Танцювальна терапія

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кіровоградський інститут регіонального управління та економіки

Реферат

з предмету: Практикум по Арт терапії

на тему: Танцювальна терапія

Кіровоград 2014р.

План

Вступ

1. Походження

2. Теоретична частина

3. Цілі і користь

4. Техніки танцювально-рухової терапії

Висновок

Література

Вступ

Танцювальна терапія - це вид психотерапії, який використовує рух для розвитку соціальної, когнітивної, емоційної та фізичної життя людини. Танцювальні терапевти працюють з людьми з різноманітними емоційними проблемами, зниженням інтелектуальних можливостей і важкими захворюваннями. Вони працюють в психіатричних лікарнях, поліклініках, центрах психічного здоров'я, в'язницях, спецшколах та мають приватну практику. Вони працюють з людьми різного віку у груповій та індивідуальній терапії. Деякі також проводять дослідження. Танцтерапевти намагаються допомогти людям розвинути навички спілкування, позитивний образ себе і емоційну стабільність.

1. Походження

Очевидно, що танець як метод лікування відноситься до сфери тілесно-орієнтованої терапії, а також психології, лікувальної фізкультури, арт-терапії та психосоматичної медицини. Особлива цінність і сила танцю, його інтеграційний сенс полягають у тому, що всі фізичні, емоційні, інтелектуальні і духовні процеси з'єднуються в єдине дію. Тут немає посередника для вираження почуттів - як фарби і полотно для художника або музичні інструменти для музикантів, інструментом і творцем є тіло людини.

Коріння танцювально-рухової терапії сходять до древніх цивілізацій, в яких танець був важливою складовою життя. Ймовірно, люди почали танцювати і використовувати рух тіла як засіб комунікації задовго до виникнення мови. Танець був вираженням найважливіших аспектів культури. У своєму міжкультурному дослідженні танцю в різних суспільствах Бартеньефф, поул і Ломакс виявили, що ті рухи, які люди виробляли під час своєї щоденної роботи, увійшли в танцювальний стиль, в танцювальну форму даної культури. Наприклад, широка і стійка ескімоса зі швидкими, нагадують стріли рухами рук, які були необхідні для підлідного лову риби та метання списа, була включена в танець. Суспільні цінності і норми передавалися з покоління в покоління через танець, таким чином підтримуючи механізм виживання і передачі культурних ритуалів. Іншими прикладами використання танцю в культурах є приготування до чого-небудь, святкування, війни, надії на рясний урожай. У багатьох суспільствах танець продовжує служити цим важливих функцій. Саме цей виразний і комунікативний аспект танцю, безпосереднє вираження емоцій на предвербальном і фізичному рівні у спільних рухах під загальний ритм, характерних для примітивних суспільств, і вплинули на розвиток танцювально-рухової терапії. Відчуття і почуття єднання і гармонії, які виникають у групових танцювальних ритуалах, дають людям емпатичних розуміння один одного.

Танець дозволяє людині без ризику висловити все, що може і не може бути виражено словами, він може як стимулювати, так і надавати форму глибоко прихованим фантазіям, таким чином символічно висловлюючи людські можливості і конфлікти. Так як танець використовує природну радість, енергію і ритм, які доступні всім, він сприяє розвитку усвідомлення, розуміння "Я". Рух саме по собі змінює відчуття. Ці змінюються фізичні відчуття часто загострюються в танці. Вони забезпечують той базис, на якому виникають і виражаються почуття. Те, що знаходилося на предвербальном і несвідомому рівні, часто кристалізується в безпосереднє почуття і особистісне переживання. Саме визнання цих елементів, споконвічно притаманних танцю, і призвело до їх використання в танцювально-рухової терапії.

