Психологічна структура українського національного характеру: реконструкція за творами художньої літератури

Размещено на http://www.allbest.ru/

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата психологічних наук

Психологічна структура українського національного характеру: реконструкція за творами художньої літератури

Кривонос Ірина Вікторівна

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

психологічний національний характер український

Актуальність дослідження, сутність і стан проблеми. Кожна сучасна нація, визначаючи шляхи свого поступу, рівно як і дошукуючись причин своїх історичних невдач, прагне якомога повнішого самопізнання. З огляду на це впродовж останніх століть великої ваги набула проблема вивчення національного характеру, яка в етнопсихології і соціальній психології загалом вважається однією з найголовніших (В. Вундт, П. Гнатенко, А. Інкелс, А. Кардинер, І. Кон, М. Корнєв, М. Лацарус, Ґ. Лебон, Д. Левінсон, Л. Орбан-Лембрик, О. Потебня, М. Слюсаревський, Г. Штейнталь та ін.). Особливо актуальною є ця проблема сьогодні в Україні, де її вирішення видається гостро необхідним, зважаючи на потребу наукового обґрунтування стратегій націє- і державотворення, адекватної самопрезентації України на міжнародній арені. Тим часом стан наукових розробок з питань українського національного характеру вочевидь залишає бажати кращого.

Спроби опису характерологічних рис українців, що були започатковані, як відомо, М. Костомаровим і продовжені такими відомими мислителями, як В. Антонович, М. Грушевський, М. Драгоманов, П. Куліш, В. Липинський та ін., мають уже понад півторасотлітню традицію. Проте з відомих історичних причин її було фактично перервано в Україні за радянських часів. Інтелектуальні розвідки в цьому напрямі продовжувалися лише на західно-українських теренах (до Другої світової війни) та в українській діаспорі за кордоном (І. Мірчук, О. Кульчицький, І. Лисяк-Рудницький, Є. Онацький, Б. Цимбалістий, Д. Чижевський, В. Янів, Я. Ярема та ін.). Тільки після проголошення державної незалежності України почали з'являтися праці вітчизняних авторів, тією чи іншою мірою присвячені українському національному характерові (В. Андрущенко, А. Баронін, П. Гнатенко, М. Гримич, І. Данилюк, О. Донченко, В. Куєвда, О. Нельга, Л. Орбан-Лембрик, В. Павленко, М. Пірен, І. Поліщук, С. Таглін, М.-Л. Чепа, А. Швецова та ін.). Проте вразливим місцем як написаних раніше, так і сучасних праць на цю тему є суто умоглядний спосіб побудови уявлень про характерологічні риси українців, усталений перелік яких ніколи не піддавався емпіричній перевірці.

Наявний стан студій з питань українського національного характеру не в останню чергу пояснюється станом розроблення націохарактерологічної проблематики у світовій науці. Вона розробляється за рубежем з ІІ половини ХІХ ст. (В. Вундт, М. Лацарус, Г. Штейнталь,), особливо активно - в американській етнології та етнопсихології 1920-1960-х років (Р. Бенедикт, Ф. Боас, Дж. Горер, К. ДюБуа, А. Інкелс, А. Кардинер, Д. Левінсон, Р. Лінтон, М. Мід, М. Спіро та ін.). Саме в ці роки утвердилося принципово важливе для подальших досліджень положення про національний характер кожного народу як унікальну цілісну структуру, своєрідність якої зумовлюється певною соціокультурною домінантою. Разом з тим слід зазначити, що найвпливовіші концепції емпіричного дослідження національного характеру центруються на індивіді як носієві етноспецифічних ознак, що стає на заваді пізнанню його (національного характеру) цілісної структури. Ця обставина неодноразово акцентувалася авторами, котрі обстоюють розуміння національного характеру як надперсонального феномена (О. Донченко, Л. Казакова і В. Панасій, І. Кон, М. Слюсаревський та ін.), однак конкретних способів відтворення його структури запропоновано не було. Відтак розроблення націохарактерологічної проблематики перебуває в стадії затяжної кризи.

На нашу думку, сприятливі умови для подолання цих кризових явищ створює нинішній парадигмальний зсув у психологічній науці, який відкриває широку можливість звернення професійних психологів до джерел етнопсихологічної інформації ненаукового походження. Таким джерелом, що імпліцитно репрезентує національний характер у його цілісності, постає передовсім художня література. Психологи давно і плідно послуговуються її творами, розробляючи проблеми психології особистості (О. Асмолов, Ф. Василюк, Л. Виготський, О. Донченко, В. Зінченко, К. Леонгард, К. Роджерс, В. Роменець, Б. Теплов, Т. Титаренко, Е. Фромм та ін.). Проте пізнавальне значення художньої літератури не вичерпується суто особистісною проблематикою. Художній твір - це результат глибокого якісного аналізу письменником великої кількості людських характерів та їх інтуїтивної типізації. Тому видається доцільним використання художніх творів, - за умови, що вони зображують типових представників певної етнонаціональної спільноти, - також як джерел інформації про її національний характер. Треба зауважити, подібні спроби використання творів красного письменства в історії етнопсихології, зокрема й української, вже мали місце (О. Кульчицький, Я. Ярема та ін.), однак вони були, знову ж таки, умоглядними і не супроводжувалися серйозним обговоренням міри репрезентативності використаних літературних образів. Отже, проблема полягає в тому, щоб забезпечити коректний етнопсихологічний аналіз художніх творів, тобто запропонувати таку його методологію, яка була б адекватною для статистично вірогідного узагальнення накопиченої в художній літературі якісної інформації.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертаційне дослідження здійснювалося в межах комплексних науково-дослідних тем лабораторії методології психосоціальних і політико-психологічних досліджень Інституту соціальної та політичної психології АПН України “Теоретико-методологічні та організаційні засади розвитку соціальної і політичної психології в Україні” (державний реєстраційний номер 0100U000246) і “Проблеми розвитку системи соціальної психології в контексті суспільних та освітніх реформ” (державний реєстраційний номер 0103U000503).

