Основи психології

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Юридична психологія

Швидко зростаючий інтерес до використання психологічних знань у правоохоронній діяльності переживає неухильне піднесення. Діяльність співробітників правоохоронних органів здійснюється в умовах, складовим і важливим аспектом яких об'єктивно виступає психологічна реальність. Співробітник не тільки повинен бути правим, йому треба домагатися розуміння людьми справедливості і гуманності його вимог, підвищення престижу норм права і власної діяльності. Неможливо ефективно вирішувати оперативно-службові завдання, обмежуючись їх “чисто правової” стороною, як не можна свідомість, думки, почуття, вчинки людей розділити між різними відомствами. Ігнорування психологічного аспекту або його некомпетентний облік знижують ефективність дій працівника, а вміння розібратися у всій гамі психологічних відтінків і залежностей своєї роботи характеризують рівень його професійної майстерності.

Саме така наука як юридична психологія покликана вирішити ті питання, які постають перед правоохоронною системо.

Завдання юридичної психології:

1. Здійснити синтез психологічних та знань в сфері юриспруденції.

2. Розкрити психолого-юридичну сутність правових категорій

3. Забезпечити глибоке розуміння юристами об'єкта своєї діяльності - поведінки людини

4. Визначити особливості психічної діяльності різних суб'єктів правовідносин, їх психічних станів в різних ситуаціях правозастосування та правоохорони

5. Виробити рекомендації щодо удосконалення правового регулювання життя суспільства

Юридична психологія поділяється на :

- судова психологія;

- правова психологія;

- кримінальна психологія;

- клінічна психологія;

- пенітенціарна психологія;

- психологія управління персоналом;

- психологія громадського порядку та безпеки;

- ювенальна юридична психологія.

Кримінальна психологія (від латинського criminalis - злочинний) - область юридичної психології, яка вивчає психологічні механізми правопорушень і психологію правопорушників, проблеми освіти, структури, функціонування і розпаду злочинних груп.

Судова психологія являє собою розділ юридичної психології, в якому вивчаються психологічні проблеми, пов'язані з судочинством. Слідчо-оперативна психологія як розділ судової психології вивчає психологічні аспекти розкриття і розслідування злочинів; різні аспекти психологічного забезпечення слідчо-оперативної діяльності: різні по ефективності стратегії допиту (підозрюваних, свідків, потерпілих), психологія впізнання, очної ставки та слідчого експерименту, дослідження психологічних закономірностей різних видів правоохоронної діяльності; психологічні аспекти професіограми співробітника слідчих органів, розробка рекомендацій щодо вдосконалення професійної майстерності працівників правоохоронних органів, з профорієнтації та профвідбору, проблеми «профайлинга» і складання проспективного (психологічного) портрета злочинця зокрема, психологічні особливості жертви кримінальної агресії, психологія віктимної поведінки (види віктимності, віктимні якості, психічні стани, спосіб життя). психологія темперамент увага пам'ять

В юриспруденції під поняттям «правова психологія» (на відміну від правової ідеології) розуміється сукупність почуттів, звичок, настроїв, стереотипів поведінки, в яких виражається емоційно-психологічне ставлення соціальних груп, колективів, окремих громадян до права в цілому і окремим його нормам, правопорядку , до юридичних установам і основам їх діяльності.

Юридична наука, безумовно, не може замикатися у власних вузьких рамках і не враховувати економічних, демографічних, культурних, соціально-психологічних й інших факторів при рішенні проблем правоохоронної й правозастосовної діяльності. На стиках юриспруденції із зазначеними науками можуть розвиватися нові галузі наукового знання, що мають двоїсту природу і єдину мету - забезпечення правоохоронної й правозастосовної діяльності.

2. Темперамент

Темперамент - сукупність індивідуально-психологічних характеристик, що виявляються у силі, швидкості та врівноваженості нервових процесів.

Вчення про темперамент виникло у давнину. Давньогрецький лікар Гіппократ (5 ст. до н.е.), а потім римський лікар Гален (II ст. до н.е.), спостерігаючи індивідуальні особливості поведінки людини, зробили спробу описати і пояснити ці особливості. Гіппократ вважав, що в тілі людини є чотири рідини: кров, слиз, жовч і чорна жовч. Домінування однієї з них і визначає темперамент людини.

