Категорії діяльності й активності

Размещено на http://www.allbest.ru/

7

1. Співвідношення понять: активність, “реактивність”, діяльність. Визначення діяльності

Співвідношення понять діяльності й активності у психології мотивації неможливо зрозуміти поза контекстом категорії причинності. Адже по суті питання стоїть так: що є причиною діяльності - предмет, зовнішні стимули, впливи соціального середовища чи власна активність суб'єкта? Стосовно поняття “власна активність” теж виникає маса питань, найголовніше з яких таке: а чи не є ця “власна активність” наслідком впливу зовнішнього середовища, предметного і соціального оточення? Саме це питання можна, звичайно умовно, визначити як “основне питання” психології, оскільки воно завжди ділило і ділить дотепер дослідників на дві великі групи, одна з яких відповідає на нього ствердно і відноситься до діяльнісного (а раніше функціонального, біхевіорального) підходу. Інша ж група всіляко підкреслює іманентність “власної активності” не лише людському індивіду, а й взагалі всьому живому (К.А.Абульханова-Славська, В.І.Слободчиков, В.О.Татенко та ін.). Це прихильники суб'єктного підходу.

Теоретичні та експериментальні дослідження і практичні результати, отримані в рамках обох підходів, довели їх наукову спроможність і право на існування. Отже, наведене нами методологічне протиріччя не є нездоланним, воно має діалектичний характер. Йдеться насамперед про площину і глибину аналізу психічних явищ. Так, якщо взяти, наприклад, проблему мотивації вчинків, то навряд чи можна обійтись без соціально-психологічного аналізу, без урахування впливу попереднього досвіду суб'єкта, соціальних очікувань і власної активності на його поведінку. Коли ж предметом дослідження є “прості” явища, як от процес вирішення експериментальної задачі, то тут від впливу соціально-психологічних чинників, як правило, абстрагуються. Не проглядається тут і власна активність, тому що ціль, яка стоїть перед людиною, досить проста і “задача на смисл”, як правило, не вирішується, оскільки суб'єкту буває набагато легше справитися із експериментальним завданням, ніж битися в сумнівах, навіщо це йому потрібно.

Наведені міркування розвіюють ще одне упередження, що має місце у психологічній науці: до переваг досліджень, виконаних у рамках діяльнісного підходу, його апологети, як правило, відносять їх експериментальний характер. І навпаки, те, що дослідження, які здійснені в рамках суб'єктного підходу й орієнтовані на власну активність, носять описовий, “розуміючий”, феноменологічний характер, подається як такий недолік, що знижує їх надійність і достовірність та зводить нанівець наукову цінність. Навряд чи тут є нездоланне протиріччя, оскільки, знову ж таки, йдеться лише про різні рівні аналізу. Експериментатори в рамках діяльнісного підходу, хочуть вони цього чи ні, редукують психічну реальність до стану “простих” явищ, які можна змоделювати в експериментальній ситуації. У психології, у тому числі й у психології мотивації, великою рідкістю є експерименти, де б досліджувані змінні хоч трохи наближалися до рівня складності реальних життєвих подій та явищ, навіть коли йдеться про так званий природний експеримент. Для ілюстрації можна навести загальновідому теорію поетапного формування розумових дій П.Я.Гальперіна. Вона є загальновизнаною, оскільки досить аргументовано пояснює механізм виникнення розумових дій. Але знову ж таки лише простих, таких, наприклад, як оволодіння арифметичними діями молодшими школярами. Що ж до пояснення, а тим більше формування більш складних видів діяльності, таких, скажімо, як творчість, то дана теорія й інші “діяльнісні” теорії виявляються неспроможними, оскільки через редукцію психічного повторюють стару вундтівську концепцію “мозаїчної свідомості”. За окремими “простими” діями, явищами не видно цілісної особистості з її безмірно складним внутрішнім світом і незвіданими джерелами власної активності. Саме тому в психології, окрім діяльнісної, необхідна й інша, філософська площина аналізу, яка розвивається психологічними школами С.Л.Рубінштейна та Г.С.Костюка, а за рубежем представлена гуманістичною психологією.

Повертаючись до проблеми причинності у психіці та поведінці, слід зазначити, що в контексті сказаного продуктивним при дослідженні мотивації виглядає підхід К.Левіна, який виділяє історичну і системну причинність. Історична причинність - це зумовленість поведінки людини подіями минулого, які закріплені у життєвому досвіді. Системна причинність - це залежність поведінки від безлічі чинників, які впливають на людину в даний момент часу. Зрозуміло, що при дослідженні “простих” діяльностей реалізація принципу детермінізму можлива і при використанні одного з цих розуміння причинності, як правило, другого. Дослідження ж такого складного процесу, як мотивація творчої активності, має враховувати як історичну, так і системну причинність, оскільки воно має на меті виявити джерела творчої активності, умови її розвитку та методи стимулювання. Складність процесу творчості вимагає також урахування особливостей психічного (і не лише психічного) детермінізму. Дослідження останніх десятиліть показали, що і в фізико-хімічних процесах не буває жорсткого, однозначного детермінізму, він почасти має “флуктуативно-біфуркаційний” (І.Пригожин, І.Стенгерс) характер. У психології все більше дослідників поділяють погляди А.В. Брушлінського про недиз'юнктивність психіки і В.В.Налімова про ймовірнісність психічних процесів.

