Емоційні розлади у дітей з ДЦП

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова

Інститут корекційної педагогіки та психології

Курсова робота

з психологічної корекції

На тему: «Емоційні розлади у дітей з ДЦП»

Студентки 4 курсу 4пс групи

Козинець Дар`ї Володимирівни

Керівник Супрун Дар`я Миколаївна

м. Київ 2013 рік



Зміст

Вступ

Розділ I. Теоретичний аналіз проблеми емоційного розвитку при ДЦП у медико-психологічній літературі

1.1 Поняття дитячого церебрального паралічу у науковій літературі

1.2 Особливості розвитку емоційної сфери у дітей з ДЦП

1.3 Причини та механізми формування емоційних порушень при ДЦП

Розділ II. Психологічна допомога дітям з ДЦП, які мають емоційні порушення

2.1 Особливості діагностики емоційних порушень у дітей з ДЦП

2.2 Основи психокорекційної роботи з подолання емоційних порушень у дітей з ДЦП

Висновки

Список використаної літератури

емоційний церебральний параліч



Вступ

Останнім часом в Україні стала помітною тенденція до зростання кількості дітей, які мають порушення опорно-рухового апарату. До цього призводять як біологічні, так і соціальні чинники, які не можна вивчати окремо, оскільки вони є взаємопов'язаними і взаємообумовленими.

Особливу увагу дослідників привертає дитячий церебральний параліч (ДЦП) - група захворювань, що виявляються насамперед порушеннями рухів, рівноваги й положення тіла [1].

В даний час проблема ДЦП набуває не тільки медичної, а й соціально-психологічної значущості, оскільки психомоторні порушення, рухова обмеженість, особливості когнітивної та емоційно-вольової сфери заважають таким дітям адаптуватися до життя в суспільстві. За несприятливих обставин ці діти не можуть реалізувати свої здібності, не мають можливості стати повноправними членами суспільства. У сфері вивчення особистості дитини з ДЦП гостро стоїть проблема, пов'язана з дослідженням її емоційних проявів, оскільки емоційний аспект особистості є базовим для її цілісної характеристики.

Дослідженням емоційної сфери особистості у різні часи займалися такі науковці як: М. Д.Левитова, Б. Р. Ананьєв, У. М.Мясищев, А. Р. Ковальов, А. Ц.Пуни, К.К. Платонов, У. З. Мерлін, Ю. Є.Сосновикова.

Проблеми психофізичного розвитку при ДЦП привертали увагу як вітчизняних, так і західних науковців: Джон Літтл, Зігмунд Фрейд, В. А. Худик, М.С. Певзнер, К.О. Семенова, Н.М. Стадненко, Т.Д. Ілляшенко, А.Г.Обухівська.А безпосередньо особливості емоційно-особистісної сфери дитини з ДЦП розглядали у своїх роботах Каліжнюк Е.С. (1982), Захаров О.І. (2000), Мастюкова О.М. (2001), Шипіцина Л.М. (2001), Мамайчук І.М. (2003, 2006) та багато інших вчених.

В науковій літературі здебільшого розглядаються питання безпосередньо психомоторного розвитку при ДЦП, тому проблема особливостей емоційної сфери таких дітей є найбільш актуальною і не повністю вивченою. На нашу думку, увагу слід приділити корекції вторинних проявів ДЦП, а саме психологічній корекції емоційних розладів в дитячому віці.

Все сказане вище обумовило мету нашої роботи - дослідити особливості емоційних розладів у дітей з ДЦП.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити такі завдання:

Проаналізувати проблему емоційного розвитку при ДЦП на ранніх етапах онтогенезу у наукових першоджерелах.

Визначити особливості емоційних розладів у дітей з ДЦП.

Висвітлити основи психологічної корекції емоційних порушень при ДЦП.

Об'єктом дослідження є емоційний розвиток дітей з ДЦП.

Предмет дослідження - емоційні розлади у дітей з дитячим церебральним паралічем молодшого шкільного віку.

Методи дослідження:

Аналіз наукових джерел

методика «Кактус» М.А. Панфілова

методика А.Н. Лутошкина «Емоційне зображення»



Розділ I. Теоретичний аналіз проблеми емоційного розвитку при ДЦП у медико-психологічній літературі

1.1 Поняття дитячого церебрального паралічу у науковій літературі

Дитячий церебральний параліч представляє собою велику групу не прогресуючих хвороб центральної нервової системи , що клінічно проявляються різними моторними, мовленнєвими та психічними розладами [7].

При ДЦП має місце раннє, зазвичай внутрішньоутробне ураження або недорозвинення мозку. ДЦП, як правило, не є спадковим захворюванням. Причинами цих порушень можуть бути різні хронічні захворювання вагітної жінки, а також перенесені нею інфекційні (особливо вірусні) захворювання; різноманітні інтоксикації, несумісність матері і плоду за резус-фактором чи груповою приналежністю, недоношеність або неправильне положення плоду тощо.

У деяких випадках причиною ДЦП може бути акушерський травматизм, а також затяжні пологи з обвиттям пуповини навколо шийки плоду, що призводить до пошкодження нервових клітин головного мозку дитини в зв'язку з браком кисню. Іноді ДЦП виникає після народження внаслідок інфекційних хвороб, які ускладнюються енцефалітом, після важких ударів голови.

У період новонародженості у дітей з ДЦП часто відзначається загальне занепокоєння, тремор ручок, підборіддя; підвищення або, навпаки, різке зниження м'язового тонусу, іноді відзначаються збільшення розмірів голови, підвищення сухожильних рефлексів, відсутність або слабкість крику, порушення смоктання за рахунок слабкості смоктального рефлексу, нерідко мають місце судоми [1].

Вже в перші місяці життя спостерігається відставання психомоторного розвитку, яке поєднується із запізненням в згасанні безумовних рефлекторних рухових автоматизмів, серед яких найбільше значення мають так звані позотонічні рефлекси. При нормальному розвитку до 3 місяців життя ці рефлекси вже не виявляються, що створює сприятливі умови для розвитку довільних рухів. Збереження навіть окремих елементів цих рефлексів після 3-4 місяців життя є симптомом ризику або ознакою ураження ЦНС [7].

