Соціально-психологічна сутність тривожності та її впливу на особистість

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Дослідження проблеми тривожності у працях зарубіжних та вітчизняних вчених

тривога емоційний учбовий хвилювання

Пояснення та вивчення природи тривожності особистості на сьогодні є одним з найбільш експериментально досліджуваних та теоретичних означених питань соціально-педагогічної, психологічної та медичної науки.

Тривога - це смутний, неприємний емоційний стан, що характеризується очікуванням несприятливого розвитку подій, наявністю негативних передчуттів, страху, напруги і хвилювання. Тривога відрізняється від страху тим, що стан тривоги зазвичай безпредметний, тоді як страх припускає наявність об'єкту, що його викликав, людини, події або ситуації [5, с. 473].

У психологічному словнику А. Петровского і М. Ярошевского тривожність розглядається як схильність індивіда до переживання й тривоги, що характеризується низьким порогом виникнення реакції тривоги [27, c. 132].

На думку Р. Немова, тривожність визначається, як властивість людини переходити у стан підвищеного занепокоєння, відчувати страх і тривогу у специфічних соціальних ситуаціях [39, с. 460].

Тривожність буквально - готовність до страху - стан доцільного підготовчого підвищення сенсорної уваги й моторної напруги в ситуації можливої безпеки. Традиційно до складу тривожності зараховують такі поняття, як тривога, страх, занепокоєння.

Задля розмежування відзначимо, що страх - це афективне (емоційно загострене) відбиття у свідомості людини конкретної погрози для його життя й благополуччя.

Тривога - емоційно загострене відчуття майбутньої погрози. Тривога, на відміну від страху, не завжди є суто негативно сприйнятним, рецептивно освоюване почуття, тому що вона можлива й у вигляді радісного хвилювання, очікування.

У площині природної доцільності, тривога відіграє позитивну роль не тільки як індикатор порушення, але і як мобілізатор резервів психіки. Кожна людина відчуває тривогу, хвилювання або напругу в певних ситуаціях, особливо, коли повинна зробити щось, що знаходиться за межею узвичаєних практик, або підготуватися до цього. Наприклад, виступ перед аудиторією із промовою або складання іспиту. Людина може відчувати хвилювання, йдучи неосвітленою частиною вулиці уночі або коли вона заблукала в чужому місті. Цей вид тривоги вважається нормальним і навіть корисним, оскільки спонукає підготувати виступ, вивчити матеріал перед іспитом, задуматися про те, чи дійсно потрібно виходити на вулицю вночі одному.

У інших випадках тривога є неприродною, патологічною, неадекватною, шкідливою. Вона стає хронічною, постійною і починає з'являтися не тільки в стресових ситуаціях, але і без видимих причин. Тоді тривога не тільки не допомагає людині, але, навпаки, починає заважати їй в її повсякденній діяльності.

В. Давидов трактує тривожність як індивідуальну психологічну якість та особливість, що складається в підвищеній схильності відчувати занепокоєння в будь-яких життєвих ситуаціях, у тому числі й таких суспільних характеристиках та обставинах, які до цього не призводять [46].

Отже, основні конструкти щодо розробки визначення та опису тривожності є такі:

- психологічне явище;

-індивідуальна психологічна особливість особистості;

- схильність людини до переживання тривоги;

- стан підвищеного занепокоєння.

Перші спроби дослідити причини виникнення та розвитку тривожних станів особистості знайшли своє відображення у працях видатних клініцистів та психіатрів. Базові дослідження невротичних розладів, а також патологічних переживань, дали змогу виділити поряд із тяжкими емоційними порушеннями більш легкі форми їх прояву. Так неусвідомлений страх, емоційна напруга, безпорадність, тривога у комплексному своєму виражені стали симптомами одного невротичного утворення, що в подальшій історії свого вивчення й отримало назву тривожності.

