Психологічні основи аксіогенезу особистості

Таким чином суб'єктнiсть є способом реалiзації людиною свого духовного потенцiалу, що репрезентує її вроджену здатнiсть до саморозвитку i самовизначення в просторi мотивацiйно-цiннiсних вiдношень.

Найважливiшими теоретико-семiотичними вiхами розгортання суб'єктностi (духовностi) в людинi є, по-перше, рiвень iндивiда (органiзму), який може бути охарактеризований рiзновидами iнстинктивної активностi. На цьому рiвнi людина iснує в симбiотичнiй єдностi з iншими людьми, якi вiдгукуються на її потреби, не володiє самосвiдомiстю i тому може бути названа вiдносним суб'єктом життєдiяльностi.

Рiвень моносуб'єкта характеризується дiяльністю як цiлеспрямованою предметною активністю iндивiда по досягненню бажаного результату. Така iпостась людини як власне суб'єкт (в розумiннi -- дiяч) найчастiше пов'язується з її функцiональними особливостями (О.М. Леонтьєв, В.Ф. Сафiн та iн.) як "розпорядника душевних сил" (В.I. Слободчиков, Є.I. Iсаєв) з точки зору впливу на оточуючий матерiальний свiт.

Рiвень полiсуб'єкта (особистостi) є результатом iнтерналiзації суспiльних цiнностей i суб'єктивних смислiв iнших людей та оформлення власної цiннiсно-смислової (за змiстом) i знаково-символiчної (за формою) свiдомостi. Особистiсть -- це змiстовна, сутнiсна характеристика людини, що визначається якiстю її мотивацiйних вiдношень до дiйсностi. Рiвень особистостi є базовим для свiдомих самопрезентацiй духу, вольових "зусиль" останнього, спрямованих на забезпечення гiдного життя людини за допомогою вiдповiдних психiчних "органiв", "знарядь". Тому поняття "особистiсть" обiймає не лише сферу свого конституюван-ня -- спiлкування i внутрiгрупову взаємодiю, -- а й iншi феноменальнi прояви iнтегрального суб'єкта , як на "нижчих" (iндивiд, суб'єкт -- дiяч), так i на вищих (iндивiдуальнiсть, унiверсальнiсть) рiвнях його функцiонування.

Рiвень метасуб'єкта репрезентований категорiєю "iндивiдуальнiсть", що, як вiдомо, означає неповторний комплекс анатомо-фiзiологiчних, морфологiчних та набутих змiстовно-функцiональних ознак конкретної людини. Рiвновеликим iндивiдуальнiй iпостасi духовного буття людини є таке розгортання суб'єктностi, яке схоплене категорiєю "творчiсть", що представляє оригiнальну, нестандартну форму дiяльностi i є джерелом збагачення соцiокультурної практики.

Гранично широкою категорiєю, що акумулює в собi ранiше названi рiвнi суб'єктностi i осмислюється як породження абсолютного суб'єкта (Унiверсуму, Бога) є унiверсальнiсть. Остання фiксує вищий ступiнь духовного розвитку людини i "проявляється в повному усвiдомленнi сенсу свого життя, у знаннi своєї причетностi до свiту, у вiдчуттi духовної єдностi з Унiверсумом"

З вищеобгрунтованого принципу інтегральної суб`єктності випливає, що повна картина структури, генезу і функціонування ціннісно-смислової особистості може бути подана як перехрест обох гносеологічних позицій: послідовно суб`єктивної, саморозвивальної, тобто телеологічної і відносно об`єктивної, причинно зумовленої, каузальної.

Графічне зображення поступального аксіогенезу прокреслює лінію, яка нагадує кубічну параболу. Її психологічний зміст зрозумілий з наступного роз`яснення.

Вісь OY в наведеному рисунку репрезентує ірраціональний, несвідомий вектор аксіогенезу, віртуально безмежний з обох боків. Його складають всі відомі види несвідомої психіки _ індивідуального, колективного і трансперсонального несвідомого, що інтуїтивно осягається людиною як слідування своєму духовному шляху, вірність покликанню, реалізація божественного задуму тощо. Вісь ординат репрезентує вроджену тенденцію до цілісного, апріорного пізнання, свого роду конституювання інтенціональних предметностей у сфері трансцедентальної свідомості, що згодом можуть бути “розшифровані” емпіричною свідомістю або ж залишатися існувати імпліцитно, зумволюючи несвідоме смисло- і цілепокладення.

Рис. 2. Герменевтичні координати дослідження генезу ціннісної свідомості особистості

Вісь OX репрезентує раціональний, свідомий вектор аксіогенезу, відносно обмежений з обох боків, принаймні тривалістю життя людини, а найбільше її духовною лінню щодо розвитку власного дискурсивного інтелекту. Останній засвідчує лінійне, часто алгоритмізоване, логічне мислення, в якому аналіз домінує над синтезом, а причинно-наслідкові (об`єктивні чи об`єктивовані) зв`язки відтісняють оцінку суб`єктивного значення (телеологічні зв`язки).

Смислова невичерпність відносного і абсолютного суб`єктів пояснюється голографічною “вбудованістю” першого в другий: індивід для самого себе тією чи іншою мірою є “річчю в собі”, мікрокосмом, що віртуально вміщує в себе “вселенську ідею”.

Дуалістична рівновага несвідомого і свідомого, суб`єктивного і об`єктивного, інтуїтивного і логічного встановлюється точкою їх перехресту, що являє собою накладання особистості-феномену (полісуб'єкта) з особистістю-ноуменом (трансцедентальним суб'єктом).

Розгортання духовного потенціалу особистості у квадранті 1 (див. рис. 2), на відрізку аксіогенезу “полі-, мета-, абсолютний суб`єкт” забезпечується прогресуючим рефлексуванням і зростанням емпатійних здібностей індивіда, що означає дедалі більше феноменологічне відцентрування деякого трансцедентального я (постійного духовного центру людини) від різноманітних емпіричних напластувань ціннісного змісту.

Суть феноменологічної технології полягає в первісному вчуванні (інтуїції та емпатії), а і відтак рефлексії суб`єктивної реальності даної людини, тобто при випередженні і підпорядкуванні телеологічним вектором дослідження каузального.