Революційні зміни в танцювальному мистецтві, що відбулися в першій половині XX століття, визначили розвиток ТДТ. Такі піонери танцю, як Ісідора Дункан і Мері Вігман, вважали, що емоційний і індивідуальне вираження є найголовнішим для танцівника. Їхній досвід і переконання показують, що через тіло ми безпосередньо переживаємо і відповідаємо життя. Відкинувши у бік строгу і структуровану техніку балету, вони заохочували безпосереднє, пряме вираження індивідуальності засобами танцю. За допомогою танцю вибудовується комунікація з самим собою і навколишнім середовищем. Ці танцівниці-новатори вважали, що танець залучає в дію всю особистість цілком: тіло, інтелект і душу, - і є засобом вираження та комунікації.

Відкриття психологічних аспектів танцю найчастіше пов'язують з ім'ям Меріон Чейз - танцівниці і викладача танцю. У процесі занять у своїх класах вона зауважила, що деякі студенти більше цікавляться почуттями, що виражаються в танці, ніж технікою. Тоді вона стала звертатися до свободи руху, а не до механіки танцю.

Танцювальна терапія з'явилася як професія в 40-ті рр.. ХХ століття завдяки роботі Меріон Чейс. Танцівниця, вона почала викладати танець модерн після того, як закінчила свою кар'єру в компанії Денішоун в 1930 р. Вона помітила на своїх класах, що деякі студенти більше цікавилися почуттями, які виражалися в танці (самотність, переляк, страх і т.д.), і мало цікавилися самою технікою танцю. І тоді вона почала допомагати їм більше звертатися до свободи руху, а не механіки танцю.

Незабаром місцеві лікарі стали посилати їй своїх пацієнтів. Це були діти з антисоціальною поведінкою, дорослі з руховими проблемами і пацієнти психіатрів. Поступово Чейс стала працювати як співробітниця Червоного Хреста в лікарні Св. Єлизавети. Вона була першим танцтерапевтом, що працював на державній службі. Чейс працювала з пацієнтами, у яких були емоційні проблеми, і намагалася допомогти їм відновити контакт з іншими людьми через танець. Деякі з них були шизофреніками, інші колишніми військовими з посттравматичним синдромом. Для цих пацієнтів поліпшення полягало в можливості участі в класах руху під ритмічну музику. Чейс одного разу сказала: "Ритмічне рух в унісон з іншими приносить відчуття благополуччя, розслаблення і єднання".

Чейс потім закінчила Школу психіатрії у Вашингтоні і могла ставити діагноз і призначати лікування своїм пацієнтам нарівні з іншими лікарями. Її робота залучила багатьох послідовників, і перші стажисти почали вивчати і викладати танцювальну терапію в лікарні Св. Єлизавети в 50-і роки.

У той же період інші танцюристи також стали використовувати танцювальну терапію, щоб допомогти людям краще відчувати своє тіло і самих себе. Серед цих танцюристів були Труді Шуп і Мері Уайтхауз. Уайтхауз пізніше стала юнгіанській аналітиком і впливовим членом спільноти танцтерапевтів. Вона розробила процес, який назвала "movement-in-depth" (рух-в-глибину), який втілював її розуміння танцю, руху та глибинної психології. Її підхід допоміг створити сучасну практику руху, звану "автентичним рухом". У цьому виді руху, що базуються на принципах юнгіанського аналізу, пацієнти протанцовивають своє відчуття внутрішніх образів, що допомагає краще допомогти рушійні сили минулого і сьогодення. Одна з учениць Уайтхауз, Джанет Адлер, розвивала автентичний рух і в 1981 р. заснувала Інститут Мері Старкс Уайтхауз.

У 1966 р. була заснована Американська Асоціація Танцювальної Терапії (ADTA) і танцювальна терапія стала визнаним і формально організованим рухом.