Згідно поглядів класиків клінічної психології, тривожність є індивідуальною психологічною особливістю, що виявляється у схильності до частих та інтенсивних переживань стану тривоги, а також низьким порогом його виникнення, що, своєю чергою, зазвичай є ознакою властивостей темпераменту і обумовлена слабкістю нервових процесів. Так при трактуванні тривожності як властивості темпераменту («психодинамічна» тривожність, за термінологією В. Мерліна) Н. Данилова, В. Мерлін, Я. Рейковский, Я. Стреляу в якості основних факторів розвитку цієї властивості визнаються вихідні природні передумови - властивості нервової та ендокринної систем, зокрема слабкість нервових процесів [41].

Подальше сумісне теоретичне розроблення проблеми тривожності практиків клінічної психології та психіатрії у спільності з представниками психоаналітичного напрямку психології дали змогу вивести тривожність із суто медико-неврологічної категорії у психологічну. Такий перехід дав змогу створити новий погляд на природу тривожності, виокремити нові суб'єктивно особистісні чинники виникнення тривожного стану.

У історично складеній традиції засновником перших саме психологічних розробок проблеми тривожності особистості прийнято вважати З. Фрейда.

Процес розуміння природи явища тривожності, З. Фрейд визначав як один з найважливіших аспектів у пояснені психічного життя індивідуума. З. Фрейд визнавав необхідність розмежування страху й тривоги, вважаючи, що страх - реакція на конкретну небезпеку, тоді як тривожність - реакція на небезпеку, не відому й не зумовлену чимось. На думку вченого, тривожність є одиним із доступних каналів вичитуванння психічного життя людини і тим фактором, метаситуацію, що цілком здатна призвести до згортання перспективної програми самореалізації. Більш конкретно Фрейд визначав тривожність як неприємне переживання, що сигналізує про небезпечне становище тривожного суб'єкта, а змістом цього явища є почуття невизначеності й безпорадності.

Тривожність характеризується трьома основними ознаками - специфічним почуттям неприємного; відповідними соматичними реакціями (насамперед посиленням серцебиття); усвідомленням цього переживання. Спочатку Фрейд припускав доцільність вичленення несвідомої тривожності, але згодом дійшов висновку про свідоме переживання цього стану, і, як наслідок, обов'язковим розвитком уміння долати небезпеку (за допомогою боротьби або втечі). Містилищем тривожності за З. Фрейдом є структура Его.

З. Фрейд виділяв три основних види тривожності:

1) об'єктивною, викликаною реальною зовнішньою небезпекою;

2) невротичною, викликаною небезпекою не відомої й не певної;

3) моральну, умовно потрактовану ним як «тривожність совісті».

Аналіз невротичної тривожності дозволив З. Фрейду виділити дві її основних відмінності від об'єктивної, тобто від реального страху. Невротична тривожність відрізняється від об'єктивної «у тому, що небезпека є внутрішньою, а не зовнішньою, і в тому, що вона свідомо не зізнається». Основне джерело невротичної тривожності - побоювання потенційної шкоди, що, своєю чергою, може розблокувати клапани цензури і балансу саморегуляції. Невротична тривожність, своєю чергою, поділяється на три основні форми. По-перше, це «вільно плинна», «така, що вільно витає» тривожність, або «готовність у вигляді тривоги», що, як образно зауважує Фрейд, тривожна людина носить усюди із собою і яка завжди готова прикріпитися до кожного більш-менш адекватного об'єкта (як зовнішньому, так і внутрішньому). Наприклад, вона може втілитися у страхові очікування. По-друге, це фобієстичні реакції, які характеризуються невідповідністю інтенсивності переживання та масштабами потенційної загрози ситуації, що їх спричинила, - побоювання висоти, змій, юрби, грому й т. п. По-третє, це страх, що виникає під час істерії й важких неврозів, що характеризуються повною відсутністю зв'язку з якою-небудь зовнішньою небезпекою [56].

Згідно концепції Фрейда, тривожність видозмінює візійний, скомпільований світ наших фантазій шляхом повтору (спорадичного або періодично-тривалого) ситуацій, пов'язаних з випробуваними у минулому досвіді, переживаннями безпорадності. Прообразом таких ситуацій є травма народження.