Відставання моторного розвитку та порушення довільних рухів становлять структуру провідного дефекту і пов'язані з ураженням рухових зон і шляхів головного мозку.

В залежності від важкості ураження може спостерігатися повна або часткова відсутність тих чи інших рухів. При цьому страждають, в першу чергу, найбільш тонкі диференційовані рухи: поворот долонь і передпліч вгору (супінація), диференційовані рухи пальців рук. Обмеження довільних рухів при ДЦП завжди поєднується із зниженням м'язової сили.

Обмеженість або неможливість довільних рухів затримує розвиток статичних і локомоторних функцій [16].

У дітей з церебральним паралічем порушена вікова послідовність формування рухових навичок. Моторний розвиток у дітей з церебральним паралічем не просто затриманий в темпі, а якісно порушений на кожному віковому етапі. [5]

В даний час в нашій країні прийнята класифікація дитячого церебрального паралічу К.О. Семенової, яка дуже зручна в практичній роботі лікарів, логопедів, педагогів-дефектологів, психологів. Відповідно до сучасних уявлень про патогенез захворювання ця класифікація враховує всі прояви ураження мозку, характерні для кожної форми захворювання - рухові, мовленнєві та психічні, а також дозволяє прогнозувати перебіг захворювання. Відповідно до цієї класифікації виділяють п'ять форм дитячого церебрального паралічу: спастична диплегія, подвійна геміплегія, геміпаретична форма, гіперкінетична форма, атонічно-астатична форма.

Спастична диплегія - найпоширеніша форма ДЦП. Зазвичай це тетрапарез, але ноги уражаються більше, ніж руки. Прогностично сприятлива форма в плані подолання мовленнєвих і психічних порушень і менш сприятлива в моторному розвитку . 20% дітей пересуваються самостійно, 50% - з допомогою, але можуть себе обслуговувати, писати, маніпулювати руками.

Подвійна геміплегія - найважча форма ДЦП з тотальним ураженням великих півкуль. Це також тетрапарез з тяжкими ураженнями як верхніх, так і нижніх кінцівок, але руки уражені більше, ніж ноги. Ланцюгові настановні випрямні рефлекси можуть не розвинутися взагалі. Довільна моторика різко порушена, діти не сидять, не стоять, не ходять, функція рук не розвинена. Мовленнєві порушення грубі, за принципом анартрії; в 90% розумова відсталість, в 60% судоми, діти не здатні до навчання. Прогноз рухового, мовленнєвого та психічного розвитку несприятливий.

Гіперкінетична форма пов'язана з ураженням підкіркових відділів мозку. Найчастіше причиною цього є білерубінова енцефалопатія внаслідок несумісності крові матері і плоду за Rh-фактором. Рухові порушення при цьому виявляються у вигляді гіперкінезів, які виникають мимоволі, посилюючись від хвилювання та втоми. Довільні рухи розмашисті, дискоординированной, порушення мовлення. У 20-25% відмічається порушення слуху, у 10% можливі судоми. Прогноз залежить від характеру і інтенсивності гіперкінезів.

Геміпаретична форма - уражаються руки та ноги з одного боку тіла. Пов'язано це з ураженням півкулі мозку (при правосторонньому геміпарезі порушується функція лівої півкулі, при лівобічному - правого). Прогноз рухового розвитку при адекватному лікуванні сприятливий. Діти ходять самі, їх розвиток залежить від психічних і мовленнєвих порушень.

Атонічно-астатична форма виникає при порушенні функції мозочка. При цьому відзначається низький м'язовий тонус, порушення рівноваги у спокої і ходьбі, порушення координації рухів. Руху нерівномірні, неритмічні, порушено самообслуговування. У 50% відзначаються мовленнєві і психічні порушення різного ступеня тяжкості [16].

Таким чином, аналіз наукової літератури довів, що ДЦП - це резидуальний стан, який виникає внаслідок ураження моторних шляхів головного мозку, але прояви недостатності рухових, мовленнєвих та інших психічних функцій можуть видозмінюватися залежно від віку, додаткових патологічних неврологічних і психопатологічних синдромів, змісту та часу початку реабілітаційних заходів тощо.

1.2 Особливості розвитку емоційної сфери у дітей з ДЦП

Життєдіяльність як дорослої людини, так і дитини проходить у постійних контактах з іншими людьми, предметами та явищами навколишньої дійсності. До всього, що оточує людину, вона виявляє певне ставлення, яке проявляється у різноманітних емоціях. Це ставлення може бути позитивним, негативним або нейтральним. Нейтральне ставлення не пов'язане з виникненням емоцій. Якщо предмети, явища відповідають потребам, можливостям людини, вони викликають позитивне ставлення та виникнення позитивних емоцій (задоволення, радості, захоплення тощо). В протилежному випадку виникає негативне ставлення та відповідні емоції (страх, образа, туга, сум, смуток, пригніченість, збентеженість, схвильованість тощо). Інакше кажучи, в емоціях відображаються переживання людини, співвідношення між бажаннями, потребами та можливостями їх задоволення [17].

Емоції можна розглядати й відповідно до того, який стан вони викликають: активний чи пасивний, підвищують чи пригнічують життєдіяльність людини. З цього погляду емоції поділяються на дві групи: стенічні та астенічні. Стенічні емоції підвищують активність, енергію, життєдіяльність, викликають підйом, бадьорість завдяки посиленню роботи серцевої системи, підвищенню артеріального тиску, темпу та глибини дихання. До стенічних емоцій відносяться радість, задоволення, захоплення. Астенічні емоції знижують активність, пригнічують життєдіяльність. Це туга, смуток, образа тощо[11].

Емоції також впливають на перебіг різних психічних процесів -- сприймання, пам'яті, уяви, мислення, зумовлюють формування певних рис характеру особистості. Емоційний тон присутній уже у відчуттях, які можуть бути приємними та неприємними, викликати позитивні та негативні емоції. Процес сприймання людини, яка охоплена радістю, незалежно від об'єкту сприймання, буде разюче відрізнятися від сприймання особи, яка переживає сум, смуток.

