Теоретичне дослідження старіння: психологічні концепції розвитку особистості

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Теоретичне дослідження старіння: психологічні концепції розвитку особистості

Тополь О.В.

Психологічні теорії розвитку, які розглядають старіння скоріше як процес розвитку, ніж дегенерації, базуються на стадіальному підході. З метою періодизації життєвого циклу й усвідомлення унікальності кожного його щаблю, геронтологи часто звертаються до психоаналітичної традиції - до теорій З. Фрейда, К. Юнга, А. Адлера та ін. Найбільш популярною є «модель циклу життя» Е. Еріксона, що представляє життя людини як послідовну зміну психологічних стадій розвитку. Саме Е. Еріксон був одним із небагатьох прибічників психодинамічних теорій, який глибоко вивчав проблеми людей похилого віку

Теорія З. Фрейда (Freud, S.) мала революційний вплив на формування сучасних поглядів психології розвитку, на пояснення поведінки людини, оскільки вона запропонувала динамічну модель мотиваційної сфери особистості. Хоча Фрейд безпосередньо не вивчав проблеми похилого віку, багато дослідників відзначають, що в його роботах простежується «відчуття страху перед смертю як неминучого завершення старості» [1,87]. Стюарт-Гамильтон Я. пише, що «З. Фрейд скептично ставився до цінності терапії для літніх пацієнтів, вважаючи, що вони скоріше за все не встигнуть насолодитися користю лікування» [2,129].

К. Юнг (Jung, CG.) надавав більшого значення вивченню проблем «другої половини життя», ніж З.Фрейд. Він вважав, що даний період відкриває перед індивідом нові можливості для самопізнання, саморозвитку. Набуттю стану гармонії між індивідом і оточуючим світом, за Юнгом, сприяє символічний і релігійний досвід.

А. Адлер (Adler, A.) вважав основною мотиваційною силою в житті людини відчуття її власної неповноцінності. Прагнення компенсації даного відчуття може мати як позитивну спрямованість, що виражається у досягненні великих успіхів у житті індивіду, так і негативну, яка проявляється як демонстрація домінування й надмірної влади над іншими людьми. У похилому віці відчуття неповноцінності переживається особливо гостро. Оскільки людина, як правило, відчуває погіршення фізичногостану, втрату соціального статусу, обмеження соціальних зв'язків і можливостей для інтимних стосунків. Адлер вважав, що замкненість літньої людини можна пояснити страхом втрати незалежності. Терапією відчуття неповноцінності та неврозів, за Адлером, є допомога індивіду знайти сенс життя у корисності іншим людям, формування відчуття приналежності до соціальної спільноти.

Концепція Е. Еріксона (Erikson, E.), побудована на положенні змінюваності. Він ретельно обрисував напрямок, у якому вдосконалюється «Я» - через певну послідовність психосоціальних стадій, починаючи від народження, через зрілі роки й старість до самої смерті. Людина постійно еволюціонує й намагається подолати проблеми кожної стадії. За Еріксоном, життя людини характеризується неминучими змінами. У широкому контексті історії розвитку індивіда, люди в нескінченній боротьбі вирішують все нові й нові проблеми, пов'язані з їхнім розвитком; вони переживають поворотні моменти у своєму житті, набувають нових якостей «Я» й змінюються. Розбіжності між Еріксоном і Фрейдом з питання про змінюваність - незмінність є, можливо, самими вирішальними в їхніх теоретичних позиціях. Для Фрейда особистість дорослої людини повністю детермінована взаємодіями, які мали місце в перші роки її життя. Навпроти, Еріксон наполягає на тому, що розвитку людини немає меж - він відбувається протягом усього життєвого циклу.

Ерік Еріксон вважається неофрейдистом, тому що його теорія, виходячи з концепцій Фрейда, розвилася у самостійний науковий напрямок. Теорія Еріксона, не вступала в пряме протиріччя із класичним психоаналізом, але надавала «его-функціям» (усвідомлюваному) набагато більшого значення, ніж несвідомим силам. Еріксон концентрувався, головним чином, на ролі соціальних взаємодій у формуванні особистості, тому його підхід названий теорією психосоціального розвитку.