К. Хорні, головним джерелом тривоги та занепокоєння вбачав не у конфлікті між біологічними потягами та соціальними заборонами, а в дії неправильних людських взаємостосунків. Одним з прикладів проявів такої невірної взаємодії є блокада шляхів задоволення несвідомої потреби у міжособистісній безпеці. Автор ставить головний акцент на ірраціональності суті почуттів тривоги та незахищеності у стані тривожності [59, с. 174-180].

Дотичними до поглядів К. Хорні стали концепти С. Саллівана. Відомий як засновник «міжособистісної теорії», автор стверджує, що особистість не може бути ізольована від інших людей, міжособистісних контактів. Дитина із першого дня народження вступає у певні взаємовідносини між людьми, насамперед із матір'ю; надалі сітка контактів і векторів кореспондування комунікативних інтенцій щодо інших шириться, галузиться, перетинається чужими магістралями, десь усікається, таким чином, глобально узалежнюючи нас від навичок правильного моделювання комунікативних стратегій. Адже контакти допомагають задовольнити базові і похідні потреби людського життя у строкатому соціумі. І, навпаки, - дифузія контактної мережі, наявність функціональних лакун - спроможні викликати занепокоєння та тривожність [29, с. 109-114].

С. Саллівен так само, як і К. Хорні, розглядає тривожність не тільки як одне з основних властивостей особистості, але і як фактор, що визначає її розвиток. Рятування від почуття занепокоєння для індивіда стає «центральною потребою» і визначальною силою його поводження. Людина виробляє різні «механізми» порятунку від страху й тривоги.

Е. Фромм підкреслює, що основним джерелом тривожності, внутрішнього занепокоєння є переживання відчуженості, пов'язане із уявленням людини про себе як про окрему особистість, що почуває у зв'язку із цим свою безпорадність перед силами природи й суспільства [57, с. 358].

Послідовник та учень З. Фрейда А. Адлер в рамках власної теорії індивідуальної психології пропонує новий погляд на причини походження неврозів. На думку А. Адлера, в основі невротичних переживань лежать такі конкретні механізми, як: страх, острах життя, острах труднощів, а також прагнення до певної позиції в групі людей, що індивід у силу яких-небудь індивідуальних особливостей або соціальних умов не міг домогтися, тобто чітко прослідковується, що в основі неврозу лежать ситуації, у яких людина в силу тих або інших обставин, тією чи іншою мірою випробовує почуття тривоги [2, с. 132].

Отже, базові концептуальні дослідження тривожних станів особистості в рамках психоаналітичного та неопсихоаналітичного підходу дали змогу виділити основні детермінанти явища тривожності, і механізми його впливу на окрему особистість зокрема, та в той же час в єдності її дії з соціальним оточенням; розкрити роль об'єктивних та суб'єктивних чинників на прояв емоційно-афективних станів; виокремити та узагальнити набір симптомологічних критеріїв діагностики тривожності в межах норми та патології. Такий попередній фундаментальний теоретико-практичний базис дав змогу розширити та удосконалити подальший ряд наукових пошуків в колі даної проблеми та відкрити шлях новому етапі в досліджені явища тривожності.

Абсолютно новим і в той же час логічно послідовним етапом розвитку дослідження явища тривожності стало введення в загальнонауковий та конкретно психологічний теоретичний та практичний пошук тестового діагностичного інструментарію.

Розробка та апробація найбільш відомих та валідних тестових методик діагностики рівня тривожності особистості пов'язана з ім'ям таких дослідників як Ч. Спілберга, Дж. Тейлора, Р. Теммпла, В. Амена, М. Доркі, Ю. Ханіна, В. Мерліна, Т. Нежнова [5], [47].