Таким чином, категорія активності є більш релевантною принципу детермінізму, ніж категорія діяльності, оскільки зосереджує в собі як історичну, так і системну причинність, як зовнішні впливи, так і внутрішню, власну активність особистості. Активність - категорія ширша, ніж діяльність, насамперед, предметна діяльність, особливо коли йдеться про технічну творчість. Адже невидима спостерігачеві, надзвичайно складна, суперечлива внутрішня робота потребує набагато більше часу і зусиль, ніж втілення задуму у матеріальну форму - продукт творчості. Виявлення найважливіших чинників, які спонукають суб'єкта до творчості, як зовнішніх, так і внутрішніх, - ось найважливіше завдання дослідження мотивації творчості.

Дослідження співвідношення таких важливих психологічних понять, як категорії діяльності й активності, має не лише теоретичне, практичне, але й методологічне значення. Застосування до аналізу психічних явищ однієї з цих категорій майже автоматично відносить дослідника в парадигму однієї з двох основних течій у психології, які, послуговуючись сучасною термінологією, можна визначити як суб'єктний і діяльнісний підходи. Побудова теоретичних моделей на основі однієї з цих двох категорій веде і до вибору релевантних саме їй методів експериментального дослідження та методів аналізу й інтерпретації отримуваних даних.

Важливість проблеми обумовлюється також тією обставиною, що в радянській психології категорія діяльності, як ключова в так званому діяльнісному підходові, була абсолютизована і застосовувалася не лише для аналізу психічних процесів, що цілком правомірно, але й для аналізу психічних станів і навіть властивостей. Це має вигляд щонайменше парадоксальний і підкріплює неминучу підозру в ідеологічній заангажованості даного терміну. Так, навіть на рівні здорового глузду, а не наукового аналізу досить дивно виглядають такі терміни, як комунікативна діяльність чи емоційна діяльність, а коли проаналізувати їх за критеріями самої теорії діяльності, такими, наприклад, як продукт діяльності, то вказана термінологічна натяжка стає очевидною.

Поширення терміну діяльність на всі види і прояви психічного закономірно вело до нечіткості і невиразності у його визначенні. Так, у довіднику “Психология. Словарь” діяльність тлумачиться як “динамічна система взаємодій суб'єкта з світом, в процесі яких відбувається виникнення і втілення в об'єкті психічного образу і реалізація опосередкованих ним відносин суб'єкта у предметній дійсності”. Таким чином, майже буквально основні положення марксистської економічної теорії переносяться у психологію. Один із можливих напрямків дослідження психіки через вивчення продуктів діяльності проголошується єдино можливим. Психологію (за означенням - наука про душу) пропонується зробити наукою про предмети, в яких нібито ця душа у вигляді психічних образів і застиглих відносин зосереджена. Навіть у порівнянні з біхевіоризмом, де предметом дослідження є поведінка, відірвана від свідомості, такий підхід у якості основоположного принципу виглядає ще більш спрощеним і нерелевантним предмету психології як наукової дисципліни.

Потрібно, однак, відзначити, що психологічних досліджень, виконаних цілком у відповідності з даним визначенням, майже немає. Логіка науки вимагає врахування об'єктивних реалій, тому більшість учених, декларуючи основні постулати діяльнісного підходу, не сповідували його ортодоксально, а, прикриваючись різноманітними додатково введеними принципами і категоріями, як-от: принципом єдності свідомості та діяльності, суб'єктності діяльності, наднормативної активності, внутрішніх умов тощо, хто приховано, а хто й відкрито ігнорував його претензії бути панівною психологічною доктриною. Так, С.Л. Рубінштейн писав: “ … ми вивчаємо не особистість і діяльність, а особистість - свідомий суб'єкт практичної і теоретичної діяльності - в її діяльності”.

Звичайно, діяльність як психологічна категорія протиставляється не активності, а в першу чергу свідомості. Діяльнісний підхід - це альтернатива психології свідомості, тому всі його слабкі сторони проявляються саме там, де роль свідомості не можна зігнорувати. Однією з таких сфер є психологія мотивації. Сутнісна ознака людини - це її здатність до контролю над власними спонуканнями, до стримування одних і спрямування вольових зусиль на реалізацію інших. Свідомість зрілої особистості здатна сама визначати як напрямки діяльності, так і критерії їх оцінки. Тому термін активність видається більш вдалим для характеристики процесів свідомості і мотивації.

