Девіантна поведінка школяра, її причини і шляхи подолання

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти, молоді та спорту України

Харківський національний педагогічний університет ім. Г. С. Сковороди

Кафедра психології

КУРСОВА РОБОТА З ТЕМИ:

«Девіантна поведінка школяра її причини і шляхи подолання»

Виконала:

студентка 3 курсу

групи 331

факультету заочного навчання

Данілова Альона Василівна

Перевірила:

Костікова Ольга Володимирівна

Харків 2013

Зміст

Вступ

Розділ 1. Девіантна поведінка.

1.1 Прогресивні педагоги та психологи про причини девіантності і роботу з важковиховуваними.

1.2 Поняття девіантного поводження. Основні підходи.

1.3 Фактори ризику девіантної поведінки

1.4 Види девіантної поведінки

Розділ 2. Форми, причини, та шляхи подолання девіантної поведінки у школярів.

2.1 Причини девіантної поведінки у школярів

2.2 Індикатори девіантної поведінки у молодших школярів

2.3 Форми прояву девіантного поводження у підлітків

2.4 Профілактика проявів девіантної поведінки і вплив виховання на запобігання порушень.

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Об'єктом даної курсової роботи виступає поняття девіантної поведінки у школярів. Робота присвячена проблемі девіантної поведінки школярів як соціально-педагогічного явища.

Предметом дослідження даної курсової роботи є психологічні особливості девіантної поведінки у школярів.

Мета дослідження полягає в теоретичному та емпіричному розгляді проблеми девіантної поведінки у дітей та підлітків, в корекційно-методичному плануванні роботи з ними в умовах навчального закладу.

Метою роботи є виконання таких завданя:

- проаналізувати психологічний зміст проблеми в науковій літературі.

-виявити особливості девіантної поведінки у школярів.

-розробити психологічні засоби роботи з дітьми та підлітками для профілактики порушень у їх поведінці і запобігання проявів у їх поведінці девіацій.

Гіпотеза :

Особливості девіантної поведінки у школярів проявляються у комплексі індивідуальних, особистісних та суб'єктивних якостях конкретної дитини. Однією з найголовніших рис цього процесу є елемент творчості.

Використати дане дослідження можна при розробці шкільної програми для загальноосвітньої школи, а також використати в роботі шкільного психолога для допомоги учням в складний період становлення особистості і для запобігання проявам девіації.

Сучасний період розвитку українського суспільства характеризується змінами, що охоплюють усі сфери людського життя. На тлі цих змін саме діти перебувають у найтяжчому становищі внаслідок не сформованості власної системи стійких моральних переконань, ціннісних орієнтацій, що нерідко викликають неадекватну реакцію на події навколишнього життя. Скрутне матеріальне становище переважної більшості сімей зумовлює погіршення внутрішньо-сімейних стосунків. Недоліки шкільного виховання і значне скорочення кількості позашкільних закладів призводять до збільшення кількості дітей, чия поведінка виходить за межі моральних норм. Кількість правопорушень, здійснених дітьми, є закономірним наслідком процесу соціальної деградації особистості. Саме тому проблеми, пов'язані з поведінковими виявами школярів, постійно перебувають у центрі педагогічних досліджень.

Розділ 1. Девіантна поведінка

1.1 Прогресивні педагоги та психологи про причини девіантності і роботу з важковиховуваними

Видатні педагоги С.Т. Шацький, В.М. Сорока-Росинський, А.С. Макаренко, В.О. Сухомлинський та інші внесли значний вклад у справу всебічного розвитку особистості. Вони не припускали думки, що виховання безсиле виправити деякі відхилення від норми моральності й поведінки окремих підлітків; виступали проти реакційної ідеї дефективності дітей, згідно з якою велика кількість учнів зачислялася до категорії невиправних, приречених, непотрібних суспільству.

Неспроможність ідеї дефективності переконливо доводить своєю практикою В.М. Сорока-Росинський, досвід якого прекрасно описаний в книзі "Республіка ШКІД" Л. Пантелєєвим, а також у працях С.Т. Щацького, А.С. Мака-ренка, В.О. Сухомлинського [4, 8].

С.Т. Шацький під впливом Н.К. Крупської уточнює розуміння змісту дитячого життя, що складається з фізичного розвитку дитини, матеріальної і розумової праці, гри, мистецтва, соціальної діяльності. В кожній з цих галузей він разом з учителями вивчає умови життя, звички і знання всіх вікових груп, визначає, що має робити школа, щоб внести нове, корисне в діяльності дітей, зробити їх життя здоровим, змістовним, цікавим.

Стимулом до навчання, як твердив С.Т. Шацький, є суспільне корисна праця школярів, бо для її успішного виконання потрібні певні знання та вміння. Ось чому він закликав учителів всемірно розвивати у дітей інтерес до навчання, до оволодіння знаннями і практичними навичками, вважав за необхідне, щоб школа своєчасно довела до свідомості дітей мету навчання, щоб вони знали, для чого навчаються мови, лічби, грають, вивчають природу, суспільство.

У практичній діяльності С.Т. Шацький відзначався оптимізмом, елементи якого мали яскравий вияв у максимальному розширенні прав учнівського самоврядування, в заохоченні дітей до творчості, в системі організації естетичного виховання, що породжує радість спілкування з природою та мистецтвом. Педагогічний оптимізм, проектування позитивного розвитку дитячого колективу і кожного вихованця, на його думку, необхідні при вихованні, самовихованні і перевихованні.

Наукове розуміння природи виникнення явища важковиховуваності розвинули в своїх працях Л.С. Виготський, П.П. Блонський, де представлено наукові узагальнення з проблем педагогічної занедбаності. Так, П.П. Блонський в книзі "Важкі школярі", вказуючи на необхідність у педагогічній роботі з ними враховувати вік та рівень занедбаності, перестерігає педагогів, що не можна всі причини відхилень у поведінці відносити до спадковості і патології дитини, слід враховувати також умови, в яких виникає хвороба-соціальна спадковість, Л.С. Виготський цю саму думку висловив у таких словах: "Своєрідність важкої дитини складається в процесі розвитку, а не дана одвічно в її первинних дефектах" [7, 253].

Як ніхто інший, багато корисного для вирішення проблеми важковиховуваності зробив А.С. Макаренко, який твердив, якщо дитина стає хуліганом, то в цьому винувата не вона, а педагогічні методи. Якщо дитина хороша-цим вона також зобов'язана своєму вихователю. Немає дітей-правопорушників від природи, а є діти, що потрапили у складне становище. Будь-яка нормальна дитина, що опинилась на вулиці, без допомоги суспільства, колективу, друзів, без досвіду, з розшарпаними нервами, без перспективи, буде себе поводити так, як діти-правопорушники.