Мета дослідження полягала у розробленні й емпіричній верифікації методології реконструювання психологічної структури національного характеру за творами художньої літератури та уточненні на цій основі існуючих уявлень про сукупний характерологічний портрет українців.

Згідно із загальною гіпотезою дослідження припускалося, що український національний характер, як і будь-який інший, має надперсональну психологічну структуру, що своєрідно відтворюється в характерах типових представників етнонаціональної спільноти і може бути реконструйована за творами художньої літератури, які реалістично зображують ці характери.

Відповідно до поставленої мети та гіпотези дослідження було визначено такі завдання:

1) розробити теоретико-методологічні засади реконструювання психологічної структури українського національного характеру за творами художньої літератури;

2) виділити у творах художньої літератури, що зображують українців, персонажі, яких можна вважати найтиповішими представниками української етнонаціональної спільноти, та виокремити категорії для опису їхніх характерологічних рис;

3) послуговуючись виокремленими категоріями, реконструювати структуру рис українського національного характеру;

4) дослідити особливості відтворення структурних ознак українського національного характеру на особистісному (індивідуально-типологічному) рівні.

Об'єкт дослідження: український національний характер як соціально-психологічний феномен.

Предмет дослідження: психологічна структура українського національного характеру.

У дослідженні використовувалися такі теоретичні та емпіричні методи: аналіз та узагальнення наукових джерел, традиційний аналіз документів, метод експертного оцінювання, контент-аналіз, метод побудови семантичних просторів. У своїй емпіричній частині дослідження здійснювалося за допомогою розробленої дисертанткою оригінальної методики реконструювання структури національного характеру, що поєднувала: а) прийоми аналізу документів (художніх творів); б) методичний інструментарій для отримання первинних оцінок незалежних експертів (які аналізували ці твори); в) стандартизовану процедуру типу семантичного диференціала (вона давала змогу відтворити власне структуру характерологічних рис). Первинний список названих експертами рис літературних персонажів оброблявся (зводився в категорії) за допомогою контент-аналізу. У подальшому для статистичної обробки даних застосовувалися: факторний і кореляційний аналізи, процедура вторинної факторизації, t-критерій Стьюдента.

Джерельну базу емпіричної частини дослідження склали твори художньої літератури, що зображують українців, періоду ХІХ - поч. ХХ ст. Цей період було обрано з огляду на те, що впродовж нього, по-перше, український етнос, за усталеною точкою зору, вже мав сформований національний характер, основні риси якого ймовірно зберігаються досі; по-друге, ще не набрало сили тотальне “розхитування” етнічної структури, спричинене руйнівними соціальними експериментами 20-30-х і наступних років ХХ ст.; по-третє, спостерігався розквіт реалізму в європейських художніх літературах загалом і у вітчизняній зокрема, що робить написані в цей період твори вірогідними джерелами інформації про досліджуваний національний характер. Окрім творів української літератури, до джерельної бази дослідження було включено також твори російської літератури, що зображують українців. Їх залучення дало змогу шляхом порівняльного аналізу факторних структур, одержаних на матеріалі обох літератур, підтвердити вірогідність виявленої психологічної структури українського національного характеру.

У дослідженні брала участь група експертів, яка складалася із 60 кваліфікованих фахівців літературознавчого профілю. До її складу ввійшли науковці Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України та працівники кафедр української і зарубіжної (російської) літератури провідних університетів м. Києва - переважно доктори (3 особи) та кандидати (40 осіб) наук. Половина експертів були фахівцями з української, половина - з російської літератури (по 30 осіб). Статево-віковий склад “української” і “російської” підгруп експертів був приблизно однаковим.

Наукова новизна отриманих результатів полягає в наступному:

1) уточнено зміст поняття “національний характер” та здійснено його розмежування із спорідненими етнопсихологічними поняттями (“національна ментальність”, “ національна самосвідомість” тощо);

2) дістало подальший розвиток положення про національний характер як надперсональний феномен. Зокрема, обґрунтовано тезу про те, що, вивчаючи національний характер, необхідно спочатку реконструювати його як певну змістово-структурну цілісність і лише потім вичленовувати його індивідуально-типологічні варіанти, особистісні проекції. У цій тезі вбачається конструктивна альтернатива морально застарілим концепціям дослідження національного характеру, що центруються на індивіді як носієві етноспецифічних ознак;

3) запропоновано конкретні шляхи трансформації ненаукового етнопсихологічного знання у наукове. Побудовано нову для вітчизняної і світової науки модель функцій та інтеракцій суб'єктів дослідницького процесу, у межах якої такими суб'єктами, крім самого дослідника, виступають особи, котрі безпосередньо нагромаджують ненаукове знання (у даному разі - письменники), а також ті, що можуть залучатися до його експертизи (у даному разі - експерти-літературознавці). Показано, що ця модель знімає традиційну опозицію “контактних” і “дистантних” підходів до вивчення національного характеру;