Досліджуючи індивідуально-типологічні відмінності у мірі прояву якості, сили та стійкості тривожних переживань, американський учений Дж. Тейлор один із з перших розробив спеціалізовану методику діагностики рівня тривожності. Даний тест з одного боку містив ряд тверджень типу «Мені часто сняться жахи» або «Мене легко збентежити», що дали змогу діагностувати тривожність як в певній мірі стійку рису особистості, а з іншого, питання типу «Я ніколи не спізнювався на побачення чи роботу», що виокремлюють тривожність як реакцію індивідуума на загрозливу ситуацію не лише в аспекті фізичного здоров'я, але й перспективи втрати соціального-статусного благополуччя. Подібна градація дала змогу в подальшому не тільки виявляти тривожність як загрозливо високе чи навдивовижу низьке за ступенем сили свого прояву особистісне утворення, але і виокремити стан тривожності у дві конкретно нові статистично обґрунтовані, єдині та водночас паралельні категорії - особистісну та ситуативну [47, с. 64-69].

Виявляючи природній зв'язок між двома вище зазначеними категоріями, Х. Хекхаузен зазначає, що під впливом обставин, котрі турбують і загрожують людині (біль, стрес, погроза соціальному статусу й ін.) розходження між високо - і слабо тривожними людьми проявляються більш помітно. Особливо значний вплив на поведінку схильних до підвищеної тривожності людей робить страх попередньо пережитих минулих невдач та можливих майбутніх перепитій. Саме тому такі індивідууми особливо чутливі до повідомлень про низьку успішність чи навіть непотрібність їхньої діяльності, що погіршують в подальшому показники якості та продуктивності їхньої діяльності. Навпаки, зворотний зв'язок з інформацією про успіх (навіть вигаданий) стимулює таких людей, підвищуючи їхню діяльність [5].

Дотримуючись аналогічної позиції, Ч. Спілберг встановив, що поведінка завищено тривожних людей у діяльності спрямованої на досягнення успіхів, має наступні особливості:

1. Високо тривожні індивіди емоційно гостріше, ніж низько тривожні, реагують на повідомлення про невдачу.

2. Високо тривожні люди гірше, ніж низько тривожні, працюють у стресових ситуаціях або в умовах дефіциту часу, відведеного на рішення завдання.

3. Страх невдачі - характерна риса високо тривожних людей. Цей страх у них домінує над прагненням до досягнення успіху.

4. Мотивація досягнення успіхів переважає в низько тривожних людей. Звичайно вона переважує побоювання можливої невдачі.

5. Для високо тривожних людей більшою стимулюючою силою володіє повідомлення про успіх, чим про невдачу.

6. Низько тривожних людей більше стимулює повідомлення про невдачу.

7. Особистісна тривожність привертає індивіда до сприйняття й оцінки багатьох, об'єктивно безпечних ситуацій як таких, які несуть у собі погрозу [5].

Задля кращого розмежування особистісної й ситуативної тривожності Ч. Спілберг позначив першу як «Т - властивість», а другу - як «Т - стан». Особистісна тривожність є більше постійною категорією й визначається типом вищої нервової системи, темпераментом, характером, вихованням і набутими стратегіями реагування на зовнішні фактори. Ситуативна тривожність є більш залежною від поточних проблем і переживань - так, перед відповідальною подією в більшості людей вона значно вище, ніж під час звичайного життя. Як правило, показники особистої й ситуативної тривожності зв'язані між собою: у людей з високими показниками особистої тривожності ситуативна тривожність у схожих ситуаціях проявляється більшою мірою. Особливо виражена такий взаємозв'язок у ситуаціях, що загрожують самооцінці особистості. З іншого боку, у ситуаціях, які викликають біль або містять іншу фізичну погрозу, індивідууми, що володіють високими показниками особистісної тривожності, не проявляють якусь особливо виражену ситуативну тривожність [47, с. 59-63].

Узагальнюючи погляди вчених можна припустити, що тривога - це невизначене передчуття, вона неконкретна, «невловима», «безпредметна», може бути наслідком не правильних навичок спілкування; особливі властивості тривоги - почуття непевності й безпорадності перед особою небезпеки. У самому загальному виді тривожність розуміється як негативне емоційне переживання, пов'язане з передчуттям небезпеки. Те, що тривога поряд зі страхом - особлива, що передбачає емоція, пояснює її особливе положення серед інших емоційних явищ.