Позитивні емоції покращують процеси пам'яті, мислення. Так, виявлено певні закономірності зв'язку емоційних станів з інтелектуальними процесами: стан радості, захоплення сприяє успішному виконанню пізнавальних, проблемних завдань, тоді як негативні емоції, стани гальмують їх виконання [4].

Риси характеру самі по собі не спричиняють невротичні розлади, проте сприяють їх виникненню під виливом психотравмуючих обставин: безпосередність та вразливість перетворюються на тривожність; неспокій, образливість, безпорадність -- на пасивність, інертність, пригніченість; альтруїстичні якості, почуття власної гідності -- на егоцентризм, невластиві таким дітям недовірливість, відлюдькуватість, що є також реактивно-захисними психічними утвореннями [2].

В психологічній літературі емоційні порушення у дітей розглядаються як негативний стан, що виникає на фоні складних особистісних конфліктів [2]. Такі емоційні порушення властиві майже всім дітям з дитячим церебральним паралічем.

Спектр емоційних порушень у дітей та підлітків з різними формами ДЦП надзвичайно великий. Це можуть бути важкі неврозоподібні порушення і психопатоподібні порушення на тлі органічного ураження ЦНС, які нерідко зустрічаються при спастичній диплегії і геміпаретичній формах. Також, у дітей та підлітків з ДЦП можуть спостерігатися емоційні розлади у зв'язку з наявністю фізичного дефекту, вихованням за типом гіперопіки або ранньої соціальної і психічної депривації [8].

Емоційні розлади проявляються у вигляді підвищеної емоційної збудливості, підвищеній чутливості до звичайних подразників навколишнього середовища, схильності до коливань настрою. Підвищена емоційна лабільність поєднується з інертністю емоційних реакцій.

Підвищена емоційна збудливість може поєднуватися з радісним, піднесеним, благодушним настроєм (ейфорія), зі зниженням критики. Нерідко ця збудливість супроводжується страхами, особливо характерний страх висоти. Також підвищена емоційна збудливість може поєднуватися з порушеннями поведінки у вигляді рухової розгальмованості, афективних вибухів, іноді з агресивними проявами, з реакціями протесту по відношенню до дорослих. Всі ці прояви посилюються при стомленні, в новій для дитини обстановці і можуть бути однією з причин шкільної та соціальної дезадаптації.При надмірному фізичному та інтелектуальної навантаженні, помилках виховання ці реакції закріплюються і виникає загроза формування патологічного характеру [17].

Специфічні порушення діяльності та спілкування при ДЦП можуть сприяти своєрідному формування особистості .

Найбільш часто спостерігається диспропорційний варіант розвитку особистості. Це проявляється в тому, що достатній інтелектуальний розвиток поєднується з відсутністю впевненості в собі, самостійності, підвищеною сугестивністю. Особистісна незрілість проявляється в егоцентризмі, наївності суджень, слабким орієнтуванням в побутових і практичних питаннях життя. Причому з віком ця дисоціація зазвичай збільшується. У дитини легко формуються утриманські установки, нездатність і небажання до самостійної практичної діяльності; так, дитина навіть зі збереженою ручною діяльністю довго не освоює навички самообслуговування [11]. Тому при вихованні дитини з церебральним паралічем важливе значення має розвиток її емоційно-вольової сфери, попередження невротичних та неврозоподібних розладів, особливо страхів, підвищеної збудливості в поєднанні з невпевненістю у своїх силах.

Також для більшості дітей з ДЦП характерна затримка психічного розвитку за типом так званого психічного інфантилізму. Під психічним інфантилізмом розуміється незрілість емоційно-вольової сфери особистості дитини. Це пояснюється уповільненим формуванням вищих структур мозку (лобні відділи головного мозку), пов'язаних з вольовою діяльністю. Інтелект дитини може відповідати віковим нормам, при цьому емоційна сфера залишається несформованою [4].

При психічному інфантилізм відзначаються такі особливості поведінки: у своїх діях діти керуються в першу чергу емоцією задоволення, вони егоцентричні, не здатні продуктивно працювати в колективі, співвідносити свої бажання з інтересами оточуючих, в їхній поведінці присутній елемент "дитячості". Ознаки незрілості емоційно-вольової сфери можуть зберігатися і в старшому шкільному віці. Вони будуть проявлятися в підвищеному інтересі до ігрової діяльності, нездатності до вольового зусилля над собою. Така поведінка часто супроводжується емоційною нестабільністю, руховою розгальмованістю, швидкою стомлюваністю [4].

Незважаючи на перераховані особливості поведінки, емоційно-вольові порушення можуть проявляти себе по-різному.

В одному випадку це буде підвищена збудливість. Діти цього типу неспокійні, метушливі, дратівливі, схильні до прояву невмотивованої агресії. Для них характерні різкі перепади настрою: вони то надмірно веселі, то раптом починають вередувати, здаються втомленими і дратівливими.

Іншу категорію, навпаки, відрізняє пасивність, безініціативність, зайва сором'язливість. Будь-яка ситуація вибору ставить їх у глухий кут. Їх діям властива млявість, повільність. Такі діти з великими труднощами адаптуються до нових умов, важко йдуть на контакт з незнайомими людьми. Їм властиві різного роду страхи (висоти, темряви і т.д.). Ці особливості особистості та поведінки набагато частіше зустрічаються у дітей, хворих на ДЦП [15].

Але є ряд якостей, характерних для обох типів розвитку. Зокрема, у дітей, страждаючих порушеннями опорно-рухового апарату, часто можна спостерігати розлади сну. Їх мучать нічні кошмари, вони тривожно сплять, насилу засинають.

Багато дітей відрізняються підвищеною вразливістю. Частково це можна пояснити ефектом компенсації: рухова активність дитини обмежена, і на тлі цього органи чуттів, навпаки, отримують високий розвиток. Завдяки цьому вони чуйно ставляться до поведінки оточуючих і здатні вловити навіть незначні зміни в їхньому настрої. Однак ця вразливість найчастіше носить болісний характер; цілком нейтральні ситуації, невинні висловлювання здатні викликати у них негативну реакцію [4].

