Психомоторна-рівнева структура активності та свободи суб’єкта

Размещено на http://www.allbest.ru/

Одеський національний університет ім. І.І. Мечникова

Автореферат дисертаційна здобуття наукового ступеня доктора психологічних наук

ПСИХОМОТОРНО-РІВНЕВА СТРУКТУРА АКТИВНОСТІ ТА СВОБОДИ СУБ'ЄКТА

Виконав:

Шинкарюк Анатолій Іванович

Одеса -- 20051. Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Формування гуманістично спрямованої, духовно багатої та суспільно активної особистості зумовлюється цілою низкою соціальних і психолого-педагогічних чинників, серед яких вагоме місце посідають багаточисельні психомоторні дії. Моторика і психіка реально являють собою різні сторони активності людини. У співвідношенні моторики і психіки, як і в основній психофізичній проблемі, науковці вбачають то їх паралельне існування, то їх монізм, який теж розуміється по-різному. Водночас сам факт взаємовпливу психіки і моторики визнається більшістю психологів і потребує спеціального дослідження, будучи актуальним питанням загальної психології. У цьому взаємовпливі об'єктивується активність психіки. У психомоторних проявах встановлюється реальний зв'язок людини з навколишнім світом і здійснюється його перетворення. В рухах, діях, діяльностях і вчинках проявляється особистість.

Розв'язання проблеми взаємовпливу моторики і психіки може бути реалізоване на ґрунті дослідження їх зародження, розвитку і функціонування в структурі рівнів побудови рухів.

Наукові передумови вивчення взаємовпливу моторики і психіки в структурі рівнів побудови рухів поступово визначались у різноманітних дослідженнях, що були проведені такими представниками науки, як І. М. Сєченов, О. О. Ухтомський, М. О. Бернштейн та багатьма іншими, а також дослідженнями, що були здійснені такими представниками класичної психології, як М.М. Ланге, Л.С. Виготський, С.Л. Рубінштейн, О.М. Леонтьєв, Г.С. Костюк, О.В. Запорожець, Д. Б. Ельконін, Д.Г. Елькін, Ж. Піаже, В.А. Роменець та багатьма іншими.

Сучасні вимоги до досліджень взаємовпливу моторики і активності психіки поступово визначалися у дослідженнях таких відомих психологів, як А. Валлон, В. В. Давидов, О. Р. Лурія, К. К. Платонов, Н. Д. Гордєєва, В. П. Зінченко, Є.П. Ільїн, В.В. Клименко, С.Д. Смірнов, В.О. Татенко, Б.Й. Цуканов та ін.

У спеціальних галузях психології фізичного виховання і спорту та психології праці важливі передумови становлення наукового підходу до розуміння закономірностей взаємовпливу психіки і моторики розроблялись у дослідженнях таких спеціалістів, як М. П. Гуменюк, В.В. Клименко, Є.О. Климов, Г.В. Ложкін, О.Р. Малхазов, В. П. Озеров, Н.А. Розе, М.В. Савчин, Є. М. Сурков, Ю.Л. Трофімов, В.С. Фарфель, В.В. Чебишева та інших.

Виходячи з важливості зазначених питань, недостатньості їх розробленості у сучасній психологічній науці як у теоретичному, так і в експериментальному аспектах та їх значення для психологічної та педагогічної практики і було здійснено вибір теми дисертаційного дослідження “Психомоторно-рівнева структура активності та свободи суб'єкта”.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана по темі перспективного плану основних науково-дослідних робіт Кам'янець-Подільського державного університету №174/3 (номер держреєстрації 01984003231), а також обрана тема зкоординована з бюро Ради з координації наукових досліджень в галузі педагогіки та психології України №28д від 29.05.2001 року, протокол №5.

Мета дослідження: теоретично і експериментально визначити закономірності та механізми взаємовпливу моторики і психіки в структурі рівнів побудови рухів та умови прояву психомоторної активності і свободи суб'єкта; обґрунтувати та розробити підходи до діагностики психіки за показниками моторики, досягнення м'язової релаксації, навчання моторних навичок у відповідності із задіяними рівнями психомоторної активності та їх орієнтувально-дослідницькими рухами.

Завдання дослідження:

- Розробити теретико-експериментальні підходи до вивчення проблеми взаємовпливу моторики і психіки в структурі рівнів побудови рухів.

- З'ясувати особливості функціонування психомоторних рівнів, що надбудовувались в розвитку, як основи активності та свободи суб'єкта.

- Охарактеризувати єдність розвитку моторики і активності психіки в онтогенезі дитини.

- Визначити вплив зменшення ступенів свободи рухів на психомоторну активність суб'єкта на різних рівнях побудови рухів.

- З'ясувати залежність результатів діагностики психомоторики від того, який рівень побудови рухів є провідним у вибраній діагностичній дії.

- Розкрити вплив вибору шляху досягнення м'язової релаксації через різні рівні побудови рухів на подолання ситуативної тривожності людини.

- Запропонувати підхід до застосування системи координаційних „підказок” у процесі навчання моторних дій на основі функціонування ієрархії рівнів побудови рухів.

Об'єкт дослідження: процес взаємовпливу моторики і психіки, що здійснюється у філогенезі, нормативному та патологічному онтогенезі, функціонуванні психомоторики.

Предмет дослідження: взаємовплив цілісної сукупності різнопланових моторних можливостей, для яких провідними є різні рівні побудови рухів та активності психіки і свободи суб'єкта.

Методи дослідження. Для досягнення поставленої в роботі мети застосовувались загальнонаукові методи теоретичного та емпіричного дослідження, а саме: був використаний комплекс методів, що включав теоретичний аналіз літератури з досліджуваної проблеми.

У констатуючому та формуючому експериментальних дослідженнях застосовувались методики визначення: спроможності особистості до перебудови психомоторного стереотипу письма, за К. К. Платоновим (модифікація); результативності моторних дій, для яких провідними є різні рівні побудови рухів, за М. О. Бернштейном; результативності природних моторних дій дітей (біг 10 м, стрибки в довжину з місця, метання торбинок з піском на дальність); участі моторики у письмі, за О. Р. Лурія (модифікація); ситуативної тривожності, за Ч. Д. Спілбергером; сили процесу збудження нервової системи, за Є. П. Ільїним (модифікація); результатів у стрибках у довжину з розбігу, результатів у підтягуванні на перекладині.

