і в тому контексті влада постає як невід'ємна сторона, властивість живої істоти, що взаємодіє з оточенням і намагається утвердити власне існування, задовольнити свої потреби, дотримати власних інтересів, захиститися від конкурентних впливів. Для того, щоб бути, треба виявляти себе, заявляти про себе, висловлювати домагання щодо середовища.

Владні потяги пронизують усю сферу психічного життя індивіда, заволодіваючи, в тому числі, й сексуальною. Можливість чи неможливість задоволення сексуальних потреб суб'єкта визначається змістом його стосунків з оточенням, залежить від ступеня домінування оточення над індивідом або індивіда над оточенням. Накладаючи численні табу на сексуальну сферу, соціум обмежує індивіда, упокорює його, але водночас спонукає до реалізації відповідних потреб непрямим чином. Індивід, отже, «вислизає» з-під суспільних заборон і, бодай почасти, здобуває владу над обставинами. Пряме ж задоволення сексуальних потреб тим більш передбачає присутність іншої особи, і контекст такого задоволення набуває ще більш вираженого владно-підвладного характеру.

Чи не найяскравішим утіленням поєднання сексуальних і владних імпульсів є садизм, де сексуальні і владні потреби задовольняються одночасно, а незадоволення одних унеможливлює задоволення інших. Щоправда, можна вести мову про так званий несексуальний садизм, наявність якого могла б бути додатковим аргументом на користь первинності саме владних потреб, а не сексуальних. Формування несексуального садизму та, очевидно, і несексуального мазохізму може свідчити про різні психічні джерела прагнення влади і сексуального бажання. Десь на дуже ранніх етапах онтогенезу ці дві сфери поєднуються між собою і далі співіснують вельми тісно, хоча їхня первісна природа зовсім різна. А згодом несексуальний садизм звичайно виявляється захисним або компенсаторним варіантом садизму сексуального.

Васютинський зазначає, що пошук об'єкта для сексуального спрямування майже від самого початку набуває характеру пошуку об'єкта домінування або підпорядкування. Компенсаторну функцію виконує не лише маскування сексуальності. Увагу привертає й компенсаторна функція домінування.

Для особи, яка має значну владну потенцію і для якої застосування владних можливостей не становить психологічної проблеми, влада здебільшого не набуває самодостатньої цінності, а її прагнення не перетворюється на один із провідних мотивів активності. Владна функція спрацьовує ніби сама по собі, а здійснення владних повноважень є звичайним модусом активності. Натомість для особи, невпевненої у власних силах, психологічно слабкої, неспроможної до адекватного досягнення, здобуття домінантної позиції, посідання влади виявляється вельми привабливим. Особливо актуальним таке прагнення стає для різного роду невротичних особистостей і є, власне кажучи, одним із найзначущіших елементів конструйованого ними «несправжнього», вигаданого невротичного світу. У такому неадекватному відображенні дійсності позбавлена реальних владних можливостей особа захищається від усвідомлення своєї малоцінності тим, що уявляє себе істотою владною, спроможною, потентною.

Оскільки в основі такого фіктивного компенсаторного владного статусу лежить не справжня психологічна міць, а особистісна слабкість, то через будь-які вияви «домінантної» позиції тою чи тою мірою проступає психологічна неадекватність. Відтак зазнавані невдачі, як правило, спонукають індивіда не до належної корекції поведінки, а до ще виразніших намагань зміцнити свою владність. Такі залежності становлять одну з істотних характеристик невротичного кола. І загальна історія людства, і зміст повсякденних людських стосунків дають безліч прикладів свідомої, напівсвідомої чи майже несвідомої активності осіб, які потерпають від комплексу малоцінності і прагнуть заглушити його шляхом здобуття влади над іншими людьми. (Класичним прикладом є комплекс Наполеона, який спонукає низькорослих чоловіків до владного вивищення над оточенням).

Менш очевидним, але не менш загальним, ніж потреба домінування, є прагнення підпорядкуватися, бути підлеглим, залежним. Оскільки жива істота чи психічний суб'єкт не можуть існувати поза певним середовищем, то вони ніби приречені на те, щоб якимсь чином до нього устосунковуватися, пристосовуватися до його умов. Цілковита нездатність до такого пристосування означає нездатність до самого існування. У будь-якому вияві влади над оточенням, яку має індивід, завжди має місце і його узалежнення від цього оточення, підпорядкування йому. Адже сама наявність середовища, де індивід має утвердитися, означає залежність від такої наявності.

Порівняно з домінуванням, підпорядкування має здебільшого менш виразний, часто непомітний характер. Воно виражається не лише в актах інтерсуб'єктної взаємодії, а насамперед у внутрішніх позиціях її учасників. У різних версіях соціального психоаналізу досить докладно відстежено загальнолюдську потребу підкорення авторитетові, ідентифікації з вождем. Найчастіше така ідентифікація відбувається майже автоматично, майже несвідомо і не виділяється її суб'єктами як якийсь особливий феномен.

