Внутрішнє мовлення як засіб мислення

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ХЕРСОНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ФАКУЛЬТЕТ ФІЛОЛОГІЇ ТА ЖУРНАЛІСТИКИ

Реферат

на тему: "Внутрішнє мовлення як засіб мислення"

Виконавець: студентки 411 групи

Гонза Юлії

Херсон - 2014

Зміст

Вступ

1. Природа внутрішнього мовлення

2. Роль внутрішнього мовлення у мисленні

3. Функції внутрішнього мовлення

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

У вітчизняній психології загальновизнаним є положення про те, що наші думки існують у мовній оболонці й тоді, коли ми думаємо мовчки, тобто не висловлюємо їх у голосному мовленні чи на письмі. Мовні засоби, за допомогою яких здійснюється внутрішня робота нашої думки, мають форму внутрішнього мовлення. Проте роль останнього не вичерпується роботою думки. За винятком, можливо, елементарних чуттєвих вражень та емоцій, воно бере участь у всій психічній діяльності людини, більшою чи меншою мірою зв'язане з усіма психічними процесами. Ось що говорив з приводу цього наш вітчизняний лінгвіст А.Л. Погодін: "Ця мова є постійним супутником нашого свідомого духовного життя, перекладачем на мову нашої думки того, що ми чуємо, і що без неї, без допомоги цієї нашої внутрішньої мови, було б для нас позбавлене будь-якого смислу. Коли замовкає внутрішня мова, духовне життя людини або йде врозбрід, як це буває в незв'язних сновидіннях, або стає просто потоком образів, або зводиться до застиглого в нерухомості споглядання, як це спостерігається у відомих станах екстазу" [5; 5]. З цим не можна не погодитися. Дослідження внутрішнього мовлення безпосередньо зв'язане, таким чином, з розкриттям природи людської свідомості. Уже Платон згадує про феномен "внутрішніх розмов" людини з самою собою. Про них говорить схоластик середньовіччя Августін: "Коли не звучать слова, в серці своєму ніби говорить той, хто думає". А.Л. Погодін вказує на численні роздумування з приводу внутрішніх розмов людини з самою собою у християнських богословів. Абат Рішар у трактаті "Теорія звуків" (1766) висловлюється так: "Душа ніколи не створює жодної думки без того, щоб уява не дала їх в той самий час відповідних знаків чи назв; коли міркуєш, то говориш і висловлюєшся про себе". Тут вже є спроба зв'язати внутрішню мову з процесами міркування, мислення. Та початок наукового інтересу до проблеми внутрішнього мовлення слід віднести до середини ХІХ ст. І покладений він був психіатрами, які першими звернули увагу на розлади внутрішньомовної діяльності за різних патологічних станів, зокрема під час галюцинацій, і висловили перші міркування про характер тих образів, у формі яких здійснюються процеси внутрішнього мовлення. Згодом проблемою внутрішнього мовлення займалися психологи Вюрцбурзької школи, які виявили, що розуміння абстрактних думок здійснюється за допомогою "уривкової внутрішньої мови". Велику роль у вирішенні даної проблеми відіграло твердження Л.С. Виготського про те, що без "правильного розуміння психологічної природи внутрішнього мовлення немає і не може бути ніякої можливості з'ясувати відношення думки до слова у всій їх справжній складності" [2; 276].

1. Природа внутрішнього мовлення

Мовленнєва діяльність людини не обмежується власне мовленням, суттєвим її елементом є внутрішнє мовлення. Воно закрите і недоступне для інших осіб, втілюється в словесну оболонку, як і зовнішнє. Може відбуватися з використанням скороченого, стислого, згорнутого виразу, речень. Як правило, воно зрозуміле для людини, яка до нього вдалася, і не завжди - для інших.

Внутрішнє мовлення - внутрішній, незвуковий тип звертання особи до себе чи до уявного співрозмовника; особливий внутрішній план мовлення, більш глибокий, ніж семантичний; механізм мовного мислення; живий процес народження думки в слові.

У процесі переходу від внутрішнього мовлення до зовнішнього відбувається "переструктурування мовлення". У мовленнєвій комунікативній практиці внутрішнє мовлення забезпечує підготовку зовнішнього мовлення (обдумування, планування, постановка й розв'язання у свідомості мовця різноманітних пізнавальних завдань), сприйняття мовлення співрозмовника, внутрішній діалог ("розмова" із собою), спогади, роздуми, мрії, регуляцію поведінки, опрацювання отриманої інформації. Будучи складною єдністю біологічного і соціального досвіду людини, воно є й одним із важливих засобів і механізмів її психічної діяльності, "пусковим механізмом" довільних дій, свідомої регуляції зовнішньої і внутрішньої поведінки. Відбувається внутрішнє мовлення значно швидше за зовнішнє, за структурою воно більш фрагментарне, згорнуте, іноді навіть схематичне.