Наукова новизна одержаних результатів:

· вперше у психологічному дослідженні обґрунтовані теоретичні засади взаємовпливу зростання моторних можливостей і активності психіки у філо- та онтогенезі шляхом утворення нових ступенів психомоторної свободи суб'єктів активності на основі рівнів побудови рухів;

· дістало подальший розвиток положення про участь ієрархії рівнів побудови рухів у функціонуванні психомоторики і психіки як орієнтувально-дослідницької діяльності, зростання спроможності до якої у філо- та онтогенезі є показником збільшення активності психіки;

· вперше встановлена участь рівнів побудови рухів і орієнтувально-дослідницької діяльності у функціональних органах, що забезпечують реалізацію рухової функції людини, її психомоторної активності та свободи і в яких відбувається об'єктивація психіки;

· уточнено вплив ефективності орієнтувально-пошукової активності, що визначає спроможність суб'єктів до перебудови психомоторного стереотипу письма на найвищому кортикальному рівні Е на результативність виконання ними трудової і спортивної діяльності;

· поглиблено уявлення про вікові особливості спроможності до перебудови психомоторного стереотипу письма, провідним для якого є рівень Е;

· вперше одержано підтвердження, що довільне обмеження ступенів свободи рухів у суглобах може збільшувати кількість помилок при писемному мовленні у дітей другого класу та збільшувати ситуативну тривожність у юнаків.

Теоретичне значення одержаних результатів полягає в тому, що:

· у психологічному дослідженні взаємовпливу моторики і психіки послідовно реалізовано філософські положення про рух, взаємодію, відображення, що забезпечує єдність загально-психологічного підходу до рухів (як об'єктивного) і психіки (як суб'єктивного) в структурі рівнів психомоторики;

· з'ясовані особливості взаємозв'язку між свободою суб'єкта активності та реалізацією ним моторної функції, що уточнює психологічний зміст категорії активності та її зв'язок з іншими категоріями психології;

· розкрито концептуальні засади створення теоретичних моделей функціональних органів об'єктивації психіки, на основі чого стає можливою більш ефективна оцінка орієнтувально-дослідницьких спроможностей суб'єкта активності на різних рівнях побудови рухів;

· теоретично обґрунтовано напрями і методичні, психолого-технологічні засади дослідження та внесення змін у психомоторно-рівневі можливості людини.

Практичне значення дослідження. Запропоновано та психологічно обґрунтовано підхід до діагностики психомоторики у відповідності з тим, який рівень побудови рухів є провідним для застосованої в методиці діагностичної дії. В ході дослідження апробована система методів і прийомів діагностики координаційних характеристик психомоторики на різних рівнях побудови рухів. Її впровадження у практику роботи психолога дозволить порівнювати функціональні можливості психомоторики суб'єкта активності на різних рівнях. Виявлені в дослідженні особливості взаємовпливу моторики і психіки дозволяють досягати м'язової релаксації та подолання негативних психічних станів шляхом вибіркового впливу на різні рівні побудови рухів. Отримані результати дають можливість диференціювати застосування педагогічно доцільних впливів у відповідності з тим, на який рівень побудови рухів вони спрямовані як координаційні “підказки” у процесі навчання моторних навичок. Отримані прикладні результати готові до застосування в практичній психології. моторика психіка рух онтогенез

Результати дослідження можуть бути використані викладачами вищих навчальних закладів різних рівнів акредитації в процесі викладання загальної психології, вікової та педагогічної психології, психології фізичного виховання і спорту, психології праці, палеопсихології, зоопсихології, психодіагностики та психокорекції, зокрема, питань об'єктивації психіки в моторних діях, для яких провідними є різні рівні побудови рухів. Готовність результатів доведена впровадженням їх в практику.

За результатами досліджень був розроблений спецкурс „Діагностика психомоторики та вищої нервової діяльності”, який читається майбутнім практичним психологам на факультеті післядипломної освіти, курс лекцій з дисципліни „Психологія фізичного виховання і спорту”, який читається студентам факультету фізичної культури, а також питання тем лекцій із загальної психології, які читаються майбутнім психологам - студентам соціально-педагогічного факультету Інституту соціальної реабілітації і розвитку дитини Кам'янець-Подільського державного університету (акти впровадження матеріалів дисертаційного дослідження в навчальний процес від 19 і 25 лютого 2004 р).

Особистий внесок здобувача в одержанні результатів полягає у розкритті особливостей реалізації суб'єктами активності та свободи рухової функції шляхом генерації надлишкових пізнавальних та регулятивних гіпотез на основі загальної картини світу в кожен конкретний момент керування поведінкою, діями, діяльністю вчинками; обгрунтуванні механізмів об'єктивації психіки у функціональних органах, в які відповідно до смислової структури дії входять провідний та фонові рівні побудови рухів з їх орієнтувально-дослідницькими можливостями; визначенні впливу спроможності до орієнтувально-пошукової психомоторної активності при перебудові психомоторного стереотипу письма, провідним для якого є найвищий кортикальний рівень Е на ефективність трудової та спортивної діяльності; введені поняття “психомоторної свободи”, розкритті його специфічної відмінності від поведінки, в якій неможливо збільшувати відстань у часі і просторі між безпосередньо діючою потребою, ситуацією і м'язовою відповіддю, застосовувати найрізноманітніші варіанти моторної поведінки у відповідності до випереджаючого, повного і глибокого відображення зв'язків між предметами і явищами світу, легко виконувати і швидко засвоювати та перебудовувати рухи відповідно до зміни мети зовнішніх умов виконання і внутрішнього стану.

Розроблено методику визначення психомоторних можливостей суб'єктів у виконанні дій, які у якості провідних мають різні рівні побудови рухів. Модифіковано методику визначення впливу обмеження м'язової свободи суб'єктів на кількісні показники помилок при написанні диктанту. Розроблено методику визначення впливу довільної скутості м'язів на ситуативну тривожність людини.