А.С. Макаренко ідеї дефективності дітей протиставляв вчення про необмежену могутність виховання в умовах нашої дійсності. В "Книзі для батьків" він зазначав, що сповідає безмежну, безшабашну, безоглядну впевненість у необмежених можливостях виховної роботи. Він підкреслював, що не знає жодного випадку, коли б повноцінний характер виник поза здоровими виховними обставинами або, навпаки, коли зіпсований характер вийшов би, незважаючи на правильну виховну роботу. З урахуванням свого досвіду, теоретичних даних він робить висновок, що у нас не може бути ніяких дитячих катастроф, невдач, навіть найменших [4, 11].

Ефективно виховувати і перевиховувати важких підлітків, на його думку, можна лише в колективі. Фундаментом макаренківської теорії виховуючого колективу є вчення про розвиток особистості. Теорія дитячого колективу характеризується сукупністю суворо визначених і взаємообумовлених основних положень. Ці положення, з одного боку, відбивають суттєві особливості дитячого колективу як складової частини суспільства, а з іншого, - поєднують принципи організації та діяльності дитячого колективу. Призначення колективу, за Макаренком, - це створення умов для всебічного розвитку кожної індивідуальності, для виховання справжніх колективістів.

Вихідною передумовою для організації дитячого колективу Макаренко вважав наявність соціальне корисної діяльності. Умова успішної діяльності - правильна її організація, продумана структура, дієздатні органи колективу. Продумана структура і дієздатність органів сприяють формуванню системи визначення внутріколективних відношень - взаєморозуміння, взаємної вимогливості, взаємодопомоги, відповідальності, солідарності, змагання, товариськості та дружби.

Ідеальним первинним колективом він вважав той, який відчуває свою єдність, спаяність, усвідомлюючи, що це - не компанія друзів, а явище соціального порядку, організація, що має обов'язки, відповідальність [7, 221].

А.С. Макаренко зазначав, що колектив, як і кожний його член, завжди повинен мати перспективу, ознаку життєздатності - безперервне просування вперед. Дитячий колектив виховує своїх членів лише тоді, коли він у навчанні, в праці реально просувається до поставленої мети, коли все його життя пронизане почуттям завтрашньої радості, що буде загострювати думки, відкривати "таємницю" насолоди працею і творчістю, боротьбою та подоланням труднощів, загартовувати волю і характер. Вона здатна зробити ледачого працелюбним, боязкого - сміливим, того, що коливається - впевненим, безтурботного - відповідальним.

У згуртованому дитячому колективі жоден з вихованців, яким би він не був малим, слабким, новим, не може бути беззахисним, відокремленим. У такому колективі діє міцний закон: ніхто не тільки не має права, а й не має можливості безкарно знущатися або робити насильство над найслабкішими членами колективу.

Підводячи підсумки думкам про роль колективу у вихованні підлітка, А.С. Макаренко зазначав, що виховання особистості в колективі неможливе без вимог, наказів, підпорядкування, воно неможливе і без інших компонентів впливу на свідомість-і почуття дітей, але ці впливи повинні бути пройняті любов'ю, довірою, якомога більшими вимогливістю до людини і повагою до неї. Повага і вимогливість - двоєдиний діалектичний принцип колективного виховання важкої дитини.

Проблему важковиховуваності успішно вирішував і В.О. Сухомлинський. Немає такої дитини, твердив він, яка б при певних умовах виховання не могла б стати людиною освіченою, працелюбною, високо моральною. Він вважав, що всі без винятку діти, які не мають патологічних відхилень у розумовому розвитку, можуть успішно оволодіти середньою освітою.

В.О. Сухомлинський розробив систему піклування про дитяче здоров'я, що передбачає правильний режим, повноцінне харчування, фізичне загартування. Головне у правильному режимі - чергування праці та відпочинку, неспання і сну.

На основі багаторічного досвіду він установив, що чимало дітей приходять до школи з травмованою психікою, і це вкрай негативно позначається на їхній поведінці. Незадовільний стан здоров'я, травмовану психіку, важковиховуваність дітей В.О. Сухомлинський пов'язував з недоліками сімейного виховання. Вивчивши понад дві тисячі сімей, де діти мали негативний. вплив батьків, він дійшов до висновку, що важка дитина - це результат вад батьків, сімейного життя, це квітка, що розквітла в атмосфері безсердечності, неправди, обдурювання, неробства, презирства до людей, зневаги до громадського обов'язку. Цьому слід протиставити світлу, життєрадісну силу, що здатна вплинути на дану дитину.

В.О. Сухомлинський вважав, що багато батьків беруть шлюб непідготовле-ними до народження і виховання дітей, тому так легко віддають їх у школи-інтернати, спеціальні школи. Діти відчувають, що вони не потрібні батькам і переживають це як страшну трагедію. Навчати і виховувати таких дітей в школі дуже важко. Настав час, твердив він, коли суспільство повинно суворо перевіряти моральну готовність людей до створення сім'ї [4, 12].

Перевиховання дітей, що характеризуються відхиленнями від норм у моральному розвитку та поведінці, - найскладніша справа, що потребує виключної уваги, терпіння, майстерності, душевної чуйності, теплоти. Щоб виховати важку дитину, зробити її хорошою людиною, зазначає Василь Олександрович, насамперед слід зрозуміти і відчути її горе, пережити ту небезпеку, яка може потягнути дитину в прірву, а це можливо лише в атмосфері глибокої і повсякденної поваги до особистості. Яким би вдумливим і чуйним не був вихователь, він не зможе знайти підхід до серця важкої дитини, якщо не створений чуйний, сприйнятливий до добра і зла, чужого горя і радості дитячий колектив. Чутливий колектив є тим сприйнятливим середовищем, в якому дитина з надламаною душею знаходить для себе рідну сім'ю, турботу, підтримку.

Важливо мати на увазі, що, за В.О. Сухомлинським, почуття ворожнечі до оточуючих переходить у таких дітей в жорстокість, намагання зробити щось на зло тим, хто лише хоче здаватися добрим, а насправді поганий.