У 1946 році Чейз запросили випробувати свої методи на психічнохворих. Саме цей момент вважають початком розвитку танцювально-рухової терапії як методу лікування. Основним умінням танцювального психотерапевта, як вчила згодом Меріон Чейз, є інстинктивна радість, яку він отримує від руху. Тільки в цьому випадку він зможе передати, "заразити" нею клієнта або пацієнта. В даний час професійні танцтерапевти працюють більш ніж в 30 країнах світу. Трохи докладніше варто зупинитися на психосоматики і тілесно-орієнтованому підході - першому кроці, з якого почалося теоретичне обґрунтування всіх танцювально-рухових практик. Наприклад, Вільям Шелдон - американський учений, що заклав основи "психології тілесності", розглядав рух тіла людини як слово, вимовлене душею. А основоположник тілесної психотерапії, відомий психоаналітик Вільгельм Райх довів, що м'язовий "панцир" є результатом численних фрустрацій: вперше вони виникають в дитинстві і пов'язані з придушуваними сексуальними відчуттями і страхом покарання. А згодом накопичуються в тілі протягом усього життя як захисна реакція на емоційні переживання. Це створює різні напруги - затискачі і блоки, що є першопричиною всіх захворювань душі і тіла. Райх домагався відновлення природного дихання і спонтанних рухів тіла пацієнта. На його думку, це активізувало рух енергії, провокувало появу асоційованих спогадів та емоційних сплесків. Завдяки цьому м'язова напруга повністю розчинялося.

Він першим виявив, що після розпускання "панцира" його клієнти знаходять можливість повної і гармонійного життя. Послідовники Райха розвивали цей принцип і знаходили нові точки його застосування.

Наприклад, Лоуен бачив, що в багатьох його клієнтів немає відчуття твердого грунту під ногами. Мати "грунт під ногами" - бути в енергетичному зіткненні з реальністю, відчувати впевненість і стабільність вкрай важливо для психологічного та фізичного здоров'я. Отримати "заземлення", відчути його і закріпити в тілі - у цьому і полягає головне завдання технік танцювально-рухової терапії.

2. Теоретична частина

Танцювально-рухова терапія базується на визнанні того, що тіло і психіка взаємопов'язані: зміни у сфері емоційної, мисленої чи поведінкової викликають зміни у всіх цих областях. Тіло і свідомість розглядаються як рівноцінні сили в інтегрованому функціонуванні. Танц-руховий терапевт Бергер ділить психосоматичні відносини на 4 категорії: м'язове напруження і розслаблення, кінестетика, образ тіла і виразний рух.

Усвідомленням почуттів і відповідний емоційний вираз залучає до роботи м'язовий тонус людини. Люди зазвичай не усвідомлюють свої почуття, якщо існує висока ступінь тілесного напруги. У процесі спроби впоратися зі стресом людина може, захищаючись від страху, втратити контроль шляхом придушення, витіснення своїх почуттів, що існують у тілі. Даючи напрузі виникнути і утримуючи його в тілі, людина таким чином захищає себе від прямого переживання і від зустрічі віч-на-віч зі своїм конфліктом. Наприклад, ступінь напруги в плечах і руках може бути несвідомо збільшена до тієї межі, коли ця частина тіла стає відрізаною від почуттів. З такою людиною танці-терапевт може вибрати для роботи рух похитування руками, щоб розслабити м'язи, пов'язані з певним емоційним станом, що пацієнт заперечує. Почавши роботу з м'язовими патернами, які співвідносяться з емоціями, людина відчуває (через мускулатуру) почуття, загострені, що стали усвідомленими у русі, а потім визнані або вияснені на когнітивному рівні. Цей зв'язок, яка розвивається між фізичною дією і внутрішнім емоційним станом, є наслідком м'язової пам'яті, пов'язаної з почуттями. З іншим клієнтом терапевт може попрацювати з тілесними відчуттями і перевести їх дію таким чином, щоб емоція і рух посилювали одне одного. Так рух стає прямим вираженням внутрішніх почуттів. Клієнтам, що мають більш інтегрований рівень, терапевт може допомогти сфокусуватися на певній частині тіла, щоб ідентифікувати, що робиться на тілесному рівні, можливо несвідомо, і що народжує певне емоційне переживання. У такій ситуації терапевт може допомогти клієнту вербально дослідити асоціації, образи, фантазії або спогади, які виникають у свідомості в процесі з'єднання рухової реакції в тілі з його емоційними компонентами.