Апробація результатів дисертації. Вихідні, проміжні та кінцеві положення дослідження були оприлюднені на наукових конференціях, семінарах, симпозіумах, з'їздах психологів, зокрема, на міжнародних конференціях „Адаптаційні можливості дітей та молоді” (Одеса, 1998), „Фізична культура і здоров'я нації” (Вінниця, 1998), „Феноменологія щирості” (Вінниця, 2002), „Динаміка наукових досліджень” (Дніпропетровськ, 2002), „Проблеми трудової і професійної підготовки на початку III-го тисячоліття” (Слов'янськ, 2002), „Наука і освіта 2003” (Дніпропетровськ, 2003), „Творчість врятує світ” (Київ, 2003), міжнародному симпозіумі „Фізична підготовленість та здоров'я населення” (Одеса, 1998), II Всесоюзній конференції по експериментальній психології (Львів, 1988), Всеукраїнських конференціях: „Науково-методичні основи підготовки спортсменів високого класу” (Київ, 1980), „Актуальні проблеми оздоровчої фізичної культури та валеології в навчальних закладах України” (Кіровоград, 1994), „Концепція підготовки спеціалістів фізичної культури та спорту в Україні” (Луцьк, 1994), „Сучасні проблеми розвитку теорії та методики спортивних і рухливих ігор” (Львів, 1999), „Актуальні проблеми практичної психології в системі освіти” (Херсон, 2003), на III з'їзді товариства психологів України (Київ, 2000), на VII Подільській історико-краєзнавчій конференції (Кам'янець-Подільський, 1987), на конференції вузів Подільського регіону „Удосконалення навчального процесу з фізичного виховання студентів” (Вінниця, 1993), на VI Костюківських читаннях „Психологія у XXI столітті: перспективи розвитку” (Київ, 2003). Результати дослідження обговорювались на звітних наукових конференціях Кам'янець-Подільського державного університету у 1993-2003 роках.

Публікації. Основні результати дослідження відображені у 62 публікаціях, з них 45 написано без співавторів, у тому числі: 1 одноосібна монографія, 7 методичних рекомендацій (3 - одноосібні), 40 статей у наукових виданнях (35 - одноосібні, з них 26 - у наукових фахових виданнях з психології - всі одноосібні), 14 тез доповідей на наукових конференціях (6 - одноосібні).

Структура та обсяг дисертації. Робота складається із вступу, шести розділів (чотири з яких містять висновки), загальних висновків, списку використаних джерел з 502 найменувань, з них 427 - іноземними мовами, двох додатків на шести сторінках. Її повний обсяг становить 445 сторінок (388 - основна частина), робота містить 22 таблиці (10,4 сторінок), та 57 рисунків (23,1 сторінки).

2. Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність і доцільність теми, зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами, мету, завдання, об'єкт, предмет, методи дослідження, його наукову новизну, теоретичну і практичну значущість, особистий внесок здобувача в одержанні результатів, а також дані щодо апробації та впровадження отриманих результатів. Представлена загальна характеристика публікацій.

У першому розділі “Теоретико-методологічні засади взаємовпливу моторики і психіки в структурі рівнів побудови рухів” розглядається стан дослідження даної проблеми вітчизняними та зарубіжними психологами, подана загальна характеристика руху, відображення і взаємодії, проведено аналіз розуміння взаємозв'язків моторики і психіки в історії психології у контексті основної психофізичної проблеми та понять “внутрішнє” і “зовнішнє”, “активність” і “свобода”.

У ході вивчення витоків взаємозв'язків моторики і психіки були виділені положення, що рух є способом існування матерії, що має безкінечну кількість динамічних форм своєї структурної організації, кожна з яких нерозривно пов'язана зі спроможністю до саморозвитку і характеризується багаточисельними якостями та взаємодіями. Взаємодія виступає універсальною формою руху і є процесом взаємовпливу речовин і полів, для кожної з яких притаманна своя якісна визначеність. М'язовий рух (моторика) забезпечує внутрішнім органам і системам виконання їх функцій та переміщення тіла і його ланок у просторі, за допомогою яких живі істоти взаємодіють із навколишнім середовищем, а для людини це не тільки природа, але й соціум.

В процесі взаємодії реалізується відображення як загальна якість матерії, а її розвиток, який характеризується ускладненням організації і руху, створив умови для психічного відображення. Саме поняття “відображення” О. М. Леонтьєв вважає ключовим для теоретичної психології, що визначає проведення психологічних досліджень розвитку та функціонування моторики і психіки на засадах їх взаємовпливів.

Так, В. В. Давидов і В. П. Зінченко підкреслюють, що поняття про детермінацію за метою і поняття про універсальність рухів одушевленого тіла, що будуються за формою інших тіл, повинно бути покладене в основу психологічного вивчення природи психіки. Водночас буде помилкою визначати “психічну діяльність” як “моторну діяльність”, рухи, як і мозок, виступають умовами виникнення розвитку і функціонування психіки. З точки зору С.Л. Рубінштейна, любить і ненавидить, пізнає і змінює світ не мозок, а людина. Такої ж думки дотримується В.О. Татенко, який вважає, що психічна діяльність має свою власну природу і свої закономірності і є вищим проявом психічної активності, яка в своєму генезисі як форма відображення і саморегуляції “знімає”, діалектично “заперечує” біологічну форму, приходить їй на зміну. Моторика ж, на нашу думку, є тим містком, який поєднує матеріальне та ідеальне, об'єктивний світ і суб'єктивну психіку, нервово-фізіологічне і психічне.

Особливу увагу приділено тому, що М. О. Бернштейн, досліджуючи нервово-фізіологічні механізми керування рухами, прийшов до висновку, що їх доцільно розглядати у відповідності до задіяних рівнів нервової системи, які надбудовувались у філогенезі та надавали живим істотам можливість вирішувати нові класи психомоторних завдань (рубро-спинальний рівень палеокінетичних регуляцій А - збереження пози; таламо-палідарний рівень стандартних рухів і штампів В - узгодження роботи десятків і сотень м'язів у “схемі тіла”; пірамідно-стріарний рівень просторового поля С - узгодження рухів із зовнішнім простором).

Висвітлюються питання взаємовпливу еволюції моторних можливостей і активності психіки. На основі теоретичного аналізу порівняльної анатомії і фізіології тварин та даних зоопсихології і етології підкреслено, що у філогенезі живих організмів вдосконалюються особливості будови опорно-рухового апарату і нервово-фізіологічні системи управління ним, з одного боку, а з другого - психічне відображення, що взаємопов'язане з руховою функцією. Взаємозумовленість зростання моторних можливостей і активності психіки в тварин є одним з стратегічних напрямків їх розвитку, який має місце, починаючи від найнижчих і до найвищих форм життя.

