Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Особливості сенсорно-перцептивної організації людини

1.1 Механізми побудови перцептивних дій у процесі пізнання людиною оточуючої дійсності

1.2 Вікові особливості формування та розвитку процесів сприйняття у дітей дошкільного віку

Розділ 2. Емоційна сфера як важлива складова психiки людини

2.1 Загальна характеристика людських емоцій та почуттів

2.2 Особливості розвитку емоційної сфери у дітей дошкільного віку

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Дошкільний вік є періодом інтенсивного формування психіки на основі тих передумов, що склалися в ранньому дитинстві. По всіх лініях психічного розвитку виникають новоутворення різного ступеню виразності, що характеризуються новими властивостями та структурними особливостями. Відбуваються вони завдяки багатьом факторам: мові та спілкуванню з дорослими й однолітками, різним формам пізнання і включенню в різноманітні види діяльності (ігрові, продуктивні, побутові). Поряд із новоутвореннями, у розвитку психофізіологічних функцій на основі індивідної організації виникають складні соціальні форми психіки, такі, як особистість та її структурні елементи (характер, інтереси), суб'єкти спілкування і діяльності та їхні основні компоненти - здатності та схильності. Одночасно відбувається подальший розвиток і соціалізація індивідної організації, які найбільшою мірою виражені на психофізіологічному рівні, у пізнавальних функціях і психомоториці. Формуються нові психічні функції, точніше нові рівні, яким завдяки засвоєнню мови стають властиві нові якості, що дозволяють дитині адаптуватися до соціальних умов і вимог життя.

У дошкільному віці розвиток психофізіологічних функцій відбувається одночасно по різних напрямках; їхня соціалізація носить множинний і різноякісний характер. Характерною рисою даного періоду є інтенсивний розвиток тих психічних функцій, що складалися в ранньому дитинстві (сенсорики, перцепції, образної пам'яті, уваги, практичного мислення, моторики) і які в той же час є базовими для побудови новоутворень у пізнавальній сфері й у формуванні довільної поведінки.

Сенсорно - перцептивна сфера складає основу для розвитку й удосконалювання інших пізнавальних процесів, зокрема мислення. Тому, дослідження закономірностей процесів сприйняття і їхніх особливостей у дітей дошкільного віку є дуже актуальним для практичної діяльності психолога. Розробка проблем сенсорного виховання, а також дослідження впливу емоцій на процеси пізнання є необхідною умовою створення ефективних програм розумового розвитку дітей.

Мета курсової роботи полягає у з'ясуванні домінуючих ознак, які лежать в основі емоційної категорізації при сприйнятті дітьми предметів оточуючої дійсності.

Об'єкт дослідження: емоційний компонент сприйняття дитиною об'єктів навколишнього світу.

Предмет дослідження: ознаки, які визначають особливості емоційної категорізації у дітей дошкільного віку.

Поставлена мета визначила наступні задачі:

1) визначити функції, властивості сприйняття, порівняти особливості його видів;

2) розглянути механізми та закономірності формування та розвитку процесів сприйняття у дітей дошкільного віку;

3) проаналізувати особливості емоційної сфери та її роль у житті людини;

4) визначити суттєві властивості емоційних процесів у дітей дошкільного віку;

5) виявити вплив хроматичних та геометричних ознак на процеси емоційної категорізації.

Гіпотеза дослідження полягає в тому, що під час сприйняття об'єктів оточуючої дійсності діти дошкільного віку надають перевагу емоційно забарвленій ознаці кольору, а не геометричної форми.

Методологічною базою курсової роботи стали положення про первинність матерії та вторинність пізнавальних процесів людської психіки, про діяльністний характер людської активності та єдність свідомості й діяльності.

Теоретичною основою слугували роботи зарубіжних та вітчизняних психологів і фізіологів: О. М. Леонтьєва, Л. С. Виготського, Ж. Піаже, С. Л. Рубiнштейна, І. М. Сеченова.

У роботі використовувались наступні методи дослідження: порівняння існуючих наукових підходів до розглянутих питань, зіставлення точок зору представників різних психологічних шкіл, аналіз наукової літератури: монографій, статтей, інших iнформацiйних матеріалів, опублікованих у журналах з психології, педагогіки: „Вопросы психологии”, „Мир психологии”, „Психологический журнал”, “Педагогика”, “Педагогика и психология”.

З метою встановлення специфічності емоційної категорізації хроматичних та геометричних ознак у дітей дошкільного віку був використаний метод констатуючого експерименту.

Розділ 1. Особливості сенсорно-перцептивної організації людини

1.1 Механізми побудови перцептивних дій у процесі пізнання людиною оточуючої дійсності

Сприйняття є чуттєвим відображенням предмету або явища об'єктивної дійсності, що впливає на органи чуття. Спираючись на спільну роботу органів чуття, відбувається синтез різних відчуттів в складні комплексні системи. Цей синтез може проходити як в межах однієї модальності, так і в межах декількох модальностей. Лише в результаті об'єднання окремі відчуття перетворюються на цілісне сприйняття, переходять від відображення окремих ознак до відображення цілих предметів і ситуацій. Тому основною відмінністю сприйняття від відчуття є предметність усвідомлення того, що впливає на людину, тобто відображення об'єкту реального світу в сукупності всіх його властивостей або, іншими словами, цілісне відображення предмету.

Сприйняття предмету передбачає з боку суб'єкта не тільки наявність образу, але і певної дієвої установки. Воно не тільки пов'язане з дією, з діяльністю - а й саме є специфічною пізнавальною діяльністю зіставлення, співвідношення чуттєвих якостей предмету, що виникають у ньому. У сприйнятті чуттєві якості як би витягуються з предмету - для того, щоб одразу ж бути віднесеними до нього. Сприйняття - це форма пізнання дійсності [14].

Чуттєві дані і предметний образ, що виникає в процесі сприйняття і формується при цьому, негайно набувають предметного значення, тобто відносяться до певного предмету. Цей предмет визначений поняттям, закріпленим в слові; у значенні слова зафіксовані ознаки і властивості, що розкрилися в предметі в результаті суспільної практики і суспільного досвіду. Зіставлення, звірка образу, що виникає в індивідуальній свідомості, з предметом, зміст - властивості, ознаки - якого, виявлені суспільним досвідом, зафіксованим в значенні слова, що позначає його, складає істотну ланку сприйняття як пізнавальної діяльності.

