Механізм та індивідуалізм як принцип психологічної думки XVII століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Академія педагогічних наук України

Університет менеджменту освіти

Факультет менеджменту та психології

Контрольна робота

З курсу «Історія психології»

Механізм та індивідуалізм як принцип психологічної думки XVII століття

Київ - 2008

Зміст

психічний декартівський дуалізм душевний

Вступ

1. Механізм та індивідуалізм як принцип психологічної думки XVII століття

2. Готфрід-Вільгельм Лейбніц

3. Бенедикт Спіноза

4. Джон Локк

5. Рене Декарт

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Під знаком картини свідомості Декарта і Локка складалися психологічні концепції наступних десятиліть. Вони були пронизані духом дуалізму новітнього часу. За цим дуалізмом у теорії стояли реалії соціального життя, суспільної практики. З одного боку, науково-технічний прогрес, сполучений з великими теоретичними відкриттями в науках про фізичну природу і впровадження механічних пристроїв. З іншого боку - самостояння людини як особистості, що, хоча і погодиться з промислом Усевишнього, але здатна мати опору у власному розумі, свідомості, розумінні. Ці позапсихологічні фактори обумовили як механоде-терминизм, так і спрямованість до внутрішнього досвіду свідомості. Саме ці дві вирішальних ознаки в їхній неподільності визначили відмінність психологічної думки нового часу від усіх її попередніх витків.

Як і колись, пояснення психічних явищ залежало від знання про те, як улаштований фізичний світ і які сили правлять живим організмом. Мова йде саме про пояснення, адекватному нормам наукового пізнання, тому що в практиці спілкування люди керуються життєвими представленнями про мотиви поводження, розумових якостях, впливах погоди на состояниедуха чи розташування планет на характер і т.п.

XVII століття радикально підвищило планку критеріїв науковості. Він перетворив пояснювальні принципи, що дісталися йому від колишніх століть. Створені в лоні механіки поняття про рефлекс, відчуття, Представлення, асоціації, афекті, мотиві ввійшли в основний фонд наукових знань. Ці поняття запозичали свій зміст у новому детерміністському трактуванні організму як «машини тіла». Схема цієї машини була умоглядною. Вона не могла витримати іспит досвідом. Тим часом саме досвід у сполученні з новим способом раціонального його пояснення визначив успіхи нового природознавства.

1. Механізм та індивідуалізм як принцип психологічної думки XVII століття

Прийняття рішення як особливий принцип мотиваційного рівня історії психології охоплює ХVIIст. і період Просвітництва. Даний психологічний феномен передбачає взаємовідношення почуття, інтелекту й волі. Декарт, Спіноза особливо наголошували на емоційному й інтелектуальному компонентах прийняття рішення, протиставленого боротьбі мотивів.

Сучасник Гоббса - французький філософ Р. Декарт (1596-1650) стверджував, що існування душі й тіла - дві різні й незалежні субстанції. Декарт, на відміну від Арістотеля, “оживлює” тіло, проголошуючи ідею рефлекторної дуги. “Оживлення” тіла, як і одночасні пошуки натуральних механізмів дії душі, створювали певний грунт для вивчення природи людини на основі принципц антропологічної цілісності.

Спробу подолання декартівського дуалізму в питання про зв'язок психічного й фізичного здійснив видатний голландський філософ XVII cт. Б. Спіноза (1632-1677). Свідомість людини, на його думку, не існує окремо від тіла, а утворює з ним певну єдність. Якщо тіло не зазнає впливу зовнішніх предметів, душа ніяким чином їх не сприймає. Принцип детермінізму, розроблений у психології Спінози, з одного боку, заперечує свободу волі, з іншого - включає душу в систему причинного пояснення природних явищ.

В епоху відродження було започатковано вивчення мотивації в цій її суперечності, що відповідало на ситуаційному рівні принципу залежності ситуації від людини. Найяскравіше дана проблема поставлена й відповідно вирішена в ХVII ст. Переживання усвідомленості вільної волі було оголошене ілюзорним (Б. Спіноза). Г. Лейбніц створив оригінальне вчення про неантагоністичне відношення свідомого та несвідомого (“малі перцепції” та “аперцепція”). Неусвідомлене у вік Просвітництва прирівнювалося до неуцтва, тлумачилося як свідома омана темних людей, зокрема в питаннях релігії.