Ніколи не досягне успіху вчитель, якщо буде намагатися вплинути на учня загальними словами про добро і справедливість. Тут повинні бути конкретні дійові заходи, які повністю захопили б усі сфери інтелекту дитини, втягли б її в суспільне корисну діяльність, спиралися б на позитивні нахили дитини.

У зв'язку з цим В.О. Сухомлинський висловлює цінні думки про те, що в кожній людині є її "золота жилка". Якою б занедбаною, безталанною, нездатною до оволодіння знаннями не вважалась дитина, все ж талан десь у неї є за пересічністю, відсталістю. Завдання вихователя полягає в тому, щоб знайти це золоте зерно, поставити людину на життєвий шлях, де вона знайде себе.

Мистецтво виховання В.О. Сухомлинський розумів глибоко. Виховання, вважав він, уміщує в собі багатогранні явища життя - духовні, моральні цінності, моральні стосунки між людьми, що оточують дитину, їх духовну культуру. Виховання він поділяв на два джерела: перше - організована діяльність в сім'ї, школі; друге - взаємостосунки людей, судження і моральні якості людини, які фіксуються дітьми незалежно від нашого бажання.

Виникає проблема: діти, незважаючи на піклування про них з боку батьків та суспільства, часто підпадають під негативний вплив. Як це можна подолати? В.О. Сухомлинський відповідає: слід виховувати свідому протидію всьому поганому, виховувати "імунітет до зла"; отже, завдання вчи геля полягає в тому, щоб учень не був беззахисним перед поганим впливом. Досягти цього можна лише за допомогою залучення таких учнів до суспільно-виробничої діяльності.

Поширеною помилкою виховання, на його думку, є зосередження уваги вихователя на недоліках особистості дитини, внаслідок чого зусилля педагога зводяться до настирливих докорів, висловлених часто в грубій формі, критики цих недоліків. Такий засіб впливу лише дратує, нервує учня, віддаляє його від учителя. Враховуючи це, В.О. Сухомлинський вважає, що завдання виховання полягає не у викоріненні недоліків особистості, а в культивуванні, розвитку, закріпленні в дитині всього найкращого, що є в ній. Якщо намагатись усувати недоліки прямим шляхом, виставляючи назовні ці недоліки і сподіваючись, що учень зрозуміє, усвідомить їх і виправить, - такий шлях виховання зумовлений на невдачу.

В моральному вихованні найважливішим повинно бути формування особистого ставлення учня до навколишньої дійсності, почуття відповідальності перед суспільством, батьками, колективом, самим собою. Це завдання може бути вирішено в тому випадку, коли підлітка привчать до подолання труднощів, витримки і самовладання. Ведучою тут повинна стати гуманність у поєднанні з повагою та вимогливістю і разом з цим непримиренністю до лінощів, неробства, недбайливості, марнотратства, байдужості. Сутність виховання, за В.О. Сухомлинським, повинна полягати в умінні спонукати підлітка до оцінки своїх вчинків, у яких відображається його ставлення до людей, дійсності, до себе, стимулювати внутрішню роботу його розуму, серця, в процесі якої народжується ідейна переконаність, прагнення бути корисним суспільству.

В.О. Сухомлинський підкреслював, що дуже важливо прищепити педагогіч-не занедбаному учневі впевненість у своїх силах, навчити розміряти їх, виділити доступне в реальному здійсненні, а недоступне залишити у перспективі і готувати підлітка до реалізації цього в майбутньому.

Загострюючи увагу на головному у вихованні важких дітей, В.О. Сухо-млин-ський рекомендував учителям вивчати духовний світ дитини, його мислення, почуття, характер, волю, інтереси. Без знання підлітка, глибокого розуміння всієї складності явищ, що відбуваються в його душі, виховання залишається беззмістовним, не досягає своєї мети. У зв'язку з цим виникає питання про той значний внесок, що зробили психологи у вирішення проблем подолання педагогічної занедбаності і важковиховуваності.

Серед учнів є такі, що характеризуються наявністю закріплених негативних форм поведінки, недисциплінованістю, в процесі навчання та виховання яких вчителі відчувають значні труднощі, а іноді бувають зовсім безпорадними. Вивчаючи їх, психологи відкидають погляди тих учених, які твердять, ніби причиною викривлення в моральному розвитку дітей є біологічні особливості, зумовлені лише спадковістю. Вони встановили, що відхилення в поведінці дітей зумовлені не лише біологічними явищами, а й впливом мікросередовища, неформальних взаємостосунків з дорослими та однолітками, побутом сім'ї, помилками в навчанні і вихованні та ін.

В історії психології найвидатнішим представником, що відстоював ідею соціальної детермінації поведінки дитини, був П.Ф. Лесгафт. Цієї точки зору дотримувався і П.П. Блонський, який у статті "Про так звану моральну дефективність" зазначав, що поборники моральної дефективності запізнились у своєму науковому розвиткові мінімум на 100 років. Те, що називається в педаго-гічному вжитку морально-дефективною дитиною, є дитина нового покоління, нового суспільного укладу. Вчення про моральну дефективність найчастіше прикриває презирливу та злобну політичну реакцію в педагогіці [4, 13].

П.П. Блонський щиро вірив у силу виховання, в його здатність усувати відхилення в моральному розвитку. На значному експериментальному матеріалі він установив, що вчитель може успішно впливати на школярів, які вважаються невстигаючими. Він рекомендував створювати для таких дітей сприятливі умови, організовувати для них спеціальні додаткові заняття, систематично розвивати їх. З ними слід проводити бесіди розвиваючого характеру, навчати робити уроки, працювати, писати в зошитах та ін. Особлива увага приділялась вихованню впевненості в собі. Цікавим щодо цього є прийом, що застосовувався П.П. Блонським, який можна вважати прийомом "позитивного стимулювання". Сутність його полягає в тому, що вчитель залишає таких дітей на декілька тижнів у класі в спокої. Потім кілька разів викликає відповідати з тем, підготовлених на додаткових заняттях, щоб учень відповів обов'язково правильно. Це давало позитивні результати в досить незначний строк [4, 14].

Л.С. Виготський твердив, що розвиток психіки дитини має соціальну природу, тому навчання може стати ефективним, якщо воно буде науковим, йти попереду розвитку дитини. Суттєвою рисою навчання він вважав взаємостосунки з навколишніми людьми, співробітництво. Ті внутрішні процеси розвитку, які на даній віковій стадії є для дитини можливими в галузі взаємостосунків, співробітництва, він вважав зоною найближчого розвитку дитини; з цього слід і починати навчання.

