Насилля в інформаційному суспільстві

Размещено на http://www.allbest.ru/

Насилля в інформаційному суспільстві

насилля інформаційний суспільство

Тема насилля стала особливо актуальною в наш час. Трагічні події останніх років війни, терористичні акти, міжнаціональні й релігійні конфлікти приводять до розширення «простору ненависті». Багато філософів, соціологів, психологів й криміналістів активно включилися в процес осмислення соціальних конфліктів сучасності. Серед безлічі робіт на тему насилля переважають міждисциплінарні дослідження, що обумовлено комплексним характером самої проблематики насилля. Поряд із класичними роботами З. Фрейда, К. Лоренца, Е. Фромма, Е. Левінаса, Г. Арендт, М. Фуко, тема насилля досліджується сучасними закордонними й вітчизняними авторами: Х. Хофмайстером, Н. Луманом, Ю. Габермасом, А.Гусейновим, Б. Капустіним, В. Межуєвим, А. Назаретяном, В. Бочаровим, А.Остроуховим, Г. Почепцовим, В. Фуркало, О. Лікаренко, В. Петриком, І. Корнієнко, А. Бобровою, Н. Аніщук, Н. Ємельяновою і багатьма іншими.

Метою даного дослідження є виявлення основних тенденцій генези насилля та філософських підходів до його аналізу в різні історичні епохи (і особливо в епоху глобалізації), а також визначення специфіки насилля в інформаційному суспільстві.

Для аналізу насилля ми використовуємо дедуктивний метод, що складається в послідовному уточненні початкової дефініції насилля через проекцію її змісту на різні культурно-історичні контексти. У даному дослідженні пропонується наступне робоче визначення: насилля це філософська категорія, що відображає обмеження (а в межі повне заперечення) свободи життєдіяльності одного соціального суб'єкта іншим, що виражається в нав'язуванні своєї волі й заподіянні фізичних і моральних страждань. Тут варто зробити важливе методологічне зауваження: незважаючи на те, що ми даємо дефініцію насилля, ми аж ніяк не схильні ототожнювати істину насилля з його поняттям. Займаючи відносно проблеми насилля апофатичну позицію, ми, тим самим, приймаємо динаміку відношення як критерій істинності нашого знання про насилля, що відповідає іманентному динамізму самого насилля.

Історико-філософське дослідження виявляє певні закономірності генези філософських підходів до проблематики насилля:

- античні філософи приділяли переважну увагу онтології насилля, що розумілося ними як невід'ємний елемент світового порядку;

- представники патристики й схоластики, світоглядні позиції яких були детерміновані церковними догматами, розробляли проблематику насилля в рамках метафізичної проблематики теодицеї;

- новоєвропейські мислителі перенесли розгляд феномена насилля з області онтотеології в сферу політичної філософії, заклавши основи правового підходу до розуміння насилля, що і понині займає переважне місце як у філософському, так і в повсякденному мисленні;

- представники німецької класичної філософії збагатили новоєвропейську традицію розуміння насилля етичними підходами, при цьому продовжуючи розробку проблематики насилля в політичному аспекті;

- зусиллями провідних представників культурної та політичної еліти другої половини XIX-початку XX століття насилля було звеличене, міфологізоване та інкорпороване в тоталітарні ідеології нацизму, фашизму й комунізму;

- руйнівні наслідки Другої Світової війни, а також роботи представників Франкфуртської школи, гуманістичної та ліберально-філософської традиції, посприяли демістифікації модерністського культу насилля;

- постмодерністські мислителі довели до досконалості риторику дезавуювання різних форм репресивності та посприяли формуванню багатьох міждисциплінарних (культурологічних, комунікативних та ін.) підходів до проблеми насилля.

Як відзначає сучасний російський дослідник насилля Г. І. Козирєв, історію розвитку соціальних конфліктів і застосовуваних у них форм насилля можна розділити на 3 етапи [1,85-86]:

- фізичний (застосування прямого фізичного насилля);

- політичний (домінування одних соціальних груп над іншими);

- економічний (маніпулювання заради вигідного обміну).

Паралельно цим трьом способам вирішення соціальних конфліктів

формуються ідеологічні й моральні принципи взаємодії людей на основі релігійних, етнічних, ціннісних і правових норм.