Особливості сприйняття та його роль в процесі пізнання оточуючої дійсності розкривається в його основних властивостях, до яких належать предметність, цілісність, структурність, константність, усвідомленість, апперцепція, вибірковість [18; 25; 27].

Предметність сприйняття - це здатність відображати об'єкти і явища реального світу не у вигляді набору не пов'язаних один з одним відчуттів, а у формі окремих предметів. Виникнення і вдосконалення цієї властивості відбувається в процесі онтогенезу, починаючи з першого року життя дитини. Предметність формується на основі рухів, що забезпечують контакт дитини з предметом. Без участі руху образи сприйняття не володіли б якістю предметності, тобто віднесеності до об'єктів зовнішнього світу.

Іншою властивістю сприйняття є цілісність. На відміну від відчуття, що відображає окремі властивості предмету, сприйняття дає цілісний образ предмету. Він складається на основі узагальнення одержуваної у вигляді різних відчуттів інформації про окремі властивості і якості предмету. Компоненти відчуття настільки міцно пов'язані між собою, що єдиний складний образ предмету виникає навіть тоді, коли на людину безпосередньо діють тільки окремі властивості або окремі частини об'єкту.

З цілісністю сприйняття пов'язана і його структурність. Ця властивість полягає у тому, що сприйняття в більшості випадків не є проекцією відчуттів і не є простою їхньою сумою. Людина сприймає фактично абстраговану від цих відчуттів узагальнену структуру, яка формується протягом деякого часу.

Наступною властивістю сприйняття є константність. Вона виражається у відносній постійності розміру, форми і кольору предметів за умов сприйняття, що змінюються у певних межах. Завдяки властивості константності, що виявляється в здатності перцептивної системи компенсувати зміни умов сприйняття, людина сприймає навколишні предмети як відносно постійні.

Джерелом константності сприйняття є активні дії перцептивної системи. Багаторазове сприйняття одних і тих самих предметів за різних умов забезпечує постійність (інваріантність, незмінну структуру) перцептивного образу щодо мінливих умов, а також рухів самого рецепторного апарату. Таким чином, властивість константності пояснюється тим, що сприйняття є своєрідною саморегульованою дією, що володіє механізмом зворотного зв'язку і прилаштовується до особливостей об'єкту, що сприймається, і умов його існування. Без константності сприйняття людина не змогла б орієнтуватися в нескінченно багатоманітному і мінливому світі.

Ще одна властивість сприйняття - це його усвідомленість. Хоча сприйняття виникає при безпосередній дії подразника на органи чуття, перцептивні образи завжди мають певне смислове значення. Сприйняття людини є єдністю чуттєвого і логічного, чуттєвого і смислового, відчуття і мислення.

Зв'язок мислення і сприйняття виражається в тому, що свідомо сприймати предмет - це означає в думках назвати його, тобто віднести до певної групи, класу, пов'язати з певним словом. В процесі осмислення чуттєвий зміст сприйняття піддається аналізу і синтезу, порівнянню, узагальненню. Таким чином, мислення включається в саме сприйняття, підготовлюючи разом з тим з середини перехід від сприйняття до уявлення і від нього до мислення.

Суттєва властивість сприйняття - вибірковість. Вона полягає у тому, що у будь-який момент часу людина сприймає тільки один предмет або конкретну групу предметів, тоді як решта об'єктів реального світу є фоном сприйняття, тобто не відображається в свідомості. Таким чином, можна вважати, що природа активності сприйняття обумовлена самою природою свідомості.

Слід зазначити, що сприйняття залежить не тільки від характеру подразника, але і від самого суб'єкта. Сприймають не ізольоване око, не вухо саме по собі, а конкретна жива людина. Тому в сприйнятті завжди позначаються її особливості, відношення до того, що сприймається, її потреби, інтереси, прагнення, бажання і відчуття. Емоційне відношення як би регулює те, що сприймається - робить яскравими, опуклими одні риси і залишає інші в тіні. Залежність сприйняття від загального змісту психічного життя називається апперцепцією.

Таким чином, в ході вивчення сприйняття все глибше розкривається справжній зміст того початкового твердження, що сприйняття не є простою сумою відчуттів, що воно - складний цілісний процес, а то й цілеспрямована діяльність.

Існують кілька класифікацій видів сприйняття в залежності від форм існування матерії та провідного аналізатора.

До форм існування матерії належать простір, рух і час.

Сприйняття простору включає сприйняття відстані або віддалення, в якому предмети розташовані від людини і один від одного, напряму, в якому вони знаходяться, розміру і форми предметів.

У сприйнятті просторових властивостей речей відому роль виконують різні відчуття, зокрема дотикові, кінестетичні. Але людина - істота переважно оптична - орієнтується в просторі головним чином на основі зорових даних; сприйняття простору є у неї переважно функцією зору.

Напрям, в якому ми бачимо об'єкт, визначається місцем його відображення на сітчастій оболонці ока і положенням нашого тіла, голови і ока щодо навколишніх об'єктів. Вертикальне положення нашого тіла відносно горизонтальної площини землі є початковим моментом для визначення напряму, в якому людина розпізнає оточуючі її предмети.

Власне орієнтація в просторі може (згідно з дослідженням Ф. Н. Шемякіна) здійснюватися двома способами. Користуючись одним з них, людина в думках простежує пройдений або передбачуваний шлях, що зв'язує дані точки простору, і визначає своє розташування по відношенню до відправної точки свого шляху. Другий спосіб полягає в одночасному уявленні всіх просторових відносин даної місцевості [24].

Звичайно ми користуємося як одним, так і іншим способом залежно від ситуації. Проте в цьому випадку спостерігаються більш менш яскраво виражені індивідуальні відмінності: у одних людей часто переважає перший, у інших - другий спосіб орієнтації в просторі. Перший спосіб є генетично древнішим і служить передумовою для розвитку другого.

Справжнє сприйняття простору, що адекватно відображає його об'єктивні властивості і відносини, є дуже складним процесом, в якому чуттєві і розумові компоненти подані в складній єдності і взаємопроникненні.

Розмір, що сприймається, залежить від кутового розміру предметів і відстані, з якої вони спостерігаються. Знаючи розмір предмету, ми за його кутовим розміром визначаємо відстань, на якій він знаходиться; навпаки, знаючи, на якій він відстані, ми за його кутовими розмірами визначаємо розмір предмету.