Виготський захищає ідею соціальної детермінації поведінки особистості і тоді, коли порушується не лише моральне здоров'я дитини, а й виникають фізичні дефекти (розумова відсталість, сліпота, глухонімота). В таких станах дитиною оволодіває розуміння власної соціальної неповноцінності, що стає рушійною силою її психічного розвитку.

Цю думку Л.С. Виготського стосовно навчальної роботи школярів розвинув Л.В. Занков. Він вважав, що вчителеві потрібно пильно стежити за засвоєнням знань, набуттям умінь, навичок кожним учнем, добре уявляти, які розділи навчального предмета засвоюються краще, а які гірше. Крім того, відомо, що в процесі навчання в учня можуть бути зміни в кращий або гірший бік залежно від настрою; хвороби тощо. Тому вчитель повинен не лише систематично і уважно спостерігати за школярами, вивчати їх, а й мати програму розвитку кожного учня, особливо відстаючого Тоді прорахунки в навчанні будуть зведені до мінімуму.

Як свідчать сучасні психологічні дослідження (Л.І. Божович, Є.І. Савонько, Л.С. Славіна та ін.), важливе значення в роботі з важковиховуваними учнями має вивчення їх особистості в цілому. Звертається увага на виникнення негативних афективних переживань і відповідних їм форм поведінки: підвищена образливість, упертість, негативізм, замкненість, загальмованість, емоційна нестійкість [4, 15].

Л.С. Славіна афективні переживання дитини (Дети с аффективным поведением. - М., 1966) пов'язує з переживаннями, в основі яких лежить незадоволеність-якимись життєво важливими для дитини потребами або конфлікт між ними. Найчастіше такі переживання виникають у тих випадках, коли не задовольняються претензії дитини, які мають для неї велике значення: добре вчитися, займати певне становище в колективі, встановлювати позитивні стосунки з навколишніми людьми тощо.

Незадоволені претензії викликають негативні афективні переживання лише тоді, коли виникає розбіжність між цими претензіями і такими здібностями дитини, що можуть забезпечити їх задоволення. Претензії дитини базуються на можливості виникнення в її попередньому досвіді певної оцінки своїх можливостей, тобто самооцінки, що стала для неї звичною, в результаті у неї виникає потреба зберегти її, а також і рівень претензій, що базується на ній. В тих випадках, коли це намагання фактично не може бути задоволеним, виникає конфлікт. Визнати в ньому свою неспроможність означає для дитини піти наперекір потребі залишити звичну самооцінку, а цього вона не хоче і не може допустити.

Фактична неможливість задовольнити свої претензії завжди стикається з неуспіхом. Звідси виникає неадекватна реакція на свій неуспіх: дитина або заперечує факт неуспіху або пояснює його невідповідністю фактичному стану, намагається пояснити неуспіх не своєю неспроможністю, а іншими причинами.

Отже, при аналізі виявляється, що за задиркуватістю, впертістю, негативізмом, як і за іншими подібними формами поведінки, завжди стоїть неадекватна реакція дитини на афектогенну для неї ситуацію. Неадекватні реакції підлітка викликають відповідні дії навколишніх людей, що значно поглиблює афективні псреживання. Реагуючи таким чином, він ніби знаходить виправдання своїм неуспіхам і вбачає причину їх не в собі, а в навколишніх людях, обставинах, випадкових подіях.

Неадекватна реакція в таких випадках наступає як захисна реакція дитини, що дає можливість їй у випадку неуспіху не знижувати свою самооцінку, оцінку своїх можливостей, вимог до себе, своїх претензій. Тобто неадекватна реакція дає змогу підлітку не припустити у свідомості наявності у себе невміння, несамостійності та ін.

Незадоволеність спілкуванням, як підкреслює Я.Л. Коломийський, негатив-но впливає передусім на успішність, штовхає підлітка на різні, іноді навіть антигромадські вчинки, у зв'язку з чим виникає ряд важливих педагогічних проблем, насамперед проблема ізольованого учня, якого ніхто нікуди не обирає, ніхто В класі не любить. У такого школяра не задовольняється одна з найважливіших соціальних потреб - потреба в спілкуванні, і це формує у нього ряд негативних рис особистості і особливостей поведінки. Велику тривогу викликає той факт, що ізольовані діти, які не прийняті в своїй групі, поповнюють кількість неповнолітніх правопорушників. Бути поза учнівським колективом - означає втратити свою громадську позицію. Тому вони шукають і знаходять іншу позицію, інше мікросередовище, де задовольняють свої потреби в спілкуванні. Ізоляція важковиховуваних підлітків у класному колективі є однією з основних причин, що сприяє їх становленню на шлях правопорушень.

Важковиховувані звикають до свого неблагополучного становища в сім'ї, школі, класному колективі, до поганих оцінок, перестають вірити у свої сили і навіть починають бравірувати своїми негативними вчинками, недоліками. Щоб виправити ці недоліки, як вказував М.О. Алемаскін, слід перебудувати їх ставлення до себе, до навколишніх людей, створити такі педагогічні ситуації, які дозволили б їм виявити позитивні якості особистості. Крім того, такі методи педагогічного впливу на них, як навіювання, розрив небажаних стосунків, контактів, переорієнтація міжособових відносин, трансформація негативних стосунків у позитивні, дають бажані наслідки, якщо вони застосовуються разом з іншими методичними системами.

У психологічних дослідженнях останніх років особливу увагу звертають на розробку механізму і умов емоційного впливу на важковиховуваних. Постійно зростає в практиці превентивної педагогіки роль таких напрямів психології, як психологічна реабілітація поведінки і вивчення станів психологічної та соціальної дезадаптацiї особистості.

Отже, прогресивні педагоги і психологи різних поколінь створили систему поглядів на такі складні соціально-біологічні явища, якими є важковиховуваність і відхилення в поведінці. Вони розкрили реальні механізми процесу, детермінуючого негативну поведінку дитини. Це все дає змогу модернізувати профілактику і подолання занедбаності в школярів, визначати оптимальну структуру перевиховання. Крім того, з'являється можливість досить точно прогнозувати поведінку, дати точне визначення педагогічної занедбаності і шляхів її попередження.

Психологи розглядають девіантність як поводження, що знаходиться на границі між правовим і кримінальним поводженням. Дітей, яким властиві відхилення поведінкових реакцій, називають по-різному: недисципліновані, педагогічно або соціально запущені, важкі діти, важковиховувані, схильні до правопорушень, девіантние підлітки й ін. Ці терміни найбільше часто використовуються як синоніми. Відхилення в поводженні позначається на навколишніх, і суспільство ставить діагноз девіантності чи деликвентности.