Це означає, що смислова реальність може бути не лише “прочитана”, тобто інтерпретована як “готовий”, соціально зумовлений і культурно втілений смисл, а і “приписана”, тобто зсередини конституйована індивідуальною ціннісно-смисловою свідомістю.

Об`єктом розуміння в аксіопсихологічній герменевтиці виступає структурна єдність смислоутворювальних начал, об`єктивована в метафорі як одиниці комунікативного акту. Всі духовні маніфестації суб`єкта мають метафоричну форму. Яка передбачає двоєдність зримого і прихованого, свідомого вияву й підсвідомого імпульсу, утвердження далекої смислової схожості при запереченні актуальної смислової близькості, знаходження інтуїтивного двійника рефлексивного висновку і т. ін., що засвідчує діалогічну опозиційність (бісуб`єктність, “Я - Ти” відношення тощо) синтезованих у метафорі смислотвірних джерел.

Тлумачення метафор дозволяє проникнути у світ внутрішніх опозицій - різноманітних суб`єктних протистоянь в межах інтегральної суб`єктності (діалог відносного суб`єкта (індивіда) з метасуб`єктом (індивідуальністю), полісуб`єкта (особистості) з абсолютним суб`єктом (універсумом) тощо). Результатом тлумачення метафоричних репрезентацій ціннісної свідомості є досягнення феноменологічно відцентрування - зрозуміння явленого і прихованого змісту метафори, схоплення “взаємодіючих голосів”, об`єктивованих у слові, жесті, інтонації і т. д. внутрішнього діалогу. Найвагомішим ефектом аксіопсихологічної герменевтики є відцентрування на рівні полісуб`єкта, що дозволяє скоординувати між собою всі інші суб`єктні позиції людини як системного духовного організму.

Будучи молярною одиницею репрезентації ціннісно-смислової сфери особистості, метафора вступає у взаємодію з іншими образно-символічними утвореннями; так створюються цілі асоціативні ланцюги смислів метафоричної природи - алюзії. Розкриття множинної семантики алюзій залежить від з`ясування структури міфусистемного метафоричного феномену. На думку Р. Барта спонтанне міфотворення, спонукуване несвідомими інтуїтивними імпульсами, і рефлексивне усвідомлення своїх творчих порухів повинні гармонійно співіснувати: критерій “справжнього міфу” і аутентичного існування один - повнота смислових зв`язків особистості і глибина їх усвідомлення.

Таким чином, обгрунтування аксіологічної моделі індивідуальної свідомості, принципу інтегральної суб'єктності, що пояснює вікові тенденції аксіогенезу, діалогу як універсального психологічного механізму розвитку аксіопсихіки і аксіопсихологічної герменевтики як загального методу діагностики та оптимізації аксіогенезу особистості становить фундамент подальших досліджень в зазначеній царині.

У четвертому розділі розглянутi деякi показники розвитку цiннiсно-смислової сфери особистостi, що випливають з культурно-iсторичного пiдходу до вивчення аксiопсихiки або наближенi до неї. Пiдданi реiнтерпретації вiдомi психології факти i закономiрностi з точки зору їх об'єктивної онтологiчної доцiльностi.

Так, інтегральна періодизація психічного розвитку, запропонована В.І. Слободчиковим і Г.А. Цукерман, із стадіями оживлення, одушевлення, персоналізації, індивідуалізації й універсалізації розглядаєтся нами як конкретизація загального аксіологічного континууму, на якому помічено відносно-, моно-, полі-, мета- і абсолютносуб'єктні репрезентації ціннісно-смислової сфери людини.

Аналіз концепції морального розвитку Л. Кольберга в координатах інтегральної суб'єктності дозволив зробити висновок про накладання змісту і логіки встановлених ученим рівнів і стадій морального розвитку з визначеними нами концентрами інтегральної суб'єктності.

Систематизована і очищена від внутрішніх суперечностей типологія моральних позицій, охарактеризована в працях Б.С. Братуся, на наш погляд, узгоджується з такими віхами аксіогенезу: відносний суб'єкт-ситуативна (прагматична) моральна позиція, моносуб'єкт - егоцентрична, полісуб'єкт - групоцентрична (корпоративна), метасуб'єкт - просоціальна (гуманістична), абсолютний суб'єкт - духовна (есхатологічна) моральна позиція.

Класифікація стилів життя, здійснена З. Петрасинським, підтверджує принцип інтегральної суб'єктності як такий, що пояснює аксіогенез особистості, наступним чином: відносного суб'єкта характеризує гедоністичний стиль, моносуб'єкта - споживацький, полісуб'єкта - продуктивний, метасуб'єкта - творчий і вдосконалюючий, абсолютного - героїчний стиль.

Виразний ціннісний зміст мають порівневі характеристики спілкування, представлені в працях А.Б. Добровича, В.М. Сагатовського, Л.Б. Філонова. На основі їх зіставлення із спектром позицій інтегральної суб'єктності доходими висновку про належність відносному суб'єкту примітивного рівня спілкування, головним завданням якого є встановлення згоди; моносуб'єкт перебуває на маніпулятивному і стандартизованому рівнях, оптимальним завданням якого може бути утворення первинної діадичної єдності; полісуб'єкт перебуває на конвенціальному рівні з його “рефлексивною грою” і визначенням ціннісно-орієнтаційної основи спілкування; метасуб'єкту властиві ігровий та діловий рівні спілкування, дотримання правових норм із взаємною адаптацією партнерів; абсолютного суб'єкта характеризує духовне спілкування високого морального змісту і самореалізація кожного на основі спільно вироблених правил.

Далі подається аксіологічна версія психоаналітичних типологій характеру - ортодоксальної (близько до З. Фрейда) і неофрейдистської (за Е. Фроммом). Доводиться, що рівню відносного суб'єкта в аксіогенезі особистості відповідає оральний чи рецептивний характер, рівню моносуб'єкта - анальний чи накопичувальний, рівню полісуб'єкта - уретральний чи експлуататорський, рівню метасуб'єкта - фалічний чи ринковий і рівню абсолютного суб'єкта - генітальний чи плодотворний.