А відомий англійський філософ-сенсуаліст Дж. Локк (1632-1704), який вважав всі істинні знання можна одержати лише в досвіді. Знання про психічне дає внутрішній досвід і відповідні методи - самоспостереження, інтроспекції, суб'єктивного експерименту тощо. Оскільки ж внутрішній досвід дає лише знання про окремі психічні стани чи процеси, остільки саме вони, а не абстрактна душа мають бути предметом психології.

2. Готфрід-Вільгельм Лейбніц

Під впливом математики німецький мислитель Готфрід-Вільгельм Лейбніц (1646-1716) уперше в історії науки вжив поняття “несвідома психіка”. Він розмежував перцепцію (неусвідомлене сприймання) і апперцепцію (усвідомлене сприймання, що включає увагу і пам'ять), водночас пропонуючи розглядати психічне життя не як арифметичну суму, а як інтеграл, що перебуває у безперервному розвитку.

Люди які не мають стосунку до математики, думають, що в цій науці всі твердження строго доводяться, а тому там немає місця для фантазії. Однак на етапі відкриття, в процесі пошуків вирішення математичних проблем фантазія і інтуїція відіграють велику роль. Так, Г.-В. Лейбніц, розробляючи основи диференціального числення, виходив з уявлення про замкнену криву як багатокутник з нескінченно великою кількістю сторін.

В. Лейбніц він стверджує, що нічого немає в розумі, що б не пройшло раніше через чуття, окрім самого розуму.

3. Бенедикт Спіноза

Видатною фігурою вільнодумства XVII ст. був Бенедикт Спіноза (1632--1677 рр.). 1670 р. Б. Спіноза видав "Богословсько-політичний трактат", в якому докладно виклав свої матеріалістичні і вільнодумні переконання. На його думку, основою всього світу є вічна, нескінченна субстанція, яку він ототожнював з природою. Спіноза доводив, що людина здатна пізнати природу, що наукове знання є єдиною формою знання. Ототожнюючи, як і Д. Бруно, бога з природою, Спіноза був, по суті, пантеїстом. Значною його заслугою є аналіз Біблії. Дослідник виявив у Старому Заповіті велику кількість суперечностей, довів, що Мойсей, якому богословська традиція приписувала авторство перших п'яти книг Біблії, не міг бути їхнім автором. Своїм "Богословсько-політичним трактатом" Спіноза викликав вороже ставлення до себе з боку ортодоксів. Завдяки цьому творові він уславився як вільнодумець, що поклав початок науковому аналізу Біблії.

Таким чином, XVI і XVII ст. ознаменувалися новими кроками в розвитку вільнодумних поглядів. Виступи з критикою релігії в переважній більшості маскувалися пантеїзмом і деїзмом.

Свідомість людини, на його думку, не існує окремо від тіла, а утворює з ним певну єдність. Якщо тіло не зазнає впливу зовнішніх предметів, душа ніяким чином їх не сприймає. Принцип детермінізму, розроблений у психології Спінози, з одного боку, заперечує свободу волі, з іншого - включає душу в систему причинного пояснення природних явищ.

Філософ, в своїй “Етиці” підкреслює роль людської індивідуальності, характеризуючи перш за все внутрішній світ людини, який проявляється в тих чи інших психологічних станах - афоректах.

Такими як: любов, радість, співчуття. Гнів, ревність, ненависть, потяг до чого-небудь і т.п. Разом з тим Спіноза вказував на індивідуальність людської поведінки об'єктивною необхідністю, що все рівно не знімає відповідальності з людини за те, що вона робить. Все це також є досить актуальним і в наші дні.

Спіноза вважав, що для певної свободи волі людина має пізнати не лише зовнішні обставини свого буття, а й власні афекти і пристрасті. Такі пізнання передбачає не усунення пристрастей, а владу над ними. Згадаймо відоме висловлення, що потоки пристрастей злили більше міст і поселень і коштували більших людських жертв, між потоки стихій і ураганів. Уважаючи, що наймогутнішим збудником душі є пристрасті.

4. Джон Локк

Помітне місце серед них посідає англійський філософ, психолог, педагог Джон Локк (1632--1704). Народився у сім'ї адвоката, початкову освіту здобув удома, закінчив Вестмінстерську школу та Оксфордський університет. Отримав ступінь бакалавра медицини, а згодом магістра. Працював викладачем грецької мови і літератури в університеті, домашнім лікарем і вихователем онука графа Шеф-тсбері, з яким емігрував до Голландії; повернувся до Англії після революції 1688 р. Написав низку праць: «Лист про віротерпимість», «Дослідження про людський розум», «Думки про виховання», «Розумність християнства».