У психолого-педагогічній літературі немає єдиного підходу до визначення девіантності. В. Ковальов визначає Девіантне поводження як відхилення від моральних норм, а деликвентність вважає поводженням злочинним. Хевит і Дженкинс важко виховуваних підлітків розділяють на дві категорії:

діти із соціалізованими формами антигромадського поводження;

діти із соціалізованим агресивним поводженням.

Н. Максимова виділяє типи важковиховуваних у залежності від детермінант соціальної дезадаптации підлітків, що чинять опір педагогічному впливу:

-несформованість особистісних структур, низький рівень моральних представлень і соціально прийнятих навичок поводження (педагогічно запущені);

-особливості розвитку вищої нервової діяльності (акцентуації характеру, емоційна нестійкість, імпульсивність);

-недотепний виховний вплив(помилкова чи ситуативна трудновоспитуемость);

функціональний новотвір особистості (власне трудновоспитуемость).

І. Фурманів зв'язує формування негативних форм поводження в дітей зі стилями сімейного виховання: емоційне відторгнення (по типі Золушки), "гіпопротекція" (дитина належить сам собі), що домінує гіперпротекція (занадто велику увагу батьків до дітей і позбавлення їхньої всякої самостійності).

В. Воробйов і Н. Коновалова виділяють три форми, і одночасно, і три причини шкільної дезадаптации:

"деприваційна" - неможливість особистості побачити в реальній ситуації власну психологічну проблему;

невротична природа шкільної дезадаптации;

"психопатична" - психологічні проблеми дитина вирішує неправильно, і через це з'являються нові проблеми.

Існує багато інших способів класифікації правопорушень і важковиховуваємості. Усі ці знання необхідні практичному психологу для розуміння механізмів появи відхилень у поводженні школярів, умов і причин девіантності. Вони є своєрідним покажчиком для психолога у виборі методів і прийомів до роботі з дітьми: спостереження, аналіз продуктів діяльності (матеріальних, інтелектуальних, духовних), анкетування, тестування, социометрические виміри і вербальні методики, бесіди та інші.

1.2 Поняття девіантного поводження. Основні підходи

Поведінкова психологія - активно розвивається як галузь.

У порівнянні з іншими підходами, поведінкова інтервенція, можливо, є одним з найбільш адекватних і ефективних способів впливу на поводження особистості. У той же час у сучасній практиці надання психологічної і психотерапевтичної допомоги спостерігається тенденція до інтеграції різноманітних методів, заснованих на різних методах, для рішення конкретних практичних задач. У випадку поведінкових порушень досить широко й успішно використовуються интегративні підходи, спрямовані на рішення стратегічної задачі - досягнення позитивних особистісних змін

Фактором, що гарантує успішність застосування будь-яких методів виступає особистість самого фахівця, що робить соціально-психологічну допомогу. Можна говорити про таких соціально важливих якостях соціального педагога, як адаптивність, високий рівень розвитку життєво важливих умінь, упевненість, щирий інтерес до людей, духовність.

Девіантна поведннка (відхильна поведінка) -- поведінка індивіда або групи, яка не відповідає загальноприйнятим нормам, внаслідок чого відбувається порушення цих норм.

Проблема девіантної поведінки та її корекції завжди була важливою у педагогіці, психології, кримінології, але останнім часом вона набуває масового характеру.

У період різких переломів у суспільстві часто порушується єдність буття і свідомості, виникає невідповідність взаємодії суб'єктів і соціальних інститутів, неадекватність соціальної політики і моралі. Розмитість норм, ослаблення соціальної регуляції спотворює духовні і культурні підвалини для такої поведінки. Відбувається розрив між прагненням до швидкого зростання матеріального добробуту і відсутністю важелів саморегуляції, заснованих на високій культурі, духовності.

Проблему девіантної поведінки аналізували такі науковці як Іван Єрмаков, Лідія Сохань, Микола Рижков, Євген Павлютенков,Василь Крижко, Тетяна Титаренко та інші.

1.3 Фактори ризику девіантної поведінки

Біологічні:

наслідки спадковості;

вплив природного середовища;

порушення роботи ферментативної та гормональної систем організму;

вроджені психопатії;

мінімальні мозкові дисфункції внаслідок органічного враження головного мозку.

Психологічні:

акцентуації характеру;

інфантилізм;

підвищений рівень тривожності;

різноманітні реакції (емансипації, групування з друзями, відмови, компенсації, захоплення (хоббі);

задоволення почуття цікавості;

потяг до самоствердження;

потреба змінити психічний стан у стресовій ситуації.

Соціально-економічні:

зниження життєвого рівня населення;

майнове розшарування суспільства;

обмеження соціально схвалених способів заробітку;

безробіття;

доступність алкоголю та тютюну.

Соціально-педагогічні:

зростання кількості сімей з конфліктними та асоціальними стилями виховання.

Соціально-культурні:

зниження морально-етичного рівня населення;

поширення кримінальної субкультури;

руйнування духовних цінностей;

наростання неформальних об'єднань, в яких домінує культ сили;

пропаганда в засобах масової інформації насильницьких та безвідповідальних стереотипів поведінки.

1.4 Види девіантної поведінки

девіантний поводження підліток поведінка

В залежності від способів взаємодії з реальністю та порушенням тих чи інших норм суспільства прояви девіантної поведінки поділяються на 5 видів:

Делінквентний вид девіантної поведінки - сукупність протиправних вчинків та злочинів, які не відповідають формально зафіксованим соціальним та юридичним нормам.

Адиктивний вид девіантної поведінки - поведінка, що зумовлюється залежністю від різних хибних пристрастей.

Патохарактерологічний вид девіантної поведінки - поведінка, що зумовлюється патологічними змінами характеру, що сформувалися в процесі виховання.

Психопатологічний вид девіантної поведінки - ґрунтується на психопатологічних симптомах та синдромах - це прояви тих чи інших психічних порушень та захворювань.