4) уперше із застосуванням коректних методичних прийомів реконструйовано психологічну структуру українського національного характеру. Встановлено, що її провідними підструктурами (ієрархічно вищими рівнями) є комплекси характерологічних рис, інтегрованих у факторах, яким можна дати такі умовні назви: “комунікабельність - романтичність”, “вольовитість - волелюбність”, “хазяйновитість - набожність”. Спростовано поширені в науковій та публіцистичній літературі перебільшені уявлення щодо ролі в українському національному характері низки характерологічних рис (анархічність, егоїзм, індивідуалізм, інтровертивність, сентиментальність тощо). Доведено, що український національний характер існує у двох принципово схожих за змістовим наповненням, але не тотожних за структурою версіях - чоловічій і жіночій;

5) виявлено основні типологічні принципи відтворення психологічної структури українського національного характеру на особистісному рівні. Показано також, що специфічним випадком відтворення досліджуваної структури може бути її подвоєння, внаслідок чого характер особистості набуває виразної амбівалентності. Зафіксовано тенденції інволюції українського національного характеру, що спостерігаються в окремих його репрезентантів.

Практичне значення отриманих результатів визначається можливостями їх застосування для:

– обґрунтування стратегій націєтворення, державної етнополітики;

- напрацювання методичних рекомендацій з проблем національного виховання молоді (з урахуванням гендерних особливостей національного характеру);

– оновлення змісту навчальних курсів з етнопсихології, історії України, українознавства;

– розроблення рекомендацій для посадових осіб і громадських діячів, що презентують Україну у сфері міжнародних відносин.

Результати дослідження впроваджено в навчальний процес факультету права та підприємництва Київського національного університету внутрішніх справ при викладанні навчальної дисципліни “Етнопсихологія” (акт впровадження від 18 березня 2008 р.) та Навчально-наукового інституту підготовки кадрів громадської безпеки та психологічної служби того ж університету при викладанні спецкурсу “Етнопсихологія” (акт впровадження від 16 травня 2008 р.). Їх використано також БО “Київський інститут гендерних досліджень” спільно з Програмою розвитку ООН у процесі розроблення засад аналізу етногендерних відносин у межах проекту “Етногендерна ситуація в Україні в контексті євроінтеграційного вибору” (довідка № 01- 08 від 15 січня 2008 р.).

Апробація результатів дослідження здійснювалася на: третій всеукраїнській конференції молодих науковців “Проблеми особистості в сучасній науці: результати та перспективи досліджень” (2000 р., Київ); третій всеукраїнській науковій конференції “Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави” (2001 р., Київ); всеукраїнській науково-практичній конференції молодих учених “Молодь і суспільство: шляхи вирішення проблем” (2001р., Одеса); шостій міжнародній конференції молодих учених “Проблеми особистості в науці: результати та перспективи дослідження” (2003 р., Київ); п'ятій міжнародній науково-теоретичній конференції “ХХІ століття: альтернативні моделі розвитку суспільства. Третя світова теорія” (2006 р., Київ).

Публікації. Основний зміст дисертації викладено в семи одноосібних статтях та одній у співавторстві (особистий внесок авторки дисертації становить 50 %), опублікованих у фахових наукових виданнях, а також п'яти тезах доповідей на наукових конференціях.

Структура дисертації. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, висновків до кожного розділу, загальних висновків, списку використаних джерел і додатків. Повний обсяг дисертації становить 290 сторінок, основний зміст роботи викладено на 249 сторінках. Робота містить 4 таблиці, 9 рисунків та 6 додатків, які займають 28 сторінок. Список використаних джерел нараховує 229 найменувань.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність вивчення психологічної структури українського національного характеру, висвітлено сутність і стан проблеми, сформульовано мету, гіпотезу, завдання, об'єкт і предмет дослідження, окреслено його теоретичні основи і методи, розкрито наукову новизну і практичне значення роботи, наведено дані про апробацію результатів, публікації, структуру та обсяг дисертації.

Перший розділ “Теоретичні підходи до вивчення українського національного характеру” присвячено питанням історії становлення і сучасним інтерпретаціям поняття “національний характер”, з'ясуванню його сутності та місця в поняттєвому апараті етнопсихології. Аналізуються основні концепції вивчення національного характеру, піддаються критичному розглядові уявлення вітчизняних мислителів минулого і сучасних науковців про український національний характер.

На основі аналізу літературних джерел показано, що поняття характеру використовується для опису, зіставлення та порівняння психологічних особливостей різних народів ще з античних часів (Ксенофонт, Платон, Гіппократ, Стратон, Тиціан та ін.), тоді як сам термін “національний характер” з'явився тільки з виходом на арену історії людства нових її суб'єктів - націй (К.А. Гельвецій, І. Кант, Ш. Монтеск'є, Д. Юм та ін.).

Початок теоретико-аналітичному осмисленню поняття “національний характер” поклали німецька школа “психології народів”(В. Вундт, І.Г.Гердер, М. Лацарус, Г. Штейнталь) та французька школа “психології мас” (Ґ. Лебон, С. Сігеле, Ґ. Тард). Водночас ці школи та концепції, які пізніше постали на їх ґрунті, надмірно розширили межі даного поняття, що призводить до втрати його психологічної специфіки, нівелювання епістемологічних функцій і поступового витіснення з наукового обігу.