Назви темпераментів походять від назв рідин: холеричний темперамент - походить від латинського слова chole (жовч), сангвінічний - від sanquis (кров), флегматичний - від phlegma (слиз), меланхолічний - від melas chole (чорна жовч). Назви темпераментів збереглися до наших днів.

В подальшому велику роль в розвитку теорії темпераменту відіграв І. Павлов. Він дослідив властивості вищої нервової діяльності і показав, що вроджене співвідношення властивостей нервової системи “сила”, “врівноваженість”, “рухливість” і характеризує те, що називають темпераментом.

“Чистий” сангвінік має сильний, врівноважений, рухливий тип нервової системи, швидко пристосовується до нових умов, швидко сходиться з людьми, товариський. Почуття легко виникають і змінюються, емоційні переживання, як правило, неглибокі. Міміка багата, рухлива, виразна. Дещо непосидючий, вимагає нових вражень, недостатньо регулює свої імпульси, не вміє суворо дотримуватись виробленого розпорядку життя, системи у роботі. У зв'язку з цим не може успішно виконувати справи, що вимагають рівної затрати сил, тривалої і методичної напруги, посидючості, сталості уваги, терпіння. За відсутності серйозних цілей, глибоких думок, творчої діяльності виробляються поверховість і мінливість.

Холерик має сильну, але неврівноважену нервову систему, вирізняється підвищеною збудливістю. Йому властиві різкість і поривчастість рухів, сила, імпульсивність, яскрава виразність емоційних переживань. Внаслідок неврівноваженості, захопившись справою, схильний діяти з усіх сил, виснажуватись більше, ніж слід, але часто будь-яка дрібниця може звести все нанівець. Маючи позитивні суспільні інтереси, така людина виявляє темперамент у ініціативності, енергійності, принциповості. Але за їх відсутності холеричний темперамент часто виявляється у дратівливості, афективності, нестриманості, запальності, нездатності до самоконтролю за напружених обставин.

Флегматик має сильну, врівноважену, але інертну нервову систему. характеризується порівняно низьким рівнем активності в поведінці, нові форми якої виробляються поступово, але є стійкими. Поступливий та спокійний у діях, міміці і мові, вирізняється рівністю, постійністю, глибиною почуттів і настроїв. Він наполегливий та впертий “працівник життя”, він рідко “зривається”, не схильний до афектів, розрахувавши власні сили, доводить справу до кінця, рівний у відносинах, в міру товариський, не любить говорити зайвого, економить сили. Залежно від умов в одних випадках флегматик може характеризуватись “позитивними” рисами - витримкою, глибиною думок, сталістю, ґрунтовністю, в інших - млявістю, байдужістю до оточуючого, лінощами, бідністю і слабкістю емоцій, схильністю до виконання одних лише звичних дій.

Меланхолік вирізняється загальною слабкістю нервової системи. У меланхоліка реакція часто не відповідає силі подразника, наявна глибина і сталість почуттів при слабкому їх вираженні. Йому важко довго на чомусь зосереджуватись.

Особливістю цього типу є швидкий розвиток позамежного гальмування під дією навіть помірних за силою подразників. Сильні впливи часто викликають у меланхоліка тривалу гальмівну реакцію (опускаються руки). Йому властиві стриманість та приглушеність моторики і мови, сором'язливість і боязкість, нерішучість. В нормальних умовах меланхолік - людина глибока, змістовна, може бути хорошим працівником, успішно вирішувати життєві завдання. За несприятливих умов може перетворитись на замкнену, боязку, тривожну, раниму людину, схильну до важких внутрішніх переживань таких життєвих обставин, які на те не заслуговують. Такі люди намагаються ізолювати себе від життя з його хвилюванням, уникають товариства, бояться будь-якої відповідальності.

Увага - це особлива форма психічної діяльності, яка виявляється у спрямованості і зосередженості свідомості на вагомих для особистості предметах, явищах навколишньої дійсності або власних переживаннях.

Функція уваги - зосередження свідомості на предметі діяльності.