Підвищена стомлюваність - ще одна відмінна особливість, характерна практично для всіх дітей з ДЦП . У процесі корекційної та навчальної роботи, навіть за умови високого інтересу до завдання, дитина швидко втомлюється, стає плаксивою, дратівливою, відмовляється від роботи. Деякі діти в результаті стомлення стають неспокійні: темп мовлення прискорюється, при цьому мова стає менш розбірливою; спостерігається посилення гіперкінезів; проявляється агресивна поведінка - дитина може розкидати предмети та іграшки що знаходяться поряд [2, 4].

Але для того, щоб краще зрозуміти особливості емоційних проявів при ДЦП, слід розглянути їх причини виникнення та механізми формування.

1.3 Причини та механізми формування емоційних порушень при ДЦП

Традиційно виділяються три групи чинників, що призводять до виникнення емоційних порушень у дітей і підлітків: біологічні, психологічні та соціально-психологічні.

Біологічні передумови емоційних порушень включають в себе: 1) генетичні чинники, 2) індивідуально-типологічні характеристики особистості дитини, 3) соматичну ослабленість внаслідок частих захворювань, яка сприяє виникненню різних реактивних станів і невротичних реакцій переважно з астенічним компонентом. У дітей з хронічними соматичними захворюваннями ці емоційні порушення не є прямим результатом хвороби, а пов'язані з труднощами соціальної адаптації хворої дитини і з особливостями її самооцінки [2].

До психологічних причин найчастіше відносять: 1) особливості емоційно-вольової сфери дитини, а саме порушення адекватності її реагування на вплив ззовні; 2) недоліки у розвитку навичок самоконтролю поведінки.

Як зазначає Мамайчук І.М., однією з причин емоційних розладів у дітей з ДЦП може бути один з трьох видів спрямованості конфлікту: конфлікт у межах міжособистісних відносин, інтропсихічний конфлікт (внутрішньоособистісний) і змішаний конфлікт.

Діти, у яких емоційні проблеми проявляються в межах міжособистісних відносин, відрізняються підвищеною збудливістю, що виражається в бурхливих афективних спалахах в процесі спілкування, особливо з однолітками. Негативні емоційні реакції у цих дітей можуть виникнути з будь-якого незначного приводу. Найчастіше, міжособистісні конфлікти спостерігаються у дітей з різними формами ДЦП, обумовлені не стільки важкістю церебрально-органічного дефекту, скільки особливостями виховання дитини.

У дітей з внутрішньоособистісною спрямованістю конфлікту в поведінці простежується слабо відображена товариськість. Ці діти глибоко переживають образу, у більшості з них спостерігаються стійкі неврозоподібні реакції (енурез, страхи і пр.). Ці явища досить часто спостерігаються у дітей з ДЦП, але, на відміну від дітей з неврозами, вони обумовлені не тільки наявністю психогенних переживань, але і церебрально-органічною недостатністю мозку. Діти з інтропсихічними і міжособистісними конфліктами (змішаний тип) відрізняються агресивністю, імпульсивністю. У переважної більшості дітей з церебральним паралічем спостерігається саме такий тип спрямованості конфлікту. [15]

Особливе місце займає змістовний аналіз психічної травми дитини. Психічні травми - це зовнішні подразники, що накладають несприятливий, хворобливий вплив на дитину. Вони можуть бути двох видів - ситуаційні та пролонговані. До ситуаційних психічних травм відноситься несподіваний переляк дитини, гострий міжособистісний конфлікт в родині дитини або в школі. Наприклад, нерідко гострі психічні травми у дітей з ДЦП призводять до страху самостійного пересування.

До найбільшого патогенного впливу на особистість дитини з ДЦП призводять не гострі психічні травми, а пролонговані (хронічні). Пролонгованою психотравмуючою ситуацією є їх фізична безпорадність внаслідок рухової недостатності, вимушена ізоляція у зв'язку з інвалідизацією, часта госпіталізація. Слід підкреслити, що патогенний вплив чинить не стільки сама тяжкість фізичного дефекту, скільки його значущість для дитини і батьків [8].

Емоційне неблагополуччя у дітей з ДЦП може бути обумовлено органічними патохарактерологічними особливостями. У переважної більшості дітей з раннього віку виразно проявляються підвищена дратівливість, тривожний неспокій, примхливість, негативізм. Все це -сприятливий фон для формування таких особистісних характеристик як суперечливість, сенситивність, наївність, егоцентризм, імпульсивність. Важливим чинником, що призводить до емоційного неблагополуччя у дітей з ДЦП, є неадекватні батьківські установки і дисгармонійний стиль сімейного виховання. Переважним стилем сімейного виховання дітей є гіперопіка і гіперпротекція, що проявляється в надмірній концентрації батьків на проблемах дитини. Патогенний вплив на стиль виховання найчастіше зустрічається у батьків, особливо матерів почуття провини за народження хворої дитини. Це в значній мірі дисгармоніює особистість дітей з ДЦП, формує у них залежність. [2]

Ще одна область, в якій батьки можуть зіткнутися з серйозними проблемами - це вольова активність дитини. Будь-яка діяльність, що вимагає зібраності, організованості й цілеспрямованості, викликає в неї труднощі.

Особливості формування особистості та емоційно-вольової сфери у дітей з діагнозом ДЦП можуть бути обумовлені двома чинниками:

o біологічними особливостями, пов'язаними з характером захворювання;

o соціальними умовами - впливом на дитину сім'ї та педагогів.

Чинники, що впливають на розвиток вольових процесів у дитини можна поділити на :

o зовнішні, до яких належать умови і характер захворювання, ставлення оточуючих до хворої дитини;

o внутрішні, такі, як ставлення дитини до самої себе і до власної хвороби.

Слабкість волі у більшості дітей, які страждають на ДЦП, безпосередньо пов'язана з особливостями виховання. Дуже часто в сім'ї з хворою дитиною можна спостерігати таку картину: увага близьких зосереджена виключно на її хворобі, батьки виявляють занепокоєння з кожного приводу, обмежують самостійність дитини, побоюючись, що вона може поранитися або впасти. У такій ситуації сама дитина неминуче буде надмірно неспокійною і тривожною. Навіть маленькі діти тонко відчувають настрій близьких і атмосферу прилеглої до них території, які повною мірою передаються і їм. Ця аксіома вірна для всіх дітей - і хворих, і здорових [17].