Для уточнення поняття національного характеру останнє корисно зіставити із загальнопсихологічним поняттям “характер”. Здійснивши таке зіставлення, переконуємося, що попри спільну феноменологічну основу ці поняття різняться за змістовими обсягами і тому було б недоречно намагатися штучно підвести поняття “національний характер” під його загальнопсихологічний відповідник. Водночас при уточненні доволі розмитих меж поняття “національний характер” цей відповідник може слугувати своєрідним орієнтиром-обмежувачем.

З огляду на зазначене вище національний характер визначається в дисертації як вибудувана на темпераментальній основі відносно стійка конфігурація (структурна організація) певних психологічних рис, що репрезентують емоційно-вольову сферу тієї чи іншої етнонаціональної спільноти і, втілюючись у мотивах соціальної поведінки, виконують регулятивні функції. Поняття національного характеру розглядається як елемент системи етнопсихологічних понять, у якій найширшим є поняття “психологічний склад нації (етносу)”. Під психологічною структурою національного характеру розуміється ієрархічно упорядкований набір певних комплексів характерологічних рис, кожний з яких, у свою чергу, має власну внутрішню структуру.

Аналізуються основні перспективи власне наукового дослідження національного характеру, які окреслилися в працях представників шкіл “психології народів” та “психології мас”. У подальшому ці теоретичні перспективи тією чи тією мірою зреалізувались у найвпливовіших концепціях емпіричного дослідження національного характеру, а саме в концепції “базової особистісної структури” (А. Кардинер, Р. Лінтон) та в концепції “модальної особистості” (К. ДюБуа, А. Інкелс, Д. Левінсон), зумовивши їх як сильні, так і слабкі сторони.

У роботі висловлюється сумнів, щодо продуктивності притаманних найвпливовішим концепціям емпіричного дослідження національного характеру намагань віднайти якийсь один (“середній”) або кілька типів особистості, котрі б повноцінно репрезентували національний характер. На противагу таким намаганням пропонується розглядати національний характер як характер етнонаціональної спільноти в цілому, що має певні особистісні проекції, які своєрідно накладаються на традиційно виокремлювані (наприклад, за критерієм інтроверсії - екстраверсії) типи особистості, однак не збігаються із цими типами. Це змінює кут зору дослідження: спочатку потрібно реконструювати національний характер як певну змістово-структурну цілісність, а вже потім вичленовувати його індивідуально-типологічні варіанти, особистісні видозміни.

Завершується перший розділ детальним розглядом уявлень про український національний характер, що склалися протягом ХІХ - ХХ ст. У цей період в основному сформувався й усталився той перелік характерологічних рис, що вважається притаманним українському народові. Проте, як засвідчує здійснений аналіз, ці суто умоглядні уявлення є в сукупності, по-перше, суперечливими, по-друге, доволі хаотичними, без- або квазісистемними. Розроблення проблеми досі перебуває, по суті, на донауковому рівні. Отже, гострою видається необхідність підведення під студії з питань українського національного характеру більш надійного (емпірично верифікованого) фактологічного підґрунтя.

У другому розділі “Методологічні засади реконструювання українського національного характеру за творами художньої літератури” окреслено парадигмальні підстави методологічної переорієнтації досліджень національного характеру, обґрунтовано вихідні методологічні позиції, покладені авторкою в основу вивчення українського національного характеру за творами художньої літератури, описано авторську методику дослідження, проаналізовано його проміжні (отримані в ході розроблення та апробації методики) результати.

На початку розділу характеризується нинішній парадигмальний зсув у психологічній науці, головний зміст якого становить зміна природничо-наукової парадигми на гуманітарну. Підкреслюється, що в сучасному вигляді гуманітарна парадигма не означає відмови від досягнень природничо-наукової парадигми і виключає різке протиставлення якісних дослідницьких стратегій кількісним. Результати якісного аналізу цілком можуть бути представлені в кількісному вигляді, даючи підстави для теоретичних узагальнень більш високого рівня.

Методологічні основи реконструювання українського національного характеру за творами художньої літератури визначаються, виходячи з положень, сформульованих у працях В. Лекторського, С. Максименка, М. Cлюсаревського, Р. Харре, А. Юревича. Зокрема, в основу дисертаційної роботи покладено запропоновану М. Cлюсаревським ідею просторово-часового континууму етнопсихологічного дослідження, реалізація якої дала змогу побудувати відповідну модель дослідницького процесу (рис). У межах цієї моделі як взаємодіючі у просторі й часі суб'єкти розглядаються письменники, експерти-літературознавці і сам дослідник-психолог.

Рис. Модель функцій та інтеракцій різних суб'єктів дослідницького процесу у просторово-часовому континуумі дослідження українського національного характеру за творами художньої літератури

Значну увагу в дисертації приділено проблемі репрезентативності художньої літератури як джерела етнопсихологічної інформації, обґрунтуванню хронологічних меж дослідження (ХІХ - поч. ХХ ст.) та формуванню його джерельної бази, яку склали твори української і російської літератур зазначеного періоду. Висвітлено принципи добору групи незалежних експертів, які брали участь у дослідженні.