Термін активність у вітчизняній літературі найчастіше вживається для позначення динамічних характеристик діяльності, насамперед, рівня її інтенсивності, а також як синонім до слова діяльність. Однак треба відзначити, що цілий ряд учених вживає термін активність для підкреслення суб'єктності особистості , тобто здатності до самодетермінованої активності. Слід також визнати велике і можливо ще недооцінене значення введених А.В.Петровським і В.А.Петровським понять надситуативної та наднормативної активності для утвердження у психології категорії активності як характеристики рівня розвитку особистості: особистість тим розвиненіша, чим вищий рівень її власної, внутрішньої активності. Психологію передусім повинна цікавити та грань активності, яка пов'язана із потребами, волею, свідомістю людини, тобто суб'єктна активність. Коли ж у рамках діяльнісного підходу мотивом стає предмет, то йдеться вже не про активність, а про реактивність. При цьому за межами психологічного аналізу виявляється не лише свідомість людини, але й особливості її відносин із зовнішнім світом. Попри те, що у психології вже узвичаєно вжиток діяльнісної термінології стосовно внутрішніх процесів (наприклад, розумові дії, операції), ці терміни, однак, видаються дещо штучними, абстрактними. Вони фіксують скоріше певний результат психічної активності, а не сам процес потоку свідомості.

У зв'язку з різноманітністю проявів активності у реальному житті та відмінностями у підходах авторів до пояснення цього феномену, поняття активність не має однозначного визначення. Як зазначає В.A. Петровський, “активність виявляється розчиненою в категоріях “праця”, “діяльність”, “практика”… , в поняттях “поведінка”, “активація”, або ж, зрештою, визначається через перерахування ряду властивостей організму (здатності до самозбереження, саморегуляції і т.п.”. На думку О.М. Матюшкіна, всі види активності можна розглядати як адаптивні та продуктивні за основними виконуваними функціями. Адаптивні форми активності забезпечують пристосування і складають основу стандартних форм поведінки. Продуктивні ж лежать в основі виникнення та становлення психічних новоутворень і базуються на пошуковій пізнавальній активності суб'єкта, яка постає, зокрема, як творча активність. Творча активність є вищим рівнем розвитку активності як властивості особистості й характеризує людину як яскраву індивідуальність, яка породжує власне ставлення до всього, прагне до самовираження, самодіяльності та саморозвитку.

У результаті проведеного аналізу ми приходимо до висновку, що проблемі мотивації більшою мірою відповідає поняття активності, аніж діяльності, особливо, коли йдеться про психологію творчості. Багатьма авторами підкреслюється автономність творчо обдарованої особистості, її незалежність від зовнішніх умов, соціальних очікувань, її орієнтація на власні, суб'єктні цінності. Отже, тут має місце так звана внутрішня мотивація, яка забезпечує творчі здобутки часто не завдяки, а всупереч соціальним чи матеріальним чинникам. У цьому і проявляється власна, суб'єктна, творча активність людини. Процеси, що відбуваються у свідомості, внутрішню мотивацію неможливо вивчати, досліджуючи лише їх діяльнісні прояви. Діяльність постає як вершина айсберга, основна частина якого прихована в глибинах свідомості. Оцю приховану частину, цю величезну роботу свідомості, яка передує кожному акту творчості, можна визначити як активність. Сучасна психологічна наука володіє достатнім арсеналом методів, за допомогою яких з успіхом можна реконструювати мотиваційні процеси, що визначають творчу активність особистості. Отже, на черзі експериментальні дослідження.

2. Особливості психоаналітичних теорій

психологія фрейд спілкування комунікативний

Поштовх до розвитку психоаналітичних теорій дало психологічне вчення відомого австрійця Зигмунда Фрейда (1856--1939), який висунув гіпотезу про домінуючу роль у людському житті несвідомих імпульсів, переважно сексуального характеру. Але між соціальною доктриною Фрейда і психоаналізом як конкретним методом вивчення неусвідомлених психічних процесів існує суттєва відмінність.

Згідно з Фрейдом проблема розв'язання сексуальних колізій має вирішальне значення не тільки в індивідуальному розвитку, а й в історичному процесі. В основі соціокультурної, художньої та інших видів людської діяльності лежить сублімація (перетворення, переключення) сексуальної енергії.

Теорія міжособистісного спілкування Фрейда заснована на переконанні, що в процесі взаємодії людей відтворюється їх дитячий досвід. Будучи дорослими, вони застосовують у різних життєвих ситуаціях поняття, засвоєні у ранньому дитинстві. Схильність з повагою ставитися до особистості, наділеної владою, наприклад до керівника, зумовлена тим, що він нагадує когось із батьків. Фрейд вважав, що люди належать до різних соціальних груп і залишаються у них здебільшого тому, що переживають почуття відданості та покірності лідерам груп. Він пояснював це не якимись особливими якостями лідерів, а швидше ототожненням їх з могутніми, богоподібними особистостями, яких у дитинстві уособлювали батьки.