Теоретичні формулювання (его-психологія) Е. Еріксона стосуються винятково розвитку «Я» («его»). Хоча він незмінно наполягав на тому, що його ідеї не більш, ніж подальший систематичний розвиток концепції Фрейда про психосексуальний розвиток у світлі нових відкриттів у соціальних і біологічних науках. Еріксон рішуче відійшов від класичного психоаналізу по чотирьох важливих пунктах, - як пишуть Л. Хйолл, Д. Зіглер [3,217-219]. По-перше, Еріксон переміщує акцент від «ід» до «его». З позиції Еріксона, саме «его» є основою поведінки й функціонування людини. Він доводив, що «его» - автономна структура особистості, напрямком розвитку якої є соціальна адаптація і котра взаємодіє із реальністю за допомогою сприйняття, мислення, уваги й пам'яті. По-друге, Еріксон розвивав новий погляд щодо індивідуальних взаємин з батьками та культурним контекстом у якому існує родина. Формування «Я» тісно пов'язане з особливостями соціальних очікувань і системою цінностей. По-третє, теорія розвитку «его» охоплює весь життєвий простір індивідуума (від дитинства до зрілості й старості), в той час як Фрейд, обмежувався розглядом впливів ранніх дитячих переживань і не приділяв уваги питанням розвитку за межами генітальної стадії. По-четверте, у

З. Фрейда і Е. Еріксона різні погляди на природу і способи розв»язання психосексуальних конфліктів. З. Фрейд підкреслював визначаючий вплив на особистість неусвідомленого психічного життя, Е. Еріксон - здібність людини переборювати життєві труднощі психосоціального характеру. Це останнє розходження є ключовим для розуміння концепції Еріксона про організацію й розвиток особистості. Фрейдівському фаталістичному попередженню про те, що люди приречені на соціальне вгасання, якщо віддадуться своїм інстинктивним прагненням, протистоїть оптимістичне положення про те, що кожна особиста й соціальна криза є своєрідним викликом, що приводить індивідуума до особистісного зростання та подолання життєвих перешкод.

Описані Еріксоном «вісім вікових періодів людини» представляють його найбільш оригінальний і важливий внесок у теорію особистості. Так само як і Фрейд, Еріксон вважав, що стадії розвитку особистості генетично визначені, і порядок їх проходження є незмінним. Еріксон також визнавав біологічні й статеві основи всіх більш пізніх мотиваційних й особистісних диспозицій, а також приймав фрейдівську структурну модель особистості.

У книзі «Дитинство й суспільство» (1963 р.) [4] Еріксон охарактеризував вісім окремих стадій психосоціального розвитку «Я». Згідно його епігенетичній концепції, повноцінно функціонуюча особистість формується тільки шляхом проходження у своєму розвитку послідовно всіх стадій. Кожна психосоціальна стадія супроводжується кризою - поворотним моментом у житті індивідуума, яка виникає внаслідок досягнення певного рівня психологічної зрілості у відповідності соціальних вимог до індивідуума на цій стадії. Кожна з восьми фаз життєвого циклу характеризується специфічними еволюційним завданнями й моделі поведінки людини обумовлені тим, яким чином розв'язується кожне з цих завдань або як переборюється криза. Еріксон пише, що криза означає «не загрозу катастрофи, а поворотний пункт, і тим самим онтогенетичне джерело як сили, так і недостатньої адаптації» [5,286].

Кожна психосоціальна криза містить позитивні й негативні компоненти. Якщо конфлікт розв'язаний - «Я» вбирає в себе новий позитивний компонент (наприклад, самостійність), і це гарантує здоровий розвиток особистості надалі. Якщо конфлікт залишається не розв'язаним - «Я» ушкоджується, і в нього вбудовується негативний компонент (наприклад, сором, сумніви). Якості, які «Я» набуває на кожній стадії, не знижують його сприйнятливості до нових внутрішніх конфліктів або мінливих умов. Завдання полягає у тім, щоб людина адекватно розв'язувала кожну кризу, і тоді в неї буде можливість перейти до наступної стадії розвитку більш адаптивною й зрілою особистістю.

У контексті вивчення психологічних детермінант процесу старіння зупинимось на розгляді переходу від вікової стадії розвитку середньої зрілості до пізньої зрілості (від 65 років до смерті).

Психосоціальна криза середніх років життя за Еріксоном, полягає у виборі між продуктивністю та інертністю. Продуктивність наприкінці стадії середньої зрілості проявляється як турбота про благополуччя наступного покоління, як відповідальність про стан суспільства, збереження й удосконалення культури. Із втратою продуктивності припиняється функціонування особистості як діяльного члена суспільства - життя перетворюється на задоволення власних потреб, збіднюються міжособистісні відносини. Це явище - «криза старшого віку», вона виражається в почутті безнадійності, безглуздості життя.