Сприйняття площинної форми припускає виразне розрізнення контурів предмету, його меж. Воно залежить від чіткості зображення, що утворюється на сітківці, тобто від гостроти зору.

Константність форми за даними досліджень пояснюється дією як периферійних, так і центральних чинників. З одного боку, внаслідок того, що сприйняття тривимірних предметів насичене глибинними відчуттями, предмети, розташовані близько, здаються трохи меншими. Дія цього чинника компенсує дію перспективних скорочень. З іншого боку, істотну роль в константності сприйняття форми виконують уявлення, минулий досвід.

У сприйнятті глибинної, тривимірної форми, тобто форми реальних предметів об'єктивної дійсності, істотну роль виконують глибинні відчуття.

Сприйняття руху - дуже складний процес, природа якого ще не цілком з'ясована. Якщо предмет об'єктивно рухається в просторі, то ми сприймаємо його рух внаслідок того, що він виходить з області найкращого бачення і цим змушує нас пересувати очі і голову, щоб знову фіксувати на ньому погляд. Зсув точки щодо положення нашого тіла вказує нам на її пересування в об'єктивному просторі.

Проблема часу стала останнім часом однією з центральних проблем сучасної філософії. Це не могло не позначитися і на психології.

Життєво дуже важливе орієнтування у часі у тварин скоюється, як показав ряд досліджень, на основі рефлекторної діяльності. У людини вона перетворюється на дуже складний процес сприйняття часу.

Власне у сприйнятті часу розрізняють: а) сприйняття часової тривалості і б) сприйняття часової послідовності. Як одне, так і інше включає в єдності і взаємопроникненні і безпосередні, і опосередковані компоненти [18].

Людина має деяке безпосереднє переживання, відчуття часу. Воно обумовлене органічними відчуттями і пов'язане з ритмічністю основних процесів органічного життя - пульсу, дихання і т.д. Принаймні у хворих, у яких спостерігається анестезія внутрішніх органів, виявляється втраченою або дуже зниженою безпосередня оцінка часу. Значну роль у відчутті часу грають, мабуть, необоротні хімічні реакції в нервовій системі. Але процес сприйняття часу обумовлений також тим змістом, який його заповнює і розчленовує: час невіддільний від реальних процесів, які відбуваються в ньому.

За даними досліджень, чим більш заповненим і, значить, розчленованим на маленькі інтервали є відрізок часу, тим більше тривалим він представляється. Цей закон визначає закономірність відхилення психологічного часу спогаду минулого від об'єктивного часу.

Для часу переживання теперішнього має місце зворотне положення. Якщо минулий час в спогаді здається нам тривалішим, якщо він багатий на події, і коротшим, якщо він був порожнім, то відносно поточного часу навпаки: чим він бідніше на події і чим одноманітніше його протікання, тим більш тривалим, він є в переживанні; чим багатше і змістовніше його заповнення, тим непомітніше воно минає, тим меншою здається його тривалість.

Встановлення об'єктивного порядку або однозначної, необоротної послідовності подій в часі припускає розкриття причинної залежності між ними.

Оскільки час - направлена величина (вектор), однозначне його визначення припускає не тільки систему одиниць виміру (секунда, хвилина, година, доба, місяць, рік, сторіччя), але й постійну відправну точку, від якої ведеться лічіння. Природною відправною точкою в часі є теперішній час, це «тепер», яке розділяє час на попереднє йому минуле і подальше майбутнє. Проблематика часу ускладнюється діалектикою всіх часових визначень, пов'язаних з текучістю часу.

Залежно від провідного аналізатора виділяють зорове, слухове, дотикове, нюхове і смакове сприйняття.

Найбільший інтерес представляють дослідження зорового сприйняття. Розглянемо порівняльний аналіз рухової поведінки руки в процесі дотикового і ока - в процесі зорового сприйняття.

За останні роки в результаті застосування точних методів реєстрації рухам руки і ока була дана диференціальна характеристика. У обох сенсорних модальностях є як мікро-, так і макрорухи [12].

На підставі досліджень мікрорухів ока і руки можна припустити, що ці рухи не мають прямого відношення до сприйняття просторових ознак, а є загальною необхідною умовою як отримання зорової інформації, так і сприйняття фактури предмету (у дотику). Мікрорухи забезпечують нормальний фізіологічний режим роботи відповідного аналізатора, зберігаючи його чутливість на порівняно однаковому оптимальному рівні протягом всього акту сприйняття.

Що стосується макрорухів, то їхня роль не зводиться до установлення органу сприйняття в максимально сприятливе положення. За допомогою цих рухів здійснюється сприйняття форми, пропорцій і просторових відносин предметів. Система мікро- і макрорухів як руки, так і ока знімає зліпок-копію об'єкту.

Важливу роль у зоровому сприйнятті для людини відіграє колір предметів оточуючої дійсності. Всі кольори, що сприймаються оком, можуть бути розділеними на дві групи: ахроматичні та хроматичні. Ахроматичними кольорами називають білий, чорний та всі відтінки сірого, розташовані між ними. Вони відрізняються одне від одного тільки світлотою. Всі інші кольори - хроматичні; вони відрізняються одне від одного тоном кольору, світлотою та насиченістю.

Тон кольору - це та специфічна якість, за якою один колір, наприклад червоний, відрізняється від будь-якого іншого - синього, зеленого і т. ін. при однаковій світлоті та насиченості. Тон кольору залежить від довжини світлової хвилі, яка діє на око.

Світлота - це ступінь відмінності даного кольору від чорного. Найменшу світлоту має чорний, найбільшу - білий колір.

Насиченість - це ступінь відмінності даного кольору від сірого кольору, однакового з ним за світлотою.

Побічні подразники в деяких випадках змінюють характер зорової чуттєвості. Згідно з експериментальними даними С. В. Кравкова [25], звук підвищує чуттєвість ока до зелених і синіх променів та знижує чуттєвість ока до жовтогарячих та червоних променів.

Відчуття кольору не можна відірвати від сприйняття кольору. Зазвичай людина сприймає не колір „взагалі”, але колір певних предметів. Предмети ці знаходяться на певній відстані, у певному повітряному середовищі і бувають освітленими прямими чи непрямими променями білого чи кольорового світла.