Послідовники Фрейда, часто не погоджуючись з основними його твердженнями щодо ролі сексуального чинника у соціальному житті, застосовували психоаналітичний метод у вивченні підсвідомих неусвідомлених процесів, їх ролі у формуванні поведінки людей. Так, американська дослідниця Карен Хорні (1885--1952) займалася вивченням соціальних аспектів появи неврозів. Розглядаючи невроз як відображення ірраціональних аспектів суспільства, Хорні вважала його рушійною силою стану «основного страху», породженого ворожим середовищем. Як реакція на страх, «включаються» різні захисні механізми: придушення страху, внаслідок чого з'являються інші симптоми; «наркотизація» страху -- безпосередня (за допомогою алкоголю) або опосередкована (у вигляді бурхливої зовнішньої діяльності тощо); втеча від ситуацій, що викликають страх. Ці засоби захисту породжують чотири «великі неврози» нашого часу: невроз прихильності -- пошуки любові, кохання і схвалення будь-якою ціною; невроз влади -- гонитва за владою, престижем і володінням; невроз покірності (конформізм автомата); невроізоляція -- втеча від суспільства. Але ці ірраціональні способи вирішення конфліктів посилюють самовідчуження особистості. Завдання психотерапії психоаналітики вбачають у виявленні дефектів системи соціальних зв'язків пацієнта для кращої адаптації його до існуючого способу життя.

Помітною постаттю в соціології XX ст. став німецько-американський соціолог і психолог Еріх Фромм (1900--1980). Спочатку він розробляв теорію фрейдистського напряму, співпрацював з ученими франкфуртської школи, так званими неомарксистами М. Хоркхаймером, Г. Маркузе та ін. Тому Е. Фромма часто вважають неофрейдистом або неомарксистом. Насправді у 50-80-х роках він створив оригінальну соціологічну теорію, використовуючи і критично оцінюючи при цьому різні соціологічні течії. Сам Фромм виокремив три концептуальні підходи до вивчення суспільства, які відрізняються від його власного.

1. Психологічний -- характерний для мислення Фрейда, згідно з яким культурні явища зумовлені психологічними чинниками, що «виростають» з інстинктивних спонук, на які суспільство впливає тільки шляхом повного або часткового придушення. На думку Фромма, автори, що йшли за Фрейдом, пояснювали капіталізм як наслідок анального еротизму, а розвиток раннього християнства -- як наслідок амбівалентності щодо образу батька.

2. Економічний -- виріс, як вважав Фромм, зі спотвореного розуміння історії, яке розробив К. Маркс. Тому вважалося, що такі явища суспільно-культурного життя, як релігії, політичні ідеї, породжені суб'єктивними економічними інтересами. Протестантство постає як пряме відображення певних економічних потреб буржуазії. Фромм зазначає, що Маркс мав на увазі інше: об'єктивні економічні умови є рушійною силою історії, оскільки зміна цих умов призводить до перетворення економічних відносин. Внаслідок цього змінюються й економічні установки людей, причому інтенсивне прагнення матеріального багатства -- лише одна з таких установок.

3. Ідеалістичний -- представлений у праці М. Вебера «Протестантська етика і дух капіталізму», в якій стверджується, що новий тип економічної поведінки і новий дух культури зумовлені появою нових релігій них течій, хоча й підкреслюється, що цю поведінку не визначали лише релігійні доктрини.

На відміну від цих концепцій, Фромм вважав, що ідеологія і культура ґрунтуються на соціальному характері, який є сукупністю рис, властивих більшості учасникам даної соціальної групи; формується способом життя даного суспільства. Домінантні риси цього характеру стають творчими силами, що формують соціальний процес.

Розглядаючи з цієї точки зору проблему протестантства і капіталізму, Фромм показав, що розпад середньовічного суспільства загрожував середньому класу. Ця загроза спричинила почуття ізоляції, безсилля і сумніву. Психологічна зміна зумовила принадність доктрини Лютера і Кальвіна. Вони посилили і закріпили зміни в структурі особистості, а нові її риси стали ефективними силами розвитку капіталізму, що постав як наслідок економічних і політичних змін.

Такий підхід Фромм застосував і щодо фашизму. Низи середнього класу реагували на економічні зміни (зростаюча міць монополій і повоєнна інфляція) посиленням певних рис характеру, а саме: садистських і мазохістських устремлінь. Нацистська ідеологія ще більше посилила їх, а відтак ці нові риси характеру стали силами, що служили експансії німецького імперіалізму. В обох випадках, доводив Фромм, коли певному класові загрожує небезпека нових економічних тенденцій, він реагує на цю загрозу психологічно та ідеологічно. Причому психологічні зміни, зумовлені такою реакцією, сприяють розвитку економічних тенденцій всупереч економічним інтересам цього класу.