Все це призводить до того, що дитина зростає безініціативною, невпевненою у своїх силах і можливостях, боязкою. Вона примиряється зі своєю хворобою і не прагне до самостійності. Вона заздалегідь розраховує на те, що оточуючі все зроблять замість неї. З часом дитина звикає до такого стану речей, знаходить його зручним. А звідси і з'являється яскраво виражений егоцентризм, прагнення маніпулювати людьми [15].

Важливість виховної позиції батьків по відношенню до дітей з ДЦП підтверджує і той факт, що зустрічаються серед них діти з високим рівнем вольового розвитку, які є вихідцями з благополучних в сенсі психологічного клімату сімей. У таких сім'ях батьки не зациклені на хворобі дитини. Вони стимулюють і заохочують її самостійність у межах допустимого. Вони намагаються сформувати у дитини адекватну самооцінку. Їх відношення можна виразити формулою: "Якщо ти не схожий на інших, це не означає, що ти гірше" [4].

Не можна обійти увагою і ставлення до хвороби самої дитини. Очевидно, що і на це істотно впливає обстановка в сім'ї. Дослідження показали, що усвідомлення дефекту у дітей з ДЦП проявляється до 7-8 років і пов'язане з їх переживаннями з приводу недоброзичливого ставлення до них з боку оточуючих і браком спілкування. На ситуацію, що склалася, діти можуть реагувати по-різному: дитина або замикається в собі та стає надмірно боязкою, тендітною, прагне до усамітнення; або стає агресивною, легко йде на конфлікт [8].

Нелегке завдання з формування у дитини ставлення до власного фізичного дефекту знову ж таки лягає на плечі батьків. Очевидно, що цей непростий період розвитку вимагає від них особливого терпіння і розуміння. Не можна нехтувати і допомогою фахівців. Наприклад, переживання дитини з приводу своєї зовнішності цілком реально подолати завдяки добре поставленій психологічній роботі з нею.

Таким чином, особливості розвитку особистості та емоційно-вольової сфери дитини з ДЦП багато в чому залежать не тільки від специфіки захворювання, але в першу чергу від ставлення до дитини батьків і близьких. А тому не варто вважати, що причина всіх невдач і труднощів виховання - недуга малюка. Треба покласти багато зусиль для того щоб дитина зростала повноцінною особистістю[2]. Іншими словами, на розвиток і формування особистості дитини, з одного боку, істотно впливає її виключне становище, пов'язане з обмеженням руху й мовлення, з іншого боку - ставлення родини до хвороби дитини, атмосфера в сім`ї. Тому завжди потрібно пам'ятати про те, що особистісні особливості дітей, які страждають на ДЦП, - результат тісної взаємодії цих двох факторів. Слід зауважити, що батьки, за бажання, можуть пом'якшити чинник соціального впливу.

Особливості особистості дитини з аномаліями в розвитку, в тому числі ДЦП, пов'язана, в першу чергу, з умовами її формування, які значно відрізняються від умов розвитку нормальної дитини. Як вже зазначалося раніше, психічний інфантилізм, властивий більшості дітей з ДЦП, накладає істотний відбиток на поведінку дитини. Саме тому вчасна діагностика та корекція має дуже важливе значення для подальшого розвитку дитини.



Розділ II. Психологічна допомога дітям з ДЦП, які мають емоційні порушення

2.1 Особливості діагностики емоційних порушень у дітей з ДЦП

Успішність діагностики конфлікту дитини з ДЦП, який призводить до емоційних проблем, залежить від здатності психолога аналізувати емоційні прояви дитини. Перш за все, це досягається в процесі спостереження за грою дитини, бесіди з батьками та педагогами. Рекомендується використання психологічних методик для уточнення отриманих у процесі спостереження і бесіди даних. Експериментально-психологічне обстеження дітей необхідно проводити як індивідуально, так і в присутності батьків. Перед психологом стоїть важливе завдання діагностувати батьківську позицію по відношенню до дитини, проаналізувати батьківські установки і стилі виховання, оцінити психологічний клімат у сім'ї. Найбільшу інформацію психологу може дати спільна гра батьків з дітьми, розігрування сімейних ситуацій з обміном ролями (батьки беруть участь в ролі дітей, а діти - батьків). Ігрові методи в системі діагностики стилів і методів сімейного виховання дітей з ДЦП мають велике значення. Процес діагностики продовжується і на інших етапах психокорекційного комплексу, так як одним з визначальних принципів психологічної корекції, як вище було зазначено, є єдність діагностики і корекції [3].

Одним із завдань нашої курсової роботи було визначити особливості емоційних розладів у дітей з ДЦП. З цією метою нами було обрано групу дітей молодшого шкільного віку у кількості 9 осіб. Дослідження проводилося на базі ШДС «Мрія».

Для діагностики було обрано методики «Кактус» М.А. Панфілова та методику А.Н. Лутошкина «Емоційне зображення». Методики підбирались у відповідності з віковими можливостями та цікавістю для дітей.

Метою методики «Кактус» М.А. Панфілова є вивчення емоційного стану дитини, а саме тривожності. Дитині дається аркуш паперу на якому вона повинна намалювати кактус таким яким вона його бачить. Запитання, відповіді та роз`яснення не допускаються. Після закінчення малювання дитині задають кілька питань : «Кактус домашній чи дикий?Його можна торкатися? Йому подобається коли за ним доглядають? У нього є сусіди?Які саме рослини його сусіди? Коли він виросте як саме він зміниться?». Після цього можна зробити висновки про рівень тривожності на основі вибору кольору, штрихувань, переривчатих або плавних ліній, відповідей на питання.