Наведені у першому розділі результати теоретичного аналізу археологічних джерел і даних палеопсихології та розкодування інформації, закладеної у матеріальних залишках психомоторної активності суб'єктів у процесі формування генетичної програми роду “Ноmо” дали підстави констатувати, що надбудова рівнів регуляції рухів (тім'яно-премоторний рівень предметних дій D - узгодження рухів із топологічними властивостями предметів людської культури; найвищий кортикальний рівень Е - забезпечення мовлення і письма) продовжувалась у нерозривному взаємозв'язку із зростанням психомоторної активності та свободи.

Аналіз наукових фактів, накопичених в археології, етнографії та соціальній психології, реконструкція історії первісного суспільства, дозволяють стверджувати, що розвиток психомоторних можливостей людини у філогенезі протікає в нероздільній єдності з вдосконаленням знарядь праці, засобів пересування, умов відпочинку, засобів навчання тощо.

До того ж джерела цього удосконалення знаходяться вже не в змінах морфологічних якостей людини, а в засвоєнні суспільно-історичного досвіду. Накопичуються знання про психомоторику, досвід її діагностики та корекції. Водночас дозрівання рівнів побудови рухів і рухового апарату дитини в онтогенезі виступає однією з умов накопичення індивідуального психомоторного досвіду як в нормі, так і при патології.

У другому розділі “Концепція, методи і організація дослідження” відображено концепцію дослідження, методологічну основу і методи дослідження, описується організація дослідження.

Вихідним положенням для організації дослідження є те, що сучасний етап розвитку загальної психології характеризується баченням взаємовпливу моторики (як об'єктивного) і психіки (як суб'єктивного) в їх органічній єдності. Це означає, що протилежність між цими феноменами не є абсолютною, так як між ними зберігаються взаємопереходи, які, власне, і знищують їх „однобокість”. А відтак, це спричиняє необхідність відмовитись від суто зовнішнього співставлення психічних фактів і характеристик моторики, потребує розкриття змісту їх взаємопереходів.

Методологічною основою дослідження виступають: філософське вчення про сутність руху, взаємодії, відображення; вчення про діалектичний взаємозв'язок суб'єктивних та об'єктивних чинників розвитку психіки; вихідні принципи психологічної науки (детермінізму, єдності психіки і діяльності, розвитку психіки, відображення, системно-структурний принцип); положення вікової та педагогічної психології щодо провідної ролі діяльності та спілкування у розвитку особистості.

Для розв'язання поставлених завдань застосовувавлись загальнонаукові методи теоретичного та емпіричного дослідження, а саме: був використаний комплекс методів, що включав теоретичний аналіз філософської, психологічної, археологічної, етнографічної, біологічної та педагогічної літератури з досліджуваної проблеми, а також систематизацію теоретичного матеріалу з метою загально-психологічної інтеграції результатів досліджень, що накопичені в інших науках та різних гілках психологічної науки (палеопсихології, зоопсихології, етнопсихології, психології праці, психології спорту, соціальної психології, психофізіології, вікової і педагогічної психології), та експериментальні дослідження.

У третьому розділі “Функціонування рівнів побудови рухів людини, що сформувались в розвитку як основа психомоторної активності та свободи” описується взаємозвязок між спроможністю до перебудови моторного стереотипу письма, провідним для якого є найвищий кортикальний рівень Е побудови рухів і успішністю людини в трудовій діяльності.

У цій серії експериментів брало участь 210 досліджуваних - учнів професійного ліцею (юнаки 17-18 років). Було створено три групи обстежуваних по 70 осіб в кожній. У першу групу увійшли ті, хто з практики і виконання кваліфікаційної роботи мали задовільні оцінки, у другу - ті, що мали добрі оцінки, а в третю - відмінні.

Всі обстежувані отримували інструкцію, згідно з якою перед ними розташовували аркуш паперу, у верхній частині якого розміщено п'ять пронумерованих однакових прямих ліній. На кожній з них досліджувані писали фразу, що їм диктували. Писати потрібно було зі звичайною швидкістю і зручним розміром літер. Там, де цифра 1, записували „Писати потрібно акуратно”, 2 - “Писати потрібно швидше”, 3 - “Токарю потрібна координація рухів”, 4 - “Сьогодні йде сильний дощ”, 5 - “Середнє профтехучилище” (в протоколі експериментатор фіксував час, затрачений на запис всіх фраз).

Після цієї частини досліду обстежувані отримували завдання переписати кожну фразу між відповідними хвилястими лініями. Писати було потрібно так, щоб кожна літера доторкалася і до нижньої, і до верхньої ліній. Тобто, не допускаючи пробілів і перетинань. Розміри літер весь час мали змінюватись. Літери в слові мали бути зв'язані одна з одною і писати було потрібно, відриваючи олівець від паперу не частіше, ніж звичайно. Писати між хвилястими лініями було потрібно не швидше, але й по змозі не повільніше, ніж в записах на прямих. Між записами фраз намагатись не допускати втрат часу. Час написання фраз між хвилястими лініями фіксувався. Підраховувалась загальна кількість пробілів та перетинань як помилка координації. Вираховувався час координації, для цього від часу виконання основного завдання віднімали час записів фраз “своїм почерком”.

Експериментально встановлено пряму залежність між успішністю в оволодінні трудовими навичками і можливостями здійснювати перебудову психомоторного стереотипу письма. Різниця середніх арифметичних показників часу координації у першій (180,81±1,31 с) та другій (175,74±1,07 с) групах статистично достовірна Р<0,01. Статистично достовірна різниця і між відповідними показниками досліджуваних другої та третьої (162,87±0,64 с) груп Р<0,001. Різниця середніх арифметичних показників помилки координації рухів першої (93,4±2,49) та другої (50,07±1,65) груп теж статистично достовірна Р<0,001. Статистично достовірна різниця і між цими показниками у досліджуваних другої та третьої (44,2±1,85) груп Р<0,05.

Пояснюється це тим, що і для праці, і для перебудови психомоторного стереотипу письма необхідна орієнтувально-пошукова активність суб'єкта, яка надає йому більшої процесуальної свободи в діяльності. А так як провідним у виконанні трудових дій є рівень D, а у виконанні письма провідним є рівень Е, то отримані результати також доводять, що між психомоторними рівнями активності та свободи суб'єкта є функціональний взаємозв'язок і субординація.

