Соціометричні критерії поділяються на два основні класи: комунікативні ("соціометричні тести") та гностичні ("тести соціальної перцепції"). Комунікативні критерії використовуються для того, щоб описати, виміряти реальні або уявлювані відношення в групі, виявити, яким кожен член групи бачить своє безпосереднє оточення. Гностичні критерії спрямовані на відображення уявлень людини про те, якою вона бачить свою роль, свою позицію в групі, хто, на думку самого суб'єкта, може обрати його для розв'язання конкретної задачі, а хто - відвести. За гностичними критеріями можна визначати як закономірності розуміння людиною взаємовідносин у групі, так і бачення нею процесів спілкування між людьми, які входять у дану групу.

Соціометричні критерії поділяють також на офіційні та неофіційні. Офіційні дають змогу вимірювати міжособистісні відносини на рівні формальної структури групи, виробничих та службових обов'язків, неофіційні - відкривають перед дослідником "вхід" у сферу неформальних відносин, емоційно-психологічних контактів, симпатій та прихильностей.

У ході соціометричного дослідження будується соціограма - графічне вираження математичної обробки результатів, отриманих за допомогою соціометричного тесту. Соціограма наочно показує складне сплетіння взаємних симпатій та антипатій, присутність соціометричних "зірок" (яких обирає більшість опитуваних), "паріїв" (від яких усі відмовляються) та ієрархію проміжних ланок між цими полюсами. Соціограма також дає змогу представити структуру відносин у групі, зробити припущення про стилі лідерства, міру організованості групи в цілому. У ході побудови соціограми користуються поняттями: вибір, взаємний вибір, очікуваний вибір, відхилення, взаємне відхилення, очікуване відхилення. Розрізняють колективні та індивідуальні соціограми, які відрізняються за структурною організацією та змістом простору, що моделюється в них.

Референтометрія - один із соціометричних методів, спрямований на виявлення референтності членів групи для кожного індивіда, який входить у цю групу. Референтометрія включає дві процедури: попередня (допоміжна) являє собою з'ясування за допомогою опитувального листка позицій (оцінок, відносин, думок) кожного члена групи з приводу значущого об'єкта, події або людини. Друга процедура виявляє особистостей, позиція яких відображена в опитувальному листку, є найпривабливішою та найцікавішою для інших піддослідних. Даний метод дає змогу виявити мотиви міжособистісних відносин та вибору, переваг у групі. Дані, отримані за допомогою референтометрії, опрацьовуються математично і можуть бути виражені графічно.

Біографічний метод, вчування. У психології біографічний метод - це система засобів дослідження, діагностики, корекції та проектування життєвого шляху людини. Даний метод емпіричного пізнання почав розроблятися в першій чверті XX ст. (М.О. Рибніков, Ш. Бюлер). Спочатку обмежувалися ретроспективним описуванням минулих етапів життя людини або всього життєвого шляху історичних персонажів минулого. Надалі біографічний метод почав включати аналіз актуальних та припущених у майбутньому подій (майбутня автобіографія, керована фантазія, графіки життя, каузометрія), а також дослідження кола спілкування (додаткові біографії, лінії відносин суб'єкта). М.О. Рибніков розглядав автобіографію як психологічний документ, що документує особистість та її історію.

Він розділяв спонтанні автобіографії, коли ініціатива ретроспективного погляду на власне життя належить самій особистості, та провоковані автобіографії, коли дослідник використовує прийом спонукання піддослідного говорити про себе за визначеним планом. Такий прийом гарантує однорідність зібраного матеріалу, що дає можливість порівнювати, поєднувати, узагальнювати отримані факти тощо.

Сучасні біографічні техніки, побудовані на основі вивчення особистості в контексті історії та перспектив розвитку її індивідуального буття і взаємовідносин із "значущими іншими", спрямовані на реконструкцію життєвих програм і сценаріїв розвитку особистості. Аналізу піддають також просторові та часові характеристики організації ділового, сімейного, духовного життя особистості, взаємодію її з природним та соціальним середовищем.