Піддана реінтерпретації і загальноприйнята сьогодні психіатрична типологія неврозів. Доведено, що етиологія і симптомокомплекси відповідних неврозів мають певні ціннісні ознаки, що відносять їх до відносносуб'єктного рівня аксіогенезу особистості (істерія), моносуб'єктного (невроз причепливих станів), полісуб'єктного (невроз страху), метасуб'єктного (неврастения), абсолютносуб'єктного (ноогенний невроз). Психологічна ж типологія неврозів, запропонована В.М. Колесниковим, послужила підставою для встановлення таких паралелей: сексуальний невроз за Фрейдом є породженням збоїв у ціннісному функціонуванні відносного суб'єкта, містичний невроз за Юнгом свідчить про розлади аксіопсихіки в полісуб'єкта, ригідність за Роджерсом пов'язана із проблемами полісуб'єктного рівня, втрата соціального почуття за Адлером - вада метасуб'єкта і поява наогенного неврозу за Франклом свідчить про фрустрацію духовних запитів абсолютного суб'єкта. У кожного із зазначених типів неврозів фрустровані ті чи інші внутрішні чинники (Сили) несвідомого: лібідо, самість, Я-концепція, особистий ідеал чи прагнення до самотрансцеденції.

Зроблені вище висновки по кожному із вказаних параметрів оцінки дозволили наповнити конкретним психологічним змістом нормативного характеру основоположний принцип інтегральної суб'єктності і передбачити відповідні виховні ідеали у процесі формування особистості.

У п`ятому розділі - “Аксіологічні траєкторії спонтанного розвитку особистості” - проінтерпретовані деякі важливі віхи саморозгортання ціннісного процесу, відкриті психодинамічною традицією дослідження аксіопсихіки. Закрема реінтерпретовані концепції А. Маслоу і Ш. Бюлер, які репрезентують мотиваційні тенденції аксіогенезу особистості. Так, ієрархічна модель мотивації А. Маслоу легко вписується в рамки принципу інтегральної суб'єктності: рівень функціонування відносного суб'єкта зумовлюють фізіологічні потреби, моносуб'єкта - потреби в безпеці, полісуб'єкта - потреби в прив'язаності, любові, приналежності до групи, метасуб'єкта - потреби в повазі і визнанні, абсолютного суб'єкта - потреби в самоактуалізації.

Визначені Ш. Бюлер інтенції психосоціального розвитку, на наш погляд, вказують на їх зростаюче трансцендування по всьому спектрі інтегральної суб'єктності - від прагнення до задоволення потреб і адаптивного самообмеження до творчої експансії в професійну і соціальну сфери і встановлення внутрішньої гармонії.

Далі пропонується авторське бачення процесу прирощення духовних здатностей людини у зв'язку з її житєвими настановами. Так, довіра як базова духовна здатність відносного суб'єкта корелює зі схильністю до психофізіологічного симбіозу; віра, що з'являється у моносуб'єкта на основі довіри, пов'язана з егоцентризмом; надія, що є здатністю полісуб'єкта, відображає соціоцентричну орієнтацію особистості; до любові здатний метасуб'єкт, який керується антропоцентристською настановою; щастя переживає абсолютний суб'єкт, реалізуючи свій космоцентризм.

Синтез уявлень про способи виявлення творчих тенденцій особистості, здійснений на основі досліджень А. В. Петровського, В. С. Ротенберга та ін., задає такий спектр інтегральної суб'єктності: пошукова активність - відносний суб'єкт, надситуативна активність - моносуб'єкт, наднормативна і надрольова активність - полісуб'єкт, прагнення до самоактуалізації - метасуб'єкт і альтруїзм - абсолютний суб'єкт.

Аналіз великої кількості літературних джерел, що стосуються психологічних засобів розвитку ціннісно-смислової сфери, привів до висновку про переважну прив'язаність навіювання, емоційного зараження і наслідування до відносносуб'єктного рівня розвитку особистості, ідентифікації - до її моносуб'єктного рівня, емпатії - до метасуб'єктного і медитації - до абсолютносуб'єктного рівня.

Спроба проаналізувати функціональну типологію особистості К. Юнга під кутом зору відображення в ній певних ціннісних іпостасей інтегрального суб'екта привела до узагальнення: сенсорний тип найтісніше пов'язаний з відносним суб'єктом життєдіяльності і гедоністичною орієнтацією свідомості; мислительний тип відображає реалістичну орієнтацію моносуб'єкта; етичний тип репрезентує моральну орієнтацію полісуб'єкта; інтуїтивний тип зумовлює творчу орієнтацію метасуб'єкта; трансцедентна функція гармонізує ціннісну свідомість абсолютного суб'єкта.

Представлення психодинаміки особистісних змін (за К. Роджерсом) як процесу поступового вивільнення духовних інтенцій індивіда дозволило співвіднести 1-2 стадії психотерапевтичного процесу з їх характерними ознаками - ригідністю, неусвідомленістю, наявністю психологічних захистів - з рівнем відносного суб'єкта; 3 стадію, на якій спостерігається послаблення відчуження від себе, визнання особистісних проблем, диференціація оцінок, - з рівнем моносуб'єкта, 4 стадію, на якій переживається потрясіння від спонтанності, відповідальність за свої вчинки, - з рівнем полісуб'єкта, 5 стадію, де існує вільне самовираження, конгруентність, внутрішній діалог, виявляється самодетермінація, - з рівнем метасуб'єкта; 6-7 стадії, на яких спостерігається довіра до свого внутрішнього досвіду, спонтанність, творчість, усвідомленість, особистісна інтеграція, цілеспрямованість, - з рівнем абсолютного суб'єкта.

Аналіз механізмів психологічного захисту, описаних у фрейдистській і постфрейдистський літературі, дозволяє вписати їх у спектр інтегральної суб'єктності наступним чином: інтроекція, проекція, фіксація і регресія з'являються на рівні функціонування відносного суб'єкта; заперечення, встановлення узгодженості - захисні новоутворення моносуб'єкта; сублімація, витіснення, реактивне утворення, знищення, ізоляція, раціоналізація, ретрофлексія, переміщення, вибіркова увага і дисоціація переважають на рівнях полі-і метасуб'єкта; аскетизм, інтелектуалізація, творчість, компенсація, садомозохізм, деструктивність і конформізм автомата - можливі захисти людини від прийняття надзавдань рівня абсолютного суб'єкта.