Колір, який ми бачимо як колір певного предмету, має специфічні якості. Основною з цих якостей є відносна його константність при змінних умовах освітлення. Коли кольорова поверхня освітлюється різним за яскравістю та кольором світлом, вона відбиває різний світловий потік, але колір поверхні, який сприймається, також як і об'єктивний колір самого предмету, при цьому не змінюється. Ми ніби “знімаємо” освітлення, сприймаємо колір у його природному освітленні. Це “зняття” освітлення і так зване переведення його в умови природного освітлення зазвичай позначається як трансформація кольору. Явище константності ті трансформації кольору - складний процес, обумовлений як центральними, так і периферичними факторами. Для того, щоб правильно й досить диференційовано визначити їхню роль у константності, необхідно перш за все розрізняти крім хроматичної та ахроматичної константності кольору поверхонь ще й константність освітленості.

Константність освітленості пояснюється тим, що до кольору освітлення додається контрастний колір. Внаслідок цього як хроматичне, так й ахроматичне освітлення нівелюється за своєю силою, наближаючись до середнього денного, а хроматичне освітлення, крім того, стає менш хроматичним.

Значний інтерес для вивчення процесів зорового сприйняття складає психофізична дія кольорів. Кожен колір певним чином впливає на людину. Дія кольорів обумовлена, з одного боку, їхнім безпосереднім фізіологічним впливом на організм, а з іншого - асоціаціями, які викликають кольори на основі попереднього досвіду. Деякі кольори збуджують, інші, навпаки, заспокоюють нервову систему.

Ще І.-В. Гете підкреслював дію кольорів на настрій і поділяв с цієї точки зору кольори на: а) ті, що збуджують, оживлюють та б) ті, що створюють сумний і тривожний настрій [25]. До перших він відносив червоно-жовті, до других - синьо-фіолетові. Середнє місце він відводив зеленому кольору, який сприяє, на думку Гете, стану спокою. Відому роль у цьому емоційному впливі грають, напевно, й асоціації: блакитний колір асоціюється з кольором блакитного неба, зелений - з зеленню, блакитно-зелений - з водою, жовтогарячий - з вогнем і т. ін. Кольори скоюють певну фізіологічну дію на людський організм. Французький невропатолог Ч. Фере зазначив [25], що показання динамометра, який визначає мускульну силу, змінюються за різних умов освітлення. Під час короткочасної роботи продуктивність праці збільшується під червоним кольором і зменшується під синім; під час довготривалої роботи продуктивність праці збільшується під зеленим кольором і знижується під синім та фіолетовим.

Ф. Стефанеску-Гоанга встановив, що під дією пурпурового, червоного, жовтогарячого, жовтого кольорів частішають і поглиблюються дихання й пульс, а під дією зеленого, блакитного, синього та фіолетового кольорів виникає зворотна дія. Таким чином, перша група кольорів є такою, що збуджує, а друга - заспокоює [25].

Як зазначають художники та мистецтвознавці, червоний колір - збуджує, зігріває, оживлює, він є активним, енергійним, має багато асоціацій; жовтогарячий - веселий, життєрадісний, вогняний, поєднує радість жовтого зі збудженням червоного; жовтий - теплий, бадьорий, веселий, привабливий, дещо кокетливий; зелений - спокійний, створює приємний настрій, має багато асоціацій; синій - спокійний, серйозний, ніжний, печальний, сумний, мирний, сентиментальний, фіолетовий колір об'єднує емоційну дію червоного і синього кольорів - одночасно притягує та відштовхує, повний життя та збуджує тугу й сум.

Кольорам притаманна певна виразність. Виразність кольору не є результатом асоціацій і не є переносом символіки кольору, а якість, що належить самому кольору. Виразність в значній мірі залежить від установки випробуваного.

1.2 Вікові особливості формування та розвитку процесів сприйняття у дітей дошкільного віку

Сприйняття в дошкільному віці завдяки появі опори на минулий досвід стає багатоплановим. Крім чисто перцептивной складової (цілісного образа, обумовленого сумою сенсорних впливів) воно включає найрізноманітніші зв'язки об'єкта, що сприймається, з навколишніми предметами і явищами, з якими дитина знайома за своїм попереднім досвідом. Поступово починає розвиватися апперцепція - вплив на сприйняття власного досвіду. З віком роль апперцепції підвищується. У зрілості різні люди в залежності від свого життєвого досвіду і пов'язаних з ним особистісних особливостей нерідко зовсім по-різному сприймають одні й ті самі речі й явища.

У зв'язку з появою і розвитком у дошкільному віці апперцепції сприйняття стає осмисленим, цілеспрямованим, аналізуючим. У ньому виділяються довільні дії - спостереження, розглядання, пошук.

Поява в дошкільному віці стійких образних уявлень призводить до диференціювання перцептивних і емоційних процесів. Емоції дитини стають пов'язаними головним чином з його уявленнями, внаслідок чого сприйняття втрачає свій початковий афективний характер.

У розвитку основних властивостей перцепції спостерігаються дві суперечливі тенденції. З одного боку, відбувається становлення та зростання її цілісності, а з іншого боку - виявляється деталізація і структурність перцептивного образу.

Одним з аспектів розвитку перцепції в дошкільному віці є розвиток сприйняття форми. Форма є однією з основних ознак предмета. Не виділивши і не впізнавши форму, неможливо впізнати предмет.

Дії дитини з реальними речами навколишнього світу починаються ще у віці немовляти, але протягом дитинства вони істотно змінюються й ускладнюються, стають осмисленими і цілеспрямованими.

Сприйняття таких властивостей предметів, як форма, колір, розташування у просторі, розмір, формується в процесі осмисленої діяльності дитини із самими предметами. Практика дій із предметами веде до появи, а потім до поступового розвитку зорового аналізу форми. Глибокі якісні зміни, що відбуваються протягом дитинства в зоровому сприйнятті форми, полягають у тому, що дитина переходить поступово від примітивних форм аналізу фігури, що складаються у вичленовуванні в ній окремих складових частин, до більш складного аналізу об'єктів, що полягає у порівнянні, зіставленні об'єкта, що сприймається (цілком або окремих його частин), з іншими об'єктами або з запропонованим зразком.