Початково дослідження включало три етапи, що були водночас етапами розроблення його методики. Операціонально воно здійснювалось як комплекс пізнавальних дій, з одного боку, самого дослідника, з другого - експертів, діяльність яких організовував і методично забезпечував дослідник. На кожному з етапів ми (а) розробляли відповідний опитувальник, (б) проводили його апробацію, (в) опитували за ним експертів, (г) обробляли, аналізували та інтерпретували одержані дані.

На першому етапі завдання експертів полягало в тому, щоб з генерального масиву творів (і зображених у них персонажів), які перебувають в активному літературознавчому вжитку, відібрати найбільш типові образи етнічних українців. Загалом експерти назвали 205 персонажів зі 111 літературних творів. У кінцевому підсумку з них було відібрано 12 персонажів (порівну чоловічих і жіночих) із творів Миколи Гоголя, Івана Карпенка-Карого, Івана Котляревського, Михайла Коцюбинського, Панаса Мирного та Івана Білика, Івана Нечуя-Левицького, Лесі Українки, Михайла Старицького, Тараса Шевченка.

На другому етапі експерти виокремлювали характерологічні риси типових образів етнічних українців. По суті, це була процедура, аналогічна першій частині методики семантичного диференціала - асоціативному експерименту. Експерти назвали, з різною частотою, понад 200 характерологічних ознак. Одержані дані оброблялися за допомогою контент-аналізу. Було виділено 50 категорій, з яких сконструйовано 23 біполярних шкали, що застосовувалися в подальшій роботі. Крім того, до цих автохтонних (для даного дослідження) шкал було долучено ще 7, сконструйованих на основі розглянутих у першому розділі літературних джерел (демократичний-авторитарний, інтровертивний-екстравертивний, індивідуаліст-колективіст, заздрісний-незаздрісний, консервативний-неконсервативний, сентиментальний -несентиментальний, толерантний-нетолерантний).

На третьому етапі дослідження, що був основним, здійснювався перехід від неформалізованого виокремлення експертами характерологічних ознак до оцінювання літературних персонажів за набором стандартизованих шкал типу семантичного диференціала. Дані основного етапу дослідження оброблялися, аналізувалися та інтерпретувалися за логікою і процедурами методу побудови суб'єктивних семантичних просторів. Визначення розмірності семантичного простору (відбір кількості значущих факторів) здійснювалося за критерієм Хамфрі. Коли в цьому була потреба, для прояснення сутності одержаних факторних структур, уточнення змісту та порядку розташування факторів використовувалася процедура так званої вторинної (повторної) факторизації. У процесі обробки даних оцінки експертів зводилися в групові матриці: а) по всій вибірці персонажів; б) по вибірці чоловічих персонажів; в) по вибірці жіночих персонажів; г) по кожному літературному персонажу окремо. Для визначення схожості факторних структур підраховувалися коефіцієнти кореляції між відповідними факторами.

Необхідно, однак, зазначити, що, як показали проміжні результати дослідження, фахівці не тільки з української, а й з російської літератури частіше називають як типових українців персонажі, створені українськими, а не російськими письменниками. Це порушило в розробленій методиці паритет української та російської літератур і спонукало нас до включення в програму дослідження його додаткового, четвертого, етапу, спеціально присвяченого реконструюванню структури українського національного характеру за творами російських письменників. На цьому етапі ми відібрали порівняно частіше згадувані експертами (переважно російськими фахівцями) персонажі українців-чоловіків, зображені в російській літературі (здійснити коректний відбір жіночих персонажів можливості не було) і запропонували їх оцінити тим самим експертам - фахівцям з російської літератури. Вибірку персонажів склали герої літературних творів Максима Горького, Володимира Короленка та Антона Чехова.

У третьому розділі “Структурні особливості та типові репрезентанти українського національного характеру” обговорюються результати основного і додаткового етапів дослідження.

На всій вибірці літературних персонажів (основний етап дослідження) виділилося п'ять значущих, відносно незалежних факторів, котрі пояснюють загалом 58% сумарної дисперсії. У першому факторі (28.9% сумарної дисперсії), який ми назвали фактором “комунікабельності - романтичності” поєдналися шкали типу щедрий - жадібний, лукавий - щирий, ніжний - брутальний, романтичний - прагматичний, жорстокий - добросердний, несентиментальний - сентиментальний і т. ін. Другий фактор (14.6%), що отримав назву “вольовитість - волелюбність”, навантажений такими шкалами, як нерішучий - рішучий, сміливий - боязкий, волелюбний - покірний, безвольний - вольовий, упертий - поступливий тощо. Третій фактор (6.7%) увібрав у себе передовсім шкали хазяйновитий - безгосподарний, набожний - атеїстичний, працьовитий - ледачий і, відповідно, був названий фактором “хазяйновитості - набожності”. У четвертому факторі (4.3%) поєдналися шкали веселий - сумний, схильний - не схильний до гумору, інтровертивний - екстравертивний; у п'ятому (3.5%) - шкали розважливий - імпульсивний, колективіст - індивідуаліст, анархічний - дисциплінований. Ці фактори ми назвали, відповідно, факторами “настроєвості - психодинаміки” і “стихійності - організованості”. Проте, як показав подальший аналіз, факторна структура, отримана на всій вибірці літературних персонажів, є наслідком взаємонакладання не цілком тотожних, а в чомусь і принципово відмінних факторних структур, притаманних чоловічим і жіночим персонажам.