Як бачимо, розкриття психодинаміки ціннісного зростання особистості свідчить про об'єктивування її внутрішніх духовних спонук в процесі залучення до соціокультурної практики.

У шостому розділі - “Аксіогенез у феноменологічній рефлексії особистості” - висвітлені ціннісні проекції духовності в структурі свідомості і самосвідомості.

Зокрема було доповнено класифікацію В.А. Петровського структури Я у складі чотирьох її іпостасей - іманентного, ідеального, трансцедентального і трансфінітного Я - п'ятою складовою - ноуменальним (апріорним, вищим) Я, що замикає феноменологічне поле суб'єктності.

Відомі психологічні науці модальності Я-концепції розведено по визначених рівнях інтегральної суб'єктності: фізичне Я віднесено до рівня відносного суб'єкта, реальне Я - моносуб'єкта, ідеальне Я - полісуб'єкта, дзеркальне Я - метасуб'єкта, духовне Я - абсолютного суб'єкта.

Долучення уявлень езотеричної психології про феноменальний світ особистості до раціоналістичних узагальнень, обіпертих на тверду базу експериментальних фактів, не суперечить, а часто доповнює і поглиблює розуміння специфіки аксіогенезу. Так, К. Уілбер визначає такі рівні спектру свідомості, як рівень маски з межею “маска/тінь”, рівень Его з межею “его/тіло”, рівень організму з межею “організм-середовище”, рівень надособистісних діапазонів і свідомість єднання, які цілком співвідносяться з визначеними рівнями інтегральної суб'єктності. Д. Радьяр пише про наявність біологічної, культурної, особистісної, індивідуальної і плераматичної самості, що одназначно відповідає визначеним нами рівням суб'єктності. Класифікація буттєвісних переживань О. Ічазо на нейтральні (відносний суб'єкт), переживання єдності або відчуження з собою (моносуб'єкт), з соціумом (полісуб'єкт), з універсумом (метасуб'єкт), віртуальністью (абсолютний суб'єкт) також підтверджує логіку прояву принципу інтегральної суб'єктності.

Теоретичні пошуки О.М. Леонтьєва, В.П. Зінченка, Ф.Ю. Василюка, підкріплені емпіричними дослідженнями, дозволили визначити такі складові свідомості, як чуттєва тканина, предметний зміст образу, особистісний смисл, значення і знак (слово), що, на нашу думку, репрезентують сходження рівнями інтегрального суб'єкта аксіогенезу. Дані складові свідомості породжують такі життєві орієнтації, як біоцентризм, що проявляється на рівні відносного суб'єкта, предметоцентризм - рівень моносуб'єкта, егоцентризм - рівень полісуб'єкта, культуроцентризм - рівень метасуб'єкта, соціоцентризм, антропоцентризм, космо- і теоцентризм - рівень абсолютного суб'єкта.

Значні можливості прояснення феноменологічного аспекту аксіогенезу надає типологізація процесів переживання Ф.Ю. Василюка, доповнена найвищим рівнем розвитку особистості як інтегрального суб'єкта. Встановлено, що відносний суб'єкт перебуває у простому і легкому життєвому світі з організмічним типом активності, високою імовірністю стресу в разі появи критичної ситуації і спрямованістю на гедоністичне переживання; моносуб'єкт перебуває у простому і важкому життєвому світі, що забезпечується психічною діяльностю, імовірністю фрустрації, спрямованістю на реалістичне переживання; полісуб'єкт перебуває у складному і легкому життєвому світі, який контролюється свідомістю, ймовірністю внутрішнього конфлікту при переживанні цінносного (тут - морального) змісту; метасуб'єкт перебуває у складному і важкому життєвому світі, що визначається особистою волею, імовірністю кризи в процесі творчого переживання. На нашу думку, існує без'якісний (ніякий) життєвий світ, в якому перебуває абсолютний суб'єкт аксіогенезу, з інтуїтивним типом активності, загрозою внутрішньої дезінтеграції при переживаннях містичного характеру.

Пропонується оригінальна розробка хронотопних режимів функціонування ціннісної свідомості особистості. В основу поняття хронотопу покладено співвідношення мотиву і цілі, що творять особистісний смисл як одиницю свідомості з її просторово-часовими характеристиками. Виділені такі хронотопи, як “ніде-і-ніколи” (відносний суб'єкт), “тут-і-тоді” (моносуб'єкт), “там-і-тепер” (полісуб'єкт), “там-і-тоді” (метасуб'єкт), “всюди-і-завжди” (абсолютний суб'єкт) і сумарний хронотоп “тут-і-тепер”, притаманний людині як інтегральному суб'єкту.

Обгрунтований рівень передситуації у феноменології вчинку В.А. Роменця. Таким чином у спектр інтегральної суб'єктності були вписані всі компоненти вчинкування - передситуація, ситуація, мотивація, дія і післядія.

Загалом же розкриття структурно-функціональних і процесуальних характеристик феноменологічно-рефлексивного пласту аксіогенезу дозволило наповнити картину розвитку особистості його найістотнішим змістом.

У сьомому розділі - “Психологічні аспекти оптимізації аксіогенезу особистості” - наведено результати експериментально-діагностичного дослідження ціннісного самовизначення молодших школярів. Обгрунтована нормативна модель самовизначення і система експресивної психотехніки для дітей 5-11 років з метою самовиявлення, усвідомлення і скерування процесу ціннісного становлення особистості. Продемонстровані можливості використання феноменологічної технології в різнопланових емпіричних дослідженнях, виховній і психотерапевтичній практиці.

Відповідно до теоретичної моделі структури ціннісно-смислової свідомості (див. рис.1), ми припустили, що самовизначення молодшого школяра зумовлюється складним динамічним співвідношенням його суб'єктних здатностей: інтересів, бажань, прагнень (“хочу”), наявних здібностей, творчих можливостей (“можу”), вікових, психофізіологічних і характерологічних якостей (“є”) і особистісних новоутворень ціннісного змісту: нормовідповідної поведінки як результату прийняття особистістю мотивів, цілей і способів конкретної діяльності (“треба”), соціальних установок і ціннісних орієнтацій як морально-смислових переживань (“мушу”), часових і смислових цілей загальної життєдіяльності (“буду”).