Кожна думка, дія, спогад, фантазія чи образ викликає деяке нове м'язове напруження. Людям можна допомогти відкрити для себе: як вони міняють, переробляють, перенаправляють, руйнують або контролюють ці найтонші м'язові відчуття, які впливають на переживання і вираження почуттів. Цей процес подібний і відповідає захисним механізмам Его. У своїй роботі, присвяченій формуванню характеру, Райх показує, як ідентичний процес стає очевидним в обох - як у фізіологічній, так і психологічної - сферах. Він пише:

"У меланхолійних або депресивних пацієнтів мова і вираз обличчя застиглі, ніби кожен рух долає опір. У маніакальному стані навпаки імпульси раптово охоплюють все тіло, всю людину. При катотонічному ступорі психічна і м'язова ригідність ідентичні, і лише закінчення цього стану повертає як психічну, так і м'язову рухливість ".

Для усвідомлення власних почуттів необхідна деяка ступінь усвідомлення тіла. Кінестетичний процес дає можливість отримати прямий досвід, що виходить з м'язової діяльності. Зміни стану та рівноваги тіла, координація моторної діяльності і планування руху включають як сприйняття зовнішніх об'єктів або подій, так і нашу моторну реакцію. Це кінестетиче відчуття, критичне до виконання повсякденних завдань, відіграє провідну роль у формуванні нашого власного емоційного усвідомлення і відповідних реакцій. Можна виділити два способи розвитку емоційного усвідомлення. Перший - навчання правильному ярлику чи слову, яке відповідає даному емоційному стану. Це навчання починається в дитинстві і ранньому дитинстві. Щоб зрозуміти, як відбувається таке навчання, досить згадати, як малюка беруть на руки і запитують: "Чому ти такий сумний? "Або кажуть:" Ти ж голодний, так? "Наше невербальна поведінка повідомляє, говорить щось. Інші люди дізнаються наші переживання і наділяють їх у відповідні слова, щоб ідентифікувати, а пізніше - поговорити про них.

Другий спосіб розвитку емоційного усвідомлення заснований на впізнанні та інтерпретації моторних дій інших людей. У своєму дослідженні, як емоції комунікують, Клайн вказує, що кожна емоція має певний психологічний код і характерний мозкової па терн, керований ЦНС і біологічно скоординований, цей процес однаковий у всіх людей. До того ж, переживання різних емоцій і відповідних їм м'язових реакцій також універсально, загально. Тому ми здатні сприймати і пізнавати емоційні стани інших. Наші емоційні відповідні реакції на інших людей зазвичай виходять з наших інтерпретацій тілесних дій і реакцій інших, сприймаються, впізнаванні і пережиті нами на кінестетичному рівні. Кінестетична емпатія, яка в основному є несвідомою, відіграє свою роль у вербальному і невербальному спілкуванні між людьми. танцювальний терапія кінестетичний психологічний

Наступна концепція - образ тіла, вона звертається до відносин душі і тіла, тобто до психосоматичних відносин. В одному з раннього узагальнюючої праці з дослідження образу тіла Шілдер стверджує: "Образ тіла - це зображення нашого власного тіла, яке ми малюємо у себе в голові, тобто це те, яким чином тіло представляється нам ". Він розглядає образ тіла як щось, що знаходиться у стані постійного розвитку або зміни. Рух викликає зміни в образі тіла. Спосіб з'єднання частин тіла, усвідомлення таких тілесних відчуттів, як дихання, усвідомленням м'язової діяльності, - це лише кілька прикладів того, як кінестетичні відчуття можуть сприяти усвідомленню та розвитку образу тіла. Робота Махлера по емоційному розвитку і "психологічному народженню" також підтримує дані про те, що необхідне усвідомлення Селф, як окремої фізичної реальності, сутності, перш ніж відбудеться процес індивідуації.