Світогляд Локка сформувався під впливом буржуазної сім'ї, боротьби буржуазії проти феодально-королівської влади, близькості до англійського ліберального дворянства. За своїми соціальними поглядами він був прихильником договірної теорії походження держави і теорії природного права. Відкидаючи вчення про вроджені ідеї, доводив, що в свідомості людей немає природжених ідей і уявлень, що людина -- «чиста дошка», а уявлення і поняття виникають під впливом предметів зовнішнього світу через органи чуттів. З усіх людей дев'ять десятих є такими, якими їх зробило виховання: добрими або злими, корисними або некорисними. Виховання не просто відіграє вирішальну роль, воно долає і вплив спадковості, і вплив середовища, тому що ці чинники пасивні, а виховання -- визначальне начало.

Мету виховання Дж. Локк вбачав у підготовці джентльмена (дитини з заможних верств), який уміє розумно і прибуткове вести свої справи, не заважаючи іншим, має здоровий дух у здоровому тілі й уміє поводитися в товаристві. Діти бідних верств населення його не хвилювали. Локк. категорично виступаючи проти шкільної освіти, яку вважав відображенням суспільства, аморального у своїй сутності, обстоював домашнє, індивідуальне виховання дітей. Для досягнення мети виховання, на його думку, треба забезпечити виховання тіла, характеру й розуму. Дітей ще змалку слід фізично загартовувати і привчати зносити втому, незгоди, нестатки. Така система фізичного виховання є необхідною умовою створення «здорового духу в здоровому тілі».

Особливе місце у формуванні джентльмена Дж. Локк відводить моральному вихованню. З раннього віку дитину необхідно привчати і вправляти в умінні перемагати власні примхи, пристрасті, йти за тим, що схвалює розум. Головне завдання морального виховання -- формування в людини дисципліни духу, яка виховується обмеженнями. Розумове виховання Локк відсуває на задній план. Він вважав, що вміння триматися в товаристві, діловитість, заповзятливість важливіші за більшість знань, що їх дають європейські школи -- без них джентльмен може обійтися. Мета навчання -- готувати не вченого, а ділову людину. Тому треба зробити її розум здатним сприймати будь-яке знання, коли вона сама того захоче. Він запропонував програму реальної освіти, яка передбачала необхідну підготовку до дієвих занять у реальному світі, до комерційної діяльності. Радив вивчати реальні навчальні предмети і живу мову замість мертвих мов: вважав, що час, працю і зусилля треба витрачати на здобуття корисних і потрібних знань (англійської та французької мов, географії, малювання, математики, астрономії, філософії, історії, права, верхової їзди, танців, фехтування); пропонував вивчати бухгалтерію, ремесла (столярне, теслярське) і сільське господарство. На його думку, праця на свіжому повітрі сприяє зміцненню здоров'я, а ремесло завжди може знадобитися діловій людині, до того ж, запобігає неробству. Методи навчання слід підбирати з таким розрахунком, щоб вони робили процес навчання цікавим і захоплюючим. Дітям треба показувати користь того, що вони вивчають.

«Думки про виховання» Дж. Локка відіграли вагому роль у розвитку педагогіки не лише в Англії, а й в усій Європі. Цій праці Локк зосереджується на проблемі виховання джентльмена -- людини, в якій поєднуються високоосвіченість з діловими якостями, тверді моральні переконання з відповідними манерами поведінки.

5. Рене Декарт

У 1629--1649 рр. Декарт жив у Голландії, звідки виїжджав до Англії, Данії, Норвегії. За ці роки він багаторазово змінював місце свого перебування, шукаючи сприятливих умов для наукових досліджень. Згодом, уже як відомий вчений, він з'явився в Гаазі, листувався з коронованими особами. Його вчення розворушило цілу боротьбу умів серед політичних, релігійних та наукових угруповань. Турбуючись не тільки про звичайний спокій для наукової роботи, а й про безпеку своєї особи, Декарт прийняв запрошення шведської королеви Крістіни і в 1649 р. переїхав до Стокгольма. Але відкрити там Академію наук та навчати королеву Крістіну філософії Декартові не судилося -- через кілька місяців він помер.