Також, було використано методику А.Н. Лутошкина «Емоційне зображення», метою якої є вивчення емоційного стану дитини в найближчому оточенні. У дитини запитують який у неї настрій і просять намалювати на аркуші паперу тим кольором якому він відповідає. Червоний-радісний, зелений-спокійне, біле-всеодно, чорний-погане, коричневий-неспокійне. Після цього виділяють зони до яких потрібно підібрати колір : гра, заняття, сім`я, друзі, вчитель, клас, школа. Висновки отримуються на аналізі використання кольорів в різних зонах. Відповідно темні кольори відповідають певному емоційному стану в найближчому оточенні.

Але через малу кількість вибірки та неможливість провести повну діагностику, на жаль, достовірних висновків навести неможливо. Була змога провести лише першу методику у 4 дітей(2 дівчат і стільки ж хлопчиків). І другу у 2 хлопчиків, але один з них не зрозумів завдання. У дівчаток був піднесений настрій і ніяких емоційних порушень не відмічалось. Один з хлопчиків намалювавши в горшці кактус з 3 частин відповідаючи на питання : «Чи є в кактуса сусіди?» почав малювати незадоволені обличчя на кожній з частин пояснюючи це тим що в них немає сусідів і їм сумно. Це може говорити про неблагоприємний стан в сім`ї та відсутність друзів. Інший, намалював і кактус і квітку сусіда поряд. Але пояснивши наступне завдання, хлопчик намалював такий самий малюнок. Це може говорити про невідповідність діагнозу його справжнім можливостям. Другу ж методику була змога дати лише хлопчикам. Один з яких червоним виділив всі зони крім школи(чорний) та вчителя (білий).Але в такому віці це не може бути проблемою, так як провідний вид діяльності ще не повністю сформований і дятям цікавіше гратися.

На основі цих данних можна зробити висновок що ситуація в сім`ї та найближчому оточенні має дуже велике значення для формування емоцій та емоційних розладів.

Для більш достовірних висновків було обрано долідження, що було проведено С.О. Стельмах на базі Дитячого Реабілітаційного Центру, в місті Казахстані. Всього в проведеному дослідженні взяли участь 82 дитини дошкільного і молодшого шкільного віку, з них 41 дитина з діагнозом «Дитячий церебральний параліч» різної форми склали експериментальну групу, а всі інші діти склали контрольну групу.

Дослідження було проведено за допомогою проективних методик та опитувальників, а саме: «Тест тривожності» Р. Теммі, М. Доркер, Ст Амен; «Метод незакінчених речень», М. З. Друкаревич «Малюнок неіснуючої тварини», тест «Малюнкової асоціації» С. Розенцвейга, «Hand-test» Е. Вагнера, проектний тест колірних переваг М. Люшера, колірний тест стосунків, тест-опитувальник батьківського відношення.

Проведене дослідження показує, що дитячий церебральний параліч, що викликає грубий дефіцит рухової сфери у дитини вже з самого її народження, приводить до формування ряду проблем розвитку особистості. В результаті рухових обмежень, що накладаються хворобою, дитина живе і розвивається в просторово вельми обмеженому світі.Тому ситуації, де реалізація навіть відносно нескладних видів діяльності, що вимагають збереження рухової сфери, пов'язані з постійним подоланням перешкод.

Експериментальний матеріал, отриманий у ході цього дослідження, дозволяє зробити рад висновків відносно особливостей емоційно-особової сфери дошкільників і молодших школярів з ДЦП. Так, було доведено, що, з одного боку, емоційний стан дітей з ДЦП характеризується низькою психологічною активністю, схильністю до зниженого фону настрою. З іншого ж боку, виявлений вищий в порівнянні з їх здоровими однолітками рівень тривожності, що проявляється в підвищеній схильності намагатися відчути занепокоєння і постійну напругу в різних ситуаціях.

Дослідження емоційного реагування і здатності регулювати свій емоційний стан виявляє у хворих дітей виражену їх вразливість відносно різних фрустраційних впливів.

Аналіз характеру страхів хворих дітей показує, що вони носять абсолютно інший характер, ніж у їх здорових однолітків. Виявилось, що серед них переважають страхи, пов'язані з важкими переживаннями у зв'язку з лікуванням основного захворювання (операції, тривалому знаходження в медичній установі, страх бути залишеними батьками ), а також з сенсорною гіперчутливістю і вразливістю цих дітей. Як особливість експериментальної групи також можна виділити неадекватні страхи і страхи, пов'язані з глибоким переживанням власного дефекту.

Саме на основі цих данних було обрано вказані методи корекції емоційних розладів у дітей з ДЦП.

2.2 Основи психокорекційної роботи з подолання емоційних порушень у дітей з ДЦП

Методи психологічної корекції емоційних порушень у дітей доцільно розділити на дві групи: основні і спеціальні. До основних відносяться методи, які є базовими: це ігротерапія, арттерапія, аутогенне тренування, поведінковий тренінг. Спеціальні методи включають в себе тактичні і технічні прийоми психокорекції, спрямовані на усунення наявного дефекту з урахуванням індивідуально-психологічних чинників. Ці дві групи методів взаємозалежні. При підборі методів психокорекції емоційних порушень необхідно виходити з специфічної спрямованості конфлікту, що визначає емоційне неблагополуччя дитини: при внутрішньоособистісному конфлікті доцільно використовувати ігрові методи психокорекції, психоаналітичні методи, методи сімейної психокорекції; при переважанні міжособистісних конфліктів використовуються групова психокорекція, спрямована на оптимізацію міжособистісних відносин, психорегулюючі тренування з метою розвитку навичок самоконтролю поведінки та пом'якшення емоційної напруги. Крім того, необхідно враховувати і ступінь тяжкості емоційного неблагополуччя дитини [13].

Ми ж вважаємо, що найкраще для корекції емоційних розладів дітей з ДЦП потрібно використовувати такі методи: ігротерапія, арттерапія та аутогенне занурення.

Особливе значення в психокорекції емоційних порушень дітей з ДЦП мають ігрові методи. У процесі гри формується активна взаємодія дитини з навколишнім світом, розвиваються її інтелектуальні, емоційно-вольові, моральні якості, формується особистість в цілому. Істотною психологічною ознакою гри є одночасне переживання людиною умовності та реальності ситуації, що створилася. В умовних обставинах, створюваних певними правилами, гра дозволяє людині переживати удачі, успіх, розкривати свої фізичні і психічні можливості.