На вибірці чоловічих персонажів виділилося шість значущих факторів, спільний внесок яких у сумарну дисперсію сягає 59.4%. Перші три фактори попри їх дещо видозмінене наповнення ідентифікуються як ті ж самі фактори “комунікабельності - романтичності”, “вольовитості - волелюбності” і “хазяйновитості - набожності” (24.9%, 15.1% і 7.1% сумарної дисперсії, відповідно), п'ятий фактор - як фактор “стихійності - організованості” (4.1%). Четвертий фактор (4.7%) позбувся шкали психодинаміки і став у “чистому” вигляді фактором “настроєвості (емоційного тону)”; шостий фактор (3.5%) увібрав шкали інтровертивний - екстравертивний та консервативний - неконсервативний, що дало підставу назвати його фактором “психодинаміки - конформізму”. Інакше вибудувалася менша за розмірністю факторна структура (чотири значущих фактори, що пояснюють загалом 57.7% сумарної дисперсії), яку ми отримали на вибірці жіночих персонажів із застосуванням процедури вторинної факторизації. Найбільш навантаженим виявився фактор “хазяйновитості - набожності” (35.6%), друге місце посів фактор “вольовитості - волелюбності” (12.2%), третє - “комунікабельності - романтичності” (6.2%). На останньому місці опинився не властивий чоловічим персонажам малонавантажений фактор “безпринципність - принциповість” (3.7 %), до якого, крім шкали безпринципності - принциповості, увійшла також шкала колективізму - індивідуалізму.

Зіставивши “чоловічу” і “жіночу” характерологічні структури, бачимо, що як у першій, так і в другій провідну роль відіграють однотипні підструктури, представлені трьома найбільш навантаженими факторами, однак у чоловіків домінують риси, традиційно приписувані жінкам, а в жінок - приписувані чоловікам. Отже, правомірно говорити про дві версії українського національного характеру - чоловічу і жіночу, що є інверсійними в гендерному аспекті. При цьому слід зауважити, що структура жіночих характерологічних ознак є менш очевидною, прихованішою і повною мірою виявляється лише за більш жорстких критеріїв факторизації. Цей факт дає змогу не тільки пояснити хронологічно довгочасне та усталене побутування негативних оцінок українського характеру в цілому як занадто “жіночного”, а й відкриває нові (де в чому альтернативні) можливості пояснення низки соціально-психологічних явищ української історії і сьогодення.

У дисертації наголошується, що в обох версіях українського національного характеру національна своєрідність виразно зростається з європейською соціокультурною традицією (найбільш яскраво це простежується в стійкому патерні характерологічних рис “хазяйновитість - працьовитість - набожність”). Докладно обговорюється роль інших характерологічних рис, притаманних українцям, зокрема, такої універсальної риси, як шанобливість.

На особливу увагу заслуговує та обставина, що найбільші факторні навантаження у виявлених факторних структурах припадають на автохтонні шкали, побудовані на основі ознак, вилучених із художніх творів самими експертами. Імплантовані шкали, що мають наукове або, скоріше, квазінаукове походження (на кшталт інтровертивності - екстравертивності, консерватизму - неконсерватизму та ін.), входять у провідні комплекси характерологічних рис як підпорядковані структурні елементи або утворюють периферійні характерологічні комплекси, представлені другорядними, слабко навантаженими факторами.

Спираючись на дані кореляційного аналізу, констатовано значну схожість факторних структур окремих представників українського етносу, зображених у творах художньої літератури, з факторними структурами відповідних версій національного характеру. Разом з тим встановлено, що ці версії ніколи не відтворюються повністю, а видозмінюються, вбираючи в себе неповторні індивідуально-типологічні риси. Виокремлено основні принципи, за якими може відтворюватися на особистісному рівні та чи та версія, а саме:

а) принцип максимальної подібності, або простої схожості. При такому типі відтворення зберігаються практично всі підструктури відповідної (чоловічої або жіночої) версії, вибудовуючись загалом у тій самій ієрархічній послідовності, що й на рівні етнонаціональної спільноти в цілому;

б) принцип редукції провідних підструктур до однієї ієрархічно впорядкованої метаструктури. У цьому разі периферійні підструктури національного характеру почасти посідають “звільнені” місця провідних, зумовлюючи більшу варіабельність індивідуальної характерологічної структури, посилюючи індивідуалізацію характеру особистості;

в) принцип витіснення однієї з провідних підструктур на периферію. Такий тип відтворення структури національного характеру може бути наслідком або свідомої самосекуляризації особистістю певних характерологічних рис, своєрідної професійної деформації особистості, або ж умов соціалізації, що призводять до часткової атрофії тих чи тих рис;

г) принцип реверсу провідних підструктур. Цей тип у “чистому” вигляді спостережено лише в літературних персонажів жіночої статі. Конкретно він проявляється в тому, що генетично інверсійні “жіночі” підструктури “хазяйновитість - набожність” і “комунікабельність - романтичність” зазнають реверсу (ре-інверсії) - міняються місцями, в результаті чого характерологічна структура таких жіночих персонажів стає схожою на характерологічну структуру українських чоловіків, тобто “маскулінною” на український лад, і водночас більш “фемінною” в традиційному розумінні.