Таким чином, дії з предметом направляють розвиток сприйняття, але, стаючи все більш точним, сприйняття, у свою чергу, виконує стосовно практичних дій орієнтовну та регулюючу функцію [23].

В кінці дошкільного віку, нарешті, формується здатність виділяти форму об'єкта. В результаті проведених експериментів з дітьми 4 - 7 років С.Г. Якобсон дійшла висновку про те, що тільки к 6 рокам діти починають справлятися з задачею викладання контуру фігури без помилок. Молодшим дітям рішення цієї задачі майже зовсім недоступне. Як правило, діти керуються не образом форми в цілому, а якою-небудь однією або двома суттєвими ознаками. Це проявляється в тому, що діти завжди викладають фігуру, починаючи з тієї її частини, що відтворює найбільш характерну її рису [26].

Протягом дошкільного віку психічний процес сприйняття предмета удосконалюється, проходячи шлях від простого маніпулювання предметом без спроби його обстеження в 3 роки, через розглядання предмета, виділення окремих частин і ознак у 4 роки, до систематичного, планомірного розглядання об'єкта к 6 рокам. Дослідження показали, що тільки в 6 років фіксуються рухи очей по контуру при ретельному ознайомленні з фігурою.

Здатність дітей виділяти об'єкти за формою і контуром означає формування цілісності сприйняття.

Природний шлях розвитку перцепції включає в себе процеси росту і посилення її основних властивостей, їхні якісні перетворення. Здатність диференціювати об'єкти за формою, визначати їхні структурні особливості в дошкільному віці інтенсивно росте. Ця здатність є разом з тим результатом якісної перебудови способів перцептивних дій. До цього варто додати, що прискорений розвиток основних характеристик перцепції і сенсорики здійснюється під посиленим впливом мови в її різноманітних проявах. Мова дорослого і самої дитини, включаючись в розвиток індивідних характеристик, служить для вербалізації, інструктування, визначення змісту явищ, їхнього узагальнення, програмування і регулювання поведінки та діяльності. Мова не тільки поглиблює процес пізнання предметного світу, але і стимулює розвиток психофізіологічних механізмів.

Інша лінія в розвитку перцепції виражена в тому, що з'являються різноманітні новоутворення, що є результатом соціальних впливів і здійснюються також за допомогою мови. До них відноситься засвоєння соціальних сенсорних еталонів. Сенсорні еталони - це суспільно вироблені уявлення про чуттєві властивості предметів, таких як колір, розмір, форма, висота, тембр мови. Формування сенсорних еталонів безпосередньо пов'язано зі створенням образу, оскільки сенсорні еталони сприяють швидкому, цілеспрямованому і планомірному обстеженню предметів, а потім оперативному переносу предмета зі сфери сприйняття в сферу уявлень. До того ж швидке виділення інформативних властивостей у предметі сприяє його ефективному упізнанню, що у розвинутих формах мислення припускає включення таких розумових дій, як класифікація, узагальнення та інших. Ці розумові дії є атрибутами логічного мислення, розвиток якого передбачає формування широкої системи сенсорних еталонів [11].

Для повноцінного розвитку відчуття, сприйняття необхідно: дозрівання аналізаторів (слух, зір та ін.) - як органічні передумови сенсорного розвитку; здійснення сенсорного розвитку на основі чуттєвого досвіду; забезпечення зв'язку з процесами мислення, мови. Сенсорний розвиток є основою чуттєвого пізнання світу і розвитку психічних функцій, а також властивостей особистості.

Для сенсорного розвитку дитини необхідне керівництво з боку дорослого, котрий залучає дитину до діяльності і формує дії сприйняття:

1) Виділяє еталони словом. Слово узагальнює, тобто вносить те, що не дає чуттєвий досвід, і що сама дитина не може виділити в предметі, явищі.

2) Вчить обстежувати об'єкт по-різному: у залежності від цілей обстеження і самих обстежуваних якостей.

3) Вчить порівнювати предмети з еталоном. При обстеженні предмету його властивості щораз необхідно порівнювати з еталоном, як зразком, міркою [4].

Істотним новоутворенням у дошкільному періоді також є вища соціалізована форма перцепції - спостереження, що пов'язане з формуванням визначених способів його здійснення і носить цілеспрямований характер, коли дитина починає виступати як суб'єкт пізнавальної діяльності. Соціальні форми перцепції формуються в процесі взаємодії не тільки з предметним світом, але і з людським оточенням. На основі передумов, що складаються в ранньому дитинстві, у дошкільному періоді соціальна перцепція здобуває структурований характер і свою специфіку.

У педагогіці і психології спостереження найчастіше визначається як цілеспрямоване, планомірне, більш-менш тривале сприйняття людиною предметів і явищ навколишнього світу. Л. В. Занков розглядав сприйняття як основний компонент спостереження. Інша точка зору представлена у висловленнях С. Л. Рубінштейна і Б.М. Теплова. Не заперечуючи сенсорної основи спостереження, вони переносять центр уваги у визначенні спостереження на інтелектуальні процеси.

Справжнє рішення цього питання лежить у твердженні Б. Г. Ананьєва про те, що спостереження є складною психологічною діяльністю, у якій сприйняття, мислення і мова з'єднуються в єдиний цілісний акт розумової роботи [23].

Спостереження як пізнавальна діяльність - продукт тривалого розвитку в процесі виховання і навчання дитини і формується вже в дошкільному віці.

Спостереження пов'язане з емоціями. Зацікавленість дитини процесом спостереження, його результатом впливає на його хід. Отже, уже первинний вид спостереження є складною пізнавальною діяльністю, у якій співіснують у єдності сенсорні процеси, мислення і мова і на яку впливають різні сторони особистості (воля, довільна увага, емоції, інтереси, минулий досвід, знання і навички). Разом з тим необхідно підкреслити важливе значення в цьому виді спостереження сенсорних процесів. Основна пізнавальна задача - розпізнавання, встановлення ознак і властивостей - вирішується в процесі безпосереднього сприйняття.

Мотиваціями діяльності спостереження у дітей дошкільного віку є прагнення до досягнення результатів у продуктивній діяльності і пізнавальне відношення дитини до оточуючого.