Застосування біографічного методу передбачає отримання різнорідної об'єктивної інформації, для чого використовуються різні форми автобіографічної методики: опитування, інтерв'ю, тести. Також необхідним є аналіз свідчень очевидців; дані отримуються під час бесіди та опитувань близьких людей, під час первинного аналізу спогадів сучасників. Також використовуються модифікації методу вивчення продуктів діяльності, коли проводиться контент-аналіз щоденників та листів, здійснюється побудова кривих продуктивності і діаграм життєвих вимірів активності особистості.

Одним із методичних прийомів організації та проведення психологічного дослідження в межах біографічного методу є вчування. Цей прийом передбачає спільну роботу експериментатора та особистості над змістовими матеріалами її особистого життя. Реалізується прийом у два етапи:

1) перший етап - отримання фактичних даних про життєвий та творчий шлях особистості за допомогою набору тестових та дослідницьких методів. Особливо важливим є акцент на емоційній насиченості репрезентованого особистістю матеріалу. Таким чином вдається не лише змістовно відновити хід подій у просторі індивідуального життя особистості, а й установити їхню емоційну значущість, насиченість смислом для особистості, сенс результуючих моментів у цих подіях. Психологу вдається на цьому етапі встановити та змістовно розкрити так звані "критичні точки", періоди події, ситуації, моменти в житті особистості. Саме вони зумовлять предмет взаємодії на наступному етапі;

2) другий етап - організація взаємодії психолога з особистістю, суть якої полягає в повторному, абстрагованому в часі від реальної події, переживанні, вчуванні особистості в зміст тієї чи іншої ситуації минулого, яка об'єктивно вплинула на хід подальшого життя цієї особистості, та корекція переживань з приводу якої може дещо гармонізувати або стабілізувати самовідчуття особистості в нинішньому періоді її життя. Застосування прийому вчування має, як правило, подвійний ефект: власне дослідницький, та психотерапевтичний. Цей прийом може реалізуватися в різному методичному оснащенні і є дуже лабільним щодо експериментальної ситуації дослідження.

Біографічний метод та різноманітні його модифікації досить широко застосовуються не тільки у сфері психологічного дослідження, айв психологічній практиці: індивідуальному консультуванні, психотерапії і навіть у сфері професійної підготовки спеціалістів. Відомі психотерапевтичні техніки - психоаналіз, психосинтез, трансакційний аналіз, нейролінгвістична терапія та ін. - досить активно застосовують прийоми біографічного методу. Необхідно, проте, зауважити, що застосування цього методу та аналіз отриманих за його допомогою даних мусить мати чітку методологічну основу. Це означає, що тлумачення даних завжди буде відтворювати ту "філософію людини", яку вибудовує методологія цієї філософії: феноменологічна, екзистенціальна, онтологічна тощо.

Проективні та клінічні методи тестування. Тестування - метод психологічної діагностики, провідним організаційним моментом якого є застосування стандартизованих запитань та задач (тести), що мають певну шкалу значень. Метод використовується для стандартизованого вимірювання індивідуальних відмінностей особистості. Виділяють три основні сфери застосування тестового методу: а) освіта, б) професійна підготовка та відбір, в) психологічне консультування та психотерапія. Тестовий метод дає змогу з певною мірою ймовірності встановити актуальний рівень розвитку в індивіда необхідних навичок, знань, особистісних характеристик тощо.

Методика тестування може бути поділена на три етапи:

1) вибір тесту (зумовлений метою тестування та ступенем достовірності й надійності тесту);

2) його проведення (обумовлюється інструкцією до тесту);

3) інтерпретація результатів (визначається системою теоретичних припущень відносно предмета тестування). За функціональною ознакою призначення тестів щодо предмета дослідження розрізняють: тести інтелекту, тести креативності, тести досягнень, критеріально орієнтовані та особистісні тести тощо.