Дослідження проблеми тривожності у концептах вітчизняних науковців є достатньо різноплановими, але у більшості випадків взаємопов'язані з такими змінними як пізнавальна активність особистості, міжособистісна взаємодія та інші.

С. Рубінштейн визначає тривожність як схильність людини переживати тривогу, тобто емоційний стан, що виникає в ситуаціях об'єктивно невизначеної небезпеки та на ряду з цим виявляється в очікуванні небажаного сюжету розвитку подій [48].

На думку А. Прихожан, на психологічному рівні симптомологічними проявами стану тривожності в першу чергу є відчуття підвищеної, а часто беззмістовної напруги, заклопотаності, занепокоєння, невротичності. За умови свого тривалого деструктивного впливу, такого роду переживання переходять у вищий щабель власного розвитку стаючи більш стаціонарним особистісним утворенням та виражені на даному етапі не лише переживаннями, а конкретними почуттями - невизначеності, безпорадності, безсилля, незахищеності, самітності, хронічному острахові тотальних невдач, неможливості прийняти рішення [40].

Важливою ознакою прояву тривожності, окрім вище зазначених, є наявність «тривожного мислення», головною характеристикою котрого є його селективність: суб'єкт схильний обирати певний змістовно окреслений набір тем з навколишнього життя і при цьому ігнорувати інші. Така стратегія дозволяє суб'єкту вибудувати своєрідну захисну вежу від власної неспоможності що раціонально і прозоро оцінити реалій, через сприйняття ситуації як надскладної, або навпроти, несвідома протидія об'єктивності через визнання власної тривоги даремної та беззмістовної. Відтак тривожність може спричинити викривлення і розлади сприйняття не тільки часу й простори, але й людей, і значень подій [40], [42].

Дослідники Б. Кочубей, Є. Новікова, в рамках діяльнісного підходу, розглядають тривожність як один з головним факторів пливу на процес якості та продуктивності виконання суб'єктом особистісно значимих видів діяльності. Відповідно до цього розрізняють три основні рівні тривоги, пов'язаної з діяльністю: деструктивний, недостатній і конструктивний [26].

І. Імедадзе виділяє два рівні тривожності: низький і високий. Низький необхідний для нормального пристосування до середовища, а високий викликає дискомфорт людини в навколишньому його соціумі [26].

2. Особливості впливу тривожності на діяльність особистості

Тривожність особистості, як і будь-яке інше складне психологічне утворення становить собою єдність трьох основних функціональних компонентів - когнітивного, емоційного та операційного. Дезорганізовуючи особистість на цих трьох рівнях, тривожність в прямій залежності впливає на емоційний настрій особистості, характер її пізнавальної активності, світо і само сприйняття, якість та успішність виконання певної задачі.

Як показали дослідження Б. Вейнера й К. Шнайдера, успішність діяльності в «тривожних» й «не тривожних» індивідуумів є змінною залежно від різних умов. Для тривожних особистостей ефективність діяльності збільшувалася більшою мірою, після повідомлень про успішність результатів їхньої діяльності, у той час як «не тривожним» досліджуваним якісно протилежним стимулом слугувала інформація про неякісне виконання ними попередніх завдань [5].

Дослідження А. Прихожан свідчать про те, що тривога як тимчасовий стан, за умови виконання відносно простих видів діяльності, сприяє успішному її виконанню, активізує внутрішній потенціал особистості, сприяє вчасній реалізації поставлених завдань. Проте, за умови розв'язання складних, особливо інтелектуальних завдань переживання стану тривоги, занепокоєння, неспроможності дезадаптують особистість, блокують тим самим процес пошуку альтернативних та конструктивних рішень [42].

А. Прихожан виділяє дві основні категорії тривожності:

1) відкрита - свідомо пережита та проявляється в поведінці й діяльності у вигляді стану тривоги;

2) прихована - у різному ступені не усвідомлювана, що проявляється або надмірним спокоєм, нечутливістю до реального неблагополуччя й навіть запереченням його, або непрямим шляхом через специфічні способи поводження [41].