Г. І. Козирєв пропонує класифікувати насилля за наступними критеріями [1,87]:

- по видах заподіюваного збитку (фізичне й психологічне насилля);

- по формах насильницької взаємодії (убивство, терор, зґвалтування);

- по суб'єктах конфліктної взаємодії (насилля в міжособистісних, міжгрупових, міждержавних конфліктах).

Враховуючи вищезгадану комплексність проблематики насилля, слід зазначити, що будь-яка типологія насилля, що претендує на універсальність, повинна бути політетичною, тобто заснованою на декількох ознаках відмінностей. Пропонована типологія Г. І. Козирєва відповідає цьому критерію універсальності, але істотним недоліком даної класифікації є відсутність у ній мотиваційних критеріїв, що відбивають аксіологічні й етичні аспекти насилля.

Інший сучасний російський філософ А. Я. Флієр пропонує альтернативний варіант генеалогії насилля. Слідом за К. Лоренцем [2,36-38] і А. П. Назаретяном [3,113-118], він зводить джерела генези насилля до тваринних предків людини, для яких агресія детермінована їхніми біологічними потребами й носить переважно трофічний (харчовий) характер, здійснюючись стосовно представників інших видів, що були мисливською здобиччю [4, 203].

Далі А. Я. Флієр пропонує наступну схему періодизації соціального насилля [4,204-205]:

- неолітичний етап (війни за територію й харчові ресурси);

- ідеологічний етап (боротьба з іновірцями і єретиками);

- політичний етап (зіткнення за зміну політичних режимів, «експорт революцій» і інтервенції як контрзаходи).

Істотним недоліком вищезгаданої «мисливської» версії генеалогії насилля є неправомірне змішання останнього з агресією. Слідом за К. Лоренцем і його послідовниками, А. Я. Флієр робить ту ж помилку, що й вони, включаючи до складу біологічно необхідної агресії специфічно людські прояви насилля й жорстокості. Редукція складної структури біосоціальних та історичних детермінант людського буття до чисто біологічної категорії інстинкту перетворює будь-яку етологічну теорію насилля в його атеїстичну міфологію.

Отже, тепер, коли ми розглянули основні моменти генези феномена насилля й методів його концептуалізації в попередні епохи, треба докладніше зупинитися на специфічних рисах насилля в інформаційному суспільстві й сучасних підходах до його філософського аналізу.

Теоретичні основи концепції інформаційного суспільства були закладені в роботах І. Масуди, Д. Белла, М. Кастельса, Е. Тоффлера, Ф. Фукуями, З. Бжезинського, М. Маклюєна.

Специфіка інформаційного суспільства полягає в тому, що, мабуть, уперше в людській історії формується глобальна культура (тобто, культура планетарного масштабу), у якій високотехнологічні комунікативні засоби стають головним фактором суспільного розвитку. Саме такий зміст, на наш погляд, має знаменита теза М. Маклюєна «the medium is the message».

Очевидно, що специфіка насилля в інформаційному суспільстві значною мірою (хоча й не повністю, як це представляють прихильники технічного детермінізму) визначається тими революційними змінами, які були внесені в життя сучасних людей розвитком інформаційних технологій.

На думку деяких сучасних дослідників [5,238;6,29], інформаційний компонент присутній у всіх проявах насилля, навіть самих архаїчних. У міру соціальної еволюції роль інформаційної складової насилля зростає аж до її виділення в парадигматичну форму насилля в інформаційному суспільстві.

Специфіка насилля в інформаційному суспільстві визначається наступними факторами:

- віртуалізація насилля;

- витиснення прямого насилля опосередкованим;

- зростання анонімності насилля;

- трансформація дискретних насильницьких актів у континуальні, «розфокусування», «розмивання меж» насилля;

- технічний розвиток різних засобів маніпуляції суспільною свідомістю і їхнє масове застосування через ЗМІ;

- поява нових видів насилля, пов'язаних з новими комунікативними технологіями (наприклад, різні види комп'ютерних злочинів).

Особливої уваги варто приділити аналізу інформаційного насилля, що, як було зазначено, стало для інформаційного суспільства парадигматичним. Відповідно до класифікації, розробленою групою вітчизняних дослідників, основними видами інформаційного насилля є [7,32-34]:

- дезінформування;

- пропаганда;

- психологічний тиск;

- диверсифікація суспільної свідомості (розпорошення уваги на вирішення різних штучно акцентованих проблем і відволікання тим самим уваги від вирішення нагальних першочергових завдань суспільнополітичного та економічного розвитку);

- розповсюдження чуток;

- деструктивне використання нових комунікаційних технологій (комп'ютерні ігри, пропаганда насилля через Інтернет, комп'ютерні віруси, СПАМ, кібертероризм).