Запропонована модель самовизначення, що складається з тріад особистісних властивостей, об`єднаних в потенціал самовизначення в тому чи іншому виді діяльності. Кожен з потенціалів самовизначення являє собою диспозицію, що складається з афективного (А), когнітивного (К) і поведінкового (П) компонентів, які виконують ту чи іншу функцію в структурі смислоутворювального мотиву діяльності.

Показником особистісного самовизначення є вибір, в якому віддається перевага цінності вищого порядку. Ситуації, які приводять до необхідності такого роду виборів, спочатку виникають в сумісній діяльності. З огляду на це здатність до морального вибору виступає критерієм особистісного самовизначення. Цей критерій допомагає віддиференціювати види самовизначення на теоретично виділених рівнях. Так, рівню індивідуальної діяльності (моносуб'єкт) відповідає прагматичне самовизначення, що реалізує специфічні “інструментальні” мотиви діяльності. На рівні сумісної діяльності (полісуб'єкт) проявляється моральне самовизначення, при цьому здійснюється добро-чинність (або зло-дійство) як наслідок усвідомленого самообмеження (або необтяженого відповідальністю егоїзму). Особистість в контексті цілісної життєдіяльності (метасуб'єкт) визначається стосовно буття, відповідаючи на “прокляті” питання сенсу свого існування, покликання тощо, які підлягають “компетенції” екзистеціального самовизначення. Очевидно, рівню неусвідомленого функціонування (відносний суб'єкт) відповідає ситуативне “самовизначення”, що можливе без лапок за умови усвідомлення актуальних інстинктивних спонук, своєрідна мудрість заднім числом. У ряді випадків ситуативне самовизначення збігається з прагматичним, утворюючи змішаний конгломерат. Рівню абсолютного суб'єкта відповідає есхатологічне самовизначення як знаходження відповіді на кінцеві цілі буття. В силу зрозумілих причин даний тип самовизначення не діагностувався.

Результати досліджень свідчать про те, що типовою тенденцією в усвідомленні особистісних властивостей молодших школярів є розуміння того, що є поганим для мене, як для школяра, і впевнена ідентифікація з цим еталоном переважної частини однокласників. У більшості випадків парціальна оцінка неуспіху в навчальній діяльності поширюється на інші сфери самореалізації особистості і створює несприятливі умови для компенсаторного і взаємопідсилюючого розвитку окремих видів ціннісного самовизначення.

Висновок, зроблений нами на підставі аналізу коефіцієнтів досто-вірності групових оцінок особистості, свідчать про переважання об'єктної орієнтації в навчально-виховному процесі. Функції регламентування, обмеження, заборони, примусу, що реалізують цю орієнтацію у психолого-педагогічному впливі, мало сприяють формуванню розгалуженого оцінного еталона “що є добре”.

Порівняння результатів експериментальних ситуацій вчинкового вибору приводить до висновку, що у третьому класі тенденція до ініціювання морально мотивованих дій (спрямованих на користь іншим) помітно переважає над тенденцією реалізувати своє право на дію на користь собі (егоїстичний мотив).

Загалом номотетичний аналіз ціннісного самовизначення молодших школярів дозволяє зробити висновок про те, що перехід від прагматичного до морально-колективістського самовизначення в розглянутий віковий період є його характерною психологічною особливістю. Прагнення до адаптації в умовах функціонування класного колективу відображає провідну тенденцію самовизначення особистості в молодшому шкільному віці.

Одним із найбільш репрезентативних варіантів роботи з аксіопсихікою є експресивна психотехніка, яка дозволяє інтегрувати в єдиному ціннісному процесі аспект самовиявлення, що включає в себе дослідження внутрішнього досвіду й експериментування зі щойно відкритими смислами в діалогічному, рефлексивному режимі спілкування з іншими і самим собою. Таке визначення вбирає в себе поняття психодіагностики, психотерапії і психокорекції, взятих не огульно, а з точки зору їх можливостей для ціннісного самовираження і самовдосконалення особистості.

Експресивну психотехніку ми визначаємо як таку сферу психологічної практики, що об'єднує діагностику виразних проявів властивостей особистості, особливостей її мотиваційно-смислової сфери і вплив на їх корекцію і розвиток за допомогою експресивних мистецтв.

Нами розроблена система діагностичних і корекційно-розвиваючих заходів, націлена на подолання вад особистісного розвитку дітей 5 -- 11 років. Ми виходили з проголошеної в роботі методологічної орієнтації -- пріоритетності телеологічного підходу над каузальним, психотерапії над психокорекцією, бажаних духовних устремлінь над середньостатистичною нормою. Згідно з цим був складений емпіричний блок негативних властивостей дітей 5 -- 11 років, що стоять на заваді аксіогенезу їх особистості: тривожності, імпульсивності, агресивності, замкнутості, невпевненості, екстернальності та естетичної нечутливості, схильності до нечесної й асоціальної поведінки. Перелічені вади виражають найбільш шкідливі тенденції соціалізації, становлять певну загрозу для поступального аксіогенезу. Їх джерела знаходяться в неподоланих суперечностях ранніх стадій особистісного розвитку й основного вікового завдання даної стадії онтогенезу.

Було складено опитувальник для дорослих, який діагностує рівень вираженості вад особистісного розвитку, скорочено ДВОР, рідних дітей або дітей, яких вони знають в силу своєї професійної діяльності як вихованців дитсадка, школярів. Аналогічний варіант був розроблений для опитування самих дітей, який рекомендовано застосовувати не раніше, як з 9 років.

У навчальних посібниках автора реалізовано такий алгоритм викладу матеріалу: дається визначення певної вади, перелічуються її характерні ознаки і причини появи, наводиться фрагмент опитувальника, що стосується оцінки вираженості даної вади, даються загальні рекомендації щодо усунення і розвитку протилежної риси характеру. Далі поміщений опис різноманітних вправ, ігор, етюдів і бесід, підібраних так, що елімінувати деструктивну дію негативних чинників розвитку, розчистити канали спонтанного самовираження і вільного експериментування з різними ціннісними позиціями.