Таким чином, за допомогою правильно організованого спостереження, обстеження і порівняння з еталонами дошкільники опановують вмінням сприймати найважливіші властивості предметів і явищ, вчаться обмацувати, розглядати предмет і т. ін. Сприйняття дитини здобуває здатність усе більш повно відбивати навколишню дійсність, здобуває риси цілеспрямованості, довільності.

Розділ 2. Емоційна сфера як важлива складова психiки людини

2.1 Загальна характеристика людських емоцій та почуттів

Людина як суб'єкт практичної та теоретичної діяльності, що пізнає і змінює світ, не є ні безпристрасним споглядальником того, що відбувається довкола неї, ні таким же безпристрасним автоматом, що робить якісь дії. Діючи, вона не тільки робить ті або інші зміни в природі, у предметному світі, але і впливає на інших людей і сама відчуває впливи, що йдуть від них і від своїх власних дій і вчинків, що змінюють її взаємини з навколишніми. Вона переживає те, що з нею відбувається і нею скоюється; вона відноситься певним чином до того, що її оточує. Переживання цього відношення людини до навколишнього складає сферу її почуттів або емоцій. Почуття людини - це відношення її до світу, до того, що вона відчуває і робить, у формі безпосереднього переживання.

Емоції, на відміну від сприйняття, що відбиває зміст об'єкта, виражають стан суб'єкта і його відношення до об'єкта. Емоції звичайно відрізняються полярністю, тобто мають позитивний або негативний знак: задоволення - незадоволення, веселощі - смуток, радість - сум і т.д. Ці два полюси у складних людських почуттях часто утворюють суперечливі єдності.

Емоційні процеси не можуть протиставлятися процесам пізнавальним як зовнішні, як протилежності, що виключають одне одного. Самі емоції людини являють собою єдність емоційного та інтелектуального, так само як пізнавальні процеси звичайно утворюють єдність інтелектуального й емоційного. Як одні, так й інші є в кінцевому рахунку залежними компонентами конкретного життя і діяльності індивіда, у якому у єдності та взаємопроникненні включені всі сторони психіки.

Емоційні процеси здобувають позитивний або негативний характер у залежності від того, чи знаходиться дія, яку виконує індивід, і вплив, якому він піддається, у позитивному або негативному відношенні до його потреб, інтересів, установок.

Потреби людини не зводяться до одних органічним потреб; у нього виникає ціла ієрархія різних потреб, інтересів, установок. У силу їхнього різноманіття та сама дія або явище в співвідношенні з різними потребами може мати для людини різне і навіть протилежне - як позитивне, так і негативне - емоційне значення. Звідси часто суперечливість, роздвоєність людських почуттів, їх амбівалентність [25].

Існує безліч основ для класифікації емоцій. Найчастіше емоції поділяють на наступні групи: 1) нижчі і вищі емоції, 2) позитивні і негативні, 3) стенічні й астенічні, 4) емоційні реакції (процеси) та емоційні стани. Коротко зупинимося на характеристиці цих груп.

До нижчих почуттів відносяться почуття, пов'язані із задоволенням або незадоволенням тих або інших фізіологічних потреб. Вищі почуття звичайно виникають на базі задоволення духовних потреб. Вони носять яскраво виражений суспільний характер і свідчать про відношення людини до різних сторін і явищ громадського життя - моральних, інтелектуальних, естетичних.

Однак на практиці провести чітку межу між вищими і нижчими емоціями нерідко стає важко: існує лише безперервна послідовність людських переживань від найпростіших до найвищих.

Розмежування емоцій на позитивні і негативні загальновизнано. Однак не можна сказати, що існує повна погодженість у критерії такого розмежування. Існує думка, що позитивними виступають емоції, корисні для людини, а негативними - ті, що для неї шкідливі. На думку К. Ізарда, певні емоції лише «схильні» бути позитивних або негативними, а фактично в різних життєвих ситуаціях нерідко виступають то в одній, то в іншій якості. Корисну пристосувальну роль в принципі грають і ті й інші. Більш того, негативні емоції в цьому відношенні навіть важливіше позитивних: не випадково ж в онтогенезі вони з'являються першими.

Існує твердження, у якому позитивні емоції пов'язують просто з приємністю, а негативні - з неприємністю їхнього безпосереднього переживання. Але і це, так би мовити, їхня зовнішня ознака. Суть же позитивних емоцій полягає в тому, що вони несуть у собі позитивну оцінку певного об'єкту, явища, а негативні - негативну. Позитивні емоції спонукають до збереження існуючого положення речей, а негативні - до його зміни. Слід, однак, зазначити, що бувають емоції, що оцінюють ситуацію, у якій опинився об'єкт, негативно, а його самого - позитивно.

Оскільки той самий об'єкт може стояти в різних відношеннях до різних потреб індивіда, то емоційні переживання нерідко виявляються амбівалентними, тобто такими, що несуть в собі одночасне страждання і насолоду, твердження і заперечення в такій їхній цілісності, яку вже неможливо звести до суми компонентів.

Стенічними називають емоції, що підвищують життєдіяльність організму, астенічними - почуття, що гнітять, гальмують життєдіяльність, знижують енергію суб'єкта. Найчастіше як приклад стенічного переживання наводять радість, а астенічного - сум. Астенічні почуття дійсно часто заважають людині досягати своїх цілей, добре працювати. Однак невірно було б вважати наявність астенічних переживань порушенням положення про доцільність, корисність почуттів. Біологічно вони теж необхідні, зокрема для того, щоб дати відпочинок перевтомленому організму, вберегти його від перенапруги.

Емоційні реакції являють собою короткочасні реакції на певний об'єкт, ситуацію або подію, емоційні стани - більш статичні і тривалі стани, що ніби оцінюють існуюче положення речей в цілому.

Той або інший емоційний стан звичайно виникає як ефект дії попередньої сильної емоційної реакції. Виникнувши в результаті певної емоційної реакції, емоційний стан надалі може позначатися на наступному реагуванні людини на будь-які явища дійсності [10].

Емоційні реакції можуть бути різноманітними за силою та інтенсивністю їхнього впливу на поведінку людини, яка залежить не тільки від сили переживань, але й від вольових якостей людини. Емоційні реакції середньої сили, дія яких на поведінку людини добре контролюється її свідомістю, зазвичай називаються просто емоціями. У тих випадках, коли емоційна реакція носить особливо інтенсивний характер і призводить до часткової втрати людиною контролю над собою, що виражається у крику, а іноді у так званих імпульсивних вчинках, її називають афектом.