Пізня зрілість - психосоціальна стадія, на якій людина переглядає свої життєві рішення, згадує про свої досягнення й невдачі. Практично у всіх культурах цей період знаменує початок старості, коли людині доводиться пристосовуватися до зменшення фізичної сили й погіршення здоров'я, до відокремленого способу життя й погіршення матеріального становища, до смерті подружжя й близьких друзів, а також до встановлення нових відносин з людьми свого віку [6].

У цей час фокус уваги людини зрушується від турбот про майбутнє до минулого досвіду. На переконання Еріксона, для цієї останньої фази зрілості характерне підсумовування, осмислення й оцінка всіх минулих стадій розвитку «Я». «Лише у того,- пише Еріксон, хто якимось чином піклувався про справи й людей, хто переживав тріумфи й поразки в житті, хто був натхненником для інших і висував ідеї - тільки у того можуть поступово дозрівати плоди семи попередніх стадій. Найкращим визначенням для цього буде цілісність Я» [7,268.]

Почуття цілісності, збереження свого Я виникає у людини, яка задоволена своїм минулим життям. При цьому, людину не лякає невідворотність смерті, оскільки вона бачить продовження себе або в нащадках, або у творчих досягненнях. На думку Еріксона, тільки у старості приходить справжня зрілість і корисне почуття «мудрості прожитих років». Але в той же час він відзначає: «Мудрість старості усвідомлює відносність всіх знань, надбаних людиною протягом життя в одному історичному періоді. Мудрість - це усвідомлення безумовного значення самого життя перед обличчям самої смерті» [8,61].

Люди, які розцінюють своє минуле життя з точки зору нездійснених можливостей і помилок, усвідомлюють, що вже занадто пізно починати все спочатку або шукати якісь нові шляхи, щоб відчути цілісність свого Я. Нестаток або відсутність цілісності проявляється у прихованому страху смерті, відчутті постійної невдачливості, очікуванні неприємностей. Еріксон виділяє два переважаючі типи настрою у роздратованих й обурених людей похилого віку: жаль про те, що життя не можна прожити знову й заперечення власних недоліків і дефектів шляхом проектування їх на зовнішній світ. Еріксон так описує розпач літніх: «Доля не приймається як кістяк життя, а смерть - як остання її межа. Розпач означає, що залишилося занадто мало часу для вибору іншого шляху до цілісності; от чому старі намагаються прикрасити свої спогади» [9,291]. Щодо випадків важкої психопатології, Еріксон припускає, що почуття гіркоти й жалю можуть зрештою привести літню людину до старечого слабоумства, депресії, іпохондрії, сильної озлобленості й параної. Загальнопоширеним у таких старих є страх доживати у будинку престарілих.

У книзі «Життєва залученість у старості» (1986) [10] Еріксон розмірковує про шляхи надання допомоги людям похилого віку в досягненні відчуття власної цілісності. Він дійшов висновку, що для збереження життєздатності, при зниженні фізичних і психічних можливостей, літні люди повинні брати участь у таких видах діяльності, як виховання онуків, політика, оздоровчі фізкультурні програми. Тобто збереження цілісності Я цілком залежить від активності і діяльності людей похилого віку.

Значення епігенетичної теорії розвитку Еріксона у наступному. По-перше, Еріксон сформулював теорію, у якій суспільству й самим людям надається рівне значення у формуванні особистості протягом усього життя. Це положення орієнтує соціальних працівників розцінювати проблеми людей літнього віку скоріше як результат нездатності знайти вихід із основної кризи даного періоду, ніж убачати в них тільки залишковий вплив конфліктів і фрустрацій раннього дитинства. По-друге, Еріксон вселяє певний оптимізм, показуючи, що кожна стадія психосоціального розвитку має свої сильні й слабкі сторони, так що невдачі на одній стадії розвитку не обов'язково прирікають індивідуума на поразку в наступному періоді життя.

Еріксон визнавав, що поведінка індивідууму здебільшого детермінована біологічними факторами, але у свою теорію він вводить положення про волю, згідно якого, людина сама відповідає за свої успіхи й невдачі.

У тім, що психосоціальний розвиток самостійного Я викликає найбільший теоретичний інтерес Еріксона, виражається його незмінна прихильність положенню раціональності. У його теорії розумові процеси як такі представляють головний аспект функціонування «его»: це найбільш очевидно проявляється у тім, як розв'язуються чотири останніх психосоціальні кризи життєвого циклу.