У середині 1920-х років А. Фрейд і М. Кляйн вперше звернулися до використання гри як методу психотерапії дітей. Авторами було запропоновано дві форми ігрової терапії: спрямована і ненаправленої. Спрямована (директивна) ігротерапія припускає активну участь психолога в грі дитини, де він спрямовує і інтерпретує діяльність дитини. Ненаправлена (недирективна) ігротерапія проходить у формі вільної гри дитини, що сприяє більшому самовираженю, розвитку емоційної стійкості і саморегуляції.

Зарубіжні дослідники розробили величезну кількість методів недирективної ігротерапії. Наприклад, широко використовуються гри з піском і водою з метою корекції емоційного дискомфорту дитини. Недирективна ігрова корекція одночасно вирішує три основні завдання: 1) сприяє розвитку самовираження дитини, 2) коригує наявний у дитини емоційний дискомфорт, 3) формує саморегулюючі процеси [12].

У процесі недирективної ігровій корекції психолог встановлює з дитиною емпатійне спілкування, емоційно співпереживає з нею, вводить певні обмеження в грі. Введення обмежень в гру дитини є головною умовою досягнення корекційного успіху. Тому важлива роль у процесі ігрової корекції належить техніці формулювання заборон і обмежень.

У спрямованій (директивній) ігровій психокорекції психолог є центральний ланкою в грі, його функції полягають в організації гри, в аналізі її символічного значення. Розрізняються два види директивної ігрової корекції :сюжетно-рольові ігри та ігри-драмматізаціі.

Сюжетно-рольові ігри спрямовані на корекцію самооцінки дитини, на формування у неї позитивних відносин з однолітками і дорослими. Перед початком гри необхідно розробити спеціальні сюжети, в яких перед дитиною виникали б різні конфліктні ситуації, близькі їй за значенням, вибрати ігровий матеріал, сформувати групу. У процесі гри психолог фіксує емоційні прояви дитини. Рекомендується дітям по черзі мінятися ролями. Здатність дитини входити в роль, уподібнення розігрується образу - це важлива умова для корекції емоційного дискомфорту дитини і її внутрішньоособистісних конфліктів. Сюжетно-рольові ігри рекомендується проводити спільно з батьками дитини. Психолог заздалегідь разом з батьками обговорює конфліктну ситуацію, характерну для даної сім'ї. В ігровій ситуації рекомендується мінятися ролями. Наприклад, мати виступає в ролі дитини, а дитина - в ролі матері. Використання цього методу психологічної корекції викликає у дітей широкий діапазон позитивних емоцій - від спокійно-задоволеного стану до стану емоційного натхнення. Однак, ефективність проведення сюжетно-рольових ігор у значній мірі залежить від інтелектуальних і фізичних можливостей дитини, її соціального досвіду, від особливостей її уявлень про людей, їх почуття і взаємини.

Ігрову психокорекцію у формі сюжетно-рольової гри рекомендується використовувати для дітей з ДЦП у випадках потенційно збереженого інтелекту, а також з вираженими міжособистісними конфліктами і порушенням поведінки. У процесі корекції доцільно запропонувати дітям не тільки ігрове відтворення минулого або сьогодення досвіду, але й моделювання нового досвіду в стресових умовах, наприклад, на етапах післяопераційного лікування, в ситуації вимушеного спілкування.

Для дітей з обмеженим внаслідок фізичної та психічної неповноцінності соціальним досвідом використовуються гри-драматизації на теми знайомих їм казок. Основною метою ігор-драматизації є корекція емоційної сфери дитини. Проведенню гри-драматизації повинна передувати підготовча робота з дитиною. Психолог разом з дитиною обговорює зміст знайомої йому казки по заздалегідь наміченим питань, які допомагають дитині відтворити образи персонажів казки і проявити до них емоційне ставлення. Казка актуалізує уяву дитини, розвиває в нього вміння представляти ігрові колізії, в які потрапляють персонажі. Дитина повинна створити образ персонажа і уподібнитися йому. Здатність дитини входити в роль і уподібнюватися образу - це важлива умова, необхідне для корекції не тільки емоційного дискомфорту, але і негативних характерологічних проявів. Свої негативні емоції і якості особистості діти переносять на ігровий образ, наділяючи персонажі власними негативними емоціями і рисами характеру.

Також для ефективної корекції доцільно використовувати методи арт-терапії. Арт-терапія - це лікування за допомогою залучення дитини до мистецтв. При цьому дитина навчається спілкуватися з навколишнім світом на рівні екосистеми, використовуючи образотворчі, рухові та звукові засоби. Вона дає змогу самостійно висловлювати свої почуття, потреби та мотивацію своєї поведінки, діяльності і спілкування, необхідні для її повноцінного розвитку та пристосування до навколишнього середовища. Через малюнок або інший вид творчої діяльності дитина може “виплеснути” негативні та поділитися позитивними емоціями.

Якщо говорити про класичну арттерапії, то вона включає в себе тільки візуальні види творчості, такі, як: живопис, графіка, фотографія, малювання та ліплення. Але сучасна арттерапія налічує більше видів методик. До неї відносять також: казкотерапія, орігамі, драматерапія, музикотерапію, кольоротерапія, відеотерапію, пісочну терапію, ігротерапію[10].

Для дітей з розладами емоцій це є один з найефективніших методів корекції, так як він сприяє підвищенню самооцінки; вчить розслаблятися і позбуватися від негативних емоцій і думок; при груповій роботі він розвиває в людині важливі соціальні навички. Заняття арт-терапією дитині можливість зміцнити свою пам'ять, розвинути увагу, мислення і навички прийняття рішень.Особливо значимими ці методи є для дітей що мають певні мовленнєві порушення, так як вони побудовані на невербальній мові відчуттів [14].