Образ себе, яку ми маємо, впливає на нас і підпадає під вплив з боку всіх наших сприйнять, переживань і дій. Людина, що сприймає себе слабким і тендітним, відрізняється від того, який сприймає себе сильним. Також як, коли з дитиною звертаються, як з дурненькі, його образ тіла вбере в себе його реакції на враження людей і на свої власні. Шілдер пише:

"Позиційна модель нашого власного тіла пов'язана з позиційною моделлю тіла інших людей. Позиційні моделі людей пов'язані між собою. Ми відчуваємо образи тіла інших людей. Досвід, переживання власного образу тіла і досвід, переживання тіла інших людей тісно переплітаються між собою. Також як наші емоції і дії невіддільні від образу тіла, також і емоції і дії інших невіддільні від їхніх тіл ".

Певним чином концентруючись на взаємозв'язку між руховими зміною та психологічним зміною в танці-терапії, Чейс стверджує: "Так як рух впливає на образ тіла і на зміну психічного ставлення, то якщо ви попрацюєте з почуттям спотворення образу тіла в дії, то це змінить ваше психічне сприйняття себе, ставлення до себе ".

Четверта область, яка займається взаєминами душі і тіла, і на якій більшість танці-терапевтів роблять акцент - виразний рух. Емоційний вираз проявляється через тіло. Положення тіла, жести, дихальні па терни - це кілька прикладів руховими поведінки, що вивчається в рамках виразного руху. Саме якісний аспект руху, скоріше як воно відбувається, ніж статичні положення - відбиває індивідуальне самовираження. Олпорт і Вернон пишуть:... жодну дію не можна визначити, як тільки виразне. Кожна дія має як невиразний, так і виразний аспекти. Воно має ... свій адаптивний... характер, а також свій індивідуальний характер. Відкривання дверей, наприклад, це завдання наказує певні скоординовані рухи, відповідні до цієї мети, але також надає певну свободу для індивідуального стилю в виконанні передбачених рухів. Впевненість, тиск, точність або терпіння, з якою виконується дане завдання, мають свої особливості. Тільки ці індивідуальні особливості називаються виразними.

Виразна поведінка - це моторний прояв емоцій, взаємозалежних у функціональній системі. Клайнз розглядає виразний рух як емоційний стан, який виражається. Його дослідження, як емоції переживаються і коммуніцируються. Це допомагає пояснити, як танцювально-рухова терапія працює з почуттями та його проявами в дії. Якщо ми виводимо дію або жест, який співвідноситься з емоцією (напр., сердито штовхнути камінь), ми починаємо відчувати відповідну генеруючу вісцеральну відповідну реакцію. Якщо ця дія повторити кілька разів, то інтенсивність емоційного досвіду посилиться. Для того, щоб заохотити переживання і вираз емоцій, танці-руховий терапевт працює з руховими па тернами, що асоціюються з емоціями. Наприклад, щоб попрацювати з гнівом, терапевт може запропонувати згорнути руки в кулак, міцно їх стиснути і потрясти ними перед іншою людиною. Можуть бути й інші інструкції: твердо стояти на місці, напружуючи все тіло. При потрясінні кулаками рух генерує більш специфічний тілесний досвід емоційного стану. Це забезпечує зворотний зв'язок і петлю взаємодії між виразним дією і емоційним досвідом.

Емоції можуть бути викликані реальною ситуацією (напр., печаль, коли втрачаєш одного), сприйняттям ч. - л. емоційного стану (напр., заражаєшся страхом, бачачи страх іншої людини), в уявній фантазійної ситуації (напр., згадавши або уявивши, що застряє в ліфті) або сприймаючи фантазійне стан в іншій людині (напр., передається переживання болю або провини, демонстроване актором).

Використання терапевтом уяви, дії,чи емоції допомагає таким чином кристалізувати й інтегрувати фізіологічне і психологічне.