Прихильність Еріксона положенню холізму в описі людини чітко проявляється в його епігенетичній концепції розвитку, відповідно до якої люди проходять через вісім стадій психосоціального досвіду на яких доводиться переборювати найбільш глибокі кризи, наприклад, кризу самототожності, кризу цілісності Я - і завжди діють у межах матриці найскладніших особистісних, культурних й історичних впливів. У зрілості й літньому віці людина намагається усвідомити прожите життя як єдине ціле, осмислити його, зрозуміти його значення й побачити його в перспективі. Поведінку літньої людини можна пояснити в ключі холістичного розуміння кризи «цілісність Я - розпач». Таким чином, в эшгенетичнш концепції Еріксона людина розглядається тільки в плані її повного життєвого циклу, що проходить при постійному впливі складного контексту навколишнього середовища.

Тяжіння Еріксона до інвайронменталізму виражається в тім, що особливу увагу при описі розвитку особистості він приділяє факторам батьківського виховання, культури й історії.

Основні поняття, використані Еріксоном для опису психосоціального росту (наприклад, довіра, недовіра, надія), характеризують значимі суб'єктивні переживання людини. Здатність кожної людини винайти шлях із психосоціальної кризи залежить від досвіду розв'язання попередньої кризи, що завжди індивідуально. Виникнення кризи обумовлене взаємодією біологічних і соціальних факторів. Оскільки біологічні фактори об'єктивні, то й кризи є об'єктивно детермінованими, що, безсумнівно, указує на прихильність Еріксона положенню об'єктивності.

Індивідуум у системі Еріксона на початку свого розвитку має виражену реактивність, але переходячи до кожної наступної психосоціальної стадії, стає більш проактивним. Фактично успішне розв'язання перших чотирьох криз (надія, сила волі, мета, компетентність) є прелюдією до проактивного функціонування на наступних стадіях. Наступні чотири стадії від юності до старості, за Еріксоном, характеризуються здатністю людини до внутрішньої регуляції своєї поведінки. Такі поняття, як пошук самототожності, близькість, продуктивність і цілісність «Я», краще розкриваються в контексті проактивності. Отже, у теоретичній схемі Еріксона люди протягом більшої частини свого життя, у цілому, проактивні.

Еріксон вважав, що кожна криза містить у собі потенційну можливість для людини вирости й розширити свої можливості. Успішно розв'язавши попередню кризу, людина просувається у своєму розвитку до наступної. Цей рух уперед дозволяє, безсумнівно, побачити принцип гетеростазу в розумінні мотивації людини. Природа людини вимагає особистісного росту й відповіді на виклики, властиві кожній стадії розвитку. Ще одним свідченням принципу гетеростазу в теорії Еріксона є той факт, що успішне розв'язання кожної психосоціальної кризи надає індивідуумові усе більше можливостей для зростання й самовдосконалення. Наприклад, весь період зрілості (приблизно 45 років життя) описаний у термінах продуктивність-застій. Використання цих понять відбиває наявність внутрішніх зв'язків між особистісним ростом і здоровим розвитком у теорії Еріксона. Однак тенденція схилятися убік гетеростазу стримується тією обставиною, що Еріксон поділяє позицію Фрейда щодо біологічного, інстинктивного фундаменту особистості. Люди прагнуть до розвитку, але він обумовлений їхніми інстинктивними резервами. Таким чином, ступінь прийняття Еріксоном положення гетеростазу характеризують як помірний.

У своїй теорії Еріксон сформулював нові ідеї, відмінні від традиційних психоаналітичних концепцій, засновані на різних клінічних, антропологічних і психоісторичних дослідницьких стратегіях.

Незважаючи на свою популярність, теорія Еріксона не сприяла появі чисельних емпіричних досліджень, тому що її ідеї складні й абстрактні. Крім того, більшість понять, таких як довіра, вірність, психосоціальний мораторій не піддаються емпіричним вимірюванням. Інші труднощі обумовлені тією обставиною, що валідизація теорії Еріксона вимагає широких лонгитюдних досліджень, необхідних для оцінки змін, що відбуваються в процесі розвитку протягом усього життєвого циклу. Збір лонгитюдних даних - дорога й дуже тривала процедура. У результаті всього цього, дослідження, присвячені перевірці особливостей взаємовпливу психо- соціальних стадій, проводяться відносно рідко. Сам Еріксон не проявляв ніякого інтересу до емпіричної перевірки своїх положень. Його дослідження ґрунтувалися на змістовному аналізі клінічних випадків.