Форма тривожності, на думку А. Прихожан - це особливе сполучення характеру переживання, усвідомлення, вербального й невербального вираження в характеристиках поводження, спілкування та діяльності. Форма тривожності проявляється в стихійно складних способах її подолання й компенсації, а також у відношенні людини до цього переживання.

Три форми відкритої тривожності.

1. Гостра, нерегульована або слабко регульована тривожність - сильна, усвідомлювана, що проявляє зовні через симптоми тривоги, самостійно впоратися з нею індивід не може.

2. Регульована й компенсаторна тривожність, при якій людина самостійно виробляє досить ефективні способи, що дозволяють справлятися із наявною в них тривожністю.

3. Культивована тривожність - у цьому випадку на відміну від викладених вище форм тривожність усвідомлюється та сприймається як коштовна для особистості якість, що дозволяє домагатися бажаного.

Схована тривожність зустрічається істотно рідше, ніж відкрита.

1. «неадекватний спокій». У цих випадках індивід, приховуючи тривогу, як від навколишніх, так і від самого себе, виробляє сильні й негнучкі способи захисту від її, що перешкоджають усвідомленню як певних погроз у навколишньому світі, так і власних переживань.

2. «Відхід від ситуації».

Поводження високо тривожних людей у діяльності спрямованої на досягнення успіхів, має наступні особливості:

Високотривожні індивіди емоційно гостріше, низькотривожні, реагують на повідомлення про невдачу.

Високотривожні люди гірше, ніж, низькотривожні приймають рішення в стресових ситуаціях або в умовах дефіциту часу, відведеного на досягнення поставленого завдання.

Острах невдачі - характерна риса високотривожних людей. Цей острах у них домінує над прагненням до досягнення успіху.

Мотивація досягнення успіхів переважає в низькотривожних людей. Звичайно вона переважує побоювання можливої невдачі.

Для високотривожних людей більшою стимулюючою силою володіє повідомлення про успіх, чим про невдачу.

Низькотривожних людей більше стимулює повідомлення про невдачу.

Особистісна тривожність привертає індивіда до сприйняття й оцінки багатьох, об'єктивно безпечних ситуацій як таких, які несуть у собі погрозу [40].

Як показали Р. Кеттелл й І. Шейєр, високий рівень тривожності знижує успішність професійної діяльності. Підвищена особистісна тривожність негативно впливає на музикантів, спортсменів й інші види діяльності. Крім того, для таких людей характерною є низька стійкість до монотонної роботи, в порівнянні особами з низькою тривожністю [15, с. 383-386].

Тривожність в значній своїй мірі впливає також на стиль діяльності індивіда. За даними Н. Буксєєвой, що висока тривожність частіше спостерігається в людей з м'яким (ліберальним) стилем діяльності, та мало притаманна для твердих (автократичних) особистостей. Помічено також тенденцію, відповідно до якої, люди з високою особистісною тривожністю мають більше низьку самооцінку й авторитарний стиль діяльності (зокрема серед представників педагогічної сфери діяльності), уникають соціальних контактів. На противагу їм люди з низьким нейротизмом упевнені в собі й прагнуть до активного спілкування з іншими [15, с. 378].

3. Особливості впливу тривожності на процес учбової діяльності студентів

Особливим напрямком дослідження впливу тривожності на індивіда є вивчення взаємозв'язку між виявами тривожних станів особистості та реалізації особисто значимих видів діяльності індивіда.

Огляд тривожності як складного багатокомпонентного психологічного утворення в структурі виконання особистістю значимих видів діяльності дозволяє визначити структуру студентської тривожності як класичний тричлен: суб'єкт, об'єкт, зміст тривожних переживань та станів.