Важливою закономірністю уваги є її вибірковість, яка виявляється в тому, що людина, зосереджуючись на одному, не помічає іншого. Це пояснюється більш вираженою гальмівною дією вагомих для особистості предметів і переживань щодо менш значущих, які в цей час на неї діють.

Увагу зумовлюють не лише зовнішні подразники, а й здатність людини довільно спрямовувати її на ті чи інші об'єкти. Цю здатність називають уважністю.

Недостатній розвиток уважності виявляється в розосередженості та відволіканні, нездатності без зовнішніх спонук спрямовувати й підтримувати свою увагу.

3. Види уваги

За регуляцією розрізняють мимовільну, довільну та післядовільну увагу.

Мимовільна увага - виникає спонтанно, без зусиль свідомості, під впливом найрізноманітніших подразників, які впливають на той чи інший аналізатор організму.

Довільна увага - це свідомо спрямоване зосередження особистості на предметах і явищах навколишньої дійсності, на внутрішній психічній діяльності. Довільна увага своїм головним компонентом має волю.

Головним збуджувачем довільної уваги є усвідомлювані потреби та обов'язки, інтереси людини, мета та засоби діяльності.

Післядовільна увага - виникає в результаті свідомого зосередження на предметах та явищах у процесі довільної уваги, долаючи труднощі під час довільного зосередження, людина звикає до них, сама діяльність зумовлює появу певного інтересу, а часом і захоплює її виконавця, і увага набуває рис мимовільного зосередження.

За спрямованістю увага буває зовнішня і внутрішня.

Зовнішня увага (сенсорна, рухова) - відіграє провідну роль у спостереженні предметів і явищ навколишньої дійсності та їх відображенні нашою свідомістю.

Внутрішня увага (інтелектуальна увага) - спрямовується на аналіз діяльності психічних процесів (сприймання, пам'яті, уваги, мислення), психічних органів і переживань.

Властивості уваги: зосередженість або концентрація уваги, стійкість, переключення, обсяг.

Зосередження уваги - це головна її особливість. Вона виявляється в мірі інтенсивності зосередженості на предметі розумової або фізичної діяльності.

Стійкість уваги - характеризується тривалістю зосередження на об`єктах діяльності. Стійкість, як і зосередженість, залежить від сили або інтенсивності збудження, що забезпечується і силою впливу об'єтів діяльності, і індивідуальними можливостями особистості, важливістю для неї діяльності, зацікавленням нею.

Переключення уваги - навмисне перенесення уваги з одного предмета на інший, якщо цього вимагає діяльність.

Обсяг уваги - це така кількість об'єктів, які можуть бути охоплені увагою і сприйняті в найкоротший час. За цією ознакою увага може бути вузькою та широкою. Існує певна закономірність, згідно з якою людина може тримати в полі своєї уваги 5 - 9 об'єктів.

Пам'ять - процеси запам'ятовування, зберігання, відтворення і забування індивідом свого досвіду. Це характеристика пізнавальної функції психіки, складова пізнавальної діяльності індивіда.

4. Види пам'яті

В залежності від того, що запам'ятовується і відтворюється, розрізняють за змістом чотири види пам'яті: образну, словесно-логічну, рухову та емоційну.

Образна - виявляється в запам'ятовуванні образів, уявлень конкретних предметів, явищ, їх властивостей, наочно даних зв'язків і відносин між ними.

Залежно від того, якими аналізаторами сприймаються об'єкти при їх запам'ятовуванні, образна пам'ять буває зоровою, слуховою, тактильною, нюховою тощо.

Словесно-логічна - це думки, поняття, судження, умовиводи, які відображають предмети і явища в їх істотних зв'язках і відносинах, у загальних властивостях.

Думки не існують без мови, тому така пам'ять і називається словесно-логічною.

Словесно-логічна пам'ять - специфічно людська пам'ять, на відміну від образної, рухової та емоційної, яка є і у тварин.

Рухова - виявляється в запам'ятовуванні та відтворенні людиною своїх рухів.

Емоційна - виявляється в запам'ятовуванні людиною своїх емоцій та почуттів. Запам'ятовуються не стільки самі емоції, скільки предмети та явища, що їх викликають.

За тривалістю розрізняють такі види пам'яті: короткочасна, довгочасна, оперативна.