Проте, деякі концепції психосоціальної теорії піддаються точному дослідженню. Наприклад, Еріксон вивів критерії психосоціального здоров'я й хворобливих станів для кожного кризового періоду, використовуючи досить чітко розкриті поведінкові характеристики, що дозволяє напряму вивчати, як розв»язання попередньої кризи відбивається на поведінці й установках. Теорія Еріксона ще й тому представляється придатною для емпіричної перевірки, що в ній говориться про соціальні індикатори розвитку, на противагу тим теоріям, у яких основна увага приділяється інтрапсихічним процесам. Нарешті, Еріксон уможливив строго послідовне вивчення відповідних психосоціальних феноменів індивідуального розвитку, у той час як в інших теоріях часто відсутній подібний синтез проблем, обумовлених розвитком.

Е. Еріксон заявляв, що у різні вікові періоди особистість розв»язує певні психологічні конфлікти. В старості проявляється конфлікт цілісності «Его», розв'язання якого залежить від переконаності людини у тому, що вона досягла всього до чого прагнула у своєму житті.

Пек (Peck, R.C.) розвив теорію Еріксона і стверджував, що в старості існують три конфлікти, які необхідно розв'язати. Перший - конфлікт переоцінки «Я» поза професійною роллю. Багато працюючих людей, особливо чоловіків, ідентифікують своє положення й самого себе зі своєю професійною діяльністю. Якщо професія соціально затребувана, у людини розвивається високий рівень самоповаги. З виходом на пенсію професійний статус нівелюється. Таким чином, для збереження самоповаги, пенсіонер змушений замінити свою професійну унікальність іншим видом унікальності. Другий - конфлікт пов'язаний з усвідомленням факту погіршення здоров'я, загального фізичного стану та старіння тіла. Успішне старіння вимагає подолання фізичного дискомфорту або реалізації себе в такій діяльності, в якій стан організму не має великого значення. Третій - конфлікт пов'язаний із втратою стурбованості про себе. Він означає, що людина примирилася із фактом неминучості смерті. Пек стверджує, що існування без турботи про себе і власну долю можна перебороти, турбуючись про тих, хто залишиться після смерті людини, намагаючись покращити життя й добробут близьких людей [11].

Подібно теоріям Еріксона і Пека, розглядав старіння Левінсон (Levinson, D.), який більше уваги приділяв ролі людини похилого віку у сім'ї та суспільстві. Зміна фізичного стану і роду діяльності, означає, що люди в пізній дорослий період (після 65 років), повинні примиритися із тим фактом, що вони вже не є лідерами як на роботі, так і в сімейному житті. Таким чином, щоб залишатися задоволенними, літні люди повинні навчитися поступатися лідерством і переходити на «другі» ролі. Це не означає відчуженості від усіх турбот і обов»язків (окрім ролі мудрого радника), літні люди повинні «підвести підсумки» і примиритися зі своїм минулим. Левінсон називав цей процес «поглядом з мосту» [12].

Спираючись на дослідження Рейчарда, Ливсона і Петерсона (Reichard, Livson and Peterson, 1962) [13], що мали за мету перевірку проблем, піднятих психоаналітичними теоріями, Стюарт-Гамильтон виокремлює п'ять основних типів особистісних рис людини похилого віку [14].

Конструктивний тип подібний до інтегративного типу у концепціях Еріксона і Пека. Чоловіки цього типу адаптовані до старіння, спокійні, люблять життя і встановлюють теплі емоційні стосунки з іншими. Люди цієї категорії були або реорганізаторами (коли одна діяльність ставала фізично неможливою, знаходилася інша), або сфокусованими (всі заняття обмежені невеликим набором виконуваних й високо оцінюваних дій), або вільними (прагнули до занять, які не вимагали високої відповідальності).

Залежний тип («крісло-качалка») також соціально прийнятний, добре інтегрований, але пасивний і розраховує не на себе, а на допомогу інших. Розглядає вихід на пенсію як звільнення від роботи і пов'язаних із нею відповідальності і напруги. Люди цієї групи часто свідомо відмовляються від взаємодії з іншими людьми, що характеризує їх пасивність.

Захисний тип, по суті є невротичним типом. Чоловіки, яким притаманний даний тип особистісних рис, продовжували працювати або були зайняті відповідальною діяльністю, як би доводячи, що вони мають добре здоров'я і не потребують допомоги інших людей. Люди цієї категорії або вважали, що можуть відстрочити старіння, підтримуючи високий рівень активності, або акцентувалися на тому, що вони втратили в результаті старіння. Люди цього типу були менш задоволені життям, ніж інтегровані особистості.