Крім того, виявлено такий специфічний випадок відтворення психологічної структури українського національного характеру, як її подвоєння. У цьому разі провідні підструктури національного характеру, відтворившись на ієрархічно вищих рівнях індивідуальної характерологічної структури, відтворюються знову на її ієрархічно нижчих рівнях з видозміненою модальністю, виявляючи ніби “друге дно” особистості. Проте подібне подвоєння навряд чи можна вважати самостійним принципом відтворення національної характерологічної структури, оскільки в своєму найбільш вираженому вигляді воно поєднується з принципом витіснення однієї з провідних підструктур на периферію.

Описано ознаки інволюції національного характеру в окремих літературних персонажів, що виявляються в напіврозпаді або й цілковитому розпаді тих чи тих стійких патернів характерологічних рис, які, треба думати, генетично притаманні українцям.

Наприкінці третього розділу аналізуються результати додаткового етапу дослідження. Зіставлення факторних структур, отриманих на вибірках персонажів української і російської літератур, засвідчило їх значну подібність. Єдиною істотною відмінністю сукупних портретів українців, що були реконструйовані за творами вітчизняних і російських письменників, є “роздвоєння” характерологічного комплексу рис “вольовитість - волелюбність” на матеріалі російської літератури. Одним із імовірних пояснень цієї відмінності може бути той факт, що літературні герої російських письменників “живуть” в історично пізнішому часі, ніж більшість героїв українських письменників. Тож правомірно припустити, що російські письменники зафіксували в сукупному портреті українців тенденцію прогресуючої редукції волелюбності як риси українського національного характеру, послаблення її структурних зв'язків.

ВИСНОВКИ

У дисертації на принципово новій основі розв'язано проблему реконструювання психологічної структури національного характеру. Розроблено теоретико-методологічні засади дослідження та оригінальні методичні засоби, які дали змогу вперше коректно відтворити структуру українського національного характеру, представивши її складові та їх співвідношення не лише на рівні якісного аналізу, а й у кількісному вигляді.

Проведене дослідження дає підстави для таких висновків:

1. Національний характер можна визначити як вибудувану на темпераментальній основі відносно стійку конфігурацію (структурну організацію) певних психологічних рис, що репрезентують емоційно-вольову сферу тієї чи іншої етнонаціональної спільноти і, втілюючись у мотивах соціальної поведінки, виконують регулятивні функції. Поняття національного характеру доцільно розглядати як елемент системи етнопсихологічних понять, у якій найширшим є поняття “психологічний склад нації (етносу)”.

2. Феномен національного характеру як такий розкривається повною мірою на рівні етнонаціональної спільноти в цілому. Тому, вивчаючи той чи той національний характер, необхідним видається спочатку реконструювати його як певну змістово-структурну цілісність і лише потім вичленовувати його індивідуально-типологічні варіанти, особистісні проекції.

3. Парадигмальний зсув, що відбувається нині у психологічній науці і полягає у зміні природничо-наукової парадигми на гуманітарну, відкриває перед етнопсихологією нові можливості, зокрема, в розробленні проблеми національного характеру. Ці можливості пов'язані: а) з розширенням джерельної бази досліджень - за рахунок залучення джерел інформації ненаукового походження, у тому числі художньої літератури; б) з використанням так званих якісних дослідницьких стратегій, які слід не протиставляти кількісним, а інтегрувати з ними.

4. Перспективною з погляду вивчення національного характеру видається ідея просторово-часового континууму етнопсихологічного дослідження. Її реалізація дала авторці дисертації змогу побудувати модель спрямованого на вивчення українського національного характеру дослідницького процесу, у віртуальних межах якого специфічно розподіляються пізнавальні функції та інтеракції його суб'єктів, а саме: 1) письменників; 2) залучених дослідником експертів-літературознавців; 3) самого дослідника. Побудована модель знімає опозицію “контактних” і “дистантних” методів етнопсихологічного дослідження.

5. Провідну роль у психологічній структурі українського національного характеру відіграють три підструктури, які, за результатами факторного аналізу, представлені комплексами рис “комунікабельність - романтичність”, “вольовитість - волелюбність”, “хазяйновитість - набожність”. При цьому існують дві принципово схожі за змістовим наповненням, але не тотожні за структурою версії українського національного характеру - чоловіча і жіноча. У чоловіків перший (ієрархічно найвищий) рівень утворюють риси “комунікабельність - романтичність”, у жінок - “хазяйновитість - набожність”. Другим рівнем ієрархії характерологічних рис в обох випадках найімовірніше є підструктура “вольовитість - волелюбність”. Третій рівень ієрархії характерологічних рис утворюють підструктури: у чоловіків - “хазяйновитість - набожність”; у жінок - “комунікабельність - романтичність”. Виявлені структури чоловічої і жіночої версій національного характеру в гендерному аспекті є інверсійними, тому з певними застереженнями правомірно говорити про “фемінність” національного характеру в українських чоловіків та про його “маскулінність” в українських жінок.

6. Такі характерологічні риси, як анархічність, гумористичність, демократизм, егоїзм, індивідуалізм, інтровертивність, консерватизм, сентиментальність, терплячість, толерантність, хитрість, не є системоутворювальними рисами українського національного характеру. Тому вони, всупереч усталеним уявленням, не можуть слугувати головними категоріями для його опису.