Е. Фромм змоделював механізм взаємодії економічних, психологічних та ідеологічних чинників: людина реагує на зміни зовнішньої обстановки тим, що змінюється сама, а ці психологічні чинники, в свою чергу, сприяють розвитку економічного і соціального процесу. Зміни соціальних умов приводять до зміни соціального характеру, тобто до появи нових потреб і тривог. Ці нові потреби породжують нові ідеї, водночас готуючи людей до їх сприйняття. Нові ідеї зміцнюють і посилюють новий соціальний характер і спрямовують людську діяльність в нове русло. Інакше кажучи, соціальні умови впливають на ідеологічні явища через соціальний характер, але цей характер не є результатом пасивного пристосування до соціальних умов.

Соціальний характер -- це наслідок динамічної адаптації на основі невід'ємних властивостей людської природи, закладених біологічно або сформованих у ході історії.

Багато теоретиків вважали і вважають, що спочатку необхідно радикально змінити політичну та економічну структуру суспільства, а вже потім людську психіку. Інші дотримуються думки, що спочатку слід змінити природу людини і лише після цього починати будувати нове суспільство. Фромм обидва підходи вважає помилковими. На його думку, у першому випадку мотивації нової еліти нічим не відрізняються від мотивацій попередніх еліт. Ця еліта обов'язково спробує в середині нових соціально-політичних інститутів, створених революцією, відновити деякі елементи старого суспільства. Тому перемога революції означатиме її поразку, що ілюструють революції у Франції і Росії. У другому випадку зміни суто психічного характеру не виходять за межі індивіда та його найближчого оточення і, врешті, не мають істотного значення. Тому Фромм дотримується думки, що структура особистості середнього індивіда і соціально-економічна структура взаємозумовлені.

Е. Фроммові належить авторство теорії радикального гуманізму, яка спирається на «типологію соціальних характерів» і на вивчення відносин між особистістю та суспільством. її основні положення: виробництво повинно служити людині, а не економіці; відносини між людиною і природою мають будуватися не на експлуатації, а на кооперації; антагонізми повинні бути замінені відносинами солідарності; вищою метою всіх соціальних заходів мають бути людське благо і запобігання людським стражданням; не максимальне, а тільки розумне споживання служить здоров'ю та добробуту людини; кожна людина повинна бути зацікавлена в активній діяльності на благо інших людей і залучена до неї.

3. Параметри малих груп

Проблема малої групи є найбільш традиційною і добре розробленою проблемою соціальної психології. Інтерес до дослідження малих груп виник дуже давно, по суті негайно слід за тим, як почала обговорюватися проблема взаємовідносин суспільства і особистості. Інтуїтивно кожним дослідником, який приступає до аналізу цієї проблеми, мала група береться як те первинне середовище, в котрому особистість робить свої перші кроки і продовжують долі свій шлях розвитку.

Очевидним є той простий факт, що з перших днів свого життя людина зв'язана з певними малими групами, у них і через них вона отримує інформацію та в майбутньому організовує свою діяльність. В цьому значенні феномен малої групи лежить на поверхні і неопосередковано даний соціальному психологу як предмет аналізу.

Але з обставин, що феномен малої групи є очевидним, зовсім не виходить, що проблема малої групи відноситься до простих в соціальній психології. Насамперед подібно тому як це питання обговорюється стосовно до великих соціальних груп, тут також дуже гостро стоїть проблема, які ж групи слід розглядати як “малі”. Другими словами - необхідно відповісти на питання про те, що таке мала соціальна група і які її параметри належать дослідженню в соціальній психології?

Мала група - мало чисельна за складом група, члени якої об'єднані спільною соціальною діяльністю та взаємними контактами.

В науці визначено “нижню” та “верхню” межу малої групи.

Найменшою малою групою є група з двох людей - так звана “діада”. В ній можливе виникнення, формування і розвиток реальних процесів, які відбуваються в групі на рівні міжособистісного спілкування та взаємодії. Щодо “верхньої” межі малої групи, то тут загальноприйнято вважати число 7. Саме це число було “відкрите” американським психологом Н. Міллером при дослідженнях об'єму оперативної пам'яті. Його слід вважати оптимальним варіантом існування малої групи (наприклад, найбільш поширений у світі чисельний склад сім'ї - від 5 - до 10 чоловік). А в реальності мала група може досягати кількості 10, 15, 20 чоловік і навіть більше. Мірилом тут може виступати не формальне число членів, а потреби спільної групової діяльності.

Наявність величезної кількості малих груп у суспільстві і передбачає необхідність їх класифікації. Американські соціальні психологи пропонують розподіляти малі групи за такою схемою:

- первинні та вторинні;

- формальні і неформальні;

- групи членства і референтні групи.

Поділ малих груп на первинні та вторинні вперше було запропоновано американським дослідником - психологом Ч. Кулі, котрий спочатку дав просто описове визначення первинної групи, назвавши такі групи, як сім'я, група друзів, група найближчих сусідів і т. ін. Пізніше Кулі запропонував конкретний признак, який дозволив би визначити значну характеристику первинних груп не опосередкованість контактів. Вторинними групами у даній класифікації є ті, ще відсутні безпосередні контакти, а для спілкування між членами використовуються різноманітні “посередники”, наприклад засоби зв'язку.