У процесі внутрішнього мовлення визріває конкретна форма спілкування, в т. ч. і педагогічного. Долаючи опір "чужого" "моєму", осмислюючи, уречевлюючи "чуже" "моїм", педагог у їх змаганні відтворює прихований діалог з учнем. Такий діалог стає можливим унаслідок взаємодії двох різноспрямованих логік. Це дає педагогу змогу розглянути свої відносини з учнем як одну із форм психологічного впливу, характер якого залежить від організації матеріалу і особливостей активного діалогічного контакту з учнем.

Внутрішнє мовлення оперує не тільки словами, словесними елементами, а й образами, наочними схемами, простими символами, які сприяють реалізації задуму мовця у цілісному мовному тексті. Як вид професійно-педагогічної комунікації "я о Я" внутрішні діалоги можуть трансформуватися у зовнішні, що виявляється в обговоренні та розв'язанні окремих аспектів організації навчально-виховного процесу.

Курт Гольдштейн вбачав у внутрішньому мовленні специфічне і таке, що не аналізується, мовне переживання, яке передує моторному актові говоріння. Тут уже помітний відхід від традиційного погляду на внутрішнє мовлення, але саме поняття його не стає більш визначеним. К. Гольдштейн підкреслює зв'язок внутрішнього мовлення з голосним мовленням, та цей зв'язок обмежується в нього переживанням. Виходить, ніби внутрішнє мовлення не має свого змісту, тим більше, що воно - переживання, яке не аналізується. Привертає увагу точка зору, яку обстоює Фр. Кайнц. Виходячи з визначення Р. Тіле, за яким внутрішнє мовлення - це всі ті мовні процеси, що передують зовнішньомовному актові, Фр. Кайнц поглиблює і уточнює його. На думку Фр. Кайнца, внутрішнє мовлення є "центральною підготовкою дійових форм, в яких виявляється продуктивно-експресивне вживання мови (мовлення і письмо)", але воно є також "передумовою для імпресивно-рецептивних функцій мови, під якими мається на увазі осмислена переробка сприйнятого мовного матеріалу (розуміння і читання)" [1;111]. Фр. Кайнц вважає, посилаючись на А. Піка, що внутрішнє мовлення складається не тільки з мовних уявлень, а й з функціональних зв'язків, воно є "складною функціональною системою". Внутрішнє мовлення - це володіння в думці системою мовних пояснювальних знаків і правилами їх прикладання, яке робить індивіда здатним користуватись окремими мовними актами, а також мовчазним формулюванням мисленнєвих концептів. 3 огляду на це внутрішнє мовлення - не тільки потенціальна здатність і готовність, а й актуальна дія, оперування мнестичним "багажем" - мовним складом [1;111]|.