3. Цілі і користь

Щоб сформулювати терапевтичні цілі, терапевт повинен спиратися на рівень розвитку індивіда або групи. Деякі пацієнти не здатні винести ідентифікацію і пряме вираження почуттів. А інші не можуть збудувати когнітивну зв'язок зі своїм руховими поведінкою, як відображенням себе. Важливо пам'ятати, що те, що є розумною і прийнятною метою для однієї людини, може бути дуже складним для іншого. Модель розвитку, яка використовує континуум від дисфункціональної поведінки до поведінки функціональному, дає більше можливостей застосування холістичного підходу. Цілі ТД терапії поділяються на три області - тіло і його дію, міжособистісні відносини і самопізнання.

Танцювальна терапія може бути корисна для різних пацієнтів - психічних хворих, ракових хворих, самотніх літніх людей і багатьох інших. Танець часто є легким способом вираження емоцій, навіть якщо досвід людини настільки травматичний, що він (а) не може говорити про це. Тому танцтерапія використовується в роботі з жертвами згвалтування, сексуальні домагання і інцесту. Танцювальна терапія також може допомогти людям з фізичними вадами поліпшити свою самооцінку, навчитися балансу і координації.

Танцювальні терапевти працюють з людьми, у яких є хронічні і смертельні захворювання, щоб допомогти їм співвідноситися з болем, страхом смерті і змінам в образі тіла. Люди з цими хворобами кажуть, що класи танцтерапії допомагають їм розслабитися, забути про біль і емоційних проблемах і висловити почуття по відношенню до заборонених тем (таким як загроза смерті).

Танцювальна терапія застосовується, як для тих, хто має танцювальну освіту, так і для тих, хто на танцполі рухається дуже незграбно. У танцювальній терапії акцент ставиться на чесному вираженні почуттів і вільний рух, а не на певних рухах. Діти, які не можуть танцювати складні танці і не можуть протягом довгого часу сидіти нерухомо (що необхідно в традиційній психотерапії), можуть отримати користь від вільно протікає сесії танцювальної терапії. Навіть літні люди, які вже не можуть добре рухатися, і навіть ті з них, хто переміщається в інвалідних кріслах, можуть брати участь в танцювальній терапії. Все, що їм потрібно, - це рухатися по-своєму під ритм музики.

Танцювальна терапія може бути корисна в ситуації один-на-один, коли терапевт працює тільки з одним пацієнтом, що дає безпеку у вираженні почуттів. Заняття в групі можуть дати відчуття емоційної підтримки, покращити навички комунікації і здатність ставити кордону (що життєво важливо для жертв сексуальних домагань).

Танцтерапевт працює з клієнтом для того, щоб допомогти розвинути більш здорове тіло, яке не затиснуте через утримування напруги, конфліктів, почуттів. Цілі включають допомогу клієнтові активізувати тіло, катарсичні звільнення напруги і почуттів, пережити відчуття тілесної інтеграції та координації і вибудувати реалістичний образ тіла. Ці цілі досягаються шляхом використання вже існуючих руховими патернів індивіда і заохочення тілесних відчуттів, розвиваючи більш широкий спектр рухів, досліджуючи можливості вибору в русі та заохочуючи комунікацію і вираз за допомогою тілесних дій. Рух, який асоціюється з лякаючими подіями чи почуттями, часто використовується на терапевтичних сеансах, щоб допомогти клієнту по практикувати або більше дізнатися про це, щоб таким чином подолати те, що лякає. Цей процес дозволяє зменшити страх, коли спливають хвилюючі переживання чи події, так тіло вже випробувало це в символічній формі.

4. Техніки танцювально-рухової терапії

Кінестична емпатія.

Як згадувалося раніше, факт знаходження в кінестичній емпатії з іншим - служить двом важливим функціям: це може дати суттєву інформацію про те, як почуває себе інша людина і може сприяти розвитку рапорту. При використанні кінестичної емпатії, щоб відчути, що відчуває інший, важливо приймати своїм тілом те ж положення, м'язова напруга, дихальний па терн і тіло рух. Але залишатися в емпатії можна тільки на короткий час. Інакше інтенсивність емоційного переживання дуже важко скинути з себе, якщо воно втілено у вашому тілі. Інший пласт труднощів лежить у можливому переносі своїх вражень, цінностей і суджень на іншу людину замість визнання того факту, що матеріал, який виникає, може бути вашим власним.