У цьому розділі також описується обрядова активність, фізичне виховання і спорт як засоби збільшення психомоторного досвіду людини в структурі функціонування ієрархії рівнів побудови рухів. Описується взаємозв'язок між спроможністю до перебудови психомоторного стереотипу письма і успішністю людини в спортивній діяльності. Було створено три групи спортсменів - чоловіків 18-23 років (перша група - 100 спортсменів-новачків і ІІІ розряду, друга - 80 спортсменів II розряду, третя - 80 спортсменів високої кваліфікації). Всі досліджувані (як і учні професійного ліцею) виконували завдання по перебудові психомоторного стереотипу письма.

Отримані результати в дослідах зі спортсменами різної кваліфікації переконливо доводять, що в процесі формування і удосконалення психомоторних навичок спроможність до орієнтувально-дослідницьких рухів відіграє не менш важливу роль, ніж здатність закріплювати засвоєні дії. Різниця між середніми арифметичними показниками часу координації (відповідно 163,7±0,44 с; 156,85±0,48 с; 149,65±0,98 с) та помилки координації (відповідно 58,3±1,0; 31,2±1,23; 22,7±0,59) у представників різних груп спортивної кваліфікації є достовірною.

Отже, у процесі спортивного тренування розвиваються здібності до пошукових спроб та відбору ефективних шляхів об'єднання рухів в дії, сенсорних синтезів, прийомів центрального регулювання, що загалом дозволяє зменшити загальну м'язову напруженість та досягти необхідної свободи рухів у суглобах і використати реактивні та інерційні сили для вирішення смислових завдань дій.

Також у цьому розділі описуються індивідуальні особливості психомоторних можливостей суб'єктів у виконанні дій, які у якості провідних мають різні рівні побудови рухів. Була створена група досліджуваних, у яку увійшли 84 студентки університету (віком 18-20 років).

Координаційні можливості обстежуваних при виконанні психомоторних дій, провідним для яких є рівень А, досліджували за спроможністю утримувати статичну рівновагу (середній показник групи 22,19±0,85 с). На рівні В для вивчення координаційних можливостей досліджували спроможність точно відтворювати ходьбу на 7 метрів без зорового контролю (середній показник 17,2±1,0 см). Відповідно на рівні С - інформативним був стрибок на задану орієнтиром відстань (середній показник 4,3±0,24 см); на рівні D - інформативним був маніпуляційний тест “монтаж-демонтаж” (середній показник: змонтовано - 25,5±0,22, демонтовано - 20,1±0,31), на рівні Е - інформативною була пребудова моторного стереотипу письма (середній показник: помилка координації - 49,2±1,31, час координації -152,3±2,83 с).

Можна констатувати, що рівні побудови рухів, які надбудовувались у філогенезі, дозволяють вирішувати нові класи психомоторних завдань, і кожен з них забезпечує певні процесуальні можливості прояву активності та свободи живих істот. Отже, самі класи смислових психомоторних завдань (наприклад, збереження пози, узгодженість рухів в “схемі тіла”, узгодженість рухів із зовнішнім простором, узгодженість рухів із топологією предметів людської культури, забезпечення мовлення і письма) і є рівнями психомоторної структури активності людини. Водночас психомоторна активність має забезпечувати відображувальну і регуляторну функції психіки насамперед з метою збільшення свободи суб'єкта як в рушійних силах, так і в процесуальних можливостях.

Експериментально встановлено, що координаційні можливості людини щодо керування моторними діями, для яких провідними є різні рівні побудови рухів, у одних і тих же обстежуваних у порівнянні з середніми арифметичними показниками групи різні, про що свідчать психомоторні профілі. Так, якщо досліджувана В-а Б. є одним з лідерів в збереженні статичної рівноваги (на рівні палеокінетичних регуляцій), а в точності стрибка на задану орієнтиром відстань має результати близькі до середніх (рівень просторового поля), то в показниках маніпуляційного тесту (рівень предметних дій) і в показниках перебудови стереотипу письма (найвищий кортикальний рівень) має значно гірші результати. У досліджуваної С-к З., навпаки, найгірші показники в утриманні статичної рівноваги.

У четвертому розділі “Вікові особливості активності та свободи дитини і накопичення індивідуального психомоторного досвіду на основі дозрівання рівнів побудови рухів і соціалізації” охарактеризована єдність розвитку моторики і активності психіки та свободи в онтогенезі.

На першому підетапі дослідження на основі теоретичного аналізу і спостережень за 12 дітьми від народження до року констатовано нероздільну єдність моторних, пізнавальних і емоційних виявів психіки. У діях, чи діями, породжується психіка, в діях зливаються чуттєві враження, що є внутрішніми, та ініціюють активність, і чуттєві враження, що породжуються зовнішніми впливами. Отримавши можливість вільно рухатись, дитина завжди радіє їй, а умови, що сковують, викликають негативні емоції.

Всі психомоторні новоутворення дитини можуть розглядатися як нові ступені процесуальної свободи, якими оволодіває дитина на основі природно-фізичних умов дозрівання рівнів побудови рухів, соціально-історичних умов розвитку і власних інтенцій.

На другому підетапі дослідження на основі теоретичного аналізу та спостережень (діти у віці від 1 до 6 років), а також констатуючого експерименту по визначенню психофізичних можливостей дітей від 3 до 6 років в основних природних діях (біг, стрибки, метання) зазначено, що розвиток психіки дитини визначається фактами, серед яких одне з провідних місць посідає спроможність до рухової активності. Оволодіння новими психомоторними можливостями відбувається в спільній діяльності малюка з дорослими, з одного боку, а з другого - надає йому більшої свободи і самостійності, яку він намагається всіляко відстоювати. І без спільної діяльності, і без свободи малюка розвиток психомоторики неможливий, тобто необхідне їх оптимальне поєднання.