Не менш ефектиним для дітей з дитячим церебральним паралічем є аутогенне тренування - це одне з прекрасних засобів подолання нервових напружень і стресів, зміцнення здоров'я. Завдання аутогенного тренування полягає у досягненні релаксації, глибокого розслаблення і концентрації, фокусування у свідомості на те, що хочеться змінити. Аутогенне тренування проводиться у три етапи :

Розслаблення тіла та кінцівок(мета-зняти психологічну напругу, засоби-вербально-музична психокорекція). На цьому етапі використовуються формули : «Я абсолютно спокійний, мене нічого не тривожить, м`язи мого тіла розслабленію». Сеанси проводяться під твори: Рахманінова, Чайковського, Баха, Бетховена.Час проведення сеансу 25-30 хв.

Навчання дітей релаксуючим вправам(використовуються вправи на відчуття темпа, регулювання дихання, ритму та частоти серцевих скорочень). Починати тренування доцільно з м`язових рухів, які супроводжуються мисленнєвими образами. Проговорюються формули : «руки, ноги-розслаблюються, тепліють». Дитина повинна уявляти як саме це відбувається та відчувати тепло. Таких занять проводиться від 4 до 10, в залежності від віку та індивідуальних особливостей.

Відновлюючий етап. Мета- корекція настрою, розвиток комунікативних навичок, перцептивних процесів, рухових операцій. Засоби-виконується моторне програвання конкретних рухів, акту в стані аутогенного занурення. Повторювати потрібно 3-4 рази на день [6].

Саме через їх ефективність було обрано данні методи. Їх систематичне та правильне застосування дасть чудовий результат. Головним є те що ці техніки доцільно застосовувати як для профілактики, так і для корекції емоційних розладів.



Висновки

Емоції - це одна із найважливіших сторін психічної діяльності, що характеризує переживання людиною дійсності. Вони є ключовою ланкою нашого психічного життя. Людина не лише сприймає навколишні предмети і явища -- у неї формується певне ставлення до них. Спілкування з іншими людьми, природа, твори мистецтва, наука, власна праця -- все це викликає у неї різні переживання: любов, радість, повагу, захоплення, горе, гнів, страх. Без емоцій неможлива цілеспрямована діяльність людини. Саме тому рання профілактика та вчасна корекція емоційних розладів у дітей з ДЦП є однією з найважливіших проблем виховання та навчання таких дітей. Бо власне емоційний стан дитини є основою для подальшого розвитку та навчання дитини.

Спираючись на аналіз наукових джерел та експериментальних данних можна зробити наступні висновки:

Дефіцит рухової активності, обумовлений дитячим церебральним паралічем, призводить до формування певного комплексу порушень емоційної сфери у дітей молодшого шкільного віку.

Формування емоційних розладів обумовлене як біологічними, так і соціальними чинниками, такими як ступінь вираженості рухового дефекту, неправильне виховання.

Невчасна корекція емоційних розладів у дітей з ДЦП призводить до патологічних рис особистості і в результаті до соціально-психологічної дезадаптованості особистості.

Відношення суспільства до дитини з грубими руховими розладами, і головним чином, ставлення її найближчого оточення мають істотне значення в процесі формування особистості. В результаті дефекту між дитиною з ДЦП і єє соціальним оточенням будується певна взаємодія. Грубі порушення рухової сфери навіть при збереженні інтелекту заважать нормальній адаптації в суспільстві. Ці діти в значно більшій мірі залежать від відношення соціального середовища під час вступу до школи і в процесі інтеграції в суспільстві, ніж нормальна здорова дитина. Саме тому роль соціального оточення при формуванні особистості дитини з ДЦП набагато важливіша.

Під час написання курсової роботи ми впевнилися, що проблема емоційних розладів у дітей з ДЦП є актуальною на данний час, оскільки кількість дітей з ДЦП з кожним роком зростає, а це гостро ставить питання про їх подальшу успішну соціалізацію в позиції активного члена суспільства.



Список використаної літератури

1. Бадалян Л.О., Журба Л.Т., Тимонина О.В. Детские церебральные параличи .-Учебное пособие. К.: Здоровья, 1988

2. Бреслав Г.М. Эмоциональные особенности формирования личности в детстве:Норма и отклонения-М., Педагогика, 1990

3. Захаров А.И. Как предупредить отклонения в поведении ребенка. - М., Просвещения, 1986.

4. Калижнюк Е.С Психогенные реакции и особенности формирования личности при детских церебральных параличах: Методические рекомендации. - М., Минздрав СССР, 1982.

5. Калижнюк Е.С. Психічні порушення при дитячих церебральних паралічах- Київ, Вища школа, 1987

6. Практикум по арт-терапии / Под ред. А. И. Копытина. -- СПб.: Питер, 2001

7. Козявкин В.И., Шестопалова Л.Ф., Подкорытов В.С. Детские церебральные параличи. Медико-психологические проблемы .- Л., 1999

8. Кочубей Б., Новикова Е. Детские тревоги в школе и дома // Семья и школа.-1988.

9. Мамайчук И.И. Психологическая помощь детям с проблемамив развитии. - СПб.: Речь, 2006.

10. Мамайчук И.И. Психокоррекционные технологии для детей с проблемами в развитии. - СПб.: Речь, 2003.

11. Мастюкова Е.М. Особенности личности учащихся с церебральным параличом // Психология детей с отклонениями и нарушениями психического развития. - СПб.: Питер, 2001.

12. Лобзин В.С., Решетников М.М. Аутогенная тренировка. -- Л., 1986

13. Семенова К.А., Махмудова Н.М. Медицинская реабилитация и социальная адаптация больных детским церебральным параличом. -Ташкент, Медицина, 1979.

14. Семёнова К.А., Мастюкова Е.М., Смуглин М.Я. Клиника и реабилитационная терапия детских церебральных параличей.-М., Медицина, 1972.

15. Прихожан А.М. Тревожность и страх младших школьников. Руководство практического психолога / Под ред. Дубровиной А. - М., 1995.

16. Шипицина Л.М., Мамайчук И.И. Детский церебральный паралич. - М.: Владос, 2001.

17. Особенности психофизического развития учашихся специальных школ с нарушениями опорно-двигательного аппарата / Под ред. М.А. Ипполитовой.-М., 1985

Размещено на Allbest.ru

...