Друге з історично запропонованих поділів малих груп - це поділ їх на формальні і неформальні. Вперше цей поділ було запропоновано також американським психологом - дослідником Е. Мейо при проведенні ним знаменитих хотторнських експериментів.

Формальна група відрізняється від інших тим, що у ній чітко запрограмовані всі позиції її членів, вони підпорядковані груповим нормам. Прикладом такої групи може бути спільність, утворена в умовах будь-якої конкретної діяльності: виробнича бригада, студентська група, спортивна команда і т. ін. В складі формальних груп Мейо відкрив всередині них ще й “неформальні групи” які формуються і виникають стихійно; в них відсутні структура “влади”, система взаємовідносин по вертикалі і т. ін. Наприклад, в складі студентської групи можуть утворюватися дрібні угрупування, які складаються з близьких друзів, любителів музики, болільників спорту та ін.

Третя класифікація - групи членства і референтні групи. Вона була вперше введена в 1942 році американським дослідником Г. Хайменом, якому належать відкриття самого феномена “референтної групи”. В експериментах Хаймена було показано, що частина членів деяких малих груп (в даному випадку це були студентські групи) розділяє норми поведінки, прийняті зовсім не в цій групі, а в якійсь іншій, на яку вони орієнтуються. Такі групи, в котрі індивіди не зачислені реально, але норми якої вони приймають, Хаймен назвав референтними групами. Ще більш чітка відмінність цих груп від реальних груп членства була відмічена в працях М. Шерифа, де поняття референтної групи було пов'язане з “системою звіту”, котру індивід використовує для порівняння свого статусу з статусом других. В подальшому Г. Келі, розробляючи поняття референтних груп, виділив дві їх функції: порівняльну і нормативну, показавши, що референтна група потрібна індивіду або як еталон для порівняння своєї поведінки з нею, або для нормативної оцінки його.

Поділ на групи членства і референтні групи відкриває досить цікаву перспективу для прикладних досліджень - в області вивчення протиправної поведінки. При спробах пояснення протиправної поведінки, наприклад, підлітків, поняття референтної групи грає велику роль: важливо вияснити питання, чому людина, включена в такі групи членства як шкільний клас, починає несподівано орієнтуватись не на ті норми, котрі прийняті в її групі, а на норми зовсім других груп, в котрі він спочатку зовсім не “включений” (якихось сумнівних елементів “з вулиці”). Механізм впливу референтної групи дозволяє дати первинну інтерпретацію цього факту: група членства загубила свою привабливість для індивіда, він співвідносить свою поведінку з “другою” групою.

4. Сутність комунікативного процесу

Комунікація в сучасному глобалізованому світі постає як одна з найважливіших його характеристик, як специфічна форма взаємодії людей у процесах їх пізнавально-трудової діяльності. У науці комунікація та її роль у процесах створення нового знання привернула до себе увагу з розвитком соціології знання, соціології науки і наукознавства.

Незважаючи на ґрунтовну проробку інформаційного значення наукової комунікації, методологічне і соціологічне її значення, роль у формуванні нового наукового знання ще потребують розробки і пояснення. Саме в цьому полягає завдання цієї роботи.

Розглянуто функції, методологічне і соціологічне значення наукових комунікацій, їх роль у формуванні нового наукового знання. Наукові комунікації розкривають механізми самоорганізації наукового співтовариства. Ці механізми виробляються спонтанно, незалежно від цілей, намірів, мотивів дослідників.

Комунікація в науці - це вид взаємин, спілкування вчених та інших агентів наукової діяльності. Оскільки основною метою науки є одержання наукового знання, комунікацію вчених можна розуміти як одну з умов створення нового знання. Однак, беручи до уваги те, що знання як об'єкт досліджень досить складно ідентифікувати, комунікацію доцільно розглядати в процесі руху інформації в науці. Операційним критерієм при виділенні комунікаційної підсистеми із цілісної науково-інформаційної системи є взаємодія вчених, яка набуває різноманітних форм: спілкування для одержання інформації, співробітництво в дослідженні, співавторство, взаємини науковців при передаванні інформації і таке інше.

Пізнавальний, інформаційний аспект наукової комунікації доповнюється її соціальними функціями. Науковці для досягнення своєї головної мети - одержання наукового знання - вимушені спілкуватись один з одним. У процесі такого спілкування відбувається не лише переміщення інформації, але й встановлюються певні соціальні взаємини - вирішується питання щодо пріоритету, наукового престижу, відбувається стратифікація наукового співтовариства. Слід зазначити, що форма та різноманітність соціальних відносин, що виникають, є специфічними для різних рівнів об'єднання вчених - починаючи з лабораторії та інститута і закінчуючи сукупністю вчених якоїсь дисципліни або науковим співтовариством в цілому.