Ґрунтується на суперцінностях - це виявлення обдарованості, таланту, геніальності в якійсь сфері діяльності, які виходять за рамки звичайного, нормального сприйняття

Розділ 2. Форми, причини, та шляхи подолання девіантної поведінки у школярів

2.1 Причини девіантної поведінки у школярів

Девіантна поведінка розглядається як результат соціопатогенеза, що виникає внаслідок різних впливів на особистість:

Негативні чинники, що зумовлюють девіантну поведінку дітей:

- неблагополуччя в сім'ї (неповна сім'я, батьки - п'яниці, наркомани, ведуть аморальний спосіб життя; безвідповідальність батьків за виховання дітей, їх психолого-педагогічна неграмотність; негативні приклади в моральній поведінці; брак доброти, сімейного затишку, любові до дітей, справжнього батьківського авторитету; прояви насильства, жорстокості; матеріальне неблагополуччя);

- низька педагогічна культура сім'ї (батько й мати працюють, освічені, інтелектуально розвинені, але матеріальний достаток проявляється у створенні для дітей “парникових” умов, що призводить до ослаблення внутрішніх сил особистості, матеріального перенасичення, вседозволеності, несформованості системи самовимог і самоконтролю);

- недостатній рівень виховної роботи у загальноосвітніх закладах (проявляється у перевантаженості програм навчальним матеріалом, який учень не може засвоїти, що породжує негативізм, опір, намагання “втекти” від навчальної діяльності, почуття власної неповноцінності; прояви негативізму з боку вчителів-вихователів до учнів з моральними вадами; недостатній рівень педагогічної культури вихователів; ізоляція, відсторонення від цікавих колективних справ тощо);

Негативні соціальні впливи, що грають десоціалізаційну роль у виникненні девіантної поведінки підлітків:

- прямі десоціалізаційні впливи чиняться з боку найближчого оточення, яке безпосередньо демонструє зразки асоціальної поведінки, антисуспільних орієнтацій і переконань, коли діють антисуспільні норми і цінності, групові приписи, зовнішні поведінкові регулятори, що спрямовані на формування особистості асоціального типу;

- непрямі десоціалізаційні впливи середовища полягають у відсутності необхідних умов для “запуску” провідних механізмів і засобів соціалізації, за допомогою яких здійснюється “трансформація” системи зовнішньої регуляції у внутрішню.

Кримінальний фактор виникнення девіантної поведінки:

- група підлітків, що сформована поза соціально-значущої діяльності, в умовах марного згаяння часу та ризикованих хуліганських занять. У таку групу, яка виявляється “каталізатором” злочинної поведінки неповнолітніх, підліток потрапляє в разі неможливості добитися успіху, відсутності позитивної діяльності, в якій підліток може реалізувати себе; в разі психологічного дискомфорту, що виникає як результат престижного невдоволення, відчуження від колективу, як це буває з “важкими” учнями внаслідок їх слабкої успішності, конфліктів з вчителями та однокласниками, що призводить до зниження референтної значущості підлітка та пошуків ним іншого кола спілкування.

Психобіологічні передумови асоціальної поведінки дітей:

а) кризові явища, що характеризують психофізіологічний розвиток у підлітковому віці (кризові явища в організмі, психіці та взаємовідносинах підлітка);

б) нервово-психічні захворювання, акцентуації характеру

- психічні аномалії: олігофренія, психози, психопатії, неврози, психофізичний інфантилізм, ознаки органічного ураження головного мозку;

- частіше за інші зустрічаються акцентуації за гіпертимним та нестійким типом;

в) відставання в розумовому розвитку

- за особливо несприятливих умов внаслідок своєї підвищеної навіюваності підлітки можуть легко підпасти під вплив дорослих, досвідчених злочинців;

г) різні фізичні вади, дефекти мови, зовнішня непривабливість, вади конституційно-соматичного характеру;

2.2 Індикатори девіантної поведінки у молодших школярів

Вивчення девіантної поведінки молодших школярів науковцями дозволило виділити такі її різновиди, як відхилення у поведінці, пов'язані із шкільною дезадаптацією, педагогічною занедбаністю, відхиленням у поведінці у зв'язку з соціальним сирітством, соціальною дезадаптацією. В учнів початкових класів вони формуються внаслідок впливу різних чинників: біологічних (генетичні ускладнення, фізіологічні аномалії); психологічних (психопатологія, порушення емоційно-вольової сфери, неврози); соціальних (несприятливі умови сімейного виховання, негативний вплив референтної групи); педагогічних (недоліки навчально-виховного процесу в школі).

Учителю початкових класів необхідно знати індикатори девіантної поведінки, до яких у молодшому шкільному віці відносять:

- низьку пізнавальну активність + особистісну незрілість у дисонансі з вимогами до соціального статусу школяра;

- ейфоричний настрій + розгальмованість;

- підвищене прагнення до гострих відчуттів;

- інтерес до ситуацій, які включають агресію, жорстокість;

- немотивовані зміни поведінки;

- негативне ставлення до навчання;

- втечі з дому як протест проти покарання;

- прогалини у знаннях, виявлені на момент завершення навчання у початковій школі.

2.3 Форми прояву девіантного поводження у підлітків

Основними формами девіантної поведінки в дитячому і підлітковому віці є наступні:

- девіантна поведінка унаслідок поганого виховання;

- девіантність унаслідок тимчасового порушення рівноваги, вже і так нестійкої (“балансова девіантність”):

а) ситуативна, соціальна, обумовлена освітою;

б) унаслідок тимчасової “занедбаності”;

- первинна пубертатна девіантність;

- девіантність унаслідок грубого інтелектуального дефекту, органічних і інших уражень головного мозку;

- девіантність поведінки як симптом соматичних захворювань;

- девіантність в рамках психозу;

- девіантність в рамках неврозу або невротична девіантність

2.4 Взаємодія родини і школи, шляхи подолання девіантності у школярів

Спосіб життя родини багато в чому зв'язаний з її матеріальним становищем, але, навіть маючи гарний матеріальний статок, багато родин переживають духовну кризу у відносинах, як між чоловіками, так і у відносинах з дітьми. Рівень спілкування переходить на вузько орієнтований (їжа, одяг, будинок), деградує культура спілкування в родині. Найчастіше проблеми з дітьми бувають у родинах, де панує авторитарний стиль виховання чи навпаки - попустительський, де спостерігається емоційна отверженність дитини або гіперопіка. Негативно позначається, коли на дитину вішають ярлики: ''жертва долі'', ''нещасливий'', ''нестерпний'' чи ''найкращий''. Особлива увага варто звертати на родини, де в батьків спостерігається тривожність, дратівливість, емоційна нестійкість чи якщо батьки (чи один з них) - "холодні раціоналісти".