Розглядаючи діяльність людського організму, Декарт зауважує: «У нас не залишається нічого такого, що можна було би приписати нашій душі, за винятком тільки думок». Він установлює думки двох видів -- дії душі та її пристрасті. До дій душі належать бажання, які йдуть безпосередньо від неї. Це і така діяльність душі, як любов до Бога, і дії, що завершуються в тілі (при бажанні гуляти ноги рухаються). До пристрастей душі Декарт відносить усі види сприймань або знань, що їх душа отримує, відображаючи речі. Продукти фантазії тлумачаться як залежні від душі, але деякі з них мають причиною тіло (ілюзії, сновидіння, марення). Сприймання Декарт поділяє на такі, що стосуються або зовнішніх предметів чи нашого тіла (голод, спрага), або душі (почуття радості, гніву і т. ін.). Пристрасті в широкому розумінні -- це результат сприймання зовнішніх тіл і власного організму. Декарт цікавиться найбільше пристрастями у вузькому розумінні як безпосередньо пов'язаними з душею. Він визначає їх як рухи (emotions) душі, маючи на увазі ті зміни, які відбуваються в ній, а також різні думки. Із усіх видів думок, властивих душі, він не знаходить інших, які б її більше хвилювали, ніж пристрасті.

Хоча душа, за Декартом, так тісно пов'язана з усіма частинами тіла та тілом як єдиним цілим, що не можна вказати, де саме вона перебуває, він, проте, наголошує на значенні шишкоподібної залози (согрus pineale), що виступає тією частиною мозку, в якій душа безпосередньо проявляє свої функції. Оскільки ця залоза становить собою непарний орган, у ній два враження (результат симетрії мозку) зливаються в одне. Свій філософський дуалізм Декарт конкретизує в ідеї психофізіологічної взаємодії. Душа діє на залозу, яка приводить у рух тіло. Залоза, зі свого боку, впливає на душу. Душа, бажаючи чогось, примушує маленьку залозу, з якою вона безпосередньо пов'язана, рухатися так, як це необхідно для того, щоб викликати дію, яка відповідала б цьому бажанню. Залоза перебуває під подвійним впливом -- душі й «тваринних духів». Сила душі визначається Декартом як результат боротьби між «духами» і волею. Те, в чому раніше бачили боротьбу між нижчою і вищою частинами душі (відчувальною і розумною), насправді є боротьбою між природними пристрастями та волею. Найсильнішими Декарт вважає ті душі, в яких воля може найлегше перемогти пристрасті, утримати рухи, що їх супроводжують. Ця переможна зброя душі -- тверді й певні судження про добро і зло. Завдяки цим судженням душа може здобути цілковиту владу над своїми пристрастями.

Декарт вважає пристрасті корисними тільки у певному сенсі: вони утримують і закріплюють в душі ті думки, які необхідно зберегти і які без цього могли б легко зникнути. Негативна роль пристрастей убачається в утримуванні та збереженні думок більше, ніж це потрібно, а також таких, про які неприємно згадувати. Здійснюючи психологічний аналіз пристрастей, Декарт відшукує найпростіші вихідні почуття. Це подив, любов, ненависть, бажання, радість і печаль. Із них потім виводиться безліч складних. Психологічний аналіз тісно переплетено з фізіологічним.

Єдність тілесного і душевного вираження почуттів Декарт убачає в механізмі асоціації, хоч цей термін у даному випадку він не використовує. Тут ідея асоціації ще не дає справжнього наукового пояснення зв'язку тіла і душі, проте допомагає Декартові знайти певні закономірності, що передують відкриттю умовного рефлексу. Він зауважує: «Якщо ми якось пов'язали певний рух тіла з певною думкою, то згодом жоден із них не з'являється без іншого. Коли хтось під час хвороби з великою огидою випив якісь ліки, то після цього він не може без огиди пити або їсти все, що нагадує це пиття за смаком. Так само він не може згадати про ці огидні ліки без того, щоб не подумати про їхній смак». Здається, ніби Декарт висунув основне дуалістичне припущення про зв'язок тіла і душі для того, щоб заперечити його усім ходом своїх антропологічних досліджень. Він переконливо твердить: «Перші пристрасті (з'явилися) в нашій душі при сполученні її з тілом». І малює досить конкретну наукову картину, як пристрасті опосередковують життєвий вияв душі й тіла. У викладі складної природи пристрастей, що охоплюють усі рівні життєдіяльності організму, Декарт здійснює феноменологічні випробування різних позицій зв'язку тіла і душі, показуючи їхню принципову незалежність, взаємодію, органічний зв'язок між ними. На ці позиції впливав тогочасний рівень фізіологічної розробки проблеми. Усі пристрасті Декарт розглядає як такі, що пов'язані з рухами внутрішніх органів, і як такі, що мають тілесне -- фізіогномічне, пантомімічне -- вираження. Мова йде про рухи очей, обличчя в цілому, про зміну кольору обличчя, дрижання, слабкість, непритомність, сміх, сльози, стогін, зітхання тощо.