Комунікація в науці є цілісною системою, різні компоненти якої (формальні, неформальні, усні, письмові, між окремими особами, масові і таке інше) тісно пов'язані між собою. Така цілісна система сама виявляється продуктом історичного розвитку. З кінця ХІХ ст. основним засобом комунікації на передньому краї науки є стаття в науковому часописі. Але їй історично передували інші засоби оперативної комунікації. Спочатку це були листи науковців (сама стаття була листом до редакції часопису), потім монографії, сучасні дослідники все частіше звертаються за оперативною інформацією до рефератів, а не до самих статей. Отже, комунікативна система науки постійно поповнюється новими засобами.

Для характеристики комунікацій у науковому співтоваристві використовується певний набір понять: “формальна та неформальна комунікація”, “усна та письмова комунікація”, “безпосередня та опосередкована комунікація”, “запланована та спонтанна комунікація”, а також стосовно засобів комунікації - поняття “первинна та вторинна інформація”.

Під формальною комунікацією розуміють набір засобів та процесів, що спричиняють появу опублікованих документів наукової інформації. Ці засоби з часом змінюються. Сьогодні основними є стаття у часописі та наукова монографія. Неформальна комунікація - це ті види і форми спілкування вчених, котрі не передбачають обов'язкового відтворення в науковій літературі.

Засоби формальної комунікації можуть у свою чергу розділятись за критерієм їх представлення науковому співтовариству на первинні та вторинні. До первинних відносяться наукова стаття та книга, а також форми, що передують їм, - тези та доповіді на наукових конференціях; у певному сенсі - переклади наукової літератури та деякі специфічні рубрики наукових часописів (листи до редакції, репліки, інформація щодо наукового життя щодо). Вторинні засоби включають реферати наукових статей, огляди літератури, рецензії, списки анотацій та тематичні бібліографії.

До засобів неформальної комунікації належать різні види: бесіди вчених - у науковому закладі, в кулуарах наукових зборів, у позаробочий час тощо; сукупність форм допублікаційних повідомлень - рукописи, препринти, усні доповіді на наукових нарадах, що не передбачають обов'язкової публікації матеріалів.

До наукової комунікації належать і широкі комунікаційні структури - наукові часописи, наукові наради, дискусії, професійні зустрічі.

До міжособової комунікації прийнято відносити ті її засоби та форми, у яких повідомлення адресовані певній особі. Відповідно, безособова комунікація передбачає сповіщення якогось наукового результату групі колег, персональний склад якої не визначається, або, ще ширше, усім зацікавленим особам. У ряді випадків таке розрізнення видів комунікації є відносно простим: наукова бесіда, вузьке професійне обговорення, розсилання препринтів і таке інше належать до міжособових засобів, у той час як більшість формальних засобів (рукописи, звіти, тези тощо) несуть на собі відбиток безособовості. Але виступ під час дискусії або навіть рецензію в науковому часописі важко кваліфікувати, тому що кожний з цих комунікативних актів адресований, з одного боку, цілком конкретному індивіду (доповідачеві або авторові книги, на яку робилась рецензія), а з другого - усім колегам, які зацікавилися його змістом.

Розрізнення безпосередньої та опосередкованої комунікації не стільки характеризує самі засоби комунікації, скільки стосується опису комунікативних структур та розподілу ролей їх учасників. Безпосередня комунікація передбачає прямий інформаційний контакт, тоді як для реалізації опосередкованої комунікації необхідна наявність однієї або кількох проміжних ланок.

Науковець може спрямовано шукати ту чи іншу цікаву для нього інформацію, використовуючи при цьому як формальні, так і неформальні канали (запланована комунікація), або отримати вкрай важливе для нього повідомлення, наприклад, у процесі так званого “неспрямованого читання”, або під час бесіди з колегою, що працює над зовсім іншою проблемою (спонтанна, або незапланована комунікація).

У наукознавстві вивчення проблем формальної й неформальної комунікації набуло важливого значення. Дослідження формальної комунікації передбачає багато напрямків аналізу, серед яких аналіз процесу перетворення письмово зафіксованої інформації про наукове знання; мережі цитування; системи відбору матеріалів для формальної (часописної і тощо) публікації; ефективності усних засобів формальної комунікації, перш за все різноманітних нарад; взаємозв'язку між характером наукової дисципліни та формами комунікацій, що в ній переважають; особливостей міждисциплінарних формальних засобів комунікації.

У галузі дослідження неформальної наукової комунікації найбільш цікавими є такі проблеми й завдання: виділення видів та засобів неформального спілкування в науці; опис і класифікація ситуацій, у яких відбувається неформальна наукова комунікація; виявлення (з урахуванням неформального наукового спілкування) й аналіз комунікаційних мереж та структур, властивих різними видам дослідницького загалу, розподілу ролей між учасниками комунікації всередині мережі; вивчення розподілу функцій між формальними та неформальними засобами комунікації й діапазону взаємозамінювання цих засобів; розроблення методик виділення, класифікації й аналізу неформальної комунікації в науці.