Внутрішнє мовлення, за Л.С. Виготським, це цілком особливе і своєрідне психологічне явище, що являє собою центральну ланку на шляху переходу думки у слово і слова у думку. Залишаючи поки що осторонь вислів "перехід думки у слово", ми бачимо, що Л.С. Виготський зв'язує внутрішнє мовлення з формуванням думки, хоч і обмежує момент об'єктивації думки у слові. У інших наших авторів внутрішнє мовлення - основний механізм розумової дії, що виконує функцію фіксації окремих моментів інтелектуального процесу і функцію регуляції його перебігу (А.Р. Лурія). Це - мислене мовлення, мовний механізм мислення (О.М. Соколов), мислення словами, мовлення для себе. Усі ці визначення і характеристики стосуються переважно якої-небудь однієї або кількох сторін чи особливостей досліджуваного явища. Тому жодне з них, взяте окремо, не розкриває справжньої специфіки внутрішнього мовлення. 3'ясувати, що таке внутрішнє мовлення, намагався і П.Я. Гальперін. "Внутрішнім мовленням у власному розумінні слова, - пише він, - може і повинен називатися той прихований мовний процес, який ні самоспостереженням, ні реєстрацією мовно-рухових органів вже не відкривається. Це власне внутрішнє мовлення характеризується не фрагментарністю і зовнішньою незрозумілістю, а новою внутрішньою будовою - безпосереднім зв'язком звукового образу слова з його значенням і автоматичним протіканням, при якому власне мовний процес залишається за межами свідомості; в останньому зберігаються тільки окремі його компоненти, які тому й виступають без видимого зв'язку з рештою мовлення і на фоні начебто вільних від нього значень, словом, у химерному вигляді "чистого мислення" [3; 59].Як бачимо, тут П.Я. Гальперін говорить про "власне, внутрішнє, мовлення", "внутрішнє мовлення у власному розумінні слова". Це мовлення з'являється, за точкою зору П.Я. Гальперіна, на 5-му, останньому етапі формування розумових дій, на якому мовний процес "стає автоматичним, виходить із свідомості, стає у повному розу-мінні внутрішнім". Все ж інше, що передує цьому етапові, проте здійснюється в думці, - це - "зовнішнє мовлення про себе", яке є засобом "явно мовного і довільного мислення". "Зовнішнє мовлення про себе" характеризується беззвучним промовлянням слів з чітким словесно-понятійним його членуванням. Таким чином, ми маємо: 1) власне внутрішнє мовлення; 2) беззвучне промовляння слів, яке є "зовнішнім мовленням про себе". Перше - це діяльність, що лежить за межами свідомості, ніяк не виявляється і не фіксується, "мовлення без мови" [8;156]. У внутрішньому мовленні не все підконтрольне, не все усвідомлюється в кожному пункті цього процесу. Як правило воно - засіб, а не мета. Наша свідомість часто не скеровується на мовну форму як таку, остання далеко не завжди виступає і об'єктом для самоспостереження. Крім того, самоспостереження - не настільки надійний, адекватний засіб наукового пізнання внутрішнього мовлення, щоб йому можна було цілком довіряти.

Головна специфічна особливість внутрішнього мовлення полягає в специфічності, своєрідності тих функцій, які воно виконує. Якщо звичайне - усне й писемне мовлення виконує функцію спілкування та обміну думками, то внутрішнє мовлення безпосередньо цієї функції не виконує. Воно виконує психологічно внутрішні функції: внутрішньої роботи думки, планування, підготовки процесу спілкування та обміну думками. Функціональною своєрідністю внутрішнього мовлення зумовлюється своєрідність його структурно-динамічних та семантичних особливостей, тобто тих особливостей що, як вже зазначалось, кладуться деякими авторами в основу розуміння внутрішнього мовлення і тому не забезпечують його адекватного розуміння. Не беручи до уваги характеристики внутрішнього мовлення з боку його функцій, не можна подолати однобічності в його вивченні, неправомірного підкреслення якихось одних його особливостей і недооцінки інших, ігнорування функціональної специфіки внутрішнього мовлення неминуче призводить до заперечення його своєрідності як особливого виду мовної діяльності і навіть до заперечення існування самого внутрішнього мовлення. Мова виникла з потреби спілкування об'єднаних в суспільство людей. Але мова, як історична категорія, не залишалась незмінною - вона розвивалася разом з суспільством, якому належала. Її розвиток ішов через збагачення мов-ного матеріалу, словникового складу, зміни і вдосконалення граматичної структури. Він ішов також через диференціацію її функцій та утворення, в міру ускладнення процесу спілкування і породжуваних ним нових потреб, нових видів мовлення і внутрішнього мовлення зокрема.