Масштабний вплив інформаційного насилля на соціум здійснюється через мас-медіа. Аналізу ролі ЗМІ в сучасній суспільній практиці присвячена безліч досліджень. Серед російських і вітчизняних робіт у цьому напрямку варто виділити праці С. Кара-Мурзи [8], М. Волковського [9], М. Борщова [5], В. Остроухова [10], Г. Почепцова [11].

У сучасній філософії можна виділити наступні підходи до проблеми насилля:

- онтологічні (Ж. Дельоз, Ж. Дерріда, Х. Хофмайстер);

- етичні (А. Бад'ю, А. Гусейнов, Р. Апресян);

- аксіологічні (Ж. Семлен, В. Остроухов);

- культурно-антропологічні (Р. Жирар, В. Савчук, В. Тишков, В. Бочаров, А. Назаретян);

- комунікативні (Ю. Габермас, Н. Луман, П. Рікер, Ж. Бодрійяр, Б. Капустін).

У межах кожної з вищезгаданих груп підходів можна виділити окремі напрямки, які взаємозалежні як на внутрішньо-груповому, так і на міжгруповому рівнях. Прояснення структурно-функціональної єдності цих зв'язків являє собою окреме метатеоретичне питання. Тут помітимо лише, що методологічна рефлексія необхідна як для того, щоб одержати адекватне й цільне уявлення про сучасний стан філософських досліджень насилля, так і для того, щоб спробувати осмислити у всій його складності сам феномен насилля в сучасному суспільстві. Розглянемо тепер основні особливості вищезгаданих підходів дещо більш детально.

У рамках онтологічних підходів насилля мислиться як одна з першооснов усього сущого. Передумовою таких підходів є уявлення світу у вигляді системи взаємодіючих сил. Уявлення сили як серцевини всього сущого, якоїсь категорії категорій, стає можливим тільки в тому випадку, якщо ми осягаємо її не як щось онтичне дане, тобто непредметно. Світ сил це універсум відносин, а не зв'язаних ними предметів. Насилля частина цього універсуму, одна з модифікацій фундаментальної категорії сили. Очевидно, що збагнення умов, при яких відбувається перетворення сили в насилля, становить проблемне ядро всіх без винятку онтологічних підходів до насилля.

У рамках етичних підходів насилля розглядається як категорія морального життя індивіда. Етичні підходи до проблематики насилля орієнтовані на розробку ефективних методів ненасильницького вирішення соціальних конфліктів.

У рамках аксіологічних підходів до насилля на перший план виходить аналіз того, яким чином ціннісні орієнтації детермінують поведінку індивідів у конфліктних ситуаціях, а також пошук шляхів до консолідації різних систем цінностей у таку систему, яка б запобігала насильницькому вирішенню конфліктів.

У рамках культурно-антропологічних підходів до насилля використовуються різні парадигми гуманітарних досліджень: гендерний аналіз, синергетика, структурна антропологія. Роботи всіх цих напрямків характеризуються тим, що у центрі їх уваги перебуває людина як культурно й природно сформована сутність.

У рамках комунікативних підходів будь-який акт насилля (як і у випадку вищезгаданих онтологічних підходів) розглядається як певний вид відносин, що приводять до перерозподілу «числа ступенів свободи поведінки» на користь суб'єкта насилля за рахунок об'єкта насилля.

Як було раніше сказане, будь-який силовий вплив на людину опосередковувається певним інформаційним повідомленням до нього. Деякі дослідники вважають, що це дає їм підстави бачити в насиллі якусь елементарну форму повідомлення. Так, видний представник екзистенціальної психології Р. Мей вважає: «Насилля саме по собі є формою спілкування. Це теж особлива мова, якою би примітивною і рудиментарною вона не була» [12,299]. Однак варто помітити, що, оскільки насилля, по суті, є гранично редукованою, тобто, виродженою формою повідомлення, то розглядати його як аксіоматичну основу дефініції елементарного комунікативного акту було б методологічно невірно.