Успіх науковця, у тому числі його позиції в боротьбі за професійне визнання, залежить значною мірою від того, наскільки швидко він отримує інформацію про стан справ на передньому краї досліджень, а також оперативного й кваліфікованого обговорення проміжних результатів його власної роботи. Таке положення структурно-функціональної концепції соціології науки добре корелювало з інтуїтивними уявленнями щодо характеру наукового співтовариства і не потребувало аналізу його когнітивних компонентів, тобто змісту чи структури наукового знання.

Незважаючи на різноманітність історично реалізованих форм продуктивної участі в дослідженнях, будь-яка з них передбачає розповсюдження й отримання інформації щодо змісту наукових або практичних проблем, що вивчаються, а також обґрунтувань, згідно з якими вони розглядаються як достовірні, придатні для утилізації знання. Відповідно до традицій та чинного законодавства дослідження вважається завершеним тоді, коли його результати опубліковані, тобто представлені у вигляді повідомлення. Воно має бути доступним хоча б для обмеженого контингенту науковців: зроблене в компетентній аудиторії, викладене у підготовленому та прийнятому звіті, надруковане в статті або книзі. Тому в практиці конкретних соціологічних досліджень наукових комунікацій набули широкого застосування методи інформаційного обслуговування. Це бібліографічні покажчики, предметні рубрики, жанрові категорії й особливо методи ідентифікації документів, засновані на аналізі відносин при цитуванні.

Цитування визначають як згадування науковців або їх колективів, оформлене у вигляді бібліографічного посилання, підрядкової примітки чи витягу, якими традиційно супроводжується публікація наукових результатів. Сама ідея розглядати подібні згадування як свідчення особистого або групового внеску набула поширення у ХХ ст. Але її реалізація у вигляді стандартних методик з можливостями загального вжитку стала реальною лише після того, як філадельфійським Інститутом наукової інформації почали регулярно видаватися спеціальні покажчики цитування і перш за все найбільш відомий з них “Science Citation Index”. Ініціатору їх видання Ю. Гарфілду належить заслуга розробки перших конкретних методик спостереження, що дозволяють за рахунок відношень цитування реконструювати обмін повідомленнями між авторами відповідних публікацій і одночасно їх соціальні відносини.

Перші гарфілдівські методики забезпечили ідентифікацію документів, які найчастіше цитуються в деякому однорідному контексті (що задається, звичайно, предметними рубриками або назвами періодичних видань). Незважаючи на їх дійсну простоту, подібні методики одразу викликали великий інтерес, причому не лише спеціалістів з галузі інформаційного пошуку (для яких перш за все вони й призначались), а й соціологів, зацікавлених у реконструкції робочих відносин між науковцями. Однак реальний науковий та практичний ефект їх використання виявився досить незначним і навіть викликав гостру критику.

Насправді, аналіз відносин цитування забезпечує первинну і досить грубу диференціацію документів, яка не завжди дозволяє оцінити справжній внесок окремих учених в одержання та утилізацію знання. У багатьох випадках соціальні відносини між ученими не отримують адекватного віддзеркалення у формі відносин цитування: певні категорії документів, що регулярно прочитуються і є явно інформативними, цитуються і значними обмеженнями, а іноді зазначений обмін повідомленнями має усну чи навіть невербальну форму. Крім того, певна частина публікацій, що цитуються, вказує не на справжні взаємини між науковцями, а є різними символічними зв'язками, які свідчать у кращому випадку про інтелектуальне співробітництво. Так, у багатьох галузях науки зі 100 імен, що найчастіше цитуються, близько 20-30 належать вченим, які вже померли, і цитування їх праць не може розглядатись як прояв соціальних відносин у точному значенні цього слова. Тому для встановлення особистого чи групового внеску в отримання знань аналіз відносин цитування має доповнюватись іншими емпіричними даними.

Таким додатковим джерелом емпіричних даних у соціології науки є вивчення мінливих міжособових та міжгрупових робочих контактів, які підтримуються безпосередньо в процесі проведення досліджень. Уперше на необхідність урахування таких контактів вказав Д. Прайс, який ще на початку 1960-х років розвивав гіпотезу щодо “невидимих коледжів” - дифузних спільнот спеціалістів, що виникають на основі безпосередніх робочих контактів, здійснюваних усно або шляхом особистого листування. Ця гіпотеза підтвердилась багатим емпіричним матеріалом американських соціологів, які працювали в галузі проблем інформаційного обслуговування. Як наслідок, аналіз відносин цитування, доповнений вивченням міжособових та міжгрупових контактів, став провідним методом конкретних соціологічних досліджень наукових комунікацій.

Размещено на Allbest.ru