Тести інтелекту - методики психологічної діагностики, призначені для виявлення розумового потенціалу індивіда. В більшості з них піддослідному на спеціальному бланку пропонують установити вказані інструкцією логічні відношення класифікації, аналогії, узагальнення тощо між термінами, поняттями, явищами, які подаються в задачах тесту. Свої рішення піддослідний подає або в письмовому вигляді, або роблячи відповідну помітку на запропонованому бланку відповідей. Іноді задачі складаються з малюнків, геометричних фігур тощо. В задачах тестів "на дію" для рішення необхідно скласти з представлених деталей зображення предмета, геометричну фігуру, зібрати з кубиків, що мають різнооформлені сторони, заданий малюнок і т.п. Успішність дій піддослідного визначається кількістю правильно виконаних завдань, за нею виводиться коефіцієнт інтелектуальності (інтелекту).

В історії тестового методу виділяють декілька етапів щодо визначення дослідницького ефекту процедур та розуміння універсальності його результатів: від повної абсолютизації - до критичної оцінки ефективності методу як засобу дослідження та прогнозу потенціалу індивідуального розвитку особистості. Сьогодні вважають, що результати тестування інтелекту виявляють не розумовий потенціал піддослідного, а ті особливості його минулого досвіду, навченості, які відображаються на результатах його роботи з тестом. Тому результати, отримані при застосуванні тестів інтелекту, стали називати "тестовим" або "психометричним" інтелектом. Проте в психологічній практиці тести інтелекту мають широке застосування і як дослідницькі процедури, і як психодіагностичні - в психотерапії та психологічному консультуванні. Найбільш поширені та відомі: тест структури інтелекту Амтгауера; шкали вимірювання інтелекту Век-слера; Шкільний тест розумового розвитку; Аналітичний тест інтелекту Меті; Культурно-вільний тест інтелекту (опублікований Р. Кеттеллом).

Тести креативності - сукупність методик для вивчення та оцінки творчих здібностей особистості. Здібність породжувати незвичайні ідеї, відхилятися від традиційних схем мислення, швидко вирішувати проблемні ситуації була виділена серед інтелектуальних здібностей в окремий тип і дістала назву - креативність. Вивчення факторів творчих досягнень особистості ведеться в двох напрямах:

1) аналіз життєвого досвіду та індивідуальних особливостей творчої особистості (особистісні фактори);

2) аналіз творчого мислення та його продуктів (фактори креативності: чіткість, гнучкість мислення, чуттєвість до проблем, оригінальність, винахідливість, конструктивність під час вирішення проблем та ін.).

Найбільш відомі тести для вимірювання пізнавального аспекту креативності - тести, створені Дж. Плфордом разом зі співробітниками (1959) та Є. Торрансом (1962). Проте результати використання цих тестів (як і інших тестів креативності) досить суперечливі, валідність їх не доведена. У вітчизняній психології досить відомою є методика дослідження "інтелектуальної активності" особистості - "Креативне поле", створена Д.Б. Богоявленською.

Тести досягнень - одна з методик психологічної діагностики, яка виявляє ступінь володіння особистістю конкретними знаннями, навичками, вміннями. Тести досягнень близькі за змістом тестам спеціальних здібностей, однак, на відміну від них, виявляють те, що було засвоєно піддослідними в ході виконання конкретної діяльності з конкретними завданнями та вимогами, а не узагальнені вміння, які формуються в процесі накопичування життєвого досвіду.

Розрізняють три види тестів досягнень:

психологія психіка душа дослідження

1) тести дії (призначені для виявлення вміння виконувати дії з використанням механізмів, матеріалів, інструментарію);

2) тести письмові (завдання подаються на спеціальних бланках і полягають у виборі правильної відповіді на запитання - вербальне або графічне);

3) усні тести (на заздалегідь підготовлену систему запитань даються усні відповіді, під час їх оцінки враховується правильність формулювання відповідей).