Таким чином, ми дотримуємося думки, що панує в комунікативній теорії насилля, відповідно до якої насилля розуміється не як елементарна форма повідомлення, але навпаки як розрив комунікації: за словами Ю. Габермаса, «спіраль насилля починається як спіраль перекрученої комунікації, що веде через спіраль некерованої взаємної недовіри до розриву комунікації» [13,35]. Досить показовим чином монологічність суб'єкта насилля зізнається настільки різними по стилю мислення філософами, як Е. Левінас, Г. Арендт і Ж. Бодрійяр: так, перший затверджує, що «насиллям виявляється будь-яка дія, якщо здійснюючий її поводитися так, немов діє тільки він один» [14,324], друга пише про насилля як про «дії без аргументації й мови й без розрахунку наслідків» [15,64], а Ж. Бодрійяр вважає, що «у своєї основі насилля, як і тероризм, не подія, а, скоріше, відсутність події « [16,113].

Як слідує з вищевикладеного, насилля завжди являє собою рух комунікації до монологічного режиму. Суб'єкт насилля завжди є якимось «аутистом» або, якщо до вподоби, соліпсистом до цього його неминуче приводить іманентна логіка насилля. Будучи спроектованою в область соціальних відносин, гносеологічна позиція соліпсизму з'являється перед нами в жахливому обличчі нігілізму. Насилля це соліпсизм у дії.

Заперечуючи проти відношення до людини як до засобу, І. Кант, тим самим, рішуче виступає проти насилля, гранично ясно сформулювавши практичне апріорі для всякого, хто поважає свободу й розуміє, що єдиний спосіб її зберегти полягає в тому, щоб поважати свободу іншого не менше своєї власної. Від того, наскільки добре засвоїли ми цей кантівський урок, залежить сьогодні, в епоху глобалізації світу, перспектива його виживання.

На наш погляд, найбільш перспективними напрямками дослідження насилля в інформаційному суспільстві є:

- розвиток комунікативної методології;

- аналіз непрямих форм насилля й умов їхньої трансформації в пряме насилля.

Література

1. Козырев Г. И. Проблема насилия в теории, массовом сознании и реальной жизни // Вестник МГУ. М., 2000. Серия 7. Философия. № 6. С.85-100.

2. Лоренц К. Агрессия (так называемое «зло»). М.: Прогресс, 1994. 272 с.

3. Назаретян А. П. Антропология насилия и культура самоорганизации: Очерки по эволюционно-исторической психологии. М.: ЛКИ, 2008. 256 с.

4. Флиер А. Я. Культура насилия // Личность. Культура. Общество. М., 2004, Т.6. № 4 (24). С.202-210.

5. Борщов Н. А. Информационное насилие в условиях гражданского общества // Гражданское общество как основа демократии. Пиар-деятельность в демократическом обществе. Луганск: Знание, 2003. С.236-248.

6. Василевич О. Г. Інформаційне насильство як соціальний феномен // Вісник Житомирського державного університету ім. І. Франка. 2007. № 35. С.29-33.

7. Петрик В. М., Штоквиш О. А., Полевий В. І. Сучасні технології та засоби маніпулювання свідомістю, ведення інформаційних війн і спеціальних інформаційних операцій. К.: Росава, 2006. 208 с.

8. Кара-Мурза С. Г. Манипуляция сознанием. М.: ЭКСМО-Пресс, 2001. 832 с.

9. Волковский Н. Л. История информационных войн. В 2 ч. Ч.1. СПб.: Полигон, 2003. 510 с.

10. Петрик В. М., Остроухов В. В., Штоквиш А. А. Информационноп-сихологическая безопасность в эпоху глобализации. К.: Росава, 2008. 544 с.

11. Почепцов Г. Г. Информационные войны. М.: Рефл-бук, К.: Ваклер, 2000, 576 с.

2000. Мэй Р. Сила и невинность: в поисках истоков насилия. М.: Смысл, 319 с.

12. Borradori G. Philosophy in a Time of Terror: Dialogues with Jurgen Habermas and Jacques Derrida. Chicago: University of Chicago Press, 2003. 200 p.

13. Левинас Э. Избранное: Трудная свобода. М.: РОССПЭН, 2004. 752 с.

14. Arendt H. On violence. New York: Harvest Books, 1970. 120 p.

15. Бодрийяр Ж. Прозрачность зла. М.: Добросвет, 2000. 258 с.

Размещено на Allbest.ru