Незважаючи на поліфункціональність різних вправ, ігор тощо, доцільно об'єднати їх в серію психотерапевтичних занять. Це забезпечить не лише локальний, психокорекційний, а й сукупний, психотерапевтичний ефект. Таку можливість надає психогімнастика -- образна назва експресивної психотерапії. В дисертації наведені дані про доцільність застосування експресивної психотехніки в масовій психологічній практиці.

Так, факторний аналіз експертних оцінок дітей 5-9 років за опитувальником ДВОР засвідчив, що до кінця молодшого шкільного віку зростає питома вага нечесності й асоціальності (табл. 1):

Таблиця 1. - Результати факторного аналізу вад особистісного розвитку вихованців ЗОШ № 4 (м. Бориспіль); N = 144

З таблиці видно, що джерелом порушень тут є агресивність, яка переходить у нечесніть, що згодом поступається місцем асоціальності. Подальший аналіз показує, що диктат у вихованні, акцент на дотриманні зовнішньої благопристойності, позбавлення дитини права на самостійне прийняття рішення, надмірна опіка - ці та інші прояви об'єктного підходу до виховання обертаються протилежними педагогічному наміру результатами.

Прикладом впровадження феноменологічної технології з метою розширення ціннісної свідомості особистості є трансактний аналіз, який забезпечує ідентифікацію і рефлексивне розототожнення індивіда з притаманними йому суб'єктними диспозиціями (его-станами), що стоять на заваді спонтанного й аутентичного вияву ціннісної позиції людини, втягуючи її в неконструктивні ігри - маніпуляції.

Проведене герменевтичне дослідження на матеріалі сприймання художнього твору дало змогу виявити рівні естетичної реакції на текст метафоричного характеру: екзистенціальний, морально-естетичний, утилітарно-психологічний і психофізіологічний, що є свідченням обсягу і когнітивної складності - диференційованості ціннісної свідомості реципієнтів. Застосування терапевтичної метафори дозволяє особистості набути новий феноменологічний досвід, апробувати інші духовні устремління, розширити спектр цінісного самовизначення.

Реалізація аксіопсихологічного підходу до тлумачення художніх творів створює надзвичайно широкі можливості для гуманітаризації навчального процесу в школі на уроках української і зарубіжної літератури, роблячи їх уроками-переживанням, уроками-роздумами, уроками педагогічно спрямованого розвитку

В результаті проведеного дослідження можна зробити наступні висновки.

1. Історія розвитку гуманітарної парадигми в психології свідчить про трансформацію її вихідного предмета - духу і духовності - в концепти певного наукового напряму чи школи. Під духом розуміється іманентна здатність людини дло вільного діяння, вчинку, а духовність трактується як системне психічне утворення і вище породження особистості, репрезентоване її ціннісносмисловою свідомістю.

2. Цінність є неодмінним корелятом психічного, що дозволяє вести мову про аксіопсихіку -- ціннісно-смислову сферу особистості, що репрезентує цілісний зовнішньо-внутрішній, суб'єкт-об'єктний доцільний зв'язок явищ (принцип телеологізму).

3. Аксіологічна проблематика у вітчизняній психології особистості представлена здебільшого поглядом на неї як на суб'єкт діяльності, “вмістилище” різноманітних мотиваційних відношень, сумарний результат предметних атрибуцій. Меншою мірою представлений погляд на особистість як духовно-творчий суб'єкт (В.В. Давидов, В.Ф. Моргун) і ще рідше зустрічаються спроби системологічного моделювання об'єктивно зумовлених, діяльнісних детермінацій в поєднанні з суб'єктивним інтенціюванням, наміром особистості. Основний недолік недостатньої віддачі кожного з концептуальних підходів -- відрив теорії від активної й систематичної, а не епізодичної експериментальної, психологічної практики.

4. Філософські студії проблеми приводять до висновку про особистість як трансцедентальний духовний суб'єкт аксіогенезу (ноумен), здатний до самоактуалізації і ціннісного утвердження своєї родової й індивідуальної суті у світі феноменів, через які вона пробивається у спосіб послідовних, висхідних, рекурентних атрибуцій.

5. У вітчизняній (рядянській) психології вивчення ціннісно-смислової сфери особистості базувалося в основному на культурно-історичному підході, який реалізував методологічну настанову марксизму, згідно якої особистість є продуктом суспільних відносин. Основний шлях формування ціннісно-смислової свідомості -- це засвоєння представлених у соціальному макросередовищі ціннісних ідеалів, які заломлюються через відповідні уявлення референтної для індивіда малої групи, в яку той включений як учасник сумісної діяльності зі спільним для її учасників ціннісно-мотиваційним ядром.

6. Зарубіжній психології традиційно характерний психодинамічний підхід до вивчення аксіопсихіки, нині переважаючий гуманістичний варіант якого представляє потреби як суб'єктивні маніфестації життєвих необхідностей чи індивідуальних цінностей, які є рушійною силою саморозвитку особи. Теоретичною противагою соціалізації й інтеріоризації, які досліджуються культурно-історичним підходом, тут є індивідуалізація й екстеріоризація в розумінні саморозгортання первісно соціальних і позитивних духовних інтенцій, опредметнення ціннісних цілей і потреб особистості в унікальному творчому продукті.

7. Феноменологічно-рефлексивний пласт аксіопсихіки являє собою середовище взаємного проникнення її суб'єктивного й об'єктивного, статичного й динамічного аспектів і пов'язується з дослідженнями свідомості. Перший напрям її вивчення започаткував Р. Декарт, згідно якого поняття “свідомість” вживалося в широкому сенсі як синонім психічного взагалі. Під свідомістю розуміли безпосереднє переживання індивідом деякого суб'єктивного досвіду. Закладена Декартом традиція ототожнення психіки і свідомості виявляється в п'яти планах: свідомість як усвідомлення (пізнання), переживання-споглядання (почуття), рефлексія (схоплення актуальної плинності суб'єкта в актах воління), переживання-діяльність (смислопородження), переживання як бездіяльність (трансцедентальна свідомість).