2. Роль внутрішнього мовлення у мисленні

Внутрішнє мовлення є знаряддям мислення, формою внутрішньої роботи, існування мисленнєвих дій. Воно виконує функцію підготовки процесу обміну думками, - отже, безпосередньо включається в розумову, пізнавальну діяльність людини. Внутрішнє мовлення і виникло з потреб пізнавальної діяльності, і розвивається в міру її ускладнення. Тому його аналіз ведеться переважно з точки зору забезпечення інтелектуальних функцій, його особливості (розгорнутість - скороченість, предикативність - субстантивність тощо) пов'язуються з характером, змістом і метою розумової діяльності. При цьому має місце навіть деяка інтелектуалізація внутрішнього мовлення, тенденція звести його функції до власне інтелектуальної сфери. Проте, застерігаючи проти обмеження участі внутрішнього мовлення в психічному житті розумовими функціями, слід підкреслити, що саме в пізнавальній діяльності студента внутрішнє мовлення відіграє винятково важливу роль. Внутрішнє мовлення включається в такі пізнавальні процеси студентів, як сприймання, пам'ять, уява, увага. Особливо ж значна його роль у мисленні як діяльності переважно другосигнальній. Це не означає, що в зазначені вище пізнавальні процеси, зокрема в чуттєве пізнання, внутрішнє мовлення може включатися, а може й не включатися. Його участь і в них є необхідною. Воно неминуче включається в чуттєве пізнання, оскільки останнє ніколи не виступає в людини (студента) у, так би мовити, чистій формі, а зв'язане з її досвідом, знаннями, є діяльністю цілеспрямованою, свідомою, отже, опосередкованою роботою другої сигнальної системи. Разом з тим чуттєве пізнання - це чуттєва, першосигнальна діяльність, змістом якої є образи конкретних предметів і явищ, їх окремі властивості. Як першосигнальна, ця діяльність здійснюється відповідними специфічними засобами, яких не може замінити слово - чи то голосне, чи то "німе". За допомогою мови студент організовує чуттєву діяльність, належним чином скеровує її, контролює. За допомогою мови здійснюється також певна внутрішня обробка чуттєвого матеріалу, впорядкування, групування, відбір і оцінка з точки зору мети діяльності, відповідності дійсності, повноти, естетична оцінка тощо. Порівняно з цим участь внутрішнього мовлення в процесах мислення студентів характеризується новими якостями. Воно стає безпосереднім носієм мисленого змісту як форма існування понять і засобом здійснення мисленнєвих операцій - аналізу й синтезу, порівняння, узагальнення, систематизації, абстрагування. Спинимося детальніше на тих функціях внутрішнього мовлення, якими воно безпосередньо і нерозривно зв'язане з мисленням.

3. Функції внутрішнього мовлення

Одна із таких функцій полягає в тому, що внутрішнє мовлення є засобом розуміння чужих думок. Мова - безпосередня дійсність думки. Існуючи в мовній формі для нас самих, думки й можуть бути передані тільки за допомогою мови. Іншого шляху для їх адекватної передачі не існує. Отже, розуміння чужих думок - це сприймання і розуміння того мовного матеріалу, в якому думки передаються, стають надбанням інших людей, входять у скарбницю духовної культури. Сприймання ж і розуміння мовного матеріалу здійснюється на основі нашої другосигнальної мовної діяльності. Думка, як говорив І.М. Сєченов, може бути зрозуміла і засвоєна тільки тоді, коли вона входить ланкою до складу нашого особистого досвіду. Щоб зрозуміти чужу думку, треба співвіднести її з особистим досвідом, установити зв'язки між нею і власними знаннями і більше того - включити її в систему власних знань. Розуміння чужих думок вимагає значної внутрішньої роботи нашої власної думки: аналізу, синтезу, зіставлення, різних логічних операцій. Щоб зрозуміти чужу думку, треба усвідомити значення окремих слів, в яких думка передається, і їх комплексів, граматичну структуру і емоційно виразні компоненти мовлення того, чия думка є предметом нашого розуміння. І процесуально, і по суті розуміння чужих думок означає переклад конкретних значень чужої мови у наші власні смислові структури. А це здійснюється у внутрішньому мовленні. З приводу ролі внутрішнього мовлення в процесах розуміння, думки різних авторів збігаються. Вони слушно підкреслювали, що розуміння - активний процес, в який включена наша власна мовна діяльність і який здійснюється на її основі. Так, Л.А. Погодін говорив, що чужі слова сприймаються як комплекси звуків, у слова вони перетворюються для нас уже нашим власним апаратом мови [5;30]і що внутрішнє мовлення є перекладачем на мову нашої думки того, що ми чуємо [5;5]. Аналогічну думку обстоювала О.П. Кауфман. "Внутрішнє мовлення, - зазначає О.П. Кауфман, - є не тільки підготовкою для говоріння, а й ґрунтом для розуміння. Доки слова не починають якось звучати у внутрішньому мовленні, вони і не розуміються" [1;106]. П.П. Блонський писав: "У даний момент розмови…той, хто говорить, і ті, що дійсно слухають, думають про одне й те саме, можливо, тільки інакше ставляться до нього… Говорити в цьому разі означає думати вголос, слухати означає думати про себе" [1;106]. Ці положення знаходять цілковите підтвердження в практиці розуміння людьми чужих думок. Розуміння чужої мови це, таким чином, функція внутрішнього мовлення. При розладах внутрішнього мовлення ця його функція випадає зовсім або частково, що більшою чи меншою мірою позначається на процесах розуміння. Щось подібне можна викликати експериментально, коли, слухаючи, думати й говорити про себе що-небудь інше. За такої ситуації відбувається поєднання слухання чужої мови з власною думкою, яка оперує іншим змістом. І, звичайно, одна з цих діяльностей виявляється утрудненою або зовсім неможливою. Якщо ми думаємо про своє, то хоч і чуємо чужі слова, але не розуміємо їх: чужа мова, як кажуть не доходить до нашого "психічного слуху". За даними А.Н. Соколова, слова, які ми сприймаємо, в такому разі звучать "просто як шум". Якщо ж ми слухаємо й намагаємося зрозуміти те, що чуємо, то нам дуже важко здійснювати водночас іншу розумову роботу. Звичайно, помилково було б увесь процес розуміння зводити до внутрішнього мовлення. Тому, коли ми говоримо, що розуміння чужої мови - це функція внутрішнього мовлення, то тільки в тому значенні, що воно здійснюється на основі внутрішньомовленнєвої діяльності як єдності форми і змісту. В цьому значенні розуміння - це функція особистості, яка визначається рівнем її психічного розвитку взагалі і тих засобів, з допомогою яких здійснюється процес розуміння зокрема. Розуміння, як певна робота думки, здійснюється засобами внутрішнього мовлення і за участю його механізмів. Механізм розуміння як свідомої, цілеспрямованої діяльності - мовний чи внутрішньомовний. Він не зводиться до повторення чужої мови, яку сприймає суб'єкт. Цей механізм набагато складніший.