7. Типи особистості представників українського етносу, зображені у творах художньої літератури, виразно тяжіють до відтворення структури українського національного характеру, однак ця структура на особистісному рівні ніколи не відтворюється повністю, а видозмінюється, вбираючи в себе неповторні індивідуально-типологічні риси. Психологічна структура українського національного характеру може відтворюватися на особистісному рівні за принципами: максимальної подібності, або простої схожості; редукції провідних підструктур до однієї ієрархічно впорядкованої метаструктури; витіснення однієї з провідних підструктур на периферію; реверсу провідних підструктур. Специфічним випадком відтворення психологічної структури українського національного характеру на особистісному рівні можна вважати також її подвоєння. Індивідуальний характер набуває при цьому виразної амбівалентності.

8. На прикладі низки літературних образів типових українців виявлено ознаки напіврозпаду або й цілковитого розпаду стійких патернів українського національного характеру. Подібні ознаки правомірно тлумачити як моменти інволюції національного характеру на рівні окремих індивідів. З погляду історичних ретроспектив і перспектив розвитку української нації найбільш деструктивним у цих моментах видається те, що українська набожність має тенденцію відокремлюватися від свого генетичного підґрунтя - хазяйновитості й працьовитості, починаючи виконувати суто службову функцію, що обслуговує егоїстичні інтереси особистості, а волелюбність інволюціонує до виявів у вузькому соціальному контексті і не виповнюється сенсом обстоювання свободи як принципу суспільного життя або компенсаторно реалізується в прагненнях боротися за “чужу волю”, шукати вільного життя за межами Батьківщини тощо.

9. Порівняльний аналіз факторних структур характерологічних рис етнічних українців, зображених українськими і російськими письменниками, засвідчує їх принципову схожість. Це підтверджує вірогідність реконструйованої психологічної структури українського національного характеру.

Перспективи подальших досліджень українського національного характеру вбачаються, по-перше, в його порівняльному аналізі з національними характерами інших народів, передовсім російського і польського, з якими історична доля українців була пов'язана найтісніше; по-друге, в дослідженні особливостей розвитку українського національного характеру, виявленні тих імовірних модифікацій, яких могла зазнати його психологічна структура від початку ХХ ст. до сьогодення. При цьому теоретико-методологічне та емпіричне підґрунтя таких досліджень можуть скласти сформульовані в дисертаційній роботі положення, представлені в ній методичні підходи та отримані дані.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Проблема українського національного характеру в дослідженнях учених української діаспори першої половини ХХ століття // Педагогіка і психологія професійної освіти. - 2001. - №3. - С.164-173.

2. До історії питання про український національний характер // Наука і освіта. - 2002. - №5. - С. 35-39.

3. Типові представники національної психології (на матеріалі художньої літератури) // Проблеми загальної та педагогічної психології: Зб. наук. пр. / За ред. С.Д. Максименка. - К.: Ін-т психології ім. Г.С.Костюка АПН України. - Том VI. - Вип. 4. - 2004. - С.149-156.

4. Місце національного характеру серед інших етнопсихологічних понять // Педагогіка і психологія. - 2005. - № 2(47). - С.105-116.

5. Просторово-часовий континуум етнопсихологічного дослідження: парадигмальні засади та досвід побудови. - Соціальна психологія. - 2005. - №6(14). - С. 3-17; 2006. - №1(15). - С. 14-26 (у співавт. з М. Слюсаревським, доробок здобувача - 50%).

6. Методика реконструювання українського національного характеру за творами художньої літератури // Практична психологія та соціальна робота. - 2007. - №7. - С.62-68.

7. Структура українського національного характеру: досвід реконструювання за творами художньої літератури // Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави: Зб. наук. пр. / За заг. ред. М.М.Слюсаревського. - К.: Міленіум, 2007. - Вип. 5-6. - С. 114-134.

8. До джерел української етнопсихології // Педагогіка і психологія. - 2007. - № 2(55). - С. 119-125.

9. Характер особистості та характер нації: психолого-філософський погляд // Проблеми особистості в сучасній науці: результати та перспективи досліджень: Тези доп. Третьої всеукр. конф. молодих науковців, Київ, 28-29 верес. 2000 р. - К.: Київ. ун-т ім. Т. Шевченка, 2000. - С. 62-64.

10. Національний характер: проблема визначення // Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави: Зб. наук. пр. / За заг. ред. В. М. Литвина та М. М. Слюсаревського. - К.: Інформ.-вид. центр Тов-ва “Знання” України, 2001. - Вип. 3. - С. 310-313.

11. Український національний характер у національній системі виховання молоді // Молодежь и общество: пути решения проблем: Сб. науч. тр. в 2-х т. / Сост. и науч. ред. проф. В.Н. Соколов. - О.: ИСЦ, 2001. - Т. 2. - С. 57-59.

12. Український національний характер у системі суспільних взаємовідносин // Тез. докл. Шестой междунар. конф. молодых ученых, Киев, 25-26 сент. 2003 г. - К.: Киев. нац. ун-т им. Т. Шевченко, 2003. - С. 43-45.

13. Національний характер освіти і національне виховання громадян в Україні та Лівії // ХХІ століття: альтернативні моделі розвитку суспільства. Третя світова теорія: Матеріали П'ятої міжнар. наук.-теорет. конф., Київ, 26-27 трав. 2006 р. - К.: Фенікс, 2006. - Кн. 5. Соціально-психологічні аспекти альтернативних моделей розвитку суспільства. - С. 203-206.

Размещено на Allbest.ru