Тести досягнень широко використовуються в шкільній психодіагностиці та системі професійної підготовки й відбору. Проте це більш характерно для зарубіжної психологічної служби; у вітчизняній психологічній практиці тести досягнень поки що не мають широкого використання.

Тести особистісні - методики психодіагностики, за допомогою яких вимірюються різні сторони особистості та її характеристики: установки, цінності, відношення, емоційні, мотиваційні та міжособистісні властивості, типові форми поведінки. Відомо декілька сот різновидів особистісних тестів, у зв'язку з цим особливо важливим є правильне тлумачення та відповідальне використання результатів цих тестів. Тести, як правило, будуються в одній з трьох форм їх можливої організації:

1) шкали та опитувальні листи;

2) ситуативні тести або тести діяння, в яких подаються перцептивні, когнітивні або оціночні задачі, оцінку себе, своїх особистісних конструктів, тощо;

3) проективні методи. Існують також тести змішаних форм.

Поряд зі змістовими класифікаціями методів тестування існують також інші. За особливостями задач, які використовуються в процедурах, тести можуть розділятися - на вербальні та практичні; за формою процедур дослідження - групові та індивідуальні, а залежно від наявності або відсутності обмежень у часі на проведення вимірювальних процедур - на тести швидкості та результативності.

Проективні методи в психології - група методів дослідження особистості, в основі яких лежить механізм виявлення проекцій в отриманих даних експерименту з наступною їх інтерпретацією. Поняття проекції для позначення методу дослідження було введене в дослідницьку практику Л. Френком. Проективні методи характеризуються створенням експериментальної ситуації, яка допускає множину можливих інтерпретацій під час сприйняття її піддослідним. За кожною такою інтерпретацією вимальовується унікальна система особистісних смислів та особливостей когнітивного стилю суб'єкта.

Метод забезпечується сукупністю проективних методик (їх називають також проективними тестами), серед котрих розрізняють:

1) асоціативні - наприклад, тест Хольцмана, тест Роршаха, в яких піддослідні створюють образи за стимулами-плямами; тест завершення незакінчених речень;

2) інтерпретаційні - наприклад, тематичний аперцепційний тест (ТАТ), в якому завдання полягають в необхідності тлумачити соціальну ситуацію, зображену на картинці;

3) експресивні - психодрама, тест малюнка людини, тест малюнка неіснуючої тварини та ін.

Проективні методики мають значні можливості в дослідженні індивідуальних проявів особистості. Проте вони не відповідають вимогам психометричних інструментів, оскільки не виключають впливів на відповіді людини в проективному тесті багатьох ситуаційних факторів: інструкцій, особистості експериментатора, стимулів, тимчасових станів суб'єкта тощо. Крім цього, існує проблема надійності та валідності проективних тестів, оскільки у процесі їх використання спостерігається нестабільність результатів та суперечливість інтерпретацій даних. Однак безумовно позитивним моментом проективних методів є те, що вони полегшують демонстрацію таких змістовних моментів внутрішнього світу суб'єкта, які він часто не в змозі висловити прямо, і допомагають зорієнтуватися у складних властивостях особистості, які часто не підлягають точному виміру або оцінці. Використання проективних методів потребує широкої теоретичної підготовки психолога та наявності практичного досвіду з реалізації методик конкретного типу.