Агресивно-звинувачувальний тип. Люди з таким набором рис звинувачували у власних невдачах інших, а також несприятливі обставини. Зазвичай їх вирізняло негативне ставлення до молоді, неадекватне уявлення про себе і оточуючий світ. Частково воно витікало із відчуття життєвої «невдачливості».

П'ятий тип - самозвинувачувальний. На відміну від попереднього, в даному випадку, ненависть й обурення спрямовуються людиною на саму себе. Останні два типи погано адаптовані до старості.

Висновки

поведінка старіння психологічний

За Еріксоном, в основі адаптивності людської поведінки лежить усвідомлена активність «Я», до сфери якого належать процеси мислення сприйняття, пам'яті та ін. Інстинктивні стимули знаходяться у тісній взаємозалежності із свідомими процесами. В основі адаптивної діяльності «Я» лежить певний синтетичний принцип, у відповідності до якого відбувається безперервний синтез пережитого людиною минулого. Велику роль у літньому віці можуть відігравати основні невирішені проблеми попередніх етапів життя. Тому старість кожної людини індивідуальна і неповторна а підходи в соціальній роботі з людьми похилого віку повинні бути строго диференційовані.

Велике значення для геронтологічного знання та практики соціальної роботи має ідея Еріксона про цілісність життєвого шляху людини. Щоб зрозуміти проблеми людини похилого віку, необхідно проаналізувати проходження нею всіх попередніх етапів життя. Життєві ситуації в яких опиняється людина в старості, напряму залежать від її попереднього життя, а здатність виходу із кризових станів - від досвіду розв'язання конфліктів на попередніх стадіях. Оскільки розвиток однієї людини відрізняється від розвитку іншої людини, процес індивідуалізації розвитку буде поглиблюватися з віком. До того ж психічний, фізичний, соціальний розвиток особистості на кожному етапі життя має свої акценти і пріоритети, а тому необхідно враховувати потенційні можливості кожного віку. Важливим для соціальної геронтології став відхід Еріксона від традиційного біологічного детермінізму при оцінці психічного розвитку особистості. Психічна діяльність людини і її соціальне середовище, за Еріксоном, взаємопов'язані і взаємозалежні. Успішний розвиток індивіду, по-перше, залежить від сприятливих психосоціальних або соціокультурних факторів, та по-друге, сприяє успішній еволюції інших індивідів. Важливим є висновок Еріксона про взаємозв'язок поколінь: люди похилого віку необхідні молодим і в той же час потребують їхньої допомоги.

Література

1. А.А. Козлов. Старость: социальная разобщенность или целостность?// Мир психологи, 1999, № 2. - С.80-96.

2. Стюарт-Гамильтон Я. Психология старения. - СПб.: Питер, 2002.- 256 с.

3. Хьелл Л, Зиглер Д. Теории личности. - СПб. Питер: Пресс, 1997. - 608 с.

4. Erikson, E.H. Childhood and society (2nd ed.). - New York: Norton, 1963.

5. Erikson, E.H. Identity, youth, and crisis.- New York: Norton, 1968.- Р.286

6. Erikson, E.H., Erikson, J, & Kivnick, H. Vital involvement in old age. New York: Norton, 1986.

7. Erikson, E.H. Childhood and society (2nd ed.). - New York: Norton, 1963.

8. Erikson, E.H. The life cycle completed. - New York: Norton, 1982.

9. Erikson, E.H. Life cycle. In international Encyclopedia of the Social Sciences.- New York: Crowell Collier, Macmillan, 1968.- Vol.9.

10. Erikson, E.H., Erikson, J., & Kivnick, H. Vital involvement in old age. New York: Norton, 1986.

11. Peck, R.C. Psychological developments in the second half of life. In B.L. Neugarten (ed) Middle Age and Aging: A Reader in Social Psychology. Chicago: University of Chicago Press, 1968.

12. Levinson, D. Conception of the adult life course. In N. Smelser and E. Erikson (eds) Themes of Work and Love in Adulthood. Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1980.

13. Reichard, S., Livson, F. And Peterson, P.G. Aging and Personality: A Study of 87 Older Men. New York: Wiley, 1962.

14. Стюарт-Гамильтон Я. Психология старения. - СПб.: Питер, 2002.

Размещено на Allbest.ru