Часто батьки не шукають допомоги в психологів і педагогів, вважаючи свою родину цілком благополучної. Для них правопорушення, зроблене їхньою дитиною - повна несподіванка, подія, що не має причин. Вони можуть бачити причину у впливі вулиці, школи, але дуже рідко у власних помилках у вихованні. Необхідно відзначити, що кожна родина є унікальною системою, і прояв перерахованих вище ознак може бути різним і різноманітної. Дитині потрібно тепло, людська участь, це нічим не заміниш. Справа не стільки в матеріальному добробуті батьків і їхньому високому положенні в суспільстві, скільки в тім, як вони виховують своїх дітей. Там, де дітям з раннього віку прищеплюються навички самостійності і відповідальності, де діти позбавляються можливості зловживати заробленими їхній родителями засобами, де є теплота й увага, там діти виростають нормальними.

Однією з ведучих форм виховно-профілактичної роботи є організація спільної діяльності учнів, вчителів і батьків. Школа, як могутній інститут соціалізації неповнолітніх, повинна стати центром і правовою культурою, і соціалізації підлітків. Зі шкільних установ повинні піти в минула байдужність, брутальність і хамство, жорстокість у звертанні з учнями, вимагання з батьків під різними приводами. У кожній школі необхідні психолог і соціальний педагог. На наш погляд, шкільний психолог повинний починати свою роботу з дітьми і родителями з першого класу. Співробітництво школи з родиною, вивчення родини, необхідно, насамперед, тому, що особистість матері й особистість батька, їхній характер, темперамент, індивідуальні особливості, якість їхніх подружніх взаємин, повсякденне поводження в побуті, ступінь їхньої культурності, освіченості є вирішальним чинником виховання дітей.

Шкільні психологи в співробітництві з родителями і всіх зацікавлених організаціях повинні брати участь у створенні і впровадженні молодіжних програм здорового способу життя, що ґрунтуються на об'єктивної і зухвалої довіру інформації про алкоголізацію, наркотизацію і їхні наслідки. Метою цих програм повинне бути формування в підлітків "здорових" моделей способу життя, що надають можливості для реалізації особистісного потенціалу. Досягнення успіху в профілактиці і подоланні раннього формування залежностей можливо тільки при координації роботи всіх структур, що працюють з підлітками: правоохоронних, психолого-педагогічних, соціологічних, медичних. Варто визнати пріоритетну роль у боротьбі з поширенням наркотичних речовин серед соціальних педагогів, що учаться, і психологів. Результати дослідження показують, що не страх покарання здатний удержати підлітків від вживання алкоголю і наркотиків, а пояснення наслідків їх зловживанням. На питання анкети "Якби Ви знали про шкоду алкоголю і наркотиків, чи стали б Ви їх приймати?" більшість студентів (96,7%!) відповіли негативно. Для попередження алкоголізації і наркоманії серед підлітків у сферу діяльності шкільного психолога входить виявлення груп ризику, аналіз кризових ситуацій у підлітковому середовищі і пропозиції по соціально прийнятних способах дозволу цих ситуацій.

Важливе значення має і підготовка вчителів для роботи з важкими дітьми. Практика показує, що вчителя часто не мають спеціалізованої соціально-педагогічної підготовки. Їм

не виявляється необхідна допомога для роботи з "важкими" дітьми.

Іноді в існуючій соціально-педагогічній системі відсутні служби, з якими школа могла б взаємодіяти з метою досягнення необхідних виховних результатів для кожного "важкого" дитини (консультації, регіональні соціальні установи й ін.). Необхідно, щоб школи мали у своєму розпорядженні спеціально підготовлені кадри -- психологами, соціальними педагогами й ін.

Мала чи дружня група може також є чинником асоціального поводження дітей і підлітків, якщо присутні асоціальні елементи в системі норм, цінностей, якими керуються члени групи у своєму поводженні; якщо у взаєминах у групі панує авторитарний стиль, виявляється насильство; якщо в групі поширена антишкільна субкультура.

2.5 Профілактика проявів девіантної поведінки

Кожна девіантна дитина має свій набір відхилень у поводженні: прогулювання уроків, фізичне насильство над однолітками, брутальність у спілкуванні з навколишніми, вороже відношення до людей, зневага обов'язками, агресивна протидія до педагогічних вимог, недовіра до батьків і вчителів, підвищені рівень самооцінки і рівень домагань, а практичному психологу важливо простежити їхній генезис і лише тоді вирішувати питання профілактики, діагностики, консультування і корекції, при цьому необхідно пам'ятати, що причини порушень поводження майже завжди взаємозалежні.

Родина - основний інститут виховання дітей. Зразки поводження діти переймають у своїх батьків, оскільки саме батьки визначають норми оцінки поводження. Діти часто грають ролі своїх батьків, тому дуже важливо попередити закріплення дезадаптивних форм поводження дитини шляхом психокорекційної і консультативної роботи не тільки з дітьми, але і з родителями.

Комплексне вивчення причин відхилень у поводженні, створення прогностичної програми реальних заходів і шляхів подолання проблем девіантних школярів - є одночасною роботою по подоланню недоліків сімейного і педагогічного виховання. Такий підхід диктує необхідність розробки комплексних заходів для надання психологічної допомоги всім учасникам навчально-виховного процесу.

Доцільним у практиці дослідження причин девіантного поводження є використання методу "незакінчених пропозицій" А. Пейна (модифікований С. Подмазіним) для різних вікових категорій. Обробка результатів подає інформацію про відношення учня до батьків, друзям, однокласникам, учителям, самим собі; про їхні мрії, бажання, страхах, проблемах особистісного розвитку. На основі цього можна зробити психологічний аналіз домінуючих стереотипів свідомості і діяльності.

Інформаційної для психолога є діагностика перешкод особистісного розвитку - опросник для дітей 9-11 років, що включає 90 питань. Анкетування дає психологу можливість визначити рівень тривожності, імпульсивності, агресивності, схильність до нечесного поводження, асоціальну замкнутість, непевність, і естетичну нечутливість. При цьому, важливе значення має сама організація анкетування, оскільки чесність відповідей прямо залежить від того довірчого контакту, що психолог зуміє установити з дітьми. Валидність даної діагностики підтверджується багаторічним досвідом.

Для вивчення типу темпераменту можна використовувати опросник Г.Айзенка, або тейпинг-тест, для вивчення типу реагування в конфліктній ситуації - тест фрустації С. Розенцвейга.

Підлітки, яких вважають важковиховуваними, дуже відрізняються напрямками стереотипної реакції на конфліктну ситуацію. Так, одні з них виявляють екстернальність, а інші - інтернальність, а деякі - байдужість чи займають компромісну позицію.