Застосування клінічних методів у психології пов'язане з ситуаціями конкретної психологічної відповіді професіонала на запит про психологічну допомогу з боку клієнта. Це так звані клінічні ситуації, які виникають не лише в психіатричній практиці і пов'язані не тільки з вирішенням психологічних проблем хворих з соматичним діагнозом. Будь-яка ситуація, зміст якої полягає в реально-перетворюючому впливі психолога на індивідуальний світ "Я" людини, може називатися клінічною. Ці ситуації є основою взаємодії психолога з особистістю і в практиці індивідуального консультування, психотерапії, і в соціально-психологічному тренуванні. Клінічні ситуації можуть бути планомірними та спонтанними. Ініціатива у виникненні цих ситуацій може належати як самому клієнту, так і психологу або третій особі. Специфіка ситуацій клінічного типу полягає в тому, що вони не є суто дослідницькими, або прикладними. Цим зумовлена і синтетичність змісту методів, які застосовуються в них.

Клінічний метод являє собою синтез:

1) дослідницьких,

2) аналітичних та 3) перетворюючих технік взаємодії з клієнтом, які поєднані один з одним у часі застосування та у просторі проблеми клієнта, яка і викликала взаємодію його з психологом. Наприклад, психоаналітичний метод моделює цикл ситуаційних взаємодій психолога з особистістю і зумовлює як клінічний метод цілісне проходження пацієнта з допомогою психолога через "змістовий простір" своєї проблеми; зіставлення її змісту з власним відчуттям своєї життєвої ситуації та життя в цілому; виявлення причин та смислу проблеми; оволодіння способами "зняття" емоційних переживань змісту проблеми в інших життєвих ситуаціях та ін. Кожний з цих етапів психотерапевтичної (або психолого-консультаційної тощо) роботи забезпечується комплексом методик, прийомів і технік, які у своєму поєднанні і становлять застосований клінічний метод, ефект дії якого визначається вирішенням проблеми, що спонукала клінічну ситуацію. Вирішення проблеми може здійснюватися на різних рівнях і зумовлюється індивідуально-психологічними особливостями клієнта, змістовими компонентами його психологічного стану на момент взаємодії, очікуваннями клієнта та об'єктивними даними психолога про "не-критичність" ситуації для клієнта, яка склалася після взаємодії з психологом: а) актуалізація та осмислення клієнтом своєї проблеми; б) формування здібності клієнта самостійно "опрацьовувати" свої проблеми; в) психотерапія (короткочасна чи пролонгована); г) зняття проблемної ситуації тощо.

Загалом клінічний метод постає як цілісна, процедурно обумовлена техніка подолання критичності ситуацій психологічного життя людини (незалежно від їхньої змістової наповненості та потенційних характеристик). Застосування того чи іншого типу клінічних методів (психоаналітичних, психосинтетичних та ін.) потребує спеціальної підготовки психолога, а в окремих випадках - засвідченого права на практику в тій чи іншій психотерапевтичній традиції тощо.

Лонгітюдний, зрізів, генетико-моделюючий методи. Сутнісна ознака представленої групи методів полягає в процедурній організації психологічного дослідження з метою більш адекватного та змістовного відображення предмета дослідження. Дані методи задають тривалість, послідовність розгортання і тип "керованості" експериментатора процесом психологічного пізнання конкретного явища. Так, лонгітюдне дослідження - це тривале та систематичне вивчення особливостей розвитку одних і тих же суб'єктів, яке дає змогу визначити діапазон вікової та індивідуальної мінливості фаз життєвого циклу людини. Спочатку лонгітюдне дослідження (як метод "поздовжніх зрізів") формувався в дитячій та віковій психології як альтернатива пануючим на той час методам визначення станів чи рівнів розвитку (методам "поперечних зрізів"). Самостійна цінність лонгітюдного дослідження пов'язується з можливістю передбачення подальшого розвитку особистості та встановлення генетичних зв'язків між фазами досліджуваного процесу розгортання психологічних властивостей буття людини на основі об'єктивного та послідовного аналізу змістовних моментів цього процесу щодо кожної конкретної особистості. В процесі дослідження використовуються необхідні системи методів, які забезпечують досягнення цілей дослідження: синтез спостереження, тестування, експериментальних технік, психографії, праксиметрії тощо.

Размещено на Allbest.ru