Афект - це емоційний процес вибухового характеру, який протікає стрімко та бурхливо, і який може дати не підпорядковану свідомому контролю розрядку в дії. Афекти зазвичай пов'язані з шоками - потрясіннями, які виражаються у дезорганізації діяльності.

Афективні вибухи зазвичай бувають викликані конфліктом протилежно спрямованих тенденцій, надскладним гальмуванням - затримкою якої-небудь нав'язливої тенденції або взагалі надсильним емоційним збудженням. За даними експериментальних досліджень О. Р. Лурії, конфлікт викликає тим більш різкий афективний стан, чим ближче до моторної сфери він відбувається: тут в афективному стані порушуються перш за все вищі автоматизми, втрачаються узагальнені схеми дій. По мірі того, як конфлікт переноситься до інтелектуальної сфери, його патогенний вплив зазвичай послаблюється і афект легше подолати.

З афектами в психологічній літературі часто зближуються пристрасті. Між тим спільним для них є кількісний момент інтенсивності емоційного збудження. За своєю ж суттю вони дуже різні.

Пристрасть - це сильне, стійке, довготривале почуття, яке, пустивши коріння у людині, захоплює її і володіє нею. Характерним для пристрасті є сила почуття, яка виражається у відповідній направленості всіх думок особистості, та його стійкість; пристрасть може давати спалахи, але сама по собі не є спалахом. Пристрасть завжди виражається в зібраності думок та сил, їхній спрямованості на єдину ціль. У пристрасті, таким чином, яскраво виражений вольовий компонент прагнення; пристрасть представляє собою єдність емоційних та вольових моментів. Разом з тим характерним для пристрасті є своєрідне поєднання активності з пасивністю. Пристрасть захоплює людину; відчуваючи пристрасть людина є ніби пасивною істотою, яка страждає, знаходиться у полоні якоїсь сили. Але ця сила, яка нею володіє, разом з тим від неї ж і йде.

Говорячи про різні види емоційних утворень та станів, необхідно виділити настрій.

Під настроєм розуміють загальний емоційний стан особистості. Дві основні риси відрізняють настрій від інших емоційних утворень. Емоції, почуття пов'язані з яким-небудь об'єктом і спрямовані на нього: людина радіє чомусь конкретному, сумує через щось, тривожиться через щось. Але коли в людини радісний настрій, вона не просто радіє чомусь, а їй радісно, іноді так, що все на світі здається радісним та прекрасним. Настрій не предметний, а особистісний - це по-перше, і, по-друге, він не є спеціальним переживанням, яке присвячене якійсь події, він є загальним станом.

Настрій в решті решт тісно пов'язаний з тим, як складаються для особистості життєво важливі відносини з навколишніми та з ходом власної діяльності. При цьому суттєвим для настрою являється, звичайно, не сам по собі об'єктивний хід подій незалежно від ставлення до нього особистості, а також і те, як людина розцінює те, що відбувається, і ставиться до цього. Тому настрій людини суттєво залежить від її індивідуальних характерологічних особливостей, зокрема від того, як вона ставиться до труднощів - чи схильна їх переоцінювати, чи вміє зберігати впевненість у своїх силах і т. ін.

Виходячи з того твердження, що почуття - це складні цілісні утворення, які гуртуються довкола певних об'єктів, осіб або навіть предметних областей (наприклад, мистецтва) і певних сфер діяльності, почуття диференціюються в залежності від предметної сфери, до якої належать. Ці почуття зазвичай називають предметними і поділяють на інтелектуальні, естетичні та моральні. Цінність, якісний рівень цих почуттів залежить від їхнього змісту та від того, яке відношення і до якого об'єкту вони виражають.

В центрі моральних почуттів - людина; моральні почуття виражають ставлення людини до людини, до суспільства; вони відображають різноманітність людських відносин. Будь-яке почуття як переживання є відображенням чогось значущого для індивіда, в моральних почуттях щось об'єктивно суспільно значуще переживається разом з тим як особисто значуще.

Існування інтелектуальних почуттів - здивування, з якого, за Платоном, починається будь-яке пізнання, цікавості, почуття сумніву та впевненості в судженнях і т. п. - є яскравим доказом взаємопроникнення інтелектуальних та емоційних моментів.

Зв'язок почуття з предметом, який його викликає і на яке воно направлене, виступає особливо яскраво в естетичних переживаннях. Почуття вже не просто викликається предметом, воно не тільки спрямовується на нього, воно ніби входить, поникає в нього, воно по-своєму пізнає його сутність, а не тільки зовні відноситься до нього. Коли витвір мистецтва, картина природи або людина викликають естетичне почуття, то це означає не просто те, що вони подобаються, що на них приємно дивитися, в естетичному почуті, яке вони викликають пізнається специфічна естетична якість - їхня краса. Почуття, таким чином, в своєрідних і специфічних формах виконують пізнавальну функцію, яка на вищих рівнях набуває свідомо об'єктивований характер [25].

2.2 Особливості розвитку емоційної сфери у дітей дошкільного віку

Сучасні психолого-педагогічні дослідження розглядають емоції як психічні процеси, формування яких відбувається під впливом соціальних факторів.

Повноцінний психічний розвиток з перших днів життя дитини залежить від її активності. Важливий показник активного сприйняття оточуючого - емоційні реакції і стан дитини, що виникають у процесі оволодіння нею різними діями (орієнтовними, предметними, ігровими і т. ін.).

З моменту народження орієнтовні зорові і слухові реакції представляють собою досить складну сенсорну діяльність. Психічний розвиток виникає тоді, коли дитина починає орієнтуватися у просторі - фіксувати погляд на об'єкті, повертаючись в різні боки, знаходити джерело звуку, емоційно реагувати на різноманітні впливи.

Для повноцінного розвитку важлива активність як з боку дорослого, так і з боку дитини. Цілеспрямоване спілкування дорослого з дитиною з перших місяців життя, забарвлене яскравими позитивними емоціями, сприяє подальшому розвитку.

Виразні емоційні реакції дитини, за допомогою яких вона «повідомляє» дорослому про свій стан, - це перший комунікативний засіб у довербальний період життя. У перші тижні життя для немовляти характерні негативні емоційні прояви, що виражаються в крику та хаотичних рухах, що супроводжуються гримасами невдоволення.