Короткочасна - характеризується швидким запам'ятовуванням матеріалу, його відтворенням і нетривалим зберіганням.

Довготривала - виявляється в процесі набування й закріплення знань, умінь і навичок, розрахованих на тривале зберігання та наступне використання в діяльності людини.

Оперативна - забезпечує запам'ятовування і відтворення оперативної інформації, потрібної для використання в поточній діяльності.

За способом запам'ятовування пам'ять буває: мимовільна та довільна.

Мимовільна - пам'ять, коли ми щось запам'ятовуємо та відтворюємо, не ставлячи перед собою спеціальної мети щось запам'ятати або відтворити.

Довільна - пам'ять, коли ставимо собі за мету щось запам'ятати або пригадати.

Умовами успішного запам'ятовування є:

? багаторазове, розумно організоване й систематичне повторення, а не механічне, що визначається лише кількістю повторень;

? розбиття матеріалу на частини, виокремлення в ньому смислових одиниць;

? розуміння тощо.

Залежно від міри розуміння запам'ятовуваного матеріалу довільне запам'ятовування буває механічним і смисловим (логічним).

Механічне - здійснюється без розуміння суті матеріалу. Воно призводить до формального засвоєння знань.

Смислове (логічне) - спирається на розуміння суті матеріалу.

Умовами успіху довільного запам'ятовування є дієвий характер засвоєння знань, інтерес до матеріалу, його важливість, установка на запам'ятовування тощо.

Види відтворення

Відтворення - один з головних процесів пам'яті. Воно є показником міцності запам'ятовування і водночас наслідком цього процесу.

Види відтворення:

? впізнавання;

? згадування;

? пригадування.

Впізнавання - найпростіша форма відтворення, що виникає при повторному сприйманні предметів. Впізнавання буває повним і неповним.

При повному впізнаванні повторно сприйнятий предмет відразу ототожнюється з раніше відомим, повністю відновлюються час, місце та інші деталі ознайомлення з ним.

Неповне впізнавання характеризується невизначеністю, труднощами співвіднесення об'єкта, що сприймається, з тим, що вже мав місце в попередньому досвіді.

Згадування - особливість цієї форми відтворення полягає в тому, що воно відбувається без повторного сприймання того, що відтворюється.

Згадування буває довільним і мимовільним.

Довільне - зумовлюється актуальною потребою відтворити потрібну інформацію (наприклад, пригадати правило, відповісти на запитання тощо).

Мимовільне - коли образи або відомості спливають у свідомості без будь-яких усвідомлених мотивів.

Пригадування - потреба виникає тоді, коли в потрібний момент не вдається згадати те, що необхідно. У цій ситуації людина докладає певних зусиль, щоб подолати об'єктивні та суб'єктивні труднощі, пов'язані з неможливістю згадати, напружує волю, вдається до пошуку шляхів активізації попередніх вражень, до різних мнемонічних дій.

Одним із варіантів довільного відтворення є спогади.

Спогади - це локалізовані в часі та просторі відтворення образів нашого минулого.

Забування та його причини

Забування - процес, обернений запам'ятовуванню, виявляється в тому, що втрачається чіткість запам'ятованого, зменшується його обсяг, виникають помилки у відтворенні, воно стає неможливим і, нарешті, унеможливлюється впізнання.

Причини забування:

? Забування - функція часу. Якщо набуті знання протягом тривалого часу не використовуються і не повторюються, то вони поступово забуваються.

? Недостатня міцність запам'ятовування.

Індивідуальні особливості пам'яті

Індивідуальні особливості пам'яті: швидкість, точність, міцність запам'ятовування та готовність до відтворення.

Швидкість - визначається кількістю повторень, потрібних людині для запам'ятовування нового матеріалу.

Точність - характеризується відповідністю відтвореного тому, що запам'ятовувалося, та кількістю допущених помилок.

Міцність - виявляється в тривалості зберігання завченого матеріалу (або повільністю його забування).

Готовність до відтворення - виявляється в тому, як швидко та легко в потрібний момент людина може пригадати потрібні їй відомості.