Виходячи з того, що за своєю природою пристрасті відносяться до тіла, а до душі остільки, оскільки вона пов'язана з тілом, Декарт показує природну функцію почуттів -- спонукати душу до сприяння всьому, що служить для збереження тіла, його благополуччя. Душа знає все, що шкідливо для тіла, не безпосередньо, а тільки завдяки відчуттю болю, яке переживається та збуджує в душі спочатку пристрасть печалі, а потім ненависть до того, хто спричиняє біль. Душа також знає про те, що корисно тілу, не безпосередньо, а завдяки певному лоскотанню, яке, збуджуючи в ній радість, викликає любов до того, що вважається причиною радості, а також бажання придбати те, від чого залежить ця радість, або те, що сприяє її продовженню. Хоч усі вихідні пристрасті корисні для тіла, печаль можна вважати першою пристрастю за її значенням. Вона більш необхідна, ніж радість, ненависть чи любов, оскільки для людини ціннішим є усунення шкідливих і небезпечних речей, ніж набуття того, що сприяє якомусь не дуже необхідному вдосконаленню. Коли пристрасті обманюють людину в оцінці речей, добра і зла, пов'язаного з ними, розум має вносити свої корективи.

Декарт подає рекомендації щодо правильного спрямування людиною своїх учинків, магістральної лінії поведінки. В належне місце можна вирушити двома шляхами, один із яких вважається безпечнішим, ніж інший. Але рішення провидіння таке, що на безпечному (в уявленні людини) шляху її чекає зустріч із грабіжниками, іншим же шляхом можна пройти вільно. Залишаючи для людини сферу самовизначення у прийнятті рішення, Декарт не вважає правильним ставитись байдуже до вибору того чи іншого життєвого шляху, заспокоювати себе благістю провидіння. Людина має виділяти найкраще з того, що осягнуто її розумом, і відповідно вчиняти. Якщо навчитися відрізняти передвизначення від випадковостей, можна легко звикнути керувати своїми бажаннями. Оскільки виконання їх залежить від людини, вони завжди можуть задовольнятися. Щоб людська душа була задоволена, робить висновок Декарт, вона повинна неухильно прямувати шляхом доброчинності. Велике задоволення від усвідомлення правильності цього шляху спричиняє людині істинне щастя. Найбуремніше втручання пристрастей не зможе скаламутити її душевний спокій.

Місце Декарта в історії психології визначається відкритими ним певними структурами психіки, які входять складовими компонентами до природи прийняття рішення. Антропологічний підхід, що виникає на грунті тлумачення єдності душі й тіла, показує фокус бачення важливих психологічних проблем. Декарт учить про те, що через зв'язок із тілом ясність духу затьмарюється, його свобода обмежується. Разом із цим тут відкривається поле для самодіяльності людини. «Свобода волі та ясність мислення, тобто істинна духовна свобода, є метою, що підлягає досягненню, є діяльністю, яка вимагає прийняття рішення у вольовому визначенні». Антропологічна проблема, таким чином, переходить у Декарта в проблему етичну.

Порушивши психологічні питання, пов'язані зі структурою прийняття рішення, природою волі, Декарт створив цілу програму дослідження мотивації вчинку. Він не радив розглядати тілесне життя людини, як це робив Платон, під знаком фатуму, кари за відхід від духовного світу до земних насолод; тілесне життя людини слід розглядати як таке, що відбувається згідно з природними законами. Зі спільного життя духу та тіла випливають інстинкти, схильності, пристрасті тощо. Лише воля може внести в цей зв'язок позитивний зміст, корекцію або дезорганізацію. Поганим є не природний характер, а занепад його через певне втручання волі.