Суб'єктом тривожності виступає особистість, що є носієм нестабільної, умовно-залежної або потенційно втраченої ідентичності; своєю чергою, ідентичність студента формується в когнітивному резервуарі таких понять, як «щасливі студентські роки», «майбутній спеціаліст», «нехитрий побут гуртожитку», «сесійні забобони», «студентський капусник» тощо. Зазвичай суб'єкт тривожних станів переймається близькістю події випадання із «стільників» навчальної установи, аніж втратою специфічних відносин у студентському колективі. Отже, емоційно насичені неформальні контакти є вторинним конструктом у структурі тотожної ідентичності учня вищої школи.

Суб'єкт тривожності пластично корелює із об'єктом - узвичаєним, як для його приватної історії адаптації у середовищі вища, набором ситуацій та персоналій, що провокують тривожні переживання, кидають у вир самонавіювання або культивованого страху. Серед числа таких типових стресогенних ситуацій вважаємо за потрібне виділити:

1) Ситуацію оцінки. Оцінювання навчальних, науково-пошукових або творчих досягнень студента на етапах поточного, тематичного або заліково-екзаменаційного контролю, а також випадки довільного висловлювання оціночних міркувань збоку викладачів і студентів курсу;

2) Ситуацію нереалізованого соціального очікування. Випливає із розпадання образу ідеального «Я» суб'єкта, органічно вмонтованого у картину колективного зичення на етапі первинного знайомства з навчальним закладом або задовго до нього. Молода людина побоюється воднораз розбити на шкалки мрії своїх батьків, «знеславити» родину поміж вуличного, містечкового тощо оточення, вичерпати кредит довіри викладача;

3) Ситуацію нереалізованої адаптації. Пов'язується із запланованими «перехідними» моментами навчання, помноженням векторів діяльнісного розвитку і, зокрема, проблемою напрацювання збалансованого ритму поєднання навчання та власне «дорослого життя»: підготовкою до написання курсових та дипломних робіт, проходженням виробничої практики, переходом на заочну (індивідуальну) форму навчання у зв'язку зі створенням власної сім'ї або влаштуванням на роботу, стажуванням тощо. Буквально це означає актуалізацію потреби в розвинених комунікативних навичках та виробленні практичних умінь, опануванням професійно-ділового стилю самопрезентації.

Персоналізовану частину об'єкта формують образи людей, що так чи інакше впливають на тотожність ідентичності студента щодо конкретної особистості:

1) Представники конкурентного середовища. Студенти, що напрацювали порівняно більш ефективні механізми психологічної саморегуляції, відзначаються кращими показниками у навчанні, не зрідка користуються особливою увагою викладачів. Палітра висловлення оціночних міркувань вочевидь шириться до включення елементів «вуличної мови», складних композитів академічного стилю та просторічної лексики із пейоративною (зневажливо згрубілою) конотацією, «розкутими» порівняннями, сарказмом, гумором тощо. Отже, межа дотримання етичного коду визначається учасниками комунікації ніби довільно, залежить від пластики розгортання конкретної ситуації.

2) Статусно значущі особистості. Своєю чергою, ця категорія усукупнює коло близького спілкування (знайомі та друзі), коло формального спілкування (викладачі, а також посадові особи, що контролюють за організацією навчально-виховного процесу на формальному рівні - наприклад, декан), сім'ю та родинну громаду. Як правило, учасники комунікації послідовно відтворюють зміст свого рольового амплуа через узвичаєні формули структуризації течії розмови та набір мовних кліше.

Поняття змісту у структурі студентської тривожності оформлюють перспективні візії сюжетів про виключення із навчального закладу чи родинного колективу. Інтенсивність «оживлення» такої картинки ззовні забезпечується нанизуванням специфічних рецептивних маркерів, за якими можна зробити висновок про дифузію ідентичного «Я» студента у світі:

1) Діалоги із включенням мовних формул, загальнокультурних кліше-ярликів. Вони несуть інформацію про зміну поведінкової стратегії оточуючих стосовно особистості конкретного студента вища, вираження відношень осуду, глузування, критики або небажаного співчуття;

2) Предметно-символічні носії оцінки. Зміна свого місця у списках рейтингів навчальних досягнень, переукладання списку розподілу студентів за місцем проходження виробничої практики (замість можливості стажування на престижному підприємстві - робота у «відсталій» організації), записи у заліковій книжці, урізання обсягу грошової допомоги збоку батьків (зокрема кишенькових грошей) тощо;

3) Кінестетичні, голосові та мімічно-жестові модуляції у поведінці осіб, що передаюсь оціночні міркування та судження;

4) Реструктуризація поведінкових патернів у ситуаціях ритуальної міжособистісної взаємодії. Означають пропуски, монтажні випадання узвичаєних форм привітання або появи нових елементів (обумовлених потребою корекції збоку) у структурі акту соціального ритуалу, радикальну зміну стилю спілкування і т.д.