Основні поняття і ключові слова: пам'ять, види пам'яті, умови успішного запам'ятовування, види відтворення, забування та його причини, індивідуальні особливості пам'яті.

Мімміка (від грец. mimikos -- наслідуваний, акторський) -- рухи м'язів обличчя, що виражають почуття і психічний стан людини.

Міміка посідає значне місце в процесі комунікації як додатковий засіб вираження і сприймання емоційного стану людей, оскільки вона невіддільна від усього складу думок, дій, почуттів людини і є органічним виявом її внутрішнього життя. Мімічні рухи здійснюються, звичайно, мимовільно, за безумовно-рефлекторним механізмом(міміка, яка спостерігається в повсякденному житті). Однак, включаючись у другу сигнальну систему, вони можуть виникати й довільно (міміка як один з елементів авторської майстерності, як мистецтво передачі душевного і фізичного стану персонажа за допомогою виразу обличчя й очей).

Поняття особистості злочинця та особи, що вчинила злочин

Окремий злочин та злочинність в цілому не можна розглядати без їх авторів, тобто осіб, що вчиняють ці злочини. Саме люди вчиняють ці небезпечні вчинки. Дослідженням особистості людини взагалі та особистості злочинця окремо займаються представники різних наук: філософії, психології, соціології, окремих юридичних дисциплін та кримінології. При дослідженні особистості кожна з цих наук має свою мету. Метою дослідження особистості злочинця для кримінології є встановлення основних характеристик осіб, які вчиняють певні злочини і розробка конкретних заходів, які спрямовані на виправлення таких осіб.

Вивчення особистості злочинця почнемо з того, що визначимося з тим, що ж слід розуміти під поняттям „особистість”. Ми погоджуємося з традиційною позицією про те, що під особистістю слід розуміти сукупність соціально значимих якостей конкретної людини як члена суспільства та суб'єкта діяльності. Ці якості дозволять людині пізнавати зовнішній світ і себе саму, виступати суб'єктом різних видів діяльності, вступати у суспільні відносини з іншими представниками суспільства. Тому не є особистістю новонароджена дитина та особа, яка хворіє на хронічну душевну хворобу. Вони не мають необхідних якостей (або взагалі або вони ними втрачені), які дозволяють бути повноцінним членом суспільства.

Поняття особистості не можна ототожнювати з поняттями людина та індивідуум. Людина - це узагальнений образ представника вищого виду

2. Очна ставка - слідча дія з одночасного допиту двох осіб, раніше допитаних, з метою усунення протиріч, які є в їхніх показаннях. Володіючи всіма рисами допиту, очна ставка вельми специфічна не тільки в процесуально-тактичному, а й у психологічному відношенні. З точки зору психології очна ставка - це специфічне психічне спілкування, яке розвивається між трьома особами. Саме це і служить підставою для самостійного розгляду даної слідчої дії в юридичній психології.

Характерною особливістю цього психічного спілкування є те, що в більшості випадків на початку очної ставки принаймні між двома її учасниками мають місце конфліктне ставлення і висока емоційна напруженість. Це обумовлюється наявністю протиріч у їхніх показаннях, які часто носять досить гострий характер. Об'єктивно-конфліктним психічне відношення є в тих випадках, коли учасники (найчастіше один з них) абсолютно свідомо дають свідчення, не відповідають істині. Суб'єктивно-конфліктним можна назвати таке ставлення, де конфлікт обумовлений помилковим розумінням позиції іншої людини, помилковим сприйняттям фактів, що свідчать про ставлення цієї людини.

Характерною психологічною особливістю очної ставки є необхідність постійного, невідривного спостереження слідчого за допитуються. Спостереження здійснюється і при проведенні інших слідчих дій, але під час очної ставки воно повинно вестися безперервно, на всьому протязі цієї дії, щоб виключити будь-безконтрольний контакт між тими, що допитуються (у тому числі обмін інформацією). Потрібна психологічна підготовка та учасника очної ставки, імовірно свідчить помилково. Йому також повинні бути роз'яснені мети очної ставки, хоча можна промовчати про деякі приватних завданнях цієї слідчої дії. Свідчить помилково треба попередити про неприпустимість будь-якого психологічного впливу на другого допитуваного, про рішучий припиненні слідчим будь-яких спроб погроз, умовлянь з метою змусити іншого учасника очної ставки відмовитися від раніше даних свідчень.