На третьому підетапі дослідження вивчались вікові особливості спроможності школярів до перебудови психомоторного стереотипу письма. Було створено 3 групи обстежуваних. Перша група була організована з 80 учнів IV класів. Друга группа складалася з 80 учнів VII класів. У третю групу увійшли 80 учнів XI класів. Досліджувані всіх трьох груп спочатку виконували написання п'яти фраз на прямих лініях та між хвилястими лініями. Результати фіксувались. Далі починався формуючий експеримент, який продовжувався п'ять занять, що проходили з інтервалом у два дні. На кожному занятті досліджувані по п'ять разів повторювали написання всіх п'яти речень між хвилястими лініями. Після формуючого експерименту, вже для визначення змін, що відбулися в психомоториці досліджуваних під його впливом, учні всіх трьох груп знову виконували написання п'яти фраз на прямих лініях та між хвилястими лініями.

За п'ять занять середній показник помилки координації рухів в учнів молодших класів зменшився з 62,81±1,02 до 57,73±0,92. Різниця між середніми арифметичними статистично достовірно P<0,001. В учнів 11 класів цей показник зменшився з 59,57±0,92 до 56,39±0,8, різниця між середніми показниками помилки координації також статистично достовірна P<0,05. В учнів 7 класів результат також покращився з 62,19±0,89 до 60,55±0,84, але різниця між показниками статистично недостовірна.

Отримані екпериментальні факти доводять, що найбільші можливості для удосконалення психомоторних функцій спостерігаються в учнів IV класів. Головним показником здатності керування власними діями можна вважати спроможність розрізняти мінімальні зміни кінематичних і динамічних характеристик рухів на основі орієнтувально-пошукової активності. Ця здібність одночасно є і умовою свободи реалізації рухової функції людини. Діти, обдаровані в психомоторному плані, здатні швидко збільшувати свої можливості диференціювати параметри власних дій, легко формувати нові навички і перебудовувати їх.

Отже, в онтогенезі постійно зростає кількість засвоєних дій (ступенів) на кожному з рівнів психомоторної активності та свободи, що знову ж таки збільшує процесуальні можливості свободи діяльності дитини. Водночас для реалізації активності свобода суб'єкта не може бути безмежною як в організмічній чи соціальній детермінації, так і у власних інтенціях психіки. Більш того, необмежена свобода знищує саму активність. Власне, остання втрачає в своєму змісті за таких умов протиріччя між внутрішніми і зовнішніми спонуками. Натомість свобода набуває форми цільового детермінізму для активності дитини, коли вона створює умови, якими особистість здатна оволодіти і скористатися для гармонійного розгортання своїх можливостей.

У п'ятому розділі “Взаємовплив зменшення ступенів свободи рухів і зниження психомоторної активності на різних рівнях” розкриваються особливості впливу обмеження ступенів свободи рухів в учнів II класу на ефективність виконання дій письма, провідним для яких є рівень E.

У дослідженні брали участь 77 учнів других класів. У першому досліді діти писали диктант відповідно до програми з української (рідної) мови. Разом всі учні (77 чоловік) допустили 163 помилки. В середньому - 2,12±0,13 помилки на одного учня.

У другому досліді, який проводився через три дні, всі учні писали аналогічний за складністю диктант із затиснутим між зубами язиком. В цих умовах учні разом допустили 328 помилок, в середньому - 4,26±0,2 помилки на одного учня. Отриманий нами показник погіршення грамотності письма у дітей в умовах виключення артикуляції розходиться з результатами наведеними О. Р. Лурія, де кількість помилок зросла в 6 разів. Проте наявність самого факту входження моторики артикуляції в процес письма не викликає сумнівів. Різниця між середніми арифметичними показниками кількості помилок у першому і другому дослідах статистично достовірна P<0,001.

У третьому досліді, який проходив через три дні після другого, ті ж 77 дітей писали диктант, який за складністю був аналогічний тим, що використовувались у перших двох дослідах. Крім того, що учні утримували язик, затиснувши між зубами, вони ще повинні були тримати один аркуш паперу, затиснутим між колінами, а другий - ліктевим суглобом лівої руки (вільної від письма) і тулубом. Такі умови написання тексту диктанту ще більше ускладнили виконання завдання, і діти разом допустили 401 помилку, в середньому - 5,21±0,25 помилки на одного учня. Різниця між середніми арифметичними показниками кількості помилок у другому і третьому дослідах статистично достовірна P<0,01.

Безперечно, що і в другому, і в третьому досліді діє механізм розподілу уваги між різними завданнями суб'єкта активності. Проте, потрібно підкреслити, що безперечним є і той факт, що у виконанні всіх завдань, між якими необхідно розподіляти увагу, бере участь руховий аналізатор як єдине ціле: писати слова; утримувати язик затиснутим між зубами; утримувати аркуші паперу затиснутими між колінами і ліктевим суглобом руки та тулубом. Тобто, зміна умов роботи саме рухового аналізатора (зменшення ступенів свободи рухів) впливає на ефективність письма. Водночас необхідно однозначно наголосити, що для виконання навички письма в учнів ІІ класу більш важливою є участь м'язів артикуляції, ніж участь м'язів опорно-рухового апарату, незадіяних безпосередньо у письмі. Останнє положення підтверджується і кількістю помилок.

У цьому розділі також розкриваються особливості впливу обмеження ступенів свободи рухів у суглобах на ситуативну тривожність (СТ) учнів професійного ліцею. З цією метою була організована група досліджуваних з 78 учнів (юнаків 18 років). У всіх досліджуваних вимірювалась СТ за опитувальником Ч.Д. Спілбергера. Потім юнаки сідали на стілець, переплітали пальці рук і закладали їх за голову, послідовно напружуючи м'язи кистей, передпліч, пліч і верхньої частини тулуба. Досліджувані утримували м'язову скутість на протязі трьох хвилин. Після цього у всіх обстежуваних знову вимірювали СТ.

Експериментально доведено, що довільне статичне напруження м'язів і утримування його на протязі трьох хвилин викликає збільшення СТ суб'єктів активності - з 37,62±0,53 бала до 40,31±0,8 бала. Різниця середніх арифметичних статистично достовірна Р<0,01. Водночас, важливо зазначити, що ефект збільшення СТ під впливом довільної скутості м'язів спостерігався у 61,54% досліджуваних (від 1 до 13 балів), у 15,38% обстежуваних цей показник залишався сталим, а у 23,08% СТ знизилась (від 2 до 4 балів).