Декарт досліджує пристрасті і як психологічну проблему, як один з основних феноменів психічного життя поряд із мисленням, хотінням, рухом. Розум і воля можливі тільки в духовній природі, рух -- тільки в тілесній, а пристрасті -- в людській, що сполучає в собі дух і тіло. Оскільки пристрасті мають стосунок до двоїстої природи людини, Декарт, за його словами, вивчає їх не як оратор, не як моральний філософ, а як фізик.

Розглядаючи проблему функціонування пристрастей, Декарт робить спроби перекинути місток до моральної поведінки людини. Це -- новий інтегративний рівень осягнення вчинків, який залишає позаду позицію натураліста. Спостереження за поведінкою людини, здійснені Декартом, свідчать про нього як проникливого мораліста. Спіноза відчув поклик до етичних проблем, мабуть, заглиблюючись у твори Декарта, і пішов далі, зробивши на них основний наголос. Декарт залишив хіба окремі розвідки із цього питання. Він, зокрема, зауважував: «Люди найнижчі найчастіше бувають найвимогливіші та найзарозуміліші, тоді як великі душі -- найскромніші та найсмиренніші. Останні у щасті і в нещасті залишаються однаковими, тоді як дрібні низькі душі залежать від вірувань, випадку і бувають такими ж пихатими у щасті, як і нікчемними в невдачах. Трапляється, що ці люди принижують себе найганебнішим чином перед тими, хто може бути для них корисним або шкідливим, і разом з тим поводяться безсоромно з тими, від яких їм нічого очікувати або яких не слід боятися». Тут порушено питання про суттєві переходи, зв'язки між учинками і характерологічними рисами людини. Феноменологічне розкриття проблем етичної поведінки досягає у Декарта високого пафосу. Вчення Декарта про душу, в якому розвивається позитивна і негативна цінність пристрастей, іманентне переходить у вчення про мораль. Свобода волі як найвище надбання людини визначає спрямованість і мету вчинків.

Піднесення духовності над почуттями, досягнення свободи духу, підкорення потягів і пристрастей -- конечна мета людського життя, вище благо, основа самоповаги. Природу моралі Декарт розкриває, зокрема, у трактаті про пристрасті, у листах до принцеси Єлизавети, до шведської королеви Крістіни, де порушує питання про щасливе життя, вище благо, подає критику римського стоїцизму, зокрема вчення Сенеки.

Декарт відшукує основоположну пристрасть, яка визначає моральний образ життя, тісно пов'язує між собою психологію і мораль. Будь-яка пристрасть є жадобою і як така виступає природною причиною вчинку та визначає спрямування моралі. Декарт підкреслює, що бажання, жадоба мають бути розумними. Здійснення їх власними силами приведе до найкращої етичної позиції людини.

Правила пізнання для досягнення істини вимагають мислити ясно й чітко. Правила волі для досягнення блага вимагають бажати свідомо й переконано. Ось умови досягнення вищого стану -- свободи. Вона не зробить людину гарною, багатою, шанованою, сильною і щасливою в очах всього світу, не зробить її паном речей. Вона приведе людину до самої себе. Всі інші бажання Декарт кваліфікує як марні.

Сповнені гідності реалістичні вчинки, за Декартом, зумовлюються пізнанням правильного відношення людської сили і безсилля -- геніальне художньо-наукове проникнення у природу людини. Із пізнання сили народжується почуття істинної та досягненної величі, із пізнання безсилля -- істинна смиренність. Це психологічне та етичне поняття відображає людське споглядання неосяжного Всесвіту, в якому людина є не центром і його метою, а ледь помітною частинкою, надто слабкою, щоби змінити хід речей за своїм бажанням. Дана ідея стане домінантною у філософсько-психологічних роздумах Б. Паскаля та інших мислителів Бароко. Лише на завершальній стадії цієї епохи психологія долатиме такі фаталістичні визначення людини, але в них більше справжньої величі, ніж у мажорному настрої Ляйбніцевої людської монади.