Кінестична емпатія корисна як спосіб встановлення контакту з украй регресивними не "німими" клієнтами. Поділ одного і того ж рухового па терну при ходьбі з ними допомагає встановити початок відносин. Так само як і в роботі з аутичними дітьми, терапевт повинен враховувати потребу клієнта і просторової та емоційної дистанції.

Усвідомлення рухового поведінки клієнта робить можливим використання цієї інформації як частини більш традиційної вербальної терапії. При віддзеркалювання руху терапевт може запитати клієнта, що він (вона) відчуває чи думає, коли бачить, як хтось ще рухається подібним чином, або поцікавитися, чи не викликає рух якого-небудь образу.

Висновок

В даний час у 46 штатах США і в 29 зарубіжних країнах працює понад 1200 танцтерапевтів. Як і інші фахівці з психічного здоров'я, вони використовують широкий діапазон технік, щоб допомогти своїм пацієнтам. Ось деякі з основних напрямків танцювальної терапії: фрейдистський підхід, Юнгіанська техніка і напрям об'єктних відносин. У той же час, багато терапевти не дотримуються тільки одного підходу і використовують техніки різних підходів.

Техніка автентичного руху виходить з Юнгіанського методу аналізу, де люди працюють з повторюваними образами своїх снів або фантазій, щоб збагнути сенс свого життя. Замість того щоб просити пацієнта протанцювати певну емоцію, терапевт пропонує пацієнту рухатися, коли він відчуває "внутрішній імпульс". Рух направляється самим пацієнтом, і терапевт є неосуджуючим свідком його руху. Передбачається, що такі рухи виходять з глибинного рівня свідомості пацієнта.

Під фрейдистською технікою танцювальний терапевт працює з пацієнтом, щоб розкрити почуття, приховані глибоко в несвідомому, через вираження цих почуттів в танці.

У техніці об'єктних відносин терапевт допомагає пацієнтові дослідити основні проблеми його життя, звертаючись до первинних відносин з батьками. Емоції виражаються конкретним, фізичним чином. Наприклад, пацієнт може працювати зі своїм страхом втрати, наближаючись до терапевта і віддаляючись від нього в танці.

Танцювальні терапевти часто використовують разом з танцем інші види терапії, такі як арт-терапія і драма. Терапевти також обговорюють з пацієнтом, що сталося під час танцювальної сесії, використовуючи звичайну "розмовну терапію". Також вони використовують під час сесій візуалізації. Наприклад, терапевт може запропонувати пацієнтам уявити, що вони танцюють на прекрасному березі моря. В одній часто використовуваній техніці терапевт дзеркально відображає рухи пацієнта, коли той висловлює важливі почуття. Це працює особливо сильно під час індивідуальної сесії. Вважається, що ця техніка забезпечує почуття безпеки і допомагає перевірити істинність почуттів пацієнта. Основна передумова танцювальної терапії полягає в тому, що коли люди танцюють, вони висловлюють значущі почуття. Кулак, гнівно б'є в повітря, голова, схилена в замішанні, багато що означають для танцтерапевта. За допомогою танцтерапії, відповідно до теорії, пацієнтам легше висловлювати хворобливі, що лякають почуття і проживаючи, звільнятися від них. Після проживання цих почуттів в танці, їм легше почати говорити про ці почуття і перестати вибудовувати бар'єри між собою та іншими.

Література

1. Абабков В.А. Клинические основы психотерапии неврозов и других пограничных нервно-психических расстройств (в свете их патоморфоза) // Психотерапия: от теории к практике. СПб., 1995.

2. Алешина Ю.Е. Индивидуальное и семейное психологическое консультирование. М., 1993.

3. Александров А.А. Современная психотерапия: Курс лекций. СПб., 1997.

4. Осипова А.А. Общая психокоррекция. Учебное пособие. М.:СФЕРА, 2002 Г. 510 С.

Размещено на Allbest.ru