У цьому розділі також розкриваються особливості зниження психомоторної активності та свободи у дітей зі стійкими органічними порушеннями пізнавальної діяльності і рівнів побудови рухів. З метою вивчення цих процесів була організована група досліджуваних, яка складалася з 62 учнів 7 класів допоміжних шкіл. Особливості психомоторної активності та свободи обстежуваних вивчались у спостереженні. Спроможність до перебудови психомоторного стереотипу письма вивчалась в експерименті, а результати порівнювались з аналогічними можливостями учнів загальноосвітніх шкіл (отриманих в експерименті, що був проведений раніше).

Встановлено, що типовими ознаками обтяжених інтелектуальними вадами учнів є вади рухів, зниження психомоторної активності та свободи і насамперед це стосується спроможності до перебудови психомоторного стереотипу, в тому числі і письма. Так, в учнів 7 класів допоміжних шкіл час координації рухів дорівнював 216,99±1,83 с, а в учнів загальноосвітніх шкіл - 186,23±0,49 с. Помилка координації становила відповідно 121,19±2,93 і 62,19±1,86. Показово, що суттєва різниця в зазначених показниках спостерігалась і за тих умов, коли за іншими рухами діти-олігофрени не поступалися дітям із загальноосвітніх шкіл.

Також у цьому розділі розкриваються особливості зменшення ступенів свободи рухів у суб'єктів активності з дитячим церебральним паралічем (ДЦП) та реалізації ними індивідуально-психологічної складової особистісної свободи (за Г. О. Баллом). З метою вивчення цих особливостей проводились спостереження за психомоторними проявами дітей хворих на ДЦП (37 дітей).

Пошкодження моторних відділів ЦНС при ДЦП насамперед характеризуються патологією відчуттів рухів, яка порушує хід розвитку практично всіх нервово-психічних функцій. Моторні розлади супроводжуються затримками і змінами емоційно-вольового, мовленнєвого та інтелектуального розвитку. Змінюється послідовність психофізичного дозрівання, затримується розвиток наочно-дійового мислення, утруднюється просторово-часовий аналіз і синтез та аналіз і синтез наочної інформації про кількісні зв'язки предметного світу. Перераховані факти патології психомоторики дітей, хворих на ДЦП, безперечно, зменшують їх інтенційну та процесуальну свободу. Проте, вони тільки утруднюють психомоторну активність дитини, а не спростовують самого принципу саморозгортання власної активності суб'єкта і самотворення індивідуально-психологічної складової особистісної свободи.

У шостому розділі “Урахування структури рівнів побудови рухів у процесах діагностики і корекції психомоторики та удосконалення моторних навичок” викладаються результати порівняння діагностики сили нервової системи суб'єкта за показниками різних психомоторних дій, провіднмим для яких є різні рівні побудови рухів. З метою вирішення питання була створена група досліджуваних, у яку увійшли 84 студентки університету. На початку експерименту всі досліджувані виконували процедуру визначення сили нервової системи за допомогою теппінг-тесту (методика Є. П. Ільїна). Після підрахунку кількості крапок будували графіки працездатності, ставились діагнози за показниками рухів, провідним для яких є рівень А.

На наступному підетапі експерименту, що проводився через два дні після першого, ті ж 84 обстежувані почергово сідали за стіл, на якому був розташований кінематометр М. Жуковського, і клали передпліччя правої руки на його ложе, яке закріплене на рухомій стрілці. Закривши очі, вони 30 с виконували згинання-розгинання руки в ліктевому суглобі від обмеження до обмеження, від 0^° до 90^°, весь час працюючи з максимально можливою для себе швидкістю. Психодіагност підраховував кількість широкоамплітудних рухів за кожні 5 с роботи окремо. Після чого знову будували графік працездатності, відкладаючи на осі абсцис 5-ти секундні проміжки часу, а на осі ординат - кількість широкоамплітудних рухів в ліктевому суглобі. На основі виділених п'яти варіантів динаміки ставився діагноз сили збудження нервової системи за показниками рухів, провідним для яких є рівень В.

Порівняльний аналіз отриманих графіків на першому і другому підетапах експерименту показав, що тільки у 22 (26,2%) з 84 досліджуваних вони співпали. Отже, у 62 обстежуваних, або у 73,8% від всіх досліджуваних, результати були різними, це переконливо доводить, що теппінг-тест є інформативним для визначення працездатності в основному тільки однієї структурної частини ЦНС - рівня А побудови рухів. Більш того, серед обстежуваних було 11 осіб (13,1%), у яких на одному з рівнів був нисхідний тип, а на другому випуклий, і 14 осіб (16,7%), у яких на одному з рівнів був рівний тип, а на другому - нисхідний.

Також у цьому розділі викладаються результати порівняння ефективності подолання м'язової скутості та СТ суб'єкта шляхом застосування різних психомоторних дій, провідними для яких є різні рівні побудови рухів.

Для вирішення цього завдання нами був проведений експеримент, в якому брали участь 85 студенток університету (віком 18-20 років). Всі обстежувані в першому з дослідів спочатку 30 хвилин спокійно відпочивали, сидячи на стільцях в позі „кучера”. Можна констатувати, що провідним у виконані цієї дії - утримання пози є рівень А. До відпочинку і після фіксувалась СТ.

В другому експерименті, який проходив через два тижні, ті ж 85 досліджуваних 30 хвилин виконували біг на місці. Провідним у виконанні цієї дії, є рівень В. Частота серцевих скорочень у досліджуваних одразу після бігу була в межах 132-144 скорочень за одну хвилину. Знову до і після впливу фіксувалась СТ.

Встановлено, що застосування пасивного відпочинку в позі „кучера” дозволило знизити обстежуваним СТ в середньому на 3,58±0,26 бала, а застосування бігу на місці сприяло зниженню СТ досліджуваних в середньому на 7,58±0,3 бала. Різниця між середньоарифметичними показниками статистично достовірна Р<0,001.

У цьому розділі також викладаються результати порівняння удосконалення психомоторних навичок, у виконанні яких провідними є різні рівні побудови рухів шляхом застосування різноманітних координаційних “підказок”. Було створено дві групи досліджуваних. Перша група складається з 57, а друга з 69 чоловіків - студентів факультету фізичної культури віком 19-24 роки.