Другий напрям дослідження свідомості започаткував Г. Лейбніц, згідно якого свідомість -- вищий прояв психічного. Пізніші дослі-дження звели свідомість до системи мовленнєвих значень, зігнорувавши її передісторію -- синкретичне емоційне образно-символічне пізнання, на якому згодом проступають значеннєві контури свідомості.

Конструктивне розв'язання проблеми природи свідомості полягає у визнанні цілісної континуальної ціннісно-смислової сфери, що включає в себе і свідомість аналогічної якості як взаємодоповнювальну, синергетичну єдність емоційно-образного і понятійно-логічного аспектів.

8. Ціннісні виміри індивідуальної свідомості задає системологічне моделювання, яке опирається на представлення особистості змістовно-структурною і функціонально-генетичною єдністю, що здійснює певне духовне устремління.

Сутнісний (предиспозиційний) рівень індивідуальної свідомості представлений інтенцією “передчуваю”, зорієнтованою на вітальність як цінність інстинктивної активності людського індивіда (організму); інтраіндивідний рівень свідомості представлений диспозицією “треба”, налаштованою на цінності істини, справедливості і користі, які досягаються в пізнавальній, комунікативній і практично-перетворювальній діяльності; інтеріндивідний рівень свідомості репрезентує диспозиція “мушу”, яка забезпечує функціонування індивіда в групі і орієнтована на добро як основу моральної за змістом і сумісної за формою діяльності; метаіндивідний рівень свідомості представлений диспозицією “буду”, що стверджує суспільну вартість індивідуальної творчої діяльності з її орієнтацією на прекрасне; супердиспозиційний (універсумальний) рівень функціонування ціннісної свідомості забезпечується утворенням “приймаю”, що вказує на верховне устремління людської екзистенції -- загальне благо -- і досягається у відданості справі життя, служінні.

Кожна з ціннісних диспозицій має відповідні суб'єктні складові: афективний (“хочу”), когнітивний (“можу”) і конативний (“маю”, “є”) компоненти, що забезпечують функції смислопородження, прямування і функцію реалізації актуалізованого смислу.

9. Універсальним психологічним механізмом аксіогенезу особистості є діалог -- форма потенційної бісуб'єктності людини, апріорна інтенція “Ти” як вроджена налаштованість психіки на сприймання Іншого рівноцінним мені, що виступає джерелом породження і чинником збагачення ціннісної свідомості індивіда. Рефлексія з боку всякого “Ти” є тим духовним знаряддям, що розширює семантичний простір особистості. Психологічний зміст діалогічної інтенції становить здатність до особистісної антиципації -- передбачення духовної перспективи іншої людини, віра у можливість її досягнення, що можливе при “обіймаючому”, неупередженому, любовному ставленні до Іншого. Інтеріоризація ціннісних позицій інших “Ти” -- шлях до формування знаково-символічної, діалогічної за суттю, свідомості особистості.

10. Релевантним засобом виявлення аксіологічних проекцій духовного буття особистості виступає принцип інтегральної суб'єктності, який репрезентує розгорнутий у три ланки (інтенція -- абсолютна свобода, потенція -- опосередкована можливостями свобода, поссіденція -- втілена, відносна свобода) процес мотивації і ціннісного самовизначення індивіда, що цілісним чином проявляються на рекурентних рядах телеологічних зв'язків.

Визначено п'ять іпостасей людини як інтегрального суб'єкта духовно-психічної активності, що співвідносяться з раніше встановленими особистісними цінностями: відносний суб'єкт (індивід чи організм), моносуб'єкт (суб'єкт як діяч, ініціатор діяльності), полісуб'єкт (особистість, суб'єкт моральної поведінки), метасуб'єкт (індивідуальність, суб'єкт творчої діяльності), абсолютний суб'єкт (універсальність, ідеал самовдосконалення). Представлені в дисертації лінії розвитку аксіопсихіки по всьому спектру інтегральної суб'єктності свідчать про об'єктивні тенденції аксіогенезу особистості.

11. Загальним методом вивчення аксіогенезу особистості є аксіопсихологічна герменевтика, що забезпечує таке розуміння її смислових утворень, яке справджується феноменологічним впочуванням за допомогою інтуїтивно-емпатійних здібностей дослідника, а відтак -- тлумаченням за допомогою феноменологічної рефлексії суб'єктивної реальності досліджуваного. Отже, повна картина структури, функцій і генезу ціннісно-смислової свідомості особистості може бути змальована у вигляді перехресту обох гносеологічних позицій: послідовної суб'єктивної, телеологічної і відносно об'єктивної, причинно зумовленої, каузальної при підпорядкування другої, аналітичної позиції першій, холістичній. Дана теза виражає встановлену попереднім ходом міркувань загальну закономірність аксіогенезу особистості.

12. Аксіопсихологічна герменевтика реалізується в технології феноменологічного відцентрування, що полягає в принциповій здатності трансцедентального суб'єкта (особистості) до розототожнення з будь-якою із смислових диспозицій, що належать до спектру свідомості Я, або до суміщення з нею з метою знаходження власної, адекватної умовам і автентичної ціннісної позиції. Найбільш показовим прикладом операціоналізації технології феноменологічного відцентрування і оптимізації аксіогенезу особистості є трансактний аналіз і терапевтична метафора, які можна застосовувати з раннього віку.

13. Ефективним засобом ціннісного самовиявлення й експериментування з можливими ціннісними позиціями є експресивна психотехніка, система якої нами запропонована для дошкільного і молодшого шкільного віку. Методика психокорекційних занять з використанням психогімнастики, експресивних мистецтв, дитячих фантазій і вербальних оцінок побудована з урахуванням логіки перетікання смислових диспозицій по всьому спектру суб'єктної активності дитини.

ціннісний особистість школяр аксіогенез

Зміст дисертації відображений у таких основних публікаціях

Книги, розділи до монографій

Карпенко З.С. Аксіопсихологія особистості. - К.: ТОВ “Міжнар. фін. агенція”, 1998. - 220 с.

Карпенко З.С. Експресивна психотехніка для дітей. - К.: НПЦ “Перспектива”, 1997. - 96 с.

Карпенко З.С. Психотехніка у вихованні дитини. - К.: НМЦ “Перспектива”, 1996.- 48 с.