Висновки

Отже, слід вважати головною специфічною рисою внутрішнього мовлення функціональну відзнаку: воно виконує функції обдумування, планування, регуляції діяльності людини, його внутрішньої підготовки до процесу спілку-вання та обміну думками, тобто психологічно внутрішні функції. Визнання функціональної своєрідності внутрішнього мовлення, як основної в його характеристиці, усуває всі ті суперечності й непогодженості, які ще до цього часу мають місце в розумінні зазначеного виду мовної діяльності й зокрема того, що вважати внутрішнім мовленням. Різні точки зору на те, що слід вважати внутрішнім мовленням, є свідченням недооцінки саме функціональної його своєрідності як такої, що спричиняється до своє-рідності його структурно-динамічних, граматичних і семантичних особливостей. Виходячи в характеристиці внутрішнього мовлення з його функціональної своєрідності, слід і вважати ним всю ту мовну діяльність, яка здійснює психологічно внутрішні функції, функції внутрішньої роботи думки в широкому її розумінні. внутрішнє мовлення мислення

Особливості внутрішнього мовлення перебувають у тісній залежності насамперед від змісту тієї діяльності людини, в яку це мовлення включається. Внутрішнє мовлення виникає з потреб пізнавальної діяльності людини і розвивається в міру її ускладнення. За допомогою внутрішнього мовлення особистість організовує чуттєву діяльність, здійснює певну "внутрішню обробку" чуттєвого матеріалу, його впорядкування, мислене групування та відбір, оцінює з точки зору мети діяльності, відповідності дійсності тощо. Участь внутрішнього мовлення в мисленні особистості визначається насамперед тим, що воно є: а) засобом розуміння чужих думок; б) знаряддям нашого власного думання, самостійного розв'язування мисленнєвих задач; в) засобом підготовки процесу обміну думками. Це специфічні функції внутрішнього мовлення, якими забезпечується розумова діяльність особистості.

Список використаної літератури

1. Баєв Б.Ф. Психологія внутрішнього мовлення. - К.: Вища шк., 1966. - 193с.

2. Выготский Л.С. Мышление и речь. - М.: Лабиринт, 1996.

3. Гальперин П.Я. К вопросу о внутренней речи, "Доклады АПН РСФСР", 1957, № 4.

4. Макарова Л.Л., Синельников В.М. Загальна психологія: методичні розробки семінарських занять. Навч. посібник. - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - С. 165-170.

5. Погодин А.Л. Язык как творчество, "Вопросы теории и психологии творчества", т.4, 9., 1913.

6. Трофімов Ю.Л., Рибалка В.В., Гончарук П.А та ін. Психологія // За ред. Ю.Л. Трофімова. - К.: Либідь, 1999. - С. 293-298.

7. Соколов А.Н. Внутренняя речь при изучении иностранных языков, "Вопросы психологии", 1960, № 5.

8. Самарин Ю.А. О концепции так называемых "умственных действий" П.Я. Гальперина, "Вопросы психологии", 1959, № 5.

9. Ушакова Т. Речь человека в общении. - М., 1989. - С. 10-60.

10. Чикобава А.С. Введение в языкознание, ч.1, М., 1952.

Размещено на Allbest.ru