Декарт обґрунтовує ідею смиренності (не релігійної) піднесеним настроєм. Він вважає останній підвалиною усіх доброчинностей, головним засобом проти сп'яніння від пристрастей, в яких людина втрачає усвідомлення свого буття. Побачити у смиренності велич людського духу -- піднесений завершальний акорд Декарта-мислителя. Відкрилася певна суперечність у феноменології людського духу, розуміння якої спрямовує людину до справжньої величі. Мудрість Декарта в тому, що він не впадає у безплідний песимізм, а визначає справжнє місце, значення людини в космосі. Водночас Паскаль називатиме людину «тростиною», але не просто рослиною, яка не знає себе, а істотою, що мислить. В епоху Просвітництва, в її буремний період, Л. ван Бетговен, указуючи на суперечності людського буття та згадуючи слова Ф. Шіллера, проголосить: «Через страждання -- до радості!» Так у сповнених психологізму суперечностях відбувається невпинний рух людського духу вперед. Ту якість, яку він виявляє при цьому, Декарт називає мудрістю. Вона об'єднує ці феноменологічне суперечливі компоненти, утримує їх у собі, наповнює людину почуттям дійсної гідності, отож вона стає гідною існування.

Без пристрастей душа не брала б участі у тілесному житті людини, без них не існувало б для людини ні добра, ні зла. Вони складають її долю. Єдиний засіб оволодіння пристрастями, аби вони стали джерелом радостей життя, -- мудрість. Міркуваннями про неї Декарт завершує свій твір про пристрасті душі. Він показав шлях до мудрості, вторував його. Найбільше з його послідовників скористався цим шляхом Б. Спіноза. Така мудрість веде до безсмертя.

Шлях пристрастей має стати, за Декартом, шляхом подолання примарних цінностей, омани, хтивості та егоїзму, що поневолюють людину. Подив сумнів самодостовірність свобода волі велич смиренність -- такі пошукові сходинки пізнання у філософському і психологічному русі вчення Декарта. Пристрасті душі він вивчає з метою оволодіти ними, щоб воля панувала над ними, щоб людина оволодівала свободою. Декарт досліджує умови правильного прийняття рішення для здійснення вчинку, який стверджував би гідність людини.

Пристрасті душі виражають основний акцент психології Декарта -- прийняття рішення, як воно визначається емоційною сферою людини, сповненої суперечностей. Декарт повторює неодноразово: якби людина мала тільки тіло чи була б тільки духом, пристрасті не виникали б. Природа людини вивчається з головною метою -- знайти оптимальне рішення для здійснення вчинку. Емоції вже є мотиваційною формою цього здійснення, вони виражають певний стан особистості як відношення до космосу, людини, буття. Здійснення вчинку на рівні психології Бароко по суті залишається у сфері мотивації (прийняття рішення); у Декарта проблема мотивації набуває великого змісту -- смиренності й піднесеності.

Ставлячи дослідження пристрастей на грунт антропологічної проблеми, Декарт об'єднує в ній анатомію, фізіологію, біологію, психологію, етику, соціологію. Ця екстраполяція має евристичний смисл. Якщо фізіології в рамках антропології властивий рефлекторний механізм, то так чи інакше він переноситься й на душевну сферу. Рефлекторний принцип у І. Сєченова було перенесено безпосередньо у сферу психічного.

Висновок

Для великих учених XVII століття наукове пізнання психіки як пізнання причин її явищ мало як непорушну передумову звертання до тілесного пристрою. Але емпіричні свідчення про нього були, як показало час, настільки фантастичні, що колишні думки про його роботу випливало ігнорувати. На цей шлях стали прихильники напрямку, що вважали його емпіричною психологією. Однак вони розуміли під досвідом обробку окремим суб'єктом змісту його власної свідомості. Вони використовували поняття про відчуття, асоціації і т.д. як фактах внутрішнього індивідуального досвіду, не задумуючись про социоисторической родовід цих понять. Щирим же джерелом був суспільно-історичний досвід, узагальнений у наукових теоріях нового часу.

Список використаної літератури

1. В.А. Романець Історія психологіїї XVII століття. Епоха Просвітництва: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. - К.: “Либідь”, 2006 р.

2. Максименко С.Д. Загальна психологія: Навчальний посібник. - Видання друге, перероблене та доповнене. - К.: “Центр навчальної літератури”, 2004 р.

3. Загальна психологія: Підруч. для студентів вищ. навч. закладів/ За загальн. ред. акад. С.Д.Максименка. - К.: Форум, 2002 р.

Размещено на Allbest.ru