Карпенко З.С. Психокорекція розвитку дитини. - Івано-Франківськ: Фірма “ЛІК”, 1994.- 132 с.

Карпенко З.С. Міжстатеві стосунки в дзеркалі історичної перспективи // Етнопсихологічні орієнтири сімейного виховання / За ред. Л.О. Орбан.- Івано-Франківськ, 1996. - С. 35-54.

Статті у наукових збірниках і журналах

Карпенко З.С., Киричук О.В. Формування суспільно активної особистості: передумови і зміст процесу // Радянська школа.- 1986.- № 7.- С. 36-42.

Карпенко З.С. Розвиток передумов особистісного самовизначення молодших школярів // Початкова школа.- 1989.- № 6.- С. 5-7.

Карпенко З.С. Диагностика личностного самоопределения младших школьников в классном коллективе // Актуальные проблемы современной школы и профессиональной подготовки учителей / Под ред. Р.П. Скульского, П.С. Федорчака.- Ивано-Франковск, 1989.- Деп. В ОЦНИ “Школа и педагогика” 19.04.90.- № 101.- 90.

Карпенко З.С. Психологічні особливості самовизначення молодших школярів // Психологія: Респ. наук.-метод. зб.- Вип. 35.- К.: Радянська школа, 1990.- С. 102-109

Карпенко З.С. Зондуємо читача // Слово і час.- 1992.- № 6.- С. 65-66, 68

Карпенко З.С., Сенюра Г. М. Діти малюють сім`ю // Дошкільне виховання.- 1993.- № 6.- С. 6-7.

Карпенко З.С., Киричук О.В. Метаморфози духу: До питання про предмет гуманітарної психології // Педагогіка і психологія.- 1994.- № 4.- С. 3-8.

Карпенко З.С., Киричук О.В. Рівні суб`єктності та індикатори духовності людини // Педагогіка і психологія.- 1995.- № 3.- С. 3-12.

Карпенко З.С. Психогімнастика // Дошкільне виховання.- 1995.- № 2.- С. 8-9.

Карпенко З.С. Метафізика діалогу // Семантика мови і тексту.- Івано-Франківськ, 1996.- С. 44-49.

Карпенко З.С.Ціннісні виміри індивідуальної свідомості // Збірник наукових праць: філософія, соціологія, психологія.- Ч. 2.- Івано-Франківськ: Вид-во “Плай” Прикарпатського ун-ту, 1996.- С. 42-48.

Карпенко З.С. Теоретичні та художні пласти апології “Я” // Літературна Україна.- 1996.- № 7.- С. 3.

Карпенко З.С. Феноменологія вчинку: До питання про реалізацію су-б'єктного підходу в національній системі навчання і виховання // Украї-нознавство в педагогічному процесі освітніх установ / За ред. Р. Скуль-ського та В. Костіва.- Івано-Франківськ, 1997.- С. 39-43.

Карпенко З.С. Ампліфікація “Я” в контексті формування національної самосвідомості // Ідея національного виховання в українській психолого-педагогічній науці ХІХ - ХХ ст.- Коломия: Вік, 1997.- С. 299-301.

Карпенко З.С., Киричук О.В. Аксіологічні проекції духовності // Цінності освіти і виховання: Наук. метод. зб. / За заг. ред. О.В. Сухомлинської.- К., 1997.- С. 50-53.

Карпенко З.С. Дослідження ціннісно-смислової сфери особистості з позицій культурно-історичного підходу // Збірник наукових праць: філосо-фія, соціологія, психологія.- Івано-Франківськ: Вид-во “Плай” Прикарпатського ун-ту, 1998.- Вип. 2.- Ч. 2.- С. 42-48.

Карпенко З.С. Психодинамічний аспект дослідження аксіопсихіки // Збірник наукових праць: філософія, соціологія, психологія. - Івано-Фран-ківськ: Вид-во “Плай” Прикарпатського ун-ту, 1998.- Вип. 2.- Ч. 1.- С. 50-57.

Карпенко З.С. Філософсько-психологічний зміст діалогу // Педагогіка і психологія.- 1998.- № 3.- С. 105-112.

Карпенко З.С., Василишин Я.І. Універсумальні властивості символу (За творчістю М. Осадчого) // Народна воля: Скрентон (США).- 1998.- №№ 19, 20.

Карпенко З.С. Хронотопні режими функціонування ціннісно-смислової свідомості // Вісник Прикарпатського університету. Педагогіка.- Вип. 1.- Івано-Франківськ, 1998.- С. 128-133.

Карпенко З.С. Психокорекційний зміст народної казки // Джерела.- 1998.- №№ 3-4.- С.

Карпенко З.С. Експресивна психотехніка в контексті розвивального навчання // Психолого-педагогічні та методичні проблеми розвивального навчання / За ред. Б. Скоморовського.- Івано-Франківськ, 1998.- С. 78-81.

Карпенко З.С. Аксіогенез особистості в царині суб'єктивного досвіду // Збірник наукових праць: філософія, соціологія, психологія - Івано-Фран-ківськ: Вид-во “Плай” Прикарпатського ун-ту, 1999. - Вип. 3. - Ч. 1. - С. 63-73.

Карпенко З.С. Ціннісний зміст процесів переживання // Збірник наукових праць: філософія, соціологія, психологія - Івано-Фран-ківськ: Вид-во “Плай” Прикарпатського ун-ту, 1999. - Вип. 3. - Ч. 2. - С. 39-46.

Карпенко З.С. Аксіологічні проблеми психології особистості в контексті національного державотворення // Україна: державність, історія, перспективи. - Івано-Франківськ: Вид-во “Плай” Прикарпатського ун-ту, 1999. - С. 244-250.

Методичні рекомендації

Карпенко З.С. В.О. Сухомлинський про формування культури взаємовідносин у сім`ї: методичні рекомендації.- Івано-Франківськ, 1987.- 13 с.

Карпенко З.С. (упорядник) Діагностика психічного розвитку дітей 6-7 років.- Івано-Франківськ: Б-ка ж-лу “Перевал”, 1993.- 63 с.

Карпенко З.С., Савчин З. Я. Вивчення і розвиток уяви в дитячому віці. - Коломия: Вік, 1996.- 48 с.

Размещено на Allbest.ru