Психологія злочинця

Охарактеризувати особистість злочинця - означає дослідити і визначити типологічно криміногенно значущі якості індивіда.

Особистість злочинця - це сукупність типологічних якостей індивіда, які зумовлюють скоєне ним злочинне діяння певного виду.

Злочини скоюються не через задатки індивіда до злочинної поведінки і навіть не через те, що індивід не хоче або не розуміє, що потрібно жити за законом, а в результаті того, що у даної людини вкоренилась система змістовних утворень, яка зумовлює її викривлене ставлення до певної сторони соціальної дійсності.

Оцінюючи особистість людини, яка скоїла злочин, потрібно виявити домінуючі спонукання та узагальнені способи її життєдіяльності, які утворюють загальну схему її поведінки та стратегію життєдіяльності. Людська поведінка організується певними вихідними ціннісними позиціями особистості.

Головним системоутворюючим фактором типу особистості є механізм її змістоутворення.

В ціннісному змістоутворенні поведінки злочинців є загальний дефект, який полягає в неадекватній оцінці ними власної користі злочинного діяння. Більш чи менш усвідомлюючи свою антисоціальну суть, злочинці за звичай висувають систему самовиправдальних мотивів і нейтралізують ті соціальні цінності, які перешкоджають досягненню злочинних цілей. Зняття з себе відповідальності на підставі самовиправдання своїх дій - одна з характерних особливостей більшості злочинців.

Причини своєї злочинної поведінки злочинець вбачає не в своїх негативних якостях, а в зовнішніх обставинах, поведінці інших людей. Скоєння злочину поєднується, як правило, з високою самооцінкою злочинця. Це вказує на неадекватність оцінок злочинців, глибокі порушення у сфері самооцінки та самоконтролю особистості. Формується система психічного самозахисту особистості злочинця.

Самовиправдання навмисного злочину здійснюється різними способами:

- утрируванням (перебільшенням) вини жертви;

- знеціненням суспільних та правових норм шляхом протиставлення їх нормам референтних антисоціальних груп (банди, злодійські шайки);

- перенесенням відповідальності на інших осіб, виправданням обставинами, які виникли тощо.

Справжні вихідні мотиви поведінки злочинця можуть трансформуватись,видозмінюватись, приховуватись, оформлятись в потрібному для нього вигляді. Мотивація злочину формується особистісними негативними якостями злочинця - користливістю, помстою, ревнощами, системою складних поглядів (неправильним розумінням поняття обов'язку, товаришування тощо).

Для злочинців-рецидивистів особливо характерними є глибокі зміни в мотиваційно-потребовій сфері: вона надто примітивна, а дії здійснюються на низькому імпульсивно-установочному рівні регуляції. Мотивація таких дій прихована, що і створює видимість „безмотивного” злочину. злочину.

Потреби кожної людини є для нього як система індивідуальних необхідностей. Соціалізована особистість не може існувати тільки на рівні споживання. Її психічний розвиток передбачає зміщення центру потреб на творення, саморозвиток та самореалізацію. Але ця суттєво важлива якість соціалізованої особистості не сформована у більшості злочинців.

Потреби осіб, які скоїли злочини, відрізняються вузькістю, обмеженістю, недорозвитком соціально позитивних видів потреб ( в праці, моральній поведінці), збоченням (статеві збочення, наркотична залежність тощо).

Для багатьох злочинців є характерними спонукання, які виникають стихійно, їх залежність від випадкових ситуацій. Дезінтеґрованість цілісно-регулятивної системи особистості - основна відмінність більшості злочинців. Окремі егоїстичні устремління злочинців, вириваючись з загальних соціально-позиційних зв'язків, стають антисоціальними, регулюють поведінкову систему особистості на підсвідомому рівні.

Підсвідомі механізми психічної регуляції проявляються у всіх установочних діях, в широкій системі поведінкових стереотипів особистості злочинця. Чим нижчим є рівень самосвідомості (а цим і характеризується більшість злочинців), тим вищою є роль підсвідомих механізмів регуляції поведінки.

Размещено на Allbest.ru