Для роботи з важковиховуваними дітьми психологи з успіхом використовують патохарактерологічний опросник (ПДО) А. Личко, що виділяє 11 типів акцентуацій характеру. Для діагностики акцентуацій особистості можна використовувати опросник Х.Шмишека, в основу якого покладена концепція "акцентуацій особистості" К. Леонгарда й інші.

Діючим методом впливу середовища на дитину, і навпаки, відносини дитини до близьких людей, є методика вивчення соціальної близькості.

У результаті аналізу відповідей на поставлені питання, психолог одержує інформацію про того, хто з близького оточення дитини є для нього найбільш авторитетним, з ким найчастіше він радиться, від кого чекає допомоги, кому довіряє, на кого хоче бути схожим і т.д.

Проективні тести мають ряд переваг, зокрема тому, що діти сприймають їхній як гру і не усвідомлюють цілей дослідження, що дає можливість одержати щирий результат, відкрити двері у світло проблем школяра, що не завжди доступно вербальним методикам.

Діагностика особистості за допомогою психорисунков (Будинок, дерево, людина", "Малюнок родини", "неіснуюча тварина") є досить інформативним, однак, вимагають гарної теоретичної і практичної підготовки психологів.

Становлення людини не протікає без складностей і протиріч. Чим багатша і різнобічніша особистість, тим сутужніше шлях її розвитку. У пошуках себе, сумнівах і помилках, у подоланні того, що ще вчора здавалося досягненням, а сьогодні уже вимагає корекції, в умінні конструктивно виходити з кожного нового кризового стану і полягає нормальний шлях психічного розвитку людини [12, 26].

Щоб допомогти підростаючій людині перебороти виникаючі відхилення в її поводженні і розвитку, потрібно враховувати, на якому віковому етапі знаходиться дитина, яку сходинку свого життєвого шляху вона зараз переборює, у чому типові складності того чи іншого віку. Це не виходить, що поява брутальності, наприклад, можна виправдати специфікою підліткового етапу розвитку і пасивно чекати, коли дане негативне явище зникне. Нерідко приходиться чути: "Нічого, він переросте, усе саме собою улагодиться". Така заспокійлива пасивність може привести до формування ряду стійких шкідливих звичок [13, 45].

Визначені вікові й індивідуальні особливості дисгармонійного розвитку школяра нерідко виявляються причиною його важковиховуваності. Необхідно в процесі становлення індивідуальності вчасно переборювати виникаючі психологічні труднощі, шукати правильний підхід до кожної дитини, усувати фактори, що негативно впливають на його розвиток, враховувати статево-вікові, індивідуально-типологічні особливості, розуміти протиріччя, що він сам не в силах визначити.

Насамперед варто звернути увагу на динаміку вікових змін психічного розвитку школяра.

Шкільне дитинство починається з критичного, чи переломного, періоду, що традиційно називають кризою семи років. Перехід до навчання із шести років, можливо, змінить назву кризи, але не скасує ні її самої, ні її змісту. Що упадає в око дорослим при спілкуванні з дитиною першого року навчання, уже не дошкільником, але ще не зовсім школярем? Утрата тієї простоти і безпосередності, що настільки характерна для дошкільного дитинства. Колишня єдність бажань і їхніх переживань руйнується. Якщо дошкільник був цілком захоплений станом радості чи суму, то семирічний школяр як би уперше відкриває для себе власні емоції: не тільки протестує, але й одночасно уважно вивчає те, як він це робить, вдивляється в себе. Помилки у вихованні можуть привести саме в цьому віковому періоді до поглиненості своїми емоціями, що граничить з істероідністю (надмірний егоцентризм, прагнення звернути на себе увагу навколишніх).

До семи років з'являються такі складні новотвори, як оцінка себе самого, самолюбство, а також нові протиріччя між сприйняттям себе, відношенням до себе й оцінками навколишніх, дорослих, однолітків. Уперше виникає внутрішня боротьба переживань. Новий спосіб життя, зв'язаний з початком шкільного навчання, впливає на протікання кризи семи років і швидкість виходу з нього. Відбувається переоцінка цінностей, формується нове відношення до навколишнього світу і довільна регуляція поводження. Ведучою діяльністю стає не гра з її непродуктивністю, відсутністю інтересу до результатів, захопленістю самим процесом, а навчання, засвоєння системи знань, своєрідна, систематична напружена праця. Дитина привласнює, тобто робить своїм, суспільний досвід; пізнає не тільки безпосередньо навколишню його дійсність, але і великий, складний світ, у якому живе. Молодший школяр відкриває для себе можливість співвіднесення дійсного і давно минулого, видимого, пережитого безпосередньо й уявлюваного, передбачуваного, ілюзорного [12, 26].

Розширюється коло значимих для школяра людей, кожний з них несе в собі несхожі на іншого погляди, оцінки, чекання. Прилучаючи до нових, більш діловим, функціональним відносинам з людьми, що складаються в школі, дитина поступово виходить із кризи семи років. Він уже не губиться в суперечливості своїх внутрішніх переживань, не страждає від неможливості знайти адекватні зовнішні форми їхнього вираження, щоб зробити внутрішній світ доступним для своїх близьких. Якщо розвиток особистості протікає в цілому благополучно, молодший школяр "іде" від цих проблем у багатий і привабливий світ відкриття в собі несподіваних задатків і здібностей, необхідних для навчальної діяльності.

Відношення до себе в цьому віці усе більше визначається взаєминами в колективі класу. Групові норми, колективна думка до кінця початкової школи стають важливіше думки вчителя чи батьків. Якщо цього не відбувається, якщо дитині важко встановлювати контакти з однолітками, з'являється ґрунт для порушень поводження. Засвоюючи прийняті у своїй мікрогрупі правила поведінки, манеру вдягатися, виявляти осуд чи захват, десятилітня людина вже стає усе більш незалежним від оцінок тих, кого не відносить до свого обраного кола. Так він одночасно прилучається до визначеної групи і віддаляється від всіх інших; залежність і самостійність формуються не послідовно, а в єдиному складному процесі. Протиріччя між оцінками дорослих і однолітків переживаються як неминучі. Молодший школяр ще не завжди вірний віковим груповим нормам, він змінює свої орієнтації в залежності від оточення. З батьками більш невимушений і наївний, чим із учителем; у двірській компанії більш активний, балакучий, рухливий, чим у класі.

...