Всі обстежувані першої групи після стандартної легкоатлетичної розминки виконували по три спроби стрибка у довжину з розбігу на максимальний результат. Після цього вони виконували по три спроби змагальної вправи з манжетами-обтяженнями масою у 100 гр, які закріплювали на дистальних ланках гомілок. Така локалізація обтяжень виступала координаційною „підказкою”, що діє на рівні В і активізує пошук шляхів використання інерційних та реактивних сил в інтересах вирішення моторного завдання. Перша зі спроб з обтяженнями виконувалась у 70%, друга - 90%, а третя - 80% від максимальних можливостей. Після описаної орієнтувально-пошукової активності всі студенти виконували по три спроби на максимальний результат.

Через два тижні досліджувані першої групи знову виконували по 9 стрибків у довжину з розбігу. У 1-3 і 7-9 спробах, як і в попередньому досліді, обстежувані намагались досягти максимального результату. У 4-6 спробах координаційною “підказкою” була гумова стрічка, яку розміщували у ямі з піском на відстані у 70% від максимального результату в 4 спробі, 90% - у п'ятій і 80% - у шостій і на яку потрібно було приземлитись. Зорове сприймання гумової стрічки виступало “підказкою”, що діяла на рівні С і скоординовувала рухи у відповідності до заданої метричності дії. Всі результати фіксувалися. Заміри здійснювались з місця відштовхування. Кожному спортсмену зараховувався кращий результат до експерименту і після нього.

Експериментально доведено, що для стрибка в довжину з розбігу, у керуванні яким провідним є рівень С, застосування у якості „підказки” манжетів-обтяжень дало зростання результату з 501±3,43 см до 509±3,95 см. Різниця середніх арифметичних статистично недостовірна Р>0,05. Застосування у якості „підказки” зорового орієнтира для приземлення дозволило покращити результат у стрибках у довжину з 498±3,37 см. до 537±3,66 см. Різниця між середніми арифметичними статистично достовірна Р<0,001.

Всі обстежувані другої групи після стандартної гімнастичної розминки виконували підтягування на максимальний результат. Після відновлення досліджувані виконували зазначену змагальну дію з обтяженням - поясом масою 3 кг, досягаючи показника в 50% від максимального. Пояс виконував функцію „підказки”, що діяла на рівні В. Після відновлення всі студенти знову виконували підтягування на максимальний результат.

Результат досліджуваних у підтягуванні покращився з 12,1±0,38 до 14,3±0,4 раз, тобто на 2,2±0,1 раза. Різниця між середніми арифметичними статистично достовірна P<0,001.

Через два тижні досліджувані другої групи знову виконували по три підходи до спортивного снаряду. У першому і третьому підходах, як і в попередньому досліді, ставилось завдання досягти максимального результату. У другому підході до перекладини у якості координаційної „підказки” застосовувалась просторова зміна умов виконання дії (рівень С). Обстежувані підтягувались до моменту, коли перекладина була на рівні очей. Кількість повторень вправи у другому підході дорівнювала 50% від показаного результату у першому підході.

Досліджувані покращили результат з 12,3±0,4 до 13,2±0,35 раз. Різниця між середніми арифметичними (0,9±0,08 раза) статистично недостовірна P>0,05.

Отримані результати свідчать, що координаційна „підказка” на рівні С поступилась за своєю ефективністю впливу на кінцевий результат у підтягуванні координаційній „підказці”, що діяла на рівні В.

Отже, координаційна “підказка” має більший вплив на результат дії, якщо вона функціонує на провідному рівні побудови рухів, що може бути пояснене з позицій даних П. І. Зінченка. Координаційна “підказка” на провідному рівні побудови рухів має більший зв'язок з метою дії, а тому краще запам'ятовується. Експериментально доведена П. І. Зінченком залежність мимовільного запам'ятовування від характеру і структури діяльності проявляється і на рівнях побудови рухів.

Висновки

На основі узагальнення результатів проведеного теоретико-експериментального дослідження зроблено такі висновки:

1. Межа між психікою і рухами є до певної міри умовною і протилежність між цими феноменами не є абсолютною. Водночас потрібно однозначно підкреслити, що предметом психології є факти, закономірності і механізми психіки як особливої форми життєдіяльності. А моторика є протилежною субстанцією щодо психіки, проте перебуває з нею в нерозривному зв'язку та взаємовпливах, без дослідження яких неможливо зрозуміти і саму психіку. У філогенезі на ґрунті формування та надбудови, а в онтогенезі на основі дозрівання структури рівнів нервової системи, що керують моторикою, та з розвитком орієнтувально-дослідницької діяльності, за якою доцільно вивчати психічну діяльність, зростають моторні можливості живих істот, а також активність їх психіки та свобода у нероздільній єдності.

2. Розвиток психомоторно-рівневої структури поведінки і діяльності живих істот є передусім розвиток їх активності та свободи. Виходячи з того, що прояви всіх форм психічного відображення мають як внутрішню, так і зовнішню детермінацію, доцільно визнати, що домінування внутрішньої детермінації над зовнішньою і є мірою активності. Остання проявляється за умов наявності певної свободи у суб'єкта активності і, реалізуючись, забезпечує новий, більш високий рівень його свободи, яка в свою чергу є умовою для вияву більшої активності.

3. Загальними характеристиками зростання активності та свободи в психомоторних проявах є спроможність: застосовувати найрізноманітніші варіанти рухової активності; віднаходити найбільш ефективні моторні дії, легко виконувати і швидко засвоювати їх, а головне - легко і швидко перебудовувати рухи у відповідності зі зміною мети, зовнішніх умов виконання і внутрішнього стану; збільшувати відстань у часі і просторі між безпосередньо діючою потребою, ситуацією і м'язовою відповіддю; будувати рухову активність у відповідності до все більш повного і глибокого відображення зв'язків між предметами і явищами світу; будувати рухову активність у відповідності до все більш випереджаючого відображення подій; генерувати надлишкові пізнавальні та регуляторні гіпотези на ґрунті загальної картини світу в кожен конкретний момент керування поведінкою, діями, діяльністю, вчинками.

4. Психіка об'єктивується у функціональних органах як тимчасових поєднаннях сил, що спроможні здійснювати певне досягнення. Психомоторні функціональні органи утворюються із психічних процесів, що забезпечують смислову структуру дій та їх пізнавальне, мотиваційне і регуляторне обслуговування; поєднання тих чи інших рівнів і ділянок структури нервової системи з відповідними аферентними та еферентними синтезами; специфічно-своєрідного включення опорно-рухового апарату в динамічному полі рухів.