Розробка об'ємної моделі структури студентської тривожності також дозволила нам переглянути погляди на її можливу типологію. Отже, серед характерних типів студентської тривожності ми виокремлюємо навчально-оціночний, особистісний та адаптивний типи.

Поняття навчально-оціночної тривожності не тотожний типові реактивної тривожності за концепціє Ч. Спілберга. Під нею розуміється не лише стресові переживання, спричинені близькістю навчальної поразки на етапі виконання контрольних завдань (сесійний період), а й прогнози будь-яких негативних оцінок протягом курсу навчання в цілому на основі емоційної пам'яті про невдалі епізоди студентського життя. Предметно це проявляється у порушеннях ритму, інтонаційного ладу, структури та програми висловлювання; питомим збільшенням частки жестів-маніпуляторів, звукових пауз, частковими проявами невротичного тремору тощо; неадекватності тлумачення реакцій оточення;

Особистісна тривожність пов'язана із звертанням стереотипної програми (щасливого майбутнього після закінчення вища) соціального очікування, резонансом ситуації виключення серед близьких та знайомих людей і, відповідно, втратою суб'єктивно значимого комплексу зовнішнього захисту вираженого у вигляді позитивних погладжувань таких як вияв уваги, турботи, піклування, розуміння, моральної та матеріальної стимуляції.

Адаптивна тривожність виражена у перспективі занурення в кризу збільшення питомої частоти отримання негативної оцінки власне вже професійних знань, умінь та навичок особистості частково сформованих на попередніх етапах проходження навчання, а також у переживаннях з привожу нездатності до ефективного пристосування та використання набору власних комунікативно-ділових якостей.

Висновок

1. Проблема тривожності на сьогодні є одним з найбільш експериментально досліджуваних та теоретичних означених питань соціально-педагогічної, психологічної та медичної науки.

2. В історичному проміжку свого теоретичного та практичного вивчення, тривожність неодноразово розглядалась як суто медична, природно обумовлена властивість темпераменту, або ж навпаки, виключно психологічна індивідуальна схильність особистості до частого переживання стану тривоги, занепокоєння, об'єктивно не виправданого страху в різних життєвих ситуаціях.

3. У площині природної доцільності, тривожність відіграє позитивну роль не тільки як індикатор порушення, але і як мобілізатор резервів психіки. У інших випадках тривога є неприродною, патологічною, неадекватною, шкідливою. Вона стає хронічною, постійною і починає з'являтися не тільки в стресових ситуаціях, але і без видимих причин. Тоді тривога не тільки не допомагає людині, але, навпаки, починає заважати їй в її повсякденній діяльності.

4. В межах виконання суб'єктом особисто значимих видів діяльності, тривожність за рахунок швидкого збільшення стану емоційного напруження, занепокоєння, очікування негативного результату та критичної оцінки, а також культивування тривожних, фіксованих на поперднньо негативно пережитому досвіді думок, часто чинить стихійний, дезаадаптивний, блокуючий діяльність вплив, сприяє зниженню рівня окресленої та спрямованої на успіх мотивації.

5. В учбової діяльності, висока тривога позначається на студентові, як суб'єктові тривожних переживань через об'єктивну необхідність частого занурення в стресові ситуації тестових випробувань власних навчальних досягнень, і в той же час особистісних якостей, відбивається на міжособистісній взаємодії у системі «студент-викладач», «студент-студент», «студент-батьки».

Размещено на Allbest.ru