Якщо підпорядкування іншій особі є ніби психологічною суттю процесу ідентифікації, то в протилежному йому за багатьма ознаками процесі проекції таке психологічне підпорядкування втілюється не меншою мірою. Немає сумніву в тому, що в прагненні підпорядкувати себе авторитетові особистість тою чи тою мірою втілює власні проекції. І це хоч би через те, що, по-перше, суб'єкт потребує мати за об'єкт проекції більш чи менш значущу для нього особу, по-друге, ця особа повинна мати певний набір рис, до яких ніби допасовується проекція. А з другого боку, підпорядковуючись іншій особі, суб'єкт і ідентифікується з нею, і проектує на неї свої власні риси й комплекси.

Підпорядкування, так само як і домінування, може виконувати компенсаторну функцію для психологічно слабких індивідів, відігравати роль своєрідного психологічного костура. Основна психологічна вигода підпорядкування полягає, очевидно, у відмові від відповідальності. Можна говорити про два варіанти такої відмови - від відповідальності позитивної і негативної. Відмова від позитивної відповідальності означає, що індивід, передчуваючи свою неспроможність у виконанні певних функцій, наперед відмовляється від них, перекладаючи керівні обов'язки на іншу особу.

Васютинський заключає, що позиція підлеглого суб'єкта у взаємодії, що в більшості випадків має викликати співчуття і намагання підтримати, насправді дає суб'єктові значні переваги, зумовлені його власними недосконалостями. Відчуваючи свою малоцінність у певній сфері, суб'єкт може шукати особу більш успішну, ідентифікація з якою дасть йому своєрідну компенсацію у вигляді почуття впевненості, прилученості до зовнішньої сили.

Уже в самому підпорядкуванні як прямій відмові від узяття на себе більш-менш самостійних владних функцій криється намагання бодай непрямо володіти ситуацією взаємодії. Той, хто підпорядковується, прагне змінити дискурс взаємодії, надаючи йому сприятливішого для себе забарвлення та нейтралізуючи можливі негативні аспекти.

Проте підпорядкування може бути й химернішим, багатоплановим і мати на меті якраз протилежне: здобуття домінантної позиції. Така позиція здобувається в непрямий спосіб, а зайняття позиції підлеглої сторони стає засобом маніпулювання стороною, якій віддається позірна перевага у взаємодії. Двома найтиповішими шляхами такого маніпулятивного підпорядкування є, по-перше, вияв своєї безпорадності і заклики про допомогу, по-друге - увиразнення відповідних переваг іншої сторони. Обидва модуси поведінки передбачають спонукання цієї іншої сторони до вчинення відповідних дій і взяття на себе відповідальності за них.

Отже, владно-підвладний зміст пронизує всі сфери міжособистісних стосунків. Кожний суб'єкт - свідомо чи несвідомо, довільно чи мимовільно - займає в них не просто домінантну або підпорядковану позицію, а водночас і ту і іншу. При цьому соціальний характер таких співвідношень може бути доволі очевидним, тоді як психологічний виявляється, як правило, менш однозначним і важче піддається об'єктивній оцінці. Домінування й підпорядкування включаються в загальний контекст особистісного розвитку і виконують складні психологічні функції, пов'язані з адаптацією до зовнішнього і внутрішнього середовища. Особливо вагомими є функції компенсаторні, ступінь адекватності яких істотно зумовлює статус особистості як учасника інтерсуб'єктної взаємодії.

Актуальність даної теми сьогодні важко переоцінити. Адже сфера політики є найважливішим структурним елементом суспільного життя, одним з головних регуляторів соціальних відносин, що пронизує все суспільство. Сучасна політична ситуація в Україні - явище різнопланове і досить складне. Та найбільш актуальним на сьогоднішній день є конкретний аналіз політичної діяльності різних соціальних груп, вивчення політичних партій і рухів, поведінка і свідомість електорату. На сучасному етапі розвитку людства політичне життя все більше характеризується активізацією масових суспільних рухів. Люди різної політичної орієнтації протестують проти мілітаризації, політики агресії та війни, расової та національної дискримінації, обмеження прав жінок, корупції, хижацького використання природних ресурсів і довкілля. Політичні лідери змушені зважати на позиції масових суспільних рухів, які нерідко висувають певні політичні вимоги. Неабиякими є можливості впливу людей на різноманітні політичні процеси в умовах функціонування місцевого самоврядування. Саме на цьому рівні найефективнішими є узгодження інтересів, установок і настроїв людей та органів влади. Адже більшість із них байдужа до того, що відбувається на вершинах влади, виявляючи водночас неабиякий інтерес до того, що відбувається навколо них.

Перечитуючи або конспектуючи роботу Ваютинського Вадима Олександровича, - нашого з вами сучасника, доктора психологічних наук, - неважко спроектувати основні положення на сучасних політичних діячів, політичні партії, політичні сил, на нас з вами, як учасників виборчого процесу(електорат), щоб, можливо глибше зрозуміти сутність процесів, що протікають в епіцентрі соціально-політичного життя.

домінування підпорядкування психологічний політичний

Размещено на Allbest.ru