Соціальна позитивна емоція у вигляді посмішки з'являється після третього тижня життя і виникає як відповідь на ласкаву розмову дорослого, схилене перед дитиною обличчя, яскраву іграшку, якщо вона знайома за попереднім досвідом. Поступово, до третього місяця життя на багато приємних зовнішніх впливів у дитини все частіше виникають компоненти позитивних емоційних реакцій. Вони поєднуються у своєрідний комплекс, який виражається посмішкою, вокалізаціями, активними рухами. Своєчасна поява посмішки і комплексу відповідних позитивних емоційних реакцій - важливий показник психічного розвитку дитини в перші місяці її життя.

До кінця першого року життя виникає емоційний відгук на матір. Уже к чотирьом місяцям маля, тільки почувши голос матері, починає посміхатися, радісно рухатися [23].

Для раннього віку характерні яскраві емоційні реакції, пов'язані з безпосередніми бажаннями дитини. Наприкінці цього періоду спостерігаються афективні реакції на труднощі, з якими зіштовхується дитина. Вона намагається щось зробити самостійно, але в неї нічого не виходить, або поруч у потрібний момент немає дорослого - нема кому прийти на допомогу і зробити це разом з нею. У такій ситуації цілком ймовірний емоційний спалах.

Через кілька років у дошкільному віці для дитини характерна в цілому спокійна емоційність, відсутність сильних афективних спалахів і конфліктів за незначними приводами. Цей новий відносно стабільний емоційний фон визначає динаміка уявлень дитини. Динаміка образних уявлень - більш вільна і м'яка порівняно з афективно забарвленими процесами сприйняття в ранньому дитинстві. Раніше плин емоційного життя дитини обумовлювали особливості тієї конкретної ситуації, у яку вона була залучена: володіє вона привабливим предметом або не може його одержати, успішно вона діє з іграшками або в неї нічого не виходить, допомагає їй дорослий чи ні і т. ін. Тепер поява уявлень дає можливість дитині відволіктись від безпосередньої ситуації, у неї виникають переживання, з нею не пов'язані, а тимчасові труднощі сприймаються не так гостро, втрачають свою колишню значимість.

Отже, емоційні процеси стають більш урівноваженими. Але з цього зовсім не випливає зниження насиченості, інтенсивності емоційного життя дитини.

У дошкільному віці бажання, спонукання дитини з'єднуються з її уявленнями, і завдяки цьому спонукання перебудовуються. Відбувається перехід від бажань (мотивів), спрямованих на предмети ситуації, що сприймається, до бажань, пов'язаних із предметами, що уявляються, тобто знаходяться в «ідеальному» плані. Дії дитини вже не пов'язані прямо з привабливим предметом, а будуються на основі уявлень про предмет, про бажаний результат, про можливість його досягти в найближчому майбутньому. Емоції, пов'язані з уявленням, дозволяють передбачати результати дій дитини, задоволення її бажань.

Механізм емоційного передбачення докладно описаний А.В. Запорожцем [13]. Він показав, як міняється функціональне місце афекту в загальній структурі поведінки. Порівняємо ще раз поведінку дитини раннього віку і дошкільника. До 3 років переживаються винятково наслідки власних дій, їхня оцінка дорослою людиною - тобто те, похвалили дитину за зроблене або покарали. Не виникає переживань з приводу того, чи заслуговує вчинок схвалення або осудження, до чого він приведе, ні в самому процесі дії, ні, тим більше, попередньо. Афект виявляється останньою ланкою в цьому ланцюзі подій, що розвертаються.

Ще до того, як дошкільник починає діяти, у нього з'являється емоційний образ, що відображає і майбутній результат, і його оцінку з боку дорослих. Емоційно передбачаючи наслідки своєї поведінки, дитина вже заздалегідь знає, добре або погано вона збирається зробити. Якщо вона передбачає результат, що не відповідає прийнятим нормам виховання, можливе несхвалення або покарання, у неї виникає тривожність - емоційний стан, здатний загальмувати небажані для оточуючих дії. Передбачення корисного результату дій і викликаної ним високої оцінки з боку близьких дорослих пов'язано з позитивними емоціями, що додатково стимулюють поведінку. Дорослі можуть допомогти дитині створити потрібний емоційний образ.

Таким чином, у дошкільному віці відбувається зсув афекту з кінця до початку діяльності. Афект (емоційний образ) стає першою ланкою в структурі поведінки. Механізм емоційного передбачення наслідків діяльності лежить в основі емоційної регуляції дій дитини.

Змінюється в цей період і структура самих емоційних процесів. У ранньому дитинстві в їхній склад були включені вегетативні і моторні реакції: переживаючи образу, дитина плакала, закриваючи обличчя руками, або хаотично рухалася, викрикуючи незрозумілі слова, її рухи були нерівними, пульс частим; у гніві вона червоніла, кричала, стискала кулаки, могла зламати річ, що попалася під руку, вдарити і т. ін. Ці реакції зберігаються й у дошкільників, хоча зовнішнє вираження емоцій стає в частини дітей більш стриманим. У структуру емоційних процесів крім вегетативних і моторних компонентів входять тепер і складні форми сприйняття, образного мислення, уяви. Дитина починає радіти і засмучуватися не тільки з приводу того, що вона робить у даний момент, але і з приводу того, що вона ще має зробити. Переживання стають складнішими і глибшими.

Змінюється зміст афектів - розширюється коло емоцій, властивих дитині. Особливо важлива поява в дошкільників таких емоцій, як співчуття іншому, співпереживання, - без них неможливі спільна діяльність і складні форми спілкування дітей.

Діяльність дитини починаючи з трьох років усе більш спонукається і направляється відомою супідрядністю мотивів і виражається в активній і свідомій супідрядності окремих дій. Дитина вже може відмовитися від безпосередньо приємного заради досягнення чогось більш важливого, прагнути до досягнення самої по собі непривабливої мети. Подібні зрушення в поведінці дитини можливі лише за умови, що в неї будуть сформовані стійкі відносини до навколишніх, основна спрямованість особистості. Складовий елемент цієї спрямованості - моральні або соціальні почуття. Співчуття, жаль, сором і т. ін., перетворюючись на мотив поведінки дитини, стають важливою стримуючою силою в його взаєминах з оточуючими.

...